Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка8/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Діла добрих оновляться, діла злих загинуть
Цю історію розповіла мені моя бабуся, Яцеленко Лідія Федорівна. А почула вона її від свого батька, воїна – фронтовика Штуканя Федора Гавриловича, 1910 року народження.

– Бабусю, а ти читала «Кобзар»? – запитала я її.

Звичайно, моя дитино. Кожний українець читав і читає цю книгу. Для нас «Кобзар» – це друга Біблія. У цій книзі є все: і повчання, і перестороги, і минуле, і майбутнє, і життєві поради дорослим та дітям. Знаєш, я згадала одну історію, яку нам, малим дітям, розповідав колись наш батько. Вона пов’язана з «Кобзарем». Ти ж знаєш, що прадід твій, Федір Штукань, працював до війни у радгоспі «Кегичівка» Харківської області. 22 червня 1941 року добровольцем пішов на фронт. Служив у піхоті...

...Спочатку всіх кудись везли на машинах, потім вели пішки. Зброї не давали. Казали: «Прийдемо на місце – отримаєте». Десь далеко було чути гуркіт та видно на горизонті заграви. Колона все йшла. Під вечір налетіли ворожі літаки, покружляли, але не скинули жодної бомби. Хлопці, необстріляні, недосвідчені, попадали на землю, намагаючись втиснутися в неї, сховатися від смерті. Страх – це буденне явище на війні. Бреше той, хто каже, що не боявся.

Федір розпластався на землі поряд з якимось чоловіком.

– Давайте знайомитись, – прошепотів той, повернувши голову до Федора.

Ось так, чекаючи від німців сталевої зливи, чоловіки познайомились. Трохим Вознюк був родом зі Львова. Спочатку Федору дивно і цікаво було слухати, як той говорив: якось м’яко, швидко проказуючи початок фрази і розтягуючи останні склади, вплітаючи в розмову народні вислови та якісь поетичні рядки. Часто навіть доводилося перепитувати деякі незрозумілі слова. Але з першої хвилини знайомства Федір зрозумів, що перед ним хороша, добра людина, яка може стати надійним товаришем.

Гвинтівок на всіх не вистачило.

– Добудете в бою, – наказав майор сухим жорстким голосом.

Бій спалахнув на світанку. Фашисти з'явилися нізвідки, й одразу загарчали їхні автомати.

–Федоре, друже, якщо зі мною щось станеться... Хочу тебе попросити... Словом, якщо зможеш, передай моїй сім’ї... Вона там, у Львові... – Трохим дістав з-за пазухи невеличку затерту книжечку. – Мені дружина подарувала на іменини...

То був Шевченків «Кобзар». Федір узяв, нічого, звичайно, не обіцяючи: хтозна, як складеться доля, можливо, доведеться передавати щось і його дружині.

Бій закінчився швидко. Більшість солдат загинули: що та гвинтівка проти автомата. А кому доля залишила життя, той потрапив у пекло.

Полонених повели у невідомість. Ішли довго. Україна була сплюндрована – від краю до краю. Пустеля.

Нарешті всіх загнали в бараки. Під час обшуку німецький офіцер з відразою двома пальцями взяв «Кобзаря» і запитав у перекладача, що то таке. Той відповів, що це вірші Шевченка, вони для українців те саме, що для німців – поезія Генріха Гейне та Фрідріха Шіллера.

–Гут, – поблажливо процідив крізь зуби німець. І кинув книжку під ноги Федору.

Згадуючи цей момент, Федір Штукань, як це не дивно, був вдячний тому німцеві. Адже тільки Шевченкові вірші допомогли чоловікам витримати пекельні умови полону і надихнули на втечу. А особливо пам'ятна фраза: «Борітеся - поборете! Вам Бог помагає...»

Трохим Вознюк знав чи не весь „Кобзар" напам'ять. І коли вже сил зовсім не було, коли найбільшим благом видавалась смерть, він охриплим, ослабленим голосом читав «Гайдамаків» та «Заповіт». І темрява відступала...

... О Боже мій милий!

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить,

Або чорноброва в гаю заспіває...

Друзям поталанило втекти з полону. А далі шляхи їхні розійшлись. Тільки коли по закінченні війни Федір Штукань поїхав до Львова, то дізнався, що Трохима Вознюка з війни не дочекалися. Розповідаючи його дітям цю історію, Федір з сумом у голосі і водночас упевнено говорив: необхідно бути вірним собі, своїй совісті, щоб не зламатися самому й не зламати долю країни. Треба вірити в людей, треба думати про хороше, творити добро, щоб воно на багато століть уперед встеляло людську історію квітами, а не попелом, адже «... діла добрих оновляться, діла злих загинуть»

...– Бачиш, дитино, як „Кобзар" допоміг вистояти у ті страшні воєнні дні твоєму прадіду та його товаришам. Читай і ти ці безсмертні твори. Вони вчать жити, любити, перемагати.

Р. S. Сьогодні я почула в теленовинах, що у Львові невідомі зганьбили пам'ятник загиблим солдатам-визволителям: облили його фарбою, намалювали фашистську свастику, радянський серп і молот і поставили між ними знак рівності.

Знаючи історію своєї родини (а мої прадіди були родом з Харківської та Волинської областей), я впевнена, що зробити таке могли тільки недолугі неуки, люди без роду і племені, «раби, подножки», для яких головне завдання – роз'єднати Україну, знищити націю.

Ми - великий, щирий народ. Ми – українці. Здатні на зміни. Не розвіяні. Не розкуплені. Здатні на вчинок. У нас є дух, який оберігає Україну від зла.

Я вірю, що цей дух - Шевченко.



Козлова Тетяна,

учениця Надеждівського

навчально-виховного комплексу

Лозівської районної ради
Учитель: Харибіна Наталія Миколаївна
Сонцем і хлібом, снопом і росою, горем і щастям витончена – Україна…

Лебедем вірним і полем хлібним вилеліяна – родина… Любистком і м’ятою, калиною і барвінком виплекана – я, дитина!

Мене, мов ніжний паросток, зростили мама й тато – у злагоді, ніжності й добрі… Мудрим словом Кобзаря, вічними Божими законами, Вірою, Надією та Любов’ю… Заясніла я сонцем, зазоріла я літечком красним, забриніла я бджілкою… Закупалася в щасті, залюбилася світом, задобріла землею – і розквітла соняхом розкішним, і засяяла зорею ранковою, і заспівала голосом юним…

Серце Марії

(драма-феєрія у трьох діях)

Дійові особи:

Марія – дівчина 18 років

Ярема – коханий Марії

Тінь Матері

Тінь Батька

Дух Свободи

Дух Любові

Дух Правди

Голос із «Кобзаря»

Щем


Его

Віщий


Юда

Простий люд



Дія перша

Діамантове намисто босоногої Марії

Це було за часів, коли в середині ХХ століття поневолена Україна боролася за свою свободу. Берег тихої слобожанської річечки. Прощаються двоє…

Марія: Рветься серце моє, випинається із грудей, пташкою тріпоче, бо чує, грішне, що востаннє заглядаю в очі твої ясні… Яремочку, не лишай мене на поталу, благаю, молю… (пригортається до коханого й нестримно ридає).

Ярема: Не плач, мила, бо хто, як не я? Хто, як не дужі, міцні, витривалі, рішучі?.. Не будеш побиватися – й мені легше воюватиметься, повір (цілує дівчину)!

Марія (витираючи сльози): Стій, дещо маю для тебе (озираючись, нишком подає хустинку) – це ще прадідів дарунок - намисто.

Ярема (розгортає): Йой, так це ж камені заморські! Нащо вони мені, воякові? Та й як хто, не дай, Боже, угледить – вірна смерть в НКВС!

Марія: Лиши, хай будуть. Ніхто не знає, де тебе вітри буйнії носитимуть. Може, з полону вони тебе визволять, чи на шматок хліба щось лишиться. Ти лише пам`ятай: моє серце завжди буде з тобою… ( Закуріло пилом від кінського сліду. Защеміло серце Марії, захвилювалося.)

Щем: Леле моя, дивися-надивляйся, слухай-наслуховуйся, люби-налюбляйся…

Марія: Не муч, не рви серце, бо воно не витримає (витирає сльози).

Его: А ти про себе подумала? Як ти тепер будеш? Нащо камінчики віддала?

Сиротина, гола, боса, ні зернинки у коморі, ні худобини якої…



Марія: Моє серце – не тільки моє: його шматочок і у Яреми в грудях живе… Заради кохання нашого сильною стану, обіцяю! (бере до рук «Кобзар»). Я у дитинстві слухала, як мама читала мені вірші Шевченка… Плавно линула його мова про рідну землю. Неквапливий, розмірений рух мелодії слова додавала золота кожному рядку, малювала в моїй уяві казкові образи… Це додавало мені наснаги, якоїсь життєдайної сили… (у голосі зазвучали ноти упевненості, очі засвітилися).

Щем: Так... Слова, наче пташки, ширяли у весняному просторі: то злітали, то стрімко падали донизу. Музика слова «дихала» на повні груди.

Марія: Дзвінко й урочисто звучав голос мами. Світлим гімном красі рідного краю звучали рядки, сповнюючи моє серце найніжнішими почуттями до батьківської землі: «Люблю сонячний світ! Люблю неба блакить! Люблю землю свою!» Це були передзвони мого серця!

Голос із «Кобзаря»: Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира…(«Гайдамаки»)



(Завитало над берегом щось неймовірно світле й чисте.)

Дух Правди: Підтримаймо дівчину, браття. Не даймо їй зломитися.

Дух Свободи: Велике серце має, бо ж ділиться ним до крапельки.

Дух Любові: А я живу в ньому, і це, скажу вам, – насолода – коли тебе леліють…

Голос із «Кобзаря»: Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю… («Катерина»)

(Раптом серце затріпотіло з невимовною силою).

Щем: Дитино, шпигає щось, страшенно болить…

Марія (кричить): Невже це все? Невже-е-е-е? Яремо-о-о-о! (падає непритомною).

Щем (тужливо співає): Покотилися полем

Краплі крові маленькі…

Ой ти, доленько-доле,

Моя рідная ненько…



Голос із «Кобзаря»: Залоскочи моє серце:

Нехай не сміється

Наді мною, молодою,

Нехай п`є-уп`ється,

Не моїми кров-сльозами –

Синьою водою

Дніпровою… («Русалка»)

(Піднявся вітер, розкуйовдив вербове листя. Вода у річці потемніла. На березі лишилася лежати Марія.)

Дія друга

Наснилося…Набачилося…Наверзлося…

Окупація. Марія – покритка. Останні дні очікування народження маляти.

Ховається від німців. Задрімала на городі серед соняхів. Сниться…

Віщий: Скоро, діво, благословення на тебе зійде. Залишайся вірною серцю своєму.

Не зрадь віру славну. Вічне життя Господь за це подарує.



Юда: Ха-ха-ха! Не вір, грішнице! Скоро спопелять землю твою, розтопчуть, знищать.

Марія (уві сні): Не дам! Чуєш, не дам!

Юда: А пам`ятаєш… Голодна, холодна пора. Ти саме стала школяркою.

Марія: Так. Було років зо два, як мами не стало. Щоранку тато допомагав мені зібратися до школи. Пригадую, як обмотував онучами мої ніжки і взував у чобітки, як вів за руку до школи, як шив мені одяг (він був кравцем), як вечорами при ледве жевріючій свічці читав «Кобзаря». Особливо запам’ятався Свят-вечір: місячно, зоряно, тихо, морозець щипає за щоки, а ми йдемо: несемо вечерю до дідуся з бабусею. Дорога навпростець – через поле, потім лісом… Тато несе мене на плечах. На снігу блищать міріади зірочок…

Юда: Ха-ха-ха. Та щастячко ваше було недовгим. Одного вечора увірвалися до хатини якісь чоловіки. Ти сховалася за припічком.

Марія: Так, я чула лише уривками: «Зізнавайся, стерво, що говорив про владу?.. Де той голод? Хто… винен?.. Бач, захотілося … «хохляцьким язиком» йому читати!..» І полетів із покуті «Кобзар»…

Юда: О-о-о! Ти боялася навіть поворухнутися.

Марія: Потім у хаті зробилося тихо-тихо. Я вилізла зі схованки. Нікого не було. Свічка блимнула ще раз і згасла. Намацавши у темряві книгу, я притиснула її до себе і гірко-гірко заплакала. У хаті стояла якась смертельна тиша, і тільки серце дитяче стукотіло набатом: «За що? За що? За що?..»

(Юда зник. Марія плакала уві сні. Сльози котилися, мов ті діамантові намистини.)

Тінь Матері (померлої у голодні часи): Дитинко, тішся, мила, ми з тобою…

Тінь Батька (закатованого у НКВС): Правдою, вірою і любов`ю живи, дочко…

Тінь Матері (у молитві піднімає руки): Боже! Ти – лікар душ невинно убієнних! Всевишній, безсмертний, вічний! Чому не захистив? Не зберіг? Не дав долі щасливої? Молюся до Тебе словами, сльозами, душею: скільки можна? Владарю, помилуй!

Тінь Батька (бадьоро підтримуючи доньку): Марійко! Серце – вічний символ витримки, терпіння, виживання. Воно летить, мов пір’їнка, проти вітру – до свободи. Той лет навіжений бачить Бог і витягає його із прірви! Воскресни, серденько нашої донечки, із попелища, живи, зорій, вір, сподівайся, люби! Для цього воно у тебе…

Марія (неначе пручаючись, вириваючись із невидимих пут): Серце хай тільки Юда не вириває!.. Не треба!.. Благаю!..

Щем: Де ж ти блукаєш, долечко-доле? Прийди до Марії… Я хочу зникнути… Забарився, засидівся… Це забагато для неї…

Голос із «Кобзаря»: На Україні і падуть…

Неначе роси над землею,

На щире серце молодеє

Сльозами тихо упадуть!

І покиває головою,

І буде плакати зо мною,

І, може, господи, мене

В своїй молитві пом`яне! («Лічу в неволі дні і ночі…»)



Марія (прокидаючись): Наснилося… Набачилося… Наверзлося…

Голос із «Кобзаря»: Маю серце широкеє –

Ні з ким поділити!

Не дав єси мені долі,

Молодої долі!

Не давав єси ніколи,

Ніколи! Ніколи!

Не дав серця молодого

З тим серцем дівочим

Поєднати… («Заросли шляхи тернами…»)

Дія третя

Біля вівтаря

Після окупації. На сільському майдані, біля церкви, зібрання простого люду.

Серед жінок, старих немічних чоловіків та дітей – Марія з синочком на руках.

Простий люд: Чули? Церкву будуть зносити. «Нічейна» начебто…

Марія (виступає наперед): Як це – «нічейна»? А ми що – ніхто?

Простий люд (налякано): Тихо! Тихо! Треба – значить треба! (потроху починають розходитись).

Марія: Куди ж ви, люди? (намагається зупинити селян).

Простий люд: Мовчи, бо біду накличеш!

Голос із «Кобзаря»: Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають… («І мертвим, і живим, і ненарожденним…»)



Марія (підходить до вівтаря): Помилуй, Господи, душі грішні! Не відають, що діють!

Его: За себе, за себе, хазяєчко, помолися!

Марія: Прости, Всевишній, люд наш! Може, схаменеться?

Его: Ти невиправна, панно!

Марія: Дай сили стерпіти! Служитиму вічно, присягаюся!

Голос із «Кобзаря»: За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось… (« Кавказ»)



Щем: Я знову поселився в серці твоїм, Маріє! Не залишаю тебе у спокої. Тільки у стократ сильніше вирую! Чи витримаєш?

Марія (віддаючи сина жінкам, ледве дихаючи, падає на вівтар):

Люде!.. Здається, до Бога… іду… Та на вівтар я… серце … покладу…



(Тиша. Заплакав малий. У його рученятах – старенький «Кобзар»…)

Яковлєва Діана,

учениця Чугуївської гімназії №5
Учитель: Логвиненко Зоя Іванівна
Вічний поклик генія
Не кожний плач скривдженого

п’яницею-дяком хлопця є

ознакою чистого зворушення,

не кожний хлопець співає

в бур’яні релігійних пісень і,

співаючи, плаче.

Володимир Шиян
І. На Чернечій горі

Вечоріло. Гаряче сонце торкалося промінням горизонту, малювало рожеву заграву й гралося білосніжними перами хмарок. Приємні вогники чарівного міста мерехтіли в безмежній чистоті простору. Тиша… Ледь чутний хлюпіт Дніпра й вічний поклик пронизує душу. Щемний спокій навіває минувшину, органним звуком проймає далеч. Сум.

Стукіт копит порушив журливу елегію. Дорогою нешвидко рухався екіпаж. Візник голосно розмовляв з пасажиром: «Вже пізно, нічого не розгледите. Взагалі, Андрію, Ви іноді мене вражаєте. Хоча… Ліхтарик взяли, самотність буде гарантована». Миловидний юнак у чорному мовчки слухав нікчемні балачки цього обмеженого чоловіка: «Чому люди такі? Він зневажає святиню, культуру. Врешті-решт усе дозволено, що не заборонено, «мораліст».

«Зупиніть, будь ласка, – попрохав Андрій. – Далі я піду сам». Холодний вітер ударив йому в обличчя, потемніло в очах, душевний біль почав підступати до горла. «Ось і ця стежка, вона веде на Чернечу гору». Ноги підгиналися, серце шалено билося. Сльози потекли рікою, кров стукала в скронях… Тремтячими руками торкнувся таблички й пролепетав лиш одне слово: «Шевченко». Хлопець упав на коліна й гучно заридав: «Боже, Боже, хай сила слова вічно живе в наших душах. Шукає, дихає, міниться Всесвіт. Врятуй народ, хай кожен школяр вшанує пам’ять великого предка. Одна людина спроможна вберегти націю. Їх багато, вони – матеріалісти. Боже, навчи нас мудрості».

Рвав суху траву, як навіжений, цитував твори геніального поета, цілував землю. Нарешті заспокоївся: «Зло завжди існувало, лише через літературу можна відкрити людині шлях добра, милосердя, поваги й щирості. Тарас Шевченко жив народним горем, рятуючи долі й карбуючи волю, – щасливо квітне ненька Україна у ХХІ столітті. Хочеться вірити, що кожен підніметься до розуміння власного «я» і «світу».

Чорна постать довго зливалася з похмурим квадратом далечі. Привітно гомонів Дніпро, плакучі верби колихали темну ніч. Зоряний міх оповив Канів. Юнак гірко посміхнувся: «багато зірок, нічні світла – своєрідні космічні створіння, що несуть в безвість. Є серед них і Тарасова зірочка, що завжди іскриться на тлі небесного полотна. Так можна стояти вічно, слухати, літати, насолоджуватися чистотою прекрасного.

«Андрію!.. Час додому. Мої коні хочуть їсти», – як одержимий, загукав візник. Лише зараз юнак згадав про гвоздики, що ніжно тримав у руці. Вклонився, поклав квіти, прошепотів молитву… Пам’ятка культури – джерело натхнення й духовного збагачення.

«Дивак мій господар, – думав візник. – Я тут мерзну, як останній невдаха. Чи не краще провести цей час у товаристві приємних дівчат чи дозволити собі склянку портвейну. Ми надто різні. Інколи я його боюся».

Андрій полегшено зітхнув і побрів стежкою. Мінлива осінь…

Стукіт копит затих у далечі.


ІІ. «Не гріє сонце на чужині»

Ішов лапатий сніг, Петербург дрімав у холодному кришталевому палаці.

«О часи, о звичаї!». Шукаєш притулку серед вируючого міста – знаходиш розпусту й розпач. Чужі люди, доленосні перипетії, загадковий світ. Усе це – аналітична задача, яка не має розв’язку. Ти вразливий, покликаний Богом, співрозмовник ангела.


  • Люблю балет, тонкое искусство, – зауважив Жуковський, виходячи з театру.

  • О, не портите десерта капустой.

  • Вы идеалист, Карл.

  • Ничего подобного.

  • Молодой Шевченко познает тайны профессии, не так ли, мой друг?

Глибоким, розумним поглядом Тарас пронизував співрозмовників. Дві особистості, що кардинально змінили його долю. Вони – набір відтінків, чиста історія; стукали каблуками поважні пані, емоційна нервовість відчувалась у кожному їх русі. Кривавість губ і антична блідість створювали похмурий пейзаж.

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Довго сперечалися Брюллов із Жуковським – поет сліпо побрів асфальтовим полотном. Яскраві вогні холодили вулицю, знайомий погожий парк рипів пухнастим сніжком, вітер вився гадюкою, хвилюючи кучугури. Людські тіні заповнили простір гірким соком реальності.

Корисливі пані:


  • Мне нужен высокий процент полезного действия. Эти лентяи сведут меня со свету. Упрямцы, нахалы. Одна лишь надежда на батюшку Николая.

Світські жінки:

  • Вчера была в гостях у Закревских. Аннушка снова крутится вокруг этого художника. До чего же странный человек. Холоп.

Страшно й лячно поету. Кутається в кожух, хрипить, поспішає, задихається… Жарти, лайки, вигуки, спустошення…

Чую, чую гидкий бруд,

Звідусіль він буде тут.

Гете, Данте, Беатріче,

Всесвіт знову мене кличе.

Не забракне в мене слів

Для поета вічних днів.

Розважливо й томно читав Шевченко свій новий твір – поему «Слепая». Догоряла свічка. Варвара тихо плакала. Особисте життя геніїв сповнене глибокого драматизму. Творчість – це те, що приносить душевний біль та без чого не можеш жити.


ІІІ. Качанівка

Ранкове небо милувало сонце. Млосне тепло розвіялось горизонтом, затишно муркотіло, вбирало пахощі зволожених трав і гойдалося квітковим колоссям газонів. Задумливий голос скрипки побожно розливався алеєю. Кучерявий туман стелився землею, зігріваючи пухнастими кожушками мальовничий палац. Метушився й танув у сизій імлі. Дрімав Гоголівський дуб, неначе мріяла одвічна казка.

Зустрів цю добу Шевченко в маєтку Тарновських. «Велич змушує мислити, – любив повторювати господар. – Я обожнюю мистецтво, саме тому ці двері такі гостинні. Щиро радий Вас бачити, балачки будуть зайві».

Численні зали, старовинний рояль, величезна бібліотека, музей всесвітньовідомих полотен. Усе це справді чарує, пензель робить останні штрихи. «Ідилія, – подумки усміхнувся поет, – хочеться всюди бачити незаплямовану вищість та чистоту. Ці кімнати ніби струмом пронизують уяву, дозволяють забутися».

Легко й весело віконні скельця ловлять намистинки яскравих промінчиків. «Ви, мабуть, вже звикли до геніальності, – сказав Тарновський, – «Гайдамаки» – прекрасне продовження літературної традиції, я захоплений поемою». Гарячий чай скріпив дружню бесіду. Кожне слово було особливо цінним, ніби зернятко граната, без якого не може існувати весь плід.

Це був надзвичайний день, бо поет зустрів Ганну. Чарівна жінка, ніжна й лагідна. Це було кохання без майбутнього.

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива.


IV. У пошуках майбутнього

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Курними шляхами мандрує Шевченко. Снопи сіна виграють на панських нивах, у садах червоніють яблука. Рідна сторона – бідна селянська родина, люба хатинка – дитячий рай. Скільки спогадів, думок, почуттів… Живлющий голос батька й доброзичлива сльоза матері. Червоний, розкішний кущ калини біля тину, дощова вербна неділя… Терпкий запах чебрецю цілющим розмаєм лікує хворе серце. Пейзаж зачарував поета; народ ридма ридав.

Вироблений хлібороб:


  • Я до болю хочу свободи, рабство пече гарячим залізом. Смерть – єдиний порятунок.

Убога жінка:

  • Дитина хвора, схудла й ослабла, а в мене тільки жменька борошна та забутий сухий ладан. Одна лиш надія на Бога.

Старий дід:

  • Готуйте труну, Всевишній кличе. Тону в горі, може, небеса заспокоять.

Хлопець у розпачі:

  • Хазяїни-кати салом залилися – мені життя врізали, муку «подарували», занапастили, словом отруїли.

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

Невмируща пам’ять справедливості карбує шлях сучасникам. Людина-легенда, великий голос українського народу. Життя духу, що сповнене релігійного сенсу. Неповторна особистість Шевченка втілила народну скорботу, біль, що спонукає запалити свічку.

Буде вічно пам’ять жити,

Душами бриніти.

Про «алмаза у кожусі» заговорять діти.

Полем, степом і рікою

Пролунає слово,

Понесемось ми з тобою,

Мила моя мово.

Вдарить світло людям в очі,

Розітне кайдани,

Кобзареві білі ночі

Пензлем змиють рани.

Доля гордої людини

Закарбує віру,

Стане символом країни

У безсмерті миру.



Самотіна Олеся,

учениця Південного ліцею

Харківської районної ради
Учитель: Бородіна Надія Федорівна
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка