Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка10/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27

Література

1. Айзеншток І. Котляревщина / Ієремія Айзеншток // Українські пропілеї. Котляревщина / ред., вст. ст., прим. І. Айзенштока. – Харків, 1928. – Т. 1. – С. 7-121. – (Бібліотека Українських класиків).

2. Деркач Б. А. П. П. Білецький-Носенко: Життя і творчість / Б. А. Деркач. – К. : Наукова думка, 1988. – 280 с.

3. Нудьга Г. А. Пародія в українській літературі / Г. А. Нудьга. – К. : Вид-во АН УРСР, 1961. – 122 с.



Олександр Врубель,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: д.філол.н., проф. В. А. Зарва
ІГОР КАЧУРОВСЬКИЙ ЯК ДОСЛІДНИК НІМЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Дослідження історії українського літературознавства на сьогоднішньому етапі відзначається якісно новим рівнем її прочитання. Це пов’язано із переосмисленням уявлень про розвиток історико-літературного процесу ХХ століття. Подолання ідеологічно-кон’юнктурного підходу до трактування художніх явищ зумовило повернення праць багатьох письменників та літературознавців української діаспори, з допомогою яких повніше і об’єктивніше відтворюється розвиток художньої та науково-критичної думки. На такому загальному тлі вирізняється постать одного з чільних представників літературознавчого кола діаспори І. Качуровського (народився 1918 року) – письменника, історика літератури (української, німецької), критика, перекладача, суспільно-громадського діяча. Він належить до покоління, яке репрезентує післявоєнну (другу) хвилю української еміграції.

Метою роботи є аналіз внеску І. Качуровського у дослідження німецької літератури. Методи дослідження: конкретно-історичний, порівняльний, історико-біографічний.

Важливим у науковій спадщині І. Качуровського є дослідницький аспект, проблема  українського освоєння” світової літературної спадщини, зокрема [1, с. 7], літературознавчі дослідження німецької літератури. Перевагою дослідника вважаємо те, що він добре знає іноземні мови, має живі мовні контакти, а також ніколи не обмежував себе добром імен і явищ.

Праця “Ґенерика і архітектоніка” [1] І. Качуровського є неперебутнім явищем у науковій спадщині автора. На думку І. Дзюби, це “есеїстично оформлений великий цикл лекцій, об’єднаних не лише послідовним розвитком теми під певним кутом зору, а й манерою вільної розмови з аудиторією [1, с. 8]”. Дослідник пропонує своє бачення середньовічного культурного простору, акцентуючи на його різнополярності, різноплощинності та різномовності. Німецьке письменство виступає складовою частиною загальноєвропейсього, вирізняючись серед нього особливими рисами та ознаками.

І. Качуровський, аналізуючи ранню давньогерманську літературу, пропонує теоретичний огляд (“Мерзебурзькі замовляння”, “Вессобрунська молитва” тощо), а також власні переклади у компаративному зіставленні з перекладами І. Франка та російських авторів (Б. Ярхо та інші). Цікавим є ґрунтовний і глибокий аналіз “Пісні про Гільдебранда” у контекстів європейського епосу, переклад цього твору.

Окремо автор подає огляд латиномовної літератури середньовічної Німеччини (творчість Гротсвіти (писала приблизно у 60-х роках Х століття), “Руодліб”). Важливим вважаємо введення цього виду літератури до українського наукового вжитку, особливо у порівнянні із творчістю представників національного письменства.

Звертається І. Качуровський до жанрів житійної, марійної та релігійно-містичної поезії, аналізує збірник “Карміна бурана” як літературну пам’ятку творчості вагантів, особливі акценти розставляє, подаючи своє бачення мистецького набутку мінезінґерів. Розділ 15 дослідження присвячений аналізу “трьох вершин германської епіки”: “Волсунґа-саґа”, “Біда Нібелюнґам”, “Кудрун”, а в наступному розділі автор розглядає пам’ятку давньоукраїнської літератури “Слово о полку Ігоревім” у “родинному колі” європейських епосів, у тому числі, й німецькому.

Питання дослідження куртуазного і тваринного епосу, німецької куртуазно-містичної поезії відзначається особливою оригінальністю та майстерністю аналізу, особливим авторським баченням історії середньовічної німецької літератури. Як бачимо, І. Качуровський пропонує українським науковцям новий погляд на середньовічне письменство, витворює важливий і новий для українського читача культурний і літературний простір.


ЛІТЕРАТУРА

1. Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка / вст. ст. Івана Дзюби. – К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. – Кн. І : Література європейського середньовіччя. – 384 с.



Світлана Макаренко,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: д.філол.н., проф. О. Д. Харлан
КАТЕГОРІЯ ТОПОС: ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ
Питання про зміст категорії топосу і можливості її застосування дотепер залишається не до кінця вирішеним (незважаючи на те, що перші висловлення з приводу цієї категорії з’явилися ще в античності). На сучасному етапі важливість і ефективність такої категорії для створення тексту визнається більшістю дослідників. Універсальність топосів дозволяє застосовувати їх при виявленні у будь-якому стилі й жанрі у якості опорного матеріалу, каркаса для майбутнього тексту, джерела поширення задуму.

Актуальність дослідження зумовлена недостатністю вивчення категорії топос, різне її теоретичне й методичне наповнення у дослідженнях, різні підходи до визначення понять, і безсумнівна цінність цієї прадавньої категорії. Необхідно простежити, як топос застосовується у тексті, які функції виконує й наскільки є ефективним у тексті (у тому числі конкретного жанру).

Мета – встановити ступінь освоєння даного поняття у літературі; уточнити й визначити зміст поняття топос, принципового для розв’язку основної мети; установити функції топосів при створенні мікротексту й тексту; виявити характерний для того або іншого жанру набір топосів, що дозволяє створювати текст саме у цьому жанрі. Відповідно до мети дослідження на різних його етапах необхідно було розв’язати наступні завдання: 1) провести історико-ретроспективний аналіз розвитку поняття “топос”; 2) дати обґрунтування наукової дефініції; 3) виявити актуальні, “діючі” на сучасному етапі топоси; 4) систематизувати й уточнити зміст і основний функції кожного з топосів.

Уперше термін “топос” (TOPOS; від грец. – місце) з’являється в античній риториці, де позначає “евристичну формулу для винаходу підходящої думки”, а також саму “думку, знайдену за допомогою цієї формули”. У якості такої “знайденої”, готової “думки” топос являв собою заздалегідь “підібраний доказ”, який оратор повинен мати напоготові з кожного питання, фактично виглядав як міркування, що вставляється в мову у конкретному випадку (наприклад, міркування на тему “усі люди смертні” у мові на смерть певної особи). Оскільки топоси відповідали універсальним ситуаціям, що повторюються, то вони могли повторюватися й переноситися з мови в мову; тому їх було прийнято називати “загальними місцями” [2, с. 90-102].

Уперше цей напівзабутий риторичний термін зустрічається у відомій книзі Е. Курціуса про латинську літературу європейського середньовіччя, що мала велике значення для розвитку теорії топосів. Але, на думку польської дослідниці Я. Амбрамовської, “треба пам’ятати, що саме Курціус наділив реанімоване творіння тим шизофренічним роздвоєнням, яке зумовило цікаву, але й заплутану подальшу його долю. Також дослідник досить ризиковано поєднав відновлений філософський метод й елементи старих риторичних теорій із концепцією культури, позиченою з психології глибшої, ототожнюючи locus із архетипом [3, с. 351-370]”.

Згідно з Е. Курціусом, топоси – “стійкі кліше, схеми вираження”, які поширилися в античній і середньовічній літературі унаслідок впливу на неї риторики. Переходячи з риторики у літературу, топоси змінювали свою якість: якщо в ораторській мові топос виконував роль “аргументу”, то в літературному тексті він ставав стійкою формулою. Для риторів топіка була джерелом аргументів, для письменників вона стала джерелом стереотипних виражень. У розумінні Е. Курціуса, топос – щось анонімне. Він зривається з пера автора як літературна ремінісценція. Йому, як і мотиву в образотворчому мистецтві, властиві часова й просторова всеприсутність. У цьому стильовому елементі ми торкаємося такого шару історичного життя, який лежить глибше, ніж рівень індивідуального винаходу. Топосу найчастіше відповідає певне словесне оформлення, йому властивий формульний характер; однак у деяких топосах зовнішня формульна заданість наче ослаблена, вони припускають значну різноманітність словесного вираження.

Топос може виконувати функцію образа, мотиву, метафори, символу, алегорії тощо, однак сам по собі він ніколи не тотожний їм, оскільки існує поза добутком, у позаособистісних глибинах літературного процесу. Дослідження літературної топіки припускає особливий метод, який Е. Курціус визначив як евристику (у статті “Топіка як евристика”, 1938 – Curtius:1973). Якщо для оратора топіка була знаряддям винаходу слова, то й для дослідника вона повинна стати свого роду “історичною ars inveniendi”: учений, випадково виявляючи, відкриваючи топос, відкриває тим самим і новий шар історико-літературної реальності. Топіка як евристичний принцип не має потреби в інших теоретичних обґрунтуваннях (Curtius:1973).

Цей методичний підхід і був реалізований у головній книзі Е. Курциуса – “Європейська література й латинське Середньовіччя”. Не прагнучи організувати літературну топіку у якусь систему, він проте виділив низку істотних тематичних і функціональних груп Т. Так, деякі Т. пов’язані з композиційним планом добутку, з організацією оповідання (композиційні формули початку й кінця; формули, що структурують умовний образ “автора”, тощо).

Одночасно з Е. Курціусом проблему топосів як формул, що організують композицію тексту, торкнувся Л. Кавунів у зводі середньовічних риторичних “загальних місць” (Arbusow:1948): він виділив, зокрема, чотири види топосів вступу (екзордиума): “формули скромності” (Bescheidungsformel); загальні судження – proverbium generale або sententia; виклад причин, що спонукали автора узятися за перо (causa scribendi ); “формули стислості” (Brevitasformel).

Отже, знання й застосування топосів – не перешкода до творчості, а умова її успішності, необхідна комбінація вміння застосовувати цю категорію для створення тексту зі здатністю до індивідуального стильового втілення.


ЛІТЕРАТУРА

1. Курціус Е. Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Е. Р. Курціус. – Львів : Літопис, 2007. – 752 с.

2. Западное литературоведение ХХ века : энциклопедия. – М. : Интрада, 2004. – 560 с.

3. Теорія літератури у Польщі. Антологія текстів другої половини ХХ – початку ХХІ ст. / Упор. Богуслава Бакули, переклад С. Яковенко. – К. : Видавничий дім “Києво-Могильнська академія”, 2008. – 531 с.


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА. КОМПАРАТИВІСТИКА.
Евгения Невзорова,

5 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: к.ист.н., доц. Е. Л. Сараева

(Ярославский государственный педагогический

университет им. К. Д. Ушинского)
РЕБЕНОК И ДЕТСТВО В ПОЭТИЧЕСКОМ ТВОРЧЕСТВЕ РУССКОГО НАРОДА (XVI-XIX вв.)
Зародившееся еще в глубокой древности народное поэтическое творчество до появления письменности было единственной “неписанной историей” народа, художественно отразившей важнейшие черты, правила и нормы жизни простых людей. Для него свойственна вариативность содержания, которая явилась одной из причин долгой жизни многих произведений, так как исполнители постепенно приближали их содержание к особенностям своей действительности. Детский фольклор – это обширная область устного народного творчества, красочный, беззаботный мир, наполненный жизненной силой и энергетикой детства.

Предложенная тема весьма актуальна, так как изучение детского фольклора позволяет выявить новые грани повседневной жизни людей указанного периода и изучить особенности формирования личности человека, исследовать специфику внутрисемейных отношений и восприятия ребенка и детства в традиционной культуре русского народа. Существует понятие “поэзия пестования” – это материнская поэзия, удивительно тонкий и гибкий инструмент народной педагогики. Основа ее создания – знание специфики детского возраста, накапливаемое в народной культуре столетиями. Материнская поэзия включает колыбельные песни (убаюкать, усыпить младенца); пестушки (это песенки и короткие стишки; когда ребенок начинал узнавать близких, понимать речь; назначение – вызвать положительные эмоции у ребенка); потешки (песенки и стихи к первым играм, задействуются пальчики, ручки и ножки); прибаутки (песенки, стихи с развлекательным содержанием), сказки (любимые всеми детьми). Колыбельные – это самые древние песни человечества. В России в XVI-XIX вв. они были очень популярны и распространены вне зависимости сословной принадлежности человека. Для каждого младенца колыбельная была своя – ее при рождении сочиняла мать. Главные мотивы – пожелания роста, здоровья, красоты, блага и удачи: “Спи-ко, Таня, здорово, Вставай весело. / Спи камешком, Вставай перышком”; “Спи-ко, Таня по ночам, Расти кудри по часам…” [1, c. 22-24].

Среди пожеланий детям у колыбели есть большая группа, отражающая стремления родителей напророчить богатство и удачу своим чадам: “Будешь в золоте ходить, / Чисто серебро носить. / Нянюшкам, мамушкам, / Обносочки дарить…”. Существуют колыбельные, отражающие стремление родителей, оградить детей от зла, когда они просят провидение сохранить ребенка: “От всякого глазу, / От всякого благу [здесь – от зла, беспокойства, упрямства и др. – Е.Н.], / От всех скорбей, От всех напастей…” [2]. Среди старых колыбельных песен, в которых еще видны мифологические представления, встречаются и такие, которые своим содержанием могут поразить и даже напугать современного человека. В них мать будто желает смерти своему ребенку: “Бай, бай, да люли! Хоть сегодня умри. / Завтра мороз, Снесут на погост. / Мы поплачем, повоем, В могилу зароем” [1, с. 61, 69]. На дитя постоянно нападают болезни и плаксивцы, а родительница пытается обмануть их, заявляя песней, что ребенок при смерти или уже умер, при этом имитируется обряд похорон. Родители верили, что так они обманут недуги, и те обойдут стороной колыбель младенца.

Семья в традиционной культуре русского народа – это центр жизни человека, в котором отражается сущность культуры: любовь к ближним, теплота чувств, забота, готовность радоваться и сострадать, советовать и обучать. Среди русских пословиц и поговорок можно найти огромное количество посвященных радости семейной жизни: “На что и клад, коли в семье лад; Русский человек без семьи не живет”. На Руси многодетные семьи считались богатыми в духовном отношении и благословленными самим Богом (“Один сын – не сын, два сына – полсына, три сына – сын”, “Первый сын богу, второй – царю, третий – себе на пропитание” [3]). Дети, по слову народной мудрости, – “благодать Божия”.

Таким образом, поэтическое творчество русского народа является ценным материалом для изучения жизни крестьянства в традиционный период; оно представляло собой способ творческого выражения мыслей и чувств людей, а также элементов воспитания, самоопределения и самосознания народа. Дальнейшее исследование фольклора, его социально-культурный анализ позволит выявить специфику, самобытность и яркость традиционной русской культуры.
ЛИТЕРАТУРА

1. Потешки. Считалки. Небылицы / Сост., авт. вступ. статьи и примеч. А. Н. Мартынова. – М. : Современник, 1989. – 349 с.

2. Шейн П. В. Великорус в своих песнях, обрядах, обычаях, верованиях, сказках, легендах и т.п. – Т.1. – Вып. 1. – Спб, 1898. – №2.

3. Даль В. И. Пословицы русского народа: Сборник. В 2-х т. Т.1 / Вступ. слово М. Шолохова; Худож. Г. Клодт. – М. : Худож. лит., 1984. – 383 с.



Алеся Сердюк,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: асистент О. Б. Червенко
БОЛГАРСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР – СКАРБНИЦЯ ВЕЛИКОЇ НАЦІЇ
У зв’язку з актуальними на сьогодні проблемами сучасної фольклористики ми спробували дослідити історію та культуру болгарського народу, тому що ця національність входить до етнічного складу нашої країни. У багатьох регіонах України і сьогодні є села, де переважна кількість мешканців болгарського походження. Зокрема, у Бердянському районі Запорізької області відомі це Софіївка, Полоузівка, Куца-Бердянка (Луначарське), Андровка, Трояни. Метою статті є лінгвістичний аналіз записів болгарського фольклору в Бердянському районі Запорізької області. Виходячи з вищезазначеної мети, ми вирішуємо такі завдання: представити записи та проаналізувати деякі пісні бердянських болгар, які були записані нами влітку 2009 року, встановити вплив мовних та культурних чинників на формування свідомості болгар, що проживають на території України. Для реалізації цього завдання влітку 2009 року автору цієї статті вдалося записати на цифровий носій болгарською мовою 10 пісень та декілька розповідей мешканців у селах Радоловка та Луначарське.

Для збирачів фольклору болгарські села представляли велику цінність. На сьогодні відомі такі фольклористи, як: А. Вербанський, який збирав та видавав народні болгарські пісні; В. Ізотов, який збирав матеріал у нашому краї, він дуже ревно ставився до болгарської культури. Його зразки болгарського фольклору можна прочитати в газеті “Роден край”. Любов до мистецтва він успадкував від своєї матері, Г. Ізотової, вчителя хореографії. В. Ізотов закінчив музичну школу, а потім – Сибірський інститут культури. Коли він повернувся до Бердянська, то викладав музику в загальноосвітніх школах та інституті. “Крім того вчителювання, – розповідає В. Ізотов, – я заробляв на весіллях. І ось, коли я був запрошений на болгарське весілля, одна жінка стала співати народні пісні. Я намагався копіювати. З того часу я дуже цікавлюсь болгарською культурою, я став шукати носіїв цієї мови та досліджувати фольклор”.

Студенти Інституту філології БДПУ продовжують справу видатних фольклористів. У липні 2009 року вони відвідали болгарські села нашого району з метою запису зразків усної народної творчості. Жителі сіл Радоловка та Луначарське розповідали про своє життя, родичів, історію свого народу та ділилися фольклорним надбанням свого народу. У селі Лунчарське ми спілкувались із О. Войковою, 1935 року народження. Болгарські пісні співали в родині. З її слів було записано пісню “Шест кокошки съм заклала” та 4 загадки. У пісні розповідається про веселу та завзяту хазяйку, що зарізала шість курей, налила червоного вина та чекає приходу коханого до вечері. Ця пісня є однією з найвідоміших у Болгарії; є декілька варіантів виконання цієї пісні. Існує думка, що ця пісня є і буде існувати в пам’яті болгар вічно.

Народні пісні, зібрані в болгарських селах, представляють собою цікавий матеріал для філологічних досліджень. Як і в інших країнах світу, болгарська усна народна творчість відображає історію свого народу з її світлими та трагічними часами; розкриває відносини між батьком та сином, чоловіком та жінкою, стосунки людини і природи, релігійні мотиви, язичницькі або християнські вірування. Отже, фольклор повинен досліджуватися і надалі, щоб стародавні традиції жили серед нас і завжди нагадували про себе.



Ірина Єлошина,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: асистент О. Б. Червенко
ЖІНОЧІ МІФІЧНІ ОБРАЗИ

В УКРАЇНСЬКОМУ ТА БОЛГАРСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРІ
Міф завжди приваблював дослідників, отже, розглянувши деякі праці вчених слов’янської міфології, ми побачили, що інтерпретація міфу існувала ще в Давній Греції. Так, наприклад, Піфагор доводив, що в міфах відображувалося філософсько-алегоричне сприйняття природи, а Евгемер бачив у героях міфів обожнених героїв, які колись реально існували. Зараз усе частіше у літературі зустрічаються образи міфічних істот. Метою представленої роботи є аналіз образів міфічних істот в українському та болгарському фольклорі. Реалізація мети передбачає вирішення наступних завдань: 1) встановити коло писемних пам’яток, у яких зафіксовано образи міфічних істот в українському та болгарському фольклорі; 2) зробити зіставний аналіз. Методи дослідження: описовий, зіставний, порівняльно-історичний.

Найбільш цікавими міфічними персонажами як в українському, так і в болгарському фольклорі є мавка і русалка. Деякі дослідники фольклору вважають, що ці істоти є тотожними. У болгар ми зустрічаємо таких істот, як “самовили”, “самодиви”. Цих істот можна також віднести до найбільш виразних міфічних образів у болгарській літературі.

Мавки – слов’янські міфічні істоти, мають багато спільного з русалками; в українців – мавки, майки, нейки, у болгар – навяки або нави. Назва походить від старослов’янського “мав” – мертвець. Мавки уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. У деяких районах Поділля побутувало повір’я, ніби мавки – це викрадені нечистим діти. Дослідники вважають, що повір’я про мавок – своєрідні варіації відомих й іншим народам вірувань у русалок, німф. За народними оповідями, вони мають вигляд гарних молодих дівчат; залишають сліди босих дитячих ніг; улаштовують танці, ігрища, особливо “на молодика”. Співом та своїм привабливим виглядом заманюють до себе хлопців і залоскочують їх або заводять у безвість. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин. Щоб уберегти себе від мавки, радили також вивернути сорочку.

Образи міфічних істот фігурують у слов’янській літературі: особливо яскраво вони представлені в українському фольклорі, не відстає і болгарський. Багато поетів, письменників створюють власних міфічних істот для цікавішого сприйняття їх творів, кращого їх запам’ятовування. Адже людина найкраще запам’ятовує саме неймовірні речі. Часто образи мавок та русалок вважають плодом фантазії наших пращурів, але глибоке й ґрунтовне вивчення народних вірувань свідчить про їх філософське підґрунтя. Русалка – це й образ людини, й душі мертвих-самогубців, що випадково прийшли на цей світ і так само випадково відійшли, й охоронці нив, добродійки. Русалки протистоять “нудному сірому буденному дню”, прагнуть до високого почуття, недосяжної краси, безкорисної платонічної любові, кохання. Вони розуміють природу, відчувають її, є її справжньою часткою, з неї вони прийшли, раділи життю, до неї вони й повертаються. Отже, русалки та мавки – у народній уяві та в народному розумінні – це природа-мати з її чарівною красою, таємничим життям, змінами; вічна, мінлива, безмежна, з одного стану переходить у інший – то помирає, то знову до життя воскресає.


ЛІТЕРАТУРА

1. Теклюк А. Дохристиянські вірування слов’ян та православ’я / А. Теклюк // Релігія і церква в контексті історії і культури українського народу. – К., 1993.


Ольга Рашкова,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Ю. О. Мельнікова
ІНФЕРНАЛЬНІ ЖІНКИ В РОМАНАХ “ІДІОТ” ТА “ЗЛОЧИН І КАРА” Ф. ДОСТОЄВСЬКОГО
Актуальність роботи полягає у необхідності комплексного дослідження образу інфернальної жінки у російській літературі як цікавого й незвичайного відображення сильних, надзвичайних і рокових представниць прекрасної статі. Деякі аспекти зазначеної теми висвітлювалися у дослідженнях учених, зокрема у науковій розвідці К. Строганової “Жінки в російській літературі ХІХ ст.”, у книзі О. Соколова “Європа. Росія. Провінція”, присвяченій літературно-фольклорним процесам. Проте дослідження образу “інфернальних жінок” у літературі потребує більш детального аналізу та розкриття. Таким чином, метою є вивчення теми “інфернальності жінки” на прикладі романів Ф. Достоєвського “Ідіот”, “Злочин і кара” і повісті “Сонечка” Л. Улицької.

Новизна наукової роботи полягає в тому, що вперше проводиться зіставний аналіз образу інфернальних жінок у творах таких представників російської літератури, як Л. Улицька та Ф. Достоєвський. Для розв’язання поставлених завдань використовуються такі методи і прийоми: історичний, біографічний, порівняльно-зіставний, герменевтичний.

Ф. Достоевський першим ввів у літературний твір образ інфернальної жінки, нікому ще не вдавалося показати такої краси жінки і гордості, як у Настасії Пилипівни, такої доброти й милосердя, як у Сонечки Мармеладової. Це пояснюється біографічно: у житті автора були присутні лише рокові жінки, його кохання до жодної з них не було простим та легким, кожна приносила йому страждання, окрім останньої коханої жінки, риси якої Ф. Достоєвський відобразив в образі героїні роману “Злочин і кара” Сонечки Мармеладової.

У кожному творі Ф. Достоєвський своєрідно репрезентує постать сильної та красивої жінки. На прикладі двох романів “Ідіот” та “Злочин і кара” Ф. Достоєвський розкриває позитивні та негативні риси своїх героїнь, які мають реальні прототипи – Апполінарія Суслова – Настасія Пилипівна (“Ідіот”), Ганна Сніткіна – Сонечка Мармеладова (“Злочин і кара”). Аналіз образу Сонечки, героїні однойменної повісті Л. Улицької довів, що вона є повною протилежністю інфернальній жінці Ф. Достоєвського.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка