Тернисті шляхи до державності та соборності



Сторінка9/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Світлини всесвіту душі

Думи мої...

Стоїть, навіки закарбувавши свій дух у камені. Дивиться на нас спідлоба зі своїх висот, бачить, як ми падаємо, ламаємося і як підіймаємось – знову і знову. Все бачить всевидячий: і як не даємо поставити себе на коліна, і як припадаємо до його слова, і як прагнемо єдиномислія та братолюбія, хоч і досі для нас це найважчий із його заповітів. З надією вдивляється в очі мужніх хрестоносців, чиї серця несуть його думи через століття.

Оглядає з круч піднебесних весь цей край неозорий: широкі лани, зелені байраки, вольні стежки, що в’ються, наче річки, підставляючи кожен свій вигин сонцю. Слухає, як реве ревучий, зливаючись в унісон із сердитим завиванням вітру. Наче древній кремезний дуб, ховає у своїй кроні таємниці цілих поколінь, що вже пройшли й зникли за далеким виднокругом. Їх любов і ненависть, пристрасті і боріння, їхню ганьбу і славу. Все прошуміло, промайнуло, відцвіло і щезло безслідно. І тільки він стоїть непохитно, проглядаючи у віки.

Він завжди на стороні цієї повитої красою країни. Оберігає її як зіницю ока. Хвилюється, переживає за неї, ніби мати за свою дитину. Ніби батько, боронить її від усілякого лиха.

... Отут, на цьому таємничому, пронизаному вітрами місці, сидить старий чоловік. У нього в руках – кобза. Пливуть слова, лине музика, переливаючись у серця, заполоняючи всі думки і чуття. Так, що вже не маєш сил думати. Цілком і повністю віддаєшся цій пісні: журливій мелодії та чудодійним словам. Думи мої, думи мої... Такі земні й такі небесні. Поза простором і часом. Бо час ніби зупиняється, відкриваючи завісу вічності.

Зупиняються й люди: хтось – щоб просто послухати, хтось – пожуритися, у когось – несподівана потреба осягнути дивні порухи своєї душі. Хтось кладе гроші в його справжню козацьку шапку, ще, мабуть, із незапам’ятних часів збережену. Але ніхто не може пройти повз.

Мене зачаровує цей чоловік. Навіть зовнішність його незвичайна: сиві вуса, таке ж сиве й довге волосся, невловима легка усмішка, вишиванка, на якій танцюють вогнем узори Поділля, справжні українські шаровари. А найбільше вражає його сумний погляд. Проникливі очі, що ніби дивляться в саму душу й бачать твою приховану суть. Таке відчуття, що він прожив не одне життя і на цьому довгому шляху його спіткало гірке розчарування, яке він намагався приховати. Здавалось, він випадково потрапив сюди з далекої давнини й глибоко засмутився побаченим. А може, не випадково?..

Він перебирав струни із заплющеними очима. Йому не потрібно було їх відкривати: він стільки разів співав цю пісню й завжди по-різному. Щоразу інакше висловлював свої почуття. Але це були лише різні відтінки одного й того ж кольору – кольору журби.

Закінчивши свій невеличкий концерт, він подякував людям, що зібрались навколо, промовив слова вдячності до кобзи. Говорив щиро й стримано. Всі присутні усміхались, маючи на серці незрозуміле їм почуття гордості: лишились ще ж такі люди, що пам’ятають свій корінь! У деяких на обличчі затрималися сльози глибокого зворушення. Дехто просто підходив до старого й неголосно говорив: “Дякую Вам”. А кобзар відповів: “Не мені – Тарасові Григоровичу будьте вдячні. Бо увічнив наше слово, об’єднав ним усіх земляків своїх – українців. Ото йому й дякуйте. А я так, лишень його послідовник ”...

... Я звично кладу квіти до підніжжя пам’ятника. Це вже стало для мене традицією. Адже у хвилини сумнівів і душевної смути саме він допомагав мені гоїти рани і знаходити притулок у його світі, що став і моїм. Він справжній герой та пророк. Як і той кобзар. Люди, які підіймають і відроджують націю, низький вам уклін!




Не забудь усміхнутись

Не забудь сьогодні усміхнутись, на вулиці дуже так не сонячно. Не забудь парасольку: вона в тебе наче лялька «вуду», бо відлякує дощі. Не забудь вранці зустріти сонце з обох сторін свого будинку. Поки воно буде перевертатися, перегортати себе, а точніше, поки ковдру зніматиме – перекинеться на інший бік. Просто так, автоматично. Не забудь зателефонувати комусь, хто для тебе багато важить, поки будеш спускатися ліфтом зі своїх небес. Хтозна, може це востаннє. Не забудь замазати рани від крил чимось м’яким і ніжним, як пір’їнки, із запахом фіалок. Хлопчик-з-ароматом-фіалок – десь у глибині твоєї душі, що ховає в собі сотні, тисячі фарб, котрими можна розмалювати увесь всесвіт. Одразу наче потрапляєш у дитинство, коли витрушуєш з комірок свої олівці, яких за все твоє не таке ще довге життя назбиралося багатенько, і починаєш малювати. На стінах, на стелі, якщо дотягнешся. А якщо не дотягнешся – візьмеш табурет, станеш вище… І тут, у розмальовуванні всесвіту, головне – не впасти. Головне – не втратити свідомість, щоб не запаморочилось у голові.

У кожного свій всесвіт, хоча, теоретично, він один на всіх. І ми існуємо тут у взаємодії один із одним. Проте різні бувають види взаємодії. І симбіоз, і паразитизм. У кого на що совісті вистачить.

А от у дитинстві спочатку одна тільки кімната здавалася цілим всесвітом… Потім уже прямували полями, лісами, уздовж річок… І все це не мало ні кінця, ні краю. Тільки залізничні колії і торохкотіння потягів нагадували про час, коли пташки і мелодії вітру навіювали спокій. Заколисували.

Не забудь сьогодні усміхнутися. Кожному з перехожих. Адже на вулиці надміру хмарно та сумно.

Грідін Максим,

учень Чугуївської

загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 6
Учитель: Грідіна Наталія Олександрівна

Закоханий у рідний край

Вступ

Україна… Золота чарівна сторона. Земля, рясно уквітчана, зеленню закосичена. Це історія мужнього народу, що віками боровся за свою волю, щастя, свідками чого є високі в степу могили, обеліски та прекрасна на весь світ народна пісня.

Україна – це земля, де ми народилися і живемо, де живуть наші батьки, де жили наші предки. Усім нам має бути люба й дорога наша мати – Батьківщина. Найбільшою гордістю кожної держави є її люди. Це вони самовідданою працею, вчинками, повсякденним життям примножують її славу. У різні часи в Україні було ким пишатися. Її сини та дочки розбудовували державу, боролися за незалежність, прославляли Вітчизну науковими відкриттями і здобутками, берегли та плекали нашу мову, культуру…

Любов до рідного народу і свого краю – споконвічна тема нашої літератури та художньої творчості. І це закономірно… Бо ж синівська відданість рідній землі, рідному народу, який виростив, притаманна кожній людині. З чого починається любов до рідного краю? Із захоплення рідною природою, яка здається неповторною і вічною, з жаги пізнання прадавніх законів буття, з прагнення примножувати красу і добро землі, що тебе зростила. Дослідження теми любові до рідного краю у творчості поетів і художників є дуже актуальними для формування національної самосвідомості молоді.

Українські поети й художники… Вони дуже різні. Різна їм випала доля, але кожному довелося у своїй творчості звертатися до рідного краю, пізнання історії свого народу й любові до нього. Спробуємо віднайти спільні мотиви любові до рідного краю у творчості Т. Г. Шевченка та І. Ю. Рєпіна.

Тарас Григорович Шевченко – один із найбільших велетнів світової історії, основоположник нової української літератури, пророк національного відродження України, геніальний поет, драматург, прозаїк, мислитель, етнограф, фольклорист, художник-живописець і гравер. Місце Т. Шевченка (1814–1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. Поезія для нього стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.

Творчість Т. Г. Шевченка нерозривно пов’язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Г. Шевченко не просто «використовував» елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора «Кобзаря» була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко [1,12].

Кожне нове покоління прагне по-новому осягнути творчість Кобзаря, заглиблюючись у рядки його поетичних витворів, шукаючи там щось нове, дивовижне, сучасне. Вивченням літературних шедеврів Кобзаря займається велика когорта літературознавців. Поезія Т. Шевченка широко досліджувалася науковцями впродовж багатьох десятків років у роботах різного типу:



  • працях загального характеру (І. Дзюба, «Тарас Шевченко», Б. Лепкий, «Про життя і твори Т. Шевченка», Г. Неділько, «Т. Шевченко. Життя і творчість», П. Федченко, «Тарас Григорович Шевченко», Є. Шабліовський, «Народ і слово Шевченка» та ін.);

  • дослідженнях, присвячених окремим важливим проблемам Шевченкової творчості, його художнього методу і поетики (М. Коцюбинська, «Етюди про поетику Шевченка», П.Приходько, «Шевченко й український романтизм», М. Рильський, «Поетика Шевченка», В. Смілянська, «Стиль поезії Шевченка»); віршування (Г. Сидоренко, «Ритміка Шевченка», Н. Чамата, «Ритміка Т. Г. Шевченка»); роботи Шевченка над текстами своїх поезій та їх творчої історії (праці Л. Большакова, В. Бородіна, Ю. Івакіна, Г. Клочека, Є. Ненадкевича, В. Просалової, В. Шевчука та ін.);

  • роботах про творчість окремих періодів (Ю. Івакін, «Поезія Т. Г. Шевченка періоду заслання», Є. Ненадкевич, «Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857–1861 рр.)» та «З творчої лабораторії Шевченка: Редакційна робота над творами 1847–1858 рр.» та ін.);

  • студіях із питань вивчення біографії поета (Г. В’язовський, І. Дузь, В. Недзвідський, М. Левченко, «Т. Г. Шевченко. Біографія», Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, «Т. Шевченко. Біографія» та ін.) [2].

Дослідницькі студії науковців часів СРСР позначені соцреалістичними штампами, які звучали категорично й однозначно, як того вимагала радянська епоха. Зі зміною ситуації з початку 90-х років ХХ ст. з’являється чимало нових праць, які здебільшого руйнують застарілі стереотипи, відкривають нове, або по-сучасному осмислене в українському шевченкознавстві, часом викликають і дискусії. Мова йде про дослідження О. Забужко «Шевченків міф України», Г. Грабовича «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» і «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета», Г. Клочека «Поезія Т. Шевченка: сучасна інтерпретація», В. Смілянської та Н. Чамати «Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка», Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів», І. Дзюби «Тарас Шевченко», Є. Нахліка «Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики», П. Іванишина «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка», Ю. Барабаша «Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко», Є. Прісовського «Дороговказ на віки» (літературно-критичні статті «Поліфонічність першого Шевченкового Кобзаря», «Про типологічну спорідненість поем Т. Шевченка «Сон», «Кавказ» та А. Міцкевича «Поминки», Г. Гейне «Німеччина», «Заперечення, сумнів, роздум на шляхах пізнання істини в ліриці Т. Шевченка») та багатьох інших. Сучасне шевченкознавство настільки багатоаспектне, що полемічність наукових і художніх розвідок цілком закономірна.

Шевченкові тексти вивчаються системно, як одне ціле, або на окремих рівнях їх художньої структури (жанрова форма, проблематика, семантична багатошаровість, хронотоп, суб’єктна організація твору). Показово, що сьогоднішня епоха здатна сприймати і розуміти вже не спримітивізовані визначення й поняття, а сучасне прочитання творів Т. Шевченка. Попри те, що поезія Кобзаря не перестає бути предметом зацікавлення багатьох учених, у роботах яких було висловлено ряд цікавих міркувань та спостережень, проблему вивчення й надалі поетичного доробку Кобзаря не можна вважати вичерпаною. Залишається багато аспектів творчості поета, що не стали предметом ретельного розгляду [2].

«Рєпінське мистецтво виплекане зв’язком з життям народу й свідчить, які живлющі й плідні ці зв’язки», – писав О. О. Федоров. Ілля Юхимович Рєпін – видатний художник, ім’я якого добре відоме не тільки в нашій країні, а й за її межами. Його картини є гордістю багатьох музейних та приватних колекцій. У сучасних умовах відродження українського мистецтва живописне надбання І. Ю. Pєпiна вимагає нового переосмислення – розкриття засобами образотворчого мистецтва ментальності українського народу як невичерпного джерела творчості.

Двотомна монографія І. Е. Грабаря «І. Є. Рєпін», що вийшла у 1937 р. в серії «Жизнь замечательных людей», стала поглибленим історико-культурним дослідженням творчості художника. До появи монографії І. Е. Грабаря кількість робіт, присвячених творчості й біографії Іллі Юхимовича, була обмежена. Якщо критичні статті, огляди виставок чи статті, присвячені окремим творам художника, з’являлися доволі часто, то узагальнюючих монографій, за винятком роботи С. Ернста, назвати важко. Проте й робота Ернста є біографічним нарисом, який лише в загальних рисах стосується історії творчості художника.

Роботи К. С. Кузьмінського «Репин-иллюстратор» (1913), С. Н. Дуриліна «Репин и Гаршин» (1926) або розкривають окремі аспекти рєпінської творчості, або охоплюють відносно приватні питання, або вміщують популярний нарис життя й творчості художника.

Рєпін був уже в похилому віці, коли відкрив у собі ще й талант письменника. Після виходу його автобіографічної книги «Далекое близкое» стало зрозумілим: якби Рєпін із раннього дитинства не віддавав усі свої сили живопису, то став би письменником. Саме ця книга є невичерпним джерелом відомостей про життя і творчість художника в Чугуєві.



Об’єктом дослідження є творчість І. Ю. Рєпіна та Т. Г. Шевченка, зокрема картини й мемуари художника та поетичні й художні твори письменника, які містять мотиви любові до рідного краю, батьківщини – України.

Предметом наукового дослідження є: художнє мислення Іллі Рєпіна, поетичний доробок Т. Г. Шевченка; втілення ними у своїх творах української народної, портретної та природної тематики; особливості трактування любові до рідного краю.

Мета роботи полягає в розкритті особливостей відображення любові до рідного краю у творчості І. Ю. Pєпіна й Т. Г. Шевченка, які своїм корінням сягають української історії й засновуються на любові до рідної землі.

Об’єкт, предмет і мета дослідження зумовили необхідність виконання наукового завдання: дослідити й порівняти особливості відображення любові до рідного краю в мистецькій скарбниці І. Ю. Рєпіна й у поетичній та художній творчості Т. Г. Шевченка.

Основними методами дослідження є порівняльно-історичний, біографічний та системно-цілісний, що дозволяє розглянути й порівняти художню творчість Іллі Рєпіна з поетичною та художньою творчістю Т. Г. Шевченка, ураховуючи особливості творчої індивідуальності митців, використання мотивів любові до рідного краю в їхній творчості.

Наукова новизна. У роботі зроблено спробу порівняти творчість Великого Кобзаря з творчістю земляка-чугуївця Іллі Рєпіна з акцентом на мотивах любові до рідного краю.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дослідження можна використати в позакласній роботі з історії з метою пізнання історії свого народу й виховання в учнів любові до рідного краю.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.
Розділ 1

Мотиви любові до рідного краю У творчості Т. Г. Шевченка


Т. Г. Шевченко
Кожне слово Тараса Шевченка – життєдайне зерно, щедро засіяне в серця нащадків. Гортаючи сторінки «Кобзаря», замислюєшся – і будить слово нові думки, нові питання. Пройтись би тими місцями Середньої Наддніпрянщини (нині Черкаська область), де точилися події, оспівані у творах Шевченка. Відчути б натхнення, якому сприяло те, що «малими босими ногами» сходив тими шляхами, стежками, коли допитлива дитяча пам’ять навіки вкарбовує у свідомість довколишній світ; чи під розмірену ходу волів, чи притомлених коней, мандруючи одвічними шляхами, слухав розповіді старших людей про ті яри, ліси, пагорби, повз які наш сучасник промчить за кілька хвилин, не встигаючи придивитись, задуматись, дізнатись: а що тут діялось колись? Бо в кожній п’яді землі нашої творилася історія, відгомін якої чуємо в тих назвах, які полишили нам перекази, народні думи, казки та легенди.

У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: «Історія мого життя є частиною історії мого народу» [3, 7]. Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, у розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, уся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже у свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі – процес постійний і необхідний.

Відкриймо «Кобзар»... Уже в перших рядках картина розбурханого Дніпра:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ось так Шевченко-поет словом малює картину, яку бачить Шевченко-художник.

Перегортаємо сторінки «Кобзаря» [4]. І в кожному творі знаходимо разюче точний малюнок нашої української природи, яку і в туманному Петербурзі, і в пісках Казахстану завжди серцем бачив поет.

А він тужив за снігом...

В степах за Каспієм, і понад Аралом

хіба то сніг? Колючий, як пісок.

За десять літ, що вихором забрало,

не раз згадав засніжений садок,

ставок замерзлий, в паморозі віти...

В оправі срібній дорогий кришталь.

О, думи мої! Де вас маю діти,

Кому повідаю гірку мою печаль?

Летіть , летіть в шалену хуртовину,

що вкриє всіх. І праведних, і грішних.

О, думи мої! Там, на Україні,

У ріднім краї навіть сніг тепліший...

Поет, художник навіки зберігає образи рідного краю. Ось, навчаючись в Академії мистецтв у Петербурзі, малює картини «Циганка-ворожка» (1841) та «Катерина» (1842). І сьогодні вони своєю документальністю можуть використовуватися для вивчення елементів українського національного одягу. Також зауважимо, що малював із пам’яті, бо хто там у Петербурзі знав, як наші українські дівчата стрічки в’яжуть.




Т. Шевченко. Селянська
Поїздки на Україну давали багатий матеріал для митця. З’являються твори «Селянська родина» (1843), «Селянське подвір’я» (1845), «Богданова церква в Суботові» (1845), «Чигирин з Суботівського шляху» (1845), «Мотрин  монастир» (1845), «Чумаки серед могил» (1846).

Робота в Київській археографічній комісії (Тимчасова комісія для розгляду стародавніх актів) у 1845 – 1847 роках дала можливість Т. Шевченку подорожувати по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлю і Волині. Безпосереднє знання України, рідного краю дозволило поету і художнику описувати події у своїх творах з історично-просторовою правдивістю, із граничною, географічно просторовою точністю. Ось останній приїзд в Україну. Черкащина відображена в роботах «В Корсуні» (1859), «В Межиріччі» (1859), «В Черкасах» (1859).

Спогади про рідний край завжди зустрінемо у творах Т. Шевченка. Наприклад, початок повісті «Княгиня». Опис рідної садиби, перших кроків пізнання великого світу. Південна Київщина, яка зараз входить до складу Черкаської області, описана і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1858) [4].

Неабиякі можливості для виховання любові до Батьківщини дає і пейзажна лірика Т. Шевченка. Ми знаємо, що почуття патріотизму починається з любові до рiдноï природи, з якою людина вперше знайомиться ще в ранньому дитинстві. Поезія Шевченка дає нам чудові зразки пейзажної лірики. Природа у віршах поета не виступає сама по собі, а служить для розкриття почуттів людини, для підкреслення ïï думки. Частіше природа виступає тлом для зображення поневоленого народу. У поезiï «Якби ви знали, паничi…» [4] поет змальовує красу українського села:

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно…

А потім гнівно вимовляє:

А подивися та спитай!

Що там твориться у тім раï!

Змалювання чудової природи є тут засобом контрасту, за допомогою якого підкреслюється тяжке становище крiпакiв. Так автор зміг показати величезну любов до своєї країни, до своєї батьківщини, до рідного українського краю.

Досліджуючи особливості відображення любові до рідного краю в поетичній та художній творчості Т. Г. Шевченка, можна зробити висновок, що творчість великого Кобзаря неосяжна та різноманітна, а сам він був основоположником нової украïнськоï літератури. Слово його стало ознакою національного відродження, утвердження украïнськоï нацiï, ïï надією на кращі часи. Служінню рiднiй Украïнi Тарас Шевченко присвятив своє палке слово, щире серце, навіть своє життя. Вся його творчість пройнята палкою любов’ю до батьківщини, до рідного народу. Не одне покоління вчилося у Тараса любити рідний край, служити йому, боротися за свою свободу. Для поета власна доля, особисте щастя було в долі й щасті рідного краю.

Читаймо Шевченка! Перегорнеш сторінку... І чуєш відгомін віків, чуєш, як б’ють копитами схарапуджені коні, чуєш брязкіт зброї. Сама історія землі нашої вкарбовується у свідомість.
Розділ 2

Мотиви любові до рідного краю у творчості І. Ю. Рєпіна

Для кожної людини батьківщина – це не тільки місце, де народився, але й школа пізнання світу, початок усіх планів важливих справ. Ми пишаємося тим, що наше рідне місто подарувало світові Рєпіна, ім’я якого сьогодні дає Чугуєву шанс для відродження й розвитку найкращих традицій нашої культури, для пошуку нових шляхів розвитку.

Наш великий земляк художник Ілля Юхимович Рєпін дуже любив свою батьківщину, Україну, своє рідне місто – Чугуїв. Чим був для Іллі Юхимовича Чугуїв? Що примушувало Рєпіна – відомого й знаменитого – на Всеросійському з’їзді художників у 1912 році багато разів повторювати у своєму виступі фразу: «Я, зі своїм Чугуєвом»? Що давало небувалий імпульс його творчості на рідній землі? Відповідь, напевно, складна й проста одночасно: художник був щасливий тут тим особливим щастям, яке можна відчути тільки в дитинстві. Складові того почуття Ілля Юхимович з любов’ю описує в книзі своїх спогадів «Далёкое близкое».

У листі професору Харківського університету Д. І. Багалію в 1907 році І. Ю. Рєпін писав: «Ах, Слободская Украина, у меня к ней всё больше и больше – род недуга делается – тоска по родине. Я даже начал писать свои впечатления детства: время украинского военного поселения» [5; 161].



У книзі спогадів І. Ю. Рєпіна «Далёкое близкое» оживають картини дитинства та юності художника. Люблячі й турботливі батьки, яких Ілля Юхимович називає не інакше як «маменька» і «папенька». Суворий, але стриманий батько – заповзятливий хазяїн, який знає свою справу. Мати наділена небувалим почуттям такту в стосунках із людьми; чутлива душа, яка розуміє й цінує красу навколишнього світу. У її поставі, у манерах, у поведінці, у розмові простежується гідність сильної жінки. Освічені й дружні діти – теж заслуга матері. У родині не було диктату, діти мали певну свободу, передусім у виборі заняття за вподобанням. Завдяки Тетяні Степанівні в них виробилися правильні ціннісні орієнтири – на отримання освіти, на серйозне ставлення до справи, на повагу до людей.

Матінка була першим другом і порадником, першим шанувальником живописних робіт. Чистота, порядок і затишок підтримувалися в домі її турботливими руками.

Рєпін згадував про родину батьків із великою повагою. У книзі «Далёкое близкое» художник згадує лише один випадок батьківської суперечки. Матінка знайшла в кибитці батька люльку й сильно розгнівалась. Паління вважалося гріхом. Вона вичитувала чоловікові: «А? Посмотри, бессовестный, не может отстать – греха набирается: курит эту гадость, и как ему не стыдно!» Ілля Юхимович згадує далі: «Батенька тихо стоял на крыльце; повернувшись несколько в сторону, он смотрел куда-то вдаль и ни слова не говорил… У маменьки сдвинулись её тонкие брови, она недовольно ворчала… А я никогда не видел, чтобы батенька курил, он при нас никогда не курил» [6; 14].

Ілля Юхимович із дитинства прагнув до спілкування з талановитими і самобутніми людьми. Незамінним порадником у перших спробах художньої творчості була старша сестра Устина. Вони разом вирізали фігурки тварин, людей із паперу й клеїли їх на вікна, дивуючи всю Осинівку. Двоюрідний брат Трохим Чаплигін був неперевершеним оповідачем. У домі дядька – Федора Бочарова, який стояв на кордоні Калмицького й Успенки, збиралася люба серцю Іллі молодь: «В огромном фруктовом саду, пока жарко, в тенистой беседке, под калиною, собрались уже двоюродные сёстры, их подруги, двоюродный брат мой Иван… Всё больше прибывало барышень, знакомых наших и кавалеров. Качались на качелях; но как только спадала жара, мы становились в пары и танцевали без конца» [6; 17].

Там же на балах, які влаштовували топографи, юний Рєпін страждав від першого нерозділеного кохання: «Я не смел просить танцевать со мной Надю, а старался быть визави её паре. И вот блаженство, когда я мог коснуться её руки или при передаче дам в пятой фигуре мог в объятиях с ней перекружиться… А сколько было страдания видеть её говорящей с другим! Ревность меня съедала. Но, когда мне удавалось остаться с Надей наедине, язык мой немел и я не мог произнести ни одного слова» [6; 16].

Дитинство, що пройшло на березі Дінця, назавжди лишилось для художника найдорожчим спогадом.

Але ще в дитинстві Рєпін бачив багато жорстокого і страшного. Чугуїв був центром Слобідсько-Українського військового поселення. Рєпін застав поселення цілком упорядженим: життя поселян суворо регламентувалось, чоловіки несли 25-річну військову службу й займалися селянською роботою, жінок також залучали до державних робіт; хлопчики, підростаючи, навчалися у військових школах і з 18 років поповнювали ряди армії. Над усім панував дух казенщини, військової дисципліни, страху тілесних покарань. Звання «поселян» вважалося ганебним – нижче них були лише кріпаки.


І. Рєпін. Хресний
Витоки демократизму зрілого художника слід шукати у враженнях його раннього дитинства. Вони залишилися в пам’яті, як картини: по вулиці Широкій (сучасна Ворошилова) проходить полк, блищить зброя, виблискує мідь сурм, звуки полкового маршу відлунням котяться за Дінець. Проходить партія арештантів – засмучені сірі обличчя, плач жінок.

В «Далёком близком» І. Ю. Рєпін згадує центральні вулиці міста і будинки, з якими пов’язане було його життя. У ранніх роботах художника ми бачимо то поселенський будиночок, довгий паркан з напівциркульною нішею, то корпус військових топографів – найбільшу будівлю старого Чугуєва [7; 3].

Площу прикрашала могутня колонада Покровського собору, в якій зберігалися прапори чугуївських полків. Зі сходу, за палацом і садом, відкривалися простори – долина Сіверського Дінця під крутим берегом, ліси, селища – Кочеток, Малинівка. У Кочеток на великі церковні свята матінка водила Ілька. Набагато пізніше, у 1876–1877 роках, художник знову побачить хресні ходи й напише перші варіанти відомої картини.

Учень І. Ю. Рєпіна, автор відомої монографії про нього, І. Е. Грабар писав: «…в Академию приехал не просто захолустный провинциал, а Илья Репин, юноша не только стальной закалки, сказочной энергии и исключительной одарённости, но и высокой художественной выучки» [8, 34]. Дійсно, у Чугуєві було чого навчитися, причому майстерень для навчання було декілька, на вибір. «Чугуевский живописный мирок», як називав його Рєпін, ряснів талановитими й самобутніми майстрами: Триказов, Крайненко, Шаманов, Логінов і особливо молодий Персанов. Їх роботи й через багато років були пам’ятні художнику й примушували дивуватися майстерності виконання. З незмінною повагою Рєпін згадував свого вчителя Івана Михайловича Бунакова, називаючи його неперевершеним портретистом і талановитим живописцем [6; 19]. Зазначимо, що в тогочасному Чугуєві рівень художньої культури населення був досить високим, очевидно, завдяки такій могутній живописній еліті.

Один із найяскравіших і плідних періодів життя художника пов’язаний із його перебуванням на батьківщині у 1876–1877 роках. У той час батьки художника жили у власному будинку на Микитинській вулиці (сучасна вулиця Р. Люксембург, 8, художньо-меморіальний музей І. Ю. Рєпіна). Ім’я І. Ю. Рєпіна тоді було вже відоме: він був автором «Бурлаків на Волзі». Позаду – Академія мистецтв і трирічне перебування за кордоном. У Чугуїв художник приїхав із родиною: дружиною Вірою Олексіївною та доньками Вірою і Надією. 29 березня 1877 року в будинку на Микитинській вулиці народився син художника Юрій.


І. Ю. 
Працював Рєпін у флігелі. У листі критику В. В. Стасову він писав: «Опишу Вам свой день: встаю в 8 час. Или 8.30, оденусь и сейчас же бегу через двор в деревянный домик, где в двух комнатках моя мастерская: заметив, что следует, на свежий взгляд, я возвращаюсь пить чай и, если день почтовый, тут же наскоро проглядываю и замечаю, что читать. Иду снова работать и работаю, до 1 часу, до 2-х, – как работается»[9;3].

На батьківщині І. Ю. Рєпіну працювалося добре. Він був удома, і це пояснювало той підйом творчості, який художник пережив тут. За 11 місяців перебування в рідному місті І. Ю. Рєпін написав цілий ряд портретів: дружини Віри Олексіївни, двоюрідного брата Трохима Петровича Чаплигіна, сусідки – красуні Софії Любицької, товариша Миколи Івановича Мурашка, з яким навчався в Академії мистецтв і який приїхав у гості. Тут були написані відомий «Протодиякон» (портрет чугуївського диякона Івана Уланова), портрети людей із народу. «Мужичок з боязких» – такого образу в російському мистецтві ще не було. Перед нами жива людина, з дуже складним характером і важко з’ясовною психологією. Справжній селянин. Авторське ставлення начебто відсутнє, автор нічого не нав’язує. «Даю вам, здається, – художник, – живу людину, я сам ще не відаю її таємниць, давайте разом розгадувати їх». Важко пояснити й зрозуміти селянську душу. Дотепер не можемо – не піддається [10,3]. «Мужик лихий на очі» – знову незвичайно живе зображення, і знову не знаходимо слів, щоб пояснити, що це за людина. Він занадто живий, занадто складний для словесних визначень. Перед нами саме життя в надзвичайній його складності. Рєпін не так розумом, як своїм талантом, інтуїцією відчував селянина, простого мужика. Недарма пізніше Лев Толстой скаже, що Рєпін «краще від усіх російських художників зображує народне життя» [10; 3].

Рєпін залишив нам безцінну галерею портретів. Йому немає рівних у мистецтві за багатообразністю зображень. Здається, вся Росія та частина України постала в обличчях. Нескінченна розмаїтість характерів і типів. Портрети гранично достовірні, часом безжалісні з точки зору характеристики й завжди як живі. Портретам, написаним до нього, була властива якась перешкода між глядачем і зображенням. Можна назвати її музейністю або нагадуванням, що перед нами художній твір. У рєпінських портретах ця перешкода зникла, і спілкування глядача – ніби з живими людьми. У своїх портретах Рєпін зобразив як визначних діячів української культури, таких як Т. Г. Шевченко, Д. Багалій, Я. І. Мурашко, так і простих селян, які стали прототипами, наприклад, у портретах «Мужик лихий на очі» та «Мужичок з боязких». Ці портрети з’явилися, коли Рєпін перебував у своєму рідному Чугуєві, де на творчість його надихала любов до рідної землі, до народу, який він шанував за волелюбність, патріотизм та веселість. Рєпінські портрети назавжди залишаться не тільки відбиттями, але й зразками, що формують наш духовний світ, наші характери [11; 54].

На чугуївській землі з’являються численні сюжетні твори: «У волосному правлінні», «Повернення з війни», перші варіанти «Хресного ходу», перша картина на революційний сюжет «Під конвоєм». Життя провінції його цікавило. «Я недавно путешествовал дня четыре по окрестным деревням,– писав художник В. В. Стасову. Бывал на свадьбах, базарах, в волостях, на постоялых дворах, в кабаках, трактирах и церквях… что это за прелесть, что это за восторг!!! Описать этого я не в состоянии, но чего только я не наслушался, а главное, не навидался за это время!!! Это был волшебный сон. Да и сам Чугуев – это чистый клад!» [9; 3].

Наступні приїзди – у 1879 та у 1880 роках – були сумними. Захворіла й 3 травня померла в домі на Микитинській вулиці мати художника. Після її смерті І. Ю. Рєпін дуже довго – 27 років – не був у рідному місті.

Навідав І. Ю. Рєпін і Осинівську церкву, і корпус топографів, і міський парк, звідки відкривався чудовий краєвид на долину Дінця. Нордман-Сєвєрова вперше була в Чугуєві. «Ах, Чугуев, Чугуев!– писала вона подрузі. – Какое прекрасное местоположение! Я понимаю, что там мог родиться художник».

Сам І. Ю. Рєпін по-новому, гостро сприймав і переживав красу рідних місць: «…я как во сне, – писав він Л. М. Толстому на другий день після приїзду. – Что это за диво!!! И я никак не предполагал, что я родился и провёл детство, отрочество и юность среди необыкновенной и грандиозной природы!» Саме тоді І. Ю. Рєпін задумав писати свої спогади [10; 3].



У Чугуїв у справах з’їжджалися люди, які були добре освічені та виховані, творчі натури з високим інтелектом. У 1911 році Рєпін говорив:

«… гляжу теперь без предрассудков и должен сказать, что в военных поселениях было очень много интересного. Весь Чугуев, где я имел счастье родиться на свет, – это всё дело военного поселения. Мы думаем, что это какая-то глушь, какой-то Чугуев, а между тем, ничего не происходит само по себе, всё имеет начало, всё имеет основания».

Останній раз Рєпін відвідав рідне місто в 1914 році, напередодні першої світової війни. Йому виповнилося 70 років. До ювілею знаменитого художника його земляки хотіли відкрити художню школу. Користуючись нагодою, Рєпін мріяв побудувати «Деловой двор» – вільні художні майстерні, в яких учителі та учні могли б жити й працювати, виконуючи замовлення населення на художню продукцію: картини, скульптуру, меблі, декоративні панно, посуд, садові грати. Рєпін мріяв про вільну, доступну кожному художню освіту, про нові взаємостосунки між учителями й учнями – без казенщини й примусу. Найвищим званням повинно було стати звання «майстер». Передбачалося ведення спільного господарства, роботи в саду, на городі, заняття спортом. Для учнів житло, їжа, одяг повинні бути безкоштовними, утримання школи могли забезпечити замовлення. Для будівництва художник виділив зі своїх коштів значну суму й сподівався на підтримку. Замисел його знайшов підтримку серед любителів мистецтва, гроші стали надходити, але сама ідея вільної школи була утопією для того часу. Незабаром почалася війна. «Деловой двор» так і не був побудований. На місці, обраному під «Деловой двор» самим художником, у 1944 році, до 100-річчя з дня народження І. Ю. Рєпіна, його земляки посадили дерева. Нині парк імені І. Ю. Рєпіна реконструюється [12; 3].

Шевченківські мотиви пронизують життя й творчість І. Ю. Pєпіна. Багато живописних i графічних творів художника присвячені Україні. Це портрети видатних українських діячів – широко відомий портрет великого Кобзаря – Т. Г. Шевченка; проект пам’ятника Т. Г. Шевченку (туш); «Прометей» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка (акварель); етюд картини «Українська селянка» (олівець); «Запорожець за Дунаєм» (офорт).

Україна й рідне місто продовжували жити у пам’яті художника, у його творчості: останні картини – «Чорноморська вольниця» й «Гопак» – І. Ю. Рєпін присвятив батьківщині.

Художник помер 29 вересня 1930 року, і за заповітом похований у саду «Пенатів» під гіркою, яку назвав Чугуївською [13; 2].

Чугуївці пам’ятають свого великого земляка. Місця, пов’язані з його ім’ям, охороняються, їх відвідують численні екскурсанти. У центрі Чугуєва в 1956 році встановлений пам’ятник І. Ю. Рєпіну роботи видатного радянського скульптора М. Г. Манізера. До 125-ї річниці з дня народження І. Ю. Рєпіна в будинку на колишній Микитинській вулиці відкрився музей. З 1953 року в Чугуєві працює дитяча художня школа імені І. Ю. Рєпіна.

Дослідивши творчий спадок І. Ю. Рєпіна, можна зробити висновок, що любов до рідного краю, втілена у творах художника, формувалася з дитячих років, з поваги до батька, матері, зі спілкування з талановитими земляками. Враження раннього дитинства вплинули на формування демократичних ідеалів художника. Підйом творчості, який художник пережив на Чугуївщині, залишив світові безцінну галерею портретів. У портретах Рєпіна закладена моральна енергія української або російської людини, витоки якої черпаються з любові художника до рідного краю. Без творчості Рєпіна знання і уявлення про Росію, Україну та їх народ були б мізерними.
Висновки

З любові до рідного краю, матері-землі починається людина. Не можна любити те, чого не знаєш. Пізнання історії свого народу й любові до нього нерозривні. У кожного в житті своя мета, прагнення, сподівання. Хтось стане відомим політиком, хтось – визначним митцем, а хтось – просто лікарем, учителем, будівельником… Важливо тільки, щоб на своєму життєвому шляху людина не забувала про інших, про свій моральний та громадський обов’язок, про свій рідний край, про батьківську домівку, звідки її корені. Недарма ж у народі говорять: «Слід добре пам’ятати Божий закон любові до роду – прароду, до місця, де ти пустив своє коріння в рідну землю. Горе тій людині, яка відцуралася від свого, і, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материних очей та мозолисті руки батька». Ні пошана, ні багатство не замінять людині свою родину, батьків, подих рідної землі, дитинство. Це ж і є батьківщина.

Відомо, що поезія та живопис тісно пов’язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який із них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що «малярство – це німа поезія, а поезія – красномовне малярство». Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур належать Т. Г. Шевченко та І. Ю. Рєпін.

Природа щедро наділила сина кріпака не тільки поетичним генієм, але й талантом художника, які ніколи не зраджували його, навіть у часи страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, виразом його творчого духу.

Дослідниця творчості Кобзаря З. Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка [2].

«Суть мистецтва полягає в його чарівності. Всі недоліки, все можна пробачити художнику, якщо його творіння зачаровує». Ці слова Іллі Рєпіна повною мірою стосуються і його самого. Хоча, за великим рахунком, Рєпіну і пробачати не було чого. Він намагався бути щирим у житті й творчості. Українські мотиви пронизують художню творчість І. Ю. Рєпіна. Це i самовіддана любов до рідної Слобожанщини, до українського народу, його ментальність. Рєпін прожив довге життя — 86 років. І встиг справді багато як у кількісному, так і в якісному сенсі. Сьогодні його полотна прикрашають найвідоміші музеї світу. І разом з іншими геніями він по праву царює на олімпі образотворчого мистецтва світу. Творчість Рєпіна називають панорамою російської історії другої половини ХІХ століття. Але вона містить також і тематику української культури, історії, любові до рідного краю, народного життя та побуту. Адже Ілля Рєпін народився на Слобожанщині і дуже любив свій край, захоплювався його мешканцями, історією, історичними та культурними діячами, козацькою тематикою. Все це посідає визначне місце у творчому доробку митця [14; 17].

Митці всіх віків прагнули оспівати природу, яка давала їм силу і натхнення. Шевченко ніби був створений для того, щоб виразити словом і фарбами всю красу навколишнього. Тривалий час він жив за межами України, але марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину: «... я хочу малювати нашу Україну ... Я її намалюю в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію ... В год буде виходити 10-ть картин» (із листа Т. Шевченка до О. Бодянського від 6-7 травня 1844 р.) [15; 32].

Художники Т. Шевченко й І. Рєпін не компонували свої пейзажі, а змальовували краєвиди, які бачили перед собою. Саме тому в їх робочих альбомах дослідники знаходять багато начерків гілок дерева, бур’янів, хат, церков.

За тематикою пейзажі Т. Шевченка та І. Рєпіна можна поділити на дві групи: картини, на яких зображені сільські краєвиди, й пейзажі, на яких відображені історичні й архітектурні пам’ятки. Картини Т. Шевченка розповідають нам про убоге життя Шевченкової родини і всього закріпаченого українського села («Удовина хата», «Селянське подвір’я», «На околиці», «Хата біля річки», «Хата над ставком»). Рєпінські пейзажі – це невід’ємна частина образу батьківщини, з її просторами, силою й поезією, центральні вулиці міста і будинки, з якими пов’язане було його життя («Українська хата», «Хресний хід в Курській губернії»).

Чарівна природа на художніх полотнах І. Рєпіна і Т. Шевченка є контрастом до тяжких соціальних умов життя народу. Особливо улюблені пейзажні мотиви Т. Шевченка та І. Рєпіна – зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів тихих степових річок, ставків, урочищ тощо («Повінь», «Комора в Потоках», «Андруші», «Урочище Стінка», «Хутір на Україні», «В Решетилівці»). Ці твори сповнені справжньої поезії, на них із почуттям любові до рідного краю зображена лагідна, мрійлива українська природа.

Рєпін залишив нам безцінну галерею портретів. Треба згадати, що Шевченко-художник також створив галерею портретів. Серед них портрет поміщика Енгельгардта, виконаний на досить високому рівні, «Голова жінки», портрет Маєвської, «Портрет Ликери» та ін.

Дослідивши картини й спогади І. Ю. Рєпіна та поетичні й художні твори Т. Г. Шевченка, можна зробити висновок, що обидва митці у своїй творчості виражали любов до рідного краю, співчуття до знедоленого народу, оспівували красу української природи, закликали до боротьби за кращу долю.

У цілком самостійних митців Тараса Шевченка та Іллі Рєпіна були спільні мотиви у творчості. Одним із найважливіших можна вважати мотив любові до рідного краю, України. Ця тема, мов живлюще джерело, дарувала їм величезне натхнення.

Тарас Шевченко, Ілля Рєпін є синами своєї епохи. Не дивно, що ці дві визначні творчі індивідуальності використовували близькі за змістом та значенням художні засоби: образотворчі та поетичні. Т. Г. Шевченко та І. Ю. Рєпін – митці, чиє захоплення життям, його красою базується на любові до рідного краю, простого народу, України. Таким чином, любов до рідного краю, відтворена у творчому набутку цих поетів, стає ґрунтом, на якому зближуються поетичний і художній світи Тараса Шевченка та Іллі Рєпіна.

Мотиви любові до рідного краю у творчості Т. Г. Шевченка та І. Ю. Рєпіна і сьогодні продовжують формувати національну свідомість українського народу, виховувати почуття патріотизму.

Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову тривожать наші серця Тарасові слова: «Я так її, я так її люблю…» І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, пробуджують ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись, процвітаючу державу.



Ми пишаємося тим, що славетний українець Тарас Григорович Шевченко та наш відомий земляк Ілля Юхимович Рєпін пронесли через все своє життя й залишили нам у спадок любов до рідного краю, матінки-землі, свого народу. А витоки прекрасні продовженням. Ми всі, хто живемо в Чугуєві, на рєпінській землі, можемо живитися минулою славою, вписуючи свої думки й добрі справи в сторінки історії Чугуєва.
Список використаної літератури

  1. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця / І.Ю. Івакін. – К ., 1986.

  2. Коваленко О. А. Проблема конфлікту в поезії Т. Г. Шевченка: дис. кандидата наук: 10.01.01 Коваленко Олена Анатоліївна – 2008. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/341450.html

  3. Жур П. Душа про вогонь. З хроніки життя і творчості Т. Г. Шевченка / І. П. Жур. – К., 1985.

  4. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів / Т. Г. Шевченко. – К.,1986 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://revolution.allbest.ru/literature / 00001266_0.html

  5. Велічко Ю. Україна в творчості І. Рєпіна / Ю. Велічко. – К., 1963.

  6. Репин И.Е. Далекое близкое / И. Е. Репин. – М.: Изд-во Академии Художеств СССР, 1964.

  7. Влюбленный в родимый край: (О Репине И. Е.) // Новости Чугуева. – 2002. – 20 июля.

  8. Грабарь И. Репин: монография: в 2-х т. / И. Грабарь. – М.: Изогиз, 1963.

  9. Из воспоминаний близких, друзей и знакомых о И. Е. Репине // Дем. Чугуївщина. – 2001. – 4 серпня.

  10. Литвинова С. Не только кистью, но и пером / І. С. Литвинова // Красная звезда. – 1999. – 12 июня.

  11. Лясковская О. А. Илья Ефимович Репин / О. А. Лясковская. – М.: Искусство, 1962;

  12. Журавлева Е. Великий портретист / Е. Журавльова // Красная звезда. – 1999. – 27 февраля.

  13. Егоров А. «Чугуевская горка» под Петербургом: Об И. Е. Репине) / А. Егорова // Вечерний Харьков. – 2002. – 1 августа.

  14. Моргунова-Рудницкая Н. Илья Репин: Жизнь и творчество / — М., 1965.

  15. Бородін В. С.  Тарас Григорович Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи: 1840-1862 рр. / В С. Бородін – К., 1969.

  16. Белічко Н. Козаки в українському живописі: (Також про картини І. Рєпіна) / Н. Белічко // Дивослово. – 2002. – №6. – С.64–67.

  17. Запорожцы пишут письмо турецкому султану. Картины И. Е. Репина. – Л.: изд-во АХ CCCP, 1960. – 25 c.

  18. Зинченко А. Колыбель таланта: (О семье И. Е. Репина) / А. Зинченко // Новости Чугуева. – 2002. – 8июня. – С. 11.

  19. Москвинов В. Репин на Харьковщине / В. Москвинов. – X., 1959.

  20. Новое о Репине: Статьи и письма художника. Воспоминания учеников и друзей. – Л.,1991.

  21. Паровай Ю. Ілля Рєпін / Ю. Паровой // Рад патріот. – 2000. – 30 вересня.

  22. Пистунова А. Богатырь русского искусства / А. Пистунова. – М., 1991.

  23. Помормяко Н. І. Рєпін малював Тараса / Н. Помормяка // Молодь України. – 2002. – 28 лютого.

  24. Попко А. Семья художника (И. Е. Репина)/А. Попко // Красная звезда. – 1998. – 4 августа.

  25. Прытков В. А. Любимые русские художники / В. А.Прытков. – М.: изд-во АХ СССР, 1963. – 209 с.

  26. Репин Илья Ефимович: (Биогр. Справка) // Большая советская энциклопедия. – М., 1975. – Т.22. – С. 37–38.

  27. Рєпін І. Ю. (Біогр. довідка) // Українська радянська енциклопедія. – К., 1963. –Т. 12. – С. 227.

  28. Репин и Украина. Письма деятелей украинской культуры и искусства к Репину (1896 – 1937). – К.: Изд-во АН УССР, 1962.— 211 с.

  29. Федоров-Давыдов А. А. Илья Ефимович Репин / А. А. Федоров-Давыдов. – М.: Искусство, 1961.

  30. Шаповал І. Рєпін і Яворницький /І. Шаповал // Слобідський край. – 1999. – 5 серпня.

  31. Шлемкевич М. Загублена українська душ / М.Шлемкевич // Менталітет та протиріччя. Ч–2. – К., 1992. – С. 12–13.

  32. Энциклопедия для детей. Искусство. – Т. 7. – Часть 2. – Архитектура, изобразительное и декоративно-прикладное искусство XVII-XX веков. – М.: Аванта, 2002. – 656 с.

Вустянова Юлія,

учениця Харківської гімназії № 12
Учитель: Ляхова Ніна Вікторівна
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка