Тема Зарубіжні педагогічні теорії



Скачати 309.18 Kb.
Дата конвертації05.03.2016
Розмір309.18 Kb.


Тема 4. Зарубіжні педагогічні теорії

  1. Педагогічна система Я.-А. Коменського

  2. Розвиток педагогічної теорії і практики в працях інших видатних педагогів

  3. Реформаторська педагогіка зарубіжних країн кінця XIX — XX ст.

  4. Розвиток педагогічної думки в Росії у XVIII—XIX ст.

  5. Прогресивна педагогіка в Росії на початку XX ст.


1. Педагогічна система Я.-А. Коменського

Ян-Амос Коменський (1592—1670) — фундатор наукової педагогіки, видатний чеський мислитель. Жив і творив у період переходу від середньовіччя до нового часу, для якого була характерна боротьба між феодалізмом і капіталістичними елементами, що зароджувались і бурхливо розвивалися.

Я.-А. Коменський народився у невеличкому містечку Нівніце в сім'ї мірошника — члена громади «Чеських братів». Рано втративши батьків, завдяки громаді здобув початкову, середню і вищу освіту. З 1614 p. завідував початковою школою в м.Прешові. Під час Тридцятилітньої війни (1618—1648), після поразки чехів у битві біля Білої гори (1620), Коменський переховувався, а згодом оселився у м.Лешно (Польща), де працював ректором гімназії. Там він написав твори «Велика дидактика», «Материнська школа», «Відкриті двері до мов і всіх наук» та ін. Побував у Англії, Швеції та Голландії. В 1650—1654 pp. жив у м.Паток (Угорщина), де написав твори «Про культуру природних обдарувань», «Правила поведінки дітей», «Закони добре організованої школи», «Видимий світ у малюнках» та ін. Останні роки жив у Амстердамі, помер у 1670р. (похований в Неардені, неподалік Амстердама).

Педагогічним поглядам й педагогічній діяльності Коменського були притаманні демократизм, гуманізм, життєрадісність, релігійність — визнання Бога як першопричини появи природи і людини; сенсуалізм, згідно з яким началом пізнання є відчуття, досвід. У його світогляді сенсуалізм вступав у суперечність з релігійністю, демократизмом, просвітительством, що зумовило двоїстість підходу вченого до основних питань педагогіки.

Педагогічна спадщина Коменського охоплює всі найважливіші питання педагогічної науки. Але передусім вирізняються ідеї, які визначають необхідність навчання і виховання у школі. Згідно з ними, у школі повинні навчатися хлопчики і дівчатка, бідні й багаті. У процесі виховання людина вчиться пізнавати себе і навколишнє життя (розумове виховання), володіти собою (моральне виховання), вірити в Бога (релігійне виховання). Майбутнє держави і народу залежить від того, як організовано освіту, навчання і виховання підростаючого покоління.

Вважаючи людину частиною природи, Коменський зазначає, що її виховання має враховувати закони природи, тобто бути природовідповідним. Цей принцип став методологічною засадою трактування ним процесу навчання і виховання та побудови шкільної системи. Він перший у світі піднявся до усвідомлення особливих законів у вихованні й навчанні. Згодом до цього принципу з різних позицій зверталися інші педагоги, він і сьогодні знаходить - своє застосування у сучасній прогресивній педагогіці.

Я.-А. Коменський запровадив вікову періодизацію розвитку дітей і, згідно з нею, систему шкільної освіти та її зміст. Він запропонував таку періодизацію в системі народної освіти: дитинство, отроцтво, юність, змужніння. Кожний період триває 6 років.

У дитинстві (від народження до 6 років) діти виховуються вдома, під наглядом матері. У цей час треба розвивати їх мову, збагачувати запас уявлень про навколишнє життя, привчати до самообслуговування, поміркованості, охайності, пошани до батьків і старших, правдивості, справедливості, слухняності. Підлітки (від 6 до 12 років) навчаються у початкових школах, де опановують читання рідною мовою, письмо, арифметику з елементами геометрії, початки природознавства, географію, історію, співи, ручну працю, закон Божий. Такі школи повинні бути в кожному населеному пункті. Їх відвідують хлопчики і дівчатка всіх станів. Юнаки (від 12 до 18 років) навчаються у загальноосвітній середній школі (гімназії), де вивчають «сім вільних мистецтв»: фізику, географію, історію, хронологію, етику, релігію, а також рідну, латинську та одну з нових мов.

Люди змужнілого віку (від 18 до 24 років) навчаються у вищих навчальних закладах (академія або університет) у великих містах країни. В університетах є три факультети: богословський, юридичний і медичний, які готують студентів до майбутньої наукової діяльності. На думку Коменського, після закінчення академії (університету) молоді люди можуть здійснити подорож для вивчення економічного і політичного життя народів, їх мови, культури і побуту.

Я.-А. Коменського вважають батьком дидактики. Він уперше створив ґрунтовне вчення про сутність, основні принципи і методи навчання, класно-урочну систему. У «Великій дидактиці» учений визначив сутність і завдання освіти, яка покликана служити людині для вдосконалення її розуму, мови і рук, щоб вона могла все потрібне розумно споглядати, висловлювати словами і здійснювати в дії. Коменський виступав за енциклопедичність, посильність і доцільність змісту освіти, єдність і наступність шкіл усіх типів, пропонував концентричний спосіб розміщення навчального матеріалу.

У своїх творах він обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності, емоційності. На його думку, їх дотримання зробить навчання легким, ґрунтовним і коротким.

Учений увів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів, розмірковував про організацію навчального дня в школі. Велика його заслуга в тому, що він запровадив класно-урочну систему навчання; вимагав починати навчання в школах щороку в один день і час; старанно розподіляти навчальний матеріал за роками навчання, одночасно вчити певну кількість учнів (клас) і переводити їх з одного класу до іншого. Класно-урочна система навчання утвердилася в школах усього світу.

Я.-А. Коменський створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Найвідоміші з них — «Відкриті двері мов і всіх наук», «Видимий світ у малюнках». Вважав, що підручники мають бути окремими для кожного класу, доступними для розуміння учнями, написані гарною мовою, відповідати вікові дітей; у них не повинно бути нічого зайвого.

Видатний педагог багато уваги приділяв моральному вихованню та шкільній дисципліні, був переконаний, що освіта людини повинна сприяти підвищенню її моральності, формуванню мудрості, помірності, мужності й справедливості — головних моральних якостей гуманної людини. До основних засобів морального виховання відносив приклади порядного життя батьків, учителів, товаришів, вправи, привчання, дисципліну. Особливу увагу звертав на шкільну дисципліну, яку розглядав і як незмінний порядок шкільного життя, обов'язковий для всіх, і як умову правильної організації навчання й виховання, і як систему покарань, засіб впливу на школярів («школа без дисципліни є млин без води»). Головним засобом дисциплінування вважав авторитет учителя, у крайніх випадках допускав і тілесні покарання (за богохульство, за вперту неслухняність і свідому непокору вчителеві, за пиху, недоброзичливість, відмову допомогти товаришеві в навчанні).

Я.-А. Коменський наголошував на тому, що успіхи школи в навчанні й вихованні учнів залежать передусім від учителя. Ця професія є «найпочеснішою під сонцем», а тому «найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями». Педагог повинен любити свою справу, бути працьовитим, ентузіастом, сповненим життя, діяльним і чуйним, любити учнів, ставитися до них по-батьківськи, бути високоосвіченою людиною, живою бібліотекою і завжди прагнути до збагачення своїх знань і досвіду, добре володіти методикою передання знань учням. У педагогові він бачив не лише вчителя, а й вихователя.



2. Розвиток педагогічної теорії і практики в працях інших видатних педагогів

Розвиток освіти й виховання у європейських країнах у XVII—XVIII ст. відбувався під значним впливом ідей Відродження та Реформації. У цей час на педагогічному горизонті з'являються нові імена видатних педагогів.

Помітне місце серед них посідає англійський філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632—1704). Народився у сім'ї адвоката, початкову освіту здобув удома, закінчив Вестмінстерську школу та Оксфордський університет. Отримав ступінь бакалавра медицини, а згодом магістра. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, домашнім лікарем і вихователем онука графа Шефтсбері, з яким емігрував до Голландії; повернувся до Англії після революції 1688 р. Написав низку праць: «Лист про віротерпимість», «Дослідження про людський розум», «Думки про виховання», «Розумність християнства».

Світогляд Локка сформувався під впливом буржуазної сім'ї, боротьби буржуазії проти феодально-королівської влади, близькості до англійського ліберального дворянства. За своїми соціальними поглядами він був прихильником договірної теорії походження держави і теорії природного права. Відкидаючи вчення про вроджені ідеї, доводив, що в свідомості людей немає природжених ідей і уявлень, що людина — «чиста дошка», а уявлення і поняття виникають під впливом предметів зовнішнього світу через органи чуттів. З усіх людей дев'ять десятих є такими, якими їх зробило виховання: добрими або злими, корисними або некорисними. Виховання не просто відіграє вирішальну роль, воно долає і вплив спадковості, і вплив середовища, тому що ці чинники пасивні, а виховання — визначальне начало.

Мету виховання Дж. Локк вбачав у підготовці джентльмена (дитини з заможних верств), який уміє розумно і прибуткове вести свої справи, не заважаючи іншим, має здоровий дух у здоровому тілі й уміє поводитися в товаристві. Діти бідних верств населення його не хвилювали. Локк, категорично виступаючи проти шкільної освіти, яку вважав відображенням суспільства, аморального у своїй сутності, обстоював домашнє, індивідуальне виховання дітей. Для досягнення мети виховання, на його думку, треба забезпечити виховання тіла, характеру й розуму. Дітей ще змалку слід фізично загартовувати і привчати зносити втому, незгоди, нестатки. Така система фізичного виховання є необхідною умовою створення «здорового духу в здоровому тілі».

Особливе місце у формуванні джентльмена Дж. Локк відводить моральному вихованню. З раннього віку дитину необхідно привчати і вправляти в умінні перемагати власні примхи, пристрасті, йти за тим, що схвалює розум. Головне завдання морального виховання — формування в людини дисципліни духу, яка виховується обмеженнями. Розумове виховання Локк відсуває на задній план. Він вважав, що вміння триматися в товаристві, діловитість, заповзятливість важливіші за більшість знань, що їх дають європейські школи — без них джентльмен може обійтися. Мета навчання — готувати не вченого, а ділову людину. Тому треба зробити її розум здатним сприймати будь-яке знання, коли вона сама того захоче. Він запропонував програму реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до дієвих занять у реальному світі, до комерційної діяльності. Радив вивчати реальні навчальні предмети і живу мову замість мертвих мов: вважав, що час, працю і зусилля треба витрачати на здобуття корисних і потрібних знань (англійської та французької мов, географії, малювання, математики, астрономії, філософії, історії, права, верхової їзди, танців, фехтування); пропонував вивчати бухгалтерію, ремесла (столярне, теслярське) і сільське господарство. На його думку, праця на свіжому повітрі сприяє зміцненню здоров'я, а ремесло завжди може знадобитися діловій людині, до того ж, запобігає неробству. Методи навчання слід підбирати з таким розрахунком, щоб вони робили процес навчання цікавим і захоплюючим. Дітям треба показувати користь того, що вони вивчають.

«Думки про виховання» Дж. Локка відіграли вагому роль у розвитку педагогіки не лише в Англії, айв усій Європі.

Французький філософ Клод-Адріан Гельвецій (1715— 1771) свої педагогічні погляди виклав у творах «Про розум», «Про людину, її розумові здібності та її виховання». Він заперечував вирішальну роль спадковості та вроджених ідей, доводив, що виховання робить людину тим, чим вона є. Виходячи з того, що перебудова суспільства можлива через виховання, захищав суспільне виховання й освіту. Вважав, що мета виховання в тому, щоб розкрити серце дитини для гуманності, а розум — для правди, щоб виховати громадян, у свідомості яких ідея особистого добра поєднувалася б з ідеєю добра для всіх.

Головним завданням морального виховання, на думку Гельвеція, є моральне вдосконалення людини. Здійснювати моральне виховання можна за допомогою «Катехізису моралі». Мораль треба викладати, як і будь-яку іншу науку. Принципи моралі слід зробити наочними і доступними дітям. Виховують моральність формуванням в учнів правильних суджень і понять. Гельвецій надавав великого значення активності й самодіяльності дитини, ролі її особистого досвіду, виступав проти фізичних покарань. Він припускав застосування покарань лише за умови, що всі інші засоби виховного впливу вже вичерпано.

Вирішальну роль у формуванні особистості відводив її розумовому вихованню, правильно поставленій освіті. Вважав, що чим освіченіші народи, тим вони добродійніші, могутніші й щасливіші. Фізичне виховання має зробити її сильною, здоровою. Для цього при школах потрібні майданчики, де діти вправлялися в бігу, боротьбі, стрибках, плаванні та ін.

К.-А. Гельвецій вважав, що жінкам треба надати можливість отримувати освіту нарівні з чоловіками, бо вони відрізняються від чоловіків тільки своєю організацією. Причину відсталості жінки вбачав у її суспільному становищі, змінити яке можна добре організованим вихованням.

Один із найвидатніших представників світової демократичної педагогічної думки швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) упродовж третини століття керував навчально-виховними закладами, де втілював у практику і розвивав свої педагогічні ідеї. Спочатку у своїй садибі Нойгоф він організував «Установу для бідних» (1770—1780) — один з перших в історії дошкільних навчально-виховних закладів. З 1798 по 1799 рік створив і утримував притулок для сиріт. У 1800—1804 pp. керував у Бургдорфі інститутом, який являв собою комплекс середніх шкіл — базу для підготовки вчителів. У 1804 p. інститут було переведено до м. Івердон. Песталоцці керував ним до 1825 p.

Свій багатий педагогічний досвід учений теоретично узагальнив у творах «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Лебедина пісня» та ін. Виступаючи за нову початкову школу, вважав за необхідне зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій; створення теорії початкового навчання з опертям на психологічні засади; опрацювання методики початкового навчання.

Виходячи з положення, що тільки власні сили людської природи є основою, яка формує людину, Песталоцці вважав метою виховання розвиток усіх природних сил та здібностей дитини, причому цей розвиток має бути різнобічним і гармонійним. Педагог не повинен придушувати природного розвитку дитини. Головний принцип виховання — його відповідність природі. Властиві кожній дитині від народження задатки здібностей треба розвивати, вправляючи у послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини.

Вагому роль у релігійно-моральному вихованні він відводив сім'ї, родинному, зокрема материнському, вихованню. На його думку, родина — це перший зразок науки життя в спільноті, науки взаємної допомоги. Важливим засобом морального виховання вважав вправляння дітей у моральних вчинках, які потребують самовладання і формують волю.

Згідно з Песталоцці процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які відтак обробляє свідомість. Був переконаний, що усунути недоліки сучасної йому шкільної освіти можна лише за умови, що будь-яке навчання спиратиметься на спостереження і дослідження, після чого треба зробити відповідні висновки та узагальнення. Саме в результаті зорових спостережень, слухових та інших відчуттів збуджуються думки, формулюються судження. Здійснити розумове виховання Й.-Г. Песталоцці намагався за допомогою спеціально підібраних для кожного ступеня навчання вправ, які безпосередньо і послідовно розвивають інтелект кожного індивіда. Методика такого навчання має бути настільки простою, щоб нею легко могла оволодіти кожна мати. Виходячи з ідеї, що існують найпростіші елементи знання про речі та предмети (число, форма, слово), він зводив елементарне навчання до вміння вимірювати, лічити і володіти мовою. Найважливішою засадою навчання вважав наочність, без якої неможливо сформувати правильне уявлення про світ, розвивати мислення і мовлення. Крім уміння мислити, дітям слід прищеплювати практичні навички, бо оволодіння знаннями без уміння користуватися ними — великий недолік навчання. Для формування цієї якості потрібна система спеціальних вправ, які поступово ускладнюються. Слід ураховувати також фізичні та психічні особливості учнів.

Й.-Г. Песталоцці заклав основу спеціальних методик початкового навчання. У процесі навчання дитина з раннього віку повинна сама вести спостереження і розвивати свої здібності. Щодо вивчення рідної мови завдання педагога полягає в тому, щоб розвивати мову дитини і збагачувати її словниковий запас. Він обстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо, оскільки в ті часи панував буквоскладальний метод.

Великого значення учений надавав фізичному вихованню, вважаючи його найпершим видом розумного впливу дорослих на розвиток дітей. Мати, годуючи і доглядаючи дитину, вже має дбати про її фізичний розвиток. Вважав, що фізичне виховання повинно бути тісно пов'язане з моральним і розумовим.

Вплив Й.-Г. Песталоцці як педагога та реформатора важко переоцінити. Його погляди і діяльність надали початковому навчанню відповідного сенсу: виховання має не тільки давати певні елементарні відомості, а й ураховувати індивідуальність дитини, пробуджувати і зміцнювати її духовні сили, виховувати морально і суспільне. У такому напрямі педагогіку Песталоцці розвивали його прихильники та учні з різних країн (Фребель, Гербарт, Ушинський).

Найвідомішим його послідовником був німецький педагог-демократ Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег (1790—1866). Ще за життя його називали «учителем німецьких учителів». У 1848 p. Дістервега було обрано головою «Всезагальної вчительської спілки», а пізніше — представником від учительства до прусської Палати депутатів. З 1827 p. і до кінця життя видавав журнал «Рейнські листки для виховання і навчання», опублікував понад 400 статей, а з 1851 p. випускав журнал «Педагогічний щорічник». Написав понад 20 підручників для учнів, кілька посібників для вчителів, зокрема «Керівництво до освіти німецьких учителів».

Як і Й.-Г. Песталоцці, Ф.-В.-А. Дістервег вважав, що людська природа виявляє себе у задатках. Але, на відміну від свого попередника, гадав, що ці задатки — тільки можливості для розвитку й освіти, тому завдання виховання — спонукати і спрямовувати самодіяльний їх розвиток. Учений обстоював ідею загальнолюдського виховання, яка передбачає виховання єдності любові до всього людства і до свого народу. На його думку, головна мета виховання — гармонійний розвиток можливих задатків людини. Її можна досягти через самодіяльність. Правильне виховання будується на основі таких трьох принципів: природовідповідність, культуровідповідність та самодіяльність. Спираючись на ці принципи, він створив дидактику розвиваючого навчання, зробивши наступний крок у розвитку започаткованої Й.-Г. Песталоцці ідеї розвиваючого навчання. Процес навчання, на його думку, включає дидактичні принципи і правила, що стосуються учня; дидактичні положення, що стосуються об'єкта — навчального матеріалу; правила навчання, що стосуються вчителя. Він сформулював 33 правила навчання: навчання має розвивати природні сили і задатки дітей; навчати треба природовідповідно та ін.

Ф.-В.-А. Дістервег запропонував і обґрунтував розвиваючий метод навчання, орієнтований на активність і свідомість учнів, який передбачає проведення занять у формі діалогу, коли запитання ставлять і учитель, і учні. Цей метод привчає учнів мислити, самостійно знаходити істину. Щоб знання учнів були ґрунтовними, радив частіше звертатися до вже вивченого, повторювати пройдене. Міцному засвоєнню знань сприяє також свідоме засвоєння учнями навчального матеріалу. Успішне навчання завжди має виховуючий характер, не тільки розвиває розумові сили дитини, а й сприяє формуванню в неї волі, почуттів, поведінки.

Учитель, за Дістервегом, повинен досконало знати свій предмет, любити свою професію і дітей: бути рішучим, енергійним, мати тверду волю і характер, весь час вести дітей уперед, не відступаючи від своїх принципів: мати громадянську мужність і свої власні переконання; постійно самовдосконалюватися; бути носієм високих моральних якостей, взірцем для своїх вихованців.

Прихильником ідей Й.-Г. Песталоцці був відомий німецький філософ, психолог і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776—1841). Свої педагогічні ідеї він виклав у творах «Загальна педагогіка, виведена з мети виховання», «Нариси педагогічних читань» та ін. Педагогіка Й.-Ф. Гербарта — це перша спроба буржуазії створити систему педагогіки як науки, побудованої на етиці та психології. Будучи тісно взаємопов'язаною з психологією й етикою, педагогіка має відстоювати свою самостійність і самостійний шлях розвитку.

Мета виховання, на думку вченого, — формування доброчесних людей, здатних пристосовуватися до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.

Процес виховання Й.-Ф. Гербарт поділяв на керування дітьми, виховуюче навчання і моральне виховання. Систему керування дітьми він будував на власній ідеї про те, що дитині від природи притаманні «дика пустотливість», тому вона порушує встановлені в школі порядки, виявляє недисциплінованість. Щоб забезпечити навчання й виховання, треба приборкати цю «дикість». Засобами системи керування, на думку Гербарта, є нагляд, наказ, погроза, заборона, фізичне покарання, як допоміжні засоби — авторитет і любов вихователя.

Й.-Ф. Гербарт висунув ідею виховуючого навчання, в основі якого — шість видів багатостороннього інтересу, а саме: а) емпіричний інтерес, який начебто відповідає на Питання «що це таке?» і збуджує прагнення до спостереження; б) умоглядний інтерес, який відповідає на питання «чому це так?» і налаштовує на роздуми; в) естетичний інтерес, який забезпечує художню оцінку явищ; г) симпатичний інтерес, спрямований на членів родини і найближче оточення; ґ) соціальний інтерес, спрямований на ширше коло людей, на суспільство, свій народ і все людство; д) релігійний інтерес, спрямований на спілкування з Богом. Перші три види інтересу повинні задовольнятися вивченням предметів природничо-математичного циклу, решта — гуманітарних дисциплін.

Популярним було вчення Й.-Ф. Гербарта про чотири ступені навчання. На першому (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим навчальним матеріалом з широким використанням наочності. На другому ступені (асоціація) під час вільної бесіди встановлюються зв'язки нових уявлень з попереднім. На третьому ступені (система) здійснюється зв'язний виклад нового матеріалу з визначенням головних положень, з виведенням правил і формулюванням законів. На четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляються навички застосування набутих знань на практиці.

Й.-Ф.Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його за допомогою наочності, розповіді та заучування матеріалу), аналітичного (поділ навчального матеріалу на складники і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи).

Система морального виховання, розроблена Гербартом, ґрунтується на п'яти моральних ідеях: ідеї внутрішньої свободи, що робить людину цілісною, без душевного розладу, усуває внутрішні суперечності між судженнями та вчинками; ідеї вдосконалення, яка поєднує силу й енергію волі та забезпечує «внутрішню гармонію» людини, повноту життя, потребує наполегливості, організованості; ідеї приязні, яка сприяє узгодженості волі однієї людини з волею інших, унеможливлює будь-які соціальні конфлікти; ідеї права, яка має вирішальне значення у розв'язанні конфліктів між волею людей, регулює ці конфлікти; ідеї справедливості, якою треба керуватися, визначаючи винагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому, хто порушив закони і правила. На його думку, вихована на таких ідеях людина ніколи не конфліктуватиме з середовищем, завжди стоятиме на варті існуючого суспільно-політичного ладу.

Педагогічні ідеї Й.-Ф. Гербарта у другій половині XIX — на початку XX ст. набули поширення в усіх країнах Західної Європи. Він мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї в окремий педагогічний напрям — гербертіанство.

3. Реформаторська педагогіка зарубіжних країн кінця XIX — XX ст.

Наприкінці XIX ст. у провідних західноєвропейських країнах гостро виявилася невідповідність традиційної педагогіки новим суспільно-економічним умовам. Для підприємств, оснащених найновішою технікою, потрібні були робітники нового типу. Традиційна школа, яка у своїй сутності була школою учіння, орієнтувалася на виховання слухняних і виконавських працівників. Загальноосвітні знання, що їх давала школа, були вкрай обмеженими й догматичними, методи навчання не спонукали учнів до самостійного мислення. Необхідні були нові підходи до теорії і практики освіти й виховання, які відповідали б стрімкому розвиткові виробництва, зумовленого прогресом науки і культури.

Серед розмаїття педагогічних концепцій, які з'явилися в той час, однією з найзагальніших слід вважати концепцію «педагогіки вільного виховання». Ця теорія набула великого поширення в Європі завдяки діяльності Елени Кей (1849—1926) — шведської письменниці та громадського діяча, яка висунула ідею самонавчання і самовиховання дітей. На її думку, дітей не треба виховувати спеціально, слід дати їм можливість спокійно і поступово виховуватися й розвивати свої здібності самим. Головне завдання вихователя — допомагати дитині в цьому, не нав'язуючи своїх думок і вимог. В основі навчання і виховання мають бути лише інтереси дитини, її самостійність.

Німецький прихильник теорії вільного виховання Генріх Шаррельман (1871—1940) поставив перед школою завдання розвивати творчі сили кожної дитини, давати вихід дитячій фантазії через самостійний розвиток. Провідну роль у навчанні він відводив «переживанням» дітей, здобуттю ними власного досвіду.

Прихильник теорії вільного виховання, всесвітньо відомий італійський педагог Марія Монтессорі (1870—1952) у творах «Метод наукової педагогіки, що застосовується до виховання в «будинках дітей», «Самовиховання і самонавчання в початковій школі» та в інших пропагувала теорію вільного виховання. Виходячи з того, що дитина від природи здатна до самостійного, спонтанного розвитку, вона вважала головним завданням виховання дітей створення такого оточення, яке б давало їм тільки «поживу» для самовиховання. Висунула вимогу вивчення сутності дитини, яку потрібно виховувати. Уперше в історії педагогіки запровадила у практику шкіл систематичні антропологічні обстеження дітей. На її думку, школи повинні бути лабораторіями вивчення психічної діяльності дітей. Проголошені ідеї самовиховання і самонавчання Марія Монтессорі прагнула реалізувати у створюваних нею школах за власною системою.

На зламі XIX—XX ст. у деяких європейських країнах (Німеччині, Англії, Франції та ін.) і США створюються лабораторії — спеціальні центри психологічних і педагогічних досліджень. Поява таких центрів зумовила виникнення експериментальної педагогіки.

Експериментальна педагогіка намагалася через штучні педагогічні чинники визначити точні методи й створити об'єктивні підстави для педагогічних засобів та способів педагогічного впливу. Вона послуговувалася анкетуванням, тестами, бесідами, експериментами, статистичними даними, збиранням та аналізом різноманітних фактів.

Ернст Мейман (1862—1915) — німецький педагог і психолог — створив тритомну працю «Лекції з експериментальної педагогіки». Він пояснює появу експериментальної педагогіки тим, що попередня мала абстрактний і нормативний характер, у ній не було найголовнішого — наукового обґрунтування процесу навчання і виховання. Е. Мейман вважав педагогіку експериментальною наукою, цариною діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного розвитку учнівської молоді, її мислення, сприймання, відчуття та ін.; навчально-виховного процесу школи; індивідуальних особливостей учнів, їх інтелектуальних здібностей, обдаровань; дослідження праці вчителя під час навчання тощо, а також аналіз праці учнів з окремих предметів.

Заслугою експериментальної педагогіки були передусім точність і визначеність її результатів, поданих у точних числах чи мірах, хоч не всі педагогічні акти, дії або вияви можна охопити в рамках експерименту. Експериментальна педагогіка потребувала всебічного дослідження дитини. На допомогу прийшли здобутки біологічних наук та знань про дитину, стадії її розвитку, психіку тощо. Як напрям експериментальної педагогіки наприкінці XIX ст. у США сформувалася педологія — наука про цілісне вивчення дитини.

Головним представником і засновником педагогіки прагматизму (педагогіки дії), поширеної у США та Англії, був американський філософ і педагог Джон Дьюї (1859—1952). Сутність прагматизму — істинне все те, що дає користь. Значущість користі оцінюється почуттям власного задоволення. Ідеал Дьюї — «хороше життя».

Сповідуючи ідею «вроджених здібностей», він вважав спадковим характер здібностей кожної дитини, тому був переконаний, що виховання повинно спиратися на ці спадкові дані й виходити з інстинктів та практичного досвіду дитини. Сутність виховання зводив до безперервного розширення цього досвіду. Дьюї був прихильником праці в школі не тільки тому, що вона готує дітей до технічних професій, а й тому, що визнав її як головний чинник громадського життя. На його думку, необхідного досвіду учні набувають передусім у процесі ручної праці, трудового навчання, яке він розглядав як елемент загальної освіти.

Дж. Дьюї ігнорував необхідність систематичного вивчення навчальних предметів. У його школах навчальний процес будувався як повідомлення дітям окремих знань (у комплексі) для «обслуговування» вузькопрактичних і утилітарних цілей. Він вважав, що дітям не потрібні систематичні знання, бо вони розсіюють їхню увагу, і висунув окремі теми, взяті з життя, яке діти прагнуть відтворити. Вони починають із зображення в діяльності, грі, малюнках того, що самі бачать у житті домашньому, потім виявляють його зв'язки з навколишнім. Ці уявлення поступово розвиваються в окремих частинах теми, що виходять на передній план в різний час.

Головне завдання морального виховання, згідно з Дьюї, — допомогти учням виробити моральну поведінку, навчити їх правильно обирати спосіб розв'язання ускладнень і з будь-якої ситуації мати для себе найбільшу користь. Мета морального виховання — виховання людей, які вміють спрямувати свою соціальну енергію на службу соціальним інтересам.

Педагогічні ідеї Дж. Дьюї — важливий етап в історії педагогічної думки. Однак, переоцінюючи значення практичної дії, він недооцінює теоретичних знань. Його теорія навчання однобічна; вимагаючи застосування до всіх предметів методів «активного досвіду», він не бачить меж використання цього методу в пізнанні світу культури, недооцінює виховних цінностей гуманітарних наук, не приділяє їм належної уваги в програмі навчання.

На початку XX ст. у Німеччині та в інших країнах набув популярності педагогічний напрям педагогіки «громадянського виховання» і. «трудової школи». Відомим представником його був німецький педагог Георг Кершенштейнер (1854—1932), який деякий час керував справою освіти у Мюнхені. Свої педагогічні погляди він виклав у творах «Професійне виховання німецького юнацтва», «Основна аксіома освітнього процесу», «Державно-громадське виховання німецької молоді», «Що таке трудова школа?» та ін.

Г. Кершенштейнер вважав, що головне завдання школи — «громадянське виховання», тобто виховання людей у дусі беззастережної слухняності, відданості існуючій державі. Корисний громадянин повинен прагнути і вміти служити державі, віддавати їй усе, що має. Для цього він мусить володіти різними вміннями. Школа покликана озброїти його професією і «надати професії морального характеру», щоб «корисний громадянин» розглядав свою професію як засіб служіння державі й у цьому бачив мету свого життя. Тому школа повинна заволодіти душею дитини й озброїти її ремеслом або принаймні підготувати до опанування ним. І того, й того найлегше досягти в процесі трудової діяльності, тому народна школа має бути школою праці, трудовою школою.

Реформуючи народну школу, Г. Кершенштейнер на чільне місце поставив запровадження творчої праці учнів відповідно до їх віку та характеру школи. Тому тодішню так звану книжну або вербальну школу мала замінити діяльна трудова школа.

Г. Кершенштейнер був прихильником подвійної системи народної освіти. Його «народна школа» не заторкувала школи середньої (гімназій і реальних училищ). На середню школу його «трудовий принцип» майже не поширювався. Так, на думку вченого, у реальних училищах праця може здійснюватись у лабораторіях, а в гімназіях трудова діяльність обмежується роботою з книгою. Така подвійність його педагогіки пояснюється поглядами на суспільну потребу в працівниках для різних галузей діяльності: рільників, робітників фабрик і представників інтелектуальної праці.

Популярним напрямом реформістської педагогіки цього періоду була теорія «нового» виховання і «нових» шкіл. «Нові» школи — середні школи-інтернати, які відкривали й утримували на кошти приватних педагогів або педагогічних організацій. Перша така школа була заснована доктором Редді в 1889 р. в Англії (в Аботсхольмі). Згодом вони з'явились у Франції, Німеччині, Швейцарії та в інших країнах. У 1899 р. А. Фер'ер створив «Міжнародне бюро нових шкіл», яке визначило загальні вимоги до цих шкіл.

Характерні ознаки шкіл «нового» виховання: 1) розташування в мальовничих куточках, переважно в сільській місцевості, на берегах річок чи озер; 2) добре поставлене фізичне виховання: щоденні фізичні вправи, біг, ігри, плавання, гімнастика, екскурсії; фізична праця в майстернях і на будовах; у садку й у лісі, в полі й у лузі; добре встановлений гігієнічний порядок, здорова їжа тощо; 3) етико-естетичне виховання учнів: щоденні вправи з різних мистецтв, формування морально-релігійних і патріотичних якостей під час вранішніх і вечірніх молитовних або тихих годин у каплиці; 4) спрямування змісту навчання не на енциклопедичність знань, а на розвиток в учнів мислительних здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; 5) надання переваги тим методам навчання, які пробуджують інтерес до науки, розвивають у дітей мислення, вчать узагальнювати й робити висновки, самостійно проводити дослідження, поєднують індивідуальну та колективну форми роботи; 6) сувора дисципліна, дієве дитяче самоврядування за зразком парламенту своєї країни; 7) належне матеріальне оснащення та забезпечення висококваліфікованими педагогічними кадрами.

Подібні приватні школи й нині існують у багатьох країнах. Оскільки плата за навчання у них доволі висока, вони доступні лише дітям із забезпечених родин.



4. Розвиток педагогічної думки в Росії у XVIII—XIX ст.

Розвиткові педагогічної думки в Росії у XVIII ст. передусім сприяли освітня діяльність і педагогічні погляди Михайла Васильовича Ломоносова (1711—1765), який виступав за демократизацію освіти, за народну школу. Він вважав, що система освіти повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої — гімназії та вищої — університету. Головне завдання школи — виховати в дітей любов до праці, навчити їх «правил і прийомів поведінки», дати освіту. Мета виховання — формування щасливих, духовно і фізично розвинених громадян. Обстоюючи принцип народності у вихованні, наголошував на необхідності виховувати у дітей любов до вітчизни, гуманність, вірність громадянському обов'язку, прагнення до знань, працьовитість, силу волі, відвагу, скромність, тобто риси, притаманні народові.

М. Ломоносов створив навчальні плани і програми для навчальних закладів різних типів, визначив основні принципи та методи навчання, запровадив класно-урочну систему. Був переконаний, що провідними методами навчання є бесіда, розповідь, лекція, які необхідно доповнювати вправами. Навчання повинно мати виховний характер, забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу, матеріал слід викладати стисло, підкріплюючи теоретичні положення фактами, наочністю, враховуючи вікові та психологічні особливості учнів, їх природні нахили та ін.

У моральному вихованні М. Ломоносов обстоював метод прикладу, переконання: могутнім засобом виховання вважав працю; виступав проти фізичних покарань. Цінні його думки про сімейне виховання, взаємозв'язок школи і сім'ї, про допомогу батьків учителям. Він написав підручники («Риторика», «Російська граматика», «Стародавня російська історія» та ін.), які упродовж півстоліття були кращими в російській загальноосвітній школі. «Російська граматика» витримала 14 видань, її було перекладено багатьма іноземними мовами, покладено в основу всіх наступних граматик, що розроблялися в Росії.

М. Ломоносов — основоположник університетської освіти в Росії. За його ініціативи й активної участі в 1755 р. було відкрито Московський університет. Він виступав за те, що викладачі й студенти університету повинні паралельно з навчанням займатися науковою роботою.

Помітний слід у розвитку педагогічної думки в Росії залишив відомий учений, хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, Микола Іванович Пирогов (1810—1881). Свої педагогічні погляди він виклав у статтях та офіційних документах «Питання життя», «Про публічні лекції з педагогіки», «Про методи викладання» та ін. У статті «Питання життя» виступив проти станової системи освіти в Росії, вузькопрофесійної підготовки молоді, зниження загальноосвітнього рівня навчання учнів початкової та середньої школи і студентів університетів. Високо оцінював роль знань у підготовці розумово розвиненої особистості. Обстоюючи ідею людяності у вихованні, сформулював прогресивну ідею виховного навчання, при цьому велику увагу приділяв моральному вихованню, вихованню чесної, правдивої, щирої людини. Він вимагав, щоб усе негативне, що є в житті й побуті, було усунуто із системи засобів виховання молодого покоління; щоб своєю поведінкою вчителі наполегливо й систематично впливали на дітей і молодь. Найважливішим чинником морального виховання, на його переконання, є наука, яка дає змогу людині зрозуміти природу, розвиває її свідомість, допомагає пізнати себе й інших.

У центрі уваги педагогів, за Пироговим, повинні бути активні методи навчання, які сприяли б розвиткові думки учнів, розвивали б їх здібності та інтереси, прищеплювали б уміння самостійно працювати. В усіх навчальних закладах слід широко використовувати наочність. З метою активізації учнів варто організовувати навчальні ігри, оскільки вони сприяють розвиткові мислення, почуттів, фантазії.

Учений виступав передусім проти існуючого формалізму під час перевідних і випускних екзаменів, який знижує їх ефективність. За правильної організації екзаменів, вони потрібні при вступі молодих людей до вищих навчальних закладів, проте слід зважати не лише на бали, а й на їх загальний розвиток, на прагнення здобути наукові знання, оволодіти методами наукових досліджень.

Великого значення у навчанні й вихованні М. Пирогов надавав добре підготовленим учителям-вихователям, які повинні дбати про підвищення свого методичного рівня, обмінюватися досвідом з іншими, в усьому бути прикладом для молоді. Проте головне для вчителя — його освіта, ґрунтовне знання свого предмета і методики навчання та виховання учнів. Важливим аспектом морального виховання він вважав формування свідомої дисципліни, рішуче боровся проти використання у дисциплінуванні учнів тілесних покарань, що негативно впливають на нервову систему та психіку дитини, принижують людську гідність. Проте, заперечуючи їх теоретично, він, будучи керівником Київського учбового округу, не зумів відстояти свою позицію при обговоренні цього питання і підписав циркуляр, яким дозволялися різки як засіб покарання школярів.

М. Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка може досягти того ж рівня, що й чоловік. Однак виступаючи за рівноправність чоловіка і жінки в освіті, він не був прихильником їх рівноправності загалом.

Видатний російський письменник і педагог Лев Миколайович Толстой (1828—1910), заперечуючи революційну перебудову суспільства, мріяв про мирне самовдосконалення людей. Його педагогічні погляди знайшли відображення у статтях «Загальний нарис характеру Яснополянської школи», «Про народну освіту», «Про методи навчання грамоти», «Проект загального плану організації народних училищ», «Про виховання» та ін. Він показав неспроможність абстрактної педагогіки, відірваної від практики. Доводив, що педагогіка буде справжньою наукою лише тоді, коли спиратиметься на досвід учителів і будуватиме свої висновки на узагальненнях педагогічної практики. У 60-х роках Л. Толстой обстоював думку, що школа повинна давати учням широке коло знань, всебічно розвивати їх творчі сили, але заперечував наперед укладені програми, твердий розклад занять і вимагав, щоб зміст навчальних занять у школі визначався інтересами й потребами дітей. На його думку, головне завдання школи — щоб дитина охоче і добре вчилася. Для цього необхідно, щоб те, чому її навчають, було зрозуміле, захоплююче та відповідало її розвиткові.

Виходячи з ідеї вільного виховання, Л. Толстой вважав, що школа повинна займатися тільки освітою, а не вихованням учнів. Згодом він визнав помилковість цього погляду і дійшов висновку, що школа має також виховувати дітей, але в релігійному дусі.

Виступаючи проти догматичного навчання і зазубрювання, Л. Толстой наголошував, що дітей треба навчати так, щоб вони могли самостійно формулювати висновки, які випливають із спостережень і дослідів. Високо оцінюючи роль наочності в навчанні, закликав вивчати предмети і явища в природній обстановці, проводити екскурсії в поле, до лісу, де діти можуть спостерігати за життям рослин, тварин та ін.

Л. Толстой розробив методику шкільної розповіді й бесіди, подав взірці використання живого слова вчителем. Методом бесіди він пробуджував думки дітей, допомагав їм самостійно вникнути у складні питання. Найвагоміший внесок зробив у методику написання дітьми творів, що сприяють розвиткові їх творчих задатків. Великої уваги видатний письменник надавав питанням сімейного виховання. Вимагав, щоб батьки виховували дітей у дусі поваги до праці, піклувалися про їх усебічний розвиток, наголошував, що вирішальний вплив на поведінку дітей справляє приклад батьків. На його думку, діти народжуються без негативних якостей, ці якості формуються під впливом середовища і неправильного виховання. Особистість дитини потрібно поважати і вміло розвивати її задатки й творчі здібності.



5. Прогресивна педагогіка в Росії на початку XX ст.

Видатним представником прогресивної російської педагогіки початку XX ст. був відомий учений у галузі анатомії та фізіології, лікар, основоположник системи фізичного виховання в Росії Петро Францович Лесгафт (1837—1909).

Педагогічним проблемам він присвятив такі свої праці: «Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку», «Про ігри та фізичне виховання в школах», «Сімейне виховання дітей і його значення» та ін. П. Лесгафт дбав про створення нової школи, яка давала б справді наукову, пов'язану з життям освіту; використання активних методів навчання, що «будили б думку» учнів; всебічний гармонійний розвиток молодого організму; нерозривний зв'язок фізичного виховання з розумовим, моральним, трудовим та естетичним; рівне право жінок на освіту тощо. Значну роль відіграли праці П. Лесгафта з питань виховання дітей раннього і дошкільного віку. У праці «Сімейне виховання дитини і його значення» запропонована ним теорія сімейного виховання пронизана великою любов'ю до дітей. На його думку, дитина не народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, а стає тим чи тим завдяки вихованню. «Зіпсованість» дитини — здебільшого результат не вродженої розумової чи моральної тупості, а педагогічних помилок вихователів.

На думку Лесгафта, у шкільному віці вплив школи могутніший за вплив сім'ї, і школа може і повинна виправляти помилки сімейного виховання. Прагнучи до всебічного гармонійного виховання, вона повинна, озброюючи учнів науковими знаннями, розширювати їх розумовий кругозір, розвивати мислення, формувати морально правильні уявлення про значення людської особистості, про правду і справедливість, зміцнювати їхню волю й самостійність та ін.

П. Лесгафт розробив і систему фізичного виховання. Основним засобом фізичної освіти вважав фізичні вправи: прості вправи; вправи у пересуванні з місця; вправи в киданні; складні вправи із збільшенням напруги; вправи в більш точному розрізненні просторових відносин і часу; ручна праця.

Високі вимоги П. Лесгафт висував до вчителя, який повинен знати і розуміти дитину.

Відомий педагог і психолог Павло Петрович Блонський (1884—1941) обстоював самостійність педагогіки як науки. На його думку, педагогічна теорія повинна мати всі характеристики наукового знання: концептуальність, чіткий понятійний апарат, власні методи дослідження. Він розробив такі методи педагогічного дослідження: опитування, анкетний метод; тестування; тривале спостереження; статистичний метод. Визначаючи місце виховання в розвитку особистості, дійшов висновку, що спадковість є одним із чинників розвитку людини, але вирішальна роль належить вихованню. Ідеалом виховання має стати людина, в якій поєднувалися б знання про природу, суспільство, здоров'я, вміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота, багатство естетичних почуттів. Завдання школи — навчити жити, виробити в учнів уміння і бажання здобувати знання впродовж життя, озброїти їх уміннями і навичками самоосвіти, «робити свою освіту».

П. Блонський був прихильником активних методів навчання, що ґрунтуються на інтересі дитини й на організації її самостійної діяльності. Провідним вважав дослідницький метод, який охоплює дитячий експеримент, систематичні спостереження, екскурсії. Намагався запровадити в школі генетичний метод, згідно з яким дитина ніби повторює історію, генезис науки. Історія розвитку розуму дитини — копія розвитку розуму людства, але копія нечітка, з масою прогалин, вставок із сучасної свідомості. Дитина серцем і думкою пов'язана з історією рідної культури, з народом. Такий метод дає опору освіченій людині, робить для неї батьківщину батьківщиною і виховує в неї повагу до свого народу.

Учений розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім ручну працю учнів. Він увів ширше поняття — соціальна праця. Великого значення надавав політехнічній підготовці школярів. Цінним внеском П. Блонського у педагогіку є розробка ним питань статевого розвитку і статевого виховання дітей та підлітків. Набули наукової інтерпретації такі питання, як сексуальні переживання хлопців і дівчат різного віку, їх вплив на статеве життя в зрілому віці, психологія кохання, перше кохання та ін.

Багато цікавих думок П. Блонський висунув і щодо підготовки вчителя, який повинен бути вихованою й освіченою людиною, знавцем своєї науки та її викладання.



Станіслав Теофілович Шацький (1878—1934) написав низку педагогічних праць: «Мої педагогічні шляхи», «Бадьоре життя», «Піднесення якості уроку», «Про ліквідацію другорічництва» та ін. Його вважають засновником нової форми роботи з дітьми та підлітками — дитячих клубів, покликаних задовольнити дитячі запити й сприяти розвитку ініціативи та самодіяльності дітей (нині аналогічні клуби діють під назвою «клуби за інтересами»). Робота в організованих С. Шацьким дитячих клубах складалася з таких основних елементів: фізична праця; ділове самоврядування (соціальна діяльність); мистецтво (живить естетичні почуття); гра; робота розуму, розумова діяльність; охорона здоров'я (самозбереження). Поєднання цих елементів підсилює соціальні навички.

У своїх працях С. Шацький розвивав проблему раціоналізації процесу навчання, розумного використання кожної хвилини на уроці. На його думку, треба продумувати не лише те, в якій послідовності викладати матеріал, а й те, щоб діти були активні, привчалися до самостійної роботи на уроці, яку він вважав одним із шляхів раціоналізації пізнавальної діяльності учнів. Учитель повинен розробляти самостійні завдання.

Важливе завдання школи і вчителя — навчити дитину працювати, розвивати в учнів дослідницькі вміння, прагнення до дослідницької роботи. С. Шацький вивчав послідовність етапів такого дослідження в учнів (постановка питання — гіпотеза — дослідження гіпотези шляхом спостереження, досвіду — результати дослідження у формі запису, малюнка, виготовлення колекції). Він одним із перших дослідив педагогіку дитячого співтовариства («колективу»), порушив питання про те, як привчити дітей жити разом, спільно працювати, допомагаючи одне одному, і дати їм відчути, що спільними зусиллями можна зробити значно більше, ніж кожному окремо. С. Шацький розкрив низку закономірностей формування дитячого колективу (самоврядування, чіткий розподіл обов'язків, організація корисної діяльності в умовах взаємодопомоги і контролю, шефство старших над молодшими, громадська думка, формування звичаїв, рух колективу вперед).

На думку Шацького, у вихованні підростаючого покоління особливе місце має належати праці. Він акцентує на її соціально-виховній ролі. Праця школярів — засіб, що дає можливість дитині відчути себе учасником загальної праці. Учений висуває до дитячої праці певні вимоги (її різноманітність, пов'язаність з працею дорослих, продуктивність; зміна видів праці, її систематичність і посильність; розумна організація праці, емоційна забарвленість, захопленість; усвідомлення учнем значущості своєї праці для народу).



С. Шацький вважав, що виховує підростаюче покоління не лише школа, а й навколишнє середовище. Тому необхідно вивчати його потенційні виховні можливості й розумно їх використовувати.

Література:

Історія педагогіки / За ред. М.С.Гриценка. — К., 1973.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. —Тернопіль, 1994.

Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.

Кравець В. П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття. — Тернопіль, 1996.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педагогіки. — Тернопіль, 1996.



База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка