Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка2/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Соціально-філософська парадигма творчості Т.Г.Шевченка

Вступ

Творча діяльність великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка була цілою епохою в розробці української національної ідеї. Вона суттєво впливала на розвиток сучасного йому національно визвольного руху і визначила багато моментів його подальшого розвитку, збагативши принципово новими ідеями, надавши йому нової якості, нового забарвлення, призвичаївши його до реальності українського життя. Саме на ідеології, яка розроблялася в літературних (особливо віршованих) творах Тараса Шевченка, відбувалося зростання національної свідомості серед різних верств українського населення.

Пропонована робота має на меті розглянути основні положення шевченківської філософії, яка багато в чому визначила розвиток української національної свідомості та певною міри зберігає актуальність навіть в сучасних умовах.

Робота складається з трьох розділів. У першому розділі розповідається про особливості творчості Тараса Шевченка, яка виступала проявом філософської ідеї українства. У другому розділі висвітлюється бачення поетом української історії та сучасної йому України. У третьому розділі роботи знайшли своє відображення погляди Шевченка на майбутнє Української нації, які полягали у змальовуванні оптимістичних перспектив її подальшого розвитку.



1. Творчість Тараса Шевченка як прояв філософської ідеї українства

Серед учасників українського національно-визвольного руху середини XIX століття однією з наймогутніших постатей виступає фігура українського поета і художника, вихідця з кріпацько-селянського середовища Т. Г. Шевченка. За життєвими орієнтаціями та вподобаннями, рівнем культури та отриманої освіти він органічно вписувався у коло своїх ідейних спільників.

Академія мистецтва, яку він закінчив, дала йому не лише знання, що були необхідні професійному художникові, а й ґрунтовну класичну освіту. Надзвичайно обдарований з дитинства, Тарас Шевченко протягом усього свого життя виявляв нестримну жагу до знань. Його „Щоденник”, листування, повісті яскраво засвідчують високий рівень духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань і цілком певну ідейну спрямованість, яка єднає його з найкращими представниками тогочасного українського національного руху. І все ж місце Тараса Шевченка в колі спільників було особливим, що усвідомлювали всі його ідейні побратими.

„Муза Шевченка, – писав один із провідних діячів Кирило-Мефодіївського товариства історик Микола Костомаров, – роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болісно, і п’янко було заглядати туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями”1.

„Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, – зазначає інший кирило-мефодіївець Пантелеймон Куліш, – з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділилися на живих і мертвих”2.

Звичайно ж, таке враження справляє передусім поетичний доробок Тараса Шевченка, якому притаманна напружена емоційність, абсолютизація почуття та емоційність сприйняття довколишньої дійсності. Однак не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостями відрізняється поетична творчість Т. Шевченка. Тут чи не найяскравіше знайшла свій прояв принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилося на його творчості. Він – не селянин, але й не дворянин, він не може повернутися до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його.

Саме цим зумовлюється вибір Шевченком ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибере на себе функцію репрезентанта духовних цінностей, носієм яких виступало насамперед селянство. Безумовно, ці цінності мали суто український національний характер, а українське селянство волею історичної долі виступало у ХІХ столітті єдиним їх носієм (оскільки українська еліта до того часу фактично перестала бути українською, майже повністю зрусифікувавшись)3. З іншого боку, своєю поетичною творчістю Т. Шевченко звертався до вищих кіл суспільства, але сам, хоч і мав у цьому середовищі визнання, так і не став його часткою через те, що продовжував ототожнювати себе з українським народом (українці ж у ті часи в силу названих вище причин вважалися суто селянською нацією).

Принциповий антропоцентризм, притаманний сприйняттю Т. Шевченка, зумовлює сприйняття ним навколишнього світу природи, історії та культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Водночас цей світ – це Україна. Особиста доля Кобзаря і доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, який вимальовується в поезії Тараса Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підгрунтя, що зумовлювало і на той час, і в майбутньому спрямування інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї. Саме в цьому полягає головний внесок поета у розвиток української національної свідомості.

Поезія Шевченка як така, звичайно, не є філософією української ідеї, однак вона виявилася безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого на усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії – світ, всесвіт, але не тільки як об’єктивна дійсність, що виступає сферою дослідження науки.

Філософія та наука дивляться на світ „різними очима”. Результатом філософського осмислення виступає образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди знаходиться людина. Найважливішою ознакою філософії виступає те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософське питання постає лише тоді, коли воно набуває прямого зв’язку з проблемою сутності та сенсу буття людини. Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя і смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі.

Філософське світосприйняття Тараса Шевченка належить до тієї царини, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як „філософію трагедії”. Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираження душі страждальця, вираження усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не тільки про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка. Він бере на себе трагедію рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.

2. Україна та її історія у творчості Т. Шевченка

Варто відзначити найбільш характерні риси образу України, який вимальовується в поезії Т. Шевченка, що зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Тараса Шевченка та після нього.

Світ України для Т. Шевченка утворюють два головні компоненти – це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення цих світів неоднакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність – світ козацтва. Це зумовлено і неоднаковим значенням, яке їм надається. Якщо світ козацтва уособлює собою українську історію, то світ села – позачасовий, це світ, органічно пов’язаний з природою, з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села – це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка, село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом”4.

Таке зображення світу села як ікони виступає узагальненим образом ідеального світу людини. Не випадково ознаки його Т. Шевченко переносить й за межі рідної України. У пізньому вірші „Саул” (1869 р.), звертаючись до подій, які відбулися в інших просторово-географічних вимірах, Т. Шевченко побудував картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас,

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан, було, в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, і доїть, і стриже

Свою худобу та співає...5

Однак до ідилічної картини світ українського села не зводився. Варто для цього нагадати, що вірш „Саул” розповідає про народження суспільної структури, яка несе у світ зло.

А перед цим цитовані рядки з поеми „Княжна”, в якій розповідається про потворні сімейні стосунки. З ідилічної картини тут розпочинається оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України Шевченко показує в першу чергу світом дисгармонійним, конфліктним. Україна сприймається поетом як край, сповнений суперечностями, через котрі не може вважатися щасливим життя. Це край, де „останню свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих”, де „кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають”6.

Таким самим конфліктним та дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яким уособлюється світ козацтва. Гетьманщина – чільний період козацтва – багатьма, і Т. Шевченком у тому числі, зображується як форма ідеального існування. У вірші „Сон” („Гори мої високії...”) старий дідусь розповідає про неї як про „Божий рай”. Чигирин – стара козацька столиця – це „святе” і „славне” місто. Але якби цим обмежувався погляд
Т. Шевченка на українську історію, то він мало чим відрізнявся б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про „золотий вік” козацької минувшини, яка всіляко героїзувалася як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Такий погляд можна оцінювати як неісторичний за своєю суттю, оскільки він протиставляв минуле і сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку.

На цьому духовному тлі Тарас Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У „Посланні” („І мертвим, і живим, і ненародженим...”) він сприймає Україну з її пасмом могил як книгу історії, яку треба „прочитати”, „не дурячи самих себе”. Для Шевченка в українській історії не було і не могло бути „золотого віку”, оскільки історія безперервна. Минуле не протистоїть сучасному, а існує „там і тут” у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне України, то не менш трагічне і її минуле. „Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла”. Гострий бій за минуле рідного краю переповнює поезія Т. Шевченка. „Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякать саме пекло можна”7. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, виступає однією з провідних тем творчості Тараса Шевченка. Стану країни, з одного боку, є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з іншого – підступних і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить в середині – воно у втраті національної пам’яті й національної гідності. Шевченко висміює самовдоволені гімни українському минулому:

„А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляни убогі!

Чортзна-що – не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!”8

Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого і сучасного України:

... ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.”9

Таким чином, і в минулому, і в сучасному України поет не бачив „золотого віку”. В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє, як прокляття, над долею.

3. Прагнення суспільних перетворень

Хоча Т. Шевченко відмовився від ідеалізації української історії, яка часто була притаманна його сучасникам, образ „золотого віку” як втілення ідеального світу не зник остаточно з поля бачення поета. Він був перенесений у жадане майбутнє, з яким пов’язана центральна ідея Шевченкової поезії – ідея перетворення рідного краю, так традиційна для української духовності. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину золотого віку українського майбутнього. Саме в цій функції поета-пророка і сприймає Тараса Шевченка українська суспільна думка.

Світ щасливої спільності, зародки якого існують і у минулому, і в сучасній Шевченку Україні, бачиться абсолютно панівним у її майбутньому. Це світ, який звільнений від сил зла – закріпачення людини людиною, національної та політичної залежності.

Образ ідеалу вимальовується як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування виступають принципи, щоб „укупі жити, з братом добрим добро певне познать, не ділити”. Своїх земляків, які розділені суспільним статусом, багатством, рангами, привілеями, серед яких панує фальшива наука та фальшива філософія, що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, Тарас Шевченко закликає: „Розкуйтеся, братайтеся!”.

Цим завершується його остання настанова послання „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам...”

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами”10.

Єдність та відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, „Рідної хати”. Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може утвердитися шляхом запозичень „з чужого поля”:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля11.

Лише шляхом внутрішнього перетворення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Намагання ж зберегти несправедливий світ загрожує силам, які прагнуть цього, неминучою карою. Ідеал, що визріває в серці України, – це грізна суспільна сила, здатна до кривавої розправи зі злом. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поетичних творів


Т.Г. Шевченка – від „Гайдамаків”, „Заповіту” й аж до написаного наприкінці життя „Світе ясний! Світе тихий”, що завершується картиною знищення існуючого суспільного ладу:

... Будемо, брате,

З багряниць онучі драти…12.

В „Осії. Глава XIV”, написаній у 1859 р., від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати – Україна й навіть сам Бог, поет попереджує:

…не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста, а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять..13

І все ж ці і подібні їм місця з поетичного доробку Тараса Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.

Образ кривавої розправи у поета не містить конструктивного начала. Це страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбутнього. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, – Т. Шевченко зображує її не як народне свято, а як антисвято. „Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!”14 Кров не радує поета, він не прагне її: „Слава Богу, що минуло”15. Справжнє звільнення ж, ідеальний стан мислиться як свята справа, що реалізується людьми у процесі перетворення, здійснюваного з волі Божої. Не закликом, а пересторогою лунають слова:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

Тарас Шевченко сповнений віри у „силу і дух живий”, у те, що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові.

Своїм творчим доробком Поет започатковує тему „будительства” як покликання. Саме ця тема визначила зміст творчості наступних поколінь діячів, які продовжили започатковану Тарасом Шевченком та його спільниками справу розробки філософії української національної ідеї.

Висновки

Особливістю творчості великого українського поета та художника Тараса Шевченка виступає те, що він спромігся зробити справжній революційний переворот у напрямі розвитку української національної ідеї, яка врешті і визначає становлення української національної свідомості. На відміну від діячів українського відродження, які жили і працювали до нього, і навіть багатьох його сучасників поет брав за основу виховання національної свідомості ті явища і процеси минулого і сучасного, які існували в Україні без усякої ідеалізації. Особливістю шевченківської філософської парадигми виступало те, що вона не тільки будувалася на реальності сьогодення та минулого, а й була проникнута духом соціального оптимізму, вірою у світле майбутнє українського народу. Таким чином, усе це стало основою розвитку української національної ідеї для майбутніх поколінь діячів національно-визвольного руху.



Література

Горський В. С., Кислюк К. В. Історія української філософії. – К., 2004.

Костомаров Н. Избранные сочинения. – К., 1991.

Сарбей В. Г. Історія України. Кінець XVIII – початок ХІХ століття. – К., 1994.



Шевченко Т. Кобзар. – К., 1984.

Гаврилейченко Аліна,

учениця ліцею Шевченківської районної ради Харківської області
Керівник:

Данилова Марія Миколаївна,

учитель української мови та літератури ліцею Шевченківської районної ради Харківської області
Моя дорога до Шевченка

Я іду до Шевченка

із щастям своїм і журбою,

Йду із піснею в серці,

Йду з гіркою від болю сльозою.

Я іду до Шевченка: на дорозі каміння і квіти…

Я іду до Шевченка,

Як до батька йдуть діти.


Я іду до Шевченка з перших днів свого народження, бо народилася в селищі, що носить його ім’я. У перші дні мого життя моя матуся, інвалід другої групи, змогла мене вивезти на прогулянку у сквер, який за сто метрів від нашого будинку. Саме тут я вперше ще неусвідомлено побачила пам’ятник Кобзарю. Потім до нього я натоптувала свою першу життєву стежинку, і про дідуся Тараса, як на свій вік, я знала все.

Це вже пізніше, коли мені виповнилось років десять, я довідалася, що пам’ятник Т.Г. Шевченку встановлено у 1954 році, коли у світі широко відзначали 140-річчя з дня його народження. Звичайно, в селищі, яке носило його ім’я з 1923 року, такий пам’ятник мусив з’явитися.

А поки, щоразу, гуляючи з мамою у сквері, пильно вдивлялася в обличчя Тараса – і мені завжди здавалося, що він підніме зажурену голову, посміхнеться до мене приязно і подарує книгу, яку тримає в руці.

Добре пам’ятаю один епізод. Ми з мамою сидимо на лавці біля нашого під’їзду. Теплий весняний день, і майже наших голів торкається білопінна гілочка розквітлої вишні. Мені радісно і затишно. «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть… » Я ще була замала, щоб осягнути всю красу і велич описаної картини, тим паче, щоб знати, за яких жахливих умов солдатчини було створено цей шедевр. Я здивовано глянула на матусю, а вона, посміхнувшись, промовила:




  • Цей вірш написав Шевченко.

  • Значить вночі, коли у сквері нікого немає, він у свою кам’яну книжку записує вірші, – вирішила я для себе.

Я пішла до школи, і кожного разу, коли вчителька говорила про Шевченка, мені ставало тепло і затишно на душі так, наче ці теплі і сонячні слова говорили про рідну і дорогу мені людину.

Зараз я уже дев’ятикласниця. «Кобзар» Тараса Шевченка я перечитала безліч разів і багато поезій знаю напам’ять. Ця книга вразила мене не лише грандіозністю зображених подій і пристрастей, а й душевною проникливістю та людяністю її автора. «Кобзар» – це, дійсно, Біблія українського народу, у якій детально відтворено минуле, виважено і чітко дано оцінку сьогоденню і окреслено майбутнє. У ній порушено кардинальні проблеми історичної долі України, кривавих змагань її народу за волю. Саме Тарас Шевченко на увесь світ заявив: є на землі гордий, працьовитий, волелюбний і славний народ – українці. Є, але йому необхідно допомогти осмислити себе, свою вартісність, щоб він піднявся з колін і розправив дужі плечі.

Поета лякає жахлива картина: з плином часу зміліє, а потім висохне Дніпро, вітри розвіють козацькі могили, а від гетьманської столиці Чигирина не залишиться й сліду:

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута («Чигирине, Чигирине»).

Шевченко бере на себе неймовірний духовний тягар: поетичним словом зорати сонний «переліг» і стати тим зерном-сльозами, що посіяні ним зійдуть гострими ножами, що розкроють хворе гниле серце сонного суспільства й наллють у нього «чистої і святої» козацької крові, тобто повернуть козацький дух мужності і нескореності. Крім Шевченка, світові цього сказати було нікому. Він глибоко осмислює факт поневолення України, шукає причини та винуватців, обмірковує шляхи визволення її від імперського російського ярма і відновлення історичної справедливості.

«Кобзар» Шевченка – громадянський вчинок величезної мужності. Він обстоював Правду перед Богом. Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди.

У поемі «Великий льох» до «безбожників» автор зараховує всіх, хто зрадив Україну навіть мимовільно. В очах Шевченка і народу будь-яке, навіть неусвідомлене потурання ворогові України – смертельний гріх.

Вершинним твором Шевченка, я вважаю, є його Великий заповіт українцям


«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Він адресований усім нам, кому не байдужа доля рідної землі. Шевченко закликає нас чесно усвідомити своє національне, соціальне і культурне призначення. Він вчить нас відповідати за свої вчинки.

Ми діти однієї землі. І мусимо дбати про її розквіт і славу. Не залежно від матеріального достатку і рівня освіти, соціального статусу і посади. Та, на жаль, і сьогодні, майже через двісті років, знову актуальними є слова Шевченка:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають…

…Політична невизначеність, на високих постах наскрізь продажні чиновники, та ж політика можновладців, які вчать своїх дітей «ніби вони на те тілько, щоб панувать», занедбані, забуті «веселії села».

Як це все узгодити, як усе зрозуміти і дійти до Шевченкового гармонійного акорду надії:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата…

…Я іду до Шевченка…

Іду до вершин його духу, до глибин його серця… Я народилася на землі, що носить його ім’я. Я розмовляю з ним однією мовою.

Я іду в скверик біля невеликого залізничного вокзалу до найдосконалішого, на мою думку, пам’ятника Великому Кобзареві.

Сюди веде натоптана моїми дитячими ногами стежина. Сюди привела колись мене мама, як прийде час, я сюди приведу свою доньку.

Це – центр мого Всесвіту…

Я іду до Шевченка.


Біленко Анастасія,

учениця Балаклійської загальноосвітньої школи І – ІІІ ст. № 1 ім. О.А.Тризни
Керівник:

Новікова Людмила Олександрівна,

учитель української мови та літератури Балаклійської загальноосвітньої школи

І – ІІІ ст. № 1 ім. О.А.Тризни
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка