Тереза та парабола This body holding me



Сторінка4/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.96 Mb.
1   2   3   4   5   6

Не-пам’ятай. Ти вже мертва. Чи тобі одного разу не досить?


За страхом ховається тільки страх. Тому він несуттєвий. Чуєш, ти? Важлива тільки тиша.

МИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ! МИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ! ВСЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО! Просто пам’ятай про ворон і канарок. Про кокциннелідів.

І от, уявіть собі таку картину: я курю, пускаючи дим, біля кіоска, як раптом зауважую її – чорна сорочка, напівзакочені рукави (надворі, пам’ятаємо, бабине літо) і пістрява краватка з вільним вузлом. Їбанутися можна.

Так я зустрівся зі своєю уявою, і ця зустріч видалась мені дуже емоційною. На секунду я навіть відчув укол страху, так, поле зору заповнилося гострими тріщинами і темними лакунами – Дереш злякався. Але я втягнув у легені дим “честерфілда”, і все стало на місце.

Пальцем намацав у кишені клаптик сторінки зі шкільного зошита, де писало:

Терезі:

Набережна, 7/18

Зі зворотнього боку записки я, жарту заради, дописав:

Стережися кульочків!

Роблячи вигляд, буцім ніяковію, я поцікавився в дівчинки у спідниці й краватці, чи її, бува, не звуть Терезою.

Терезка налякано стрельнула поглядом вправо-вліво, намацуючи шляхи відступу.


– Залежно, шо Ви маєте на увазі... – зніяковіла та. Чорт, думаю я в захопленні. Адже я відповів би так само – слово в слово! Похапцем я всучив їй у долоню клапоть паперу і розчинився в натовпі студентів, уявляючи себе котримось із містичних персонажів Девіда Лінча. Відчуття нереальності розтеклось моїми венами та капілярами терпкою нугою, схожою на густу мікстуру від кашлю. Врешті мені здалося, наче я потрапив у чийсь фільм (хотілось вірити – Лінча). Заходячи у корпус універу, про всяк випадок помахав невидимій камері – а раптом і справді знімають? Присівши в авдиторії за стіл, у записнику вивів:


4.


Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” – подумала вона.

Я перестав писати і подумки з нею погодився. Раптом буквально з нізвідки на блокнот упало сонечко. Я розсміявся.


4.

Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” – подумала вона. Тоді розвернула записку й пробіглася очима по каракулях (каліґрафія завжди була для мене атрибутом Бога – Л.Д.).



Вона підняла погляд понад папір і відчула, як зупиняється. Інакше, ніж словом “зупиняється”, пояснити це було важко. Вона подолала бар’єр гальмування, проскочила цю оперу скрипу, а тепер, коли гальмування підійшло до завершення, час зупинитися назовсім.

5.


“На неділю, – вирішила Терезка, – махну до вуйка в Мідні Буки”. Як на її смак, забагато товстого шрифту. Нестямні картини слів перед очима, засліпленими “плазмою”, забрали у Терезки останні крихти сил. А тут іще той фраєр, котрому з якогось дива знайоме її ім’я. Черговий нунцій “АРХЕ-8”?

Ніщо не бісило Терезку так сильно, як незнайомі люди, що знають її ім’я. Схоже, люди з “Архе-8” зацікавились нею не на жарт.

Незнайомий юнак з лицем набожного араба – вона вже знала таких. Схожі на маминих синочків, а виявляються психопатами та ґвалтівниками.

До того ж, до неї невідь звідки до неї повернувся лицем страх. Страх був новим, поскільки на цей раз він прийшов звуком, і звук цей був – шарудіння кульочка. Ніщо не виводило її так з рівноваги з того часу, як десь так класі в дев’ятому один старшокласник (той самий, що спричинився до її істерик на ґрунті яйцесфери), дізнавшись про її проблеми зі страхами, не порадив класти у взувачку, під п’ятку, молодий дубовий листок. Тоді їй це допомогло, а тут одна якась записочка, два слова – і Терезка насторожилась.

Темне пророцтво, закарбоване на папірчику (“СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧ-КІВ!”), пхало їй папки в колеса. Тому перше, що Терезка зробила, очунявшись після зустрічі з невідомим записколюбом – це викинула з хати всі кульочки. Вона бігала по хаті й зазирала у кожен кутик, за кожну шафку, перевіряючи, чи не зачаїлася там шелестка поліетиленова тварюка. Всього два слова за такий короткий час отруїв її спокій, як їй здавалось тепер, – назавжди. На думку Терезки, це було просто жахливо. Вся біографія тепер бачилось їй саме у світлі цього тривожного взаємозв’язку, наперед-прорахованості, й Терезка ламала голову, чому вона не бачила раніше, що всяка подія з її життя мовби наперед викрикувала про ці коліки тривожних страждань перед невідомим. Навіть її улюблена дитяча загадка – “Що то таке: під газетою лежить і шелестить?”, де правильна відповідь: “підгазетний шелестун” – видавалася прямим натяком на ці тривожні хвилини, це насторожене прислухання до найменшого поскрипування десь там, за вікном.

Як і у випадку з геометрією та, коли Терезі видавалося, що вона вже навіки залишиться сорокадев’ятикілограмовою яйцесферою з худими ногами, тиха манія знову повернулася, на цей раз набравши форм звуку. У кожнім куті кімнати їй вчувався поліетиленовий хрускіт целофану. Кожна подія життя, найдрібніша рисочка долоні збігалася з цим хрумкотом, який, як їй тепер видавалось, був разом з ню завжди.

Слух загострився до меж болю, чим іще більше споріднив її з рядом рукокрилих: всі тихі звуки вона стала чути на диво чітко. Ні, вони не стали голоснішими, просто Терезка почала їй чути дуже чітко. Більш того, за наступні кілька днів після прочитання пророцтва її слух, нацькований на целофановий хрускіт, навчився розрізняти його за багато кілометрів від самої Терезки. Принаймні, сама Терезка була свято переконана, що може чути, як до пакета вкладають крам у магазині внизу... чи на сусідній вулиці, за світлофором... або аж там – за горизонтом. Цей звук почав переслідувати її, і це було дуже дивно – чути звук, якого не сприймає більше ніхто. Легке, ледь відчутне, безперервне шелестіння усіх кульочків планети. Ви собі можете уявити, як шелестить кульочок десь в супермаркеті у Сиднеї? І що б ви подумали, якби й справді почули?

Якось уночі Терезка прокинулася від гучного феєрверку звуків зім’ятого целофану. Впродовж наносекунди вона була абсолютно твердо переконана: вона чула, як на орбітальній станції “САЛЮТ-6” японський астронавт розпечатав брусочок мила.

Наступної ж миті Терезка зірвалася з ліжка й підбігла до вікна. На небі блистіли зорі. Пахло осінню. Десь у космосі японець втягував носом запах свіжорозпечатаного мила, а поруч, у повній невагомості, плавав целофановий пакетик.

“Досить”, – вирішила вона і взяла тайм-аут.

Терезка їде до вуйка

1.

Бронеслав Торба, або ж просто вуйцьо Броньцьо, її вуйко по маминій лінії, був людиною найчистіших душевних побуджень. У стресових ситуаціях вуйко Броньо видавався просто незамінимим. Бо, коли плавляться мізки, хтось дивиться телевізор, хтось для розрядки береться рахувати гроші чи робити ґенеральне прибирання. Терезка в такому випадку їхала ранковим поїздом у Мідні Буки – слухати байки про вуйкові походеньки.



Замолоду вуйко Броньо працював лісником у Вовчухівському лісництві – ще тоді, коли.

Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав – тоді, коли.

На антресолях її вуйко переховував поношені “вельвети”, солідну підшивку журналів “Ровесник” і кілька течок вирізок зі статтями про монстрів гард-року – на незабудь про тоді, коли.

Її вуйко був СТРАШНИМ ХІППІ – теж тоді, коли.


І, ясне діло, він завжди був ПРОТИ.

Принаймні, тоді, коли.

Різниця у 30 років дозволяла вуйкоі Бронькові переповідати Терезі власне життя у манері “знайди п’ять відмінностей”. Байки були щоразу іншими – і щораз правдивішими.

Для Терезки не існувало кращого реляксу, ніж як довіритися вуйкові в тих невинних, безглуздих побрехеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що завжди залишалася стежина для сумніву, чи не вигадує, бува, вуйко находу (відповідь однозначна: звісно, що вигадує; правда, інколи ці детальки змушували підходити до вуйкових балачок з іншого боку – а, як і справді не бреше?). І це Терезі подобалося найбільше: вірити, не вірячи.

Правда, останніх років чотири у думах вуйця Ромця вчувався гнилісний подих мейнстриму. Він влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, одружившись на місцевій учительці. До дітей справа поки що не дійшла, а вуйкова дружина, цьоця Нуся, докладала неабияких зусиль, лиш би чим скоріше покінчити з неспокійним хіппівським минулим її хатнього зайчика.

Зайчика, бля.

Ввечері Терезка запакувала в наплечник дощовик, наготувала “карпатські” черевики (які вдягалися тільки тоді, коли Терезка їхала в гори) і три книжки з геометрії – для вибору в залежності від настрою. Потім стояла на балконі, прислухаючись, як матюкаються і копають м’яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах перестиглих, липких від соку яблук. На душі чогось букло так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем.

Терезка вилізла з ногами на ліжко (підлога була вкрита старими підручниками хімії, походження яких залишалось невизначеним). Поки сонце сідало за дерева, кульковою ручкою вона малювала на ковдрі великого полярного моржа.

Коли морж був готовий, її трохи попустило. Серце зіткнулось з полегшенням; Терезка вимкнула магнітофон і, не зачиняючи дверей на балкон, лягла спати. Вночі було зимно, і в кімнату залетіло аж вісім сонечок.

Терезка і станція “Бескиди”

1.

Вагон був забитий тхнучими сутностями без форми та імені, що тіснилися по четверо на поличці; страшні чорні мадяри, голі по пояс, вусаті, з кудлатими руками й животами сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених відрубаними головами, курили, а срібні хрестики на їх шиях робилися від поту гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал прямісіньо в пекло, звідки ці функціонери Люципера й прийшли на перекур.



2.

Ноги її вже відчували втому.

Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. Терезка підрахувала, що мусило стукнути за другу. За останні три години блукань горами її наплечник відчутно полегшав – там залишалося якихось три пляшки пива.

Вуйко Ромко відійшов на метр убік відлити. Робив він це надзвичайно артистично: з балетною плавністю розстібав ремінь, з театральним виразом насолоди закидав голову до сосен, з виглядом битого меломана всміхався пругкому шумові сечі по моху. Весь цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Бронько дозрів. За це вона вуйка й любила.

На плече їй упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і поповзло за шию.

Вуйко голосно, зі смаком зітхнув, щось там стурсив і почав заправлятися. Тереза дістала з кишені м’яту пачку “Прилук”, добула пштричком погнуту цигарку і недбало вставила її в кутик рота.

– О! – коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. – І мені так!

Терезка вставила вуйкові між губ цигарку і припалила сірником на двох. Вуйко Ромко по-школярськи витягнув губи і випустив дим. З блаженною посмішкою він глянув на своє відображення у Терезчиних сонячних окулярів (сонце разило сильніше, ніж завжди, через атропін у “плазмі”).

– Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу.

Терезка гмикнула. Від випитого пива їй було так класно, а повітря таке живуче, що по іншому відповісти вона й не могла. Натомість вона затягнулась і сплюнула. Якщо вона хоче почути одну з побрехенько, пора було братися за роль.

– Ше би, – сказала вона. – Я себе зараз такою хіппіскою почу-ваю, шо то капець! От повернемося на хату, включиш мені Боба Ділана, добре?

– Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз – останні хіппі. Останні якшо не в Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі класні... Боже-боже! Подумати тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає “Джеферсонс ейрплейн”! І перші почали, блін!

– Як у Біблії, – підкинула дрівець Терезка, зовсім, однак, не будучи певною у достовірності встановленого джерела. – Як казав пророк Ісайя, будьмо уважні: з землі прийшли, в землю повернемося.

– А “Пінк Флойда” все одно слухать будемо.


– Точно. І все ж, скажу щиро: ми з тобою, вуйку, такі класні...

На вуйковому лиці розплилася посмішка блаженства. Здавалося, він хотів обійняти цілий світ, вловити цей момент тріумфу та звільнення кожним рецептором свого тіла.

Терезка подумала, що пора дати зрозуміти вуйкові, про що він має говорити.

– Боже, які ми класні, – мов ненароком обмовилась Терезка і покосилася на вуйка. – Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, яка з нами божествена музика, вуйку! “Джетро Талл”, “Дорс”, правда? А “Пінк Флойд”!.. Мене вже в’ючить. – Терезка знову покосилася на вуйка і завмерла в передчутті одкровення. І вуйко не підкачав:

– Правду кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіппі! Але ж ми класні! – і вуйцьо Броньцьо зіжмурився від щастя, мов котяра.

І, ніби зважившись на подвиг, додав:

– Ми такі класні, шо я просто хуїю.


Терезка шанобливо посміхнулася. А то вже почала хвилюватися, що вуйка не прорве.


– Ну то вйо, вуйку! – скомандувала вона. – Вперед, на колію! Далеко ще?


Вуйко Бронько озирнувся довкола і почіхрав задницю.


– Там, – показав той рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.


Терезка поправила наплечник, струсила попіл і підняла голову до неба. У дзеркальцях окулярів зблиснув відпечаток високої паволоки хмар.


Вуйко рушив, на ходу курячи й розказуючи чергову побрехеньку. Терезка затягнулася (дим уже встиг набриднути від самого ранку) і пішла слідом.

– Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, – почав він.

– Як у Фредді Меркюрі?


– Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, викликаємо батьків, або ти сам ідеш в парихмахерську, або... О, так он де вона!

Вуйко спинився й тицьнув пальцем у кущ папороті. Терезка пригнула черевиком папороть, і серед налипів глиці та прілого листя побачила головку іржавого костиля. Вона скопнула листя, і стало видно, що костиль убитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.

– Вона? – спитала Терезка.


– Вона. Тут усе трохи заросло, звичайно... Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу. Дерево перетворилося на вогкий кусень чорної трухи. Шпала була вкритою зеленим нальотом водорості, а вздовж і впоперк її сполосували блискучі сліди слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію плісені.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

– Вуйку, а от ти скажи мені: кому це закортіло побутувати посередині Карпат залізницю?

Вуйко знизав плечима.

– В тому то й річ, що ніхто не знає, – сказав він. – Ге! Думаєш, я не питався? Але я не дурний, я ж нікому про таке місце не сказав. Тільки я один про нього знаю. Але повір мені, мала: це навіть на краще. Мені, може, навіть приємніше не знати. Почуваєш себе вільніше, чи як...

Тепер Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплечнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі від негод бордюрчики рельсів.

– Капець, – підсумував свої спостереження вуйко Ромко, кривлячи писком забавні міни, наче недоумкуватий першокласник. – Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Шось таке, шо ніколи не траплялося ні з ким раніше! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко – останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду... скоро моє день народження... Нічим не стримувана свобода...

– А виноград який, перепрошую? Білий чи “дамські пальчики”?


– Білий. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи. І ми, старі хіппуни, находимо в затінку сосен і поростях моху шматок справжньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає, але напевне не менше п’ятидесяти. Але добрі-добрі хіппі, невтомні шукачі незвичайного в банальному, знають: така знахідка кудись таки заведе. І місце то буде, повір, ну дуже незвичним.

Перескакуючи з однієї шпали на іншу, Терезка поглинала цей настрій старої колії з таким апетитом, наче це був порічковий кисіль.

Запахло грозою.

Ніщо не збуджувало Терезу так сильно, як шум лісу і гаряче, біле небо – мабуть, найвиразніші знаки очікування.

Вона підняла голову. Попереду світила просіка.


– Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? Такий дуже тонкий та елегійний.


– Русинський імпресіонізм у світовому кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Ну як?


– По-моєму, заєбісь ідея.


– Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізниці. Все чорно-біле, але наповнене особливим внутрішнім сяйвом. Їх лиця оповиті серпанком світла й людяності.


– Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з кип’ятком, а дівчина – ґумову качечку...


– Чи навіть не качечку, а конторну рахівницю. Арифмометр.


Вуйко скривив губи.


– Надто лінійно. Глядач подивиться і подумає собі: “Ага, рахівниця. Ясно. Значить, ідуть шось рахувати”. Відразу ж закинуть поверхневу предметність.


– Точно. Краще, давай реклами придумувати. Тебе ніколи на таке не пробивало?


Вуйко знизав плечима. Терезка продовжила:

– Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, – чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім – наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:

We also think that way

– Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там – паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца – хіба “Ахуїцца”!

Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.

– Пиво “Львівське”, – сказав він, заправляючи майку в штани. – Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд – декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком... Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє..?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.

– Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.


– Ану давай.


– Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть... На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга... Ідуть, копають, курять... Ідуть... копають... курять... Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган:

PEPSI. FUCK IT!

Вуйко радісно кивнув.

– Винятково для галицької ментальности рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! – додав він, прикурюючи чергову цигарку. – В принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Зхначить, так: панорама Єрусалиму. Над Голгофою заходить сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників – вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест... але він порожній! Наступний кадр – гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:

SPRITE

ІМІДЖ – НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!

3.

Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.



Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.

Однозначно тупик, остаточна зупинка.


Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.

Зліва була залізнична станція – справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так – циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.

Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:

---

СТАНЦИЯ БЕСКИДЫ


---


Терезка заціпеніла.

– А я казав, що то є ШОСЬ?!

Вона кивнула, вагаючись – закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.

Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.

– Боже, до чого ж тут прекрасно! – сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.

Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.

В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, – подумала вона. –Так і важелі – вростають у механізм”.

– А! Це колію переводити колись таке було, – озвався вуйко з платформи. – Лізь до мене, тута ше стільки цікавого...

Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.

Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.

Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.

Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка