Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка1/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Малахов Євген,

учень Первомайської ЗОШ І-ІІІ ст.

Первомайської міської ради Харківської області
Учитель: Гусак Валентина Іванівна
Тернисті шляхи до державності та соборності

Україна… Скільки світанків та заходів сонечка зустріла ця чудова, щедра земля! Здавалося б, люди, які населяють її, повинні бути щасливими й заможними, тим більше, що вони відзначаються працьовитістю й лагідною вдачею. Україна повинна бути раєм на Землі, а вона протягом століть почорніла від горя, злиднів і нескінченних війн.

І оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний надвечірній

Тихо засіяє.

Т.Г.Шевченко,

Я живу на славній Україні, волелюбний народ якої сотні років не має своєї державності. Шістнадцять років тому моя Батьківщина стала незалежною і суверенною. Але шлях до незалежності для України був тернистим.

Що таке шістнадцять років? Для дитини – це дитячий вік, а для держави, для людства? Шістнадцять років тому з’явилася нова держава – Україна. Зараз вона визнана у світі, користується авторитетом серед міжнародної спільноти. З газет я дізнався, що Україна була однією з держав-співзасновників ООН.

В одній газеті я прочитав, що Україна стала незалежною випадково, що це збіг обставин. Це дуже мене зацікавило, і я вирішив переглянути книги з історії. У середньовіччі існувала знана і могутня держава Київська Русь. Її володарі – благородні князі – користувалися неабиякими авторитетами. Святослав – то був хоробрий воїн. Володимир – розважливий політик. Ярослав був мудрим і далекоглядним діячем. При ньому Київська Русь досягла своєї найвищої величі. Багато монархів хотіли поріднитися з Ярославом, його ж недарма називали сватом усієї Європи.

Так, на жаль, почався занепад Русі. Що не могли зробити печеніги та половці, зробили князі своїми чварами та міжусобицями. Занепав Київ – матір міст руських, піднісся Галич, та нова страшна біда прийшла з Дикого степу. Князям би об’єднатися перед смертельною загрозою кочівників-татар. Понадіялись нащадки Кия, що біда їх омине, пройде стороною.

Не оминуло, не пройшло лихо. Спустошливою була навала татар. Міста лежали в руїнах, а земля була щедро полита кров’ю наших пращурів. Чорна хмара смутку й жалоби надовго опустилась на нашу землю. Заростали травою колись родючі поля. Князь Данило, славетний лицар, до останнього подиху боронив землю рідну від бусурманів-завойовників, та сили були надто нерівними. Із заходу на допомогу прийшли литовці. Коли Україна втратила свою самостійність, Литва та Польща почали змагатися за українські землі, щоб над ними панувати. Довго боролись українці за Галичину, але у 1349-1360 роках вона була прилучена до Польщі. Тим часом інші українські землі потрапили під владу Литви. Але під час влади Литви українці були майже вільними. Всюди гомоніла милозвучна українська мова, бо литовські князі самі говорили нею. Литовці запозичили нашу грамоту і звичаї. Навіть усі закони були написані українською мовою. Тарас Шевченко сказав про ті часи: «Отож-то весело жилось!.. Пишались вольними степами».

Мова наша українська – це золотий запас душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право і гордість іменуватися народом українським.

Вона, як зоря пурпурова,

Що сяє з небесних висот,

І там, де звучить рідна мова,

Живе український народ.

Але Польща не відступала. Шляхта та магнати давно вже зазіхали на Україну. Їх безмірно вабили чудові землі. Польща уклала союз із Литвою і таким чином перешкодила планам литовців, що були прихильні до України. Все було проти українців. Коли литовська шляхта прийняла латинську віру, вона стала страшним ворогом України.

І запанувала Польща, бідний народ не мав нічого. І розлилося широке море сліз і крові. Пан міг не тільки забрати у селянина все, що він має, але й позбавити його життя. Польські пани жили, як у раю, а селяни страждали, мов у пеклі. Українцям дуже тяжко жилося в таких умовах. А тут ще татари грабували: палили села, забирали людей у неволю. Народ гинув від меча, голоду, але не здавався. З’явилася нова сила – козаччина. Славні лицарі-козаки не раз схрещували свої шаблі з ненависною шляхтою. Щедро полита земля наша кров’ю козацькою. Не одна мати виплакала очі, виглядаючи свого сина. Жорстоко карали поляки козаків, які відстоювали свободу.

А були ж у нас гетьмани – високоосвічені мужі, що вміли і шаблею махати, і володіли європейськими мовами. Славетний Сагайдачний боронив тебе, Україно, від зазіхань поляків і зводив величний храм освіти, і став духовною опорою для тебе, наша рідна земле.

Богдан Хмельницький у жорстокій безкомпромісній боротьбі домігся визнання козацтва, існування Гетьманщини – цієї першої української держави. Він уперше почав згуртовувати українців, щоб називатися народом, та перший повів козацьке військо до боротьби за волю народу рідної землі. Щоб вистояти, треба було йти на компроміси. Тільки маючи підтримку, можна було перемогти. Чи змогла би протриматись невеличка козацька держава у війні проти Речі Посполитої, однієї з наймогутніших європейських держав того часу. Напевно, ні. Кого обрати в союзники: православного царя чи турецького султана, піддані якого століттями експлуатували Україну, продаючи тисячі бранців з Поділля, Полісся та з Галичини на ринках Кафи.

Цар обіцяв допомогу і збереження давніх привілеїв. Помер Богдан Хмельницький. Його смерть підірвала інтереси Української держави. Згадуючи ті часи, не можна не згадати Івана Виговського. Він теж прагнув самостійної України. Але намагався налагодити стосунки з Москвою. Козаки ставали заможнішими, це призвело до невдоволення народних мас. Виговський бачив Україну такою ж, як Річ Посполита. Тиск на Україну посилювався, запорозьке військо розділилося на два табори, козаки почали боротьбу між собою. Україна втратила свою державність, почалася братовбивча війна. Цей період в історії називається Руїною. На мій погляд, найкраще про нього сказав поет ХVІІ століття О. Бачинський-Аскольд:

Геть обдерта з багатства ворогами чужими,

Та найбільше у сварах між синами своїми,

Боже! Боже! В ці літа тне щербата,

Батька син убиває, брат іде на брата…

Дуже тяжко жилося українському народу під пануванням чужих володарів. Скрізь на Україні була панщина. Селяни працювали на панській землі. Люди не мали ніякої свободи.

Тільки в кінці ХVІІ століття запанував спокій на Україні. Поділили наші землі Польща і Росія. Царі нагороджували гетьманів, надавали їм почесті, а самі обмежували козацькі привілеї. Цар Петро І «рубав вікно в Європу», будував нову столицю на людських кістках. Не одна козачка гірко оплакувала свого чоловіка, який загинув у болотах Петербурга. Не одному вкоротила віку Польща. Іван Мазепа зробив відчайдушну спробу зберегти Українську державу, обравши в союзники шведського короля.

Та не сталося, як гадалось. Гетьманська столиця була зруйнована, а сам гетьман, усіма забутий і проклятий церквою, помер у Бендерах. Справу Петра І завершила Катерина ІІ. Вона спочатку ліквідувала Гетьманщину, а потім настала черга Запорізької Січі. Хто із запорожців утік за Дунай, хто загинув, а кошового відправили на далекі Соловки. Катерина ІІ роздавала українські землі своїм фаворитам, щоб ті зробили з вільного селянина забитого хлопа. Але попри все, навіть за повної заборони української мови, при вилученні з бібліотек усіх стародруків, написаних українською мовою, народ не дав умерти своїй історії. Саме завдяки селянству на рубежі ХVІІ-ХІХ ст. він був одним з мужніх борців проти самодержавства. У своїх творах Тарас Григорович викрив «люте зло» тогочасного життя:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

З дитячих років Тарас набирається страшних вражень, які викликають у його душі протест проти соціальної неправди.

У час, коли жив Шевченко, кріпосні порядки захищали уряд, військо, церкву. Поет завжди й у всьому був правдивою людиною. Він глибоко вплинув на формування національної ідеї українського народу. Його поезія навчила людей пізнавати несправедливість, навчила боротися з гнобителями.

«Кобзар» Т.Шевченка – це книга, пронизана вірою в самостійну Україну. У багатьох творах цієї патріотичної книги героєм є повсталий народ. Поет не може спокійно дивитися на те, як пани «народ у ярма запрягли», і мучиться разом з усіма людьми.

Тарас Григорович бачить, яка Україна занедбана, бо навколо свавілля:

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися

На чужину, а України брати розійшлися.

Серце поета завжди боліло за знедолених, бідних людей, у творах Кобзаря Україна неодноразово стає схожою на вдову. Він звертається до України, як до живої людини:

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тиху – сумну,

На раду з тобою.

Тарас Шевченко виявляє глибокий патріотизм, почуття національної гідності, любові до рідного краю. Україна для поета – чиста, широка, вільна земля, а дніпровські гори для нього святі. Поет закликає до єднання і братання:

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну.

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Т. Г.Шевченко з повагою ставиться до мов і культур інших народів, але він вважає обов’язком кожної людини знати рідну мову, любов до якої дитина вбирає з материнським молоком. Тому поет висловлює своє розуміння необхідності знання своєї мови і культури:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

З іронією поет ганьбить антипатріотів, називає їх «гряззю Москви». Адже вони своїм синам «передали свої кайдани, свою славу». Шевченко називає їх «славних прадідів великих правнуки погані», підкреслює, що в нас «воля кров’ю умивалась», а не «спала на купах, на козацьких вольних трупах».

Поет звертається до української інтелігенції із закликом обняти «найменшого брата», бо вірить у могутність сили українського народу.

Довгий шлях довелося пройти народові до незалежності. Три революції, дві світові і одна громадянська війна. Українці відчули необхідність у створенні своєї держави. О.Бачинський та І.Франко, М.Костомаров та В.Антонович, М.Грушевський та В.Винниченко були фундаторами і першими архітекторами нашої державності.

Наша незалежність надто щедро полита кров’ю кращих синів України. У буремні роки боротьби за збереження української незалежності, у 1919 році, вперше за всю історію української нації українці об’єдналися в одній державі – Українській Народній Республіці. На жаль, обставини склалися так, що знову наш народ був розділений кордонами.

Українці! Хто ж, як не ви, повинні жити щасливо? Ви, які пережили три страшні голодомори! Ви, які вистояли перед фашистською навалою! Ви, хто має таку славетну історію! Ви, хто заплатив таку ціну за незалежність!

У серпні 1991 року Україна стала незалежною. Сьогодні у нас чимало проблем: багато бідних, знедолених, високий рівень злочинності, СНІД. І все ж я вірю, що настануть часи, про які писав Великий Кобзар:

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, милується,

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села.

А у селах у веселих

І люде веселі.

І не треба нас ділити на мешканців Східної та Західної України. Бо ми, українці, були, є, і будемо «…народ, якого правди сила ніким звойована ще не була…»

Дуже добре, що в нас був борець за незалежну Україну – Т.Г.Шевченко. Мрії Кобзаря здійснились – ми вільні. На мою думку, Україна і Шевченко – це тотожні поняття.

Україна – незалежна держава, яка має демократичну Конституцію, всенародно обраний парламент. Але на цьому не слід зупинятися. Ще дуже багато роботи попереду. І ми готові працювати, щоб прийшло ще краще життя на нашу землю.

Україна – ясні зорі і тихі води. Це моя Україна – рідна і священна земля моїх дідів і прадідів. Тут я народилася і виросла, тут уперше побачила прекрасну синь українського неба і золоті розливи найрідніших ланів. Тут я закінчую школу та буду навчатися далі. Тут я навчилася розрізняти добро і зло.

Коли я думаю про минуле України, бачу чорну, витоптану ордою, биту дорогу. А нам випало відроджувати Україну, оновлювати її та жити в ній. Я щаслива, що в майбутньому України я бачу своє майбутнє. Всіх українців об’єднує спільна мета, одне бажання – побудувати Україну, яка вийде на гідний рівень і проявить себе у всьому світі. А сили на це у неї будуть! Вона візьме їх у нас, а ми – з глибокої криниці народних таланів.



Котелевський Олександр,

учень Краснокутської гімназії

Краснокутської районної ради Харківської області
Учитель: Чечуйко Володимир Наумович
Україна – на шляху до успіху

Доборолась Україна



До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Т.Шевченко
Історія ХХ століття насичена великою кількістю подій, тісно пов’язаних між собою. Американський політолог Збігнєв Бзежинський серед цих подій у Європі виділив три: розпад Австро-Угорської імперії, поділ Європи на два табори в 1945р. та розпад СРСР, здобуття Україною незалежності. Цим визначенням можна гордитися, адже і наше здобуття незалежності входить до числа великих історичних подій. На карті Європи виникла велика держава з чисельністю населення понад 50 млн (у 1991р.), причому відбулася ця подія без особливих зусиль з боку самих українців. За оцінкою Німецького банку, Україна мала найкращі шанси для швидкого переходу до демократичного суспільства та ринку завдяки великому економічному та людському потенціалу.

З тих часів минуло 16 років і, дивлячись на сучасне становище України, незважаючи на всі декларовані успіхи (як очевидні, так і надумані), на думку приходять слова великого українського поета Т.Г. Шевченка:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі,

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно

…Сама розіпнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб’ють…

Ці слова, написані поетом у 50-ті роки ХІХ століття, і сьогодні є актуальними, і від цього стає страшно за нашу державу, за наш народ, за наше майбутнє. Чому так? Чим ми так прогнівили Бога? Що зробити, щоб це пророцтво не збулося? Багато вчених: істориків, економістів, соціологів – працюють над цими питаннями, розробляють програми розвитку, соціальні та економічні проекти, прориви та концепції, а віз і нині там.

Що можу написати я, учень 11 класу, які нові відповіді можу дати на ці питання? Особисто я не дуже високо оцінюю свої знання і здібності, але бажання дати відповіді на це питання в мене з’явилося. Можливо, вони будуть простими, але саме цієї простоти і не вистачає багатьом нашим політикам, які часто вважають, що чим складніше вони говорять і пишуть, тим ефективніші їхні слова.

Економіка України є головною темою різноманітних дискусій та програм – як зробити економіку ефективнішою, збільшити ВВП, підняти якість та конкурентоспроможність українських товарів. Певний рух вперед тут спостерігається, але цей рух залишається на рівні дискусій та програм, тому він дуже повільний, а враховуючи те, що інші країни не стоять на місці, то і взагалі не відчутний. Тому першим напрямом в економіці, я вважаю, є необхідність розвивати економіку відповідно до потенціальних можливостей країни. Тобто, якщо в Україні є природні умови для розвитку сільського господарства, видобування корисних копалин (вугілля, залізної руди і т.д.), то цим і потрібно в першу чергу займатися. Тільки не треба це розуміти так, що ми повинні залишатися на рівні 70-х років минулого століття, коли Україна була складовою частиною СРСР, вирощувала хліб, виробляла цукор, олію, плавила метал. І все це було призначено не для України, а для всього Радянського Союзу. Усе це потрібно розвивати на новному технологічному рівні, застосовувати передові технології, з перспективою виходу на світовий ринок. Так, щось із вищесказаного робиться, але примітивно, без перспективи на майбутнє. Хто купуватиме у Європі нашу ковбасу, сік, консерви, коли ми самі ставимося до цих продуктів з пересторогою: хто його знає, що там долито і добавлено? Який метал ми будемо переробляти, коли ми продали Криворіжсталь, яка давала майже половину всього українського металу? І де ті славнозвісні 25 млрд гривень? З чого ми робитимемо той цукор чи олію, коли половина землі заростає бур’янами, а друга по-хижацьки використовується та виснажується?

З першого напряму абсолютно логічно випливає другий – пов’язаний з розподілом власності. В Україні почалися процеси приватизації в першій половині 90-х років ХХ століття, після східноєвропейських країн, коли вони вже його завершували. Було багато помилок, але, на жаль, ми їх не врахували або не захотіли врахувати. На думку знову спадають слова Кобзаря:

Дурні та гордії ми люди,

На всіх шляхах, по всій усюді,

А хвалимось, що ось то ми

І над землею і водою,

І од палат та до тюрми –

Усе царі…

Будучи «дурними та гордими», приватизацію ми провели з усіма її недоліками, із усіх можливих – таємно, з використанням нікому не відомих «ваучерів», корупцією, розкраданням, розтягуванням. Період 1992-96 рр. – період «хижацької приватизації» . Зараз він трохи «окультурився», але, по суті, є тим же «дерибаном». Я далекий від думки, що треба все реприватизувати, це було б, може, і справедливо, але, на жаль, нереально. Тому тут, на мою думку, можна зробити одне – чітко оформити питання власності. Хтось може заперечити, що вони всі оформлені, але питання у відкритому оформленні. Ми повинні знати, хто є власником кожного підприємства, газової свердловини чи комбінату. Ці питання не вирішені взагалі, але це треба зробити, і я впевнений, що це відкрило б багато «темних сторінок» нашого життя. Адже відомо, що часто політики, які на публіці є злісними ворогами, мають спільний бізнес, володіють газовими свердловинами, магазинами та ринками. Наші багаті люди не люблять показувати свої капітали, а коли публікуються списки найбагатших людей Європи чи планети, ми іноді з подивом знаходимо там прізвища наших бізнесменів та політиків. А скільки тих, хто поховали свої капітали і не показують їх взагалі, невідомо.

Третім питанням в економіці, я вважаю, є питання землі та власності на неї. Земля повинна бути державною – це є моє глибоке переконання. Земля є стратегічним багатством кожної держави. Але як зробити, щоб вона ефективніше використовувалася, це питання значно складніше, хоча й тут є свої готові відповіді. Це державна допомога сільському господарству, розроблення програм його інтенсифікації. Усі ці програми вже «набили оскому», про це тільки й говорять, але справа в тому, що тільки говорять. Треба складати чіткі і прості програми, які б піднімали українське сільське господарство, а не збагачували конкретних громадян. Періодично виділяють чергові десятки, а то й сотні мільйонів, які осідають у чиїхось кишенях, і все на цьому закінчується. На мою думку, як усе це не парадоксально звучить, та держава не повинна заробляти на сільському господарстві, вона повинна його утримувати, особливо на перших порах. Кожен, хто засіяв хоч гектар землі, завів хоч декілька голів худоби, повинен отримати відповідну дотацію, і немалу. Це потрібно для того, щоб люди залишались працювати в селах, старалися щось почати робити, а не тікали в міста. Якщо цього не відбудеться, то вже через 10-15 років у селі працювати буде нікому, і тоді буде два виходи: купувати продукти за кордоном або пустити сюди іноземців, які навчать нас працювати, але тоді ми будемо в ранзі наймитів. Тому зараз ми жаліємо коштів для своїх, щоб потім платити іноземцям за те, що ми такі ліниві і недалекоглядні, потроху повертаючись до часів панщини.

Економіка країни нерозривно пов’язана з політичним життям країни – і це показує практика. Коли в країні встановлюється хоч якась стабільність, економіка починає рухатися вперед. Тільки чергове потрясіння (вибори, перевибори ) – спад та інфляція. Тому два наступні напрями пов’язані з політичною сферою.

Перший напрям – верховенство закону. Знову згадуємо слова Шевченка:

Чи діждемось ми Вашингтона,

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись…

Взагалі-то ми його діждались у 1996 р., коли була прийнята Конституція України. Вже через 10 років вона була змінена. У США за 200 років внесли трохи більше 30 поправок, а ми за 10 років – не один десяток. Але справа не в тому. Справа у верховенстві закону: те, що написано, треба виконувати. Цього, на жаль, ми не бачимо ні «знизу», ні «зверху», а приклад, на мою думку, повинен іти «зверху». Коли населення бачить, що кожен урядовець: президент, прем’єр-міністр, прокурор, суддя – починає трактувати Конституцію зі свого боку, шукає в ній підтекст, прихований зміст, стає ясно, що з цього не буде ніякого сенсу. Багато простих людей розуміють це так: якщо їм можна, то чому нам ні? Ось найстрашніший наслідок правого нігілізму влади.

Другим напрямом змін повинна стати чітка організація влади в державі, особливо на місцях. Розібратися в наших селах, селищах і районах, хто за що відповідає, практично неможливо. Для чого потрібні ради, адміністрації, їх відділи, де сидять десятки людей і щось роблять, пишуть, звітують? А спробуй їх звільнити – та ви що, люди ж без них пропадуть, держава загине, усе розвалиться, а головне, що ці люди в це свято вірять. При цьому беруть хабарі, крадуть, зловживають владою, усім заважають. Досить цю систему трохи зачепити – вона незламна. Тут повинен бути шлях максимального спрощення влади та її відповідальності перед виборцями.

Напрямки в соціальній сфері всім начебто зрозумілі. Про цю сферу торочать усі політики – і праві, і ліві, і демократи, і нові демократи. Але справи тут найгірші. Ці напрямки найбільш прості і зрозумілі, але через цю простоту, на мою думку, виконуються найважче.

Перший напрямок – за виконану роботу: висока зарплата. Працююча людина повинна забезпечувати себе всім необхідним, а не жити, рахуючи копійки, що ми бачимо зараз. Більшість людей у нашій країні не живуть, а просто існують. Це є питання справедливого розподілу коштів в економіці. Не повинно бути великого розриву між багатими і бідними. Країні терміново потрібен такий жаданий для всіх країн середній клас. Найголовніше – світова практика показала, що з появою цього класу йде піднесення економіки, бо саме середній клас є головним споживачем вироблених товарів. Але чи то наші підприємці не знають економіки, чи то знають, але жадоба збагатитися переважає. Хоч у першому випадку, хоч у другому – платити сповна працюючим ніхто не бажає. Цим повинна займатися держава, але поки що зрушення в ній мізерні. Наступним напрямком соціальної сфери є боротьба з безробіттям. Тут вся політика держави зводиться до одного – зробити так, щоб кількість безробітних виглядала як можна меншою. Підхід з реальним забезпеченням роботи навіть не планується. Люди самі себе забезпечують роботою і, на жаль, не «тут», а «там», тобто за межами країни: 8 млн українців працюють за кордоном. Ця цифра вражає. Найголовніше – повернути їх додому. Це не так і важко, бо більшість з них цього і хоче. Але перед ними постає цілком логічне питання: «А що тут робити?». Необхідно створювати умови, які заслуговують поваги, відкривати нові підприємства: малі, середні. Треба давати людям роботу тут і зараз, бо в них є перспектива працювати за кордоном.

Яскравим прикладом цього є вчинок М.Тетчер. Вона оголосила, що більшість англійських шахт нерентабельні і через рік будуть закриті. Її словам ніхто не повірив, але вона свого слова дотримала. Проте Англія – це не Україна, де немає такої високої політичної культури, тому всі гірники були влаштовані на нові робочі місця. Але, крім обіцянок (найбільше тут проявився наш Президент, який обіцяв 5 млн робочих місць), більш нічим наша влада не може їх підкріпити.

Словами мого улюбленого письменника Т.Г.Шевченка почну говорити про третій напрям соціальної сфери – освіту:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя,

А то залізете на небо:

І ми не ми, і я не я…

Освіту в нашій країні реформували, мабуть, найбільше і найчастіше. Було все: зміна системи оцінювання, шкільного віку, строку навчання, форми екзаменів, правил вступу до вузів і т.д. Особливої користі це не дає – престиж знань падає, успішність теж, а все це тягне за собою появу корупції. Тому, очевидно, що всі ці реформи невдалі. Що ж треба змінити в системі освіти? На мою думку, в першу чергу треба запровадити систему шкільного контролю, сьогочасні учні його позбавлені повністю. Всі оцінки позитивні, методи виховання – переконання і умовляння. Звідси і результат – половина учнів не хоче вчитися. А це означає, що через 10-15 років ми отримаємо некваліфікованих працівників з купленими дипломами. Крім цього, треба піднімати престиж освіти, тому що висока освіта – запорука високого рівня життя.

Останнім із напрямків у соціальній сфері хочеться виділити боротьбу з корупцією. Створюється враження, що чим більше ми говоримо про корупцію, тим більше вона у нас розвивається. Дивишся на генералів, прокурорів, які розповідають, як вони борються з цим злом, а сам розумієш, що їм усе це байдуже, самі вони живуть у «скромних» будинках під Києвом, їздять на дорогих машинах – і все це не на зарплату куплено! Боротьба з корупцією руками самих же корупціонерів – більш безнадійної справи важко собі уявити. Корупція – це явище, подібне паразиту. Вона вражає найслабкіші місця країни. В нашому випадку корупція повністю «здала» Україну і вільно на ній паразитує. Я вважаю, що перемогти корупцію можна лише шляхом зміни системи відносин. Усі повинні розуміти, що давати хабарі – не вигідно, адже зараз в існуванні системи зацікавлені і ті, що беруть, і ті, що дають (останні десь теж беруть). Знищити систему, в якій зацікавлені обидві сторони, що прагнуть до подальшого її існування, надзвичайно важко.

І останній напрям подолання кризи – зовнішня політика. Тут важко давати якісь рекомендації, але одне зрозуміло: очевидно Україна, по-перше, повинна визначитись з орієнтацією зовнішньої політики, а не постійно її змінювати ( як у тому ж славнозвісному «Універсалі національної єдності”), по-друге, обирати собі рівноправних партнерів, приймати всі їхні недоліки. Говорити про рівноправні відносини з Європою (зокрема зі США). Смішно, але ж говорять. Вся наша зовнішня політика нагадує лозунг Остапа Бендера: «Захід нам допоможе». Треба зрозуміти, що в них свої інтереси і плани, у яких є, звичайно, Україна. Але ж для чого їм потрібна Україна і де її місце, можна тільки здогадуватись?!

Підбиваючи підсумки, виділимо 10 кроків подальшого розвитку України:

- розвиток економіки з урахуванням потенціальних можливостей країни;

- приведення процесу приватизації у правове поле;

- розв’язання земельного питання;

- верховенство закону для всіх;

- чітка організація державної влади;

- підвищення рівня доходів населення, формування середнього класу;

- боротьба з безробіттям та трудовою міграцією;

- вдосконалення системи освіти;

- боротьба з корупцією;

- ефективна зовнішня політика.

Усе, про що я написав, настільки очевидно і зрозуміло, що іноді дивуєшся: чому вищі посадовці нічого не роблять? Невже не розуміють? А може, розуміють, але мають перед собою іншу мету, ніж зробити Україну сильною розвинутою державою.

І день іде, і ніч іде,

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!

Та я сподіваюсь, що все-таки правда прийде на багатостраждальну українську землю!

Воробін Олексій, учень

Полівської загальноосвітньої школи
І – ІІ
ступенів Дергачівської районної ради

Керівник:

Василець Володимир Олександрович,

учитель історії Полівської загальноосвітньої школи І – ІІ ступенів Дергачівської районної ради

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка