Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка6/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

2. Засудження союзу церкви та деспотичної держави

Складними і неоднозначними уявляються релігійні переконання Тараса Шевченка, особливо з погляду його гостро критичного ставлення до офіційної церкви, до її тісного союзу з деспотичною державою. М С. Грушевський у своєму творі «З історії релігійної думки на Україні» справедливо писав, що в той час, коли, наприклад, Григорій Квітка-Основ’яненко та інші українські літератори без застережень сприймали естетичні сторони українського православного обряду, «у Шевченка боролись тут суперечливі погляди естета і соціального революціонера, він вважав своїм обов’язком бути критиком-раиіоналістом супроти всього, що в’язалося з офіційним богословієм…».

Дійсно, багато творів Шевченка глибоко пройняті біблійними впливами, справжніми духовно-релігійними почуттями, щирими зверненнями до своїх) власного Бога, молитвами про заступництво за окрадене і закріпачене селянство. Дот найкращих зразків релігійної лірики належить його ода на честь Матері Божої, «цариці неба і землі» в його поемі «Марія». Надзвичайно оригінальний стиль мови цього твору, в якому українське живе слово поєднане з церковнослов'янськими виразами:
Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

Святая сила всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся плачу і ридаю:

Воззри: пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невільників. Подай їм силу

Твойого мученика сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю,

Достойнопітая! благаю!

Царице неба і землі!

Войми їх стону і пошли

Благий кінець, о всеблагая!


Але попри численні вислови, що свідчать про щирі релігійні почуття поета, його теплі вираження любові до Матері Божої, яка «плаче за козаками» в легенді про Іржавецьку ікону, до свого Бога, який осявав його душу, в той же час в багатьох своїх творах Шевченко різко контрастує богохульними висловами, передусім в поезіях, де йдеться про казенну церкву і казенного російського Бога. Все, що тхнуло союзом церкви і держави, - відзначає
М. Грушевський, - все, що освячене за допомогою релігії деспотизму влади, паразитизму вищих класів, поневолення і визиску працюючого народу, Шевченко плямував згідливою назвою «візантизму» і звертав проти нього всю силу свого гніву і всю їдь свого сарказму, вважаючи його одним із най прикріших збочень соціального і культурного життя в минулому і сучасному».

Офіційна церква, яка перебувала в союзі з царським режимом і освячувала гноблення народу, викликала у Шевченка відразу і різку критику щодо неї. Словами Псалтиря поет вчить громадянство моралі та біблійними фарбами малює «царство правди», але виразами пророків він громить деспотизм Миколи І і весь сучасний йому царський режим. Іменем Божим поет проклинає гнобителів трудящого люду, й разом з тим зневажливо ставиться до ненависної йому церковної релігії, з гнівними докорами або глузуванням звертається до російського церковного Бога.

29 червня 1859 р., у пам’ятника святих Петра і Павла Шевченко записав у своєму Щоденнику: «Сьогодні святкується пам’ять двох найбілі вісників любові і згоди. Великий празник в християнськім світі! А у нас колосальне пияцтво з нагоди храму.

Ой, святі, великі, верховні апостоли! Коли б ви знали, як ми запаскудили, як скалічили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви напророчили лжеучителів і ваше пророцтво справдилось. В святе ім’я, ім’я ваше, так звані вчителі вселенські побились наче п'яні мужики на Нікейському вселенському соборі. В ім’я ваше папи римські обертали кулею земною і в ім’я ваше засновували інквізицію та жахливе аутодафе. В ваше ж ім’я ми поклоняємось огидним суздальським ідолам і справляємо і вашу препогану вакханалію».

Так, Шевченко вкрай негативно ставиться до ігнорування церковниками високих якостей християнської релігії, її вчення про чистоту й гуманність, любов до ближнього. Для розуміння справжнього ставлення поета гуманіста до цих непростих філософських проблем слід звернутися до Шевченкового «Журналу». Особливо показовими щодо цього є його записи від 15 липня 1857 р., коли він повертався із заслання і деякий час перебував у Нижньому Новгороді. Ці нотатки роздуми заслуговують на широке цитування (подається мовою оригіналу):

«Меня заинтересовало религиозное поверье уральских казаков о душе самоубийцы... Самоубийцу хоронят без всяких церковных обрядов и не на общем кладбище, а выносят далеко в поле и закапывают как падаль. В дни поминовения усопших родственники несчастного или просто добре люди выносят и посыпают его могилу хлебным зерном: житом, пшеницей, ячменем и прочее, для того, чтобы птицы клевали это зерно и молили Бога об отпущении грехов несчастному. Какое поэтически христианское поверье!

На моей памяти в Малороссии на могилах самоубийц совершали обряд не менее поэтический и истинно христианский, который наши высшие, освященные пастыри, как обряд языческий повелели уничтожить.

В Малороссии самоубийц хоронили также в поле, но непременно на перекрестной дороге. В продолжение года идущий и едущий мимо несчастного покойника должен был что-нибудь бросить на его могилу. Хоть рукав рубашки оторвать и бросить, если не случилось чего другого, По истечение года, вдень его смерти, а более в зеленую субботу (накануне троицына дня), сжигают накопившийся хлам, правят панихиду и ставят крест на могиле несчастного.

Может ли быть чище, возвышеннее, богоугоднее молитва о душе искавшегося грешника? Релігія христанская, как нежная мать не отвергнет даже и преступных детей своих за все молится и все прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте спасителем человеколюбцем? И что языческое нашли вы, лжеучители. в этом христианском всепрощающем жертвоприношении?»

«... Туркмени и киргизи, - пище Шевченко далі - святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набрасьівают верблюжьих, лошадиньїх и бараньих костей. Остатки жертвоприношении. Ставят високий деревянннй шест, иногда увенчанннй копьем, увивают зтот шест разноцветннми тряпками, и на том оканчивают замогильние понести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И против памятника на двух небольших изукрашенннх столбиках, ставят плошки, в одном по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птички, напившись води, помолились богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная, поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвншенности которой наши просвещенние архипастнри, вероятно бы усомнились и запретили бы как языческое богохуление».

Про негативне ставлення Шевченка до «огидних ідолів» свідчать й інші нотатки його Щоденника. Так, відвідавши церкву святого Георгія в тому ж Нижньому Новгороді, він записав: «Вийшов я до притвору і з переляку спинився. Мене вразило якесь препогане чудовисько, намальоване на трьохаршинній округлій дошці. Спершу я думав, що се індійський Ману чи Вишну заблукав до християнського капища, щоб поласувати ладаном та оливою. Хотів зайти до самої церкви, коли двері відчинились і вийшла пишно, франтувато одягнена пані, вже не дуже свіжа і повернувшись до намальованого чудовиська, тричі побожно і кокетливо перехрестилася і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! І напевно курва. А чи одна вона така? Мільйони подібних до неї, безтямних, розбещених ідолопоклонниць. Де ж християни? Де християни? Де безплотна ідея добра і чистоти? Швидше в шинку, ніж у таких спотворених тваринних капищах. У мене не стало духу перехреститися і увійти в церкву...».

Протестуючий настрій Шевченка щодо церковної релігії, його соціальний радикалізм мав значний вплив на молодих кирило-мефодіївщв. Згадуючи пізніше взаємини, плани і настрої братчиків у ті роки Пантелеймон Куліш писав: «Тільки на Шевченка взирало не пов’язане з нічим опріч дружби браттє як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний. Озираючись назад, можемо сказати без кощунства про його великого, хоть і пригашеного дечим Духа... Шевченко зявись посеред нас як видиме оправдання нашого натхнення звиш».

Характерна особливість російського православ’я, світська роль «російського Бога», помічена здавна, ще з тих часів, коли офіційна церква стала слухняною служанокою самодержавства. Так, свого часу російський державний діяч Граф С. Вітте зазначав: «У нас церковь превратилась в мертвое бюрократическое учреждение, церковные служения - в служби не богу, а земним богам, всякое православне - в православное язичество».

Духовного тюремника від царизму, символ облудності й провідника русифікаторської політики в Україні та на інших національних окраїнах вбачав у російському православ’ї Тарас Шевченко. Звідси його гнів та обурення денаціоналізаторською функцією російської церкви, звідси його сарказм, зневага та іронія в деяких творах на адресу казенної церкви й церковників, усієї «братії»- цареславців, котрі творять ідола монархії та міфи про «ласку царську», закликають «братів темних» молитися на них як на спасителів:


...І додай.

Такеє слово їм додай

Без притчі; ви - скажи - зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує, і огріє

Вдову і сирот. - Ні, не те,

Скажи їм ось що: Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах.

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтленноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...
Офіційне православ’я, «російського Бога» Шевченко сприймав як ідеологічний фундамент царського деспотизму, як знаряддя духовного пригнічення поневолених народів. Так, пропливаючи на пароплаві повз Чебоксари під час повернення його після 10-річного заслання, він робить запис від 17 вересня у своєму Щоденнику: «Якщо не більше, то по крайній мірі наполовину буде в ньому домів і церков. І всі старовинної московської архітектури. Для кого і для чого вони побудовані? Для чувашів? ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики –православ’я. Неудобозабуаємий Тормоз (йдеться про Миколу І) по глупості своїй хотів затягти цей заслаблий вузол і перетягнув. Він тепер на волосині тримається».

Тут думка і погляди Шевченка на офіційне російське православ’я перегукується з оцінкою Олександра Герцена, який назвав православ’я доби Миколи І «холодньїм, ледяньїм, как петербургский климат».


Висновки

Український народ, перебуваючи під владою Російської імперії відчував шалене гноблення як національного так і соціального й духовного характеру. Шевченко був першим українцем (і взагалі першим митцем в Російській імперії), що наважився відкрито чинити опір такій політиці царського уряду. Він не тільки добре розумів справжню сутність російського самодержавства часів Миколи І, а й наважився відкрито говорити про це.

Найбільш значущим Шевченка твором, присвяченим цій тематиці є його поетичний твір «Сон». Поет з неприкритим сарказмом, знущанням та іронією змальовує в цій поемі порядки, які панували у миколаївській Росії і в тому числі й в українських землях, що перебували під російською владою. Саме цей наигострішии твір викликав величезне обурення царської влади, яка здійснила над поетом жорстоку розправу, заславши його солдат Оренбурзького корпусу.

У своїй антиімперській творчості він звертався і до історичного минулого українсько-російських відносин. Таж сама поема «Сон», а також містерія «Великий льох» розкриває справжнє обличчя найбільш одіозних представників російського самодержавства, зокрема царя Петра І та імператриці Катерини II, яких канонізували російські історіографія, література й мистецтво. Головна заслуга Шевченка полягає в тому, що він висвітлив самодостатній український погляд на постаті цих історичних діячів, тим самим показуючи справжню роль, яку відіграла Російська імперія в історичній долі українського народу.

Будучи глибоко релігійною людиною, Шевченко не сприймав ідеології офіційної російської православної церкви. Він вбачав в ній одне із знарядь колоніальної політики Росії в національних окраїнах, зокрема, в Україні. Критика церковних порядків стосувалася й етичних аспектів офіційної віровчення російської церкви, оскільки воно багато в чому суперечило біблійним заповідям, свідченням чого є приклади, наведені у Шевченко Щоденнику.

Христосов Михайло,

учень Більшовицької гімназії

Первомайської районної державної

адміністрації Харківської області
Учитель: Александров Олександр Григорович
Історія України в житті та творчості Тараса Шевченка

І.ВСТУП

Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія , ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне - невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але, щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. А також конкретний контекст політичного, ідеологічного, культурного життя Російської імперії середини XIX століття, в якому поставало і утверджувалося нове, шевченківське самоусвідомлення України.

Коли поглянути на ставлення російської громадськості і журналістики 30-50-х років XIX століття до України та відроджуваної української літератури, то впадає у вічі строкатість і суперечливість картини оцінок, міркувань, прогнозів. Вона не вкладається в апріорну схему, до якої десятиліттями вдавалася спрощувальна, заспокійлива думка: мовляв, прогресивні сили російської громадськості підтримували зусилля українців, а реакційні – їм перешкоджали. Насправді все було складніше, драматичніше і заплутаніше.

Російська громадськість першої половини XIX століття перебувала значною мірою в полоні упереджень і елементарного незнання історичних, культурно-традиційних, мовних та інших аспектів процесу відродження української літератури – як провіщення національного відродження взагалі. Багатьом здавалося, що це – пуста витівка окремих оригіналів або інтриганів, яка не спирається на якусь традицію чи ґрунт. Відоме висловлювання Віссаріона Бєлінського про те, що нібито лише возз'єднавшись із Росією, Україна відчинила двері освіті й цивілізації. Таке довільне міркування цілком суперечило історичним фактам, які свідчили про прямо протилежне – і про високий рівень освіченості й культури в Україні ХVІІ-ХVIII століть, і про визначальну роль українських просвітителів, культурних і церковних діячів в історичному житті Росії XVII-XVIII століть, в піднесенні її культури і мистецтва, в передачі їй культурних імпульсів Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонізоване в роки сталінщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудрості щодо розуміння історії українсько-російських відносин). Українським культурним діячам доводилося знову й знову – кожному поколінню наново! нагадувати ігнорантам очевидні, але забуті або вперто замовчувані факти й істини: про те, що український народ - прямий спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і витончене професійне – драма, поезія, архітектура, музика, живопис доби бароко, філософія і релігійно-полемічна література, видатні мислителі, художники, композитори: повнокровна і самобутня культура, що мала всі підстави для дальшого розвитку. Під цим кутом зору і поява великого Шевченкового феномена була не несподіванкою, а, навпаки, закономірністю. Це добре підкреслив ще Микола Костомаров: «Поезія Шевченка – законна, люба донька давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця».



II. ТАРАС ШЕВЧЕНКО. БІОГРАФІЯ

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с.Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тарасів був не тільки добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Досить пророчим виявився батьків заповіт: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...» Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті «Княгиня»).

У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.

Батько одружився вдруге з Терешенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.

Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832р. пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури. Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка – художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).

У 1837р. Тарас Шевченко написав поему «Причинна», а 22 квітня 1838 р. спільними зусиллями згаданих митців Шевченко був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.

У 1840р. Тарас Шевченко надрукував поетичну збірку «Кобзар». А восени був удостоєний срібної медалі другого ступеня Академії за картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». Наступного року вийшла окремою книжкою поема «Гайдамаки». У 1843–1845 рр. поет відвідав Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Підчас мандрів поет гостював у ліберально настроєних панів. Але найбільше його вразили побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату.

У 1845р. поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академії, видав на власні кошти «Живописну Україну» – серію картин, де відображено історичні місця України, її побут і природу. Написав п'ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим...» та всесвітньо відомий «Заповіт»: У 1846р. Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому – видатним ученим-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов’янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов’янських народів. Основний програмний документ організації – «Книга буття українського народу», написана Костомаровим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли в Україні всі люди будуть «вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, і в інших слов’янських краях». У цій же книзі гостро затавровано Петра І та Катерину II, названо їх катами за те, що вони позбавили Україну волі.

5 квітня 1847 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, в брутальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григорович квітень і травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопоставлених жандармів викликала поема «Сон».

Після закінчення слідства поет «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений» засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати та малювати. Заборона писати й малювати найбільше обурила Тараса: «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування! – читаємо в його щоденнику. – Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку». Окрім того, солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунно печаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря. Писав ночами при світлі місяця на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого.

У 1848р. поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на острів Кос-Арал Тарас Григорович чимало малював – і від цього повеселішав. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягаря солдатчини, багато читав, малював, писав. На жаль, і така, відносна, воля тривала недовго. Один офіцерик доніс начальству, що Шевченко всупереч волі царя живе не в казармі, а до того ще й малює. Негайно в поета було вчинено обшук, Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки та ін.), тільки «захалявні книжечки», на щастя, передав на зберігання.

У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укріплення – на півострові Мангишлак. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі кілометрів, доріг жодних, клімат такий шкідливий, що солдатів тут змінювали через два роки. Шевченка ж протримали в цій мертвій глухомані майже сім років. Тут, за розрахунком царських прислужників, поет повинен був загинути якщо не від хвороб, то від нудьги та безнадії. Дня нагляду за ним було прикріплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. При найменшій підозрі наглядач грубо обшукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки – цингою та золотухою.

Щоденна муштра підточувала сили, а кепкування, дріб'язкові причіпки й брутальні окрики глибоко ображали гідність, викликали душевний біль.

На початку 1857 р. друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення, але офіційного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав велике захоплення, особливо у молоді. У 1859 р. Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.

4 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання кількох підручників.

10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер.

Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів та шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька»,– сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка