Таврійський вісник освіти



Сторінка2/19
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Голобородько Я.Ю.

ОСВІТА ТАВРІЇ У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКОГО ПЕДАГОГІЧНОГО РОЗВОЮ

(концептуальні аспекти)


Заключна стадія будь-якого процесу (мистецького, соціального, духовного) завжди є періодом підведення підсумків. Це є об’єктивно зумовленою суспільною потребою. Інтелектуальна еліта бажає усвідомити, що здобуто за певний проміжок історії, часу й що втрачено.

Завершення ХХ століття стало часовою і психологічною підставою для панорамного аналізу його різноманітних провідних тенденцій, серед яких чільне місце посідають освітянські, педагогічні.

Одна з найбільш нагальних проблем у галузі національної педагогіки полягає в осягненні здобутків і прорахунків української педагогічної теорії та практики у межах і масштабі ХХ сторіччя. Це важливо здійснити в контексті початку третього тисячоліття, крізь призму якого зараз сприймається більшість подій, тенденцій у соціально-розумовому житті.

У новій ері доцільно продовжити розвиток фундаментальних досягнень й уникнути очевидних помилок, недоречностей в організації педагогічної життєдіяльності України. Характер цієї життєдіяльності не лише визначатиме рівень усіх етапів національної освіти на тлі й порівняно зі світовою освітньо-інтелектуальною тенденцією, але й моделюватиме якість громадської свідомості, ділових відносин й міжособистісних стосунків.

У ХХ столітті педагогіка остаточно вийшла за межі суто корпоративного освітянського явища. Так чи інакше вона охопила всі сфери суспільної практики – економіку, політику, науку, мистецтво, літературу, підприємництво, мас-медіа, спорт. Відбулася універсалізація та певною мірою глобалізація основних функцій педагогіки, що стала компонентом успіху діяльності особистості, людських груп, чисельних спільнот у різноманітних сферах і напрямках.

Педагогіка шкільної справи, педагогіка вищої школи часто переростає у педагогіку макросоціуму. Рівень та якість педагогічної дії, культури яскраво свідчать про інтелектуальний та етичний рівень розвитку свобод у суспільстві.

Педагогіка – це формула завтрашнього дня, це формула майбутнього. Вона (формула) може бути якісною, а може бути невдалою, може містити наявність перспектив, а може передбачати їх відсутність. Характер і спрямованість організації педагогічної інфраструктури є лакмусовим папірцем сутності соціально-духовних процесів, що відбуваються у суспільстві. Закономірно, що корекція системи освіти в Україні стає питанням, важливим як для соціально-духовного розвитку виокремленої індивідуальності, так і для нації.

Серед низки підходів до оцінки розвитку української педагогіки ХХ століття має місце й регіональний, що полягає у висвітленні основних загальних тенденцій, властивих педагогічній Україні, з допомогою регіонального фактажу та матеріалу.

На перший погляд, регіональний підхід характеризується вузькозоровістю, обмеженою територіальністю, неспроможністю претендувати на повноту висновків, типовість узагальнень і його недолік криється у локальності наукового погляду, оскільки не викликає заперечень судження, що поняття “регіон” не може бути тотожнім поняттю “Україна”.

Проте за останні роки відбулася важлива акцентова трансформація у розумінні термінів “регіон”, “регіональний” тощо. Вектор головної зміни виражається у тому, що “регіон” не виступає синонімом слову “периферія”, яке фактично зникає з активного термінологічного вжитку. Поняття “регіон” все рідше означає “територія, віддалена від центру” або “територія, протиставлена центру”. Підтвердженням цього є цілком логічне існування явища (й відповідно вислову) “центральний регіон”.

Нині регіон осмислюється як компонент єдиного складного цілого, його незамінна складова частина, вагома одиниця, що активно формує це саме ціле. Регіон є ознакою структурованості складної єдності. Ось чому більш уважний, неквапливий погляд переконує в тому, що “локальність” регіонального погляду переходить у ґрунтовність, предметну конкретність мислення, що вона є способом збільшення глибини зору щодо певної проблеми.

Достоїнством таврієзнавчого підходу до проблеми спадщини й спадку української педагогіки ХХ століття є те, що він дає можливість, використовуючи або невідомий, або недостатньо відомий чи раритетний регіональний матеріал, який не має загального поширення і тому не уведений до контексту всеукраїнського розвою, повніше осмислити педагогічні набутки й втрати.

Треба зауважити, що таврієзнавство належить до тих нових, синтетичних наукових напрямків, течій, які виникли наприкінці ХХ століття, що передбачають всебічне системне обстеження певної проблеми й спираються на розвиток різних, подекуди полярних за своєю сутністю наукових дисциплін – гуманітарних і негуманітарних. За своєю природою воно є акумуляційним напрямком, що характеризується наявністю синтезу різноаспектних знань.

Таврієзнавство спрямоване на дослідження специфіки життєдіяльності Таврії, по-перше, як самоцінності, а по-друге, у контексті загального цивілізаційного розвою. Це науковий аспект з глибоким родинним і прародинним корінням. У ньому синтезовано любов і дослідницький інтерес до рідного краю. Ним переймалося й переймається чимало аматорів, напіваматорів і професійних аналітиків. Таврієзнавство має значне світоглядне, інтелектуальне й етичне спрямування. З його урахуванням доцільно будувати педагогічну діяльність в усіх ланках освіти Таврійського регіону – дошкільній, початковій, загальній, а також у вищій школі. Регіональні цінності складають органічний струмінь таврійської родинної педагогіки.

Таврієзнавство спроможне об’єднувати широкі вікові й фахові верстви таврійської громади. З ним так чи інакше пов’язане життя кожної (без найменшого перебільшення) таврійської родини. З ним на інтуїтивному, побутовому рівні має справу кожна особистість, яка мешкає на терені Таврії. Це органічна складова (як правило, неусвідомлена, стихійна) життя тих, хто народився й розвивається у Таврії. Важливо надати цій складовій осмисленості, усвідомленості й залучити до таврієзнавчих студій, у широкому сенсі – до справи дослідження своїх регіонів, їхніх зв’язків з іншими українськими та євро-світовими регіонами якомога більший кількісний та якісний прошарок особистостей.

Таврієзнавство закономірно потребує також і аналізу педагогічного внеску краю, постатей, що його репрезентують, до освітньої скарбниці України.

Узагальнений висновок, зроблений з урахуванням таврієзнавчого підходу, щодо проблеми українського педагогічного руху виглядає таким чином.

Українці належать до типу націй з романтично-ідеальним світобаченням і світорозумінням; романтичність поєднується й реалізується у культивуванні моральних чинників, засад, підвалин буття; культ моральних пріоритетів втілюється у наданні помітного значення ролі й місцю педагогіки, виховному процесу в життєдіяльності особистості, суспільства.

Увага до теорії та практики педагогіки серед українців має генетично-історичний характер; українці мають багатовікову педагогічну традицію; педагогічна культура активно розвивається в Україні ще з часів Київсько-Руської держави; педагог в Україні відрізнявся рисами поліфункціональної постаті; українці належать до нації педагогів; українська педагогіка слугувала одним з чинників національно-державного розвитку.

Українська педагогіка ХХ століття є значно багатшим явищем, ніж це узвичаєно вважається; педагогічний розвиток України належить до основних надбань української нації за сторіччя, що завершується; національна педагогіка безпосередньо пов’язана з розвитком національної художньої літератури, культури, що ставили чимало суто освітянських, педагогічних проблем; українська педагогічна думка нерідко знаходила літературні форми свого вираження й існування; педагог в Україні часто був майстром слова, літературно обдарованою особистістю; український педагог прагнув виконувати функції письменника людської душі.

До прорахунків у сфері української педагогіки ХХ століття варто зарахувати тенденцію і стратегію всебічного одержавлення педагогічного процесу, що домінували протягом 20-их – 80-их років.

Одержавлення не виключало певної свободи педагогічної думки, хоча суттєво обмежувало її розвиток. Воно не виключало існування й реалізацію педагогічної ініціативи, проте не дозволяло розгортатися приватній педагогічній ініціативі, комерційним освітнім структурам, інноваційним навчальним закладам. За об’єктивних реалій одержавлення й тактики уніфікації педагогіка розвивалася переважно унормованими своїми формами та виявами, що відповідало загальному характеру мислення й динаміки тодішнього суспільства.

Існував відчутний дисбаланс між розвоєм теоретичної та практичної педагогіки. Теоретична, концептуальна педагогіка, за винятком кількох по-справжньому самобутніх постатей, часто орієнтувалася на державно-ідеологічні постулати, канони й не охоплювала усього багатства й усіх протиріч, нагальних проблем, що поставали перед українським суспільством. Вона не охоплювала й усього спектру реального розвитку освітянської практики, з якою пов’язані основні здобутки у царині української педагогіки 60-их – 80-их років.

Саме тому значні досягнення у галузі як теоретичної думки, так і педагогічних технологій були здійснені за участю освітян-практиків – директорів шкіл та вчителів-експериментаторів. У цьому плані цілком симптоматичною є та обставина, що, наприклад, В.Сухомлинський належав до генерації активно практикуючих педагогів. Варто зазначити, що директорський корпус зіграв надзвичайно вагому роль у розвитку національної педагогіки другої половини ХХ століття.

Розвиток педагогічної ідеї в Україні не вичерпується іменами, й отже, концепціями, практичними напрацюваннями Б.Грінченка, А.Макаренка, Г.Ващенка, В.Сухомлинського. Визначних, непересічних педагогів в Україні протягом кінця ХІХ – всього ХХ століття було у кілька разів більше. У кожному регіоні існує свій пантеон педагогів – мислителів і практиків, що залишаються науково не виокремленими, не дослідженими.

Тільки Таврійська земля сформувала плеяду цікавих педагогічних постатей, що здійснили значний внесок у розвиток української культури, шкільництва, вищої школи на півдні України, та й не лише у цьому регіоні.

Серед тих, хто з кінця ХІХ століття і протягом ХХ століття цілеспрямовано переймався педагогічною діяльністю, треба назвати Дніпрову Чайку, Миколу Чернявського, Спиридона Черкасенка, Миколу Куліша, Костя Голобородька, Костя Лаврунова, Євгена Пєтухова, Івана Кобиляцького та ін. Підтверджуючи одне з попередніх узагальнень, варто наголосити на тому, що більшість з них була пов’язана з літературною справою.

Дніпрова Чайка, М.Чернявський, С.Черкасенко, М.Куліш за провідним покликанням були письменниками, проте приділяли увагу й учительській, освітній справі. К.Голобородько – за основним фахом педагог, тривалий час очолював колектив сільської середньої школи, водночас він працював у галузі короткої прози. К.Лаврунов – науковець (кандидат філологічних наук, доцент), організатор і керівник у сфері вищої школи (в 60-ті роки ХХ ст. перебував на посаді декана філологічного факультету Херсонського педінституту). Є.Пєтухов та І.Кобиляцький репрезентують собою класичний тип вузівських професорів, що систематично досліджували нагальні теоретичні й практичні проблеми педагогічної науки і присвячували цьому академічні дослідження – статті, розвідки, монографії.

Педагогічний ряд Таврії не вичерпується цими постатями. Названо лише характерні імена, що вже посіли певне місце в педагогічній історії регіону.

Україна є складним, органічним синтезом, цілісною системою взаємоконтактів різних регіонів, сумою діяльності різних територіальних, етнокультурних утворень. Кожна з названих педагогічних постатей виступає закономірним, необхідним ланцюжком у духовно-культурному русі не лише Таврії, але й України, і тому є помітним учасником її освітянського розвою.

Активне педагогічне життя протягом ХХ століття було притаманне кожному з українських регіонів, що підтверджує й історія Таврії. Виникають підстави для узагальнення під іншим кутом зору: українська педагогіка активно розвивалася, набула статусу значного явища саме тому, що дієво, непере­січно розвивалася у кожному регіоні попри всі особливості його державної приналежності та мовної специфіки.

Основним своїм завданням педагоги Таврії вважали розвиток у свідомості сучасників категорії любові як моральної субстанції та матеріально вираженого ставлення до навколишнього середовища. Таврія історично була полікультурною зоною, перехрестям різних культурних, релігійних, етнічних цивілізацій.

Взаємодія різних, більшою або меншою мірою неідентичних культур оформлювалася не лише у конструктивну форму діалогу, але й у ворожнечу, нетерпимість, конфліктність. Негативним тенденціям потрібно було протистояти. Функції соціально-духовної терапії часто перебирала на себе педагогіка.

Провідні таврійські педагоги (Дніпрова Чайка, М.Чернявський, М.Куліш, К.Голобородько, Є.Пєтухов, І.Кобиляцький) у різний історичний та соціальний час виступали за постійний розвиток культури людини, підвищення її естетичної свідомості, розвій її трудових умінь та навичок як необхідної передумови соціального становлення індивідуальності. Їх об’єднувала стратегічна ідея поглиблення гуманних засад у людській свідомості, поширення людинолюбних начал у суспільній психології та практиці.

Життя як світ для любові й вільних порухів людини – такою формулою є підстави схарактеризувати моральні устремління провідних педагогів Таврії. Вони зосереджували свою увагу на вивченні рідного Таврійського краю, вмінні ним пишатися, поважати людську працю, знати й шанувати рідну мову, культуру свого народу, поціновувати здобутки інших етносів, націй, спрямовували власні практичні зусилля на ствердження почуття краси, прекрасного, на розвій почуттів терпимості й неконфліктності.

Основні здобутки педагогічної Таврії цілком суголосні багатьом ідеям класичних постатей Б.Грінченка, А.Макаренка, Г.Ващенка, В.Сухомлинського.

Українська педагогіка ХХ століття формувалася як багатолідерний, міжрегіональний, літературно виражений, теоретично й практично експериментальний процес. У цьому аргументовано переконують педагогічні аспекти таврієзнавства.

Черепанова Г.Л.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка