Тереза та парабола This body holding me



Сторінка1/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.96 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Любко ДЕРЕШ

Тереза та парабола

This body holding me

Feeling eternal all this pain is an illusion

Of what it means to be alive

Tool, “Parabola”

Терезка думає закрапатися

1.

Сонечко семикрапкове (також знане в деяких колах як Coccinella septempunctata) своєю появою десь між пермом і тріасом створило справжню архаїчну сенсацію. Воно вилізло з-за обрію бруньки на самісінькому чубкові дерева гінкго, вказуючи білими цятками в керунку палаючого оранжем заходу. В цю секунду тріумфу сонечко видавалося сяючою планетою, що затулила сонце. На півкулі маренового в чорну горошину панцира лищали неозорі хітинові бліки. Сонечко завмерло на тлі велетенського диска сонця і вмиротворено заворушило вусиками.


Так на світ, необов’язковим транзитом, з’явилося сонечко, найгармонійніша серед присутніх на планеті істот. І хоч у реальності, доступній нашому сприйняттю, сонечка проводять всього шосту частину відведеного їм часу, саме вони підтримують у людині первинне відчуття спокою та злагоди зі самим собою. Тим не менше, у світовій свідомості образ сонечка так міцно пов’язаний із епохою праящерів, що й досі, при вигляді цього милого, щокастого малюка згадуються паркість світагнків та велетенські стовпи динозаврячих ніг.
Спостерігаючи за праісторичним сходженням сонечка на вістря зажухлої травини, Терезка з певною заздрістю зрозуміла, наскільки добре чуєшся, коли в тебе на спині така гладка півкуля, а на ній – чорні цятки. Це ж умерти можна з радості. Лускатий циліндр попелу з тріском відлупився від тліючої цигарки і впав десь у траву. Тереза напружила погляд і сфокусувала його на жевріючому кінчику, що сам собою тягнувся до фільтра. Вона перевернулася на спину, затягнулася й пустила дим у небо серпня.
Що б могла Терезка розповісти про саму себе, якби не її наплечник? Нічого. Вона не вміла перескакувати язиком зі слова на слово так швидко, як це вдавалося Бубі. Не кажучи вже про той пафос Єгови, з яким ронив слова Антон.

Легко переносила тільки товариство себе та маленьких дітей. Ну і ворон. Ці птахи (як перші, так і другі) дивилися на світ спокійними, тверезими очима свідомих себе власників крил. Деколи навіть здавалося – їх очі світяться. Але це вже літературщина


Заглядати в чужі сумки цікаво. А Терезчина сумка була збіговиськом таких цікавинок, яким міг позаздрити будь-який монтер-електрик (як пригадуєте, ці люди свого часу носили зі собою один із найцікавіших наборів інструментів у світі). При зіткненні з вмістимим її затертого, запацьканого бузковим наплечника мова дає задній хід. Ця дівчинка – зразок випередження часу, коли ще не існує відповідних мовних конструкцій, які б переконали “здоровий глузд” у цілком закономірному поєднанні таких елементів
Тепер коротко:

Стетоскоп. Ксерокопії підручника з геометрії. Компас. Люстерко. Засохла живиця. Пляшечка біла і пляшечка жовта. Жменя слимакових мушель кольору бірюза (у темряві мушельки світяться, не знати чому).


Навіщо, питається? Навіщо це тобі, мишко? Чи ти здуріла?

2.
Терезка була найхоробрішою дівчинкою на світі. Це по-перше.


Вона була завбільшки з лилика, гаряча і прозора, з бровами, що нагадували вуса шовкопряда кульбабкового (Lemonie taraxaci). По-дуге, вона постійно думала, що є боягузкою; вона важила сорок дев’ять кілограмів і мала худі ноги.
Терезка була ласою до ніяковінь. Терезці видавалося, що ніяковіння – найдотепніший спосіб переконати співрозмовника, буцім її направду ставить у тупик сказане. Наче її це торкається.
Ви будете сміятись, але кожного разу, коли вона вдавала, буцім ніяковіє, губить слова чи втрачає думку, їй просто робилося ліньки пітримувати цю нав’язливу галюцинацію
Терезка, найхоробріша дівчинка на світі, любила дітей і мріяла стати вихователькою в дитячому садочку. Діти, принаймні, бачили щось нове. Всі дорослі, яких вона знала, були сліпими, наче мертві канарки. Дорослі, на їхнє ж переконання, вже побачили все
(Локомотив. Колготи. Вулканізація. Це слова, якими люди повинні були назвати квітки. Так вважала Терезка.)
3.
Це літо було для неї найтихішим літом у її житті.

Зранку вона снідала салатом із залитого олією, посоленого цвіту настурцій і хлібом із маслом та сиром. Запивала чаєм. Дві ложки цукру. П’ять обертів ложки в горнятку (за годинниковою стрілкою).


Включала голосніше радіоколгоспника – їй подобалося, як від холодних ранкових стін кухні відбивається голос диктора, такий самий, як і в дитинстві. Терезка викурювала сигарету і йшла полоскати рота.
Націджувала воду з-під крана в білу пляшечку, вдягала шльопки і набирала повний рот води. Потім вирушала геть.
Відколи Терезка почала збирати “води тиші”, її накрило світ(л)ом.
Літо злилося в суцільний гул тиші, а очі стали гарячими і наче розкрилися по кутиках (точніше, її очі наче промили). Цілий день вона слухала, як шльопки шльопають за спиною. Слухала шльопанці, лазила Львовом і рахувала ворон. Бувало, занурювалася так глибоко в себе, що все довкола просто зникало. Терезі видавалося, ніби вона не йде, а пливе повітрям, як мовчазний дирижабль, із кожним кроком підіймалась усе вище й вище
Інколи вона піднімалася так високо, що її скроні торкалися верхівок дерев. Варто було спіймати себе на цьому, як думки поверталися, тиша відходила, і її п’яти торкалися бруківки. В ці моменти повернення вона спльовувала воду в порожню пляшечку і набирала до рота свіжої.
Але тиша робила свою справу, і Терезі все більш очевидним робилося власне безстрашшя. Щодень, то глибше вона усвідомлювала, ким є – найхоробрішою дівчинкою на Землі, й надалі мріяла стати вихователькою в дитячому садочку.
Всі речі, з якими їй доводилося мати справу цього літа, чомусь поверталися до неї тим боком, з якого роздивляти їх було найприємніше.

Цілолітня тиша й безстрашність закували її у легку, сяючу броню – міцну і невидиму, і жодна неприємність не могла підібратися до неї ближче, ніж на відстань удару п’яткою. Ця невидима сила обмотала її своїми павутинками з ніг до голови, і навіть капці її тепер стали володіти таким особливим настроєм свіжості на фоні тисяч інших шльопок, що ставало ясно: такі шльопки можуть належати хіба дуже хоробрій дівчинці.


Її маршрути, кола блукань містом, під кінець літа почали набирати просто шалених, по відношенню до її розмірів, діаметрів. Якби Терезі по секрету сказали, яку відстань вона долає щодня, цифра ця зламала б їй хребта. Але Терезка, (цей кажан серед білого дня – цей прозорий, нечутний, з розфокусованим поглядом нетопирець, шустка вечірниця гігантська, нічниця триколірна, великий підковоніс, широковух звичайний – навіть не знаю, з ким іще поріваняти: вони всі гарні) уся ця кажаняча, лилична Терезка була вільною від жалю, і це робило її хребет стрижнем зі сталі.
4.
Інколи вона задивлялася на тіні: думала, чи не пора їй закрапати очі.
5.
Нафтизиновий бум у Львові почався ранньої весни, ще десь у березні, а тепер розгортався несподівано та з чимраз більшою амплітудою. Хронологія цього сенсаційного наркоперевороту приблизно така.
В кінці лютого на котромусь російськомовному (скоріш за все, омському) сайті, присвяченому наркотикам, від декого hooPoe (e-mail: hoopoe@yandex.ru) з’являється повідомлення про галюцинаторну дію суміші кількох сортів очних крапель із вмістом атропіну, нафтизину, лідокаїну та АТФ. Початок березня: на тому ж сайті з’являються десятки захоплених відгуків щодо рецептури, запропонованої hооРое. Інформація про сенсаційну знахідку поширюється Інтернетом зі сервера на сервер, і центральні поліси СНД починає захоплювати нафтизинова лихоманка. Суміш, котру добувають в результаті змішування очних крапель, називають архелітом, у студентських колах вона стає більш відома як “архе” або ж “плазма”. На третю декаду березня відважні експериментатори встановлюють, що: марихуана знижує дію “архе” практично до нуля; опіати та похідні барбітурової кислоти в поєднанні з краплями викликають судоми астматичного характеру; мікшування з іншою комунальною фармакопеєю (кетамін, дипразин, галоперидол, похідні ефедрину, а також ) призводить до колаптоїдних станів із загрозою переходу в кому. Висновок: “архе” приймають на чисту голову. Квітень у Львові ознаменований першими надбаннями в приготуванні “плазми” у кустарних умовах. Ошаліле від успіху вузьке коло неофітів пробує зберегти таємницю рецепту при собі. Семеро студентів-хіміків, які першими розщепили пропорційний склад “архе”, за копійки продають на книжковому ринку підручники і закуповують у найближчій аптеці нечувану кількість нафтизину, атропіну, АТФ та ще кількох видів крапель. Попередньо закалатавши близько п’ятидесяти порцій “плазми”, вони знищують усі хімічні рівняння у страху, що їхнє відкриття може вийти за межі їх вузького кола, і “архе” дістанеться комусь іншому. Перебуваючи в колі взаємних підозр, хіміки оголошують себе “КЛАНОМ АРХЕ” і приймають рішення забарикадуватися в кімнаті гуртожитку і не випускати нікого, поки не спорожняться запаси “плазми”. Протягом чотирьох днів семеро акцепторів очних крапель перебувають у безперервному, цілковито нерухомому спогляданні “плазми”. Хлопців рятують товариші по гуртожитку, які запідозрили негаразди завдяки міцному запаху екскрементів, що вибивався з-під дверей забарикадованої кімнати. Юнаків віком від вісімнадцяти до двадцяти двох років доставлено у стані глибокого зневоднення у Львівську обласну реанімацію. Один із горе-студентів, третьокурсник Денис Р., по цей день перебуває у комі. Решта товаришів зазнали глибоких і невідворотніх змін у психіці: поведінка в’яла, реакції на оточуючих відсутні або порушені, спостерігається загальна глибока регресія, аутизм. Жодної інформації про “архе” у львівскій пресі так і не знайдено. Зате завдяки Інтернету необхідна інформація про “плазму” проникає в Івано-Франківськ і Володимир-Волинськ. Ще одна хвиля повідомлень про “плазму” з Омська накриває Донбас.

У Львові, незважаючи на егоїстичні намагання хіміків із КЛАНУ АРХЕ вберегти секрет “плазми”, він все одно виявляється розкритим. Це стається одночасно і незалежно у трьох кутиках Львова, – приблизно у дні сильних квітневих буревіїв, про які чимало говорилось у пресі. Враховуючи досвід попередників, друга хвиля львівських плазматиків ставиться до споглядання “плазми” більш відсторонено, що рятує їх від повного занурення у світ крапельних видінь.



Стає модним мати при собі чисту піпетку та пачку свіжих гігієнічних салфеток. Несподіваної популярності здобуває свист-авангард – маловідомий до цього вид акустичного мистецтва (з приходом “архе” свист, як і саме поняття звуку, кардинально переосмислюється). На кілька тижнів масовим стає захоплення т.зв. дахівницями , однак пара нещасних випадків суттєво применшує запал археманів. Наступний місяць було іронічно названо “поземним” – для своїх офтальмологічних експериментів архемани починають віддавати перевагу відкритим місцям ближче до землі.
Як результат, відбувається перебудова молодіжного балаку. Найзаповзяті-ші плазматики повністю відмовляються від мови, якою вони розмовляли до того і починають вигадувати власні. Хоча це питання ще буде належно вивчене дослідниками від лінґвістики та семіотики, проте вже наперед можна сказати, що всі мови “архе”, попри їх відмінне звучання, виказували вражаючу внутрішню схожість. Вираз “видіти плазму” перестає різати слух незвичністю. Схоже на те, що єдине слово, яке візіонери могли підібрати до побаченого у стані “архе”, виявилося самою назвою суміші.
Кінець травня ставить перед нами ще більше запитань, ніж не-плазматик плазматику. Зокрема, зауважується, що внаслідок постійних закрапувань накопичується пост-ефект, названий “ефектом відчуження”. Він добре знайомий людям із проблемами зору. “Ефектом відчуження” – це особливий настрій. Приблизне уявлення про нього мають люди, тимчасово позбавлені окулярів: відсторонення, відчуження, споглядання на речі з відстані.
В кінці травня найспритніші наркоділки організовують картель по продажу “плазми”. В найкоротші терміни картель набирає з вулиці торгашів краплями до очей і засилає тих у місця, де ще не ступала нога наркобариги. Тут уже відчувається ділова хватка – продавці зілля знають свою потенційну клієнтуру в лице: картель починає продавати “плазму” в бібліотеках, музеях, виставкових та картинних галереях. Відразу ж з’являються й шукачі легкої наживи – люди в беретах та окулярах, котрі видають себе за представників львівського картелю. Вони періодично з’являються в місцях, облюбованих картелем і продають звичайну дистильовану воду. По кількох наступних тижнях місцеві мешканці повідомляють про вісім трупів, знайдених у кар’єрі біля озера Комсомольського, що за Львовом. На тілах загиблих знайдено сліди катувань, а з очних ям у кожного стирчало по уламкові піпетки. В подальшому спроби несанкціонованого картелем продажу “плазми” суттєво зменшились.
Десь у середині червня число молодих людей, які “виділи плазму” перестає зростати у геометричній прогресії. Більше того: складається враження, що воно завмирає на певному сталому рівні. Вирівнюється процент споживачів марихуани та маку. Гроші знаходять повертаються до власника, і верхівка картелю зітхає з полегшенням
В той же час, прошарок населення, котре раніше виказувало до “архе” особливий інтерес (а це молодь віком від 14 до 32 років), щільнішає, стає більш одноособовим. До послуг картелю все частіше вдаються хіба недосвідчені плазматики, які ще не вирахували власного, оптимального співвідношення між компонентами “архе”. Бувалі видці “плазми” віддають перевагу краплям, закалатаним власноруч.
Кінець червня-початок липня ознаменований поступовим затиханням нафтизинового буму та супутнього йому ґротеску. Архемани-ентузіасти розбиваються по невеличких групах за інтересом. Із малозрозумілих для відстороненого спостерігача побуджень найдосвідченіші видці (архе-акцептори, “ті, що виділи плазму”) починають заперечувати факт закапування “плазми”. Публічне поширення про особисті переживання “плазми” стають моветоном і допускаються хіба в колі недосвідчених крапельників або в тісній компанії однодумців. Загальний рух за видження “плазми” до середини липня зводиться нанівець.

Озираючись назад, пригадується та весна, пригадуються ті осяяні атропінові очі, розширені від переповнюючої їх таємниці... Їх можна було побачити у Львові на кожному кроці, особливо серед молоді. Видається, наче над містом відкрився якийсь отвір. Кожен, хто був уважним, глянув туди і мав нагоду повидіти щось небуденне. Люди немов би пізнали щось більше. “Архе міняє”, – люблять повторювати архемани. “Архе розсіює, архе збирає”, – додають вони.

Практично кожен, хто хоч раз закапував очі “плазмою”, виносив зі своїх видінь тверде переконання, що ці краплі знаменують нову добу для людства, при чому, не просто нову добу – тепер це вже не звучить – а щось абсолютно кардинальне, щось, на що людина не могла навіть сподіватися. Найзапекліші з популяризаторів крапель увірували, буцім “архе” змінить світ. Але як би оптимістично не були налаштовані видці “плазми” у квітні-травні, вони змушені були визнати: до середини червня бум минув і забувся. Деякі невиліковні архемани бігали від знайомих до знайомих, які ще вчора з радістю за компанію капали в очі цю водичку з металевим блиском, сьогодні не хотіли пригадувати дні нафтизинового буму. Дехто з видців почав зауважувати, що більшості просто не хочеться пам’ятати дні своєї величі, дні “архе”. Колишні агітатори за видження “плазми” раптом зрозуміли, що людям видіти “архе” просто непотрібно; вони шивденько змотали жилки і перестали навіть признаватися, що колись мали якусь справу з “тими краплями”.

Чи продовжує ще хтось крапати “архе” й досі, невідомо.

6.

В один із тих загадкових днів – днів, сповнених шльопання капців та миготіння тіней від дерев, днів, коли нафтизиновий бум стих, а люди зіткнулися з полегшенням забування. Терезка переконалася, що “архе” – це більше не модно.



Отже, настав час подивитися на “плазму” і їй.

7.

Терезка була сама. Вона була самою в принципі, і їй від цього тільки легше дихалося.



Єдиний спосіб, в який вона цього літа контактувала з їдеями цивілізації, був календарик. Щоранку вона викреслювала циферки, інколи по одній, інколи по дві... Щодень ці значки ставали далі від ієрогліфа “СЕРПЕНЬ” – такі гротескно складні, такі надумані – 25, 26... чи 29. Вліті вона не вірила, що комусь дійсно потрібні ті циферки.

Якось звечора вона сиділа біля відкритого вікна і малювала простим олівцем. Було дуже тепло, але від щойно викресленої цифри скубло на душі. Хоч Терезка й намагалася уникати всіх цих гартівско-плужницьких виїбонів, попри все, їй хотілось поплакати, хотілося якогось песика. Час від часу відриваючись від малювання (на грудях чомусь було легко-легко), Терезка ловила себе на думці, що їй хотілося б мати хлопчика, який би дружив з нею.

Та всі хлопчики, яких вона знала, були їбанатами і підарасами, котрі не відрізняли геометрії Лобачевського від Риманової. А справа була ось у чому.

Свого часу з нею трапилася легка істерика на ґрунті геометрії. Якийсь старшокласник зі школи запевнив її, буцім цьогорічну Нобелівську премію було вручено естонському математикові, який геометрично довів, буцім людина живе всередині сфери-яйця з радіусом ?R, рівним відстані, на яку дістають кінцівки людини. Ця історія пройняла Терезку настільки, що вона добрий тиждень уявляла себе ходячою яйцесферою. Це вже потім вона стала начитанішою і дізналася, що з математики Нобеля не дають. Поговорити з жартуном більше нагоди не випало, але стикнутися з геометрією в реальному житті – скільки завгодно. Але, щоб не сумніватися, чи видиться їй те, що слід, доводилось вивчати геометрію з книжок.

“На певному етапі життя, – думала собі Терезка. – наприклад, коли ти на кілька життів швидше за інших починаєш видіти геометрію... Коли ти починаєш видіти геометрію і чути тишу, тобі стає набагато цікавіше мовчати.”

Тому Терезка вчилася бути непомітною. У натовпі її зраджував хіба вже оспіваний мною легкий шарм рукокрилих: склокочений настрій волосся, постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істотка, що просвічувала, наче крильце кажана (!) проти сонця, пересувалася швидко-швидко-швидко; по зустірчі вона перш за все знезброювала – щось, схоже до напівпрозорого корінця іскор, а може, до безгучного салюту завбільшки із дитячий силует.

Якось під вечір, коли сонце вже сховалося за сусідським будинком, Терезка чомусь ні сіло ні впало вирішила піти на крапку. Піти на крапку і прикупити собі трохи “плазми”. Вона злізла з ліжка і зазирнула в гаманець. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала, і витягнула з-за шафи заначку.

“Присвячу цьому завтрашній день, – вирішила вона. – Зі самісінького ранку.”

Потім включила музику – якісь флейти і бубни, наче в горах пастухи женнуть отару. І сіла малювати далі.

Вона малювала моржа.

Терезка зустрічає Антона

1.


Снідала Терезка абияк.

О дев’ятій ранку на кухні було тінисто і холодно. Вона включила радіо-колгоспник і незворушно дочекалася, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено проносяться формули гіперсфер і тороїдальних пляшок Керрола. І правильно зробив би: зі самого ранку у Терезки в голові стояла відмінна погода – жодних тобі бубликів.

Тиша.

Небо з вікна видавалося чистим. Внизу, вздовж холодних тіней дерев, повз пісочницю та турнікет молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це було хорошим знаком. Чай вона запарювала, ледь усміхаючись. Це був чай із жасмином.



На кухні був той особливий, ранковий, глибоко-тінистий літній холодок, в якому хотілося розсипати сталеві кульки мармуровим долом.

Це місто Терезка могла любити хіба зранку – навіть не саме місто, а ті ранкові прохолодні тіні. Все решту в цьому місті було винятковим гівном.

Вона кинула на плече сумку, набрала в рот води, вхопила ногами по шльопанцю і пошльопала геть.

2.

Найпопулярнішим місцем під час нафтизинового буму вважалося підніжжя Високого Замку – сквер поруч із пожежною частиною та Друкарською академією. Все, що на кінець серпня залишалося від могутнього руху плазматиків – зграйка захіпованих, невихованих жу?чок-малоліток, косметичних і наглих. Жу?чки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Ці лукаві, пропірсинґовані вздовж і впоперек малолєтки стріляли цигарки і реготали за спинами перехожих.



Терезка здогадувалася, що вони чекають на когось із плазматиків-ветеранів – котрогось із тих, що зав’язали. Олдові крапельники-в-зав’язці цілими днями розповідали про те, як їм тоді рвало дах і з друзяками закрапували собі очі на балконі в Опері, або на даху Домініканського собору. Чи, у найгіршому випадку, – вночі на Високому Замку. Головне – це присутність отих юних жучок-приставачок, яких кортіло не то відлупити указкою, не то відпороти ремнем, не то закатувати паяльником: загалом, у Терезки вони викликали доволі суперечливі почуття.

Юні істоти не носили бюстгальтерів і це наче виправдовувало їх великі груди. Її ж циці не йшли з тими бамбулями в жодне порівняння – Терезка стидалася скупості власної плоті. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Терезка опустила погляд на свою спідницю, за якою вона ховала свої худі ноги. Такі ж худі, які вся вона – схожа на нетопира.

“Але такого дуже доброго”, – спробувала втішити себе Терезка.

Хоча сучки-жучки-кусючки, що дружно реготали на лавочках в десяти метрах від неї, були щонайменше роки на три молодші, Терезка у свої вісімнадцять продовжувала боятися їх.

Тому вона вважала за безпечніше перебувати в строкатій тіні дерев, зберігаючи між собою та компанійськими істотами в маєчках стіну гарячого сонця.

В куті поля зору з’явилася темна постать. Терезка придивилася. Юнак із протилежного від неї боку наближався до компанії дівчаток – явно мав намір увійти в контакт.

Хлопчина з куцим самурайським хвостиком, одягнутий у піжонські штани-“багами”, підійшов до малявок і кілька хвилин про щось розпитував. Найактивніша із тусівниць час від часу кивала головою десь у керунку друкарської академії – здається, саме звідти повинен був з’явитися барига з краплями. Хлопчина сів поруч із дівчатками, і почалися стандартні ігрища самця в оточенні самок. Поки Терезка оцінювала ситуацію, на вулиці з’явився ще один суб’єкт. У червоному береті з чорними кружечками, в окулярах без скелець, він розкошував своїми оксамитовими шортами та пронозливо-салатовими сандалями – усе точно так, як і описували архе-пушерів знайомі. Барига неспішно чимчикував собі тінистим боком вулиці й тихо зумотів під ніс: “плаз-зма”, “плаз-з-зма”, “плаз-зма”. З-під шортів у спекулянта визирали волохаті ноги.

Компашка дівчаток і хлопчина стихли. Поглядом вони відслідковували кроки торгаша краплями. Хлопчина кілька разів наважувався піднятися з лавки, але знову сідав, ніяковів і знову пробував наважитись. Дівчата почали гнати його в шию. На штивних ногах той встав і послідував за штовхачем трунку. Терезка вийшла з тіні. Коли молодик у береті проминув дерево, Терезка впала йому на хвіст.

– Плазма-плазма-плазма-плазма... – нашіптував молодик. Раптом він гикнув і кинув погляд через плече.

Терезка, не сповільнюючи ходу, поцікавилася:

– Флакон... Скільки?

Молодик спинився – Терезка теж. Він знову гикнув і примружив очі. Мружити очі – одна з перших ознак битого архемана.

– Десятка.

– Це на скільки?


Юнак розгледівся по боках і поправив беретку.


– А ти шо, не крапала? – здивувався той. – Зрештою, якби крапала, не питала би...


– То скільки?


– По двадцять крапель. В’ючить години три. У флаконі десять порцій.

Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув втретє. Помружився. Його очі спіймали нового клієнта, що ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Зненацька барига зірвав з голови берета, заціпив зуби і кинувся у привідчинену браму – ту, що була трохи нижче по вулиці.

Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. За спиною почулися кроки хлопчака.

Хлопчак зайшов у під’їзд, подивився на Терезку, подивися на сходи догори і спитав:

– Де він?

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка