Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка13/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27

ЛІТЕРАТУРА

1. Вендлер З. Иллокутивное самоубийство / З. Вендлер // Новое в зарубежной лингвистике. – М. : Прогресс, 1985. – Вып. 16. – С. 238-250.

2. Остин Дж. Слово как действие / Дж. Остин // Новое в зарубежной лингвистике. – М. : Прогресс, 1986. – Вып. 17. – С. 22-230.

3. Серль Дж. Классификация иллокутивных актов / Дж. Серль // Новое в зарубежной лингвистике. – М. : Прогресс, 1986. – Вып. 17. – С. 170-194.



Анастасія Макарій,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. І. В. Шиманович
ОСОБЛИВОСТІ АКТУАЛІЗАЦІЇ МОВНИХ ОДИНИЦЬ У ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ
Художній текст як самостійна комунікативна одиниця передбачає багатоаспектність підходів до його дослідження та вивчення. Особливої актуальності при дослідженні художніх текстів набувають проблеми, пов’язані з виявленням засобів та прийомів, які забезпечують створення внутрішньотекстової когезії, спостереження над функціонуванням одиниць різних мовних рівнів, дослідження смислової та естетичної насиченості різних елементів тексту тощо.

Цікавою і маловивченою, на наш погляд, є проблема актуалізації мовних одиниць у художньому тексті. Вона була предметом вивчення у наукових працях Н. Трубецького, І. Корунця, В. Кухаренко, І. Гальперіна та інших, і стала надзвичайно актуальною для сучасної лінгвістики, яка фокусує увагу на дослідженнях процесів передачі та сприйняття художнього тексту.

Мета статті полягає у дослідженні індивідуально-авторських особливостей висунення мовних одиниць у художньому тексті. Джерелом для проведення аналізу продуктивності й специфіки актуалізації мовних одиниць у художньому тексті став роман С. Моема “Театр”. У ході дослідження ми виявили, що саме на фоні контексту відбувається висунення мовних одиниць на передній план, уперше відзначене на початку 20-х років представниками Празької школи та позначене ними терміном “актуалізація”.

Фонетичні та морфемні засоби належать до найбільш виразних фактів будь-якої мови. Вони несуть певну інформацію, яка посилює виразність усього твору. Було виявлено, що звуки мовлення розглядаються як однобічні одиниці, які мають матеріальну фізико акустичну форму, але позбавлені власного семантичного змісту і стають носіями додаткової інформації художнього тексту, тоді як морфема, одиниця наступного рівня, що має не лише форму, а й власний зміст, робить ще більш суттєвий внесок у творення глибини тексту.

Роман С. Моема “Театр” відрізняється своєрідним використанням таких фонетичних і морфемних засобів, як наголос, звукові повтори, оказіоналізми, повтор морфеми.

Звукописом, однак, у жодному разі не обмежуються можливості фонетичного рівня у збільшенні інформаційної насиченості висловлювання. Важливу роль відіграє й актуалізація словесного наголосу. Відомо, що переміщення наголосу на різні склади слова може повністю змінити смисл фрази, у якій це слово було вжито. Наприклад, у нашому випадку він змінює морфологічну приналежність слова: “conduct” (n) – “conduct” (v), “present” (n) – “present” (v). Також дуже розповсюдженим є стягнене написання деяких сполучень слів зі зміною їх нормативної орфографії з метою максимального наближення до природного звучання: “lemme = let me”, “gonna = going to”, “did-ja = did you”.

В історії кожної мови є періоди особливо бурхливого росту словника, викликані необхідністю забезпечити номінацію нових явищ, об’єктів, процесів. Нове слово – неологізм – живе не довго. Воно або приживається та асимілюється мовою, або зазнає відторгнення і не потрапляє до словника. Окрім цього процесу, характерного для мови в цілому, у мовленні окремих людей з різним ступенем частотності виявляються “разові” слова – індивідуальні неологізми. Вони не зареєстровані словником і носять назву оказіоналізмів. Деякі з них використовує С. Моем: “unbeautiful”, “otherness”, “toing” – це нові сполучення відомих морфем за відомими словотворчими моделями.

Важливим способом висунення є повтор морфеми,за допомогою якого вона стає засобом збільшення інформаційно-естетичної ємності художнього тексту: “He wished she would not look at him in this new way. For things were changing, something was changing now, this minute, just when he thought they would never change again… [1]”.

Таким чином, актуалізація служить головним, якщо не єдиним, засобом привертання уваги читача-адресата у комунікативному акті передачі художньої інформації. Однак виявлення актуалізованих елементів мовної матерії творів інтерпретація тексту зовсім не обмежується. Подальше дослідження інтерпретації тексту зробить можливим виявлення всіх конкретних випадків актуалізації, встановити їх ієрархію, виявити провідні функції.
ЛІТЕРАТУРА

1. Моем У. С. Театр : книга для читання англійською мовою для студентів II-III курсів / У. С. Моем. – К. : Вид-во “Нова Книга”, 2002. – 311 с.


Катерина Будаєва,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. А. Крижко
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ АНАЛІЗ МЕТАФОРИ

У ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ Т. ОСЬМАЧКИ
Дослідження індивідуального стилю письменників, характеристика їх мовновиражальних засобів належать до актуальних питань сучасної лінгвостилістики. Художні твори є дзеркалом, у якому відбиваються процеси, характерні для певного етапу розвитку літературної мови. Саме тому опис індивідуального стилю письменників – необхідна складова загального дослідження національної художньої мови. Традицію опису художнього стилю у лінгвістиці сформували В. Ващенко, В. Виноградов, І. Білодід. На сьогодні серед вітчизняних мовознавців мову і стиль окремого автора вивчають К. Голобородько [1], Л. Дударенко [2] та інші.

Природа поетичної творчості Т. Осьмачки органічно пов’язана із особливостями художнього мислення поета, втіленими в різних за будовою та семантикою поетичних образах – метафорах. Таким чином, актуальність дослідження метафор як структурно-семантичних явищ та засобів пізнання й освоєння світу визначається тим, що ці тропи особливо виразно представляють процеси, характерні для відповідного етапу розвитку поетичної мови. Крім того, авторські метафори є виразниками індивідуального світобачення.

Мета роботи – визначити роль метафор у поетичній мові Т. Осьмачки, виявити семантичні зміни у складових метафор, з’ясувати джерела художніх образів. У дослідженні застосовується описовий метод з елементами компонентного аналізу.

При визначенні метафори провідними диференціюючими факторами вважаємо структуру образу, зокрема спостерігаємо збереження цілісності образу. Специфічна трисферна побудова поетичної моделі світу автора зумовила розподіл уживаних образів на такі, що відповідають “астральній” моделі світу, “земній” моделі світу та ментальній сфері.

Особливості картини світу Т. Осьмачки полягають в оживленні природних явищ. Найвищому ярусу поетичної моделі світу автора відповідають метафори на позначення “астральної” моделі світу, серед яких численну групу становлять метафори із компонентом “зірка”. При творенні образу письменник застосовує такі варіанти образних паралелей: “зірки – піщинки; крихти” (другий компонент моделі – дрібний сипучий матеріал); “зірки – бджола; мошка” (другий компонент – рухливий об’єкт малого розміру), “зірки – цвяхи” (другий компонент – блискучий предмет малого розміру) та споріднена з останньою за асоціативним джерелом виникнення – “зірки – іскри”. Можливі також перенесення за схемами “зірки – рідина; знаряддя праці; золота пашня; квітки”.

Метафори із солярним компонентом, безперечно, належать до домінант поетичної мови автора. Т. Осьмачка вдається до використання таких образних паралелей: “сонце – рослина, квітка, птах, серце, хліб, дзвін, колесо, печатка, діжка, плавильня, правда”. Характерною рисою поетичної мови автора є також взаємодія образу сонця з тематичним компонентом “рідина” та побудова численних персоніфікованих образів сонця.

Серед метафор, що образно відбивають земну модель світу, побудовану Т. Осьмачкою, зустрічаються структури з компонентами “земля”, “Україна”, “степ”, “поле”; “вічність”, “історія”, “день”; “весна”, “осінь”, “зима”; “сніг”, “вітер”, “буран”, “буря”, “хмара”; “вовк”, “лев”; “сова”, “ворон”, “голуб”, “орел”, “зозуля”; “дуб”, “калина”, “акація”, “квітка” тощо. Крім персоніфікованих образів землі, автор, скориставшись образною паралеллю “світ – споруда”, створює власну модель – “Україна – дім”. Яскравим прикладом індивідуальних образних паралелей, що вживає поет для зображення землі (та варіанту – України), є Україна – ґуральня, демонічна машина, символ країни – табору.

Образи душі і серця належать до ментального ядра української духовності. У Т. Осьмачки ці образи є домінантами для його поетичної мови. У більшості прикладів у лексемі “серце” актуальною залишається семема “орган людини як символ зосередження почуттів, настроїв, переживань”. Характерним прийомом образотворення є наділення серця комунікативними здібностями. Відсутність цих здібностей у серця позначає у поетичній моделі світу письменника духовну глухість, байдужість, втрату чуйності. Поет часто використовує ідіоматичну базу української мови. Як наслідок з’являються словосполучення “душа ридає”, “серце болить”.


ЛІТЕРАТУРА

1. Голобородько К. Концепт землі як елемент художньо-просторової парадигми Олександра Олеся / К. Голобородько // Лінгвістичні дослідження : зб. наук. праць. – Харків : ОВС, 2002. – Вип. 8. – С. 76-82.

2. Дударенко Л. Міфологемний концепт лірики Василя Голобородька / Л. Дударенко // Дивослово. – 2002. – № 9. – С. 2-4.

Мар’я Петровська,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В. О. Юносова
СПЕЦИФІКА МЕТАФОРИЗАЦІЇ В ПОЕЗІЇ Ю. АНДРУХОВИЧА
Відомо, що одним із найпоширеніших і найскладніших художніх засобів є метафора. Вона становить універсальний семантичний закон, за яким автор надає предметам, явищам та абстракціям рис, ознак і дій, властивих живим істотам. Метафора пов’язана з активною абстрагуючою діяльністю мислення, з розвитком поетичної уяви, фантазії, завдяки їй почуття, емоції людини перетворюються на випереджаючі образи дійсності [3, с. 35].

Кожен митець заново відкриває певний об’єкт, знаходить у ньому ознаки, за якими він співвідноситься з іншими речами. Тому читачеві цікаво відшукати щось нове, неординарне, індивідуально-авторське у художній творчості. Саме це і зумовило вибір теми нашої роботи.

Актуальність дослідження визначається необхідністю детального вивчення різних типів метафоричних перенесень у поетичних творах Ю. Андруховича, оскільки вони є засобом розширення словесного вираження образу і збагачення та урізноманітнення мови. Питанням класифікації типів переносних значень слів в українській мові займалося багато науковців: О. Потебня, В. Виноградов, І. Білодід, М. Жовтобрюх, О. Волох, П. Дудик, А. Грищенко, І. Ющук, А. Ткаченко, Ю. Ковалів та інші.

Метою нашого дослідження є виявлення специфіки метафоричних перенесень у поетичних творах Ю. Андруховича, оскільки внутрішня форма його поезій полісемантична, чаруючо-загадкова своєю багатозначністю. У процесі роботи було використано такі методи дослідження: описовий, метод лінгвістичного спостереження і статистичного аналізу.

Естетичний ефект, який відбувається під впливом метафори, побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться [2, с. 25]. Таких загадок у творчості поета надзвичайно багато. Ми з’ясували специфіку метафоризації у поетичних збірках “Екзотичні птахи і рослини”, “Індія” та “Пісні для мертвого півня” Ю. Андруховича.

Для відображення внутрішнього світу людини, її моральних якостей, емоцій, вчинків автор використовує метафори, в основі яких лежать аналогії з природою (“…рве із неї грішну ягоду цілунку”; “тепер крізь мене ростуть гілки”; “наш подих цвів і рвався із аорт”), із живою істотою (“десь любов моя на Ринку заблудила”; “коли цілунки проженуть слова олжі”, “всі радощі світу вляглися до ніг”). Зауважимо, що в поезії Ю. Андруховича переплітаються різні почуття, проте переважають метафори на позначення печалі, смутку, жалю, туги тощо. Метафори, що виявляють негативні емоції, часто побудовані на аналогії з тим, що викликає біль шляхом зовнішнього, механічного впливу (“необхідність якось прожити подальший день в’яже до ліжка”; “біль від крила / на ніч прип’яв до стола”) або просто острах, дискомфорт (“і крадеться вслід за нами / може, туга, може, фуга”; “чигала зрада”; “природа – майстерня Бога, по якій блукає твоя знемога”; “і така самота під стелею”) тощо. Такі метафоричні перенесення відтворюють тонку, семантично диференційовану мову почуттів.

У поезії Ю. Андруховича знаходимо чимало метафор, що зображують явища природи. Переважають все ж таки ті, що відбивають печаль, певний сум, пор.: “щоб явір тихі сльози витирав”; “над яслами плавала темна імла”; “тож комета втікає від зарюмсаних корівок”; “і світло ховалось під пахви, / в роти без’язикі”; “дірка понура, / всмоктує в тебе таємниці пророцтва ночі”. Навіть весна у поета змальована саме в таких тонах: “квола весна зеленіла зі стін”; “весна була зла”. Трапляються в автора художні метафори, які є зовсім не звичними, як-от: “балконне крило ажурне / й сентиментальне, мов танго”; “наш подих цвів і рвався із аорт”; “…коли духмяна груша липня / в листках повисне і в літах”. Вони примушують по-іншому подивитися на світ, зробити певні аналогії, побачити в ньому щось нове. Відтак, читаючи таку поезію, ми неодмінно збагачуємо свій духовний світ.

Отже, метафори є основою майже кожної поезії Ю. Андруховича, вони відіграють принципово важливу роль на всіх рівнях індивідуального стилю митця, постійно вимагаючи домислення логіки руху поетичного образу. Як шлях до підтексту твору, вони допомагають зрозуміти ідейне навантаження, розшифрувати провідний мотив. Що складніша метафора, тим більше вона активізує сприйняття [1, с. 14], а її відгадування приносить читачеві більше задоволення.



ЛІТЕРАТУРА

1. Гак В. Г. Метафора : универсальное и специфическое / В. Г. Гак // Метафора в языке и тексте. – М. : Наука, 1988. – С. 13-14.

2. Марцинківська О. Є. Переносне значення та образне вживання / О. Є. Марцинківська // Мовознавство. – 1973. – №3. – С. 24-34.

3. Чабаненко В. А. Основи мовної експресії / В. А. Чабаненко. – К. : Вища школа, 1984. – 226 с.



Вікторія Кондратенко,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н. В. Павлик
СЕМАНТИКО-СТИЛІСТИЧНА РОЛЬ ОКАЗІОНАЛІЗМІВ У ХУДОЖНЬО-ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕННІ В. СТУСА
Наукову роботу присвячено одній зі значущих проблем сучасної лінгвістики – дослідженню мовних одиниць у функціональному аспекті. ЇЇ актуальність зумовлена потребою дослідити стилістичні функції лексико-семантичних елементів у художньому тексті, зокрема поетичному доробку В. Стуса, описати загальний процес формування експресивності висловлення.

В. Стус – один із найвизначніших українських поетів. М. Коцюбинська зазначала, що “у новітній українській поезії його ім’я на чільному місці не тільки тому, що світлий образ цієї людини став символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й високої самодостатності поетичного слова і водночас – до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови XX ст. [2, с. 17]”.

Мовностилістичні особливості поезії В. Стуса досліджували такі вчені, як М. Коцюбинська, В. Макарчук, Г. Віват, О. Мамедова та інші. У наукових розвідках розглядаються особливості поетичної мови ранніх поезій письменника, з’ясовується роль експресивних засобів мовлення та новотворів, описуються естетичні аспекти інтимної лірики тощо.

Мета цієї наукової роботи – з’ясувати образно-виражальні функції лексичних засобів, зокрема оказіоналізмів, у поетичному мовленні видатного українського поета. У процесі дослідження використовувались метод лінгвістичного опису мовних фактів та семантико-стилістичний метод.

Оказіоналізми – це стилістично виразні, індивідуально-авторські неологізми, які функціонують лише в певних контекстах і, як правило, не стають загальновживаними. Поезія В. Стуса – це цілісний, поетичний комплекс з усталеними образно-виражальними засобами і формами. Учені відзначають, що йому властива особлива лексика, свої поетизми – неологізми й напівнеологізми, в основі яких актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (“голубиня”, “спогадування”, “протобажання”, “сніння” тощо). Не можна не помітити, що в його поетичному словнику серед специфічних новотворів домінують слова-поняття з початком “само”, у яких поет намагається осягнути світ і своє місце в ньому, наприклад: “самовтрата”, “самобіль”, “самовтеча”, “саможаль”, “самолють”, “самособоюнаповнення”, “само подвоєння”, “самооблуда”: “…бо жити – то не є долання меж, / а навикання і самособоюнаповнення [3, c. 161]”.

В усіх думках, висловлюваннях, судженнях поета відчувається його сильний дух, максималізм, категоричність. Це зумовлює часте вживання у поезіях складних слів, першою частиною яких є основи “все”, “сто”, “всі”, “много”: “всеперелети”, “всерозхрестя”, “усеблагий”, “усесвітній”, “всебіди”, “всечула”, “всевидюща”, “всепрозріння”, “стожало”, “стожалі”, “многоколонні”, наприклад: “Лише тече річка многорукава / і хвиля хлюпотить об давній берег побронзовілий [3, с. 310]”.

Поетичний словник В. Стуса багатий оказіоналізмами, утвореними поєднанням двох основ, причому іноді протилежних за значенням. Несподівані словосполучення рельєфніше передають задум автора, підкреслюють авторські асоціації, підсилюють гостроту думки, наприклад: “Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій, / мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках, / у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах, / чужих містах – ти тах і кляк і однокрило ріс угору [3, с. 76]”.

Варто зауважити, що “творив Василь Стус і зовсім нові слова, але їх значення настільки прозорі, настільки влучно підкреслюють думку автора та органічно вплітаються в зміст твору, що сприймаються, як давно відомі, і не уявляється, якими іншими їх можна б замінити [1, с. 18]”, наприклад: “… І горе зітреться на мертву. / І відбіжить її синів / невірних потовч-потороччя [3, с. 51]”.

Отже, оказіоналізми, виявлені у поетичному доробку Василя Стуса, позначені величезним конотативно-стилістичним потенціалом, оцінною силою, глибоким підтекстом.
ЛІТЕРАТУРА

1. Віват Г. Про деякі особливості поезії Василя Стуса / Г. Віват // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – Березень-Квітень. – С. 18-20.

2. Коцюбинська М. В. Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації / М. В. Коцюбинський // Слово і час. – 1998. – № 6. – С. 17-28.

3. Стус В. Час творчості / В. Стус // Dichtensezeit. – К. : Дніпро, 2005. – 704 с.



Марина Волошина,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник׃ к.пед.н., доц. Л. О. Алєксєєва
ОБРАЗНО-МЕТАФОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ У ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ В. СТУСА
Мова містить у собі певні складники, які несуть власне емоційне навантаження. На мовному рівні емоції трансформуються в емотивність: емоція – психологічна категорія, а емотивність – мовна, оскільки емоції можуть і викликатися, і передаватися у мові і мовою. Різні мови мають різний набір емоційних компонентів. Українська мова багата на засоби вираження емоційної семантики.

Актуальність теми зумовлюється необхідністю дослідження мовотворчості Василя Стуса, оскільки багатогранна творчість митця вивчена ще недостатньо. Мета роботи – дослідити образно-метафоричні особливості поезій В. Стуса. Методи дослідження: метод лінгвістичного спостереження, описовий метод, метод стилістичного та контекстуального аналізу.

Твори поета насичені стилістичними засобами творення емоційності й експресії віршованих рядків. Дослідженням цього питання займалися багато мовознавців, літературознавців, зокрема Ю. Шевельов, М. Коцюбинська, Ю. Бедрик та інші.

Творчість поета характеризується надзвичайно розвиненою метафоричністю, яка є важливим засобом творення образності і допомагає В. Стусу висловитися найповніше. Цей троп – найголовніший прийом передачі внутрішнього світу і стану душі. Складна багатозначна метафора присутня у вірші “І вже за радість, що прийдуть...”: “І вже за радість, що прийдуть / і поведуть – мов на Голготу, / супроти всіх вітрів, супроти / всіх хуг колимських – буде путь. / Бо цей невикрут, це ждання – / щодня, щомиті, щогодини – / вкрай осоружне – самотини / мені не дасть [1, с. 82]”. Оксюморони: “колись пісок, уже занадто мертвий, прокинеться – і житом і зелом”, “цей бенкет смерті в образі життя щасливого”; “отак мені чим далі од Вітчизни, тим легшає. Тим тяжчає мені [1, с. 2]”. Уособлююча метафора: “а панич лопоче” (“Гора за горою”); “всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг [1, с. 11]”.

Великі стилістичні можливості має метонімія: “вогонь ще бився крильми” (“Бентежністю вивищена до неба...”); “світанок – не бризне” (“Гора за горою”); “калинова кров – така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах” (“Ярій, душе. Ярій, а не ридай”) [1, с. 11; 2, с. 163]. Використання риторичних фігур: речень, стверджень, звертань, вигуків, запитань. Цей прийом яскраво представлений у вірші “Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?”, де перші вісім рядків складаються з тринадцяти риторичних питань: “Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?/ Не можеш вибачити? Клянеш?/ Не можеш вивіритись розлуці?/ Серцю – довіритися?/ Мовчиш, як покинута вагітна?/ Мовчиш, як бомба? Мовчиш?/ Думаєш, од чекання розтрісну?/ Думаєш – збожеволію?” [2, с. 118].

Емоційні звертання й прикладки як підсилювальні й уточнюючі елементи можуть входити і до інфінітивних речень із значенням неможливості дії, надаючи мові поезії більшої пристрасності та емоційності׃ “Товаришу любий мій, брате, Дивися у вічі рабам, Як будете так воювати – Вкраїни не бачити Вам [2, с. 218]”; “Не стримають, не захитати Рука і дух без оков. Товаришу мій, брате, Нас вдруге єднає кров! [2, с. 216]”.

Риторичні речення у вірші “Сто дзеркал спрямовано на мене”: “Справді – тут? Ти – справді тут?.. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Досі свого зросту не досяг?.. Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може, і живий, і мрець – і – сам-на-сам? [2, с. 193]”. Така кількість риторичних фігур є засобом створення емоційної напруги, хвилювання, великого душевного збурення.

Таким чином, вживання різних засобів образності допомагає поетові створити нове смислове ціле, новий художній образ. Майстер слова застосовує їх як спосіб вираження власних думок, переживань і сподівань, а також передає складний психологічний стан своїх ліричних героїв.



ЛІТЕРАТУРА

1. Стус В. Твори у чотирьох томах / В. Стус. – Львів : Просвіта. – Т. 1. – Кн. 1. – 1994. – 431 с.

2. Стус В. Твори у чотирьох томах / В. Стус. – Львів : Просвіта. – Т. 3. – Кн. 2. – 1995. – 495 с.

3. Шевельов Ю. Трунок і трутизна. Про “Палімпсести” Василя Стуса / Ю. Шевельов // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття : [у 3 кн.]. – Кн. 3 – К. : Рось, 1994. – 688 с.



Юлія Самойленко,

5 курсу Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. А. Крижко
СЕМАНТИКО-СТИЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЄСЛІВНИХ СИНОНІМІВ У ТВОРАХ І. БАГРЯНОГО
Проблеми дослідження лексичної синоніміки завжди перебували в полі зору вітчизняних мовознавців. Питання теорії та практики лексичної синонімії широко висвітлені у працях В. Русанівського [1], О. Тараненка [2] та інших. Особливий інтерес викликає вивчення синоніміки художнього твору, бо це не тільки допомагає розкрити закономірності використання синонімічних засобів української мови письменником, але й дає багатий матеріал для поглибленого вивчення природи синонімів, для обґрунтування ще не розв’язаних теоретичних питань лексичної синонімії. Отже, питання функціонування лексичних синонімів у творах певного автора – один з важливих моментів у розв’язанні багатоаспектної проблеми синонімії.

На сучасному етапі розвитку українського мовознавства багато питань з теорії синонімії лишаються до цього часу дискусійними. Тому актуальність нашого дослідження визначається теоретичним осмисленням явища синонімії на матеріалі дієслівних синонімів, дібраних з художніх творів І. Багряного, одного з найвизначніших представників української літератури.

Мета роботи полягає у комплексному лексико-семантичному дослідженні дієслівної синоніміки у художніх творах І. Багряного та вивченні стилістичної диференціації цих синонімів. У дослідженні застосовується описовий метод з елементами компонентного аналізу.

Мова художніх творів І. Багряного характеризується багатством синонімічних засобів відображення, без яких вона в значній мірі була б позбавлена образності, краси, емоційності та експресивності. Синонімічні ряди (СР) у досліджуваних романах являють собою окремі лексико-семантичні мікрогрупи у складі лексико-семантичних груп мовного акту, інтелектуально-аналітичної діяльності людини, емоційних станів, вольових процесів.

Однією з характерних особливостей мовного стилю письменника є широке використання фразових синонімів. У синонімічні відношення з дієсловами вступають вільні й стійкі словосполучення, фраземи, речення, які не тільки кількісно, але і якісно збагачують синонімічний ряд. За їх допомогою автор відтворює найтонші семантичні, стилістичні, емоційні відтінки. Абсолютні синоніми являють собою рідкісне явище не лише в авторській оповіді, але й у мовних партіях персонажів, хоч, як відомо, лексичні синоніми легко виникають у сфері розмовного мовлення, невимушеність або емоційність якого здійснює сильний нівелюючий вплив на різноманітні тонкощі у значеннях і вживанні слів. У досліджуваних творах натрапляємо на поодинокі приклади нейтралізації відтінків значення (напр. “говорити – казати, бовкнути”). В авторському мовленні абсолютні синоніми вживаються з метою урізноманітнення контексту.

Основними у структурі проаналізованих рядів є загальновживані нейтральні синонімічні одиниці. Вони активно функціонують як у мовленні автора, так і в мовленні персонажів, забезпечуючи правдивість, точність, чіткість, лаконічність вислову. У мовній тканині художнього твору загальномовні нейтральні (семантичні) синоніми є своєрідним тлом, на якому повніше відображаються диференційні ознаки синонімічних одиниць, які містять у своєму значенні стилістичний компонент. Наявність у мовній тканині аналізованих романів великої кількості стилістичних синонімів пояснюється не лише специфікою роману як жанру художньої літератури, що передбачає соціальну різномовленість та індивідуальне різноголосся, чи бажанням письменника якомога точніше відтворити основні риси народної мови. Широке використання оказіональних синонімів у значній мірі визначає мовний стиль І. Багряного. Стилістичний ефект їх полягає у тому, що нетрадиційне вживання слова чи словосполучення посилює їхню виразність, відбувається мимовільне порівнювання відомого (прямого, первинного) значення і невідомого (нового, яке з’явилося у ньому в результаті незвичного оточення).

Таким чином, специфічними рисами індивідуального стилю І. Багряного є широке використання синонімічного багатства української мови, пріоритетне використання загальномовних синонімів, активне функціонування фразових синонімічних одиниць, значна кількість оказіональних синонімів.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка