Тема дослідницької роботи



Скачати 311.08 Kb.
Дата конвертації09.03.2016
Розмір311.08 Kb.


Черкаська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 22

Тема дослідницької роботи:

«Традиції сімейного виховання

в українській літературі»

(на матеріалі вивчення творів у 6 клас)


Учитель української мови

та літератури

спеціаліст вищої категорії

Черкаської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступені № 22

Білоус Віталіна Михайлівна

Черкаси – 2009


Зміст

Вступ.


Розділ 1. Традиції українського виховання у психологічній та педагогічній науках.

1.1. Мати – сімейний оберіг.

1.2. Батько – глава роду

1.3. Бабуся та дідусь – перші помічники у вихованні.


Розділ 2. Приклади родинного виховання у сім’ях видатних особистостей.
Розділ 3. Проблема сімейного виховання на сучасному етапі життя.

3.1. Лінощі та гіперопіка у вихованні як наслідок негативної поведінки дітей.

3.2. Як виховати дитину слухняною.
Розділ 4. Проблема родинного виховання у творах української літератури (6 клас):
4.1. Різні сім’ї – різне виховання.

4.2. Материнська молитва із дна моря дістає!

4.3. Який батько – такий син.

4.4. Дідусь та бабуся. Яка старість у них?

4.5. Наслідки порушень традицій родинного виховання
Розділ 5. Особистості художніх засобів, мови дослідження.
Висновок.
Список використаної літератури

Вступ


Якими діти народжуються,

Це не від кого не залежить,

Але, щоб вони шляхом правильного

виховання стали хорошими –

це в нашій владі…

Плутарх
Родинне виховання – один із найважливіших і найцінніших чинників виховного процесу, найкращий колективний вихователь, носій найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 180 тис. сімей, 140 тис. дітей проживають у неповних сім’ях, на обліку перебуває 17 тис. дітей. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчать про те, що настала нагальна потреба підвищити роль української сім’ї у вихованні дітей, допомагати молодим людям зберегти сім’ю. Саме зараз час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історично складених тенденцій формування та розвитку української сім’ї. Варто згадати те, що традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи чи оточуючого середовища. Глибоке дослідження історичного розвитку та устрою традиційної української родини незмінно призводить до розуміння її значного педагогічного потенціалу Велика різноманітність підходів та засобів виховання може бути використана і має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі традиційної родинно-побутової культури. Тому все більшої актуальності набуває звернення до невичерпної скарбниці народної педагогіки та дослідження історично складених засобів виховання в українській родині, які реалізуються у народних традиціях та звичаях.



Актуальним є дане дослідження, тому що при досконалому вивченні засобів родинного виховання будуть розв’язані сьогоднішні сімейні проблеми та завдання батьківської педагогіки.

Новизна дослідження: вперше здійснюється спроба дослідити причини неадекватної поведінки школярів на матеріалі вивчення української літератури. Ця наукова робота допоможе у формування національної системи родинно-шкільного виховання, у науковому прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Проблемами родинного виховання, вивченням народних традицій та обрядовості займалися А.С.Макаренко, В.А.Сухомлинський, Г.Стельмахович, К.Д.Ушинський, але суть та значення народних традицій у роботах українських педагогів досліджені та висвітлені ще недостатньо. Тому тема потребує подальшого вивчення та дослідження.



Мета дослідження: розкрити значущу і провідну роль родинного виховання як рушійної сили у формуванні духовних і моральних цінностей школярів.

Предмет дослідження: традиції сімейного виховання в українській літературі.

Об’єкт дослідження: родинне виховання на Україні

Завдання:

1. Всебічно вивчити та проаналізувати науково-педагогічну літературу з даної проблеми.

2. Дослідити виховний потенціал української родини.

3. З’ясувати можливості родинного виховання на основі традиційної народної педагогіки.

4. З’ясувати, яким було виховання у сім’ях видатних особистостей.

5. Виявити значення родини як найкращого вихователя та носія національних ідеалів.

6. Проаналізувати чинники сучасного невиховання в українській родині.

7. Навести приклади сімейного виховання у творах української літератури з метою вдосконалення виховного процесу у сім’ях майбутніх батьків.

8. Зробити висновки на основі виконаної роботи.
Структура. Дослідження складається з вступу, п’яти розділів висновків та списку використаної літератури.
Розділ 1. Традиції українського виховання у психологічній та педагогічній науках.
Сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей. Коріння української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з їх побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного розвитку людства. Найбільш характерною та звичною для українського етносу є велика сім’я, що як і будь – яка інша звалася родом. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками й спільними інтересами, За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом рід утратив давню сутність і розпався на малі, самостійні родини. В українській родині завжди панував культ гостинності. У селах і досі живе звичай «шапкування». Знайшов у хату – скинь шапку, посміхнись, привітайсь: «Здрастуйте у вашій хаті на хліб – сіль багатій». Ці традиції виховували моральні чесноти: повагу, ввічливість, доброзичливість.

Традиції майстрів і трудових династій розвивали в юного покоління риси старанності, самодисципліни, наполегливості, комунікабельності, виховували дбайливого господаря.

Родинно-оздоровчі традиції обумовлюють систему поведінки членів родини, а це: раціональне харчування, творча активність, формують готовність зміцнювати фізичне й моральне здоров’я, зокрема такі риси, як гуманізм, порядність, витримку, людяність. В українській родині завжди привчали до культури мови. Традиції раціонального користування словом виховували пошану до думки іншої людини, правильність, виразність, ясність, точність, доцільність мовлення, тобто виступали своєрідною наукою й мистецтвом переконувати.

Родинно-мистецькі традиції (музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові) відображають естетичний колорит побуту, доброзичливе ставлення до людей, уміння виготовляти вироби, передають з минулого в майбутнє усталені століттями форми, ідеї, образи, теми. Формують кодекс народної етики й естетики.

Родинні звичаї та обряди унормовували поведінку породіллі, виховували повагу до роду, пошану до батька, матері, людяність, делікатність, безкорисливість, доброту. Привчали до дбайливого ставлення й догляду за дитиною.



Традиції побратимства (посередництва) спонукали до глибокої пошани до громади, вірності обов’язку перед другом, рідною землею. В основі цих традицій – взаємна прихильність, довір’я, відданість, товариська солідарність, духовна близькість, щира співдружність.

Парубочі й дівочі громади були своєрідною школою морального виховання, привчали молодих до прапрадідівських чеснот, доглядали могили.

Традиції релігійні – шанувати і любити Бога, відвідувати богослужіння, дотримуватись посту. В.Сухомлинський вважав, що найважливіші риси і якості дитини зароджуються в сім’ї. Він зазначав, що великої шкоди приносять дітям любов замилування, любов деспотична, любов підкупу. «Люди з кам’яним серцем частіше виростають в таких сім’ях, де батьки віддають дітям усе й не вимагають від них нічого», - сказав В.Сухомлинський.

А.С.Макаренко вдало вирішував проблеми сімейного виховання і усвідомлення батьківства як складову всебічного виховання. Він першим в Україні ввів термін «педагогічна технологія», але й вийшов на рівень технології організації виховного процесу. Видатний педагог вважав, що «Виховання дітей – найголовніша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни світу. Наші діти – це майбутнє батька й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, наші сльози, наша провина серед іншими людьми, перед усією країною». Додамо – перед власною совістю і Богом.


1.1. Мати – сімейний оберіг.

Народ здавна визнає очевидну істину: батьки – головні природні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має створений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів. Вважалося, що народжуючи дитину, мати народжує не лише її тіло, а й душу. Тому у родинах існував своєрідний культ матері. Без її благословення не орали землю, не засівали поле, не входили в нову оселю, не вирушали в дорогу. Діти, які виростали без материнського тепла і ласки, як правило, були зляканими, злостивими, впертими. Матері своєю працею, турботою, вмінням, старанням розвивали естетичні смаки дитини. Майже кожна жінка знала десятки колискових пісень. Ще не знаючи слів, дитина вже відчувала ніжність й ласку своєї матері, вчилася розуміти та сприймати цей світ.

… У тихім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим,

Буває, іноді дивлюся…

Дивуюсь дивом…

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим.


1.2. Батько – глава роду.

В українській мовній свідомості є ціла низка пестливих пошанних найменувань

Батуньо, батусь, бутусьо, батенько, батечко (також від зменшено-пестливої суплетивної форми мамо – татко, татонько, татусь, татусик, татусенько, татуньо). Це пояснює тим, що з давніх часів батько виступає головою роду, родини, релігійним домовим головою (тому назва перейшла на священика – «батюшка»). Як старший у родині батько виконує здавна всі необхідні обряди, пов’язані з родинним вогнищем. Як голова родини, за давнім звичаєм, він господар (пан-господар), порадник у сім’ї, мудрий вихователь своїх дітей, тому кажуть: «У кого нема вітця, у того нема лиця». Спрадавна ведеться, що діти, особливо син, успадковують не лише батьківське добро (звідси маємо концепт батьківщина з наголосом на а), але й натуру, вдачу, тому кажуть: «Яка вода, такий млин, який батько , такий син» (пор. з Біблії: «Син мудрий – потіха для батька»). На батькові (батьках) завжди лежать і лежить велика громадянська відповідальність (звідки узагальнено-переосмислене батьківщина з наголосом на и); не випадково народ застерігає: «Живемо не батьками, помремо не людьми». І навпаки, не можна не згадати народну пересторогу, адресовану дітям, які не слухаються порад батька: «Не слухає тата, послухає ката». Велике горе тому, хто рано залишається без батька, а то й круглою сиротою, згадаймо в Т.Шевченка: «Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки; Одна, як пташка в далекім краю».

Як бачимо, лексема батько, перебуваючи у певному культурно - концептуальному просторі, вступає в тісні зв’язки з іншими культурними концептами – похідними від неї утвореннями батюшка, батьківщина (з наголосом на а), батьківщина (з наголосом на и), батько-мати, батьки, а також асоціативними національно-забарвленими мовними одиницями рід, родина, родинне (домове) вогнище, хата, поріг, вода, млин, син, мати (ненька), гетьман, отаман, кобзар, пан господар, весілля, молоді та ін.


1.3. Бабуся та дідусь – перші помічники у вихованні.

Бабуся – це ніби друга мама, але ще більш ласкава, всепрощаюча і завжди готова стати на захист своїх онучат, приголубити їх і віддати їм усе тепло свого серця. Коли потрібна була допомога у господарстві – на городі, в оселі чи спеленати і скупати дитятко, отримати мудру пораду, вишити красивий рушник, доглянути дітлахів, розповісти їм цікаву казочку – то бабуся зажди була готова прийти на допомогу. «Як матір на дитя кричить, то в бабусі серце болить», - говорить народна мудрість. Дідусь навчав хлопчаків чоловічій роботі. Давав цінну пораду: як дах укріпити, віз відремонтувати, столярству навчав, рибалити з онуками ходив. Дідусь був найкращим помічником у всіх чоловічих справах.

«Дідусь говорить - слухай важно, бери до серця, виконуй вчасно», - повчає народна мудрість.
Розділ 2. Приклади родинного виховання у сім’ях видатних особистостей.
Прикладом досконалого виховання дітей у сім’ї є сім’я Косачів, в якій зростала відома українська поетеса Леся Українка. У сім’ї Косачів охоронцем високої національної ідеї всього Косаківського родинного «коша», його Берегинею була мати. У спогадах дочки Ольги про цю визначальну роль матері «В житті… всіх нас, особливо ж Лесі», за що та «безмірно любила її і дуже цінувала все своє життя аж до смерті». Це було «наше мало не божество». Це божество оберігало Лесю і від деяких родичів, котрі розмовляли з нею по –російськи, і від няньок - московочок з їх простацькими примовками типу «Солдат идет барабан несет», і від російської українофобської періодики. Леся зверталася до мами найніжнішими словами: «Мамочко, голубонько, ластівочко, мамочко -серденько.” Мама знаходила в собі сили володіти собою перед Лесею, не виявляти своєї зневіри в можливість її одужання, а Леся мала в собі сили з любові до мами так героїчно терпіти страждання. Ніколи, о Господи, жодної скарги ні матері, ні доні!

Леся і тато. Батько, на відміну од матері, всіх дітей любив однаково. Але Михаська і Лесю все ж трішечки більше за інших – від самого початку їх життя і аж до своєї смерті – і ті відповідали йому сердечною взаємністю. Як він турбувався про Лесю! В листі до неї на Лиман просить її берегти очі, добре харчуватися, викинути нудьгу за борт. А натомість «нехай мала Лесечка викличе з лиманної хвилі бадьорість Духа, і щоб той дух був міцний, як море, і ясніший од хвилі в тиху погідну днину». Таких батькових листів, мудрих і чуйних порад чимало. Тому доня називала батька добрим, а також розумним і справедливим, дорогим, оскільки йому «перш за все, ходить оте, аби я була щаслива». Яка радість мати такого батька! Яке то щастя батька мати таку доню!

«Зо всіх нас шістьох дітей, - згадує Ольга Косач-Кривинюк, - Леся найбільше була подібна д батька і вродою, і вдачею… Вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно… Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих їх серцю людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливим, але я не можу собі уявити тої людини , тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити батька чи Лесю зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користі, про те не може бути й мови, - таке це щось зовсім не для уявлення в поєднанні з ними.

Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вона на диво високо цінувала людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводились так, щоб не ображати тої гідності».

Вчитуємося в Лесині листи і вряди – годи зустрічаємо наймення Олени Антонівни Косач – це рідна тітка, татова сестра. Які-то ніжні почуття до неї були в Лесі, як, наприклад, «тітонька моя голубая» (дівчина вважала, що кожну людину можна характеризувати якоюсь барвою). Та й як по-іншому було ставитись до людини, яка прищепила їй замилування до двох мистецтв: плести вінки з польових і лісових квітів та вишивати. Леся всім серцем полюбила це прекрасне стародавнє народне мистецтво і була гідною ученицею своєї тітки. І не тільки вправно з замилуванням вишивала, а й залюбки ходила у вишиваному, про що маємо чимало світлин. А коли хтось одягав вишите Лесею, - то в тієї очі аж світилися.

Дядько Михайло був для Лесі Учителем з великої літери, якого вона мало не обожнювала, а кревняцтвом з ним відкрито пишалася. Дядько приваблював усіх Косачів, особливо Лесю і Михайла, своїм розумом, дотепністю оповіді і тим, що експромтом миттю укладав віршовані жанри та приклади, і тим, що навчив їх плавати. То чи ж дивно, що його небожата ставилися до нього як до ідеалу. Це від нього і система фізичного виховання в родині Косачів: влітку ходити босими, одяг носити простий, полотняний, багато купатися, їсти невибагливу селянську їжу – що під руки потрапить.

А тепер звернімось до сім’ї російського педагога К.Д.Ушинського. який був сам прекрасним сім’янином. Разом зі своєю дружиною Надією Семенівною Дорошенко він ростив шістьох дітей – трьох хлопців і трьох дівчат. Діти росли дружними, роботящими, ласкавими. У своєму листі до Л.М.Модзалевського він писав: «Сім’я моя здорова, діти навчаються добре, і всі - добряки, чого ж мені більше?»

Подружжя Ушинських не тільки словом, а й справою доводили своїм дітям приклад безкорисливої турботи про селян-трудівників. Весь свій земельний наділ (100 десятин), що дістався Костянтину Дмитровичу від батька та 800 десятин, що належали його дружині, він роздав селянам, а собі залишив у Богданці лише ділянку землі, садибу та невеличкий будинок. Громадянський ідеал батьків успадкували і їх діти. Старша дочка Віра збудувала у Києві на кошти батька і свої дві початкові школи, допомагала матеріально жителям Богданки. Молодша дочка Надія відкрила у Богданці початкову школи (на кошти своєї матері) і сама викладала в ній, вчила дівчат рукоділлю.

Одним із головних секретів успіху у вихованні сім’ї Романових був простим: імператор та імператриця сприймали своїх чотирьох несхожих одна на одну доньок такими, якими їх створив Бог, не намагаючись «зрівняти» дітей чи у чомусь зламати їх вподобання.

Дружина Миколи ІІ Олександра Федорівна виховувала у маленького царевича Олексія повагу до жінки взагалі. Мати говорила так: «Ставлення до жінки – ось найкращий спосіб перевірити благородство чоловіка. Він повинен до кожної жінки ставитися з повагою незалежно від того, багата вона чи бідна , високе чи низьке займає суспільне положення і виявляти їй усілякі знаки поваги. Від моральності жінок залежить стан моральності всієї сім’ї». Імператриця зазначала: «З вини тих, хто одружився, одного чи обох, життя в шлюбі може бути нещасним… тільки вірне і мудре життя у шлюбі допоможе досягти ідеальних подружніх стосунків. Перший крок, який потрібно вивчити і виконати – це терпіння; другий – чоловік і жінка повинні постійно виявляти знаки найніжнішої уваги та любові один одному; третій – це єдність інтересів (дружина цікавиться усіма справами чоловіка)». Олександра Федорівна також помічала, що потрібно остерігатися початку непорозумінь чи відчуження, утримуватися від сварок, гордині. Гармонійні, здорові стосунки між батьками можуть слугувати фунтаментом морального виховання дітей. «Тільки в покорі, в смиренні перед Спасителем батьки набудуть істинні владу над своїми дітьми», - відзначала імператриця. А інакше виходить зловживання владою, карикатура на неї, перехрестя мутної хвилі гніва і самодостатності.




Розділ 3. Проблема сімейного виховання на сучасному етапі.
А як відбувається виховання у більшості сімей? Чи досконалим воно є? Чи завжди дитина розуміє за що її наказують, чому її вчинки не завжди вітають? У батьківському домашньому вихованні бракує серйозності, а тому і в дітей поваги і пошани до батьків. Няньчаться й граються з дітьми, пестять їх уранці та ввечері, бавлять їх і хочуть ними бавитися. Діти поводяться з батьками, як з рівними собі, не соромляться їх ні в чому анітрохи, і добре, що коли справа не доходить до того, що діти оголошують своїх батьків за людей нудних. Проте без пошани до батьків нема пошани до людей.

У наш час дитячі психіатри однією з основних причин дитячих хвороб називають батьківські вимоги безумовного підкорення і тоталітарний контроль над дитиною У чому ж справа?

Батьки просто забули страх перед Богом. Гординя: « Ти повинен мене слухатись?» «А чому» - може спитати дитина, бо не розуміє, а якби розуміла, то сформувати б не могла, бо нерідко вона відчуває, що батьки забули, що теж зобов’язані – Небесному Творцеві і Господареві. Мабуть, навряд чи хто із батьків наважиться стверджувати, що вони праві завжди і абсолютно в усьому. І все ж не секрет, що нам легше аналізувати ситуацію, яка стосується незнайомих людей безвідносно до нашої конкретної сім’ї Але коли це стосується нас, то ми губимося. Дуже слушним є висловлення К.Ушинського: «діти здебільшого карають за те, що слід було б карти їхніх батьків та вихователів».
3.1. Лінощі та гіперопіка у вихованні як наслідок негативної поведінки дітей.

Дехто із сучасних батьків тільки вимагають, майже нічого не віддають, дуже часто ображають дитину на кожному кроці, мабуть думають, що виховують дітей. А насправді вони піддалися лінощам і пішли по шляху «найменшого опору» . Бо ж опікуватися дитиною – це так важко!

Сучасні психологи Ірина Медвєдєва та Тетяна Шишова, котрі багато років працюють із проблемними дітьми, писали в своїй книзі про надмірне опікування над вихованцями: «Гіперопіка – явище досить розповсюджене сьогодні. Адже дозволяти дитині бути самостійною – це ризик, і очевидно, великий ризик. Кращим є нагляд! Звичайно, він займає чимало часу і сил, але ми забезпечуємо спокійне життя і виглядаємо достойно в очах оточуючих. Що ж стосується ризику, то без нього, звичайно, жити спокійніше нам. Але спокій за рахунок дитини, про яку ми так турбуємося. Бо кожен її самостійний крок є репетицією. Чим більше репетицій, тим повно цінніше зіграє він спектакль під назвою «Життя»

Виникає запитання: як досягти успіхів у вихованні, сімейному вихованні? К.Ушинський зазначав:» Де батьки люблять і поважають одне одного, там і діти любитимуть і поважатимуть їх».


3.2. Як виховати дитину слухняною?

На даний час у сім’ях стоїть питання: як виховати дитину слухняною? Слухняність буває різною. Є слухняність, яку ми повинні довести малюкові заради його безпеки: «Не торкай – гаряче!», «НЕ лізь – упадеш!». Але для 8-9 літньої дитини вже важлива інша слухняність – не зробити що – небудь, коли тебе ніхто не бачить. А ще більша зрілість починає проявлятися, коли дитина сама відчуває, що добре, а що погано свідомо утримується. Мета дисципліни – навчити людину володіти собою, бути слухняним тому, що він вважає кращим, вчинити так. як він вважає вірним, а не так, як йому хочеться. Отже, дитина повинна слухатись не тому, що «я так хочу!», а тому, що «так потрібно» і обов’язковість таки правил визнається батьками і для самих себе. А ось у царській сім’ї Романових Олександра Федорівна відповідала, Що слухняність необхідна дітям не для того, щоб утішити батьківську гординю, а щоб навчитися слухати Бога, набути розумну слухняність – тобто християнську доброчинність – одну з умов спасіння.

К.Ушинський наголошував, що батьки повинні привчити дитину пройматися душевним станом іншої людини, ставити себе на місце скривдженого і відчувати те, що він повинен відчувати, отже, дати дитині всю розумову можливість бути справедливою Також потрібно, щоб дитина вчилася обирати собі друзів самостійно, спираючись на свої симпатії, а не «товаришував» по батьківському наказу. Є в Біблії дуже цікаве застереження: « Відійти від гріха і сотвори благо»

Дуже вдалими є слова В.Сухомлинського». Дитину треба не заставляти, а навчати бути доброю - в цьому головне спрямування виховних дій батьків. А ось його думку продовжує Б.Спок: «У житті дуже мало моральних аксіом, але одна з них така: доброта ніколи не веде до зла». А російський педагог Ю.П.Азаров говорив про дитячу доброту так: «Не та людина добра і щедра, у якої всього багато, і він якусь частину віддає іншим, а той, хто готовий віддати останнє. Але мова йде не про жертвоприношення. Для дитини стає великим відкриття випробовування себе справжнім благородством».

Отже, якщо втрачаються етнотрадиції у родинному вихованні, то це є проявом негативної поведінки дітей.

Пригадаймо слова психолога Валерія Ільїна:” Рідко можна знайти таку сім’ю, де батьки не калічать своїх дітей. Безумовно, несвідомо. Це тому, що в свій час їх батьки не навчили по-іншому». Та не могли батьки батьків навчити по-іншому, тому що традиція доброго виховання перервалася, коли суспільство зірвалося у прірву безбожництва.

Стосунки, які не засновані на заповідях Божих, пізно чи рано спотворюються , несучи в собі хворобливий початок. І якщо самі від цього хворіють по –справжньому (неврози, серцево-судинні розлади), то що ж казати про дітей? Серед батьківських помилок, що можуть коштувати дитині здоров’я, не допоможуть їй адаптуватися в суспільстві, називають:


  • недостатній прояв любові до дитини;

  • застосування погроз і фізичних покарань;

  • невідповідність батькам своїм моральним вимогам;

  • надмірну опіку;

  • турбота, істерика з будь-якого приводу;

  • емоційне неприйняття яких-небудь рис характеру дитини, його почуттів;

  • неприйняття статі дитини, його зовнішності;

  • нерозуміння своєрідного особового розвитку дитини;

  • попускання усіх вимог і капризів дитини;

  • надзвичайна вимогливість до дитини;

  • чергування гніву, жорстоких покарань із затаскуванням;

  • непогоджуваність дій між батьками;

  • сварки між батьками;

  • перевага однієї дитини іншій;

  • диктат;

  • емоційна глухота;

  • відсутність послідовності і розумності вимог.

Чим заповнено батьківський резервуар, те переллється і в душу дитини.


Розділ 4. Проблема родинного виховання у творах української літератури
Українські письменники у своїх творах відображають усі реалії сучасної дійсності. Тому й сімейні стосунки як джерело моральності, каталізатор розвитку духовності підростаючого покоління займають щільне місце у текстах української літератури. Адже література – це скарбниця загальнонаціональних надбань, приклад життєвої мудрості, зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього, своєрідна чиста душа народу, цілий світ настроїв, роздумів, сподівань та мрій українців.

Зі сторінок дитячої літератури ми дізнаємося про традиції родинного виховання, а саме: сім’я вважалася святинею духу, благородних емоційних переживань, любові і вірності, щоденного живого спілкування, співпереживання, синівської і дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. У разі порушення традицій сімейного виховання, відбуваються порушення у психіці дитині, її співтобаченні, у стосунках з батьками, навколишнім світом. Дитина стає жертвою виховання , духовною і моральною калікою.


4.1. Різні сім’ї – різне виховання.

У літературних творах виховання у сім’ї зображено в різних аспектах: батько – глава роду і він же займає позицію невтручання або пияцтвом нівечить духовний світ дитини, мати – берегиня сімейних стосунків і мати як жорстока, свавільна особистість що перекладає свою материнську турботу на посередників; дідусь і бабуся – перші помічники у вихованні, у здобутті народної мудрості як люди, що озлобилися на життя, не розуміють вікових особливостей дітей і проклинають їх. Так порушення постулатів родинного виховання є вислідом негативної поведінки дітей. Різні сім’ї – різне виховання. Так у сім’ї, де виростав Павлик (оповідання «Маленький горбань» С.Черкасенка), мати і дідусь прагнули бути зразковими вихователями, тому дитині прищеплювали такі риси характеру, як: доброту, милосердя, вміння прощати і любити людей, які своїми вчинками цього й не заслуговують. Про це найкраще свідчить епізод, коли Павлика, котрий захищав пташині гнізда набив злостивий Захарко, у якого мати була, очевидно, грубою жінкою.


4.2. Материнська молитва із дна моря дістає?

Мати – душевне тепло, безмежна ніжність, всеосяжна любов, молитва, до якої людина звертається в найтяжчі хвилини свого життя. Станіслав Чернішевський порівнює батьківську хату із храмом, а матір – із Великою Господинею, клопотусею, яка зігріває своїми почуттями, ніби теплою ковдрою дитину:

Ковдрою закутуючи плечі,

Мати не пита, чому не сплю.

Вже однак зникає гіркотина,

Не катує серце печія.

Знову я – малесенька дитина,

Мати знає більше, аніж я.

А ось у поезії «Писанки» Ігоря Калинця мати, дотримуючись традицій родинного виховання, розвиває естетичні смаки дитини розмальовує дивовижні «воскові взори» на пасхальних яйцях. Дитина споглядає це чудо «філігранних сплетінь ліній» і бачить там незрівнянні квіти, які буяють у росі, оленів, що бродять в березневім саду, стилізоване сплетіння садів, мереживо геометричного космацького орнаменту. А звідси – дитячі мрії про прекрасне, прагнення творити красу на Землі. Дитинство – це найщасливіша пора кожної людини. Із ним пов’язані різноманітні колискові пісні, розповіді про фантастичних героїв і чудернацькі події, багато вражень від незвичайних подій і взагалі чимало цікавого.

Павлик («Маленький горбань») дуже любить зимові вечори, коли матуся пригорне його до себе і мрійливо розповідатиме казочку. Мамине тепло переливається в серце дитини і робить його безмірно добрим, милосердним до людських.

« - Спатки , мамо


  • Зараз, мій любий, - підіймає голову неня і і відкладає набік шитво.

  • Ти ж сидиш коло мене?

  • Посиджу, соколику, ще й казочку розповім».

А ось які пестливі слова вживає матуся. Коли клопочеться біля своєї крихітки, навонародженої донечки у кіноповісті «Зачарована Десна» мати Олександра Довженка: « - Ось бачиш синочку, я тобі люльку принесла, дівчинку. Ось бачиш яка!... Яка красива. Ну лялечка! – ніжно і зворушливо промовила мати… - Голубонько ж ти моя сизенька, квіточка…» Материне обличчя сяяло і світилося від радості. Мати як берегиня сімейного вогнища прищеплює своїй дитині любов і пошану до праці. Чудово це зобразив В.Близнець у повісті «Звук павутинки». Мати з хлопчиком разом готують обід. Головний герой підкидає сухе бадилля, дає «пару в котлах», щоб дим шугав із труби із вогнем та іскрами. Ненька сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в подол.»”Хороші діти – спокійна старість», - говорить народна мудрість.

Недарма кажуть: «Довіряй, але й перевіряй». У повісті «Диваки» Борис Комар змальовує маму дуже відповідальною людиною, яка прагне, щоб син гарно навчався, вчасно виходив з дому до школи і ріс відповідальним, дисциплінованим. «Нічого, синку, вставай. Я їду на город, не розбуджу, то й школу проспиш. - Не просплю». Але мати була невблаганна. Увімкнула радіо і стягла із сина ковдру. Миколка мляво ,мов старенький дідуган, подибав у сіни вмиватися: «Мамине слово – закон, - наголошує народна педагогіка».

Повагу до релігії матері прищеплювали дітям змалечку. Молитва вранці і ввечері бриніла із вуст малечі. Недарма кажуть батьки, що « повинен вивчити правило як «Отче наш» . Діти боялися слова «гріх», прогнівити Бога. Тому й Сашко («Зачарована Десна)», який вирвав молоду моркву, „нагрішив» багато, не послухав матері. Прибігши додому, підійшов до образів, подивився вгору востаннє на святих, де сидів «увесь їхній комітет» і йому стало жаль, що він вже не «їхній» , а десь там на віки вічні в пекла. Він не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою і гірко заплакав. Діти розуміли, що зробивши гріх, треба обов’язково каятися чесно.

А як виховуються діти у тих сім’ях, де батьки забули про свої батьківські обов’язки, впали у прірву безбожності, грубі або навпаки занадто люблять своїх дітей.

В оповіданні «Федько - халамидник» В.Винниченка ми спостерігаємо різне виховання дітей, де батьки відійшли від традицій сімейного виховання.

Толя виховується в сім’ї. Він чистенький, ніжний, з щічками, як проскура. Мати не працює. Сварок у них немає, бо пожильці їм плату за квартиру знесуть, мужики за землю грошей привезуть, їх ніхто не вижене з квартири. Батьки Толю маніжили і бавили, довіряли в усьому, працювати не привчали, звинувачували у непорозуміннях чужих дітей. Тому при такому вихованні Толя став боягузом і брехунем. А Федька били за найменшу провину, ніколи не обговоривши причини його неслухняності.

«Мати Федькова теж схопила Федька й так торсонула, що з того аж бризки посипалися.

–Додому, іроде! Ось я тобі покажу! – і знову так потягнула, що Федько мусив бігти за нею. Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір» Так і хочеться сказати: «Шановні батьки! Виховуйте спочатку себе, а потім беріться за виховання дітей».

За традицією родинного виховання діти вставали вранці і починали читати вранішні молитви, ввечері – вечірні, батьки дотримувалися традиції відвідувати церковні богослужіння і вчили разом з дітьми заповіді Божі, канони, акафісти.

Віруюча людина прагнула виправляти свою поведінку, відходити від гріха, бути гуманною і щирою. Батьки – дітям приклад. Якщо набожність показна, то діти в Бога не вірують. В оповідання «Басурмен» Степана Васильченка мати наказує Семенові Богу молитися, має хлопчика, що той не перехрестився і сідає до столу. Але саме не читає молитви, а бубонить сердито, неуважно, постійно перериває своє моління зауваженнями синові. Її мова засмічена ненормальною лексикою. Вона називає сина «махаметом», «лобурякою», «конякою». Яким батьком буде Семен у майбутньому?




4.3. Який батько – такий син.

Можна позаздрити О.Довженкові («Зачарована Десна»), що він мав такого чудового наставника, як батька. Він милується своїм татусем, його зовнішністю, людяністю, рухами, працею, допомогою, коли той рятував людей на Великдень від повені. Багато бачив я гарних людей, але такого як батько не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні очі…

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий! І хоча Петрові Довженку життя послало калюжу, а не океан, та душа в нього була океанська. У сім’ї Довженків, як за традицією родинного виховання, главою роду був батька, тому й останнє слово залишалося за ним. Коли сім’я збиралася на косовицю, то Сашка мати не хотіла брати. Тому й залякувала його комарями, глибочезною Десною, де можна втопитися, падінням з кручі, гострою косою, ямами в озерах, гадюками в лісі. Але батько дозволяє- і Сашко вже на возі. Тато любив природу і це почуття із великою точністю передалося малому Довженкові. «Я лежу на возі. Мене везуть у царство трав, озер і таємничих річок… Пахне огірками, старим очеретом волока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами десь гукають, і … зразу чую деркачі й перепілки». Слухняними були діти у слухняних батьків, які дотримувалися критеріїв етнопедагогіки. В оповіданні «Свекор» Степана Васильченка Василько хоча й грався, як малеча, але прислухався до батькової мови. Батьківське слово – зерна мудрощів, що проростають у дитячих душах. «Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькові мову!».

Та яким болем озивається в дитячих серцях вживання батьками спиртних напоїв. Сашкова мати (оповідання «Диваки» Бориса Комаря) сварилася з чоловіком і вмовляла, щоб не пив, але той не слухав. Вона взяла двох менших дітей і переїхала до своїх родичів у сусіднє село. Запрошувала із собою і Сашка, але той не хотів залишати батька самого. Прав йому білизну, готував їсти. Він розумів, що спочатку батько п’є, а потім буде красти, як сторож. Яким прикладом може бути такий батько для нащадків? Або ось батько спочатку б’є сина («Федько-халамидник») замість розмов із дитиною, а потім ніби викупляє свою жорстокість – дає синові гроші. Такий метод виховання «кнута и пряника» був більше характерний для російських сімей, але тільки не для традиційного родинного виховання. Зрозуміла, чому діти роблять все навпаки, б’ють один одного, стають злими і бездумними.

Та невтручання батьків у виховання, а намагання їх виховувати своїх діток на відстані ще негативніше впливає на моральний і духовний світ підростаючого покоління. Так у повісті «Женя і Синько» Віктор Близнець засуджує метод виховання на відстані. Мати Бена струнка синьоока красуня більше перебувала за кордоном. Чоловік її, інженер-конструктор із великого заводу, не хотів відставати від жінки, теж надовго виїжджав то в Польщу, то в Бельгію, то в Італію. Дома батьки зустрічалися рідко, на великі свята, цілували й пестили сина, залишали йому наймодніші джинси, пістолі, ковбойські розкішні пояси, гумові жуйки. Тим самим вони ще більше розпалювали бойовий дух Бена, який вдень і вночі наступав, стріляв, брав у полон. Результат порушення традицій родинного виховання – крадіжка підвалу професора Гай-Бичковського Бен із товаришами витягли двомісний туристський намет, два спінінга. Гумовий човен; закрутку, яку вчений зробив власноруч).

Батько, який прилетів за викликом діда Андрона, із сином говорив паличним методом, не визнаючи «свої заслуги» і результату виховного процесу. «Кущолоб уперше в житті затопив з усього розмаху в рідну синову пику. Хлопець умить зблід і заплив на щоках прозеленню – від страху й несподіваним. Гупнувся головою об стіну і заревів на всю квартиру». Після цього батьки відлетіли у Карпати, а Бен знову лишився з дідом.


4.4. Дідусь та бабуся. Яка старість у них? Коли матуся – це домашній оберіг, то матуся – це дітям порада, онукам – надійний захист, безмірна любов і тепло. Раніше бабусю та дідуся називали тільки на «Ви», говорили, опустивши голову донизу, витягнувши руки з кишені і ніколи не заперечували їхньої думки. Старенькі надзвичайно любили онучат і чекали їхнього приїзду. Так у поезії «Забула внучка в баби черевички» С.Чернілевського бабуся проводжає своє онуча і дивиться, як ті маленькі рученята махали їй «до побачення». Бабуся втирає слізки, бо знає, що довго чекати наступного літа. Та ось зосталися маленькі черевички! Можливо, внучка їх навмисне лишила, щоб не так сумувала бабуся. Традиції родинного виховання в цій сім’ї мають коріння.

Але коли їх порушують («Зачарована Десна») , як наприклад, баба Марусина, яка проклинає усіх уся і все, що є на землі, то така помічниця залишає про себе отруйні спогади у нащадків.

Та на відміну від такої страшної баби, яким чудовим є дідусь вихователем у Павлика («Маленький горбат» С.Черкасенка). Дідусь Антип дуже любить свого онука і ледь не плаче, що у того фізична вада – чорт на спині. Та ще й характер у хлопчика занадто добрий, справедливий, чуйний, вселюблячий. Павлусеві шкода всього, що ображається і знищується Захарком. Але, як кажуть доброта врятує світ. Добро і лід зігріває. Так Павлик – це Планетник, охоронець людяності, милосердя, доброчинності і взагалі Природи людського щастя. Дідусь живе інтересами свого онука, переймається його радощами і болем, завжди прийде на допомогу Павлусеві. Оце справжнє родинне виховання. Та коли дідусь свавільний, жорстокий і нелюдяний, чи захочеться його згадувати в майбутньому.
4.5. Наслідки порушень традицій родинного виховання.

Толя («Федько-халамидник») через велику довіру до нього батьків, «сліпу любов» стає злочинцем власної совісті і оббріхує Федька, росте безжалісним, з ненависним до усіх бідних людей. Федько («Федько-халамидник») через невихованих і жорстоких батьків стає розбишакою – халамидником: вибиває шибки з рогаток, дає постійно тумаків сусідським хлопчакам перевертає діжки з дощовою водою, яку люди збирали з таким клопотом, перевертає все догори ногами. Спокій був, його ворогом. Він був перший по силі а всій вулиці. Якщо хтось пручається в його руках, то б’є далі, а якщо кориться його інтересам, то відпускає.

Бен (повість «Женя і Синько») від невиховання батьками (виховання на відстані) скоїв крадіжку, став палити, жорстоко поводиться з дідусем Андроном, ненавидить життя, не розуміє світ.

Через дитячу бездоглядність у нашій країні діти тікають від батьків у неблагополучні компанії, вживають наркотичні засоби, проводять вільний час в ігротеках, хворіють на СНІД, скоюють крадіжки, вбивають людей, не вміють створювати сім’ю, б’ють і ображають жінок, дітей, своїх батьків, програють квартири, закінчують життя самогубством.

Отже, непорозуміння в сім’ї – трагедія для дітей, а звідси-їхня неуважність на уроках відвідування ігротек, вживання тютюну, спиртних напоїв, наркотиків, скоєння злочинів, жорстокість по відношенню один до одного до вчителів, батьків, світу.
Особливості мови, художніх творів про традиції родинного виховання.

Мова художнього твору найкраще висвітлює питання

родинного виховання ,допомагає читачеві зазирнути у світ життя певної родини.
Використання окличних речень: Ех, яка там доля таким!; Це ваша робота! Це ваше виховання! Ви довели всю сім’ю до ганьби!; А кляте ж яке!


  • Приказки: Жива ненька, живий дід, то й доля жива; дала серце, та не дала вроди; нема вроди, нема й щастя; воно росте неприкаяне: збагачує скарбницю життєвої мудрості.

Використання простих присудків: сварилась, вмовляла не слухав;зажурився, засмутився, не їсть, плаче, зітхає; вибив, підбив; перекинув; встане, подивиться-подивиться; підкрався, розглядає та складних речень з різними видами зв’язку: запрошувала із собою і Сашка, але той не погодився – одне те, що не хотів міняти школу, а друге, і найголовніше – не хотів залишати батька самого; допомагає учнем замислитися над своєю поведінкою.

А наявність обставин місця: батько виїжджав то в Польщу, то в Бельгію, то в Італію; розліталися (батьки) то на Схід, то на Захід; вдарить телеграму одну в Європу, другу в Азію; Бен під домашнім арештом, дід у лікарні, батьки – в Карпатах; однорідних додатків: (батьки привозили Бенові) наймодніші джинси, пістолі й автомати, ковбойські пояси, справжні біноклі й гумові жуйки та однорідних підметів: тиран, грабіжник; увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка; спонукає до спостереження над подальшим розгортанням подій у творі.

- Питальних речень «Що це за батьки, га ? Кинути дитину напризволяще? Чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло? Дають настанови майбутнім батькам щодо правильного шляху у вихованні.

- Наказового способу дієслів: Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна та метафори місяць свої срібні рожки вистромив над вербами; ще на шибах досвіток не скрес; мати мотузочком диму хату прив’язала до небес; я поплив у світ дитячих мрій; махнуло рученя на бензовозі розвивають творче бачення дітей, зв’язність мовлення, естетичну насолоду.

Епітети: молитовне буркотання, сердиті вигуки; тяжкі кайдани, високою культурою; волосся блискуче, руки широкі, щедрі; страшний, химерний горб найкраще допомагають зрозуміти портрет, натуру героїв.

Звертання. Спатки, мамо; ходімо, серце; посижу, соколику; додому, іроде; а ти такий, лобаню, …; чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик говорить про наслідки виховного процесу, який випливає із порушень традицій родинного виховання.

Вживання пестливих слів: казочка; голубонька; синочку; квіточка;

Фразеологічних зворотів: даю «пару в котли»; міліції очі замилювати; затопив у пику; порівнянь: Микола, мов старезний дідуган; ноги плуталися, мов у бадилинні; Семен, як солдат на варті; душа, мов океан; очі горіли, мов у вовченяти; складнопідрядних речень: Мати Федькова теж схопила Федька і так торсонула, що з того аж бризки посипалися; батьки йому щось одповідали й шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка; згрубілої лексики: шибеник, лобур, католик; басурмен, крещена тварюка; теля малолітнє; «сибіряка»; паршивець; злодюга; складених іменних присудків: дід став і нянькою і куховаркою, і вихователем; звертання до святих: Мати Божа, царице небесна!; голубоньки святії заступники; ох, Боже ж мій.

Націлює нас роботи висновки: при недотриманні традицій родинного виховання батьки не можуть виховати дитину слухняною і доброзичливою.
Висновки:

1. Діти вчаться жити у життя.

2. Якщо дитину постійно критикувати - вона вчиться ненавидіти.

3. Якщо дитина живе у ворожнечі – вона вчиться агресивності.

4. Якщо дитина зростає у докорах – вона починає жити у почуття провини.

5. Якщо дитина зростає у терпимості – вона вчиться сприймати інших.

6. Якщо дитину підбадьорювати – вона починає вірити в себе.

7. Якщо дитину хвалити – вона вчиться бути вдячною.

8. Якщо дитина зростає в чесності – вона вчиться бути справедливою.

9. Якщо дитина живе у безпеці – вона вчиться вірити людям.

10. Якщо дитину підтримують - вона вчиться цінувати себе.

11. Якщо дитина живе у розумінні і доброзичливості – вона вчиться знаходити любов у цьому світі.


2. В умовах зростаючої родинної кризи виникає потреба звернутися до здобуття української народної педагогіки з метою ліквідації сімейних проблем сьогодення, наукового прогнозування перспектив сім’ї й піднесенні її ролі у вихованні дітей та молоді.
3. Українська родинна система виховання, яка історично склалася протягом багатьох віків нашим народом, головним об’єктом виховання визнає дитину, а суб’єктом – батьків, родину, громадськість.
4. Головна мета сімейного виховання – сформувати справжню людину, наділену найкращими людськими якостями: високоморальну, здорову тілом і душею, сильну розумом.
5. Існує родинна традиція, за якою кожний член сім’ї, в тому числі й дитина, обов’язково трудиться, бере на себе частину загальних турбот та обов’язків.
6. Величезний вплив на дитину справляють домашня обстановка, побут у сім’ї, тому існують естетичні традиції, які привчають дитину любити, берегти красу, шанувати рідний дім та батьків.
7. Українська родина як вихована організація володіє великим педагогічним потенціалом, який має бути плідно використаний у сучасному вихованні. Народні традиції та обряди мають бути використані у навчанні, побудованому на етнопедагогічній основі.
8. Недотримання традицій родинного виховання є наслідок неадекватної поведінки дітей у школі, стосунках з однолітками, проблем у сім’ї.
9. Українська література – могутній каталізатор, який допомагає якнайшвидше усвідомити учням роль батьківського авторитету, поважне ставлення школярів до родинного вогнища, замислитися читачеві над вихованням у своїх майбутніх сім’ях, зрозуміти життєву мудрість.

Список

використаної літератури:
1. Азаров Ю.П. Сімейна педагогіка. М.: Політика література 1985, 231 с.

2. Бабій В. Сімейні традиції та їх виховання // Позакл. Час, 2004, - № 7-8. с.27-31

3. Доброєва І.В., Танигіна Г.Б. Вплив сім’ї та колективу на розвиток дитини. К.: «Здоров’я», 1980, 21с.

4. Єрохіна І. Традиційне родинне виховання в українській родинній сім’ї // Рідна школа, 1998. - № 7-8, с.31

5. Кононко У.Л. Трудовое воспитание детей в семье. К.: « Радянська школа», 1988, 128 с.

6. Каюков В. Духовні ідеали сім’ї – першооснова життя дитини // Рідна школа, 1998. - № 7-8, с.34-37

7. Кравцова М. Воспитание детей на примере святых царственных мучеников. П.: УПЦ, Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2005, 287 с.

8. Лешан Е. Когда ваш ребенок сводит вас с ума. М.: «Педагогика», 1990, 268 с.

9. Макаренко А.С. Книга для батьків. К.: «Радянська школа», 1972. 335 с.

10. Маковій Г.П. Затоплений цвіт : Народознавчі оповідки. – К.: Укр.. письменник, 1993. – 205с.

11. Нікітін І., Нікітіна Л. Ми та наші діти. К. «Молодь», 1989, 230 с.

12. Николаев Л.Н. Воспитать человека. М.: «Педагогика», 1983, 143 с.

13. Оржеховська В.М. Духовність – це здоров’я молодого покоління. Тернопіль , 2005, 216 с.

14. Паращич В.В. Українська літератури. Плани – конспекти, 7 клас, - Х.: «ВЕСТА», 2007, 272с.

15. Семеног О. Використання родинних виховних традицій у навчальних закладах України // Шлях освіти, 1998, № 2, с.21-23.

16. Тютюнник Г. Батьківські пороги. – К.: «Молодь», 1972, 176с.

17. Українська література: Підручник для сьомого класу. – К:

18. Усі українські письменники / Упоряд. Хізова Ю.. –Х.: Торсінг Плюс, 2006, 384 с.

19. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання. К.: «Радянська школа» , 1980, 148 с.

20. Чупринін. Сучасний урок української літератури в 6 класі. Х.: «Основа», 2006, 438 с.

21. Ященко Т.О. Історичне коріння українського народного виховання // Українська література в загальноосвітній школі, 2001, - № 3, с.148-155.

22. Ященко Т.О. Родинне виховання на засадах народної педагогіки // Педагогіка і психологія, 1997. - № 2, с.88-94

23. Алексеева Т.И. Этногенез восточных словян по данным антропологии.- М., 1973

24. Багринець В.Л.. Початок нашого родоводу // Дзвін. – 1992. - № 1-2.





База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка