Тернопільський національний економічний університет



Сторінка2/8
Дата конвертації21.03.2016
Розмір1.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Наукова новизна і теоретичне значення результатів дослідження полягає в тому, що в дисертаційній роботі вперше:

  • теоретично узагальнено на основі цілісного аналізу в історичній ретроспективі розвиток освітньої доктрини Української Греко-Католицької Церкви;

  • розкрито суспільно-політичні, соціокультурні та організаційно-педагогічні передумови становлення системи греко-католицької освіти;

  • досліджено ефективність базових моделей освітньої доктрини церкви: структурна (загальноосвітні заклади, духовні навчальні установи, освітньо-виховна діяльність чернечих чинів, мирянські організації, благодійницькі заклади, система підготовки, перепідготовки викладачів і підвищення кваліфікації духовенства, видавничо-поліграфічна база, засоби масової інформації), функціональна (форми: богослужіння, реколекції, екзорти, уроки релігії, академії, прощі до святих місць; засоби: молитва, духовна література і музика, сакральне мистецтво, хоровий церковний спів, народно-релігійні свята й традиції; методи: формування свідомості, досвіду громадської поведінки, стимулювання і оцінки діяльності) та теоретична (мета виховання, виховний ідеал, принципи та завдання морально-релігійного виховання);

  • запропоновано періодизацію розвитку теоретико-методологічних і методичних основ християнського виховання в досліджуваний період (перший етап “інституційне становлення і розвиток структурних елементів виховної системи церкви” (1848–1900 рр.), другий “формування теоретичних засад освітньої доктрини УГКЦ” (1901–1918 рр.), третій “утвердження освітньої доктрини церкви у виховних інституціях різного рівня і громадських організаціях” (1919–1938 рр.), четвертий “збереження системи морально-релігійного виховання в умовах окупаційного режиму” (1939–1945 рр.), п’ятий “реалізація освітньої доктрини УГКЦ в умовах підпілля” (1946–1991 рр.), шостий етап “реалізація концептуальних засад освітньої доктрини церкви в незалежній Україні” (серпень 1991 р. – донині);

  • виявлено й схарактеризовано провідні тенденції розвитку теоретико-методичних основ християнського виховання на західноукраїнських землях (середина ХІХ–ХХ ст.);

  • узагальнено значний обсяг джерел, які розкривають концептуальні положення теорії й практики морально-релігійного виховання, розроблені в процесі науково-педагогічної діяльності духовенства в Галичині;

  • подано загальну наукову картину просвітницької діяльності церкви в радянський період, зокрема висвітлено роль духовенства для збереження національних засад морального виховання;

  • схарактеризовано освітньо-культурний досвід співпраці школи, церкви і громадськості, в тому числі опікунської діяльності чернечих чинів (створення закладів дошкільної ланки: сиротинців – установ інтернатного типу, захоронки – закладів неповного дня);

Подальшого розвитку набули:

  • основні дефініції теоретико-методичних основ християнського виховання (“морально-релігійне виховання”, “християнська педагогіка”, “освітня доктрина церкви”);

  • характеристика системи релігієзнавчої освіти в умовах становлення незалежної України;

  • дослідження шляхів впливу християнства на розвиток концептуальних засад вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах предметів духовно-морального спрямування;

  • обґрунтовання шляхів творчого використання педагогічного доробку культурно-освітніх і релігійних діячів греко-католицької церкви в сучасній теорії та практиці морального виховання учнів.

У процесі дослідження уточнено:

  • внесок суспільно-педагогічної діяльності митрополита А. Шептицького та патріарха Й. Сліпого у розвиток української науки;

  • особливості освітньо-виховної діяльності релігійних центрів та організацій української діаспори;

  • зміст, форми і методи катехитичної діяльності священиків у навчальних закладах різного типу.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані у практичній розробці положень національного змісту навчання і виховання в школі; у підготовці підручників і навчальних посібників із загальної педагогіки, історії педагогіки та вітчизняної історії, релігієзнавства; у процесі викладання курсів “Історія педагогіки України”, окремих тем із курсу “Соціальна педагогіка”, спецкурсів “Теорія та методика морального виховання української молоді”, “Християнська етика” для студентів вищих педагогічних закладів різних рівнів акредитації, в системі підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, а також для підготовки катехитів і вчителів християнської етики. Крім того, зроблені узагальнення сприятимуть подоланню стереотипів педагогічного мислення, творчому використанню історичного вітчизняного освітнього досвіду в сучасних умовах перебудови українського шкільництва, зокрема, у вирішенні окремих соціальних проблем й організації позаурочної та позашкільної виховної роботи в середніх школах, спрямованої на моральне виховання учнів.

На різних етапах наукового пошуку впровадження результатів дослідження в практику навчального процесу середніх і вищих закладів освіти здійснювалося в таких формах: ознайомлення викладачів і науковців з основними результатами дисертаційної роботи шляхом доповідей на засіданнях кафедр, учених рад, методичних семінарів, що проводилися в різних наукових закладах: у Тернопільському експериментальному інституті педагогічної освіти (довідка № 22 від 03. 03. 2008 р.), Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка (довідка № 1/378 від 20. 02. 2008 р.), Бердянському державному педагогічному університеті (довідка № 64/322-08 від 14. 02. 2008 р.), Мелітопольському державному педагогічному університеті (довідка № 417/16-19 від 12. 02. 2008 р.), Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (довідка


№ 17-14/351 від 14. 02. 2008 р.), Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка (довідка № 0930/01-37/47 від 22. 02. 2008 р.).

Особистий внесок здобувача полягає у праці, написаній у співавторстві з Т. Тхоржевською та І. Мищишин “Теоретико-методичні основи християнської педагогіки. Історико-педагогічний аспект” (м. Тернопіль, 2002), де авторськими є такі розділи: ІІ. УГКЦ і національно-культурне відродження Галичини; ІІІ. Освітньо-виховна діяльність духовенства в Галичині; ІV. Методика релігійно-морального виховання учнівської молоді; монографії “Концептуальні засади освітньої доктрини Української Греко-Католицької Церкви в ХХ столітті”, що стала стипендіатом дослідної Фундації ім. О. Ольжича у галузі гуманітарних наук (м. Київ, 2007).

Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом їхнього оприлюднення на міжнародних конференціях: “Кременецький ліцей у контексті розвитку освіти, науки та культури на Волині в першій третині
ХХ ст.” (м. Кременець, 2008), “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (м. Донецьк, 2008), “Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (м. Ніжин, 2007), “Культура народів України (література, мистецтво, релігія, народні традиції)” (м. Тернопіль, 2007), “Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті” (м. Львів, 2006), “Цінності християнської культури як фактор духовно-морального формування особистості” (м. Київ, 2002); всеукраїнських – “Розвиток змісту освіти як історико-педагогічна проблема” (м. Чернівці, 2003); “Кардинал Йосип Сліпий і сучасність” (м. Івано-Франківськ, 2002); регіональній – “Освіта як фактор забезпечення стабільності сучасного суспільства” (м. Тернопіль, 2004), науково-практичних конференціях, а також на щорічних звітних конференціях кафедр педагогіки Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти (1997–2008 рр.) та українознавства Тернопільського національного економічного університету (2006–2008 рр.).

Публікації. Результатами дослідження є 31 опублікована наукова і науково-методична праця (без співавторства – 29). Зокрема, це 2 монографії (1 у співавторстві), 22 статті у фахових періодичних науково-педагогічних виданнях, 2 навчально-методичних посібники (1 у співавторстві), 5 статей у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук “Система морального виховання учнів загальноосвітніх шкіл Галичини (1900–1939 рр.)” захищена в 2000 р. Матеріали кандидатської наукової роботи у тексті докторської не використовувалися.



Структура та обсяг дисертації. Дослідження складається зі вступу, шести розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків та списку використаних джерел. Вона викладена на 507 сторінках, містить
11 таблиць, 3 рисунки, 24 додатки на 45 сторінках. Список використаних джерел становить 1082 найменування, з яких: 19 польською мовою,
117 архівних справ на 69 сторінках. Основний зміст дисертаційної роботи подано на 405 сторінках тексту.


Висновки

1. Освітньо-виховна діяльність Української Греко-Католицької Церкви як релігійно-національної інституції стала водночас важливим чинником, невід’ємною складовою і результатом національно-культурного відродження України в середині XІХ–XX ст. Під впливом національно-культурного відродження відбулася еволюція поглядів на розвиток національної школи і мети виховання. Протягом досліджуваного періоду педагогічні ідеї, еволюціонувавши на базі мовно-літературного етнографізму, парафіяльної школи, належності до греко-католицького обряду та принципу народності, набули політичної незалежності і сприяли розбудові системи шкільництва на національних засадах.

Відповідно до динаміки процесу становлення національної ідентичності українців Галичини в ХІХ ст., визначено основні тенденції педагогічної діяльності УГКЦ, окреслено головні її етапи. Принципове значення для вивчення історії становлення та розвитку освітньої доктрини церкви має її наукова періодизація. Кожен із шести етапів зумовлений об’єктивними закономірностями історичного і національно-культурного поступу, особливостями становлення та розвитку шкільництва, специфікою еволюції предмета дослідження, тобто для періодизації використано критерії, поширені в історико-педагогічних працях.

2. Науково-педагогічна діяльність духовенства в Галичині є цінним джерелом для опрацювання теоретико-методичних і методологічних аспектів національної системи виховання. Встановлено, що вагоме місце в душпастирській діяльності священиків посідала їхня катехитична робота у навчально-виховному процесі шкіл різного типу. Для поліпшення професійної діяльності вчителів релігії важливе значення мало заснування на початку ХХ ст. Товариства Руських Катехитів, проведені заходи якого (педагогічні з’їзди, наукові конференції, гурткова робота, видання підручників та творів катехитичного змісту тощо) дали змогу отцям-катехитам підвищити результати власної праці та досягти високого рівня педагогічної майстерності. Результативність навчально-виховного процесу на уроках релігії в школах Галичини переважно залежала від двох чинників: особистісних якостей характеру вчителя, що однаковою мірою мав володіти як грунтовними теологічними, так і психолого-педагогічними знаннями, а також від запропонованих спеціальних педагогічних технологій.

Наголошено на освітньо-виховній діяльності керівника церкви А. Шептицького, спрямованій на організацію власної національно-виховної системи. Митрополит брав активну участь у боротьбі українців за створення національного університету, відстоював права українських студентів, виступав перед місцевою владою на захист рідної мови, що наблизило його до освітнього середовища галичан. У посланнях та зверненнях новопризначений владика зосереджував увагу священиків на необхідності як матеріально, так і морально підтримувати українські просвітні установи. За церковні кошти він регулярно відправляв талановиту молодь учитися у країни Західної Європи. В 1928 р. заснував Богословську академію у м. Львів, що стала європейським вищим навчальним закладом, де на відповідному рівні велася як навчально-виховна, так і науково-дослідна робота викладачів та студентів. А. Шептицький спрямовував зусилля не тільки на розвиток вищої освіти, він розумів значення і вагу для українців початкової та середньої школи. Головним організатором середньої освіти у той період було Товариство “Рідна школа”. З метою надання ефективної допомоги цьому товариству в 1933 р. створено Митрополичу шкільну раду, яка регулярно вивчала проблеми українського шкільництва, пропонуючи шляхи їхнього вирішення. Сприяючи розвитку світських освітніх закладів та організацій, митрополит акцентував увагу на участі юного покоління в церковному та національному житті. За допомогою послань і звернень він намагався залучити духовенство до тісної співпраці з інтелігенцією та освітніми організаціями, вбачаючи в цьому один із шляхів національного розвитку українців.

3. Усупереч складним соціально-економічним умовам, що сформувалися на початку ХХ ст. у Галичині, значно пожвавлюється культурно-просвітницька діяльність громадських і церковних організацій. Шляхом заснування різних самодіяльних релігійних об’єднань та молодіжних католицьких організацій УГКЦ розгортає широкомасштабну освітньо-виховну, громадсько-культурну й благочинну роботу, спрямовану на підвищення рівня національної свідомості й духовної культури українців. Наголошено на заснуванні перших громадських релігійних об’єднань, Марійських дружин, які діяли при українських гімназіях, інститутах, учительських семінаріях, фахових і вищих школах, а також на розширенні мережі громадських організацій під опікою церкви (поява Католицької Акції, Українських Католицьких Союзів). Охоплюючи широкі верстви населення краю як у соціальному, так і віковому аспектах, товариства метою діяльності визначали морально-релігійний вишкіл, підвищення рівня освіченості, вихованості й громадянської зрілості не лише своїх членів, а й усієї громадськості та розгортання широкої харитативної роботи.

Теоретичний і практичний доробок громадських організацій релігійного спрямування, прогресивні ідеї релігійно-освітніх діячів і педагогів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. не втратили актуальності й нині. Ґрунтовне вивчення, широке висвітлення й творче використання їхньої спадщини на практиці забезпечить дотримання принципів єдності, спадкоємності традицій поколінь у розвитку педагогічної науки.

4. Українська Католицька Церква, відіграючи роль духовної берегині народу і базуючись на специфіці життя в новій релігійно-культурній ситуації в умовах еміграції, розгорнула активну просвітительську діяльність, стала центром притягання і збереження етнічної ідентичності для всіх українців у діаспорі. Під впливом греко-католицького духовенства в країнах Північного та Латиноамериканського континентів, а також в Австралії створені напіврелігійні організації мирян (Український християнський рух, Українське патріархальне світове об’єднання за “Єдність Церкви і народу”, Союз католицьких жінок, Товариство католицького студентства “Обнова”, Українське католицьке юнацтво, “Свята Софія” та ін.), які діють як на міжнародному, так і на регіональному рівнях. На основі аналізу організаційно-культурної, доброчинної та освітньо-виховної роботи вищезазначених товариств виокремлено головні напрями їхньої діяльності: побудова християнського суспільства на духовно-культурних засадах; збереження національно-культурних цінностей; організація системи українського шкільництва та освіти (популярно-наукова серія викладів з історії України та церкви; виклади для випускників “Рідної школи” з метою підвищення їхньої кваліфікації як вчителів у системі суботніх шкіл; курси української мови для американців українського походження); морально-релігійне виховання членів української громади (сприяння підвищенню рівня та якості духовної освіти, розвитку релігійної преси та видання теологічно-богословської літератури); співпраця з українськими студентськими організаціями; поширення екуменічної ідеї серед українців різних конфесійних напрямів тощо.

У мережі навчально-освітніх закладів УГКЦ (поза межами України церква має понад 30 спеціальних навчальних закладів (колегій, семінарій, академій та університет) Український католицький університет, який заснував Й. Сліпий у 1963 р. у м. Рим, посів провідне місце. Ця установа стала центром української науки та культури в напряму підготовки високоосвіченої інтелігенції, яка мала бути готовою до побудови незалежної держави, творчої участі у розвитку національної, духовної, матеріальної культури, а отже, до вселюдської. Високий науково-методичний рівень професорсько-викладацького складу, належна організація навчально-виховного процесу і відповідна матеріально-технічна база університету засвідчували великі потенційні можливості української педагогічної науки.

5. На основі вивчення особливостей просвітницької роботи УГКЦ в умовах СРСР виокремлено таких п’ять субперіодів, які дали змогу виявити спільні закономірності, що відбулися у цьому процесі.

У період першої окупації Західної України було розпочато кампанію проти політичної системи західноукраїнського суспільства, церкви загалом та національного шкільництва зокрема. Наслідком цих насильницьких дій із боку “визволителів” стало закриття духовної академії, семінарії та всіх релігійних шкіл, а також припинення видання релігієзнавчої періодики та католицької літератури.

Вважаючи церкву суттєвою перешкодою на шляху реалізації плану повної атеїзації суспільного життя, радянська влада визначила курс на поступове, планомірне її руйнування. Впродовж післявоєнного періоду чітко простежується тенденція до русифікації загальноосвітньої школи і водночас до активізації географічної мобільності росіян у всіх сферах суспільно-політичного буття УРСР.

Хрущовський етап, хоч і не легалізував УГКЦ, однак забезпечив довгоочікувану свободу для ув’язне­ного духовенства, надав нового імпульсу для підпільного служіння, сприяв тому, що в середині 1960-х рр. почала розширюватися мережа підпільних семінарій, монастирів, чернечих будинків-осідків, стали формуватися підпільні парафії, влаштовуватися “домашні церкви”, збільшуватися кількість відправ і чисельність віруючих.

Для перших років брежнєвського періоду характерний відносний рівень стабільності й поступового відродження УГКЦ у західноукраїнських областях, де на повторні відмови влади реєструвати греко-католицькі парафії віруючі наполегливо ініціювали процес нелегального відкриття греко-католицьких церков, насамперед у сільській місцевості. На цьому етапі актуальною була проблема виховання нової генерації священнослужителів, а також необхідність організації системи підбору й підготовки кандидатів духовного стану, проведення активної організаційної та культурно-освітньої роботи з відродження греко-католицизму в західному регіоні УРСР.

Боротьба за поновлення прав УГКЦ була складовою процесу релігійного відродження в Україні в період горбачовської перебудови. Обгрунтовано положення, що на хвилі демократизації суспільного життя встановилися цивілізовані відносини між державою і церквою. Специфічною ознакою розвитку цих державно-церковних відносин були рішучі спроби незалежної Української держави врегулювати міжконфесійні конфлікти шляхом мирного діалогу, законодавчо забезпечити вирішення міжконфесійних проблем.

6. Науковий аналіз і осмислення визначених у дослідженні питань – це важливі та актуальні завдання педагогічної науки, оскільки вони орієнтують на виховання в українській школі різнобічно й гармонійно розвинених особистостей з патріотичною громадянською позицією, широким духовно-культурним світоглядом, підготовлених до активного творчого життя, самореалізації та виконання обов’язків громадянина. Цьому сприяє нині діюча гуманістична модель освіти, доповнена Національною програмою виховання дітей та учнівської молоді в Україні. Дисертаційна робота дає змогу вирішити окреслені вище завдання у полікультурному освітньому просторі нашої країни на основі творчого використання історичного досвіду теоретико-методо­логічних і методичних проблем християнської педагогіки і морально-релігійного виховання учнівської молоді в середині ХІХ–ХХ ст. У контексті стратегічних завдань реформування освітньої системи і політики в Україні вважаємо за доцільне творчо використовувати не лише теоретичні здобутки, а й практичний доробок релігійно-освітніх діячів церкви досліджуваного періоду в напряму організації морального виховання учнівської молоді.

7. Здійснений аналіз дає змогу стверджувати, що теоретико-методологічна база педагогічної діяльності українського духовенства зумовила появу науково обґрунтованої та дієздатної виховної системи. Праці видатних представників церкви (І. Барто­шевсь­ко­го, Ю. Дзеровича, М. Конрада, Г. Костельника, В. Лициняка, О. Лещука, І. Назарка, Й. Сліпого, А. Шептицького та ін.) розвивали базисні основи морально-релігійного виховання української молоді. Першочерговим виховним завданням педагогічної теорії та практики в середині ХІХ – ХХ ст. визначено моральну досконалість особистості. Концептуальні засади морального виховання учнівської молоді у досліджуваний період передбачали взаємозв’язок морального і релігійного виховання, що грунтувалося на принципах християнської етики. Суть виховного процесу зводилася до опанування етичними нормами, основою яких були біблійні заповіді. Моральне вдосконалення особистості трактувалось як неперервний процес, що здійснювався протягом усього життя людини, починаючи від наймолодшого віку. Таким чином, основні теоретичні положення концептуальних засад освітньої доктрини УГКЦ актуальні на сучасному етапі розвитку незалежної України насамперед при вирішенні проблеми єдності зусиль сім’ї, держави і церкви у вихованні молоді.

Узагальнюючи специфіку роботи громадських об’єднань релігійного спрямування, можна визначити головні напрями їхньої діяльності:

● cправи, що стосувалися церкви і душпастирства (виховання дітей, участь у богослужіннях, порядок у церкві);

● благодійна та пропагандистська діяльність (релігійне виховання занедбаних дітей, поширення релігійної преси та християнської літератури, боротьба з антирелігійною агітацією);

● харитативна спрямованість допомоги ближнім (опіка над хворими, убогими, сиротами, організація захоронок, будинків-притулків);

● культурно-освітня робота (організація курсів для неграмотних, влаштування відчитів, переписка з емігрантами, співпраця між партіями, робота у громаді тощо).

Головним висновком для творчого використання досвіду просвітницької діяльності церкви в сучасних умовах є національна єдність, гармонійне поєднання структурної, функціональної і теоретичної моделей, пріоритетність морального виховання, в центрі якого перебуває духовність особистості.

Наукова праця не претендує на повне і всебічне висвітлення досліджуваної багатоаспектної проблеми. Перспективними напрямами в її подальшому вивченні вважаємо такі: теоретико-методичні основи підготовки у вищих навчальних закладах спеціалістів відповідного рівня для читання у школах курсу “Християнська етика”; визначення змісту підручників з морального виховання учнів; з’ясування ролі поліконфесійного чинника у морально-релігійному вихованні учнівської молоді; встановлення закономірностей розвитку середньої та вищої теологічної освіти на західноукраїнських землях у кінці ХVIII – першій половині ХХ ст.; визначення шляхів активізації й стимулювання учнів і студентів до волонтерської діяльності у благодійницьких закладах церкви тощо.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Абрамович А. Методика закону Божого – Кременець, 1938. – 148 с.

  2. Айненкєль А. Політика Польщі відносно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми. / Україна-Польща: важкі питання – Варшава, 1998. – С. 29– 46.

  3. Академічне релігієзнавство / [упоряд. А. Колодного та ін.]. – К. : Світ Знань, 2000. – 862 с.

  4. Акти місяця доброї преси / Львівські Архіепархіальні відомості – Львів, 1932. – Ч. 1. – С. 6–8.

  5. Андрей Шептицький – Всечесному духовенству і вірним Божий мир і архієрейське благословення / Визвольний шлях – Лондон, 1988. – КН. 3. –
    С. 905–920.

  6. Андрич О. Темна сила – Львів, 1938. – 58 с.

  7. Андрохович А. Образки з історії середнього шкільництва в Галичині в ХVІІІ-ХІХ ст. – Львів, б/д. – 22 с.

  8. Андрухів І. О. Західноукраїнські товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг”. – Івано-Франківськ, 1992. – 78 с.

  9. Андрухів І. Українські молодіжні товариства Галичини – Івано-Франківськ,
    1995. – 72 с.

  10. Баб’як А. Легітимність українського патріархату – Ліон–Львів : Місіонер, 2004. – 207 с.

  11. Бабчук В. Декілька заміток про наше християнське письменництво / Альманах Українських Богословів – Львів, 1923. – С. 88–98.

  12. Бакан О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідея. – Дрогобич : Відродження, 1994. – 191 с.

  13. Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980 рр.) – 13 том. – Київ : Альтернативи, 1994. – 302 с.

  14. Барановський М. Педагогіка. Для семинарий учительських і учителів шкіл народних. Вид. 2-е значно розшир. і доповн. (Нариси психології виховавчої). – Чернівці : Руська Школа, 1901. – 98 с.

  15. Барвінський О. Історичний огляд засновин “Народного Дому” у Львові – Львів, 1908. – 66 с.

  16. Бармак М. Йосиф Сліпий – шлях богослова, науковця, педагога / Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія : Історія. Випуск. 7. – Тернопіль, 1998. –
    С. 318–337.

  17. Барна М. Розвиток педагогічної освіти в Галичині (1772-1939 рр.) / Рідна школа. К. : – 1998. – № 7–8. – С. 33–48.

  18. Бартошевський І. Христіянсько-католицька педагогія або наука о вихованю – Львів, 1909. – 425 с.

  19. Барщевський Т. Вишкіл і формація катехитів та провідників християнських спільнот / Катехитичне служіння в УГКЦ сьогодні: досвід, труднощі, перспективи. Документи та матеріали. Конференція присвячена Митрополитові Андрею та Патріархові Йосифу – Львів : Свічадо, 2005. – С. 113–122.

  20. Басистюк Я. Андрей Шептицький – патріот та державний муж // Матеріали наукової конференції, присвяченої 100-річчя від часу введення на митрополичий престіл у Львові Слуги Божого Андрея Шептицького (27 жовтня 2001 р.) – Тернопіль : Астон, 2002. – С. 78–83.

  21. Бача Ю. Не можна допустити, щоби всихала українська гілка Пряшівщини / Вільне життя. Тернопіль, 2004, 6 листопада. – С. 3.

  22. Бачинський А. Выхованє / Короткій выкладъ католицкого Богословыя Морального – Львôвъ, 1899. – С. 292–296.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка