Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка10/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

12-та зразкова імені Т. Г. Шевченка
Я йду широкою стежкою долі...

Наступний мій крок – у доросле життя...
Є на планеті дороге моєму серцю місце...

Рідна школа... Її історія є частиною історії нашої Батьківщини…


Давно, у двадцяті роки тепер уже минулого ХХ століття, наша школа носила ім’я славетного Кобзаря – ім’я Т. Г. Шевченка. Довгий і дуже складний шлях до незалежності пройшла наша Батьківщина, а разом із нею і наша школа. Процес українізації знайшов відгук і в роботі вчителів: проводилися Шевченківські свята, лунали українські пісні, на сцені актової зали відбувалися постановки п’єс українських авторів. Саме при першому директорові школі було присвоєно почесне звання «12 зразкова імені Т. Г. Шевченка». Репресії 30-х років відгукнулися на долі директора М. К. Тесленка, якого звинуватили в націоналізмі та заарештували. У 50-ті роки він був посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину». Десятки років русифікації призвели до часткового знецінення української мови. І лише після здобуття незалежності України почала відроджуватися національна гордість – мова, культура, традиції. Усі ці історичні віхи нерозривно зв’язані з історією нашої школи.

Район називався Заїківкою. Минуле лишило нам у спадок чимало таких найменувань приміських харківських слобідок – Верещаківка, Москалівка, Панасівка...

Саме тут, на харківській околиці, де жили робітники паровозобудівельного заводу, у 1918 р. було відкрито школу – трудову семирічку імені Т. Г. Шевченка.

Щоб зрозуміти значення цієї події, згадаймо реалії тих літ. Мертві заводи, безпритульні на вокзалах, нестатки, голод... Час важкий...

На печатці, що скріплювала шкільні документи від 1925 до 1934 р., три літери: ФЗС – фабрично-заводська семирічка. Фабрично-заводською вона звалася не тільки тому, що нею опікувався Харківський паравозобудівельний завод імені Комінтерну і викладачі допомагали заводчанам підготуватися на робітфак, а тому, що навчання у школі було політехнізоване. Вона мала добре обладнані майстерні (токарні, слюсарні), а також пришкільні ділянки, кролятник, свинарник, великий, гарно доглянутий самими учнями сад, город. Усе вирощене направлялось у дитячий садок та шкільну їдальню. У дитячому садочку, що був створений при школі, діти утримувалися безкоштовно.

Важкі 20-ті роки. Громадянська війна. Голод... А в школі кипить робота. Створюються кабінети фізики, хімії, біології, образотворчого мистецтва. У майстерні учні виготовляли меблі для приймальної ВУЦИКа.

А справжньою гордістю школи став великий чотириголосий хор, виступи якого користувалися великим успіхом у місті. Співати у школі любили. Співали солісти, дуети, різноманітні ансамблі. Постійним керівником хору був учитель співів Дмитро Харитонович Артюх. У репертуар входили російські, українські, народні пісні. Особливо любили пісні на слова Т. Г. Шевченка. Кожне свято починалося і закінчувалося виступом хору.

У школі кожного року урочисто святкували день народження Т. Г. Шевченка. Це було свято всього району. До нього готувалися всі: директор, учителі, учні та їх батьки – з великим бажанням, енергією і радістю. Попередньо складали план проведення Шевченківських свят.

У 1924 р. в день 110-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка була випущена газета «Кріпацькому поетові – вільні діти». До цього ювілею були виготовлені прикраси для зали, завіса з українським орнаментом; з таким же малюнком діти зробили дві дерев’яні рами: для портрета Т. Г. Шевченка і для стіннівки.

Щорічним святом була й урочиста передача дітей з дитячого садочка в 1-й клас школи.

З моменту свого заснування школа мала назву «12 школа імені Т. Г. Шевченка». А з 1920 р. вона була перейменована в Харківську семирічну трудову школу № 12 ім. Т. Г. Шевченка.

Першим директором школи був Микола Костянтинович Тесленко – ініціативний, енергійний та вимогливий керівник, душа педагогічного колективу. Його любили учні, поважали їхні батьки. За свою відданість українській мові в 1933 р. він був репресований: його звинуватили в націоналізмі. І тільки минулого року пошуковій групі нашої гімназії вдалося знайти архівну довідку про реабілітацію М. К. Тесленка, тобто ніякого складу злочину в його діях не було, а постраждав він за те, що любив і шанував українську мову та традиції свого народу.

З 1934 р. 12 школа стала десятирічною, а невдовзі до офіційної назви долучився титул «зразкова».

1941 р. У шкільному приміщенні госпіталь. Таня Васюренко, Катя Денисенко, Надя Бабич доглядають поранених. А загальний улюбленець, художник і заспівувач, комсорг Гриць Білокінь, який одразу по закінченні школи подався до Ленінградської Військово-Морської академії, пише друзям: «Конкурс був великий – до 40 чоловік на одне місце, іспити важкі. Найкраще я склав математику, російську мову та літературу. До речі, як би я хотів бачити зараз Любов Петрівну, Клемента Івановича, Федора Петровича, щоб якнайщиріше подякувати за надзвичайне ставлення до нас, за їхню сумлінну працю. Передайте всім викладачам, директорові моє щире вітання...

Після іспитів ми виїхали в табори на острів Вільний, розташований у гирлі Неви… 13 серпня я залишив Ленінград, а 23 уже вперше побував у бою. У боях минули 24, 25, 26 серпня. 26 мене поранило осколком міни у правий бік… Рана незначна...»

Білокінь загинув через місяць. Із Самарканда від Олекси Котлярова, який готується стати танкістом, надходить лист: «Коли я довідався, що ми втратили кращого друга, я зі сльозами на очах пішов у гори... Я жорстоко мститиму гітлерівським мерзотникам, зі ще більшою енергією вивчатиму грізну для ворога машину». «За цю смерть ми з Юрком, – пише Євген Паточкін, – поклялися мститися до останньої краплі крові. Я битиму гадів, скільки стане сил тримати штурвал». А Толя Колесніченко саме мав прийняти воїнську присягу: «Читаючи присягу, я весь час думав про Гришу... Ми з Льонею Криворучком поклялися помститися за його смерть!» Те саме й у листі Бориса Степанова. І ще – згадки про школу: «Вчуся я добре, можна сказати йду перший. Здобуте в школі допомагає здорово... Багато лишилося в пам’яті про нашу школу, про щасливий час, шкільні вечори...»

Та не судилось ні Б. Степанову, ні О. Котлярову, ні Є. Паточкіну зустрітися знову. Олекса загинув 1942 року, Євген – 1946 в Берліні під час виконання службових обов’язків. Останній лист від Бориса надійшов у грудні 1942 року з-під Сталінграда...

В окупованому Харкові лютував голод, – розповідає Валя Донцова. – Ми жили на околиці, мали клапоть городу, але і в нас харчі майже скінчилися. Хтось переказав, що Оконевський голодує. Кинулася до батьків: Клемент Іванович гине! Мама мені назбирала трохи зерна, торбину квасолі, буряків – що мала... Пішли ми з подругою. Стукаємо. Відчиняє Клемент Іванович – ледве ноги пересуває, весь опухлий. А коло нього дибають дворічні близнята... Віддали ми йому, що принесли. Він аж затремтів, заплакав і каже: «Спасибі, але мене ви вже не врятуєте. Це їм буде – і на онучок показує...»

Оконевський помер тієї голодної зими. А діти вижили і стали вчителями. Кожного року вони приходять до нашої школи, учні якої врятували їм життя.

У 1986 р. спільними зусиллями випускників повоєнних років, учителів, учнів та їхніх батьків на шкільному подвір’ї було споруджено стелу в пам’ять загиблих у роки війни.

У 70-ті роки почалася забудова 8 м/р. Старого приміщення школи стало замало, тому в 1972 р. було побудовано нове приміщення.

У 1999 р. школа стала навчально-виховним комплексом, а з 2006 р. – гімназією.

Сьогодні в гімназії навчається 786 учнів, створені гімназійні, спеціалізовані та профільні класи, серед яких є класи з поглибленим вивченням англійської мови, а також музичні та спортивні класи.

Все минає у цьому світі… Спливає час, змінюються покоління. Та залишаються незмінними загальнолюдські ідеали: любов до Батьківщини, до свого народу, мови.

І радісно стає на душі, що всі негаразди минули. Адже якщо у школі російськомовного Харкова учні залюбки спілкуються українською мовою, звучать українські пісні та вірші, то збулося те, за що страждав і боровся наш народ, про що мріяв Великий Кобзар. Відбувається утвердження української державності.

Продовжується життя, а разом із ним історія нашої школи. І кожен новий день дописує у її літопис все нові та нові сторінки.

Щасти тобі, моя Батьківщино, моя рідна школо!

Корінець Ольга,

учениця Руновщинської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради

Учитель: Корінець Тетяна Федорівна

Державна мова – візитна картка держави
Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, неоднаково мені.

Тарас Шевченко

Тарас Шевченко!... Це ім’я золотими літерами вписане в скрижалі історії світової культури. Шевченко стоїть в одному ряду з такими гігантами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем.

«Шевченкові думки переживуть віки» – так оцінив сам народ свого Кобзаря і Пророка.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти у народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К. Ушинського: «Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?».

Шевченко мрiяв про вiльну Україну, де «у селах у веселих» будуть «i люди веселi», де

Врага не буде супостата,

А буде син, i буде мати,

I будуть люде на землi.

Поет уявляв собi «сiм’ю вольну, нову», де оживе природа i оживуть люди, де не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i братерство.

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання – здійснити мрію Великого Кобзаря – відродити українську мову, державу, націю. І виконати його – наш громадянський обов’язок.

На мою думку, майбутнє України, як незалежної, демократичної держави, залежать сьогодні насамперед від послідовності та рішучості у проведенні комплексних заходів, спрямованих на формування підвалин української держави. Іншими словами, щоб подолати негативні наслідки багатовікової бездержавності, потрібно творити власну ідеологію державного будівництва.

Тому надзвичайно важливе місце посідає проблема реального утвердження державності української мови в усіх сферах офіційного (та й неофіційного) використання. Визначення Конституцією України державності української мови, на жаль, не розв’язує проблеми.

Оскільки наша мова багато десятиліть нищилася на державному рівні, то і про її відродження має подбати насамперед держава. Історичний досвід у нас є. Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: «велика Руїна» держави зумовила руйнування й української мови. Історія імперського правління переконливо довела: коли мова будь-якого народу витісняється зі сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає витіснятися зі сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та міжетнічного спілкування, а отже – і з сім'ї. А в кінцевому підсумку – з людської свідомості. Ми маємо нині державу без чітко визначених національних ознак, без загальновизнаної та повсюдно утвердженої державної мови.

У мовній справі треба здійснити рішучі заходи, як це зробили свого часу ізраїльтяни, французи, німці. Це аж ніяк не означає ущемлення прав народів, які живуть поряд із нами. Нехай зберігають свою самобутність, оригінальність, привабливість у межах своїх громад, шкіл, родин, а в державній сфері виявляють таку саму законослухняність, як і етнічне населення України. Саме так поводяться некорінні народи в усіх країнах світу. Наприклад, українська діаспора в Росії не менша, ніж російська в Україні. Але українці там не мають своїх шкіл, газет, радіо, телебачення. Та ніхто не чув, щоб вони порушували питання про державність української мови в Російській Федерації, зневажливо ставилися до державної російської мови.

Як же безсоромно ведуться дискусії з приводу двомовності в Україні! Двомовність у деяких країнах пояснюється тим, що до їх складу ввійшли певні кантони, провінції, регіони разом зі своєю землею і своєю мовою. А Україна створена лише за рахунок своїх земель, вона ні від кого нічого не забирала. Навпаки, частина наших земель належить нині Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державною мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву – Україна. Природно, що в межах своєї спільноти люди можуть спілкуватися найбільш прийнятною мовою, створювати свої школи, клуби, товариства. Але при цьому вони не мають права принижувати права громадян інших національностей і повинні свято поважати загальнодержавну мову, а саме українську, яка об’єднує всіх громадян України, є зрозумілою для всіх і є офіційною мовою всіх державних установ. Це – найвищий вияв демократії.

Люди, чи не час уже перестати знущатися з української мови?! Чи не набридло вам експериментувати з правописом?! Мовне каліцтво заполонило наші телеекрани. Назвіть хоча б один канал, що працює тільки державною мовою, пропагує українську культуру, літературну мову…

Чому деякі росіяни, проживаючи в Україні 30–50 років, так і не оволоділи українською? Бо принципово не хочуть.

Немає мов кращих чи гірших. Усі мови неповторні й особливі. Чому ж наша рідна українська мова потрапила в розряд «провінційних», «хуторянських», «сільських»? Адже ж це мова держави, яку треба поважати, оберігати й захищати. Нині, як ніколи, потрібен захист української мови як державної, як стандарту нашої державності.

Що для цього слід зробити? Насамперед потрібна чітка і недвозначна позиція найвищих державних осіб. Саме їх авторитетом визначатиметься поведінка інших керівників. Дивовижно, але факт: тільки у нас є міністри, які виголошують офіційні промови недержавною мовою, або ж такою, що викликає лише сміх та здивування.

Кожна людина, яка мріє про державну кар’єру, має усвідомити: не знаючи державної мови, не можна розраховувати на високу посаду, на пристойне місце в суспільстві, бо мовою загальнонаціонального спілкування в українській державі буде українська.

Використання державної мови керівниками та їх заступниками всіх рівнів – від Президента до бригадира – повинно стати правилом хорошого тону. Отже, потрібен службовий етикет, норми поведінки державного службовця. Кожен має усвідомити, що він перебуває на службі в українського народу, в Українській державі.

У багатьох країнах стрижневою є одна нація, є розумні порядки, які влаштовують усіх людей, що в ній мешкають. Хто веде першу скрипку в Англії? Англійці. У Німеччині? Німці. У Франції? Французи. І так в усіх демократичних країнах. Корінна нація є поводирем, не протиставляючи себе іншим народам, які проживають у країні. Це відповідає українській ідеї: створити європейську демократичну заможну Українську державу, в якій українці працюють як для себе, так і на благо інших народів, ведучи їх за собою.

У такій площині націоналізм повинен стати надзвичайно продуктивною силою, здатною викликати потужну хвилю патріотизму, як це не раз уже було в нашій історії. Але, я вважаю, цю ідею необхідно довести до свідомості всіх людей, які живуть в Україні, для чого потрібно створити багаторівневий цикл видань із питань державотворення, своєрідну біблію. До цього слід залучити національно свідомих учених, видатних педагогів, письменників, журналістів, громадських і політичних діячів. З погляду науковості й методики книга має бути такою, щоб до неї тягнулися читачі.

У цей всеобуч повинні включитися всі: державні органи, система освіти, товариства "Знання" і "Просвіта", церква, засоби масової інформації, профспілки, творчі спілки, працівники українських силових структур, усі національно свідомі громадяни та ін.

Уваги потребує і зовнішній вигляд установ, вулиць, крамниць. Спробуйте, наприклад, установити якийсь рекламний щит, не узгодивши цю справу з архітектором, пожежником, інспекцією санітарного стану та ще з кількома владними структурами, і вам випишуть такий штраф, що ви довго чухатимете потилицю. Перевіряють і контролюють усе, тільки не мову. Хто ж формує мовний образ наших міст, хто визначає мовну політику?

Дивна мовна ситуація і в діловодстві, проектно-конструкторській документації, звітності. Закиди щодо відсутності необхідної української термінології в технічній, медичній та інших галузях є безпідставними. Це неправда. Ще в радянські часи викладачі, які читали лекції українською мовою, ніколи не зазнавали труднощів у пошуках необхідного українського відповідника.

Настав час прокинутися, сміливо взятися до роботи, часом невдячної, інколи затратної з різних сторін, зокрема й фінансової, поволі й виважено рухатися в напрямку утвердження української державності. Настав час, відповідно до Конституції України та законодавства про мови, рішуче переводити і навчання в усій системі освіти на державну мову, надаючи широких прав, де є в цьому потреба, мовам етнічних груп.

Освіта немислима без книжкового забезпечення. Нестача підручників, україномовних видань та їх дорожнеча стали гострою проблемою. Правда, проблемою штучною. Бо не може бути держави без школи та книги. І як не згадати такі пророчі слова Т. Г. Шевченка, хоч і написані в далекому 1859 році, але актуальні і в наш час: «Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя?»

Там, де не вистачає книжок, або держави немає, або вона гине. Там немає керівників, здатних осмислити цю трагедію. Розмови про нестачу коштів на друк, а відтак і підручників українською мовою, є тільки приводом, аби виправдати сьогоднішній стан справ. Скільки грошей витрачається в нашій державі на друк російськомовних газет, журналів, книжок! Здається, що хтось дуже розумно і тонко керує цією справою. (Нині в Україні видається 70 відсотків російськомовної літератури і лише 30 – україномовної.)

Організацію державотворення в Україні слід доручати лише тим людям, які хочуть саме незалежної України, які знають її історію, люблять її культуру й народ, мають необхідні професійні знання та організаційні здібності, які чесні й порядні.

Панове можновладці, чому б Вам не розробити цілу низку протекціоністських заходів щодо підтримки української мови? Це може бути пільгове законодавство на українське друкарство та виробництво музичної продукції, організація рекламної справи державною мовою, дублювання цікавих зарубіжних фільмів українською мовою; замовлення технічних завдань та іншої нормативної документації на обладнання, техніку, технологію українською мовою, без яких Держнагляд не допустить їх ввезення в Україну, тощо.

Ще одна надзвичайно важлива проблема – створення єдиної національної української церкви. Київський патріархат займає чітку державницьку позицію, проте держава його чомусь не помічає. То чому ж наша держава цурається підтримки української церкви?

Коли йдеться про відродження української мови та її вживання як загальнонаціональної в Україні, то головний тягар цієї великої місії має взяти на себе корінний етнос як цементуючий елемент української держави, як гарант її суверенітету і демократичного розвитку всіх інших народів. Розвиваючись самі, українці поведуть за собою інших, ні в якому разі не утискуючи їхні національні права та інтереси. І це буде запорукою того, що Україна постане як європейська демократична держава, здатна забезпечити розквіт усім своїм громадянам. Нехай у цій величній справі напутніми нам будуть слова Тараса Шевченка: «Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».

Лугова Наталя,

учениця Перемозької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Лозівської районної ради
Учитель: Кобиш Тетяна Леонідівна
Перегук століть…

(Життєві фрески. «Кобзар»)
Фреска ( з італ. frescoсвіжий) – живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а багатошаровість у фресковому живописі заборонена.
Тополя

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила – не спинила,

Пішов та й загинув…

Якби знала, що покине, –

Була б не любила;

Якби знала, що загине, –

Була б не пустила…
Край нашого села росте висока старезна тополя, невідомо ким і коли посаджена. На лаві, що стоїть поруч, у місячні весняні ночі можна було бачити закохані пари. Воркують собі голуб’ята, цілуються і слухають дивні трелі солов’їв, що звили собі гніздечко у кроні старого дерева. Інколи на лаві перепочивали подорожні, що прямували в сусіднє село, а ще пастухи, що пильнували худобу.

Але майже кожного дня, чи то в літню спеку, чи в осінню негоду, у снігову завію чи у весняну повінь, на лаві можна побачити стару, згорблену постать – це Марія. Сидить, прихилившись до тополі, дивиться на дорогу і невідомо з ким веде розмову. Підсміюються дітлахи над дивакуватою бабцею, а молодиці витруть зрадливу сльозинку, зітхнуть тяжко і попрямують далі. Лише кучерява хмаринка, що зачепилася за стару гілляку тополі, цвіркуни на вигоні чи пустотливий вітерець можуть почути цю дивну розмову.

– Це ти? Прийшов?!

– Це я.


– Чому так довго, де ти забарився?

– Я на війні був.

– Так, я знаю. А чом ти не писав? Я ж так чекала!

– Я на війні був.

– Так, я знаю…

– Яка красива ти у мене! І очі сині-сині, як тоді, коли сказала вперше: «Я кохаю!»

– Я сива стала, і очі мої сиві, бо виплакала стільки сліз. Тебе чекала… А ти такий же гарний, як тоді, коли ішов на фронт. Ти пам’ятаєш, як сказав мені: «Чекай!» – і я чекала .

– Чому ж і досі ти сама?. По війні, я знаю, до тебе сваталось чимало.

– Бо вірила я і чекала.

– Але приходжу я до тебе лише у снах! Я на війні загинув…

– Так, знаю, але люблю і вірю, і чекаю.

– Яка красива ти!

– Я знаю.

– Я так люблю тебе, а обійнять не можу.

– Для мене ти – промінчик сонця і свіжий вітерець у полі, і теплий дощик, і лист осінній, що стелиться мені під ноги.

– Мене немає, я загинув.

– Так, це добре знаю, але кохаю і чекаю!

Край нашого села росте висока старезна тополя, невідомо ким і коли посаджена. На лаві, що стоїть поруч, у місячні весняні ночі можна було бачити закохані пари. Воркують собі голуб’ята, цілуються і слухають дивні трелі солов’їв, що звили собі гніздечко у кроні старої тополі.


Наймичка

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! Подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…

Та й оніміла.


Кажуть, що за гроші щастя не купиш, але того дня ні Олена, ні Ганна про це не думали.

Олена мала все, чого бажала: розкішну квартиру у центрі міста, престижну професію, новенький автомобіль, коштовності і головне – заможного чоловіка-бізнесмена. Єдине, що не давало їй спокою, що вносило дисгармонію у її досить-таки розмірене життя, – відсутність дитини. Чоловік так прагнув мати спадкоємця, а ось вона через якусь лікарську помилку вже котрий рік не може завагітніти. Жодне лікування в дорогих закордонних клініках та санаторіях не давало бажаного результату, а час спливав… А як же хотілося їй, Олені, бути мамою!

Кажуть, що гроші не пахнуть, але ці гроші пахли вишуканими французькими парфумами. Ганна тримала зелені папірці в руках і дивилася на елегантну струнку жінку. Довге русяве волосся спадало на плечі, сині, як небо, очі благально дивилися на неї, а вуста вкотре повторювали: «Будь ласка…» Ганна вагалася, але потім рвучко повернулася до столу і підписала контракт. Вона офіційно погоджувалася стати сурогатною матір’ю для дитини Олени та її чоловіка.

Кажуть, що багаті теж плачуть, але вона, Ганна, напевно, пролила сліз набагато більше. Залишившись з малою дитиною та матір’ю, прикутою до ліжка, тяжко працюючи медсестрою, вона ледь-ледь зводила кінці з кінцями. У її однокімнатній квартирі давно вже не було ремонту, Петрика потрібно цього року збирати до першого класу, а мамі конче необхідно пройти курс лікування. Що робити?! «Напевно, сама доля нас звела разом», – думала жінка, підписуючи папери.

У пологовому відділенні, куди Ганну привезли народжувати, на неї вже чекали Олена з чоловіком. Ганна з острахом дивилася в її сині, як небо, очі , а вуста благально шепотіли: «Будь ласка, я не можу, вибач, це моя дитина, мій син, мій, мій, чуєш..?» Як же картала себе жінка останнім часом за хвилинну слабкість! Як же прив’язалася вона до дитяти, яке виношувала під серцем довгі дев’ять місяців!

Дві жінки, дві долі і маленьке янголятко, що лежало й жалібно відкривало ротика, шукаючи материних грудей. Олена плакала, Ганна жалібно благала, а чоловік у дорогому чорному костюмі мовчки підійшов до ліжечка і забрав малюка…

Вирушаючи за вказаною в оголошенні адресою, Ганна розмірковувала над тим, що щастя за гроші не купиш, і в цьому вже давно вона пересвідчилася. Постійне відчуття провини і тривоги супроводжували її останні шість років. І хоча мама одужала, а Петрусь в усьому їй допомагає , біль на серці не вщухав. При згадці про сина жінка посміхнулася. Він мріє про комп’ютер і обов’язково його отримає, як тільки Ганна влаштується на роботу.

Вона натиснула на дзвінок. Двері відчинив поважний чоловік.



  • Я за оголошенням, вам потрібна домробітниця? – промовила Ганна.

  • Олено, це до тебе, – промовив господар і повернувся до кімнати.

З вітальні вийшла елегантна струнка жінка. Її довге русяве волосся спадало на плечі, а сині, як небо, очі дивилися на маленьке янголятко, шестирічного хлопчика, що тримала на руках.

– Ви до мене? – звернулася Олена, піднявши очі.

Ганна дивилася на маленького хлопчика і мовчала.

На Великдень

На Великдень, на соломі

Проти сонця діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка…


– Христос воскрес! – виспівували Великодню пісню дзвони святого собору.

– Воістину воскрес! – відповідали один одному при зустрічі перехожі.

Духмяний аромат невеличкої пасочки приємно лоскотав ніздрі п’ятирічної Зінки, тепле травневе сонечко лагідно пестило ніжне личко, а грайливий вітерець бавився білими пелюстками польових ромашок, що лежали біля дівчинки. Сидячи на лаві, Зіна увесь час намагалася прикрити коротенькою спідницею свої колінця, на яких виднілися чималі синці.

Удаючи байдужість, дівча з цікавістю спостерігало за малечею, що весело бавилась на дитячому майданчику. Дітлахи обмінювалися крашанками та майстерно випікали святкові кулічики з піску. Зіна завжди трималася осторонь, бо боялася, що знов образять, назвавши жебрачкою, поглузують з її убогої спіднички і проженуть.



  • Привіт, ти хто?

Здивована Зінка підвела очі і побачила біля себе високу русяву дівчину. Вона відразу її пізнала, бо бачила, як сьогодні та разом з родиною переїхала до їхнього будинку.

– Зін-ка, – ледве видушило з себе дівча.



  • Господи, це ж хто тобі дав таке старомодне ім’я, просто все життя зіпсували, – промовила русява дівчина, сідаючи поруч.

Зінка мовчки здвинула плечима. Вона міцно притиснула до себе невеличку пасочку, взяла букетик ромашок і зібралася вже йти додому.

  • Квіти для кого? – знову запитала русявка.

  • Для мами, – тихо відповіла Зіна й зашарілася.

– Мабуть, класна у тебе матір, що ти їй квіти даруєш. А моя дістала мене своїми настановами та постійним контролем: що одягаю, з ким товаришую, чим займаюсь? Бр-р-р-р, набридло все і дістало!

За кілька хвилин Зінка вже була вдома. На столі стояли порожні пляшки від горілки та брудний посуд. На ліжку спала п’яна, як завжди, матір. На стільці висів шкіряний пасок. Дівчина поклала біля матері квіти та пасочку і пішла мити посуд.

А ввечері у сусідній квартирі в русявої дівчини заболів живіт і підвищилася температура. Стурбована матір цілу ніч провела біля її ліжка, ніжно пестячи русяву голівку своєї доні.

Лихоліт Андрій,

учень Первомайської

загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 2
Учитель: Яременко Валентина Іванівна

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка