Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка11/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Т.Шевченко в долі Д.Яворницького
Імення його було, єсть і буде свято

для всіх тих, у кого єсть жива душа і живе серце в грудях.

Д. Яворницький
Цікаво мені вивчати життя видатних людей: люблю читати про них книжки, дивитися кінофільми, ходити в музеї, які їм присвячені.

Багато праць написано про життєвий шлях і поетичну творчість Т.Г. Шевченка, про його чудові малярські роботи, про долю жінки-кріпачки в його творах, про жінок у житті самого Тараса, його мрії про майбутнє України. Знаємо заповіти Великого Кобзаря, шануємо його сміливе і мудре слово. Здається, немає що писати про Т. Шевченка. Та раптом знаходжу цікавий матеріал про Д. Яворницького і розумію, що так мало знаю про цих видатних людей.

Тарас Григорович Шевченко…

Дмитро Іванович Яворницький…

Ці дві постаті відомі в Україні та за її межами. Я захоплююся цими людьми! Що об’єднує їх? Обох зростила українська земля. Вони – сини твої, Україно! Свою синівську ніжність, свій талант любити і творити для знедоленого народу вони поклали до ніг твоїх, Україно. Ніякі історичні вітри та дощі зневіри не стерли сліди, що залишили по собі ці велетні духу. Вони – слава твоя, Україно!

Т.Г.Шевченко – видатний поет, талановитий художник, совість українського народу.

Д.І.Яворницький увійшов в історію української науки і культури як видатний історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексиколог, письменник, краєзнавець, громадський діяч.

Яворницький, як і Шевченко, прожив нелегке життя. Доля його подібна до долі багатьох патріотів України: постійні гоніння та переслідування за любов до неї, до її історії, голод, нестатки, хвороби, нещастя.

Різнобічний талант, природна обдарованість і неймовірна працелюбність цих людей вражають і мене, і моїх сучасників. Т.Шевченко і Д.Яворницький пронесли через своє життя щире захоплення найколоритнішим явищем в історії України ХVI – XVIII ст. – запорізьким козацтвом.

Героїчне минуле України постає в багатьох творах Шевченка, а саме: «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «До Основ’яненка», «Гамалія», «Гайдамаки» тощо.

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли воювати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі ...(«Іван Підкова»)


Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

…бо все гине, –

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України! («До Основ’яненка»)

Усе, що залишили по собі запорожці, – перекази, пісні, легенди, оповідання, одяг, зброю, предмети побуту, коштовності, старовинні рукописи – Д.Яворницький збирав, обробляв і систематизував усе своє життя. І все це (85 тисяч експонатів) знаходиться у всесвітньовідомому музеї імені Д.Яворницького у Дніпропетровську, директором якого він був багато років. Власноручно вчений і дослідник зібрав 35 тисяч експонатів часів козаччини! Це – вічний пам’ятник йому і нашому народові! Ще за життя Яворницького в Петербурзі була надрукована його тритомна праця «Історія запорозьких козаків», яка стала теоретичним підсумком його діяльності як історика.

Д.Яворницький був причетний до збирання і систематизації матеріалів про Т.Шевченка. «Вештаючись по світах, вишукуючи та добуваючи скрізь різну старовину та всілякі рідкості, я здобував, між іншим, великий, коштовний, несподіваний для самого себе матеріал, який стосується до біографії нашого великого українського поета Т.Г.Шевченка», – так писав він в одній зі своїх праць.

Цікавою була передмова до нового видання (1886 р.) Шевченкового «Кобзаря» і «Гайдамаків», написана Д.Яворницьким. Поява цієї передмови засвідчила, що у важкі часи реакції, а саме у 80-ті роки ХІХ ст., Дмитро Іванович безстрашно відстоював кращі здобутки української культури.

Яворницький був не згодний з оцінкою «Гайдамаків» П.Кулішем та І.Франком, які були невисокої думки про цей твір Кобзаря. І.Франко писав, що Шевченко зрозумів Коліївщину «фальшиво і зробив її слабо». Д.Яворницький пояснював читачам, що Т.Г.Шевченко правдиво змалював епоху гайдамаків. Коліїівщина, – підкреслював історик, – це час людей, «що мстили своїм ворогам, полякам, за економічний, релігійний і моральний гніт…».

Видатним явищем у шевченкознавстві стала праця Д.Яворницького «Запорожці в поезії Т.Шевченка». Так оригінально вчений відзначив 50-ті роковини від дня смерті Т.Шевченка. Яворницький на великому історичному матеріалі показав глибину і бездоганність Шевченкових знань про минуле Запорожжя. Видатний історик, сам закоханий у героїку рідного краю, щиро поділяв погляди Кобзаря на те, що Січ вела боротьбу не тільки з турками, татарами і поляками, а й «с московским правительством», яке постійно скорочувало, а потім і зовсім знищило козацькі «вольності». У цьому збірнику було вміщено автобіографію Кобзаря, написану російською мовою в 1860 році, автограф поета, а також важливі документи про його перебування на засланні, лист поета до М. Щепкіна. Цей матеріал був цікавим і корисним як для науковців, так і для шанувальників творчості Т.Шевченка.

Д. Яворницький надавав великого значення святкуванню Шевченкових роковин. У 1914 році царизм усіляко перешкоджав відзначенню 100-ї річниці від дня народження Кобзаря. Дмитро Іванович разом із однодумцями в раді Катеринославської «Просвіти» домігся дозволу в губернатора не забороняти святкових заходів. На ювілейному засіданні він виступив із промовою (по-українськи) про роль і місце Кобзаря в українській літературі та в суспільно-політичній боротьбі за волю народу: «Увесь свій вік поет болів за рідний край, за бідний знедолений народ; він плакав його слізьми, він страждав його стражданнями, він радів його радощами». Яворницький особливо наголосив на тому, що Шевченко «був не тільки поетом для України і Росії, а для всього слов’янського світу, навіть для всього людства».

Предметом спеціальних досліджень вченого стало питання про народність Шевченка, тобто про органічний зв’язок поета з народом. До основ народності Шевченка Яворницький відносив «чистоту і простоту» Шевченкової мови, опору поетичної творчості на фольклорні джерела. Він стверджував, що «справжнім народним поетом робить Шевченка і щира, глибока, гаряча беззавітна любов його до України, за яку він прийняв великі муки, навіть поклав душу». Шевченко писав: «Історія мого життя є частиною життя моєї батьківщини». Д. Яворницький вважав, що Т.Шевченко глибоко любив свій рідний народ, «гаряче і щиро любив його минуле, його історію», що найдорожче і «наймиліше за всіх для нього були запорожці».

Т.Г.Шевченко любив українську мову, захищав її право на самостійне існування, пишучи твори рідною мовою. Він – основоположник нової української літератури та української мови. «Буквар» – так назвав Шевченко читанку для дітей, яку упорядкував і видав на власні кошти.

Афористичними стали такі рядки Кобзаря:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!
…Возвеличу

Малих отих рабів німих.

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово…


Без мови в світі нас – нема!
Не забуваймо, що Д.І.Яворницький теж любив рідну мову. Він зробив великий внесок у розвиток української лексикографії. Завдяки його копіткій багаторічній роботі видано «Словник української мови. Том І., А – К» (1920 р.). Ним зібрано 60 тисяч слів живої народної мови, яких немає у відомому чотиритомному словнику Бориса Грінченка.

Д. Яворницький звернув увагу на вплив особистості Кобзаря на відомих діячів культури, зокрема на художника І.Ю.Рєпіна; писав про ставлення Л.Толстого до великого сина українського народу.

Не можу не помітити того, що Т.Шевченко мав вплив на життя і діяльність самого Д.І. Яворницького.

Яворницького – вченого талановито продовжив Яворницький-письменник. Творчість Кобзаря була «однією з фундаментальних основ світобачення вченого, одним із джерел його демократичного історизму». Дмитро Іванович – автор багатьох художніх творів, ось декілька з них: автобіографічна повість «За чужий гріх», роман «Останні дні Запорожжя», збірка оповідань «Поміж панами». Популярною свого часу була збірка поезій «Вечірні зорі» (1910 р.), в якій вміщено вірші, присвячені Т.Г.Шевченку. В одному з них Шевченкове страдницьке життя Яворницький порівняв із плаванням великого корабля:

Хоч не прямо, пливе боком,

І не цілий, а побитий,

Він прибився до берега,

Дуже хвилями підбитий.

І багатство в злу фортуну

Не згубив він, незчисленне,

Приніс човна Україні,

Бо любив її силенно…

Творчий доробок письменника ще мало вивчений, але впевнено можна сказати, що на творах Д.Яворницького позначився вплив Т.Шевченка. Це й зрозуміло – адже Великий Кобзар надихав Д.І.Яворницького і як історика, і як письменника.

Вшановуючи пам’ять українського вченого, 11 жовтня 1940 року Дніпропетровському історичному музеєві присвоїли ім’я Яворницького. 1995 року до 140-річчя від дня народження Дмитра Івановича на його могилі біля історичного музею було відкрито пам’ятник.

Вдячні нащадки несуть квіти до пам’ятників Т.Г.Шевченку як в Україні, так і за кордоном.

Д.Яворницький писав: «Моїм правилом у житті було – працюй, працюй, не дивлячись уперед і не озираючись назад; працюй, не очікуючи нізвідки і ні від кого ні нагород, ні похвали; працюй до тих пір, доки служать тобі руки і доки б’ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь твого народу і на благо батьківщини, дорогої тобі…».

Слова, що були життєвим кредо вченого і письменника, звучать заповітом для нас, молодого покоління.

Яворницький так писав про велич Т.Шевченка: «Імення його було, єсть і буде свято для всіх тих, у кого єсть жива душа і живе серце в грудях».

Тарас Шевченко і Дмитро Яворницький – ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ.

Я захоплююсь цими велетнями духу!

Вони – слава твоя, Україно!

Визнанням моєї любові і пошани до Кобзаря буде ця робота і презентація слайдів «Пам’ятники Тарасові Шевченку в Україні та за кордоном», підготовлена до тижня української мови та літератури в школі.



Олешко Олена,

учениця Краснопавлівського багатопрофільного ліцею Лозівської районної державної адміністрації

Учитель: Чуйко Тетяна Іванівна
Вдивляюся в твої портрети…

(ремінісценція-відгомін)

Тарас Григорович Шевченко.

Геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження України.

Велетень духу, митець великої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною.

Наділений багатьма рисами вдачі: палким волелюбством, великою працелюбністю, жадобою вчитися, широким діапазоном зацікавлень…та безталанням…

Із сорока семи років, відведених йому долею, двадцять чотири був кріпаком, дев’ять – вільним, десять карався на засланні, а решту (три з половиною) – під постійним наглядом поліції.

«Життям своїм, своєю наскрізь українською вдачею дав нам приклад доброго, ідейного українського патріота, непохитного борця за волю, натхненного апостола правди, миру й братання… Без нього… Хтозна-що було б без нього!» (Богдан Лепкий).

І весь той біль, страждання, муки і зацікавленість, любов, жага, пристрасть – у його очах (дзеркалі душі людської), що пильно дивляться через роки й століття на нас, сьогоднішніх землян, із майстерно виписаних автопортретів.

Вдивляюся в твої портрети,

О мій улюблений поете,

Великий майстер полотна –

Твоя на них

нужденна доля вся.
Життя усе у тих портретах –

В стражданнях й творчих злетах…

Життя ж бо дуже не з легких,

І все воно в очах твоїх.


Ті очі – дзеркало подій,

І віри, сподівань, і мрій.

У них і щастя, й горе, й ласка,

Кохання, наче дивна казка.

І бачу я у них печаль,

Вони спрямовані удаль.

Відкриті широко на світ,

На нас – прийдешніх –

через «много літ»…
Перший автопортрет (1840 рік)

Історична довідка. Найперший із тепер відомих автопортретів (полотно, олія, 43 × 45, в овалі, Національний музей Тараса Шевченка) виконано на початку 1840 року в Петербурзі. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олійними фарбами. У творі – романтично піднесений образ молодого художника-поета. В манері виконання – в легких лесируваннях, що подекуди поєднуються з корпусним накладанням фарб, у витонченому малюнку, в довершеному пластичному моделюванні, в колориті, побудованому на синьо-зелених тонах із вкрапленням червоних, а головне – в романтичному забарвленні образу – виразно відчувається вплив Карла Брюллова.

«Живу, учусь, нікому не кланяюсь, нікого не боюсь, окреме Бога – велике щастя бути вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить», – писав Тарас у листі до брата Микити за кілька місяців до створення автопортрета.

Зовсім недавно молодий художник і автор поезій тяжко нездужав. Однак п’янке відчуття свободи, яке не полишало Тараса, пересилило недугу, позначившись на його емоційному стані: з автопортрета (картина овальної форми), написаного олійними фарбами, до нас звернене привабливе обличчя молодої людини з опуклим чолом, чітко окресленим прямим носом,  трохи загостреними вилицями і глибоко запалими після хвороби очима. Темне вбрання вдало контрастує з блідістю образу. Проникливий погляд глибоких очей спрямований ніби на нас, але в той же час заглиблений у себе. Це надає портрету певної таємничості й романтичної піднесеності.

Найбільше вражають очі. У них – глибокий сум і нестримна жага життя, натхнення і докір. Кому? За що?

За що, кому, питаєте,

Матір добрую у домовину

Нужда та праця положила,

І батько, плачучи з дітьми,

Не витерпів лихої долі?..

А я межи людьми…

То воду школярам носив,

То дяку п’яному служив,

А то у пана козачком,

Фасади в «майстра» фарбував бігмом.

І зустріч доленосна в Літньому саду,

І воля-воленька не в сні, а на яву.

Навчання в Академії мистецтв.

А скоро вийде мій «Кобзар» –

Народу справжній дар.

Здається, все так добре, ладно,

Складається життя доладно.

ТА

Тяжко-важко в світі жити



Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, –

Хоч з гори та в воду!

… В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає…

Тому «сумними рядами» на папері лягають думи, а в очах люба серцю Україна, де, може, знайдеться «щире серце і слово ласкаве», «щира правда», а ще, може, й слава…


Автопортрет 1845 року

Історична довідка. Автопортрет, виконаний у кінці серпня 1845 (папір, олія, 17 × 13.3, Державний Музей Тараса Шевченка) в с. Потоки на Київщині під час другого після звільнення з кріпацтва приїзду на Україну і подарований Н. Тарновській («дорогій кумасі»),де з написом на звороті чорнилом рукою В.В. Тарновського (молодшого): «Портретъ Т. Шевченко, сделанний имъ самимъ въ зеркало въ до 1845 года въ с. Потоках…», немовби розвиває ідею попереднього («Автопортрет зі свічкою»). Він гранично простий, ясний за формою.

Промайнуло трохи більше п’яти років – і зовнішність Тараса Шевченка дещо змінилась: на голові відчутно порідшало волосся, контури обличчя округлились, з’явились бакенбарди. У цей час колишній кріпак, перед яким уже відчинились двері садиб найсановніших вельмож, був широко відомим і в Петербурзі, і в себе на батьківщині. За якихось кілька місяців по тому він напише “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”, “Заповіт” та інші полум’яні твори, де пролунає неприхований заклик до боротьби з ненависним ладом, соціальною несправедливістю і національним гнітом.

Волею, енергією, непохитною рішучістю людини, впевненої у своїй силі і правоті, віє з цього автопортрета.

Відкрито очі дивляться на світ –

Правдиво, щиро і привітно.

Поету тридцять один рік –

Так добре в світі й світло.

А скільки хочеться зробить

Для краю рідного свойого!

Народу вірно послужить,

Набути духу бойового.

Борітеся – поборете, –

Закликає щиро. –

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!..


Та страшно спати на волі,

І заснуть навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої! злої!
Перший автопортрет періоду заслання (1847 рік)

Історична довідка. Перший автопортрет (папір, олія, 12.7 × 9.9, Державний Музей Тараса Шевченка), порушивши царську заборону писати і малювати, він намалював між 23 червня і 11 грудня 1847 року в Орській фортеці, як тільки туди прибув, і  11 грудня 1847 надіслав Андрієві Лизогубу. Це портрет поета в солдатському мундирі і кашкеті-безкозирці.

Наприкінці червня 1847 року Тараса Григоровича Шевченка після короткої позасудової розправи і довгого арештантського шляху з Петербурга до Оренбурга було зачислено рядовим військової частини Орської фортеці. «Эта обширная площадь, окруження с трех сторон каналом аршина в три шириною да валом с соразмерною вишиною, а с четвертой стороны – Уралом. Вот вам и крепость. Недаром ее киргизы называют Яман-кала (місто-погань). По-моему, это самое приличное ее название», – пише Шевченко в повісті «Близнецы».

Жорстокість вироку, заборона займатись улюбленою справою, немилосердна і безтямна солдатська муштра, принизливий стан людини, позбавленої щонайменших прав, і тяжкі кліматичні умови спричинили до того, що в перші місяці заслання моральний і фізичний стан Тараса Григоровича різко погіршився.

Та ще ота проклята уніформа –

Обмежує, приплющує, принижує…

Солдатська муштра – норма,

Людське в людині вижиє.

З автопортрета очі в очі

На мене дивиться Кобзар.

Ті очі – намистини ночі,

У них – і відчай, і скорбота, і печаль…

Чому не дав Господь дожити

Мойого віку в тім раю,

Чому весь час мені тужити

В далекім і чужім краю?!.

ТА

Хоч доведеться розп’ястись!



А я таки мережать буду

Тихенько білії листи.

І другий біль луною із душі:

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варта вона огня святого?

Варта! Всі думи й помисли про рідний край – такий безмежно дорогий і безмежно далекий:

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну…

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими,

З темними лісами!

Подивишся, Тарасе, побачиш, привітає тебе Україна-ненька…Та попереду ще десять років мук, страждань, болю, розпуки; полотна киргизьких краєвидів і киргизів убогих; Аральська експедиція, захалявна книжечка віршів; наклепи. обшуки, – одним словом, боротьба за існування, за виживання, за право називатися Людиною.

О думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанну свою Вкраїну!

Роби що хочеш з темним зо мною,

Тільки не кидай, в пекло з тобою…
І він вийде з цієї круговерті Переможцем!
Автопортрет 1857 року

Історична довідка. Повертаючись із заслання, у Нижньому Новгороді Шевченко намалював ще два автопортрети. Перший (тонкий папір, італійський білий олівець, 31.4 × 24.6, Державний Музей Тараса Шевченка), виконаний не пізніше 28 листопада 1857, автор подарував М.С. Щепкіну.

Другий (тонкий папір, італійський білий олівець, 25.5 × 21.2, Державний Музей Тараса Шевченка), виконаний не пізніше 4 січня 1857, надіслав тоді ж із П. А. Овсянником у дарунок М. Лазаревському. В обох творах постає образ сильної духом людини, яка вийшла незламною з найтяжчих випробувань. М. Лазаревський з подарованого йому автопортрета замовив 25 фотокопій, щоб поширювати їх серед друзів і знайомих.

Чекаючи звільнення, з 12 червня Шевченко розпочинає писати щоденник, куди занотовує свої роздуми. Часто пише, з яким нетерпінням чекає сподіваної волі. Та офіційного розпорядження довго не було. Якщо із Петербурга до місця заслання поета було доставлено за вісім діб, то розпорядження з того ж Петербурга про звільнення від солдатчини йшло майже три місяці. Цар Олександр ІІ, посилаючись на образу його матері в поемі «Сон» («Цариця-небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне, Хита головою»), не відразу погодився надати дозвіл недавньому солдатові на в’їзд до Москви і Петербурга.

Десь у цей період написаний автопортрет. Шевченко зображений з довгою бородою. На обличчі – глибокі страждання. Великі сірі очі світяться добрістю, у них відчутний повів свободи. Темно-русяве рідке волосся зачесане на один бік, довгі великі вуса спущені донизу, нижня частина обличчя вкрита густою бородою.

У той же час автопортрет відбиває сліди недавніх страждань, свідченням цього є трохи нахилена голова, впалі щоки, скорботні очі змученої людини. У них – страшенний біль душі й дух свободи, звільнення водночас:

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!

з казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила…

Мов живущою водою

Душу окропила.


Останній автопортрет 1861 року

Історична довідка. Останній автопортрет (полотно, олія, 59 × 49, в овалі, Державний музей Тараса Григоровича Шевченка), виконаний 1 лютого 1961, відтворює образ безнадійно хворого художника.

Із січня 1861 року Шевченко майже не покидав своєї холодної і сирої оселі – майстерні-келії в будинку Академії мистецтв, де й створив свій останній автопортрет. За висновками фахівців, він вдало відображає тогочасний емоційний і фізичний стан Т. Шевченка, який відчував наближення кінця.

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почумакуєм спочивать…

Цей вірш, датований 14 лютим, Т. Шевченко написав на звороті автопортрета.

З густого мороку темно-коричневого асфальту проступає сильне бічне контрастне освітлення обличчя українського генія, що вже заходився рушати «тихесенько в далеку дорогу». Такий контраст посилює трагізм полотна. Під насупленими бровами – очі, спрямовані у просторове безмежжя, туди, де на оновленій землі «врага не буде супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі…»

Якось Тарас Григорович сказав Лазаревському: «От якби додому, там би я, може, одужав». Та не судилося… А серце рвалося до неньки України:

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

Страждання і любов,

І віра, і зневір’я…

До тебе повертаюсь знов

У час розпуки і примир’я.

Ти крізь століття дивишся на нас

Своїми темно-сірими очима.

Не владарює над тобою час,

Ми відчуваєм тебе зримо.


Тарас Григорович Шевченко життям своїм, своєю наскрізною українською вдачею дав нам приклад доброго, ідейного українського патріота, непохитного борця за волю, натхненного апостола правди, миру, братання.

Людина-патріот, людина-геній, людина-борець.

Його автопортрети – то своєрідна автобіографія, написана рукою великого художника-реаліста, відверто, без прикрас.

А очі на них – дзеркало душі ЛЮДИНИ.

Вдивляюся в твої портрети,

Читаю зболені рядки…

Відчуваю і падіння, й злети,

Твою любов несу через віки.

Побачила і генія, й людину,

І зрозуміла всю любов твою палку,

Полину із тобою в світлу днину,

Куштуючи земного раю гіркоту.


Очима серця ти тавруєш зло,

Хоч злом посипано твою дорогу…

Очима серця віддаєш тепло,

Вселяєш віру в перемогу.


Схиляюся, Тарасе, пред тобою:

Відкрив ти очі і мені.

Щасливою осяйною весною

Нам разом у майбутнє йти.



Шевченко Ярослав,

учень Харківського

навчально-виховного комплексу № 21

Учитель: Єгорова Алла Миколаївна
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка