Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку №9 Розділ Кактус показує колючки



Сторінка2/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4

Розділ 10. Криївка блакитних жаб

Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір у стіні, був дивний запах. Це був запах сирості й вологих болотних трав. Так пах лужок біля бабусиної хати в селі, куди ми разом з мамою й татом їздили щоліта відпочивати. Але звідки болото посеред міста та ще й на десятому поверсі цегляного будинку?

Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання — ніби водночас засвистіло кілька розлючених міліціонерів. Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий сильний, що ми позатуляли вуха руками. Але Жук і Заєць вперто рухалися вперед.

Те, що відкрилося нашим очам, було настільки дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, встеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було видно, що це космічні прибульці — на землі таких істот зроду не водилося.

Вірніше, найбільше ті істоти скидалися на жаб, але жаб велетенських та ще й яскраво-блакитного кольору. Морди у потвор були сині, а банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася у кріслі, стояв столик із частуванням. А на столику купками було розкладено хробаків, мух та жуків. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялися, якщо можна було назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.

— Що це?! — вражено запитав я.

— Тихіше, головне зараз залишитися непоміченими й встигнути все зафільмувати, — прошепотів Жук і спрямував на жаб’ячий бенкет маленьку відеокамеру.

Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і почав робити якісь вимірювання.

Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридора до нас кинулася істота, що віддалено нагадувала людину. Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.

Ми прожогом кинулися до рятівного отвору у стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина заклацнулася — дві частинки знову стали на місце. А ми вилізли крізь вікно, скочили на пожежну драбину і почали спускатися по ній, весь час озираючись — чи не наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно — рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нього, потім пробігли підземним коридором і вже за кілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір’ї.

Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе і своїх нових друзів від переслідування синьопиких потвор.

— Ну що ж, Музиканте, ти витримав і друге випробування — не покинув нас у тому лігвиську і вивів на волю. — Тепер Жук говорив по-дружньому, куди й поділася його зверхність і грубість.

— Просто нам доручили перевірити тебе у справжній операції… Тільки так можна зрозуміти, чи людина підходить для роботи у ТТБ, — додав Заєць і усміхнувся. — Розумієш, ці хижі прибульці таємно заволоділи вже половиною світу.

— А цей банк — їхня головна база. Космічні окупанти вирощують тут мутантів-перевертнів і посилають їх на таємні завдання. Та найголовніше, що вони навчилися проникати в людську свідомість і підкоряти людей своїй волі, — похмуро додав Жук. — Наше товариство бореться з жаб’ячою цивілізацією, але найгірше, що вони заразили майже все людство страшним вірусом страху. Головне завдання — знайти протиотруту.

Я стояв мовчки і ніяк не міг прийти до тями. Невже все це відбулося насправді? Усі мої припущення й підозри луснули, мов мильні бульбашки. Я потрапив не у банду розбійників. Мої нові знайомі — мисливці за хижими прибульцями.

— Заждіть, а як же ми можемо боротися проти прибульців, коли ми самі — боягузи? — врешті вражено запитав я. — Адже ви так і називаєтеся: Таємне Товариство Боягузів?

— У цьому й увесь секрет. Вірус страху найперше вражає хоробрих. У них зовсім немає імунітету. А нам, тим, хто звик боятися, все життя треба боротися з власним переляком. Тому в кожного боягуза є свої засоби подолання страху…

Розділ 11. Паганіні стає Чаком Норрісом

— Климе, онучку, прокидайся! — почув я у себе над вухом і схопився з ліжка, мов ошпарений.

Біля мене стояла бабуся й лагідно усміхалася. Годинник показував восьму ранку, отже, на те, щоб одягтися-умитися-поснідати-добігти-до- школи, залишалося якихось півгодини. Я прожогом кинувся до ванни, і тільки глянувши на себе в дзеркало й помітивши над бровою невеличку подряпину, пригадав усе.

Отже, ТТБ — це зовсім не жарт і навіть не банда злочинців. Те, про що я довідався вчора ввечері, не вміщалося в голові і видавалося хворобливою маячнею. Ну які можуть бути прибульці? І що це за міжгалактична змова монстрів? Якби я не бачив усього на власні очі, це б здалося мені дурнуватим сценарієм дешевого фантастичного фільму.

Усе ще намагаючись розібратися у вчорашніх неймовірних подіях, я вибіг із квартири і ніс до носа зіткнувся з Кактусом — моїм одвічним ворогом і сусідом Сашком Смиком. Кактус лиховісно посміхнувся і почав повільно підходити до мене. І я добре знав, що саме станеться наступної миті — я шкереберть полечу по сходах вниз. Кактус називав цю веселу гру живим футболом, і, як ви здогадуєтеся, м’ячем у цій грі був я. Тобто якщо я сам не тікав від Сашка, то він копав мене ногою.

Та що це? Замість того, щоб тікати, я, ніби виконуючи давно відомий мені прийом, широко розставив ноги і, пружинячи на ледь зігнутих колінах, поставив руки у блок.

— Ги-ги, — розвеселився Смик, — це вже щось новеньке. Поганський Паганіні хоче стати Чаком Норрісом!

Але це були останні слова, які вимовив Кактус. Якась незнана сила змусила мене підскочити, а потім з несамовитим криком, від якого мені самому позакладало вуха, мов лавина звалитися на свого ворога.

І сталося диво. Сашко Смик — непереможний Кактус — раптом осів, затулив руками обличчя й заскімлив тоненьким дівчачим голосочком:

— Відпусти мене! Я більше не буду! Мені наказали тебе відлупцювати. Хазяїн мене покарає!

Але розбиратися із зарюмсаним Кактусом було ніколи. Я підхопив рюкзак, який звалився у мене з плечей під час фантастичного стрибка, й помчав до школи.

“Що зі мною відбувається?” — думав я, перебігаючи прохідний двір і пірнаючи під залізні ворота сусіднього будівельного майданчика (цією дорогою — навпрошки до школи — було вдвічі швидше). Адже я навіть не злякався. Здається, страх відступив від мене після відвідин таємного лігвиська голубих монстрів.

Мабуть, усе, чого я боявся досі, тепер здавалося мені дитячими забавками. Та не встиг я цього подумати, як чиясь липка, схожа на присоску лапа міцно вхопила мене за руку й потягла до піщаного кар’єру, на краю якого працював екскаватор. Я з жахом помітив, що ця довга лапа з перетинками між кістлявими пазуристими пальцями була яскраво-блакитного кольору.

Розділ 12. Міраж на будмайданчику

За останні дні я побував у стількох неймовірних ситуаціях, що був певен — тепер мене вже нічого не здивує. Та виявилося, що я глибоко помилявся. Бо щойно на моїх очах піщаний кар’єр зник — зник разом з ескаватором. Я не раз чув від своїх батьків розповіді про міражі, які вони бачили у пустелі. Але те, що я спостерігав тепер, нагадувало зображення на гігантському екрані, який раптово вимкнули.

Переді мною була рівна земля, без жодної травинки. Земля мала дивний іржаво-коричневий колір, її вкривали глибокі тріщини. Ніби щойно прокотився страшний смерч, вбивши навколо все живе. Але найгірше було те, що посеред цієї пустелі, яка раптом утворилася посеред будмайданчика, сиділо потворне банькате створіння.

Мені здалося, що саме його я бачив учора під час таємного бенкету у банку. В усякім разі, огидна синя пика з довжелезним язиком, банькаті червоні очі, довгі лапи з перетинками і, головне, яскраво-блакитний колір шкіри цієї почвари говорили про те, що переді мною один із космічних прибульців.

Я спробував поворухнутися, але намарне — мене ніби обмазали липким тягучим клеєм, і я почувався, як муха, що потрапила в павутину і не може поворухнути лапкою, готуючись до того, що її от-от ізжеруть.

Синьопикий широко роззявив пащу, і з неї вирвалися пронизливі звуки: свист, гуркіт, дзижчання і… кумкання.

Я мимоволі замружився (вуха я затулити не міг, бо мої руки були намертво приклеєні до боків), аж тут у голові моїй залунали слова:

— Слухай, нікчемне створіння! Ми, на відміну від вашої примітивної мови, володіємо досконалим мистецтвом передавати думки на відстані. Так отож, сьогодні вночі, рівно о третій, на вашу планету прибуває основний десант могутньої цивілізації блакитних жаб. Останньою перепоною на нашому шляху залишалося ваше таємне товариство. Досі нам не щастило захопити жодного члена ТТБ. Тепер вам кінець. Ти покажеш секретну лабораторію і після цього експерименти проводитимемо тільки ми… над вами.

Блакитна тварюка висолопила довжелезного язика, на льоту вхопила якусь необачну муху та з апетитом схрумала її. Як видно, наші мухи були для космічних прибульців найбільшим делікатесом, бо споживання сердешної комахи захопило синьопикого цілком і повністю. Мабуть, земні комахи впливали на прибульців ще і як снодійне. Бо думки потвори почали плутатися, і вона, сама того не усвідомлюючи, вибовкала зайве:

— Підкоримо цю смачненьку планетку… Вона нам на один зуб… Лишилося проникнути в їхній штаб… Ням-ням, що може бути смачніше за мух… Тільки консервовані метелики під майонезом!

Велетенська синя ропуха захропла, але я встиг підслухати останню думку перед тим, як пожирач мух остаточно відключився:

— Цей людський екземпляр ще не до кінця приборканий. Щеплення переляку, напевно, не подіяло. Гаразд, прокинусь і вкушу його як слід, тоді він стане моїм рабом назавжди і зробить усе, що я звелю.

Я розумів, що чекати на допомогу марно, треба було діяти якомога швидше й рішучіше. Тож, напруживши всі м’язи, я почав звиватися, як вуж, і сантиметр за сантиметром рухатися у бік паркану, що оточував цей фальшивий будівельний майданчик. Нарешті я виповз за межі випаленого кола із порепаною землею, де продовжував хропти синьопикий.

На щастя, прибульці знищили не все на цьому колись укритому кульбабками й травою пустирищі. Я шубовснувся у досить глибоку калюжу і відчув, як липка речовина — напевно, це була отруйна слина космічної жаби — почала розчинятися. Мені вистачило кількох секунд, щоб звільнитися і кинутися бігти геть від цього страшного місця.

Я проліз крізь дірку в паркані й опинився на гамірній вулиці. Мало не потрапивши під колеса автобуса, я обминув свою школу і побіг до знайомого перехрестя. Туди, де кілька днів тому я так необачно наступив на металевий люк, що виявився входом до підпільної лабораторії ТТБ.

Розділ 13. Я шукаю допомоги

Ви помічали, що зазвичай люди бувають страшенно неуважні? Тисячі разів піднімаючись сходами до власної квартири, ми не знаємо, скільки сходинок доводиться долати. Ми не звертаємо уваги на те, що на дереві під самісінькими нашими вікнами звила гніздо чудова пташка з довгим жовтим дзьобом і темно-зеленими пір’їнами на хвості.

І навіть не помічаємо, у що вдягнений наш сусіда по парті. Просто більшості людей здається, що все в житті визначено наперед і жодних див із ними статися не може. Приблизно так вважав і я, аж поки вклепався у цю дику історію, яка от-от могла закінчитися загибеллю нашої цивілізації.

Тепер, коли я біг вулицею, залишаючи мокрий брудний слід (купання в калюжі не лише звільнило мене від клею, але й перетворило на губку), я почав пильніше придивлятися до людей. І те, що я побачив, вразило мене. Так-так: усі, хто мене оточував, мали надзвичайно дивний вигляд. Вони рухалися, ніби у сповільненій зйомці. І вирази обличчя в усіх були схожі — наче на них надягли гумові маски з наклеєними усмішками. Але сміху не було чутно. Власне, люди майже не розмовляли.

Я почав пригадувати і зрозумів, що з самого початку навчального року мене весь час щось непокоїло. Вчителі ніби були ті ж самі, але часом вони розмовляли і рухалися, як актори в театрі, котрі повторюють наперед завчені ролі. І що у словах, які вони вимовляли, не було жодного змісту. Але мене настільки зацькував Кактус, що замислюватися над усім цим мені було ніколи. Лише тепер, коли я мчав до секретної лабораторії, я пригадав оті загадкові речі.

Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, передчуваючи, що зараз вона м’яко осяде під моїми ногами. Та що це? Кришка була тверда й непорушна. Я кілька разів ударив по ній ногою, але було зрозуміло — ніхто мене тут не чекає.

Я почав гарячково пригадувати дорогу до старої залізної брами й до саду, де я познайомився з Жуком і Зайцем. Але в моїй пам’яті було провалля. Ніби хтось витер цілий шматок моїх спогадів. Певно, синьомордий, що захопив мене, все ж встиг частково мене зазомбувати.

І коли я вже зовсім втратив будь-яку надію і був готовий до того, що мене остаточно і назавжди захоплять хижі прибульці, до мене прийшла допомога. З неба.

Ні, не подумайте, що над моєю головою завис вертоліт або до мене спустилася повітряна куля. Я почув лопотіння крил, і мені на плече вмостився велетенський метелик — такого я зроду не бачив. Завбільшки він був з дорослого горобця, крила мав жовтогарячого кольору, а коли я придивився, то побачив, що в лівій передній лапці він тримає маленьку залізну капсулу. Метелик легко дався мені в руки, і за мить я вже розгортав скручене трубочкою послання, написане знайомим кострубатим почерком Жука:

У цьому місці було відірвано кутик аркуша, і, гублячись у здогадах про те, хто ж урешті допоможе мені врятувати людство, я прожогом побіг до свого будинку…



Розділ 14. Послання від бабусі

Підходячи до дверей своєї квартири, я сторожко озирнувся — космічні монстри могли спокійнісінько підстерегти мене саме тут. Тепер мені здавалося, що за мною стежать уже давно. Просто раніше я відганяв від себе підозри, коли помічав,

як похмурі постаті у довгих плащах і старомодних крислатих капелюхах затуляються газетами або демонстративно втуплюються у вітрини магазинів, щойно я зверну на них увагу. Але зараз аналізувати усі ті дивні збіги було ніколи. Я кілька разів натиснув на ґудзик дзвінка, але всередині квартири було тихо.

“Отже, бабуся піщда на роботу — до банку”, — подумав я і повернув у дверях ключ. Тиша, що стояла у помешканні, зараз видалася мені моторошною й гнітючою. “Ну от, припливли! — по- думки дорікнув я собі. — Вже й тиша тебе лякає…”

Та в цю хвилину я помітив на столі невеличкий предмет, схожий на комп’ютерну флешку. Однак коли я взяв предмет до рук, то з подивом виявив, що це звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Схожий свисток має наш учитель фізкультури. Я розгублено покрутив свисток у руках, аж раптом щось всередині клацнуло, і звідти почувся… голос моєї бабусі:

— Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить, мене захопили синьомордики. Не хвилюйся. Головне — зроби все точно так, як я тобі скажу. По- перше, підійди до вікна.

Я був настільки ошелешений, що слухняно рушив до єдиного у вітальні вікна.

— Бачиш вазон із калачиками? Витягни квітку, на дні горщика дістань ключ… — Спокійний бабусин голос продовжував давати вказівки.

Я закляк. Уявити, що моя бабуся, для якої її квіти, здавалося, були найбільшою радістю в житті (вона весь час підливала квіти добривами й підв’язувала листочки), сама пропонує видерти з коренем калачика, було просто неможливо. Але голос бабусі, яка ніби передбачала, що я вагатимусь, наказав:

— Скоріше, часу залишилося зовсім мало. Діставай ключа. На подвір’ї, під старою грушею, стоїть жовтий автомобіль. Цим ключем відчиниш дверцята, сядеш за кермо, а далі отримаєш нові інструкції. І головне, онучку, нічого не бійся. Ми маємо план. Скоро ти про все довідаєшся. Пам’ятай, ТТБ у тебе вірить! — Бабусин голос якось дивно забринів, і мені здалося, що вона намагається стримати чи то сміх, чи то сльози.

За останні дні я звик до несподіванок, але те, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, не вкладалося у мене в голові. Але тепер над цим ніколи було розмірковувати. Раптом я відчув, що синьомордики, як їх влучно прозвала бабуся, перейшли у наступ. І невідомо з якої причини своїми першими жертвами вони вибрали нашу родину.

Я стріпнув головою, відганяючи вагання й страх, легко висмикнув калачика з горщика, намацав на дні ключ і вибіг з дому, шукаючи очима жовтий автомобіль. Чомусь я сподівався, що побачу щонайменше жовтого мерседеса останньої моделі.

Насправді ж під покрученою дуплавою грушею, що якимось дивом вижила посеред заасфальтованого міського подвір’я, стояв… обшарпаний горбатий “Запорожець”…

“Тю, — промайнуло у мене в голові, — і на цій іржавій консервній бляшанці ми збираємося перемогти космічних монстрів і врятувати світ?”



Розділ 15. Найкращий у світі автомобіль — це…

Подвір’я було абсолютно порожнє. Зрозуміло — діти пішли до садочків і шкіл, а дорослі на роботу. Та щойно я підійшов до “Запорожця” й почав невпевнено встромляти іржавого ключа в шпарину замка, як на наше подвір’я заїхав екскаватор з величезним, загрозливо виставленим уперед, ковшем. Мене здивувало те, що їхав екскаватор неймовірно швидко.

“Нічого собі будівельна техніка розвелася — якісь гоночні екскаватори шастають містом”, — подумав я і враз зрозумів, що той екскаватор прямує саме до мене й до старенького жовтого “Запорожця”.

Врешті мені все ж пощастило відімкнути погнуті дверцята автомобіля, я скочив на переднє сидіння й судомно вхопився за кермо. Що робити далі, я не знав. Я ніколи в житті не водив машини. Тим більше, не було жодних гарантій, що ця іржава бляшанка взагалі зрушить з місця. А найголовніше — я навіть не уявляв, як завести машину.

— Негайно пристебнутися! — почув я механічний голос і відразу впізнав його.

Саме цей голос привітав мене у підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатись було ніколи. Ківш екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки і одним рухом заклацнув їх на грудях. Не встиг я з цим упоратись, як мій старенький “Запорожець” загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенський гумовий м’яч, і вискочив з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша.

Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що наша муха подіяла на нього як снодійне. Тепер усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старому маленькому автомобільчику…

Та я даремно хвилювався. Як видно, мій “Запорожець” мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибком, автомобільчик несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці і помчав назустріч нападникові.

— Що ви робите?! — закричав я, чомусь звертаючись до машини на “ви”.

— Заспокойся і міцніше тримай кермо, — озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само спритно підстрибнув і опинився позаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. З-під коліс екскаватора на всі боки розліталася земля. Величезна машина похитнулася і почала повільно завалюватися на правий бік.

За кілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, надсадно гудів і смикався.

Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.

А я, зрозумівши, що мій “Запорожець” — найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння і на шаленій швидкості помчав у безвість — назустріч небезпеці.

Розділ 16. Загадкова пані Содомія

— Це був їхній ватажок, — так само монотонно промовив механічний голос.

— Хто? — стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.

— Істота, котра хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора, — це ватажок космічних прибульців, — терпляче пояснив голос.

Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що дерева й кущі обабіч дороги зливаються у якусь суцільну зелено-жовту смугу.

— Прошу тебе бути уважним і все запам’ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитні жаби — це тільки їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій годині ночі.

— Але чому ми їдемо туди самі? І як із усім цим пов’язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? Навіть найшвидший “Запорожець” не може літати зі швидкістю ракети.

— Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.

— Пані Соломія? — вражено вигукнув я.

Це не вкладалося у мене в голові. Соломія — ім’я моєї лагідної й завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щоправда, її так майже ніхто не називає. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підступних потвор? Бити синьомордиків шваброю й ганчіркою?

Ніби вгадавши мої думки, механічний голос Додав:

— Пані Соломія — видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А цим вірусом уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та у неї, про всяк випадок, було підготовлено запасний план. І виконати його маєш ти.

Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний “Запорожець” гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву: ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.

Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Схотів напитися води і вже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик — той, що приніс мені зранку записку, і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню.

Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Все в ньому було точнісінько таке, як у звичайних метеликів: і жовті крильця, що мінилися на сонці, і довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. От тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайного. Як і першого разу, у лапці він тримав капсулу з запискою.

“Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер вже з’явилася метеликова”, — подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише шість слів:

"Третій помідорний кущ ліворуч від паркану".

Я слухняно попрямував на бабусин город і підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.

Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі — її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама… Може, тут теж схованка, як у горщику з-під калачиків?

Я усміхнувся своєму фантастичному припущенню й, відчувши, як від голоду булькає в животі (я не їв із самого ранку), куснув стиглий помідор. Та що це? Мої зуби наштовхнулися на твердий слизький пластик — помідори були штучні.



Розділ 17. Машина часу існує?

Я роззирнувся довкола — порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабетів хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася у глибину, полетів у безвість.

За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно! Тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач — і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.

Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось… Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті — це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі — Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, кого вона мені нагадувала. Очі у жінки були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.

— Нічого не розумію! — прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, вкритому химерним різьбленням.

Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість пульта перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу. Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа — марно. Щось підказувало: саме у цій скриньці сховано розгадку всіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?

Втративши будь-яку надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився у крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки замерехтіла м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею. Бо ця жінка була молода й вродлива, а очі її були втомлені й суворі.

— Ну що ж, здрастуй, онучку, — сказала жінка з екрана. — Ось ми й зустрілися…

Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:

— Хто ви?

— Я — Соломія. Так-так, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я — з минулого. А тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переміщуватися у часі й просторі. І перше, що зробила, — вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.

— Хіба так буває? — вихопилося у мене. — І потім, навіть коли так, якби ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілкою чи комп’ютером.

— Не все так просто, Климе, — усміхнулася жінка. — Потім ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба визволяти мене… стареньку. Бо без мене порятувати світ не вдасться.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка