Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка12/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Вибрати не можна тільки Батьківщину! (Лист до Тараса Шевченка)

Шановний Тарасе Григоровичу, славний наш Кобзарю!

За вікном – XXI століття. Але лист цей не в минуле, він – у сучасне. Колись Ти, Тарасе, звертався до «мертвих, і живих, і ненарожденних земляків своїх», а тепер звертаюсь я до Тебе, бо щиро вірю у Твою невмирущість. Ти – наш сучасник, Ти з нами був і є зараз, хоча у Вічність відійшла душа Твоя. Вона, зболіла стражданнями свого знедоленого народу, не байдужа до нашого сьогодення, бо мав Ти «в серці те, що не вмирає». Я пишу цього листа, щоб поділитися з Тобою, мій улюблений поете, думками про нашу з Тобою Україну, її долю, її минуле, її сучасне й майбутнє. Пишу саме Тобі, бо ми з тобою – українці, нам болять одні болі, ми прагнемо однієї мети, ми сумуємо й радіємо разом, наш Тарасе! Звертаюся до Тебе, бо для мене Ти – не застиглий у віках пам’ятник чи портрет на стіні. Ти – наша совість і наша пам’ять. Це Ти денно й нощно молився за свій народ і прохав Бога зглянутися на свою нещасну країну – дати її дітям жадану волю. Це Ти звертався до земляків своїх із проханням:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми...

Все розберіть... та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Ти добре розумів, що народ, який не знає свого минулого, не матиме й майбутнього. І Ти не помилився...

«Єдина країна світу, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просити пробачення за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час... Юнаки мої сліпії, горе мені з вами...» Майже по-твоєму, по-Шевченківськи звучать ці рядки-признання Олександра Довженка. Гіркі, болючі рядки. І дата: «14.04.1942». Уявляєш, як важко було писати таке у своєму «Щоденнику»! Страшна правда водила його пером. І найстрашніше те, що то була правда...

Пройшли роки... Багато води сплинуло. Змінилося життя українців. Наша з Тобою країна, Тарасе, стала вільною, суверенною, незалежною державою, про що Ти так палко мріяв колись. Ми вивчаємо в школі історію світову й історію України. Гортаємо сторінку за сторінкою її трагічної й водночас героїчної долі. Захоплюємося нашими героями, дивуємося, співчуваємо. Будь певен, Тарасе, ми прочитаємо цю історію всю – «від слова до слова»! Зрозуміємо все й знатимемо її – свою, рідну, батьківську. Бо не перекотиполе ми, не безрідні манкурти, яким все одно, яким царям служити, за кого кров проливати. Ми – прадавній народ, який гідний називатися власним іменням – українці. Це наші, Кобзарю, пращури здобували ратної слави на полі бою, захищаючи рідні вкраїнські землі від хижих нападників, збудували дивовижної краси історичні культурні пам’ятки, врятували свою багатостраждальну землю від вогню, насилля й гноблення. Наша історія – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що віками бився за свою свободу, свято боронячи неньку Україну. Поглянь, Тарасе, ось вони – славні лицарі землі української! Мудрий князь Ярослав, який боровся зі злом, утверджуючи в життя земляків високе й прекрасне. Дмитро Вишневецький, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний – славні козацькі отамани. Духовний поводир свого народу й просвітитель з Петро Могила, який намагався залучити українців до загальнолюдських цінностей. Скільки ж їх було – справжніх патріотів, які й життя поклали за рідну землю-матінку! А пам'ятаєш, Тарасе, Григорія Сковороду – філософа, педагога, поета, справжнього митця, якого «світ ловив», але так і не спіймав? Сходив він багато земель українських, навчаючи земляків жити мудро й праведно, в гармонії з природою, світом і самим собою. А жінки! Недаремно оспівував Ти їхню нелегку долю, смутком і любов’ю віє зі сторінок Твого «Кобзаря». Додам лише, що нація наша може по праву пишатися своїми славними доньками-українками. Чого варта, наприклад, княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря! Небагато є жінок в історії, які силою розуму й здібностями могли б зрівнятися з нею, причисленою нащадками до лику рівноапостольних. А ще – Маруся Богуславка, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка... Невмирущі легенди нашої історії.

Знаєш, Тарасе, коли я познайомився з історією своєї країни, з минулим нашого народу, то був вражений тими випробуваннями, які випали на його долю. Як та свята Мати Марія, Україна віками народжувала синів і дочок на погибель і поталу ворогові. Пригадую, як вразила мене різниця між походженням російського слова «воспитывать» і українського «виховувати». «Воспитывать» – від слів «кормить», «питать». А значить, ростити дитину – це годувати її, щоб росла й міцніла. Це в росіян. А в нас, українців, історично «виховувати» означало «ховати». Зберегти дитину. Щоб не вбили її, не знищили, не перетворили на яничара. Як страшно! І як добре, що походження цього слова не пов'язане з нашим сьогоденням. До болю зрозумілими стають слова відомої пісні О. Кониського:

Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас! Дійсно, до самого Бога зверталися у своїх молитвах наші предки. А ще – до своєї мудрості й розуму. І тут є чим пишатися нашим із Тобою, поете, землякам. Адже в XVII столітті рівень народної освіти в Україні, за свідченням дослідників, був одним із найвищих у Європі. У той час, коли доросле чоловіче населення воювало проти чужинських полчищ, жінки не тільки обробляли землю, вели господарство, а й виховували дітей, давали їм належну освіту, готували вірних захисників свого краю. Пам’ятаєш, Тарасе, чудову українську жінку-меценатку Лизавету Гулевич-Лозку, з ініціативи та матеріальної підтримки якої були засновані Київські братські школи? Ця жінка разом зі своїми однодумцями стояла біля витоків вищої школи серед слов’янського люду. Ні власних сил, ні власних чималих коштів не шкодувала вона, лише б бачити свою країну освіченою, прогресивною, розвиненою. Як мріяла разом із друзями про майбутнє українського народу, як сподівалася, що посяде він почесне місце серед цивілізованих держав! «Хіба наші люди вміють наймитувати, гнути спину та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступні українцям? Хіба вони не вміють урядувати, по-державному господарювати? – запитувала Лизавета. – Роксолана, Настя Лісовська, сорок років керувала Портою. Гетьман Сагайдачний тримає в страсі і турок, і татар. Он які в нас люди! Багато з них уславили вітчизну своїми писаннями, великим розумом! Треба нагадати чужинцям, які сіли на шию нашому народові, що ми не бидло...»

І довела. До цих пір стоїть велична школа, а поруч – чудово розписана незвичайної архітектури церква, дивуючи світ генієм українських майстрів, силою українського мистецтва! Пройшов час – і вдячні нащадки поставили на Подолі бронзовий пам’ятник Лизаветі Гулевичівні, покровительці української науки. Стоїть він у віках і вдивляється у творіння свого розуму, в оновлену землю свою, у сивий Дніпро...

Ось вони – справжні українські лицарі й берегині! Славні, розумні, красиві обличчям і душею, по-справжньому величні! Серед них і Ти, наш Кобзарю! Я вірю, що такі українці є й зараз. Вони несуть у собі вогонь любові до Батьківщини, запалений попередниками, так само палко вірять у силу української нації.

Я, як і Ти колись, Тарасе, часто думаю: чому, за що нашому народові випало на долю стільки випробувань? Війни, розрухи, геноцид, майже остаточна втрата духовних цінностей, рідної мови. Чого вартий лише голодомор 33-го! А обрубування родових коренів, утрата національної гідності й самоповаги! Знаю, що й тобі, Тарасе Григоровичу, випікало болем серце, коли дивився Ти на ці страхіття. Стільки лиха спіткало Україну! Чому?! Письменник Василь Барка знаходить таку відповідь на це питання в Біблії: український народ має спокутувати свій гріх, який полягає у відступництві од віри, нешанобливому ставленні до Бога, руйнуванні храмів, закритті їх, масовому гонінні віруючих. Звичайно, скаже хтось, можна залишити цю землю, виїхати за кордон, звити нове «гніздечко», жити заможно й безтурботно. Можна, але ж...

Одна Батьківщина, і двох не буває.

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той щастя не знайде в житті.

І мені здається, що саме здобуття країною незалежності, повернення українцями рідної мови, рідної історії, нарешті, – правди привели до значних змін у свідомості наших земляків, Тарасе.

Бачиш, усе більше й більше людей серед нас, які ніби пробуджуються від вікового сну, відчувають у собі ту гідність, яку називають національною свідомістю. Це дуже важливо, бо якщо ми не зрозуміємо, де насправді наша Батьківщина, хто ми, «чиїх батьків діти», що саме ми (й ніхто інший!) відповідаємо за минуле й сьогодення землі, на якій живемо, майбутнього в нас не буде. Не забезпечить нам його навіть найбагатша й найцивілізованіша з країн, яка може, звичайно, дати нам притулок. Притулок дасть, а Батьківщину – ні. Бо, як сказав поет В.Симоненко:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Лише ми – українці, лише наша держава – Україна. Згідно з деякими релігійними вченнями, кожна людина заслуговує саме на те життя, яке має, на ту Батьківщину, навіть на ту родину, які в неї є. Заслуговує життям предків і своїм власним. Тому великий гріх відмовлятися від рідного, батьківського, бо це – найсвятіше. А від себе можу додати: гріх також заплющувати очі, закривати вуха, не помічати беззаконь, брехні й несправедливості, живучи за принципом «моя хата скраю». «Ні, хата кожного з нас «не скраю», а в самій середині, в гущі подій. І всі ми – відповідаємо. За себе, своїх рідних, друзів, за все гарне й погане, що робиться навколо.

А мова? Статистичні дані свідчать, що за останнім переписом населення 9 мільйонів чоловік у графі «національність» написали «українець», а у графі «рідна мова» – «російська». Так на очах у всього цивілізованого світу було зафіксовано ганебний для нації факт: кожен п’ятий українець став манкуртом. Ще раз було засвідчено існування проблеми «духовного Чорнобиля». І вирішувати цю та інші проблеми саме нам, і насамперед – молоді.

Я знаю, що Ти згоден зі мною, Тарасе, бо й сам «скраю» ніколи не був, а Твоя національна свідомість і зараз є для нас прикладом патріотизму й служіння своєму народові. Я впевнений, що прийде час – і ми отримаємо свідомих і впевнених у власних поглядах молодих людей, які матимуть свою Батьківщину, свої історичні корені, пишатимуться своїм родоводом і все зроблять для свого народу, його щастя й добробуту. І тоді пророчими стануть слова поета:

Над нею пісня солов'їна,

До неї тисячі доріг.

Соборна мати Україна

Одна на всіх, як оберіг.

Така прекрасна, вічно юна,

Мов і не знала лихоліть,

Земля Дажбога і Перуна

Ніким не зборена стоїть.

Давай же, Тарасе, разом молитися, каятися й просити у Всевишнього щастя й долі нашій Україні:

Боже милосердний,

Боже наш єдиний! В розпачу і смутку

Мати Україна!

Нехай буде країна наша вільною й незалежною, бо вона, як ніяка інша, варта того:

Боже наш великий,

Ти ж бо дав народу

Пісню солов'їну,

Калинову вроду!

Нехай живуть у мирі й злагоді українці, не ллється кров наших земляків на своїх чи чужих землях, не підніме ніколи руку брат на брата:

На землі

Ти судиш


Правдою народи.

Приведи ж, Всевишній,

Нас усіх до згоди!

Нехай світять над нами ясні зорі, нехай тихими будуть наші води, нехай родить нам зерно щедро й вклоняються вдячно рідній землі люди, що живуть на ній:

Змилуйся над нами, –

Всі ми твої діти.

Зцілюють нам душу

Мудрі заповіти!

Нехай повертаються щороку з вирію птахи, в’ють свої гнізда біля наших хат лелеки; хай не забрудняться наші ріки й не затьмариться небо над нашими головами:

Під святим Покровом

Ми давно прозріли.

У Христовім храмі

Свічку запалили!

Нехай родяться діти – нові й нові українці; нехай щасливою буде кожна українська родина:

Каємося, грішні,

За гірку провину.

Захисти, Всевишній,

Матір Україну!



Затхей Олександр,

учень Харківського ліцею № 89
Учитель: Нурєєва Оксана Володимирівна

Ім’я Т. Шевченка на карті міста Харкова

За два роки Україна відзначатиме 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. За кілька місяців до нас приїдуть гості звідусіль на чемпіонат Європи з футболу «Євро-2012» і зацікавлено розпитуватимуть про Шевченка – і про Андрія, відомого футболіста, і про великого Тараса Шевченка, слава про якого сягнула далеко за межі нашої Батьківщини. Так, спадок Великого Кобзаря стає частиною нашого повсякденного духовного життя, чутливим нервом душі й серця кожної освіченої людини. І не тільки українців, а й росіян, і грузинів, і чехів, і французів, і японців. Один із перекладачів «Кобзаря» на японську мову Тейске Сібуя у книзі вибраних творів Шевченка (видана в Японії до 175-річчя з дня народження поета) писав: «Не буде перебільшенням сказати, що зустріч із Шевченком стала для мене долею... Я, японський селянин, пройнявся глибоким співчуттям і повагою до Шевченка, тому що його життя на диво скидалося на моє власне.

Соціальне середовище, ідеологія, мистецтво, які формували мою особистість, були б близькі й зрозумілі йому... Всі його поезії – це творчість, зіткана з почувань і живих відчуттів, якими переповнені незламні душі пригнічених.

Невгамовна енергія поета і сьогодні скоряє нас...».

Кожен народ має свого пророка, свого месію. Для українців пророком і месією є Тарас Шевченко. Найбільшою заслугою Кобзаря є те , що він вивів українців на широку національну дорогу, указав шлях, яким маємо йти. Наш геній був свідомий того, що ми в цьому світі утвердимося, якщо збережемо власну культуру, свою мову.

Поет вважав мову найприкметнішою ознакою будь-якої нації. Він возвеличив нас, бо про Україну та українців світ найповніше довідався з його уст. Саме він поставив на сторожі багатомільйонного народу ніжне і гнівне слово. Справді, ідейна, духовна, естетична й етична енергія поета підкорює й огортає нас, будить неспокій, думку, волю, спонукає до пошуків вічних істин і кращих моральних рис людини. А які ми, твої нащадки, Тарасе?

...Крокую вулицями неймовірно красивого, сучасного, гостинного Харкова. Так, у моєму місті шанують пам’ять славного поета.

Повертаю на вулицю імені Т. Шевченка. Вона є однією з найстаріших вулиць міста. Народні перекази, передані О. Топчієвим та Г. Квіткою-Основ’яненком, свідчать, що перший на території нинішнього міста хутір з'явився в середині 17 століття під горою біля річки Харків, там, де знаходилася криниця. Північна частина вулиці Шевченка була забудована в 17 столітті, а південна – лише в середині 19 століття. Зараз ця вулиця є промисловою, розміщено тут багато заводів, проте найулюбленішим місцем відпочинку харків’ян є Гідропарк, котрий розташований у північній частині вулиці ім. Т. Шевченка.

Харків – місто індустріальне. Лише в нашому місті є завод приладобудування імені Тараса Шевченка, єдиний у світі, котрому в 1922 році присвоєно ім’я поета. На жаль, завод зараз переживає не найкращі часи, але ми віримо, що, носячи таке горде ім’я, він ніколи не зникне з карти міста.

...Муза Шевченка могутня народними життєдайними джерелами. Поет глибоко вивчав минуле і сучасне рідного краю, багато подорожував селами і містами України, незмінно керуючись естетичним принципом: «Щоб знать людей, то треба пожити з ними. А щоб їх списувати, то треба самому стать чоловіком, а не марнотратом чорнила і паперу». Будучи речником всеукраїнського єднання, Шевченко пронизливим зором охопив свою батьківщину у її часових і просторових вимірах. Поет-патріот, поет-інтернаціоналіст, Т.Шевченко з любов'ю ставився до кожної чесної людини незалежно від її національності, шанував її волелюбну суть. Його велика любов до матері, до неньки України вчила і вчить, як треба жити на світі, як треба любити Батьківщину. А вираженням нашої палкої любові до свого Поета є пам’ятники, споруджені в містах і селах України на гроші, зібрані народом.

У самому серці рідного Харкова красується диво-сад. Він є і візитною карткою міста, і незмінним місцем зустрічі та улюбленим оазисом відпочинку городян і гостей міста. Ідеться про міський сад імені Т. Шевченка...

Великий міський сад був закладений у 1804-1805 роках В. Н. Каразіним, засновником Харківського університету. У 30-х роках XX століття була проведена реконструкція парку – побудовані нові алеї, висаджені дерева, з’явився фонтан. Після відкриття пам’ятника Т. Шевченку в 1935 році сад було названо на честь поета. А сам монумент – не просто чергова данина пам’яті Кобзареві, це пам’ятка національного значення, одна з найкращих у світі.

Під час відкриття пам’ятника Кобзареві у 1934 році грянув салют і великий хор 700-ми голосами виконав «Заповіт» Т. Шевченка.

Послухаємо екскурсоводів, котрі розповідають гостям історію пам’ятника Тарасові Шевченку .

...Перший у країні пам’ятник великому Кобзареві – погруддя в мармурі – було встановлено нелегально 1899 року в Харкові, в саду поруч з особняком X.Д. Алчевської, відомої прогресивної діячки, фундаторки жіночої недільної школи для дорослих. Автор пам’ятника – харків’янин, відомий російський скульптор, професор петербурзької Академії мистецтв В. О. Беклемішев. У його трактовці Т. Шевченко – філософ і борець, готовий до рішучих активних дій. Біля цього пам’ятника часто збиралась студентська молодь, вихованці недільної школи. Поети-початківці читали тут свої вірші, сповнені віри у світле майбутнє народу. 1901 року, напередодні 40-річчя від дня смерті Т. Шевченка, «по высочайшему указу» пам’ятник у Харкові було знято.

До 100-річчя з дня народження поета прогресивна громадськість Росії організувала збирання коштів на пам’ятник Кобзареві в Києві. Подія набула всенародного характеру. З 1909 по 1914 рік відбулося чотири конкурси на кращий проект пам’ятника, у які включилося багато відомих скульпторів Росії. Але пам’ятник не було встановлено: царський уряд заборонив святкувати ювілей «поета-бунтаря». По країні прокотилася хвиля обурення. Та чим більше лютувала реакція, тим активніше відстоював народ своє право на вшанування пам’яті улюбленого поета. Невідомі майстри вирізьблювали його наскельні портрети, вправні руки вишивальниць прикрашали рушники зображенням Кобзаря, народні піснярі та музиканти складали пісні про Т. Шевченка, створювали музику на його вірші. Кращі скульптори прагнули долучитися до всенародного вшанування і створити монумент на честь Великого Кобзаря.

Однак мрія народна змогла здійснитися тільки в 1935 році. Величний і неповторний пам’ятник Т. Шевченку прикрасив місто Харків. Його автори – народний художник СРСР, заслужений діяч мистецтв УРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР скульптор М.Г. Манізер та заслужений діяч мистецтв БРСР, доктор архітектури, професор Й.Г. Лангбард.

Працюючи над проектом, М. Г. Манізер здійснив подорож по шевченківських місцях, зробив велику кількість пейзажних та жанрових етюдів. Він ретельно вивчав листування і портрети Т. Шевченка. Особливо цінними для скульптора були автопортрети поета, його нечисленні фотографії та посмертна маска. М. Г. Манізер неодноразово перечитував «Кобзар», мемуарну літературу. «Кожен день приносив щось нове, цікаве і дуже потрібне, – розповідав скульптор, – а Тарас ставав все ближче та рідніше. Інколи мені вже так живо уявлявся Шевченко – його зріст, хода, вираз очей, обличчя, що, здавалось, зустрінь я його на вулиці – анітрохи не

здивуюсь!»

Не відразу прийшов скульптор до образу Шевченка-борця. Зусиллям великого колективу художників, скульпторів, артистів, будівельників пам’ятник Кобзарю був споруджений протягом одного року. «Піде у віки цей відмінний пам’ятник, цей дар народу своєму найнароднішому, найславетнішому поету», – сказав присутній на відкритті монумента Всеволод Іванов.

І ось ми біля пам’ятника. Чому перехоплює подих, коли дивишся на монумент?

Пам’ятник Тарасові Шевченку – велична багатопланова композиція, кожна з частин якої проглядається поступово. У той же час монумент сприймається як єдине гармонійне ціле.

На виступах архітектурної спіралі, що оточує одинадцятиметровий тригранний пілон з фігурою Шевченка, розмістилось шістнадцять постатей, які символізують безперервне зростання народної боротьби з пригноблювачами – від непокірних, бунтарських образів із творів Т. Шевченка до учасників першої російської революції 1905-1907 років і Жовтневої революції. Заключна велично-мажорна група – робітник-шахтар, колгоспник, червоноармієць і жінка-рабфаківка – уособлюють вільну працю та молодість нової України.

Фігура Кобзаря, звичайно ж, домінує в пам’ятнику. Рішучість, величезна внутрішня напруженість прочитується і в точно знайденому ракурсі злегка схиленої голови, і в енергійному жесті правої руки – у всій фігурі Шевченка. Яскраво виражений силует скульптури рельєфно вимальовується у просторі – її легко можна впізнати здалеку. Суворі, укрупнені складки одягу, чіткі форми, великі площини створюють могутній образ. Його погляд суворий і гнівний. Вольова складка поміж брів кидає глибоку тінь на очі, підсилюючи емоційну насиченість образу. Зморшки -гіркота прожитого, передуманого – перетинають круте чоло мислителя.

Фігури, що оточують п’єдестал, – удвічі менші від статуї Шевченка. Вони сприймаються в основному поблизу. У створенні скульптур, близьких до шевченківських образів, неоціненну допомогу М. Г. Манізеру надали видатні майстри української сцени – актори Харківського театру «Березіль», згодом народні артисти СРСР Н. М.Ужвій, А. М.Бучма, І. О.Мар'яненко, О. І. Сердюк та інші.

«Це були першокласні художники! – згадував пізніше М. Г. Манізер. – Все життя я їм буду дуже вдячний...»

За задумом скульптора, слід здійснювати огляд фігур у послідовності композиційної спіралі, починаючи з фігури «Катерина» й рухаючись проти часової стрілки. Композиційно представлені всі знедолені, герої творів, за яких вболівав поет, і котрі горнулися до нього, відчуваючи в його особі захисника.

Але на грудях дівчини-робітфаківки ми можемо побачити сліди від куль, випущених німецьким солдатом після окупації Харкова. Проте фашистське керівництво заборонило нищити пам’ятку, покаравши винних. Так, попри розміри й ідеологічну спрямованість, монумент не постраждав у Другу світову війну. Саме біля пам’ятника Шевченку в Харкові 30 серпня 1943 року відбувся перший офіційний мітинг звільненого від німецьких окупантів населення міста за участю І.С. Конєва та М.С. Хрущова.

Сьогодні важко уявити Харків без пам'ятника Т. Шевченку. Офіційно він визнаний найкрасивішим у Європі. Багатофігурна композиція витримана в спокійному, урочистому ритмі. Матеріал – темна бронза фігур на фоні постаменту з відполірованого до дзеркального блиску лабрадориту – надає йому ще більшої величі. Монумент органічно пов’язаний з оточуючим пейзажем саду імені Шевченка та міським архітектурним ансамблем. Багатоступеневість монумента вторує сміливим виступам величних споруд Держпрому та Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Фасад пам’ятника звернутий до центральної магістралі міста – Сумської вулиці. Уважно дивиться Кобзар зі своєї висоти на місто та його мешканців, і, здається, як живий входить у наше сьогодення. Біля ніг його вирує життя: лунає духовий оркестр, зустрічаються ветерани, випускники навчальних закладів, проходять екскурсії, призначаються побачення, грають малюки – ті, які будуть пильнувати за містом у майбутньому тисячолітті...

...Я переконаний, що у багатьох містах і селах Харківщини, та і всієї України, є великі і малі пам’ятники Т. Шевченку. Його іменем названо школи, парки культури, вищі навчальні заклади. Пишаймося, що ім’я Тараса Шевченка в Харкові шанують і бережуть. Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка – один із найстаріших театрів України. Створений театр 1935 року на базі театру Леся Курбаса «Березіль», із 1947 року йому надано статус академічного. Життя театру завжди було насичене яскравими творчими пошуками. І я пишаюся, що в театрі плідно працювали такі корифеї української сцени, як М. Крушельницький, А. Бучма, Н. Ужвій, Л. Биков, Л. Тарабаринов. Глядацький зал у театрі ніколи не пустує. Приємно, що і до цього часу чуєш відоме «У вас не знайдеться зайвого квитка?». Це значить, що шевченківці гідно несуть звання академічного та продовжують найкращі традиції своїх попередників, іскряться молодими талантами...

У наші неспокійні й тривожні часи, коли нероздільно сплелася доля народу та життя його мови і культури, ми знову й знову дивимося в очі Тараса, припадаємо до живлющих джерел його поезії, черпаючи в них снагу для своєї духовності.

Єдиною зброєю безсмертного Кобзаря було Слово, що увійшло в його душу з колисковою піснею матері, могутніми ритмами героїчних дум, задушевною мелодією дівочих зітхань, шепотом вітру і козацьких могил.

Хочеться, щоб частіше звучала українська мова в щоденному вжитку харків’ян, хочеться, щоб кожна українська родина частіше брала до рук «Кобзаря», щоб, одружуючись, наречені йшли вклонитися до пам’ятника Великому Тарасові, щоб не в’яли квіти перед його світлим образом.

Ой, як нам треба сьогодні голосу Тараса! Тож прислухаймось до нього, вчитуймось у його рядки. Шевченко, як ніколи, з нами!

Ось такі думи пронизують серце, коли стоїш перед пам’ятником Т. Шевченку в Харкові, котрий своїм полум’яним словом визначив шляхи народу в майбутнє. Бодай трохи взяти від Шевченка, від його слова – то значить наснажитись, продовжити духовне життя, не втратити себе як людину, громадянина, патріота рідної землі.

Список використаної літератури:


  1. Полтавські дороги Кобзаря / П. Загайко. – Полтава: Бібліотека «Криниці», 1990. – 24 с.

  2. Вулиці і площі Харкова / Н. Т. Дяченко. – X.: Прапор, 1974. – 319 с.

  3. Пам’ятник Т. Шевченку в Харкові / А. Решетов. – М.: Турист, 1977. – 15 с.

Кулініч Антон,

учень Гаврилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Барвінківської районної державної адміністрації
Учитель: Казьонна Лідія Дмитрівна

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка