Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка13/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Лист Кобзареві

Дорогий Тарасе Григоровичу!

Пише тобі учень 5 класу Антон Кулініч. Коли я був малим, мама і бабуся читали мені твої вірші. Деякі з них я знаю напам’ять: «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Зацвіла в долині», «Мені тринадцятий минало». Вони зачарували мене своїм змістом, красою, відвертістю.

Нещодавно я прочитав такі рядки:

Не на шовкових пелюшках,

Не у великому палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась...

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась...

Це так про твоє народження, Тарасе Григоровичу, написав Г. Комаров.

Мені дуже шкода, що ти рано залишився сиротою. Тобі тоді було стільки, скільки мені зараз. На щастя, я маю люблячих батьків, які допомагають мені у всьому, оберігають, підтримують, дають поради. А яка доля сироти? Поневіряння, приниження, важка праця, самотність, убогість.

Із твоїх творів «Якби ви знали, паничі», «Мені тринадцятий минало», «І золотої й дорогої…» я дізнався, що ти носив воду школярам, хоча був ще малим, терпів знущання дяка, аби тільки дозволив малювати, змушений був пасти чужі ягнята, щоб заробити собі на шматок хліба. Я радий, що ти з гідністю подолав труднощі, писав вірші, картини, в яких відображав тяжку долю простих людей, красу рідного краю.

На уроці української мови ми писали диктант «Картина «Сільська родина». Із тексту дізнався, що ти написав її, коли навчався у Петербурзькій Академії мистецтв. Я зацікавився цією роботою і зайшов на сайт Державного музею Т.Г. Шевченка в Києві, щоб побачити це полотно. Мені воно дуже сподобалось. На ньому зображено сільське подвір’я, стареньку, під солом’яною стріхою хату. Зібралася родина – мама, яка ніжно пригортає свого синочка, тато і сивий дідусь. Мабуть, щось відбулося, бо обличчя у всіх стурбовані, занепокоєні. За всім цим спостерігає дворовий песик... Мені близька ця картина, бо сам живу в селі і знаю його побут.

Тарасе Григоровичу, твій «Кобзар» я прочитав майже ввесь. Чим більше поринаю у твою творчість, тим більше мені хочеться відвідати місця, де ти народився, жив і творив: Моринці, Кирилівку, Вільно, Канів, Петербург. Пройтися б тими стежками, якими ходив ти, доторкнутися б до речей, якими ти користувався, побувати б на твоїй могилі і вклонитися за синівську любов до України, за невмирущі твори, за прагнення бачити свою землю, де:

Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати...

Я впевнений, що моя мрія здійсниться, адже попереду – ціле життя!

Дорогий Тарасе Григоровичу! Тебе вшановують по всьому світу, про що свідчать пам’ятники, увстановлені як у містах України, так і в містах різних країнах: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі.

Тебе, Тарасе Григоровичу, любить і шанує український народ. Твоїм ім’ям названі вулиці, бібліотеки, навчальні заклади, музеї.

Тарасе Григоровичу, я пишаюся, що ти – великий син моєї України, мій співвітчизник. Вірю, що ми, молоде покоління, гордо нестимемо у світ високе звання українця.
Яскевич Альона,

учениця Волоськобалаклійської

загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

Шевченківської районної ради

Учитель: Кулик Світлана Василівна
Роздуми одного вечора

Вмикаю телевізор, чую слова: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» Відомий актор декламував поезію Тараса Шевченка. Голос його звучав рівно, інтонація піднесена. Мимоволі я заслухалася. Передача розповідала про життя Кобзаря. Чомусь це мене не зацікавило. Можливо, я почула якісь заучені фрази зі школи: «Народився...», «Геніальний...», «Боровся...» – і такі ж подібні нудні, як на мене, вислови. Напевно, я не права, але нічого не можу з цим зробити.

Мене зацікавило інше: оте «... молю вас, благаю!» До кого звернувся поет? До своїх сучасників чи до нас – нащадків? Засіло в голові це питання, що, у принципі, й спонукало мене перечитати Шевченка, але по-новому.

Вивчаючи його творчість у школі, ми (беру на себе відповідальність говорити від імені своїх ровесників) сприймаємо Шевченка не як особистість, а як дещо безликий образ «стражденного сина України». Дізнаємося про його життя, творчість, світогляд, які поставлено в певні ідеологічні рамки. Але хочеться побачити Людину, її помилки і перемоги, відчай і піднесення, любов і ненависть. Тоді і стане зрозумілою людина, яка своїм ім’ям уособлює нашу державу.

Читаю вірші і дивуюся: чого це я раніше не цікавилася творами Шевченка? Можливо, ще не виросла, або шкільне примусове вивчення не давало можливості адекватно сприйняти своєрідні одкровення Тараса. Отак поезія за поезією – і відкрила я для себе Кобзаря. Який поетичний світ побачила!

Ні з ким говорити... А скільки ще перлин таїть у собі «Кобзар»?! Переді мною постала людина з самотньою душею, з неосяжним для простого смертного світоглядом. І я зрозуміла: Шевченко Тарас – це Геній! Вслухайтеся в рядки: «Все йде, все минає і краю немає, Куди ж воно ділось? відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого Живе... умирає... Одно не знає зацвіло, А друге зав’яло, навіки зав’яло...». Невже ці слова вперше прозвучали більше ста п’ятдесяти років тому? Ні! Це сказав наш сучасник і скаже людина майбутнього, бо «... сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім...». Отак своїми віщими словами Тарас об’єднав українців і в просторі, і в часі. Він відчував за собою відповідальність за долю рідного краю перед усією нацією, переймався її «будущістю». Йому боляче було, що «... сміються ж з України Стороннії люди!..» Напевно, поет говорив собі: «Хто ж, як не я, відкриє очі нерозумним дітям». Це дуже важкий тягар для однієї людини! Але ж на те він і Шевченко!

Отак я читала «Кобзар», аж бачу заголовок «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Перечитала. Ось воно: «...молю вас, благаю!». Я відчувала, що це звернення до всіх нас (до мене в тому числі), і, перечитавши поезію, впевнилася у своїх припущеннях. Наскільки влучним є його прохання: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя...». Ой, яким воно є актуальним для моїх сучасників. Наскільки Ви праві, Тарасе Григоровичу! Наприклад, навколо себе я бачу «повальне» небажання вчитися. Це стосується учнів, студентів, бізнесменів, політиків – усіх нас. Учитися мудрості життя – ось що радить Поет. Та чи прислухаємося ми до його порад? Питання, на жаль, сьогодні є більше риторичним...

Якою ж бачив поет свою Україну в майбутньому? Він вірив, що «оживе добра слава...України». А чи ожила до XXI століття? Якщо його слова залишаються злободенними і до нашого часу, то чи змінилося щось? На хвильку я покинула читання і замислилася над тим, хто повинен оживити «добру славу». Звісно, ми, українці, й маємо це зробити. Не треба чекати добра від когось, а самі творімо його.

«Обніміться ж, брати мої...» – ця фраза знову спливла мені на думку. Порозумійтеся, люди, покиньте мізерні амбіції, бо:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра...

Все геніальне дуже просте: відкрийте душі один одному, нехай не буде ні Сходу, ні Заходу, нехай буде єдина соборна Україна. Перегляньте історію, як це радив Шевченко, пробачте усіх, забудьте «срамотну давнюю годину». Нехай жорстокі уроки історії будуть нам повчанням і пересторогою. Це складно, бо з часів Тараса досить повільно українці йдуть до «братерства братнього». Але ж ідуть – і не зупиняються!!! І в цьому вбачаю надію для нашого народу, маленькою часточкою якого я є.



«Обніміться ж, брати мої» – ці слова нехай стануть для всіх українців дороговказом у житті. Їх сказала людина надзвичайно самотня, але безкінечно велика у своїй любові до України. Це те, що я змогла побачити і відчути, читаючи поезії з «Кобзаря».

Та я не впевнена, що відкрила для себе всього Шевченка, його багатогранну творчість. Для цього в мене ще все попереду. Але точно впевнена, що вивчення Шевченка в школі стане для мене тепер не примусом чи необхідністю, а естетичною потребою, бо в кожному поетовому слові відчувається його жива душа і вічна правда.

Я відклала «Кобзар», мене переповнювали різні почуття: від гордості за те, що українська земля народила такого генія, до сорому, бо не вміємо ми гідно шанувати ім’я Тараса і його заповіти. Але сумний настрій поступово зникав, адже світло надій від його поезій наповнило мою душу. І вже перед сном я подумала, що не такі вже й ми нетямущі діти, якщо жива пам’ять про Шевченка та його пророчі слова. А потім у напівсонному забутті у моїй голові промайнуло: «Усе буде добре».

Шлейко Анна,

учениця Харківської гімназії № 6

«Маріїнська гімназія»
Учитель: Ляшенко Марія Іванівна
Особливості долі Тараса Шевченка

Я не сумніваюся в тому, що в Україні всі люди знають Тараса Григоровича Шевченка – великого Кобзаря, геніального сина українського народу. Та й не тільки в Україні! Думаю, що у світі великий митець відомий мільйонам!

Трагічною була його доля. Тарас народився в сім’ї кріпака. Рано пізнав злигодні, голод, сирітство, поневіряння в наймах. З дитинства Тарас був допитливим, жадібно тягнувся до знань, аркуша, щоб малювати і писати. Але лакею-козачку забороняли це робити. Нехтуючи забороною, Тарас потай перемальовував картини зі стін польського будинку. Одного разу його за це дуже покарали. Одна-однісінька за все життя усмішка долі – звільнення від кріпацтва. Вільний, Тарас із великим завзяттям взявся за науку. За кілька років здобув освіту, отримав майстерність художника. Він був одним із найосвіченіших людей свого часу.

Цікаво, якою була б доля Т.Г. Шевченка в наш час? Гадаю, що набагато кращою та щасливішою.

По-перше, Тарас не був би сиротою, бо його батьки не померли б так рано від тяжкої невтомної праці.

По-друге, багатодітна сім’я Шевченків мала б окремий будинок з усіма зручностями, кожна дитина мала б свій куточок і місце за родинним столом. Тарасик і його брати та сестри обов’язково навчалися б у школі, бо Конституція України гарантує безкоштовне та якісне навчання кожній дитині. Закінчивши школу, талановитий хлопець вступив би до Академії мистецтв чи іншого навчального закладу, де талант його теж вразив би всіх. У наш час Тарас міг би займатися літературною діяльністю відкрито, без усіляких переслідувань та заборон. Свої гарні вірші та красиві картини писав би не в казематі на далекій чужині, а на Батьківщині. І прожив би Кобзар понад сто років довгим, повним творчих пошуків і злетів життям. І не було б тяжкої, виснажливої хвороби, спотвореної солдатської муштри, фізичного й духовного болю, гіркоти та страждань. І створив би Шевченко ще сотні картин, тисячі поезій, які б стали неоціненним скарбом нашого народу!


Мужній отаман Іван Підкова

Ось я знову піднімалася східцями на гору до Великого Тараса. Він стоїть на високій Чернечій, оглядаючи все навкруги: Дніпро, ліси, степи, лани, кручі, милу неньку Україну. Біля підніжжя величного монумента сидить сивий кобзар і перебирає струни кобзи:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Уява переносить мене в ті часи.

Чорне море «стогне», «виє». А отаман Іван Підкова збирає козаків «погуляти» до Царгорода, у «гості» до султана. Не задумуючись, козаки з таким отаманом готові кинутись і в вогонь, і в воду!!! Недаремно називають його Підковою. Він такий сильний, що не тільки підкови ламає, а й срібні монети. Було колись і таке: взявшись за заднє колесо, він зупинив повіз, запряжений шістьма кіньми. Розказували козаки і про те, як він волячим рогом пробив ворота. Поважають запорожці Підкову і за шанобливість – він радиться з ними, розмовляє як із рівними, знявши шапку. І в цей похід повів їх тільки тоді, коли вони погодилися на це.

Пливуть бурхливим морем запорізькі човни, співають козаки, «а попереду отаман, веде, куди знає».

Псьота Тетяна,

учениця Пісочинського колегіуму

Харківської районної ради
Учитель: Сидоренко Лідія Олександрівна
Особливості долі Тараса Шевченка

Із уквітчаного портрета пильно дивляться на мене очі великого Кобзаря. У тому погляді все: незламна мужність, тверда воля, бунтівний дух, світла віра й гіркий біль.

Над головою Тараса Шевченка свистів і кривавий панський батіг, шаленіли жорстокі вітри Аральського моря, гриміли глумливі слова офіцерів Орської фортеці.

Тяжка доля… Багато страждань… На дитячу голівку малого Тарасика впало дуже багато лиха: кріпацтво, раннє сирітство, страшна бідність.

У вірші Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало …» маленький пастушок щиро молиться Богу і, засліплений вірою, бачить навколо себе обіцяний рай. Але чарівні мрії знищуються безпросвітними злиднями, відчаєм, самотністю. «І хлинули сльози, тяжкі сльози!..».

Маленький пастушок виросте, стане великим поетом, борцем за волю українського народу, але тяжкі сльози завжди будуть краяти душу незламного Кобзаря.

Яке ж то було щастя для молодого Тараса світлими петербурзькими ночами малювати й писати вірші в Літньому саду, відчувати дружню підтримку К. Брюллова та В. Жуковського, радіти омріяному звільненню з кріпацтва!

А як же Україна? Придушена, рясно полита кривавими сльозами кріпаків рідна земля?

Тарас Шевченко вступає до Кирило-Мефодіївського товариства, метою якого були боротьба за незалежність України, знищення кріпацтва.

Революційні ідеї та вірші привели великого поета в оренбурзькі степи. Суворий клімат і огидна солдатчина підірвали здоров’я Тараса Шевченка, з молодої людини зробили старого діда. Але навіть трибунал сатани не примусив би Кобзаря зректися слів:

Поховате та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте…

Страшна хвороба та гірка самотність мучили Тараса Шевченка в останні роки життя. Але поет був обдарований не тільки талантами, а й незламним духом.

Великий Кобзар боровся і страждав. Життя й поезія Тараса Шевченка – яскравий спалах світла в темряві самодержавства, могутній заклик до дії та вічна вільна пісня українського народу.



Козацький похід

Гуде, шумить Запорізька Січ. Козаки збуджено перемовляються: «Завтра в похід! Нехай турки начуваються!»

Славний Самійло Кішка ходить між козаками, придивляється, хитро примружуючи очі.

Біля воріт гамір, сміх: «Іване, давай ще!» Кремезний козак легко розгинає підкову за підковою, а потім рвучко хапає за заднє колесо віз і зупиняє його. Регочуть козаки, радіють.

Коли Іван вчепився зубами за край діжки з медом, Самійло зупинив його: «Підково, прибережи сили!» Але козак, підморгнувши, легко перекинув діжку через голову.

«Гарним отаманом буде», – подумав гетьман, задоволено дивлячись на Івана Підкову.

Ранок був похмурий. Сиві хмари низько нависли над Дніпром, який стогнав, кидаючись на берег чорними хвилями.

Козаки вже сиділи в байдарках. Ні сміху, ні розмови не було чути. В одному з човнів стояв Самійло Кішка. Люлька в роті гетьмана вже не диміла. Холодний вітер шарпав ватажка за сиві вуса.

«Поїдемо у Царгород до султана в гості! Нехай вороги гинуть!» – голосно закричав Самійло, знявши шапку.

«Добре, батьку!» – загриміло над річкою. «Спасибі, діти», – тихо промовив гетьман, надівши шапку.



Байдаки зникали, зливаючись із сірою імлою. Самійло Кішка гордо стояв у човні, грізно поглядаючи на чорні хвилі.


1 Костомаров Н. Избранные сочинения. – К., 1991. – С. 145.

2 Цит. за: Горський В. С, Кислюк К. В. Історія української філософії. – К., 2004. – С. 232.

3 Сарбей В. Г. Історія України. Кінець XVIII – початок ХІХ століття. – К., 1994. – С. 11.

4 Шевченко Т. Кобзар. – К., 1984. – С. 119.

5 Шевченко Т. Кобзар. – С. 418.

6 Там само. – С. 211, 216.

7 Цит. за: Горський В. С, Кислюк К. В. Історія української філософії. – С. 236.

8 Шевченко Т. Кобзар. – С. 349.

9 Шевченко Т. Кобзар. – С. 319.

10 Шевченко Т. Кобзар. – С. 188.

11 Там само. – С. 217.

12 Там само. – С. 479.

13 Шевченко Т. Кобзар. – С. 468.

14 Там само. – С. 176.

15 Там само. – С. 177.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка