Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка3/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Шевченко – це народ,

і, як народ, він буде вічно жити

Самородок. Так називають великий шматок чистого золота, знайдений у породі. Але часом це слово звучить і в іншому значенні. "Самородок" - говоримо ми про людей із вродженим талантом. Якби не вони, то і музика, і малярство, і культура були б біднішими і бліднішими. Так само й поезія була б неможлива, якби її не зрощували такі люди, не засівали чистим, справді золотим зерном своїх образів, не зігрівали глибокими почуттями своїх сердець.

Українська література щедра на таланти, на щирих і задушевних творців художнього слова. Не будемо їх усіх перелічувати. Згадаємо дише одного, митця, який сягнув на світовий рівень.

У мальовничому куточку нашої України, на Чернечій горі, спить вічним сном наш незабутній Кобзар. Унизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і ""лани широкополі", і милу його серцю Україну. Як мріяв, як заповідав...

Тарас Григорович Шевченко…Бідний і, разом з тим, багатший за всіх, кріпак і, разом з тим, вільний та незалежний, неоцінений і, разом з тим, визнаний та шанований. Усе це – про нього, геніального українського поета. Бідний він тому, що народився у звичайній селянській родині, а багатий – бо, незважаючи на нестатки, залишився щирим і людяним. Був кріпаком тому, що працював на пана, але залишився незалежним, бо мав вільні погляди на життя і власну позицію. У свій час Тарасів талант не був оцінений сповна, проте зараз його ім’я знають у всьому світі.

Тарас Григорович Шевченко - тонкий, проникливий лірик, поет-громадянин з безсмертним ім’ям. Ця геніальна людина, справді "самородок", внесла неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. Його довершені твори сіють зерна світла і добра, палахкотять незгасним полум'ям проникливої мудрості і справедливості.

Для мене Шевченко - це символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини і священної ненависті до її ворогів. Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Його творчість невмируща.

Багатогранність поезії Кобзаря вражає. Немає, мабуть, теми, якої не торкнулося б перо Кобзаря. Писав він і про патріотизм, і про кохання, і про родинні стосунки, і про тяжку працю людей… Звісно, немає сумнівів у тому, що найближчою для Тараса Григоровича була тема вірності своїй батьківщині. Тому кожен вірш Шевченка - це біль серця за рідний потоптаний край. Він вірив, що на звільненій від експлуататорів землі настане щасливе прекрасне життя.


І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.


Зовсім не дивно, що поет завжди так ніжно, так зворушливо й лагідно говорить про жінку-матір, уславлюючи її найліпшими , наймилішими словами, порівнює з Богородицею. Навіть рідна ненька Україна постає в його очах в образі матері:

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину

Життя цього поета можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо він віддав всі свої сили, щоб врятувати українську націю та відкрити перед нею шлях у майбутнє. Хоча доля не шкодувала йому страждань, Шевченко лишився нескореним, безкомпромісним, чесним перед своєю совістю. У ньому ожила вбита тиранією українська нація, її діамантова мова, безмежна волелюбність, оптимістичний погляд на життя. Як на мене, він дуже влучно сказав: «Караюсь:, мучусь... але не каюсь»

З часом все більше переконуюсь, що поезія нашого Кобзаря - то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців:

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краї

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Тарас Григорович Шевченко - це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Його творчість - це святиня, це діамант, яким дорожить і гордиться наш народ.

Хочеться згадати поезію Кобзаря "Чи ми ще зійдемося знову», в якій поет звертається до друзів-кириломефодіївців зі словами, що згодом клятвенно промовляли всі покоління українців і які будуть завжди актуальними для нас:

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть

Любіть її... Бо время люте,

В остатню тяжку минуту

За неї Господа моліть

Кращої ради для українців годі й сподіватись.

Особисто для мене Тарас Григорович – не просто поет. Це народний учитель, який заздалегідь передбачив безліч суспільних явищ. Читаючи його поезію, я навчилася бути сильнішою, витривалішою, терпимішою, милосерднішою. Мене охоплювали найніжніші, найтепліші почуття, а серце переповнювалось почуттям гордості за Великого сина України

Я завжди намагатимусь берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.


Кобзарю!

Знов до тебе я приходжу,

Бо ти для мене - совість і закон...

Л.Костенко



Несвіта Владислав,

учень Балаклійської загальноосвітньої школи І – ІІІ ст. № 1 ім. О.А.Тризни
Керівник:

Новікова Людмила Олександрівна,

учитель української мови та літератури Балаклійської загальноосвітньої школи

І – ІІІ ст. № 1 ім. О.А.Тризни
Ідея соборності України у творчості Т.Г.Шевченка

Соборна Україна — це ідея об'єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і час від часу набувала актуальності в релігійній чи світській формі, особливо в періоди феодальної роздробленості, чужоземного панування, церковного розколу. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів "Руської трійці" та Кирило- Мефодіївського товариства. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, діячі українських партій початку XX ст., ОУН. Визвольні змагання українського народу не привели до створення соборної держави.

До теми соборності України звертався неодноразово в своїй творчості і Т.Г. Шевченко.

Без Правди Божої Шевченко не уявляв нормального духовного життя, не може його бути і без національної свідомості людини- громадянина. Як слушно зауважив видатний учений Дмитро Донцов, «Правда «Євангелії» в Шевченка — це Євангеліє національної Правди, за яку він карався, мучився, але не каявся. А проблему нації він розв'язував з позицій духовної сили чи духовного занепаду; не тому терплять люди, що царі їх гноблять, а тому, що дрібніють люди душею». І саме через те, що російські, польські та інші колонізатори розтлінне впливали на душі людей, руйнували їх національну свідомість, Шевченко завжди був у конфлікті з усіма політичними режимами. А з народами? Яке було ставлення Шевченка до інших народів? Він глибоко співчував поневоленим кавказцям; у нього викликали замилування киргизи, казахи, особливо діти; він з великою симпатією ставився до всіх слов'ян, в тому числі і до знедолених з-посеред росіян, і до передових російських інтелігентів , але до самозабуття він любив, як і кожна нормальна людина, лише свій народ. За нього і пішов на муки. Така істинна правда.

Ідеологи писали , що Тарас Шевченко викривав українських буржуазних націоналістів і затаврував націоналістичні onckdh. Насправді націоналізм, себто полум'яну любов до Батьківщини, Шевченко ніколи не осуджував, та й сам був яскраво вираженим націоналістом.

Я так, я так її люблю

Мою Україну небогу,

Що прокляну самого Бога,

За неї душу погублю.

Але, як бачимо, націоналізм — це не шовінізм, а синонім до високоблагородних понять «патріотизм», «народництво». Значить, націоналізм — це суспільна норма, і навпаки — національна індиферентність, а тим паче — яничарство, в розумінні Шевченка, викликає тривогу, бо це глибоко аморально. Як послідовний український націоналіст, Шевченко жив за принципом: козакові соромно перебувати в ярмі чи в наймах: або виживу, або пропаду, та не продамся нікому! Надиханий ідеалами національного визволення. Великий Кобзар палко кохав Україну і нестримно боровся за її волю та щастя.

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині.

Так почувався поет, а не на московський лад — «про Парашу, радость нашу, паркет, шори». Тому ось якою була відповідь на пропозицію вірнопіддане писати московською: «Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий».

Націоналізм живить національна свідомість, яка неможлива без відновлення історичної пам'яті як про славетні, так і про трагічні сторінки тисячолітнього літопису України, тому Шевченко пише і про героїку Запорізького лицарства Гетьманщину, і про руйнівників нашої волі, які запровадили в Україні кріпацтво, русифікацію, отих «розпинателів народу», «катів», «людоїдів».

Відновлювати історичну пам'ять, за Тарасом, це не лише пізнати все минуле народу, а й постійно відчувати національний сором за довготривале примирення з московським рабством і, нестримно прагнучи волі, палко боротись за неї. Так, як це робив Великий Кобзар України. Він ніколи не мирився з підневільним становищем України. Ось його програма — надія:

Може, зійдуть і виростуть ножі обоюдні,

Розпанахають погане гниле серце трудне

І вицідять сукровату, і наллють живої

Козацької тієї крові, чистої, святої...

«Кобзар» — неопалима купина українського поетичного слова, чинник самоусвідомлення народу, який формує його уявлення про своє місце в історії, про мораль, мистецькі вартості. «Кобзар» —ключовий момент в історичній пам'яті українців, вияв складного процесу їх самопізнання і самовираження, в ньому вся українська ментальність, себто форми світосприймання, способи мислення. В ньому багатющий світ інтимних почуттів, їх психологічна основа, висока соціальна свідомість, етичні традиції в зіткненні з аморальністю колонізаторів, взаємодія музики, слова і зорових образів; в ньому, зрештою, погляд на самого себе і на решту світу. Як ні в жодного іншого поета світу поетове «Я» і рідний край з'єднані в «Кобзарі» в одну органічну цілість. Штучно,насильно розірвана ця цілість, відірвання людини від усього p3dmncn призводить до деградації, до духовної смерті. Вагома частина процесу відновлення історичної пам'яті нації у зверненні до фольклору. Культурні традиції народу, а також «Біблія», козацькі літописи — складова частина , джерело повернення історичної пам'яті. А ці традиції, на яких і виник «Кобзар», це понад тисячолітній шлях розвитку нашого народу.

Творчість Шевченка— це документ найбільш об'єктивної і виваженої характеристики українців, це книга їхнього буття і водночас своєрідна візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ. Недаремно Шевченків «Кобзар» як найбільшу святиню й чи не єдину посвідку про особу брали з собою до невідомої далекої Канади наприкінці XIX ст. перші українські переселенці.

Т. Шевченко як геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності , передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю його роду й народу.

Змальовуючи прагнення до свободи і незалежності як ідеали, що впродовж віків визначали сутність українців, Т. Шевченко виходив з народних уявлень, втілених, зокрема, у картині «Козак Мамай» та в «Пісні про Сагайдачного». Так, на народній картині «Козак Мамай» атрибути козацького війська, військового побуту завжди зображалися на задньому плані як предмети другого порядку. У руках же на всіх відомих нині картинах Мамай тримає кобзу як символ своєї пісенної і водночас миролюбної душі. Таким же яскравим свідченням основних духовних цінностей, гуманістичного світогляду народу є й народна «Пісня про Сагайдачного», в якій, по суті, сформульовано життєві прагнення українців:

Ой на горі та й женці жнуть,

А попід горою яром-долиною

Козаки йдуть...

Українці — це орії-орачі-хлібороби-женці-женчики, сутністю життя яких було вирощування «жита-пшениці та всякої пашниці». Військо ж вони створювали для захисту своєї праці від зазіхань різних завойовників і гнобителів.

Шануючи свою свободу, український народ, як засвідчує своїм словом великий Кобзар, з такою ж симпатією ставився до національно- ирпитл/ьт? боротьби інших народів, зокрема чехів чи кавказьких горці.«Борітеся — поборете. Вам Бог помагає!» — у цих словах не лише схвалення справедливої визвольної війни сусідів, а й проголошення критеріїв співжиття українців у загальнолюдській родині: вільним можеш почувати себе тільки поруч з вільним. На ідеалах добросусідства грунтувалися не лише морально-етичні, а й суспільно-політичні прагнення українців, що на повну силу зазвучали в таких поетових рядках:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли.

(«Молитва»)

Почуття роду, родини виростало в українців із пошанування громади, товариства. Громада формувала моральні, етичні норми, що вважалися законом. Порушення встановленого способу життя обумовлює вирок матері у поемі Т.Шевченка «Катерина»: «Іди од нас...» Часто оцінку, а то й вирок виносили громадські сходи чи суди. Такий суд Т. Шевченко зобразив на офорті «Судня рада», додавши до нього текстовий супровід: «Отаман збира на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду і суд... Громада, порадивши і посудивши добре і давши мир ворогам чи то кару, розходиться, п'ючи по чарці позвової».Свідченням духу колективізму, побратимства, громадського співжиття була і Запорозька Січ, і такі колоритні побутові дійства, як «вулиця» , вечорниці, ярмарки, що знайшли яскраве відображення у творчості Кобзаря. Характеристику народу Т. Шевченко доповнив і своєю самохарактеристикою. Він, як геній, за словами М. Костомарова,говорив так, «як народ ще не говорив, але як він готовий був уже заговорить». У своїй особі Т. Шевченко представив український народ як такий, що розумівся на філософії, етиці, праві,всесвітній історії і за своєю інтелектуальною висотою почувався рівним у світовій родині народів .У своїй особі Т.Шевченко представив українців і як націю з державними намірами та інтересами. Якщо взяти до уваги, що й сьогодні ще звучать закиди про неправомірність самої ідеї окремої української держави, бо українці нібито ніколи державницького мислення не виявляли, то сповна оцінимо титанічні зусилля Т. Шевченка щодо зруйнування стереотипу сприйняття української нації як виключно мужичої, для якої коло інтересів і роздумів — це чорна рілля, - воли, плуги й вузлики з насінням. Достатньо лише однієї фрази, щоб, заперечуючи, підсумувати протилежне: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» .

Виявивши національні ідеали, схарактеризувавши позитивні риси свого народу, Т. Шевченко не ідеалізує його, не вивищує над іншими народами. Він говорить і про те негативне, що заважає українцям у їхньому поступі.

Українці називають Тараса Шевченка Месією не лише за те, що він своїм словом врятував українську націю, а й за те, що його слово було віщим, себто пророчим. Поет і Пророк в одній особі — рідкісне поєднання в літературі, такі люди-титани народжуються, можливо, раз на тисячоліття, а то й рідше.

Великий Кобзар України передбачив, наприклад, гігантський розвиток технічного прогресу з його негативними наслідками: «Великий Фултон! І великий Уат! Ваше молоде дитя невдовзі пожере батоги, престоли і корони, а дипломатами і поміщиками лише закусить, пограється, як школяр цукеркою. Те, що розпочали у Франції енциклопедисти, те завершить на всій планеті ваше колосальне, геніальне дитя. Моє пророцтво безперечне». Так воно і сталося.

Коли б волею якоїсь фатальної сили український народ постав перед вибором з-поміж усього накопиченого людством огрому книг вибрати дві: одну чужу і одну свою — то мав би узяти «Біблію» і «Кобзар». Без першої він був би неповноцінним у загальнолюдському вимірі, без другої — немислимий як народ.

Шевченко — явище унікальне. Його немає з ким порівняти у письменстві інших народів. Не тому, що він кращий від інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни.

Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він — наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово,яке не співвідноситься з його Словом, — нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям.



Плетнева Аліна,

учениця Ветеринарної загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.

Дергачівської районної ради
Учитель: Федоренко Лідія Миколаївна
Нічна розмова

Вечірня задума огорнула Оленчину кімнату, легенько торкнулася щічки і заколисливо приголубила до подушечки дівчину: «Спи, спи, моя маленька…»

Та не спиться, з боку на бік викручується, а в голові проноситься «На Великдень, на соломі…», забуваються, а тут знову: «Я у батюшки обідала». І знову тиша, тільки оченята Оленчини, як не намагалася їх стиснути, дуже-дуже зажмурювала… Ось стоїть – дівчатко невеличке, симпатичне, носик увесь у ластовинні, очі сліпучо-блакитні, на щічках ямочки, коси виглядають з-під хустинки.

Так, так, це героїня поезії Т. Г. Шевченка «На великдень, на соломі», це вона не дає дівчинці спокою вже котру ніч. Не дає заснути, будить думку Оленчину:



  • Чого я про неї думаю? Що ріднить нас? Що різнить нас? Вік, зріст, селючки ми. А розділяє? Ціле століття, більше??? (швиденько шукає «Кобзар», листає, так – 1848 рік) 150 літ майже. І знову думкою перенеслось дитя у ХІХ століття, село, зустріч з одноліткою. А здаля і сам Шевченко прямує…

Світло привернуло увагу матусі. Оленка благально підняла оченята до рідненької: «Мамочко, як добре, що ти в мене є, що твоя рука так ніжно пестить мене і гладить мої коси». Сльозинка скотилась по щочці.

  • Що схвилювало тебе, донечко?, – стрепенулася мама.

  • Розумієш, мамцю, я весь час чую голос моєї однолітки, дівчинки, героїні поезії Шевченка «На Великдень, на соломі». Він не дає мені заснути, він ходить за мною скрізь. Не знаєш, чому?

Задумливо посміхнулася мама, волого блиснули її очі, а потім уже й слово долинуло:

«Донечко моя, сонечко моє, це не дивина. На те він і Шевченко, щоб слово його завжди було з читачами, щоб кликало душу і серце, не залишало байдужим. Торкнулося воно, поетове творіння і до тебе, дівчинко, п’ятикласнице 2010 року. І не просто ти переглянула поезію, потримала книгу «Кобзар», а, мабуть, тепер по-іншому ти оцінюєш і оцю затишну кімнату, згадала свої улюблені книги, іграшки… і думкою запрошуєш до себе оту дівчину…»

Довго говорила Оленка з мамою в той вечір, рука мимоволі гладила "Кобзар", в мами бриніло: ось так приходить Шевченкове слово до нас, у нашу сучасність і чинить свою справу: вчить, роздумує, будить думку і наголошує: ціни те, що дане тобі суспільством, рідними людьми.

Заснула донечка, обнімаючи свою подушечку і сльози-краплинки мрійливо зблискували від місячного промінця-зайди. А він так вкрадливо заколисував маленьку шанувальницю Кобзаревого слова.



Клепа Микола,

учень 10 класу Писарівської загальноосвітньої школи I-III ст.

Золочівськї районної

державної адміністрації

Харківської області
Учитель: Кобець Леонід Семенович

Роздуми біля портрета…


Портрети, портрети, портрети…, їх вивішують перед виборами і після виборів. Вони є в сільській раді, у школі. Я бачив їх в інших громадських місцях. Здебільшого на них не встигає сісти пил, а їх уже знімають, і мало хто згадає ці обличчя.

У моєї бабусі в будинку теж є портрет. Він стоїть на трикутній поличці дуже давно. Мої батьки не пам’ятають, хто і коли його приніс. Навіть бабуся не може згадати, коли він з’явився. Я пригадую, що портрет завжди був уквітчаний вишитим рушником. Він, звичайно, не такий кольоровий, як інші, але притягує до себе увагу, як тільки я переступаю поріг бабусиного житла. Уперше зацікавився людиною, зображеною на портреті, тоді, коли почув, що всі називають його «Кобзар». Чим більше дізнавався я про життя, творчість, боротьбу і страждання цієї Людини з великої літери, воістину народного поета, тим більше бентежили його сумні, глибокі очі, стримані вуста і якась таємнича печать незвичайної долі на чолі, високої і трагічної долі поета-пророка.

За свою більш ніж тисячолітню історію український народ, захищаючи свої кордони, свободу й гідність, ніколи не зазіхав на свободу інших народів і не намагався їх підкорити. Українцям із давніх-давен притаманні мирна співпраця, злагода й братерство. Важким і тернистим був історичний шлях становлення української державності. Складний і заплутаний. Цей шлях проходив кожен народ. Але на долю українського випало так, що впродовж своєї історії йому довелося робити це неодноразово. На цьому шляху були і біль, і кров, і гіркі сльози та втрати. Але були й світлі сторінки, які стали визначними віхами в його житті та розвитку. Розквіт Київської Русі, наймогутнішої держави свого часу, героїчна боротьба з татаро-монгольською навалою, Національно-визвольна війна середини XVII століття, намагання створити соборну Україну в першій чверті XX століття. І, нарешті, Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. З часом такі доленосні події поступово тьмяніють, але не зникають безслідно.

На кожному етапі таких подій є свої генії – герої, пам’ять про яких на віки залишається в серцях вдячних нащадків. Такими є і будуть Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Петро Могила, Богдан Хмельницький і, безумовно, «Кобзар» з бабусиного портрета – Тарас Григорович Шевченко – полум’яний український патріот. Він народився під українським небом, проте належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства. Колишній кріпак Шевченко все життя поклав на олтар боротьби за соціальне і національне визволення свого народу. Так, він знав, що за свого життя не побачить українців «в своїй хаті» – незалежній державі, але вірив, що це неминуче здійсниться в майбутньому. Тому у своїх творах закликав вставати, гуртуватися, єднайтися, учитися на своїй і чужій історії, кувати зброю, рвати кайдани і творити нову вільну Україну. У той же час Тарас Григорович бачив майбутнє України як велике об’єднання слов’янських народів-братів, федерацію незалежних окремих республік:

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами…

Ідея об’єднання слов’янських народів виникла у нього ще на початку 40-х років XIX століття і зумовила активну діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві. Саме звідси веде свою історію новий український національний рух. Завдяки Кирило-Мефодіївському братству він вийшов із початкового стану надій і прагнень та остаточно визначив свою мету і завдання: державна самостійність, соціальне звільнення народу, народовладдя. А геніальний Тарас Шевченко став духовним батьком усіх українців. Тому його портрети можна було побачити чи не в кожній оселі, поруч зі святими образами.

Пильний погляд поета, здається, через віки побачив не лише майбутню вільну Україну, але й важкі випробування, зради, занепад духовності, які можуть згубити паростки молодої держави. Хіба не про недавні події ці пророчі слова:


Доборолась Україна до самого краю,

Гірше ляха свої діти її розпинають…

Їдкою іронією, гнівним сарказмом Т.Шевченко розвінчує низькопоклонників перед чужою культурою, різко засуджує національну обмеженість: «Німець скаже: «ви моголи», – «Моголи! Моголи!», німець скаже: «ви слов’яни».– «Слов’яни, слов’яни». Ніби до наших сучасників звернені інші слова поета, до безбатченків, манкуртів, яничарів, які не хочуть вивчати і навіть зневажають мову батьків, дідів і прадідів «на нашій не своїй землі», особливо в нашому зросійщеному краї:

Схаменіться, недолюди,

діти юродиві ! …

Поет молить і благає:

Учітеся, брати мої,

думайте,читайте,

І чужому научайтесь

Й свого не цурайтесь!...

Пізнаючи творчість Тараса Шевченка, не перестаю дивуватися генію, мужності і величі духу поета. До самого серця доходить його полум’яний заклик:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.
Вся діяльність Т.Г.Шевченка пронизана національно-державницькою ідеєю. Він сам багато робив для її утвердження і спонукав до цього інших своїм словом і власним прикладом. І , на мою думку, ми маємо бути горді з того, що можемо називатися синами і дочками незалежної України і довести всьому світу, що «наша дума, наша пісня не вмре, не загине…»

Тридуб Антон,

учень Мереф’янської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 4

Харківської районної ради
Учитель: Донцов Юрій Валентинович

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка