Тереза та парабола This body holding me



Сторінка5/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.96 Mb.
1   2   3   4   5   6

Вдих.

Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.



Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”

Видих.


На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко – у радянському трактуванні, звісно. Втім, концептуально бароко – завжди бароко, незважаючи на форми всутнення.

Підтвердженням тому було світло. На станції Бескиди в цей захмарений день воно нагадувало світло в соборі під час зливи.

Вдих.

Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), але це тільки додало її настрою нових обретонів. Деструкція.



Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі – топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.

Видих.


Зліва – забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів – за 1953-ій.

Єдине, що піддалось розшифруванню – “Бескиды – Львов 17 52”.

Вдих.

Погляд упав на металеві остови від лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі – суха купа лайна.



Видих.

І останній мазок – у кутку висів телефонний аппарат.

Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диску. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:

---

ПОЖАРНАЯ БРИГАДА - 01

МИЛИЦИЯ - 02


СКОРАЯ ПОМОЩЬ - 03

ТОВАРИЩ, ПОМНИ:

БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА –


НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА


---


Немовби ненароком, вона озирнулася через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплечника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо.

– І давно ти знайшов її? – спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.

– Ше як у березні.

Два.


– Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда, з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.

Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.

– Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Знаєш, таке в мало якій церкві зустрінеш. Щоб на душі отак світло робилося.

– А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!

Тупик. Рельси. Хмари. Свист у вухах.

Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом і притулила слухавку до вуха.

Тиша.

– А телефон класний, – сказала, повішавши її назад.



Вуйко Бронько витягнув мокру плящину пива і вдав, ніби відкриває корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:

– Він якось дзвонив.

Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.

– Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую – шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся – а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, а мені задниця вся спотіла... Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.


– Та йди...


– Бігме не брешу.


– То, може, ти собі, вуйку, трохи... ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там... Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?


– Та то дурниці, шо я там випив. Ну, може келішок горівки. То ж не пів літри, нє? І то ше коли я пив! А ше як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.

Вуйко відкрив нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.

– А чого ти трубку не брав? – спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.

Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.

Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад був набагато вищої думки про свою племінницю.


– Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!

3.

Зійшовши з гір в місто, вони знову затарилися в магазині пивом. Цьоця Нуся повинна була повернутися не раніше сьомої – вона їздила на роботу в райцентр Бобехів – у школу. Тільки цьоця Нуся, ця химера в оренбурзькій хустині, вміла так псути забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз. Це була справжня ходяча вендетта – з тих, що гасять світло, коли хтось в кльозеті дочитує Агату Крісті.

Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності ландшафту він сприймав дуже гостро і, сказати би – уособлено. Саме заради цих кількох годин п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом Терезка і їздила в цю діру. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком.

Єдине, що могло проламати цей тонкий стан, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво – і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), – вуйкова жона, ЦЬОЦЯ НУСЯ. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, це була істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда їбанута, по-іншому й не скажеш.

– Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? – поцікавилася Терезка, коли той вгніздивсь у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Яка ж він ляля, коли п’яний, подумала Терезка. Робиться десятилітнім.

Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості – попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Нусі, ту, що з бойківським орнаментом.

Бунт.

А так, у будень, на мисочці припадали пилюкою писанки.



Час від часу вуйко посміхався, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:

– Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. – і стуршував туди попіл.


Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.

Терезка включила “The Doors” (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно задерти ноги, і приготувалася слухати.

– Ну, а тепер розказуй, – скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.

– Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі – СИНКИ в порівнянні зі мною!

Був я ше, значить, в школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком з жирним волоссям, а нє! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального хлопаку на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля “Утюжка”, де колись була парихмахерська. А в нього були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому “Виш’ю вер хєр” “Пінк Флода”, на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам’ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум’ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по не-нашому “MUZA” писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього наніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам’ятаю, купили папіросів – фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п’ять підряд. Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися – все нараз. А найбільше, шо я відчував – то вдячність невідомо до кого. Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали цілу ніч напроліт. І кожен раз – як оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п’яні, й горланили: “Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!”. Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі в алмазах, і все в мені кричало: “Ше! Ше!”. Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!

Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусувалися з такими собі Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам переписувати в нас “Пінк Флойда”!.. А вони собі на тому бабки робили – переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.

– ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...


– ...Або як я пішов пішки з Мідних Бук до Львова, оце я хіпував!


– ...Або як я в клубі танці робив, ото взагалі був гаплик, які в мене тоді причандали були!


– ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто казали: “Абдул-Абстул-Абтабурєтку”. Так от: завалюю, значить, я в триста третю, в сумці снаряд “чорнила”, а знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері відкривав! Ото я розумію – ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці кажуть мені: “Рома, хочєшь, гашішь пакурім, да?”. То я з ними пішов у кімнату. Включили ми, як ото зараз, “Дорсів”. Витягують вони той цілий свій гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою чорною перемотана. Ну, я подивився, “Та добре, – кажу. – Куримо!”. Пам’ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо – “Thе Еnd” починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою якийсь араб п’яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: “Включіть мені ТО ше раз”! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив мене! Я зразу поняв: наркотики – то не для мене! Тільки голова від них болить, і спати хочеться!..

Сухий паркет у коридорі захрипів, і в кімнату, яка встигла вже згубити чіткі контури за клубами диму, ввійшла цьоця Нуся.

Але вуйко не розгубився і першим радісно вигукнув:


– Нуся! Дивися, які ми хіппі!


– Йой! Боже! Ти здурів, Ромко! У вітальні курити?! Терезка?! То ти куриш?! Ану вже кинула з рук! Йой! ТА ВИ П’ЯНІ! То ти мені дівку споїв, ти, скотино!


– Ми хіппі! Ми хіппі! – в екстазі вигукував вуйко Ромко і розмахував у повітрі складеними буквою V пальцями. – Я старий хіппун, а ти хто?


– Йой, хіппун?! Та ти срака стара! Подивися, на шо ти подібний! П’яний, як бельок! Ану вже мені тут всьо поперевітрювали! Йой! В МОЮ ТАРІЛЬОЧКУ – І ПОПІЛ? Ти безсовісний!!!


– Ціхо! Ми з Терезкою тутай хіппуєм, а ти шо тут робиш, я не знаю! Ти на роботі маєш бути! Ти міщанка! А я старий хіппі! Я з бангладешцями гашиш курив!


– Йой, будеш мені ту байки розказувати! Гашиш! Тоже таке скажеш! Ану, Терезка, вже мені музику тихше зробила! Шо сусіди скажуть?!!


– Та срала я на ваших сусідів!


– І я срав, ясно?! Ми з Терезкою обидвоє срали на вас всіх з високого горба, бо ми такі хіпуни, шо тільки дай дорогу!


– Гі-і-і! Дівко, май Бога в серці! Та тебе ні один кавалєр не захоче, як будеш таке казати! А ти шо тішишся, старий осел? Подивися, шо з дівки зробив! Але, чекай, чекай! Я тобі таких хіпунів дам, шо будеш знати, як у вітальні курити! Чекай, чекай, Матінка Божа всьо бачить! – і цьоця Нуся з люттю тицьнула пальцем в образ, що висів над килимом.

На що вуйко аналогічним жестом показав на балкон:

– А хочеш, ми тебе з Терезкою з другого поверха викинем? Х-ха! Думаєш, не зможемо? І не таких викидали! Та я, коли в общазі жив, та я з афганістанцями знаєш шо робив? Я гашиш курив!


– З бангладешцями, вуйку.


– Та один хуй. Ну шо, Терезко, заходь зліва, а я тако-во справа... І таково її попід руки, і-і-і-і-і ррраз!.. І-і-і-і два!


– Пусти, зараза! Пус-ст-ти, зволоч!


– Та ж ми, вуйку, хіппі! Ми ж такі добрі!.. Зла нікому не... Ех, пізно...


– Точно, пізно. Треба було їй раніше думати. А вона думала, шо я такий простий! А я нє-е-е, я хіппі!.. Між іншим, про афганістанців. Ми з ними з дев’ятого поверху викидували чучела. А в чучела клали банку з томатним соком. І головою вниз! Об асфальт! Бац! А сік – хляп! Піздєц, карочє. Це я, блядь, хіпував так хіпував. Оце були деньки!..

Аж раптом вуйкові відсікло.

Терезка, нічим не переймаючись, струсила попіл прямісінько на турецький килим і мовчки ликнула з горлечка пива.


Вуйко, зажмурившись, слухав музику і зі щораз меншим успіхом вдавав, наче не сталось нічого етапного.


За кілька хвилин йому зробилося трохи не по собі.


– Оце ми да-а-а-али...


– Оце ТИ дав, вуйку. Теж придумав: жінку – з балкона. Тільки ногами, бідна, фуркнула. Хоча... Певно, лежить зараз в аґристі зі звернутою шиєю... Ще пива?


– Нє.

Запала ще одна пауза.

– Ну, Терезко, – почав знову вуйко. – шо не кажи, а вона сама напрошувалася.


– Абсолютно. Тільки так. Лізла, як жаба під косу.


Терезка кивнула, склала руки на животі й заплющила очі. Вона світилася спокоєм, наче сита молода мама.


Вуйко пробував щось вимовити, але напружена внутрішня боротьба відтягувала цей момент за обрій можливого.


Коли на душі у вуйка Ромка, старого хіппі, а тепер ще й завгоспа, зробилося зовсім сцикотно, він витиснув:


– Знаєш шо, Терезко?


Терезка запитально кивнула, не розкриваючи очей.


– Їхала би ти собі додому. Я вже нахіпувався.

4.

Делікатно розпрощавшись із вуйцьом Ромцьом і вийшовши з хати (до поїзда ще дві години), Терезка заглянула в садок під злощасний балкон. Пишні кущі аґрусу проламалися під чимось важким. Заглядати всередину кратера, утвореного гнутим галуззям, Терезка не наважилася.

Щоб не плестися перед часу на вокзал, вона пішла на річку. Було безлюдно, тільки здалеку чулося повільне баламкання дзвінка на шиї корови.

Посиділа собі трохи на мості, звісивши ноги з висоти; кидала камінці у винесений на берег повінню іржавий остов грузовика. Крило і отвір для фари.

“Унікальний колір”, – подумала Терезка. Нарешті камінець попав по металу. Іржа. Сполохані дзенькотом, з вирослої при воді верби спурхнуло пару пташок. Зачепившись об одну з гіляк, на вітрі шелестів блакитний кульок. Коли Терезка зауважила це, у п’яти їй кольнув страх.

“Їду додому. І так усі помруть. І я помру. Хіба тоді є що втрачати? Очевидячки, нє”, – подумала Терезка, найхоробріша дівчинка на світі, і я готовий був аплодувати їй стоячи. А ви б таке сказали?

Сонце хилилося до заходу. Тіні у лісі поруч нагадували колекцію відтінків найрідкіснших сортів висоркогірного чаю та найделікатніших сортів молочного шоколаду.

Терезка ще раз – уже вкотре – витягнула з кишені мою записку. “Стережися кульочків!”, – кричали літери.

Пробіглася очима, пробуючи відчитати щось у моєму почерку. Та марно.

На записку приземлилося сонечко і задоволено потерло руки.

Терезка слухає Антона

1.

Підійшов день зустірчі з Антоном, і Терезка пробувала збагнути, куди ж може завести її ця незрозуміла гра (якщо... але ні: не могло це все статися чисто випадково?)



Справді, коли підійшов день зустрічі з Антоном, Терезка почала було підозрювати, що всі події довкола неї – справді найбожевільніший збіг обставин, який тільки можна було припустити. У схему випадковості не вкладалося хіба пророцтво про кульочки та сам факт записки. “Хто був цей юнак? І до чого тут ця адреса?” – міркувала Терезка, попиваючи чай у себе на кухні. – Нехай з Антоном усе зрозуміло: передоз “плазми”, квадрофренія, аутизм. Звідси й паранойяльні думки про тотальний контроль людства геометрією. Треба спитати в Антона. Що він думає про цю записку. Якщо підставний, то на чомусь та й проколеться”. Вирішивши це, їй відразу стало так легко й добре, ніби вона за один день вирішила всю довгу шухляду справ.

Тому першим, що вона почула від Антона при зустрічі, було:

2.

– Я думаю, його просто не існує, – впевнено сказав той.



В повітрі, між землею і паволокою хмар стояло нерухоме сіро-жовте світло. Дерева шуміли ледве-ледве, а кульочків сьогодні їй не траплялося зовсім.

– Звідки така впевненість?


– Просто у Львові такої вулиці як “Набережна” не існує. Це я тобі ґарантую.

Терезка пробувала зрозуміти, яким їй сьогодні видавався Антон: неначе розгубленим, а може... окриленим?

Терезка мовчала й чекала, що буде цей тип втирати їй далі.

Антон, не змігши перебороти Терезчиної тиші, врешті озвався:

– У Львові її не має, але може бути... Ти знаєш, де є вулиця Беранже?


Терезка кивнула.


– Але поклянися перше, що мовчатимеш, як риба... Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?


Терезка поклялася.


– На підручнику з геометрії, – для певності попросив Антон.


Терезка влаштувала йому й це. Щойно по тому Антон сказав щось суттєве.

3.

– Ти пам’ятаєш Льоліка Курсанта? – спитав перше той, закурюючи цигарку.



Терезка невизначено поворушила губами. Пам’ять звідкілясь добула мальовничу футболку з написом:

DON’T PANIC


IT’S ORGANIC,

орнаментованим листочками священного ґанґу, і це допомогло вловити вже призабутий образ: ціле літо Курсант ходив у шапці-вушанці: казав, що боїться, як би йому не знесло голову. Казали, Льолік крапав “плазму” цілий тиждень, не просихаючи, і видів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер з цвяхами і кроквами. (Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса перша група крові.) Потім, казали, Льолік зав’язав з “архе” й поїхав десь на Шипіт. На Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім раз – і пирнув себе в живіт ножем. І пішов, голий і мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, потім його вушанку собі панки з Шостки забрали.

– Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Ми були тоді закрапані “плазмою” і ми сканували по Львову на причандалах, ти ж сама знаєш, як це: причандалитися на “плазмі” і дивитися на людей, на хмари, на бруківку... То ти спочатку видиш “бруківку” БУКВАЛЬНО, а тут уже “бруківка” вибухає міріадами обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її поверхні. Ну, та ти знаєш. Так от. Ішли ми якось із Курсантом з Коптської на Беранже, такі намалімонені, що небо кришиться, глип на назву вулиці – а то вже ніяка не Бераже, а натуральна тобі “Набережна”. Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш – шо? там вже під “архе” очі терти. Точніше, які там вже під краплями очі... Ну, ти в курсі. Курсант мені й каже, що ми вже не у Львові. Аж я тут раптом в секунду виджу то все як на газеті і пояснюю: Львів то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична версія Львова... Ну, ти шариш, про шо я. А будинок... той цілий сім-вісімнадцять стовбичить там, як отвір. Це така закинута рухлядь, схоже на те, що він колись горів. І згорів.

– Ви лазили у нього?

– Ну... Та. Але ми тоді кров’ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік... шо ми з ним там надибали... Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі; де все, як положено: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже – ти розумієш. Тоді ще вся тусня “плазматиків” трималася купи, всі щовечора збиралися, обмінювалися досвідом... виявилося, шо ми з Курсантом були першими, хто відкрив паралельні варіанти Львова. Тепер про Набережну, сім-вісімнадцять пам’ятають хіба одиниці, грицані архемани. Вони називають його Останньою територією. Не чула?

Терезка заперечливо похитала головою.

– Але фішка в тому, що про сім-вісімнадцять дізнашєшся саме ти, і то буквально кілька днів по тому, як закрапалася. Це не спроста. Тобою зацікавилися з тамтої сторони, – Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потер носа і озирнувся. – тобі потрібно заглянути в Останню територію.


– Ах, так? – Терезка зробила великі очі. – А навіщо, скажи?


– Це змінить ціле твоє життя! А заодно і моє. Ти ж хочеш пізнати істину?


– Але я не хочу міняти життя. Мені й так незле.


– Ти не хочеш міняти життя, але, як бачиш, життя хоче змінити тебе. Тобі від цього не дітися. Це команди геометрії. Істина поза ними. Паралельність – це одна з форм геометрії. Скажи мені, ти дружиш з Евклідом?


– Але чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?


Антон завмер, і Терезка посміхнулася. Цей момент плану він явно опустив із виду. Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, він тихо мовив:


– Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у “плазмі”. “Плазма” вже кілька разів указувала мені на Останню територію, але я, якщо чесно, так ні разу й не наважившся сходити туди, – сказав він, затягнувся папіросом і Терезка пригадала одне з тих противних Антонових дзеркал. – Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти його, але ти береш відповідальність за все, що стається після того, як ти знімаєш трубку. А не знімаєш – воно начей спокійніше, але потім дуже вже муляє. Тобі вже напевне ніколи не взнати, хто це дзвонив. І як би змінилося твоє життя від цього дзвіночка.


“О, а це звідки?” – сполошилася Терезка і від думки, що зараз, саме зараз на станції “Бескиди” дзеленьчить телефон, її тіло здригнулося під ногами мурашок, що заметушились по шкірі.


– Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім-вісімнадцять, зісередини. Але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. Аж тут тобі тицяють адресу Останньої території, мрії кожного архемана, прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила. Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.

4.

Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжій у пам’яті стежині. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз десь вигулькне.


– До Набережної є два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися “плазмою”. А потім лізти в місто, а можна піймати номада, – сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. – Так навіть проникнути в паралельність простіше. Мі іншим, номади – теж винахід видців.


– А це ще шо за малімони? – спитала Терезка і поправила лямку наплечника, коли повз них пройшла компанія з п’яти поляків-пенсіонерів. Туристи.

Об’єкт №1. НОМАД

З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини зарахунок тиску, який створює його усвідомлення ззовні. Дехто стверджує, що бачить номада як сферу з рухомим центром, котра постійно втікає всередину себе.

Живучи у вічній зміні світів, номади при цьому дуже рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика – це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади утворюють специфічні викривлення простору, так звані лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває – здебільшого тому, що всі номади відлякують. Страшні жебрачки, що стеляться долом, закутані у чорні клобуки; стікаючі кров’ю паршивці-алкоголіки, лукаві покорощені бомжі тощо.

В ролі номада можна також використовувати чорних дворових псів з “окулярами” – білими колами довкола очей.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка