Тема Політична влада. Поняття політичної влади,сучасні концепції влади. Ознаки та функції політичної влади



Скачати 323.29 Kb.
Дата конвертації21.03.2016
Розмір323.29 Kb.
Тема 3. Політична влада.
1. Поняття політичної влади,сучасні концепції влади.

2. Ознаки та функції політичної влади

3. Механізм реалізації політичної влади

4. Політична еліта: поняття, характерні риси, функції, способи формування.

5. Політична еліта та політичне лідерство в Україні.

1. Поняття політичної влади,сучасні концепції влади.

Центральне місце у політиці посідає влада. Проблема влади завжди була найбільш загадковою та цікавою і посідала важливе місце в історії політичної думки та політичної теорії сучасності.

Вже в Стародавньому Китаї Конфуцій і Мао-Цзи звертають увагу на божественну й природну сторони походження влади й на необхідність існування влади як механізму спілкування між людьми, регулятора відносин панування й підпорядкування між керуючими й керованими. Конфуцій (551- 479 р. до н.е.) дотримується розуміння влади як божого – «веління неба» – установлення, дає їй при цьому патріархально-патерналістське трактування й уподібнює ієрархічну владу імператора над підданими батьківської влади старшого, глави сім'ї або роду, над молодшими його членами. Більшість ідей і концепцій, що трактують політичну владу, а також самих визначень категорії «влада» у ранній історії політичної думки в першу чергу пов'язані з необхідним порядком і згодою між людьми, керуванням і доцільним регулюванням людських відносин. Мао-Цзи (479-400 р. до н.е.) виходить із більш раціоналістичної інтерпретації природи влади, чи не першим у самому загальному виді висловлюючи ідеї про її «природне походження» у «суспільному договорі», відзначаючи при цьому, що як володаря люди вибрали саму мудру й доброчесну людину Піднебесної й зробили її «Сином Неба» для того, щоб створити систему керування й перебороти соціальний хаос, що спостерігався серед людей, що жили подібно диким звірам.

Аналогічно міркує й Арістотель у «Політиці», коли пише, що владний механізм необхідний для організації й регулювання спілкування між людьми, оскільки «верховна влада всюди пов'язана з порядком державного керування». Владу політичну та владу державну ототожнювали. Арістотель говорив: «Існує така влада, у силу якій людина панує над людьми собі подібними та вільними. Цю владу ми називаємо владою державною». Цю думку обґрунтував та розвив Н. Макіавеллі, він обґрунтував суть та соціальну природу політичної влади як державної. Потім уже в Новий час ідея доцільності механізму державної влади знаходить більш розгорнуте обґрунтування в теорії «суспільного договору».

Один з її творців, англійський мислитель Т. Гоббс, писав про необхідність організації загальної влади шляхом угоди «кожної людини з кожним іншим для подолання природного стану «війни всіх проти всіх». Гармонія «може бути досягнута тільки одним шляхом, а саме шляхом зосередження всієї влади й сили в одній людині або в зборах людей, що більшістю голосів могли звести всю волю громадян в єдину волю». Т. Гоббс розвив уявлення про політичну владу та її зверхність у житті суспільства. Державна влада «особа або зібрання волі, якій підкоряються усі інші». Благо народу – найвищій закон держави.

Влада – це сила, хто не має сили, той не має влади Ключове поняття вчення Д Лока про владу trust٫ коли парламент і уряд застосовують політичну владу як довірені особи народу і цю довіру можуть втратити На цій тезі базується теорія про поділ влади Розробляючи ідею «суспільного договору», Ж.-Ж. Руссо вважав, що владою необхідно наділяти не одноособово государя-суверена, а народну асоціацію, що виражає волю всього народу як рівнодіючу частку свобод людей. Ф. Гегель, визначаючи державну владу як «загальну субстанціональну волю» разом з тим для користі громадянського суспільства й оптимізації керування, вважає за необхідне функціональний розподіл влади на законодавчу, що відображає спільні інтереси, урядову, яка поєднує загальні та окремі, особливі випадки, і, нарешті, князівську, яка єднає загальні, особливі й специфічні начала в єдину систему державного механізму, який переборює в силу цього вузькість егоїстичних інтересів.

«Головний засіб політики – насильство», М. Вебер визначив владу, як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч опору інших незалежно від підстав цієї можливості М. Вебер не відійшов від розуміння влади як насильства та володарювання, але яке має базуватися на легітимності.

В політичній теорії сучасності відбувається низка «внутрішніх» та «зовнішніх» розмежовувань на формальну сферу політичної влади та на реальну практику (структуру держави та економічну систему) Складність та багатоаспектність такого явища, як влада обумовлюють існування різноманітних концепцій влади. В основі наданої класифікації є теза польського політолога Є. Вятра.

1. Біхевіористська концепція влади (Г. Лассуелл, Дж. Кетлін, Ф. Гегель). Влада як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують іншими, а інші їм підкоряються. Запропонували три «моделі» політичного процесу: силову, ринкову, ігрову:

а) «силова модель» – «воля до влади»;

б) «ринкова модель» – «влада продається і купується»;

в) «ігрова модель» – «політика це театр та поле гри».

2. Психологічна концепція влади (З. Фрейд, К. Юнг). Влада – це поведінка реальних індивідів, витоки влади кореняться у свідомості та підсвідомості людей. Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб’єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності.

3. Системна концепція влади. Існування та продукування влади залежить не від індивідуальних відносин до суспільства, а від соціальної системи. Три підходи:

а) макропідхід (Т. Парсонс, Д. Істон) – влада є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;

б) мезопідхід (М. Кроз’є, Н. Луман) – влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами, влада як засіб соціального спілкування, що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечує інтеграцію суспільства;

в) мікропідхід (Т. Кларк, М. Роджерс) – влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи.

4. Телеологічна (Б. Рассел). Влада це здатність досягти поставленої мети, отримання намічених результатів.

5. Структурно-функціональна концепція влади . Влада як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Суспільство має ієрархію, яка диференціює управлінські та виконавські ролі.

6. Реляціоністська концепція влади. Влада як відносини між особами, при яких один з них чинить вплив на другого. Три підходи до трактування влади:

а) «опору» (Д. Картрайт, Дж. Френч) – психологічний акцент у системі владних відносин;

б) «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон) – соціологічний акцент;

в) «розподіл зон впливу» (Д. Ронг) – політичний акцент.

7. Інструменталістська концепція влади. Влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.

8. Конфліктна концепція влади. Влада як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

9. Марксиситська концепція влади (К. Маркс, Ф. Енгельс). Влада має класовий характер, існують відносини панування та підкорення. Головне місце в системі соціальної влади посідає державна влада.

Розвиток політичної теорії щодо питання сутності влади відобразився у появі нових підходів до вивчення цього явища, найбільш розповсюдженими серед них є неоструктуралістські концепції.

10. «Археології і генеалогії влади» (М. Фуко). М. Фуко визначає владу як неперсоніфікоіване, модальне спілкування («відносини відносин»). Відносини між суб’єктами влади є такими, оскільки вони перебувають у постійній зміні енергетичних ліній і співвідношення взаємних сил. Концепція «поля влади» (П. Бурд’є). П. Бурд’є запропонував поняття «символічної влади», обґрунтував як сукупність «капіталів», які розподіляються між суб’єктами влади відповідно до їхньої позиції у політичному просторі. Усі наведені трактовки влади не виключають одна одну, а підкреслюють багатомірність, багатозначність цього політичного феномену.

У сучасній вітчизняній політичній науці влада також стала об’єктом дослідження, це пов’язано з потребою політичних змін у владній структурі життя, розбудові правової держави та розвитком самої політичної науки. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада.

Політична влада – здатність, право і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об’єднань з допомогою будь-яких засобів – волі, авторитету, права, насильства.

На цій підставі ми можемо з’ясувати особливості політичної влади:

1. Представництво політичним об’єктом інтересів соціальної спільноти, яку він представляє.

2. Інституціональна – розв’язання політичним суб’єктом проблем суспільства. Коли політичний суб’єкт вступає у взаємодію з іншими політичними суб’єктами.

3. Політична діяльність – здатність знайти засоби розв’язання соціальних проблем.

У сучасній політичній літературі виделяють три аспекти влади:

директивний٫ функціональний та комунікативний Як віявляються ці аспекти ми побачимо далі

2. Ознаки та функції політичної влади

Влада є засобом реалізації загальних інтересів та досягнення загальних цілей. Одним з видів соціальної взаємодії є влада політична. Вона характеризується такими ознаками:

1. Політична влада закріплює пріоритетність інтересів суб’єктів влади, які стають загальнообов’язковими для усіх верств населення.

2. Політична влада у сутності містить протиріччя між суб’єктом та об’єктом володарювання, оскільки влада є здатністю підкоряти, чинити вплив за допомогою певних засобів, то це викликає опір у частини населення. Також пануючий суб’єкт має перевагу (статус, авторитет, інформованість, знання та ін.).

3. Взаємовідносини суб’єктів, залежних від умов, оволодіння певною сукупністю засобів, які забезпечують формування та реалізацію здатності одних нав’язувати свою волю іншим.

4. Ознакою політичної влади є також об’єктивні умови – відношення, які обумовлюють вольові дії людей. За суб’єктивно-вольовими відношеннями завжди стоять – об’єктивний взаємозв’язок, потреби та інтереси.

5. На сучасному етапі розвитку суспільства домінуючими формами панування суб’єктів стають – політичний вплив, довіра, співробітництво, стимулювання, а також залучення народних мас у прийнятті політичних рішень.

6. Політична влада існує та функціонує у різноманітних видах: державна, партійна, регіональна, міжнародна та ін.



Специфіка політичної влади пов'язана із здатністю індивідів, груп і їхніх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, співтовариствами, суспільними організаціями;

політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути);

можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, інформаційних тощо);

поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю;

моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм суб'єктів влади);

ієрархічність відносин влади;

делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб'єкта іншому, який бере на себе відповідальність за їхнє виконання (модель: центральна влада > місцева влада);

ідеологічність.

Складним питанням є з’ясування сутності політичної і державної влади.

Політична влада – це спеціальна форма суспільних відносин між великими групами людей, реальна спроможність певної суспільної групи, класу, індивіда впровадити в життя свою волю, що відбита в політиці, політичних та правових нормах.

Державна влада – це форма суспільної влади, яка спирається на спеціальний апарат та поширюється на се населення: концентроване ядро політичної влади.

Відмінність державної влади від політичної у тому, що держава передбачає існування особливого апарату з притаманними йому матеріальними засобами впливу на людей, спираючись на інститути права. Політична влада може функціонувати без спеціального апарату примусу, не спираючись на інститути права, а за допомогою організацій на основі політичних та ідеологічних цінностей. Політична влада має бути ідеологічно обґрунтована

Визначивши сутність політичної влади, важливо звернути увагу на її основні принципи та функції. Основними принципами політичної влади є її легітимність, дієвість, реальність, передбачливість, колегіальність, самокритичність, твердість і терпимість. За ефективністю влади можна судити, в якій мірі вона здійснює свої функції. Функціями політичної влади є:

Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об’єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло.

Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя.

Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико- організаційних структур.

Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.

Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.

Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти державою або тоді, коли нова влада ще перебуває в процесі становлення і не має підтримки більшості народу.

За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована політична сила і прийти до влади на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням економічними та соціальними проблемами суспільства.

Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов’язує всі політико- структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.



Структура влади

Джерела: авторитет,сила, престиж, закон, багатство, знання,харизма, таємниця, інтерес

Об`єкти: індивід٫ ВЛАДА соціальна група٫ маса٫клас, суспільство

Функції: панування,

Ресурси: примус, керування, регулювання, насильство, переконання, управління, координація, заохочення, право, мобілізація контроль традиції, страх, міфи Влада є взаємодія суб’єкта та об’єкта, вони є також активним початком структури влади. Суб’єкт влади – охоплює в собі її активне, спрямовуюче начало. Ним може бути особа, орган, організація та інше. Для реальних вкладних відносин суб’єкт має володіти такими якостями, як бажання володарювати і волею до влади, а також бути компетентним, знати стан і настрої підлеглих, мати мету, авторитет.

Умовно суб’єкти влади поділяють на первинні та вторинні:



1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками.

Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. Сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їхніх стосунків.



Об’єкт влади – об’єкт владної волі завжди має вибір: або підкоритися, або загинути, але не підкорятися. Тому межі влади, ставлення об’єкта до влади простягаються від жорсткого опору, боротьби за знищення до добровільного, що сприймається з радістю, підкорення. Взаємодія їх здійснюється за допомогою ресурсів, які регулюють процес володарювання.

Суб’єктно-об’єктні владні відносини мають специфічний характер, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Так, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.



Ресурси влади – це сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта.

Основні групи ресурсів влади: економічні – матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, земля та її надра, гроші, нерухомість тощо. Соціальні – здатність підвищення соціального статусу або рангу, місця у соціальній структурі. Політико-правові – конституція, закони, програмні документи політичних партій. Силові – зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди. Інформаційні – знання та інформація, а також засоби їхнього отримання та розповсюдження.

Демографічні – людина як універсальний ресурс, що створює інші ресурси. На сучасному етапі розвитку суспільства влада прагне до розмаїття ресурсів٫ використання якіх забеспечує певний вплив суб’єкта Найбільш поширеними є культурно-інформаційні ресурси такі як знання٫ інформація٫ засоби їхнього росповсюдження Від того наскільки влада ефективно використовує ці ресурси, визначається стабільність існування влади усередені держави та існуваня держави на міжнародній арені.


3. Механізм реалізації влади

Для розуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється. Політична влада спирається на державні інститути (здійснюється через діяльність законодавчих, виконавчих та судових інститутів) та передбачає задоволення інтересів великих груп людей.

Політична влада державно-улаштованого суспільства пов’язане з поняттям владної піраміди. Вона складається з вертикальних владних відношень, системи інститутів та норм, які гарантують збереження та стійкість цих відношень та розподіл ролей.

Механізм влади має складну, ієрархізовану структуру, де формальним первинним суб'єктом і джерелом влади є народ. Він передає свої владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту – державі, яка в свою чергу їх розподіляє серед «носіїв» як по «горизонталі» (законодавча, виконавча, судова сфери влади), так і по «вертикалі» (центральні, регіональні, місцеві органи влади) з тим, щоб управляти суспільними справами («об'єкт» влади) від імені суспільства і через державу («суб'єкт» влади).

Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади.

Слід зазначити, що політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність стають гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виявляється в різних формах: законодавчій, виконавчій та судовій. Ось чому існує проблема поділу праці державних органів. Зовсім невипадково, що в боротьбі проти свавілля феодальної монархії представники нового буржуазного класу широко використовували ідею поділу влади як засіб подолання свавілля й беззаконня існуючої тоді політичної влади. У політичній теорії така ідея поділу влади отримала назву системи «стримувань» і «противаг», що ставала гарантом законності та правопорядку в суспільстві. Як свідчить політичний досвід, запровадження в державне управління «стримувань» і «противаг» забезпечує стабільність політичної системи і водночас є гарантією проти свавілля та гіперцентралізації влади в суспільстві.

Саме в такому формально-юридичному плані трактується система влади в новій Конституції України: «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5). «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6). «В Україні визначається і гарантується місцеве самоврядування».

Однак насправді реальним носієм влади нерідко виступає бюрократія, її різні рівні і страти, чиновники і функціонери апарату управління системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються «сфери» владних повноважень і «зони» контролю над ресурсами. У цьому й полягає вся складність розуміння влади як регулятора колективного життя суспільства у процесі його кооперації і досягнення спільних цілей, тобто розгляду державно-публічної влади як сучасного механізму регулювання та засобу соціального спілкування людей, функціонування якого створює особливу сферу суспільної життєдіяльності, що іменується політикою.

У зв’язку з питанням реалізації політичної влади стає питання політичної стабільності у суспільстві. Визнає народ цю владу, обґрунтована та необхідна ця влада, інакше кажучи, легітимна ця влада чи ні?

Легітимність (від лат. legitimus законний, правомірний) – здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного політичного курсу.

Макс Вебер запозичив цей термін із галузі правознавства для типологізації існуючих видів панування та виділив три основних типи легітимності:

1. Традиційний – влада діє за правилами, які склалися традиційно, «бо завжди так було». Традиційні норми розглядаються як нерухомі. Джерело легітимності — традиційна свідомість.

2. Легальний – влада ґрунтується на визнанні встановлених юридичних норм, що регулюють відносини володарювання і підкорення. Джерело – загальне розуміння норм, встановлених законом.

Політична еліта —організована активна меншість, що монополізує владу Панує:

1) має право приймати рішення від імені всього народу;

2) контролює поведінку мас через позитивні і негативні санкції;

3) має престиж і певні привілеї

3. Харизматичний – влада ґрунтується на вірі мас у особисті здібності політичного лідера. Джерело – особистий авторитет правителя.

На основі порівняння існуючих політичних систем Д. Істон виділив такі типи легітимності:

1) Ідеологічний – влад спирається на переконаності або вірі людей у правильність тих ідеологічних цінностей які владою проголошені. Джерело – ідеологічні цінності.

2) Структурний – коли люди цінують механізми і норми існуючої системи влади. Джерело – специфічні політичні структури.

3) Персоналістський – виникає у наслідок морального схвалення народом осіб, що перебувають у влади (перетинається з харизматичним типом).

У реальній політиці ці типи легітимності влади, як правило, доповнюють один одного. Домінуючи риси пов’язати з існуючим типом політичного режиму.

Зараз деяка частка вчених стала говорити про новий тип легітимності – радянський, який була спроба створити після жовтневих подій 1917 року. Однак у 90-ті роки цей тип легітимності зійшов на ні, утратив підтримку мас, а також політичні та ідеологічні засоби впливу на маси.

В Україні, як і на усьому пострадянському просторі, сформувалася владування, якому притаманні риси традиційної, харизматичної та раціонально- легальної легітимності.

Проблеми забезпечення легітимності політичної влади в сучасній Україні пов’язані з економічною та соціальною нестабільністю суспільства, що знижує можливості влади.

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу має бути одна. Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному и політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов’язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

Складність проблеми формування і функціонування влади в Україні полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів в чиїх руках зосереджено владу.

Тому стратегічною метою реформування владних інституцій в Україні є забезпечення узгодженої, продуктивної і відповідальної діяльності законодавчої і виконавчої гілок державної влади, всебічній демократизації всіх сфер суспільного життя та утвердженні громадянського суспільства, створенні необхідних умов для поступальної інтеграції України в європейське співтовариство.

Категорія «політична влада» — одна з пануючих в політології. Феномен влади передбачає дослідження взаємозв’язку між дією, інститутами та соціальною структурою, у цьому і виявляється багатоаспектність влади Ефективна політична влада має забезпечувати захист суспільства і сприяти його розвитку. Стабільність та міцність влади залежать від легітимності.

Такими є найважливіші питання, які пов’язаніз проблемою політичної влади, її структурою, основними елементами, їхньої щодо відношення панування.

4. Політична еліта: поняття, характерні риси, функції, способи формування

Термін «еліта» походить від латинської eligere французької elite – найкраще, добірне, вибране. Починаючи від ХVII ст. його почали використовувати, застосовуючи до «обраних людей», перш за все до вищої знаті. У науковий обіг цей термін був введений наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. завдяки працям Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моски (1853-1941) і Роберта Міхельса (1876-1936).

Ідеї про нерівність у суспільстві та правомірність розподілу на меншості, що панує над іншим населенням, висловлювалися ще у стародавності. Так, Конфуцій обґрунтовував розподіл суспільства на «шляхетних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей» (простолюдинів) які додержуються своїх моральних заповідей: перші – боргу й закону, другі думають, як би краще влаштуватися й одержати вигоду; перші вимогливі до себе, другі – до інших людей. Дотримання моральних норм надає право на керування. Образ правлячої еліти Конфуцій розкривав через соціальні якості її представників:

«шляхетний чоловік у доброті не марнотратний; примушуючи до праці, не викликає гніву; у бажаннях не жадібний; у величі не гордий; викликаючи повагу, не жорстокий.

Інше обґрунтування розподілу суспільства на правлячу меншість й більшість, що підкоряється їй, знаходимо у Платона. Політичну нерівність він позв'язував із якостями душі, властивими тим або іншим групам населення.

Розумної частини душі, чеснота якої полягає у мудрості, відповідає стану правителів-філософів (це і є еліта); другої частини, чеснота якої складається у мужності, – стан воїнів; низинної, що жадає частини душі, як погрузає у насолодах і втіхах – стан хліборобів і ремісників. Мудрим (тобто філософам) повинна коритися гірша частина населення. Більше того, Платон розробив систему формування правлячої еліти, яка передбачала такі етапи: відбір в еліту, виховання й утворення потенційних кандидатів. Однак ці й інші ідеї про неминучість розподілу суспільства на керуючих і керованих не мали серйозного соціологічного обґрунтування й будувалися скоріше на різного роду моральних, релігійних, філософських припущеннях, чим на аналізі реальностей політичного життя.

У сучасній політичній науці використовується декілька підходів до дослідження еліт. Умовно їх можна розподілити на два основних:

мерітократичний (від лат. теritus – кращий і грeц. Cratos – влада) і владний. Перший підхід бере свій початок в елітистській теорії В. Парето. Його кредо вдало сформулювала К. Мангейм: «Еліта» – це «ієрархія, побудована на власних досягненнях». В. Парето прийшов до висновку, що еліта існує у будь- яких суспільствах і будь-якому політичному устрої. У межах мерітократичного підходу існують технократичний й організаційно-управлінський напрямки.

Основоположником технократичних теорій вважається Т. Веблен. За Вебленом, у зв'язку з розвитком науки, техніки й технологій зростає роль інженерів-організаторів. Використовуючи особливі знання, технократии поступово витісняють традиційних власників із провідних соціальних позицій, перетворюючись у самостійну суспільну силу. Основи організаційно- управлінських теорій заклав Дж. Бернхейм. Висунута ним теза про перехід влади з рук власників у руки професіоналів-менеджерів одержала популярність за назвою «революції менеджерів». У 1970-ті рр. меритократичний підхід одержав поширення у зв'язку із працями Д. Белла, А. Гоулднера й ін.

Найбільшого розповсюдження в сучасній політичній науці набув владний підхід до визначення й виділення еліти. Його представники (Г. Моска, Р. Міхельс, Р. Міллс, Р. Дарендорф) визначають еліту як групу, що здійснює владні функції й впливає на суспільство. «В усіх суспільствах, – дійшов до висновку Г. Моска, – від наймеш розвинутих та цивілізованих і до самих розвинутих та могутніх – виявляється два класи людей – клас, який править, і клас, яким правлять. Перший, завжди менш чисельний, бере на себе усі політичні функції, монополізує владу та користується перевагами, які із цього випливають, тоді як другий, більш числений, керований першим, іноді більш або менш законно, а іноді більш або менш волюнтаристські та насильницькі». У свою чергу владний підхід підрозділяється на структурний і функціональний. Прихильники структурного підходу відносять до еліти усіх осіб, що займають формальне положення в органах (структурах) влади (наприклад: президент, міністри, генералітет). Прихильники ж функціоналістських трактувань відносять до еліти ті групи й тих індивідів, які впливають на громадське життя й на прийняття соціально значимих рішень.

Виходячи із числених концепцій та підходів, правлячу еліту можна визначити як соціальні групи, які займають більш високі щаблі у суспільстві, які у максимальному ступені володіють владою і можливістю впливати на суспільство. Для політичної еліти характерні риси, найважливішими з яких є:

високий соціальний статус;

зосередженість в її руках значних владних повноважень, тобто можливість впливу на державні органи;

наявність власної ідеології та права на привілеї, доступ до закритої інформації;

відносна або повна закритість для проникнення в її середовище інших.

Відповідно місцю яке займає політична еліта у суспільному житті вона виконує ряд найважливіших функцій. Основними функціями політичної еліти в суспільстві вважаються:

здійснення керівництва суспільством;

пошуки оптимальних політичних рішень та створення механізмів їхньої

реалізації;

вивчення, аналіз інтересів соціальних груп тощо;

формальне представлення в політичній формі інтересів певних верств

населення;

організація діяльності держави, партій й т. ін.;

висунення політичних лідерів;

розробка політичних програм, доктрин, ідеологій, законів й т. ін.;

здатність мобілізувати маси на вирішення певних суспільних завдань.

Завдяки виконанню своїх функцій політична еліта є тією ланкою у системі здійснення державної влади яка спрямовує розвиток суспільства в цілому.

Структура політичної еліти досить складна. Більшість дослідниківвиокремлюють за функціональною ознакою усередині еліти декілька внутріелітних груп: політична, економічна, культурно-інформаційна еліта. Склад кожної з них визначається її функціями. Так, політичну еліту становлять групи й політичні лідери, які здійснюють владні рішення. На основі обсягу владних повноважень виділяються такі види політичної еліти: вища, середня й адміністративна. Вища політична еліта включає керівників, які займають стратегічні позиції в системі прийняття найважливіших рішень. До цього типу еліти відносяться президент і його оточення, керівники уряду, члени вищих судових органів влади, лідери найбільш впливових партій, спікер парламенту й глави найбільших парламентських фракцій. До середньої еліти належать ті, хто обіймає пости у виборних органах влади: депутати, представники регіональних еліт (глави адміністрацій, голови міських громад тощо), лідери політичних партій і рухів. До складу адміністративної еліти входять члени уряду, а також вищий щабель державних службовців. Економічну еліту становлять найбільш багаті члени суспільства — великі власники, банкіри, керівники фінансово- промислових груп, глави провідних корпорацій, власники великих капіталів.

Інтереси економічної еліти прямо або побічно впливають на характер рішень, прийнятих політичною елітою. Культурно-інформаційну еліту становлять видатні діячі науки, культури, відомі журналісти, які впливають на формування суспільної думки, вищі ієрархи церкви. Головною функцією цієї елітною групи є формування сприятливої для еліти суспільної думки, а також рішень, які вона приймає.

Способи формування

Із багатьох різних систем рекрутування еліти у політичній науці виділяють два способи формування політичних еліт: антрепренерську (підприємницьку) та гільдійну (від гільдія – союз, об'єднання), закриту для проникнення чужих. Для першого способу будь-які групи, за наявності певних якостей, можуть претендувати на входження в еліту. Поповнення або зміна членів політичної еліти відбувається на засадах суперництва. Для політичної еліти, сформованої таким чином, характерні, з одного боку, приплив свіжих сил, оригінальних ідей, демократичності, а з іншого – високий ризик помилок, некомпетентності, популізму тощо. Політичні еліти, сформовані на засадах гільдій, як правило, відзначаються злагодженою діяльністю, низьким рівнем помилок і ризику у своїй діяльності, але водночас для них характерні замкнутість, відрив від населення, прагнення розв'язувати суспільні проблеми, орієнтуючись лише на власні переконання та уявлення.

Найбільш продуктивна та ефективна діяльність політичної еліти можлива лише за умов постійного оновлення її кіл. Цей процес називається циркуляція еліт.

Класична циркуляція – це та модель, яку Г. Моска і В. Парето пов’язували зі стійкістю і ефективним правлінням еліти. Цей тип характеризується еволюційним характером оновлення еліти. Він призводить до появи та існування консенсусної еліти. Функціонування цього типу циркуляції достатньо для заміщення негнучких політичних лідерів на особистості, які менш прихильні до конфліктів, вилучаючи або підпорядковуючи політикам, які більш орієнтовані на співробітництво. Основою поступового та мирного характеру оновлення еліти стають переговори та кооперація між висхідними та низхідними групами.

Заміщаюча циркуляція – як і класична циркуляція характеризується широтою та глибиною, але ж більш динамічна і здійснюється примусовим засобом. Типовим прикладом є скинення попередньої еліти і формування нової в результаті революції. У цьому випадку циркуляція визначається боротьбою між елітою старого режиму та контрелітою, яка захопила владу і відсторонює від неї усіх, хто раніше домінував. Цей метод циркуляції породжує ідеологічну еліту і тоталітарний режим.

Репродуктивна циркуляція – обмежена і поверхнева, а також поступова і еволюційна. Еліта відмовляється від старих доктрин або значно змінює їх для того, щоб залишитися при владі. Завдяки цьому більшості представникам еліти вдається зберегти владу. Хоча великих змін немає, соціальний профіль еліти змінюється. Можлива деяка фрагментація еліти. Найчастіше ця модель формується тоді, коли йде дезінтеграція ідеологічної еліти, її члени створюють «партію влади», обіймають ключові посади в економіці та інших окремих від держави сферах суспільного життя. Прикладом такої моделі циркуляції еліт є деякі країни колишніх республік СРСР — Азербайджан, Білорусь, Україна тощо.

Квазірепродуктивна циркуляція – характеризується найменшою обмеженістю змін в еліті, а також їх раптовим та примусовим характером. Відбувається розмежування еліт, наслідком якого можуть бути дворові перевороти, у яких політичні кліки змінюються місцями. Їхні дії, незважаючи на різноманіття лідерських стилів, не приводять до кардинальних змін в характері політики. Таким чином, розмежовування еліти не приводить до серйозних змін.

Єдиної класифікації еліт у політології немає. Залежно від критеріїв їх поділяють: за ставленням до влади — на правлячу та опозиційну. Та частина політичної еліти, яка має державну владу й приймає важливіші політичні рішення, називається правлячою. Частина, яка не має можливості здійснювати владні функції, називається контрелітою.

За способом формування – на відкриту та закриту. Закритий тип поповнення йде за рахунок вихідців з певних станів, класів, прошарків, але ж вони не допускають у свої лави представників інших станів. Їй протистоїть відкрита еліта, доступ в яку відкрито для представників усіх соціальних груп.

За способом здобуття влади – на легітимну та нелегітимну. Легітимна еліта приходить до влади шляхом виборів, нелегітимна – шляхом захвату влади. За способом проведення своєї політики та ідеологічними цінностями еліти поділяються на демократичну, ліберальну, консервативну, тоталітарну тощо.

За сферою життєдіяльності – на релігійну, культурну, економічну.

За видами політичної діяльності – на державну, муніципальну, партійну та громадську тощо.

За ресурсами володарювання, П. Шаран виокремив традиційну і сучасну еліту. Влада традиційної еліти побудована на звичаях, традиціях, релігії, ритуалах. До цієї групи входять релігійні еліти, аристократія. Сучасна еліта раціональна, вона спирається на закон, формальні правила і, в свою чергу, поділяється на вищу еліту – вона приймає усі найважливіші рішення (складає приблизно по 50 представників від кожного міліонна мешканців держави).

Середню еліту – до складу входять особи , які мають певний статус та освіту (складає приблизно 5 % дорослого населення). Маргінальна еліта – усі ті, у кого відсутні попередні три показники. Адміністративна еліти – вища верства державних службовців (міністри, відомств, комітетів). Вона здійснює виконавчі функції, хоча значно впливає на владу, оскільки має досвід керування. За результатом діяльності – еліта, псевдоеліта, антиеліта.

За функціями, які виконують у політиці, – правляча політична еліта, «групи вето» – у складі правлячої еліти, ті хто приймає остаточні рішення, «еліти в політиці» – авторитетні представники науково-технічної та гуманітарної інтелігенції, «зв'язана група» – неформальне об’єднання політиків, які впливають на прийняття рішень, «селекторат» – політичні активісти, «потенційні еліти» – елітарні групи, які прагнуть влади, «самодіяльні еліти» – групи, які програли вибори.


5. Політичні еліти та політичне лідерство в сучасній Україні

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних рухів відсутністю національної політичної еліти.

Короткочасний період боротьби за українську державність і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта. Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт для відтворення національної еліти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що існувала в західних демократіях. Номенклатура не приймала самостійно, а тільки виконувала стратегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадровим потенціалом для здійснення державних функцій.

Ці процеси безпосередньо вплинули на становлення політичної еліти в сучасній Україні. Джерелами для її формування виступили:

1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;

3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

В Україні досі не склалося єдиної загальнонаціональної еліти. Ті еліти, що склалися, характеризуються неоднорідністю, великою кількістю груп, протистоянням, не завжди компетентними діями і високим рівнем ідеологізації. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:

еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

еліти державних інституцій;

еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

еліти надпартійні (незалежні, які спираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).

Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за «номенклатурним принципом», а також має досить «клановий характер поведінки». Д. Табачник так оцінює українську політичну еліту: «Молода Україна — держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. ін. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти».

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

колишні партійні, державні, господарські керівники;

вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їхніх сімей);

вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

кар’єристи-демагоги.

За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.

Формування політичних еліт в Україні тісно пов'язане з процессом відродження інституту політичного лідерства. Слід зазначити, що ці процеси значною мірою залежать від темпів демократизації та успіхів у створенні громадянського суспільства в Україні.



Контрольні запитання

1. Надайте визначення владі в контексті основних теорій влади.

2. Чим відрізняється політична влада від державної, економічної,

релігійної, ідеологічної?

3. Охарактеризуйте основні функції влади.

4. Назвіть структурні елементи влади.

5. Що є активним початком структури влади, наведіть приклади

первинних та вторинних суб’єктів влади.

6. Що таке ресурси влади?

7. Як ви вважаєте, що впливає на вибір ресурсу влади суб’єктом?

8. Опишіть механізм реалізації влади.

9. Дайте визначення поняттю «легітимність влади». Хто був засновником

теорії легітимності?

10. Як співвідносяться поняття «легітимність» та «легальність» влади?

11. Наведіть конкретні приклади основних типів легітимності.

12. Який тип легітимності властивий сучасному українському

суспільству?

13. Назвіть основні концепції науково-теоретичного феномена елітизму та

лідерства.

14. У чому полягають функції політичної еліти?

15. Які існують шляхи поповнення політичної еліти?

16. Визначте типи, рівні та стилі політичного лідерства.

17. Чи відбувається, на вашу думку, процес відродження демократичних

інститутів лідерства в Україні?

18. Що ви розумієте під елітарними рисами? Чи може без них існувати

еліта ?


19. Які існують критерії типологізацїї еліт?

20. Чим відрізняється моністична концепція еліт від плюралістичної?

21. Які фактори впливають на феномен політичного лідерства?

22. Які ви знаєте типи політичних лідерів?

23. Чому політична еліта в Україні виявилася не на висоті вимог свого

часу?


24. Чи могли б націонал-демократичні еліти здійснити реформи, якби

прийшли до влади на початку державного відродження?

25. Які сторони політичного лідерства в Україні ви вважаєте

позитивними, а які — негативними?

26. Які риси притаманні політичному лідерові за М. Херманн?

27. Розкрийте зміст поняття «квазіеліта».

28. Яка відмінність між поняттями «лідер» і «вождь»?

29. Назвіть основні ідеї В. Парето, що стосуються еліти, і стисло

охарактеризуйте їх.

30. Назвіть представників плюралістичної теорії еліт.

31. Які типи лідерства виділяв М. Вебер?

32. Які ви знаєте стилі лідерства за Г. Лассуеллом?

33. Назвіть оптимальну команду сучасного політичного лідера.

34. Які фактори впливають на становлення лідерів?



Теми доповідей та рефератів:

1. Сучасні теорії влади.

2. Джерела та ресурси політичної і державної влади.

3. Влада та владні відносини в сучасній Україні.

4. Форми, методи і засоби здійснення влади.

5. Специфіка політичної влади.

6. Політичний вплив та політичне маніпулювання як методи здійснення влади.

1. Ідеї елітизму в українській політичній думці ХХ ст.

2. Моделі циркуляції еліт і політичний процес в сучасній Україні.

3. Особливості політичної еліти сучасної України.

4. Феномен харизматичного лідерства.

5. Образ ідеального лідера в масовій свідомості українського суспільства.



6. Тенденції розвитку інституту політичного лідерства в Україні.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка