Тема. Історія як навчальний предмет і наука. Мета



Сторінка13/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.46 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
Тема. Початок національного відродження. Мета: розкрити суть політики Російської та Австрійської імперій щодо українських земель; пояснити причини національ­ного відродження; охарактеризувати його початковий етап, визначити місце й роль І. Котляревського, Т. Шев­ченка, діячів «Руської трійці» в цьому процесі; виховувати учнів у дусі патріотизму, шанобливого ставлення до здо­бутків українського народу. Тип уроку: вивчення нового матеріалу. Обладнання: стінна карта «Україна в XIX ст.».

Основні поняття і терміни: національне відродження, «Руська Трійця», Кирило-Мефодіївське товариство (братство), «Енеїда», «Русалка Дністрова», «Кобзар».

Основні дати: 1837 р. — вихід у світ книги «Русалка Дністрова»;

1840 р. — вихід у світ «Кобзаря»; 1846—1847 pp. — ді­яльність Кирило-Мефодіївського товариства (братства).

Структура уроку

I. Організація навчальної діяльності

II. Вивчення нового матеріалу

1. Українські землі під владою двох імперій. Початок українського національного відродження.



2. «Руська трійця».

3. Кирило-Мефодіївське товариство.

III. Закріплення нових знань учнів

IV. Підсумки уроку

V. Домашнє завдання

--ХІД УРОКУ-



і. організація навчальної діяльності > ^Ий^'-лЛ %

Учитель інформує учнів про результати тематичного оцінюван­ня, проведенот©-на попередньому уроці, вказує на основні помилки, допущені учнями. Повідомляє про початок вивчення нової теми, її тривалість, форми і термін проведення наступного тематичного оці­нювання. Після цього повідомляє тему й основні завдання уроку.

її. вивчення нового матеріалу т^т^г^м^т^^^ш^т Ш 1. Українські землі під владою двох імперій. Початок українського національного відродження.

Розповідь учителя.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. українські землі були розділені між двома імперіями — Російською та Австрійською. Під владу австрійської імперії потрапили західноукраїнські землі (Гали­чина, Буковина й Закарпаття), а до складу Російської увійшли Пра­вобережна, Лівобережна і Степова (Південна) частини України.

Володарі українських земель не піклувалися про український на­род і чинили всілякі утиски.

Українці не бажали скоритися поневоленню. Щоб приборкати їх опір, поневолювачі застосовували різні методи. Верхівку укра­їнського суспільства вони намагалися підкупити привілеями та титулами, роздавали землі, але за це вони повинні були зректися свого народу, своїх традицій і навіть змінити прізвища (Коваль — Ковальов тощо). Щодо селян і рядових козаків було запроваджено кріпацтво — позбавлення особистої свободи, перетворення їх на

163

власність панів, із якою останні могли робити будь-що (бити, про­давати, міняти тощо).

Така політика імперій призвела до того, що значна більшість українців не вміли ані читати, ані писати й були пригноблені підне­вільною працею. Однак простий народ залишався носієм і охоронцем української мови та звичаїв, не забував про героїв минулого, згадував їх у піснях і думах, передавав правду про свою історію з покоління в покоління.

Серед заможних освічених людей не всі забували, що вони україн­ці. У середовищі письменників, учителів, лікарів, священників було чимало таких, хто не був байдужим до долі власного народу. Вони вважали, що відродити Україну до самостійного життя можна, лише вивчивши власне минуле, традиції, мову, просвітивши народ, вивів­ши його з невігластва і злиднів, звільнивши від поневолення.

Відтак з'являються діячі, які стали на цей довгий і складний шлях національного відродження. Спочатку таких людей було не багато і їх діяльність, здавалось, ніяким чином не була пов'язана з боротьбою. Вони збирали народні пісні, перекази, казки, пробува­ли писати «простою» народною мовою, складали «Букварі» й «Гра­матики», писали оповідання, п'єси, статті. Ця діяльність була сильніша за зброю, бо вона зберігала душу народу, зміцнювала са­мосвідомість.

Серед таких можна назвати імена Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Цартелєва (Церетелі), М. Максимовича, Г. Квіт-ки-Основ'яненка, І. Котляревського, М. Костомарова та інших, що мешкали в Наддніпрянській Україні (територія, що перебувала під владою Російської імперії). На західноукраїнських землях — А. Ба-чинський, Й. Базилевич, Д. Зубрицький, М. Поп-Луцька, О. Орлая, В. Гуц (двоє останніх працювали в Російській імперії) та ін.

Першим з українських письменників, хто став писати свої літе­ратурні твори живою народною українською мовою, був Іван Котля­ревський. Його поема «Бнеїда», що вийшла друком у 1798 р., стала вагомим запереченням тим, хто говорив, що українська мова непри­датна для літературних творів.

І. Котляревський написав і перші українські п'єси на сучасні теми— «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», героями яких стали прості люди зі своїми радощами, переживаннями, горем...

Людиною-симводом доби пробудження українського народу став Тарас Шевченко (1814—1861). Ця багата талантами особистість по­єднувала у собі геніального поета, автора всесвітньо відомого «Кобза­ря», талановитого художника, автора понад тисячі творів образотвор­чого мистецтва і, без перебільшення, творця нової української ідеї,

за відіграла важливу роль у становленні національної свідомості ісраїнців. ., ·

Життєвий шлях Шевченка уособлював долю свого народу. Він від-і на собі ярмо кріпацтва і на власному досвіді розумів почуття лю-г, які стогнуть у кайданах. У збірці поезій «Кобзар» він не лише исловив те, що наболіло, а й зробив важливий внесок у формування ітературної української мови. Завдяки тому, що поет уперше зумів оєднати в єдине ціле різні народні діалекти, українська мова засяя­ла яскравими барвами. Вона стала об'єднуючим елементом для всіх країнців. Бесіда за запитаннями.

1) Які держави в XIX ст. володіли українськими землями?

2) Що таке національне відродження?

3) Яке значення у національному відродженні відіграла поема «Енеїда»?

4) У чому заслуга Т. Шевченка перед українським народом?

І 2. «Руська Трійця». Розповідь учителя.



Як уже згадувалося, діячі українського національного відроджен­ня були не тільки в підросійській частині України, а й на західноукра­їнських землях. Найбільш відомими представниками українського відродження були три товариші: Маркіян Шашкевич, Іван Вагиле-вич та Яків Головацький. їх назвали галицькими будителями.

Колективна робота за підручником.

Коментоване читання відповідного фрагмента підручника [1,с. 138—139].

Бесіда за запитаннями.

1) Кого називали «галицькими будителями»? Чому їх так на­звали?

2) Що таке «Руська Трійця»?

3) Чому видання книги «Русалка Дністрова» було вороже зустрі­нуте австрійською владою?

іі 3. Кирило-Мефодіївське товариство. Матеріал до розповіді учителя.

У середовищі українських учених, митців, студентів визріла думка згуртуватися для спільної праці в справі національного про­будження.

165

Ініціаторами створення братства стали полтавський учитель В,Бє-лозерський, державний службовець П.Гулак, історик М.Костома­ров, письменник П. Куліш, етнограф О. Маркевич. Товариство було названо на честь проповідників християнства серед слов'янських народів, братів Кирила й Мефодія. Знаком членів братства став пер­стень із написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846 р.».

У квітні 1846 р. після переїзду з Петербурга до Києва до братства, як припускають, приєднався Т. Шевченко. Кількість членів братства 1846 р. становила 12 осіб.

Члени братства, які належали до різних соціальних верств, до­бре розуміли почуття й потреби народу (Костомаров — син кріпачки і колишній кріпак Шевченко). Ця обізнаність братчиків у народному житті поєднувалася з ґрунтовними знаннями історії України. Тому нові європейські ідеї вони сприймали крізь призму власного досвіду. На цьому ґрунті формувався світогляд братчиків.

Члени товариства збиралися на квартирі у П. Гулака або М. Кбс-томарова й вели тривалі суперечки навколо програмних документів і принципів. Крім цього, кирило-мефодіївці провадили наукову ді­яльність, виступали з лекціями у навчальних закладах Києва, по­ширюючи у такий спосіб свої ідеї. Велику увагу приділяли вони про­світницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, писали шкільні підручники. Так, П. Куліш написав перший підруч­ник з історії України «Повість про український народ» (1846).

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства тривала 14 місяців і припинилася через арешти його членів. Наступне слідство у діяль­ності товариства шкоди не виявило, але найбільше збентежили ім­перських урядовців програмні цілі товариства, викладені в його до­кументах. За це, власне, братчиків і покарали.

У палких суперечках між братчиками народжувалися програм­ні документи товариства. Шевченко наполягав на першочерговості знищення кріпацтва й визволенні з-під російської влади. Косто­маров уважав головними християнські ідеали й створення спілки слов'янських народів. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення. Усі ці погляди знайшли відображення у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних лідером братчиків Миколою Костомаровим (1817—1885).

Реалізація національної ідеї пов'язувалася зі створенням слов'ян­ської спілки християнських республік. Український народ завдяки своєму традиційному волелюбству мав відіграти вирішальну роль у створенні цього союзу. Він повинен був допомогти іншим слов'ян­ським народам звільнитися від влади монархів і попів. Україна,

на думку Костомарова, могла бути вільною лише в такому «союзі слов'янськім».

У вірі в можливість і потребу перебудувати все суспільне жит-> тя на основі християнських ідеалів знайшла відображення христи­янська ідея. Із християнським змістом пов'язувалася також ідея українського месіанства: визволяючи слов'янські народи, українці виконують волю Божу.

Здійснення соціальної ідеї пов'язувалося, насамперед, із ліквідаці­єю кріпацтва та станової нерівності. У «Статуті...» висувалися вимо­ги дотримання повної рівності всіх громадян, незалежно від їхнього «народження, християнського віросповідання та майнового стану». Також ставилися вимоги здійснення демократичних свобод — слова, друку, свободи совісті, отримання освіти та заміни постійних армій народною міліцією.

Головними засобами для досягнення своєї мети братчики вважали поширення освіти серед народу та мирну проповідь.

У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова членів това­риства було заарештовано. Слідство у справі братчиків тривало в Пе­тербурзі протягом трьох місяців. Про його результати шеф жандар­мів граф Орлов доповів імператорові таке: «Товариство св. Кирила і Мефодія було не більше ніж ученим маячінням трьох молодиків. Його засновники П. Гулак, В. Білозерський і М. Костомаров не були спроможними ні залучити до товариства військових чи народ, ні зро­битися причиною повстання».

Найтяжчим з усіх братчиків було покарання Т. Шевченка, якого відіслали у солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати і малювати. Проте суворість покарання поета визначалася не належністю до товариства, зазначав граф Орлов, а тим, що «за бунтів­ним духом і зухвалістю, які не мають межі, він повинен бути визна­ний одним із головних злочинців».

Бесіда за запитаннями.

1) Із якою метою українською інтелігенцією було створено Кири-ло-Мефодіївське товариство (братство)?

2) Чому діяльність товариства занепокоїла царський уряд Росії?

3) Як було покарано братчиків?

III. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ Л < ' 5<» гД^иїЦзґ Дидактична гра «По одному слову».

Правила гри. Учні повинні скласти розповідь за вивченою темою всім класом. Під час гри кожен учень повинен сказати по одному слову так, щоб зрештою утворилась зв'язна розповідь. Один з учнів записує

167

її на дошці. Учні говорять слова по черзі, як вони сидять (у процесі гри кожен учень повинен сказати декілька слів). Той учень, який дов­го думає, або каже неправильне слово, пропускає хід, за що отримує меншу кількість балів. Для активізації роботи класу вчитель, який є ведучим, може перервати ланцюжок і попросити учнів з іншого кін­ця класу продовжити.

По закінченні гри учитель разом з учнями аналізують розповідь, після чого виставляються оцінки.

Гру можна провести також і з двома учнями, які складають розпо­відь, називаючи слова по черзі.

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ ІМ^ЯЯІІНЯНІНІПІНІ Заключне слово вчителя.

Учитель підкреслює, що період кінець XVIII — перша половина XIX ст. став початком національного відродження українців. На чолі цього руху стояли вчені, митці, учителі, студенти, священики, які ваялися до нелегкої праці просвіти і національного пробудження на­роду. Уже на початку цього шляху влада двох імперій намагалася придушити будь-які спроби національного відродження України.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ І^ШІІІНШЯВШЯВШШШШНШІШШШ Опрацювати матеріал підручника § 18 [1, с. 137—145].

Тема. Зростання українського визвольного руху. Мета: показати умови, у яких розвивалося українське націо­нально-культурне життя в другій половині XIX ст., розкри­ти суть діяльності українських громад, охарактеризувати роль найвідоміших діячів українського руху: В. Антонови­ча, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки та ін.; ви­ховувати почуття патріотизму, інтересу й поваги до істо­ричного минулого своєї держави. Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стіння карта «Україна в XIX ст.».

Основні поняття і терміни: Громади, Валуєвський циркуляр (обіжник), Емський указ, політичні партії.

Основні дати: 1863 р. — Валуєвський циркуляр (обіжник); 1876 р. — Ем­ський указ; 1890 р. — створення першої української по­літичної партії.

Структура уроку

I. Організація навчальної діяльності

II. Актуалізація опорних знань учнів

III. Вивчення нового матеріалу

1. Наростання українського визвольного руху, українські громади.

В. Антонович.

2. «Український П'ємонт». І. Франко.

IV. Закріплення нових знань учнів

V. Підсумки уроку

VI. Домашнє завдання

-ХІД УРОКУ--—



I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШШМ^ВЯ

Учитель повідомляє тему й основні завдання уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Дидактична гра*Дродовж розповідь»*

Правила гри. У грі двоє учнів повинні розповісти матеріал вивченої теми, по черзі промовляючи по одному реченню . Виграє той учень, чиє речення буде останнім.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ ^ЖШЖ*ШЗХт?АГЖ^1&іШ£^

Ш 1. Наростання українського визвольного руху. Українські громади. В. Антонович. Колективна робота за завданням.

Коментоване читання матеріалу підручника «Зростання україн­ського визвольного руху» [1, с. 193—197].

Під час читання учитель повинен зосередити увагу учнів на таких особливостях:

Громади проіснували до кінця XIX ст., займаючись культур­ницькою діяльністю, тривалий час вони змушені були діяти в під­піллі, зазнаючи переслідувань з боку влади.

Царський указ називається Емським і був прийнятий у 1876 р.

Перша партія на західноукраїнських землях називалась Русь­ко-українською радикальною партією (РУРП).



Перша політична партія у Наддніпрянський Україні утворила­ся у 1900 р. і називалася Революційна українська партія (РУП).

169

Додаткова інформація

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах послаблення утисків з боку царського режиму відбувається відродження українського національного руху, що зазнав жорстокого удару після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Одним із центрів відродження стала столиця Російської імперії — Петербург, де мешкало чимало українців і куди, після відбуття покарань, дозволили повернутися й обійняти високі посади колишнім братчикам: М. Костомарову, В. Білозерському, Т. Шевченку.

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, укра­їнські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську грома­ду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяриза­цію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Проте воно стало прикладом для наслідування.

Із метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою Білозерського почала видавати журнал «Основа» (1861—1862). У 60-ті роки XIX ст. це було єдине українське пе­ріодичне видання, що висвітлювало всі загальноукраїнські проб­леми— у культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно до­вів, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольще-них шляхетських родин Правобережної України. Усвідомлюючи те, що їх діди-прадіди впродовж століть гнобили українське селянство, вони вирішили зблизитися з народом і прислужитися йому. Цю гру­пу на чолі з В.Антоновичем називали хлопоманами (походить від польського слова хлоп — образлива назва для українських селян), хоча вони називали себе українофілами. Вони перейшли з католиць­кої віри в православну, носили український національний одяг, співали українські пісні, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та у вільний час мандру­вали селами, збираючи народні казки, прислів'я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували й зачитували рефера­ти, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, .котрих «вчили в національному напрямі». На межі 1860—1861 рр. гурток хлопоманів саморозпус-тився, а його учасники разом із викладачами й студентами Київ­ського університету, серед яких були П. Чубинський, М.Драгома-нов, утворили нове товариство — Українські/ громаду, яке у 1862 р. налічувало 200 осіб.

Київська громада, як і громади, що виникли в різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава, Хар­

ків), Кубані (Катеринодар) та в Москві, головним своїм завданням вважала: організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчи­телів тощо); здійснення наукових розвідок у галузі етнографії, мо­вознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок, тобто займалися культурницькою діяльністю.

Відродження українського руху спочатку не викликало занепо­коєння у царської влади та російської громадськості. Але підготов­ка й вибух польського повстання 1863—1864 рр., побоювання, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то й незалежності, стало приводом до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляра, який увійшов в історію під назвою Валуєвський цирку­ляр (обіжник). Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкування популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоро­сійської мови не було, нема та бути не може».

Не витримавши переслідувань із боку царської влади, грома­ди одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно забо­ронені.

Проте діячі, віддані справі відродження України, продовжува­ли працювати. Основні свої зусилля вони зосередили на досягненні успіху в галузі науки або на освітній ниві. Проте відсутність орга­нізації не давала можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років XIX ст., після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагалися знайти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень. Крім того, київська громада прибрала до своїх рук редагування російськомовної газети «Киев-ский телеграф».

Але і на цей раз вже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгледіло загрозу майбутнього українського се­паратизму (відділення). Найбільше зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, ко­лишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.

Наслідком доносів і наговорів на український рух стало підписан­ня царем 18 травня 1876р. Емського указу. Згідно з положеннями указу різко посилилися утиски проти української культури і укра­їнської мови: заборонялося ввезення із-за кордону книжок україн­ською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних україн­ських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до

171

нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборо­нив громади, встановив жосткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російською мовою. Забо­ронялася діяльність театральних труп із суто українським реперту­аром. Окремий пункт указу стосувався персонально М. Драгоманова й Ц. Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Емський указ завдав серйозного удару по українській науці, культурі та українському русі в цілому. Свою чинність він збері­гав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаю­чи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і в поперед­ні роки, найсильнішою й найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

У межах Російської імперії неможливо було вільно працювати, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух у Європі. Виконання такого завдання громада доручила М. Дра-гоманову. На долю М. Драгоманова випало завдання розробити по­літичну програму українського руху, тобто визначити чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виїхавши за кордон, Драгоманов установив стосунки з україн­ськими діячами Галичини, разом із М. Павлюком та С. Подолин-ським став видавати журнал «Громада» (1878—1879,1882). В осно­ві запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних -засадах); федералізм (на­дання українцям у складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу по­ступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України у своєму роз­витку на Європу).

Висунута Драгомановим програма виявилася занадто ради­кальною для умов, що склалися в Росії після вбивства царя Олек­сандра II. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драго­мановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилася від політичної діяльності, яка могла викликати переслідування з боку російського уряду. Єдиним свідченням існування українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного жур­налу «Киевская старина» (1882—1907), що продовжував україно­знавчі дослідження.

Кропітка дослідницька праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій, прагнула зайнятися кипучою політичною діяльніс­тю, спрямованою на повалення існуючого й встановлення нового,

справедливого ладу. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами. Проте це не задбвольняло її національного прагнення і не приносило ко­ристі українському народові. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молодіжні або студентські. Особливо багато їх виникло у 90-ті роки XIX ст. Най-радикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівиів (1891—1898).

Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їх попередня культурницька ро­бота згасне. Легально здійснити це в межах Російської імперії було майже неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той же час у Наддніпрян­ській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898 р. в Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконува­ла роль координатора діяльності громад.

Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до за­гальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почат­ку політичної боротьби. Вони забезпечили об'єднання українського РУХУ — Лівобережжя та Правобережжя. Громадівці своїми плідни­ми дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статис­тики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння й чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулю­вати та розробити політичну програму руху.

Володимир Боніфатієвич Антонович (1834—1908) був найпо­мітнішою особою серед українських діячів другої половини XIX ст. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасо­вої комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863—1880); з 1878 р. професор російської історії Київського університету; з 1881 р. голо­ва Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади, автор багатьох історичних і публіцис­тичних праць. Разом із тим більш загадкової особистості цього пе­ріоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкнутість і рівність у стосунках із різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особисти­ми рисами характеру, що були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син Яноша Джидая, він формально носив ім'я Боніфатія Антоновича. До сьогодні остаточно не з'ясовано рік його народжен­ня (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-като-лицький чи католицький). За походженням поляк, він переходить

173

в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціо­нерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіратив­них організаціях —і має чудові відносини з ворогами українства; . в університеті він читає курс історії Росії, а приватно — україноз­навство; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псев­донімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з поль­ським рухом, виступає за «нову еру» в україно-польських стосунках у Галичині та ін. Єдине, у чому не було двоїстості, так це в його по­глядах щодо методів і перспектив боротьби українського руху. До кінця свого життя В. Антонович залишався вірний тим словам, що завершували йогр «Исповедь»: «...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном свое­го народа, так как я все готов разделить с ними...» І вони його ви­знали!

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — один із найбільш визначних українських мислителів XIX ст., людина різнобічних на­укових інтересів і спрямувань, широкого діапазЬну практичних дій. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володи­мира в Києві, видавець українських безцензурних видань у Женеві, професор Вищої школи в Софії — такі офіційні віхи біографії вчено­го, мислителя, громадського діяча.

Він належав до молодшого покоління Старої київської громади. На час приєднання до громадівців М. Драгоманов був переконаним демократом. В український рух він увійшов із палким бажанням допомогти своєму народу. М. Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і звернутися до розв'язання політичних, соціально-економічних та національних проблем. Таким чином, погляди Драгоманова привносили в україн­ський рух нову ідеологію, у якій він намагався поєднати європейські політичні вчення та ідеї, вироблені його попередниками в україн­ському русі. Вона не одразу набула поширення у колі інтелігенції, але свіжі віяння благодійно впливали на молодь.

У суспільному русі в Україні завдяки Драгоманову з'явилась нова мета досягти рівня передових європейських країн. Він вважав, що український рух має поєднувати боротьбу як за демократичні, соціальні, так і за національні права. Патріотизм і демократія, на думку Драгоманова, випливають з природи українського народу, ві­ками пригніченого і позбавленого своєї еліти.

Для українського руху важливими були погляди Драгоманова на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення Укра­їни від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію.

Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Таких поглядів він додержувався тому, що не знаходив в українському суспільстві сил, які б могли довести справу національного визволення України до кінця. Не протиставляючи на­родів, Драгоманов доводив самобутність українців, їх здатність само­стійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття Драгоманова «Пропащий час», у якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він робив виклик тим, хто забуває справу українського визволення, марнує надбання власного народу, відмовляючись від мови й культури. Із болем у серці Драгоманов писав, що освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України та її народу.

Залишивши батьківщину, Драгоманов робив усе, аби підняти український рух на новий політичний щабель розвитку. Його публі­цистична й видавнича діяльність достойно репрезентувала україн­ський рух у Європі й будила молоде покоління українців до плідної праці в боротьбі за кращу долю України.

Драгоманов мав вплив на українців не лише у Росії, а й у Галичині. Його ідеї стали особливо близькими молоді. Згодом там було засновано першу українську партію (Русько-українська радикальна партія).

Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні по­стають молоді громади, у яких гуртувалась переважно студентська молодь. їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне й соціальне визволення.

Для українського руху цінними були не лише ідеї М. Драгомано­ва, а і його жертовність, послідовність у відстоюванні власних прин­ципів. Погляди Драгоманова міцно ввійшли в суспільно-політичну думку другої половини XIX — початку XX ст.

Ш 2. «Український П'ємонт». 1. Франко. Розповідь учителя.

В Австрійській імперії закони були не такими суворими. Унаслі­док цього національне життя на західноукраїнських землях було більш розгалуженим. Цим вирішили скористатися діячі національ­но-визвольного руху, розбудовуючи загальноукраїнські організації, набуваючи досвіду національно-визвольної боротьби. Тут видавалися українські книжки, діяли громадсько-політичні, культурні устано­ви. Українці набували досвіду парламентської діяльності. Легаль­но (відкрито) діяли політичні партії. Українські діячі вважали, що з часом із Галичини український рух пошириться на інші українські землі й постане єдина українська держава. Галичина відігравала та­ку ж роль, як держава П'ємонт в об'єднанні Італії. Тому Галичину українські діячі називали «українським П'ємонтом».

Серед провідних постатей українства в Галичині був /. Франко.

175

Колективна робота за підручником.

Коментоване читання вставки про І. Франка і розповіді «З вогнем батькової кузні» [1, с. 147—149]. й бесіда за запитаннями, вміщени­ми після розповіді [1, с. 149].

За відсутності часу вчитель розповідає про діяльність І. Франка та його внесок в український рух і українську культуру.

Додаткова інформація

ІванЯкович Франко(1856—1916) — письменник, поет, політич­ний і громадський діяч. У 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському універси­тетах. Із 1894 р. І. Франко очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевчен­ка, редагував «Літературно-науковий.вісник». Стояв біля витоків Української радикальної партії. На початку 1870-х рр. з'явилися його перші твори. І. Франко залишив нащадкам значну поетичну, прозову та публіцистичну спадщину.

І. Франко відіграв важливу роль у політичному русі й розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України.

Тривалий час І.Франко перебував під ідейним впливом Драгома-нова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціа­лістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним вер­ствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впли­вів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що Франко усвідомив: соціалізм не призведе до національного визволення України, під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші. Він говорив, що «поль­ські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демо­кратія «являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодер­жавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з Ра­дикальною партією. Він став одним з керівників Української націо­нально-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що йде поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ні­яких жертв.

Ідеї, які Франко почав сповідувати на зламі століть, стали до­мінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі ' прошарки українського суспільства Галичини.

176

(iv. закріплення нових знань учнів ■, ». · ^

Бесіда за запитаннями.

1) У яких умовах розгортався український рух у другій половині XIX ст.?

2) Про що говорилось у Валуєвському циркулярі (обіжнику) і Ем-ському указі?

3) Назвіть імена видатних діячів українського руху другої поло­вини XIX ст.

4) Що таке громади? Яку роботу вони проводили?

5) Чому Галичину в другій половині XIX ст. називали «україн­ським П'ємонтом»?

. v. підсумки уроку Ж"?^%й№ї'.**·<·'■'■#-'·■ >; і£7А чш&жю:

Заключне слово вчителя.

Учитель підкреслює, що в другій половині XIX ст. український рух, незважаючи на переслідування і заборони, досяг значних успі­хів. Із часом віннабував усе більшого поширення, охоплюючи нові прошарки суспільства. З'явилась ціла плеяда діячів, які сприяли розвитку української культури й науки.

vi. домашнє завдання ':;;:і;ж",?г:^^^

1) Опрацювати матеріал підручника §19[1,с.145—158].

2) Підготувати письмово невелику розповідь (есе) про одного з ді­ячів українського руху.



1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка