Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка5/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ВИСНОВКИ

Творчість Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки той, чиї твори вивчають, а й той, ким живуть, із кого черпають сили і надії.



Запорожець Олена,

учениця Зачепилівської ЗОШ І-ІІІ ст. Зачепилівської районної ради
Учитель: Чуб Тамара Миколаївна

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
Два роки тому в наше село приїхала сім'я з Німеччини, і в школу прийшли одразу троє учнів – першокласниця Олександра і двоє хлопців-підлітків – Ервін та Альберт. Для нас це була велика подія: ще б пак! Справжні німці, народилися і виросли в іншій країні, ще й не говорять по-українськи! Потяглися дні та місяці навчання у школі, а ми вчилися спілкуватися з хлопцями за допомогою жестів та вчительки німецької мови. Та цього було недостатньо, і ми стали учитися разом: хлопці – української, ми – німецької. Багато що в нашому житті, побуті, навчанні для хлопців було незвичним. А одним із перших питань Альберта було: «Чий це портрет висить на стіні в кожному класі?» У відповідь ми дружно відповіли: «Шевченка!» – «Хто це?» – здивувався Альберт. П'ятикласник Сашко вискочив наперед: «Шевченко – це Україна!». І я замислююсь» як точно сказано!

Т.Шевченко... У цьому слові вся історія наша, все буття, уява і найпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього: Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Ніщо не може відділити їх одне від одного, доки світу. Уявити себе без Шевченка - все одно, що без неба над головою. Він – вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Він – полум'яний борець за народне щастя, геній, що віддав свій талант рідній Україні. На думку спадають слова великого Каменяра: «Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком -і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на іржу, а його любов до людей – в ненависть і погорду».

Так, доля не шкодувала йому страждань: кріпацьке існування, заслання, самотність в особистому житті, а найкращий, найцінніший, скарб дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу гордість, яку в мільйонах людських сердець знову і знову збуджуватимуть його твори. Таким був і є для нас, українців, Т.Г.Шевченко. Ми гортаємо сторінки його творів, щоб почути його невмируще слово серцем, бо кому ж тоді ще вірити, як не Шевченку, який усе життя віддав за Україну, за нас із вами, за те, щоб ми були вільними, гордими людьми. Жоден поет світу не зрівняється з ним у величі своєї жертовної любові до свого народу.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

На жаль, так і сталося. Україну збудили вже в пеклі глухого рабства, коли більшість людей навіть забули, хто вони є, хто для них Шевченко й Україна, якими були їхні предки - і тому зараз чути стільки нарікань на оте святе слово «незалежність», хоч про його вільне звучання мріяло не одне покоління...

Шевченко міг бути багатим і уславленим, якби зрікся мрії про вільну Україну, не зачіпав її кривдників гострим викривальним словом. Але він вибрав правду і волю і нас теж хотів бачити вільними людьми в незалежній Україні, а не німими рабами. Саме тому він присягався:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих. Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.


Дивуюся дієвості Кобзаревого слова: історичні обставини склалися так, що по-різному моляться українці, належать до різних партій і навіть держав, часто піддаються на провокації і сваряться між собою, забуваючи, що вони однієї матері діти але коли звучить слово Шевченка – всі об’єднуються, бо говорить сама правда, сам Бог устами нашого пророка. Пророка, щастям і болем якого була Україна – то одинока дівчина, то покритка Катерина, то безталанна вдова, а то великомучениця. І тільки, коли уявляв її без панського свавілля і чужоземного ярма, бачив її раєм. Але такою вона могла бути лише тоді, коли її діти стануть на захист своєї матері-Вітчизни. Так, йому боліло безпам'ятство і рабська покірливість його сучасників – безславних нащадків славних захисників-героїв. І сльозами падали на папір рядки:

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн...

/ «Гайдамаки» /

А який зрозумілий і близький мені гнів Кобзаря, коли він таврує тих, хто тільки на словах турбується про свій народ, і тих, хто знає правду і мовчить, аби не втратити свій горьований шматок хліба, хоч цим прирікає на подальше горе і себе, і своїх дітей...Чи не спостерігаємо й нині подібну картину? І чи не стосується й нас із вами гнівне слово Шевченка, його тяжкий і справедливий докір:

... Кругом паскуда!

Чому ж його не так зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть! Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте.

Один із найвидатніших українських поетів і мислителів Євген Маланюк писав: «Шевченко завжди буде силою, що змушуватиме рости». Відтоді і тепер Кобзар виконує цю історичну місію. Раз сказавши: «А Україна навіки, навіки заснула», він заходився її будити. На це знадобилося цілих півтора століття. А проте ще й сьогодні не можемо стверджувати, що наша сучасність доросла вже до Шевченка.

Мусимо, нарешті, спростувати болючий, але справедливий закид нам Т.Куліша, який звучить з його вірша «до рідного народу». «Народе без пуття, без честі, і поваги». Впасти в безодню національного небуття нам не дав Т.Шевченко. Він і тепер крок за кроком відводить нас од краю тої безодні. І з тим більшим успіхом, що віднині великий поет постає перед своїм народом таким, яким він був насправді, а не таким, яким його підрихтував для власних егоїстичних потреб більшовицький режим. Можна згоджуватися чи сперечатися з основними положеннями статей Євгена Маланюка, Євгена Сверстюка, Ігоря Качуровського, В.Барки, П. Куліша, В. Русанівського та інших дослідників його творчості, але безперечно одне: все його життя, вся творчість від початку до кінця пройняті вогнем найсильнішого почуття:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.
Я щаслива, що є в нас Т.Шевченко! Як добре, що є у нас Україна – на сьогодні вільна, незалежна держава!

...Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра-Славути. Минають роки, десятиліття. Але вічно житиме український народ і його невгасима любов до всього, що квітчає рід людський і рідну землю. Ніколи не погасне в серцях глибока шана до вірного сина України. І якщо ми хочемо, щоб нас вважали людьми, щоб не було соромно перед Шевченковою пам'яттю, ми повинні жити так, як він, любити свій народ, свою Україну, знати свою історію. Шанувати своїх героїв, щодня й щомиті бути готовими до боротьби за народ, його майбутнє, справедливість, честь Батьківщини.

Саме це мені хотілося б розповісти Альберту та Ервіну на їхнє запитання про те, чому портрет Шевченко є в кожному класі нашої школи. Але, врешті-решт, п'ятикласник Сашко дуже точно відповів нашим новим однокласникам:. «Шевченко – це Україна!»

Мицай Наталія,

учениця Полівської ЗОШ

І-ІІ ступенів Дергачівської

районної ради Харківської області
Учитель: Василець Володимир Олександрович
Тарас Шевченко в історії України
Вступ

В історію українського національно-визвольного руху Тарас Шевченко увійшов як людина, що мала зразкову національну свідомість та активну громадянську позицію. Саме тому він в процесі своєї поетичної творчості увійшов у непримиренний конфлікт з імперськими правлячими колами Миколаївської Росії, з усією її самодержавною системою. Патріотичні почуття поета, його обізнаність у соціально-політичній ситуації в Україні та Російській імперії в цілому підштовхували його до викриття всіх вад царського режиму, притаманних правлінню Миколи І. Його творчість антиімперському аспекті є цінним досвідом для виховання національної свідомості як сучасного, так і майбутнього поколінь українців. Тому твори Шевченка антиімперського характеру зберігають актуальність і для сьогодення.

Метою даної роботи є висвітлення тих аспектів поетичної та публіцистичної творчості Великого Кобзаря, які розкривають його непримиримість до національного, соціального й духовного гноблення, характеризують поета як справжнього українського патріота.

Робота складається з двох розділів та висновків. У першому розділі висвітлюється проблема викриття Шевченковою поезією антинародної та антиукраїнської сутності російського самодержавства. Тут дається стислий огляд основних творів поета, присвячених цій проблемі. У другому розділі роботи знайшло своє відображення ставлення Шевченка до офіційної російської православної церкви як знаряддя колонізаторської політики миколаївської Росії. У висновках містяться стислі підсумки викладеного в роботі матеріали.


1. Викриття поетом сутності російського самодержавства

Впродовж всього творчого життя Тарас Шевченко перебував у жорсткому й безкомпромісному з всім державним механізмом Російської імперії, підданим якої він був. Влада прагнула примусити поета замовчати, перетворити його на безмовного раба. Тому він був запроторений в оренбурзькі степи на животіння в солдатській казармі, позбавлений свободи без права писати й малювати. Однак поет залишався незламним. Від монаршої жорстокості царя Миколи І Шевченко зазнав безприкладного насильства, що коротило йому віку.

Засуджуючи царський режим, який занапастив життя геніального поета М. Некрасов, який разом із М. Салтиковим-Щедріним, Ф. Достоєвським, М. Лєсковим та іншими видатними російськими письменниками супровє труну з тілом Шевченка на Смоленське кладовище в Петербурзі, у своєму вірші «На смерть Шевченка» слушно відзначав:

Все он изведал: тюрьму петербургскую, Оправки, доносьі, жандармов любезности, Все - и раздольную степь Оренбургскую. И ее крепость... В нужде, в неизвестности. Там, оскорбляемьій каждой невеждою. Жил он солдатом с солдатами жалкими. Мог умереть он, конечно, под палками. Может и жил-то он зтой надеждою. Та навіть «звідавши в’язницю петербурзьку» й інших страхітливих незгод, пізнавши немилосердя мук несвободи й самотності, уярмлений Шевченко залишився неподоланим. Він витримав усі незгоди і наперекір безмежно важкій долі повернувся до Петербургу зі свого десятилітнього заслання непереможеним. Більш того, у протистоянні з всесильними можновладцями він став широко відомою шляхетною постаттю на всьому культурному і політичному імперському просторі.

Найсміливішим і найгострішим викликом Шевченка Російській імперії часів Миколи І, його поліцейсько-бюрократичній системі управління стала знаменита сатирична поема «Сон», написана в Петербурзі влітку 1844 р. Цей твір став болісним відгуком поета-патріота на надзвичайно тяжкі враження від побаченого й пережитого під час першої поїздки в Україну. Повне безправ’я народу, жахливі злидні, духовна спустошеність, пригаслий національний рух - все це супроводжувало його повсякчасно на батьківщині. Молодий поет жахнувся тієї безодні зла, яке панувало в Україні, в якому перебував його рідний народ. З таким ганебним становищем він не міг змиритися. Глибоке обурення російською колоніальною політикою, біль і гнів поета, викликані стражданнями пригнобленого народу, вилилися в поетичні рядки вражаючої сатири - найгострішої зброї, використаної поетом в його безкомпромісній боротьбі з антинародним ладом.

Поема «Сон» з великою силою сарказму відображає всю систему царського чиновного управління Російською імперією; під «ведмежою лапою» всесильного «фельдфебеля-царя» Миколи І прогиналися найвищі чиновники, міністри, губернатори і жандарми. У свою чергу від всевладдя й волі останніх залежали життя і смерть мільйонів пригнічених людських душ. Ось як представлено «царський вихід» російського «ведмедя»:




... І зробився

В серебрі і златі!

Я знову незримий

Мов кабани годовані -

Та й попхався у палати,

Пихаті, пузаті!..

Боже мій єдиний!!!

Аж потіють та товпляться,

Так от де рай! уже нащо

Щоб то ближче стати

Золотом облиті

Коли самих: може, вдарять

Блюдолизи; аж ось і сам,

Або дулю давати

Високий, сердитий

Благоволять; хоч маленьку.

Виступає...

Хоч півдулі, аби тілько







Під саму пику.



За Богами - панства, панства І всі у ряд поставал




Ніби без’язикі...

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота




Дивлюсь, цар підходить

Вже за порогом

До найстаршого... та в пику

Як кинеться по улицях,

Його як затопить!..

Та давай місити

Облизався неборака

Недобитків православних,

Та меншого в пузо -

А ті голосити;

Аж загуло!.. а той собі

Та верещать; та як ревнуть:

Ще меншого туза

„Ґуля наш батюшка, ґуля

Межі очі; той меншого,

Ура!., ура!., а, а, а..."

Цілком резонними є висновки шевченкознавців відносно того, що лише Шевченкові, єдиному літераторові Російської імперії, стало під силу, використавши систему сатиричних саркастично-іронічних літературних засобів і прийомів наважитись і спромогтися на таке сміливе художнє узагальнення і осудження суспільно-політичного устрою самодержавної царської Росії. Справді, жоден з тогочасних письменників – ні Пушкін, ні Лєрмонтов, ні інші автори, в творах яких тоді проявлялося «несхвалення» абсолютистської колоніальної політики «великої Росії», - були неспроможні на висловлення такого праведного гніву і болі за свій народі, на такий осуд великодержавницької політики Росії, її кріпосницької системи .

Щоправда, – і це важливо підкреслити, - обурюючись і засуджуючи колоніальну політику царизму, поет виступає з осудними словами докору своїм землякам, які перебувають у послухові владі зі своїм становищем рабів. Ця думка підкреслено проходить через всю поему: магічна сила самодержавства, переконаний Шевченко, – у сліпій покорі гнобителям, вислужування перед ними, утримання на своїх плечах величезної армії міністрів, «пузатих чиновників», челяді, «Москалів-москаликів», які й становлять всю силу «медвідя-самодержця».

Характерно щодо цього є сновидіння епізоду, що подається після наведеного вище ритуалу мордобиття, в. якому метафорично передано інший ритуал, що символізує силу і дію механізму державної машини.




Неначе з берлоги

І все розступилось,

Медвідь виліз, ледве-ледве

Що осталось; мов скажений

Переносить ноги;

На менших гукає -

Та одутий, аж посинів;

І ті в землю; він до дрібних -

Похмілля прокляте

І ті пропадають!







Він до челяді - і челядь,




... як крикне

І челядь пропала;

на самих пузатих -

До москашв - москалики.

Всі пузаті до одного

Тілько застогнало,

В землю повалились!

Пішли в землю; диво ди

Він вилупив баньки з лоба -

Сталося на світі.

Зрештою Шевченко робить висновок: без цього кліру «челяді» та «москалів-москаликів», на яких тримається вся могутність імперії, всесильний і грізний «медвідь» перетворюється на безпомічне кошеня:

Мій медведик! стоїть собі. Голову понурив Сіромаха. Де ж дівся Мед вежа натура? Мов кошеня, такий чудний.

Поема «Сон» - твір різноплановий і багатогранний. Сила його не тільки в тому, що він був слушним відгуком на найпекучіші проблеми суспільно-політичного життя України і всієї імперії. Поет не обмежується лише нещадно викривальною критикою самодержавства й кріпосництва, хоча це була основна ідея твору, він одночасно дошкульно висміює тик своїх земляків-перевертнів, з якими звела його доля у «сновидінні» і які «по-московськи так і ріжуть /Сміються та лають / Батьків своїх...»




Україно! Україно!

Оце твої діти

Твої квіти молодії,

В німецьких теплицях

Чорнилом политі,

Заглушені!.. Плач Україно!

Московською блекотою

Бездітна вдовице!

Рішучий і сміливий Шевченків спротив імперії особливо виокремлювався на тлі гучних і захоплених вірнопідданських гімнів на адресу царствуючих осіб, того ж Миколи І. У хорі одописців та офіційної монархічної публіцистики звучав навіть голос «свободолюбивого» Пушкіна. «Он непротивно любит государя и даже говорит, что ему обязан жизнью..., – можна прочитати у спогадах сучасників поета. – Недавно бьіл литературньїй обед, где шампанское и венгерское пробудило во всех искренность... Пушкин сказал: „Меня должно прозвать или Николаем, или Николаевичем, ибо без него я би не жил. Он дал мне жизнь и, что гораздо более, – свободу: виват!»

До ритуального чаду долучалися не тільки російські поети консервативно-монархічного напрямку. Не поступалися їм у вірно підданстві й представники україномовної монархічної прози і поезії, малоросійські псевдо патріоти, як, наприклад, видавець альманаху «Сніп» Олександр Корсун: «... Дякуйте Господу милосердному, що він не зоставив нас сиротами, що він дарував нам рідного батька, царя православного!»

Шевченків «Сон» - твір надзвичайної викривальної сили; ні українська, ні російська література не знає іншого прикладу такої приголомшливої сміливості у гнівному осудженні самодержавства та кріпосництва. Разом з тим історія літератури не знає, за винятком сентиментально-просвітницького роману «Подорож із Петербурга в Москву» Олександра Радищева (автор був висланий на сім років до Сибіру), більш жорстокого покарання за порадіюючий зміст художнього твору, ніж це випало на долю Тараса Шевченка. Ці обставини у вітчизняних та зарубіжних авторів викликають до – поеми особливий інтерес і багато думок відносно визначення його великого значення не тільки як політичного твору вражаючої сатиричної сили та оригінального авторського самовираження, але і як літературного явища.

«Історико-літературне й суспільне значення цього твору, – вважає дослідник Ю. Івакін, – виходить далеко за національні межі України. Написана до появи сатири Щедріна, до написання Некрасовим його кращих сатиричних творів, до емігрантського періоду Герцена, до листа Бєлінського Гоголю, до приходу в літературу Чернишевського, Добролюбова поема «Сон» стала принципово новим явищем у сатиричній літературі і України, і всієї Росії».

Одночасно слід наголосити, що то була визначна подія в розвитку української критичної літератури, оскільки цим твором Шевченко вніс новітнє слово в розвиток української сатири. Викривальною наснагою поеми поет «перевершив багатьох своїх сучасників, зобразивши в яскравих художніх картинах кричущу несправедливість кріпосницького ладу; поет створив справжню політичну сатиру на самодержавство - на державну ієрархію..., як ніхто до нього, використовував багатство народної антикріпосницької сатири: дотепні народні анекдоти, казки, прислів’я, що відбивала моральну перевагу працюючих над визискувачами».

Величезним творчим подвигом Шевченка у протистоянні з імперією стало розкриття справжнього образу імператора-деспота Петра І та його послідовниці Катерини II. В його творах, передусім у вищеназваній поемі «Сон», містерії «Великий льох» та ін., наперекір офіційному їх в російській та українській літературі як царствених, канонізованих фігур, саме Шевченком явлено людям велику правду про цих гнобителів України. Сповна використавши літературні прийоми сарказму, іронії й відвертої зневаги до них, поет так змальовує катів українського народу:

Про Петра та Катерину:


Це той Перший, що розпинав

Кати! кати! людоїди!

Нашу Україну,

Наїлись обоє,

П Вторая доконала

Накралися; а що взяли;

Вдову сиротину.

На той світ з собою?

Тяжке враження від про згадування російських царів природно пов’язане у Шевченка з рідною Україною, з поневоленим ними українським народом: «Тяжко, тяжко мені стало / Так, мов я читаю / Історію України». Шевченко добре знав трагічну історію своєї батьківщини і причини її неволі. Полтавська перемога Петра стала справжньою трагедією для України. Розлючений на Івана Мазепу, він вирішив помститися всьому українському народові. Постраждали не тільки прихильники гетьмана, яких страчували тисячами, а й козацтво. Зазнала руйнувань і пограбування Запорозька Січ. Фізичним винищенням кращих сил України, руйнуванням матеріального добробуту українського народу цар виснажував його сили, аби він знову не міг виступити проти Росії. Наступні драматичні зміни у становищі України пов'язані з ім’ям Катерини II, яка зійшла на престол 1762 р. Саме за часів її царювання в останню третину XVIII ст., відбулося остаточне імперське поглинання Української козацької держави. Те, чого не встиг здійснити Петро І - повністю «прибрати Україну до рук», – довершила Катерина II.



Про Петербург:

... От пішов я

і без ножа...

Город озирати.

Увесь каменем. Дивуюсь,

Там ніч, як день. Дивлюся:

Мов несамовитий!

Палати, палати

Як то воно зробилося

Понад тихою рікою;

3 калюжі такої

Пролито людської -




Таке диво... отут крові



Загально відомо, що північна столиця Росії стоїть на кістках власних будівників. Під час її зведення загинуло тисячі українських козаків. «Пеструха тілами козацькими Фінляндію засіяв, та болота загатив, будуючи свою столицю». Шевченко гнівно засуджує Петра над славним українським лицарством, називаючи царя «лютим катом України». Устами наказного гетьмана-патріота Павла Полуботка він проклинає його:




О боже наш милосердний,

Що ти зробив з козаками?

О царю наш поганий,

Болота засипав

Царю проклятий, лукавий,

Благородними костями;

Аспіде неситий!

Поставив столицю

На їх трупах катованих.



Свій страшний рахунок до царя є у самих козаків: «Ти нас з України / Загнав голих і голодних, / У сніг на чужину / та й порізав: а з шкур наших / Собі багряницю / Полишив жилами твердими і заклав столицю/ В новій рясі...». Про це ж сповіщається у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства – «Книга буття українського народу». У Пункті 90 зазначено, що козацтво потрапило «у неключиму неволю московському цареві», який «положив сотні тисяч в канавах і на костях збудував собі столицю».

У «псалмах Давидових», трактованих Шевченком, 81-й п починається так: «Між царями і суддями / На раді великій / Став земний владик / Небесний владика...»

«Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помогать ?..»

Поет також взяв на себе місію Божого Судді тих неправедних владик, з вини яких Український народ був позбавлений національної і соціальної свободи, своєї державності, хто винен в його стражданнях. Він судить своїм пекучим нещадним словом, наклавши навіть (у містерії «Великий льох») вічну кару на українську дівчину («в рай не пускають») через те, що «Цареві московському коня напоїла». Здійснила бо вона це після жахливої війни, яку влаштувало російське військо за наказом Петра у зруйнованому і спаленому Батурині - гетьманській столиці.
Про Петра:

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла -

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була недолітком,

як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я між трупами валялась

У самих палатах

Мазепи них... Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Вічна кара судиться й тій

цариці Катерині, не знаючи,

Голодна вовчиця!..
Про Катерину:

А я в Києві народилась,

Ще й не говорила,

Що вже я просила

Московського капітана,

Щоб і мене вбили.

Ні не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тільки й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вернувся із-під Полтави.

А я вийшла за водою

До хатини... а він мені

Махає рукою,

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!..

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати.

На порозі впала, невинній дитячій душі,

яка лише посміхнулася

«Що ця цариця - / Лютий ворог України

Мене мати ще сповиту

На руках носила,

Як їхала Катерина

В Канів по Дніпрові

А ми з матір'ю сиділи

На горі в діброві,

Я плакала; я не знаю,

Чи їсти хотілось?

Чи, може, що в маленької

На той час боліло?

Мене мати забавляла,

На Дніпр поглядала;

І галеру золотую

Мені показала,

Мов будинок.

А в галері

... і меж ними

Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась..,

Та й духу не стало!

И мати вмерла, в одній ямі

Обох поховали!

От за що мої сестриці,

Я тепер караюсь,

За що мене на імитарство

Й досі не пускають.

Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця -

Лютий ворог України,

Князі, і всі сіли

Голодна вовчиця!
Чи вже йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гниє? За що її діти в кайданах мовчать? В поемі «Іржавець» поет змальовує картину петровського геноциду в Україні під час «Шведчини» такими словами: «воєводи, Петрові собаки, рвали, гризли» українців «і погнали на болото город будувати». Слід наголосити, що для Шевченка монарші особи Петра І і Катерини II були символом деспотії і тиранії - символом національного гноблення. Роздумуючи про тяжкі муки України, якими «перелякать саме б пекло можна», поет звернувся до Бога.

Відомий російський скульптор Михайло Мікєшин, автор пам'ятника Богданові Хмельницького в Києві, розпої про реакцію Тараса Шевченка на побачену статую царя в композиції пам’ятника «Тисячоліття Росії» (встановленого в Новгороді 1862 р.), над яким працював тоді автор. «Гігантська статуя Петра І на пам’ятнику – згадував Мікєшин про відвідання Шевченком його скульптурної майстерні в жовтні 1860 р., - як мара приголомшувала і дратувала Тараса», Спинившись перед постаттю Петра, що панувала над іншими на монументі російської імперської пихи і цареславія, роздратований Шевченко різко затаврував і Петра, і Катерину, проклинаючи їх за поневолення України, зруйнування Запорозької Січі та закріпачення українського народу. Слідом за цим у присутності гостей майстерні, зокрема письменників Я. Полянського і


М. Пом’яловського, а також інженера Ф. Черненка, задекламував гостро анти царські поетичні рядки на адресу тільки що померлої цариці Олександри Федорівни, вдови Миколи І і Матері Олександра II, яку він зобразив у гротесковому образі тонкої чаплі в поемі «Сон» і за що був найжорстокішим образом покараний:


Тебе ж, о суко!

Чи ти минеш коли? Чи псами

І ми самі, і наші онуки

Царі з міністрами-рабами

І миром люди проклянуть!

Тебе, о люту, зацькують!

Не проклянуть, а тільки плюнуть

Не зацькують, А люди тихо

На тих оддоєних щенят,

Без всякого лихого лиха

Що ти щенила... Муко! Муко!

Царя до ката поведуть!

О, скорб моя, моя печаль!



Як свідчать дослідники, всі присутні при цьому були приголомшені І мовчали, усвідомлюючи, що жовчні слова передусім стосувалися цариці Катерини II, Черненко зізнався, що йому ніколи перед тим не доводилося бачити Шевченка «таким як того разу, схвильованим, роздратованим»; «очі його просто палали, він нагадував собою пророка».

У своїх бунтівних віршах, до яких належать насамперед «Заповіт» і «Я не нездужаю нівроку...», Шевченко однозначно і відверто закликає «збудить хиренну волю» як вимушений насильницький акт, як кару тим, хто чинить людям зло:
А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

Хоча наступні рядки з віршу «Я не нездужаю нівроку...», з якого наведено цю строфу, свідчать про сумніви і зовсім ненасильницький характер поета, головна зброя якого все таки не сокира, а священна віра в силу слова, котре він єдине ставить на сторожі коло «малих отих рабів німих». Він вірить, що парості добра проростуть, а зрадники національної справи згинуть, і прийде час, коли піраміду суспільного зла буде зруйновано.


... і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхій упаде,

Розтрощить трон, порве Порфіру,

Роздавить вашого кумира

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане...

До речі, національне зрадництво, як найбільше зло, Шевченко засуджує у багатьох творах. Зокрема, в баладі «За байраком байрак...», написаній у жандармському казематі III відділення в Петербурзі у вільні між допитами дні під час слідства, поет зобразив у фантастично-романтичному образі трьохсот загиблих козаків, яких навіть рідна земля не приймає, бо «По своїй по землі / свою кров розлили /І зарізали брата». У цьому трагічному сюжеті втілено ідею вічної кари за злочини проти власного народу.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка