Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка17/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   27

ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дружинець М. Л. Сучасна українська мова : Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 368 с.

2. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне “я” / С. Караванський. – К., 2001. – 237 с.

3. Стишов О. А. Особливості розвитку лексичного складу української мови кінця ХХ ст. / О. А. Стишов // Мовознавство. – 1999. – № 1. – С. 7-21.



Надія Шеін,

4 курс Інституту філології.

Наук. керівник: асистент І. Ю. Кушнір
ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИЧНИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Лексичний склад української мови формувався і нагромаджувався протягом віків, удосконалюючись у всіх своїх компонентах. Розвиток і стан мови значною мірою залежить від стану суспільства. Економічні, політичні, культурні контакти з іншими країнами, воєнні зіткнення накладають свій відбиток на розвиток мови. Лексичний склад мови постійно змінюється. Однією із зовнішніх причин мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне, мовні контакти – один із наймогутніших стимулів мовних змін [2]. Контактування мов може зумовити: запозичення лексики і фразеології, засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови, зміну наголосу, зміни у граматичній будові мови, зміни у словотворі [1]. Нові слова проникають в українську мову (усну та писемну) у результаті зв’язків українського народу з іншими народами безпосередньо або опосередковано, через якусь третю мову.

Запозичення як динамічна підсистема лексичної системи мови-реципієнта є “полем діяльності” лінгвістичних універсалій. Для сучасних романських та слов’янських мов актуальною залишається проблема нормалізації та адаптації запозичень, зокрема, англіцизмів. Збільшення кількості запозиченої лексики в сучасній українській мові, активні темпи її засвоєння зумовлюють потребу комплексного дослідження запозичень, що обґрунтовує актуальність обраної теми. Проблемам запозичення присвячено чимало праць вітчизняних та зарубіжних дослідників (І. Огієнко, В. Самійленко, Ю. Жлуктенко, С. Семчинський, О. Муромцева, О. Пономарів, В. Виноградов, Д. Шмельов, Г. Вознюк, Н. Непийвода, О. Кочерга, О. Ахманова, E. Haugen, A. Martinet та інші).

Метою роботи є вивчення причин іншомовних запозичень в українській мові та основних шляхів процесу запозичення. Для досягнення поставленої мети були використані такі методи: аналізу – під час вивчення літератури, узагальнення – при підведенні підсумків.

У роботі розглянуто основні шляхи та способи запозичення слів, наведені приклади іншомовних слів. До основних шляхів запозичення відносять: прямі – з мови в мову, опосередковані – через інші мови. Відносно того, яким способом запозичуються слова, запозичення бувають: усні, книжкові. За ступенем адаптації розрізняють: засвоєння – слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови; власне запозичення – слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився; словотвірні запозичення – використання іншомовних морфем; варваризми – слова з особливо виразними ознаками іншомовності; екзотизми – слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв.

За походженням лексика української мови не однорідна й поділяється на кілька груп: спільнослов'янська лексика: “мати”, “син”, “дочка”, “батько”, “сестра”, “баба”, “жінка”, “меч”, “граблі”, “вовк”; східнослов'янська лексика: “білка”, “кішка”, “селезень”, “собака”, “коровай”, “пряник”, “коржик”, “гречка”, “осока”, “урожай”; власне українська лексика, до якої належать слова, що виникли на українському мовному ґрунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності: “багаття”, “бавитись”, “будинок”, “вареник”, “гай”, “карбованець”; старослов’янізми, тобто слова, засвоєні зі спорідненої старослов’янської мови, яка з ІХ століття виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов’янства: “уста”, “супостат”, “істина”, “вождь”, “святиня”, “собор”, “союз”, “соратник”.

Отже, мова надзвичайно чутлива до різних соціальних змін. Тому важливо точне і коректне використання іншомовних слів, а також правильне введення таких слів у текст. Використання запозичень повинно бути виправданим. Запозичення нових слів – активний процес, і жодне дослідження у цій галузі не може закрити цю тему, поки існують різні мовні культури і відбувається спілкування між ними.


ЛІТЕРАТУРА

1. Кочерган М. П. Загальне мовознавство / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 1999. – 288 с.

2. Мартине А. Основы общей лингвистики / А. Мартине // Новое в лингвистике. – М., 1963. – Вып. 3. – С. 83.

Татьяна Никишина,

6 курс Института филологии.

Научн. руководитель: к.филол.н, доц. О. А. Сеничева
СПЕЦИФИКА УПОТРЕБЛЕНИЯ ЗАИМСТВОВАННОЙ ЛЕКСИКИ

В ПЬЕСАХ А. ЧЕХОВА
Словарный запас русского языка формировался на протяжении нескольких веков, совершенствуясь во всех своих компонентах и объединяя две генетически разноплановые группы лексических единиц: исконный и заимствованный пласты. Заимствование слов – естественный и необходимый процесс языкового развития. Лексическое заимствование обогащает язык и обычно нисколько не вредит его самобытности, так как при этом сохраняется “свой” словарь; а кроме того, неизменным остается присущий языку грамматический строй, не нарушая внутренних законов языка.

Для современного русского языка актуальной остается проблема нормализации и адаптации иноязычных слов. Увеличение количества заимствованной лексики в русском языке, активные темпы ее усвоения и широкое употребление в художественном стиле обуславливает комплексное исследование, что обосновывает актуальность нашего исследования. Изучению проблем иноязычных слов и использование их в пьесе А. Чехова “Три сестры” посвящены работы Д. Розенталя, Н. Валгиной, В. Богданова, М. Строевой.

Цель исследования состоит в выявлении особенностей употребления иноязычных слов в пьесах А. Чехова и выяснении их формальных показателей. В данной работе были использованы анализ, синтез, сравнение и систематизация как методы исследования.

В проанализированных драматических произведениях А. Чехова (“Три сестры”, “Дядя Ваня”, “Чайка”, “Вишневый сад”) [1] нами зафиксировано значительное количество заимствованной лексики разных тематических групп.

Наибольшую группу иноязычных слов в драмах писателя составляют лексемы греческого, французского, латинского происхождения. Это объясняется тем, что такие заимствования – основа для многих западноевропейских языков, кроме того, ХІХ век в России был пропитан французским бытом, понятием, манерами и лексикой. Также зафиксированы немногочисленные заимствования из английского, немецкого, итальянского, арабского языков.

В пьесах А. Чехова, по нашим наблюдениям, заимствованные слова представлены такими тематическими группами: термины медицины (например: “Астров: “…положил я его на стол, чтобы ему операцию делать, а он возьми и умри…” [1, с. 299]”); наименования предметов (например: “Варя: “Тут, мамочка, вам две телеграммы” [1, с. 418]”); слова научной терминологии (например: “Нина: “...каждое мгновение в вас, как в камнях и в воде, происходит обмен атомов и вы меняетесь непрерывно” [1, с. 254]”); названия дисциплин (например: “Астров: “...В ней много риторики, но нет логики” [1, с. 302]”); слова, характеризующие социальное положение человека, представителей разных слоев общества, профессий (например: “Сорин: “Я рад бы лечиться, да вот доктор не хочет” [1, с. 263]”); литературоведческие понятия (например: “Треплев: “Ей уже досадно, что вот на этой маленькой сцене будет иметь успех Заречная, а не она. Психологический курьез – моя мать” [1, с. 248]”); термины природоведения (например: “Тригорин: “Пахнет гелиотропом. Скорее мотаю на ус: приторный запах, вдовий цвет, упомянуть при описании летнего вечера” [1, с. 268]”); понятия финансовой сферы (например: “Любовь Андреевна: “Бедная Варя из экономии кормит всех молочным супом, на кухне старикам дают один горох...” [1, с. 429]”); группа терминов сферы образования и науки (например: “Кулыгин (весело): “Ваше здоровье, полковник! Я педагог, и здесь в доме свой человек, Машин муж… Она добрая, очень добрая…” [1, с. 368]”); мифология; наименования строений; слова театральной тематики; названия одежды (например: “Акадина: “Да, у меня есть деньги, но ведь я артистка; одни туалеты разорили совсем” [1, с. 275]”); термины бильярдной тематики; группы людей; группа слов военной лексики; музыкальные инструменты.

Таким образом, семантико-стилистическая специфика употребления заимствованных слов в пьесах А. Чехова состоит в стилевой интеллектуализации писателя, в раскрытии особенностей характеров героев пьес, их индивидуальности, манеры поведения и способа жизни, в описании колорита эпохи.
ЛИТЕРАТУРА

1. Чехов А. П. Избранные произведения : [в 3-х томах] / А. П. Чехов. – М. : Худ. лит., 1976. – Т. 3 : Повести и рассказы. 1897–1903. Пьесы. – 1976. – 520 с.



Елена Зиборова,

6 курс Института филологии.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. А. М. Сердюк
ФУНКЦИОНИРОВАНИЕ АНГЛИЦИЗМОВ В СОВРЕМЕННОМ РУССКОМ ЯЗЫКЕ
Одной из характерных черт современной эпохи глобализации являются кардинальные формально-семантические изменения современного русского языка, особенно в области политической и экономической терминологии. Необходимость систематизации происходящих при этом формальных изменений обуславливает актуальность нашего исследования.

Проблемам изучения заимствований, межъязыковых контактов посвящено большое количество научных работ (У. Вайнрах, Ю. Жлуктенко, В. Акуленко и другие), среди которых стоит отметить исследования современных англо-американских заимствований (Б. Ажнюк, С. Денисова, Н. Совтис, В. Белоусова и другие). Однако, как правило, эти работы являются либо одноаспектными, либо типологическими.

Целью нашего исследования является изучение англо-американских заимствований в современном русском языке. Поставленная перед нами цель предусматривает решение следующих задач: 1) установление тематических групп англицизмов в русском языке; 2) описание типов заимствований; 3) определение лингвистических и экстралингвистических факторов, влияющих на процесс заимствования и ассимиляции англицизмов; 4) определение частотности употребления англо-американских заимствований в русском языке.

Объектом нашего исследования являются экономико-политические термины англо-американского происхождения. Предмет работы – процесс формально-семантических изменений экономической и политической терминологии. Источники иллюстративного материала: Толковый словарь иноязычных слов Л. Крысина, русскоязычные публицистические издания в Украине. Методы исследования: описательный, лексикографический с элементами этимологического анализа, статистический, метод компонентного анализа.

Научная новизна работы состоит в составлении тематического регистра экономических и политических терминов англо-американского происхождения, в определении удельного веса этих заимствований в русской терминологической системе. Теоретическое значение нашего исследования состоит в том, что его результаты могут быть вкладом в теорию языковых контактов, теорию межкультурной коммуникации, политологию, теорию заимствований.

Практическое значение. Материалы работы могут быть использованы в лексикографической практике при составлении словарей заимствований, политических и экономических словарей; в преподавании лексикологии современного русского языка, сравнительной типологии английского и русского языков, общего языкознания.

Для решения поставленных задач нами были проанализированы примеры англо-американских заимствованных экономических и политических терминов. Методом сплошного отбора мы выбрали и проанализировали около 1000 контекстов, содержащих исследуемые термины.

Предварительные результаты дают возможность для следующих выводов: приоритетное место в экономико-политической терминосистеме русского языка занимает лексико-тематическая группа (ЛСП) “Экономика”. Что касается ЛСП “Политика”, то удельный вес англицизмов в ней составляет почти в два раза меньше лексем. Эти данные являются свидетельством того, что процесс всемирной глобализации оказывает более значительное влияние на экономическую терминосистему современного русского языка.

Перспективой наших дальнейших исследований является определение типов заимствований и факторов, влияющих на процесс их ассимиляции в современном русском языке.
ЛИТЕРАТУРА

1. Крысин Л. П. Толковый словарь иноязычных слов : ок. 25000 слов и словосочетаний / Л. П. Крысин. – М. : Рус. яз., 1998. – 857 с.



Ірина Єлошина,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викладач Н. М. Дяченко
Складність перекладу інтернаціональних слів

в англійській мові
Інтернаціональні слова або інтернаціоналізми (від лат. inter – поміж і natio [nationis] – народ) – слова або вирази, що вживаються у багатьох мовах із тим самим значенням. Актуальність дослідження: правильний переклад інтернаціональних слів робить знання більш досконалими. Об’єкт нашого дослідження становить переклад лексичних одиниць, які мають структурно-семантичну спільність у багатьох мовах і походять з латинської або грецької мов. Мета дослідження: на прикладі слів розкрити проблеми, що виникають при перекладі інтернаціоналізмів, виявити відмінності у значенні слів.

Труднощі перекладу інтернаціональної лексики полягають у тому, що перекладач, особливо початківець, нерідко забуває про таке поняття, як “використання слова” (usage), і, знаходячись під враженням знайомої графічної форми слова, порушує норми рідної мови (мови перекладу), особливо в області сполучуваності слів. Тим часом “слова, асоційовані й що ототожнюють (завдяки подібності в плані вираження) у двох мовах, у плані змісту або за вживанням не повністю відповідають або навіть повністю не відповідають один одному. Саме тому слова такого типу одержали назву – “псевдодрузі перекладача”. Переклад аналізованої лексики взагалі не припускає використання прийому дослівного перекладу.

Схожість графічної форми цих слів часто буває причиною помилок. Так, наприклад, “activities” перекладається як “діяльність”, а не “активність”; “direction” – “напрямок”, а не “дирекція”; “obligation” – “зобов’язання”, а не “облігація”; “fabric” – “текстильний виріб”, а не “фабрик”; “communal” в основному використовується в значенні “суспільний” та дуже рідко – “комунальний”; “aspirant” – “претендент на щось”, але ніколи не “аспірант”; “sympathetic” – “співчутливий”, неправильний варіант – “симпатичний”; “typography” – “книгодрук”, а не “типографія” тощо. “Псевдодрузі перекладача”, констатує В. Акуленко [1], вводять в оману не тільки починаючих перекладачів, але й досвідчених майстрів.

Інакше кажучи, для осіб, які вивчають іноземну мову, другорядні значення слова набагато складніше піддаються запам’ятовуванню, а тим більше використанню в мовленні або перекладі (що безпосередньо позначається на якості перекладу), тоді як носії іноземної мови в потрібний момент “не забувають” про ці значення й миттєво витягають їх зі своєї пам’яті.

Таким чином, оскільки слово може мати різні значення, при перекладі речення необхідно із цих багатьох значень слова вибрати одне. При відборі цього значення потрібно виходити із загального змісту думки, укладеної в реченні, також зі стилю, жанру й загального змісту тексту, який перекладається.
Література

1. Акуленко В. В. Англо-русский и русско-английский словарь “ложных друзей переводчика” / В. В. Акуленко. – М., 1969. – 384 с.

2. Інтернаціоналізми в англійській мові [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://artlangs.garshin.ru/systematics/english/english_international_words.html.

3. Мюллер В. К. Большой англо-русский словарь / В. К. Мюллер. – М., 2007. – 832 с.



Анастасія Новікова,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. А. М. Сердюк
ЗІСТАВНИЙ АНАЛІЗ ОЗНАК НАЙМЕНУВАННЯ АНГЛІЙСЬКИХ, УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ФЛОРОЛЕКСЕМ
Назви рослин у будь-якій мові є досить помітним прошарком лексики, тісно пов’язаним з історією, культурою, побутом певного етносу. На сучасному етапі актуальним є концептуальний аналіз, мета якого полягає у вивченні ознак, що лежать в основі найменування, розкриття значення, яке стоїть за мовним знаком, виявлення когнітивної структури, що відображає уявлення людей про світ.

Мета роботи: дослідити походження англійських назв різноманітних рослин та порівняти їх з російськими та українськими номенами. Реалізація мети передбачає вирішення наступних завдань: 1) розробити класифікацію ознак найменування англійських флоролексем; 2) провести зіставний аналіз мотивуючих ознак; 3) встановити універсальність у виборі ознак найменування; 4) встановлення етноспецифічних ознак мотиваційної основи. Методи дослідження: описовий, концептуальний аналіз, зіставний.

Наукова новизна нашого дослідження полягає в тому, що це перша спроба зіставного аналізу внутрішньої форми ботанічних номенів (номенклатурних найменувань) в мовах слов’янської (українська та російська) та германської (англійська) груп. На фактичному матеріалі було здійснено спробу виявити універсальне і водночас національно-специфічне, що дає можливість пізнати мовні культури, національний менталітет народів, цебто їх розум, душу, психіку.

Нами встановлено, що переважна більшість флористичних найменувань пов’язана із зовнішнім виглядом рослини, насамперед з виглядом квітки та листка. Це є характерною ознакою для всіх досліджуваних нами мов. Крім того, значна кількість ботанічних номенів була утворена в результаті метафоричного перенесення значення на основі схожості рослини. Англійські номени збігаються за значенням з іншими досліджуваними мовами у 33 із 100 представлених випадках.

Досліджений нами матеріал свідчить про те, що ознаки, які вибираються людиною для найменування рослин, у різних мовах можуть повністю або частково збігатися через універсальність психофізіологічної перцепції людини, незалежно від того, носієм якої мови вона є. Існуючі розбіжності пояснюються національними, історичними та культурними обставинами.
ЛІТЕРАТУРА

1. Давыдов Н. Н. Ботанический словарь русско-английско-немецко-французско-латинский / Н. Н. Давыдов. – М. : Главная редакция иностранных научно-технических словарей, 1962. – 219 с.

2. Заверуха Б. В. У світі рослин / Б. В. Заверуха. – К. : Урожай, 1991. – 167 с.

3. Cердюк А. М. Мотиваційна основа назв рослин у первинному і вторинному семіозисі (на матеріалі української, російської, німецької та французької мов) : автореф. дис. … к.філол.н.: спец. 10.02.15 – загальне мовознавство / Алла Михайлівна Сердюк. – К., 2002. – 20 с.



Анна Бойко,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викладач О. О. Каліберда
ГЕНЕЗИС БРИТАНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЧНОЇ ТРАДИЦІЇ
Сучасна лексикографія характеризується зростанням теоретичних досліджень у цій галузі та видавництвом великої кількості різноманітних словників, які призначаються для задоволення потреб потенційних користувачів. Особливо динамічно ці процеси відбуваються у британській лексикографії. Не зважаючи на те, що лексикографічна теорія та практика мають давню історію розвитку, більшість питань, які визначають як загальні тенденції розвитку словникової практики, так і конкретні методи, що в ній використовуються, зберігають свою актуальність.

Проблеми історичної лексикографії досліджували такі науковці, як: Е. Агрикола, Ю. Апресян, І. Арнольд, І. Гальперін, М. Моісеєв та Б. Горбіс. До середини ХХ століття провідним було уявлення про лексикографію як мистецтво укладання словників (Х. Касарес). Розпочинаючи з програмної статті Л. Щерби “Досвід загальної теорії лексикографії” серед практиків-словникарів формується розуміння необхідності ґрунтовних теоретичних пошуків, які передували б розробленню лексикографічних проектів. Саме тоді теоретична лексикографія оформлюється в окрему дисципліну, утворюються лексикографічні спілки (Dictionary Society of North America, European Association for Lexicography, Australian Association for Lexicography тощо), проводяться конференції та конгреси лексикографів (наприклад AFRILEX 11th International conference (2006), AUSTRALEX Biennial International Conferences, 2nd Asia International Lexicography Conference (2004), Symposium on lexicography X (2000)), видаються спеціалізовані журнали (International Journal of Lexicography, Lexicos, AUSTRALEX Newsletter тощо), зростає обсяг і якість видавництва словників.

До ХХ століття практична лексикографія накопичила багатий досвід лексикографічного опису мови. Проте незважаючи на значний обсяг проведених досліджень і на вдосконалення словникової роботи як з теоретичного, так і з технічного боку, майже в усіх аспектах залишається багато проблемних питань [2, c. 5]. Існує багато праць вітчизняних та зарубіжних учених, у яких різною мірою висвітлюються окремі етапи британської лексикографічної традиції: Х. Касарес, Е. Партрідж, Ф. Гоуф, Л. Щерба, Л. Ступін та інші [3, c. 12].

Метою роботи є дослідження структурних та функціональних особливостей словників англійської мови на різних етапах їх укладання. Методологічну основу дослідження склали теоретичні погляди М. Моісеєва, Е. Агриколи, Х. Касареса, Л. Ступіна. Основним методом дослідження є описовий та порівняльний. М. Моісеєв виділяє чотири етапи становлення британської лексикографії: “глосаризація”, “словники важких слів”, “донауковий” і “науковий або історичний” [1, c. 4].

У роботі простежуються основні тенденції розвитку британської лексикографічної традиції, виділяються словники, які є найбільш важливими віхами в історії лексикографії англійської мови. На прикладі найбільш популярних словників аналізуються різні типи словників, особливості їх композиції і способи представлення лексичних одиниць.

Отже, проведене нами дослідження дозволило виявити загальні принципи формування словників англійської мови.


ЛІТЕРАТУРА

1. Моісеєв М. В. Лексикографія англійської мови : навчально-методичний посібник [для студентів спеціальностей 022600 “Переклад і перекладознавство” і 022600 “Теорія і методика викладання іноземних мов”] / М. В. Моісеєв. – Омск : Вид-во ОмДУ, 2006. – 92 с.

2. Ступін Л. П. Теорія і практика англійської лексикографії : навчальний посібник / Л. П. Ступін. – Л. : ЛДУ, 1982. – 76 с.

3. Щерба Л. В. Досвід загальної теорії лексикографії / Л. В. Щерба // Лексикографічний збірник. – 1957. – № 3.




Анастасія Гринюк,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викладач О. О. Каліберда
ДО ПИТАННЯ ПРО ПРИНЦИПИ УКЛАДАННЯ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОГО ДОВІДНИКА
Незважаючи на великий практичний досвід з укладання словників різних типів та розробки теоретичних основ, у сучасній лексикографії питання принципів формування мега-, макро-, та мікроструктури словникового довідника і досі не втрачають своєї актуальності. Головною метою нашого дослідження є виявлення основних засад формування енциклопедичного довідника. Об’єктом дослідження виступає англійська енциклопедична лексикографія. Предметом – Encyclopaedia Britannica, Ready Reference, 2006. Актуальність цієї роботи полягає у тому, що вперше досліджується мега-, макро-, та мікроструктура електронного енциклопедичного довідника.

Енциклопедичні словники відображають поняття, що відбивають стан сучасної науки та рівень культурного розвитку суспільства. Вони містять екстралінгвістичну інформацію про об’єкти екстралінгвальної дійсності, представлені науковими поняттями, термінами, історичними подіями, персоналіями тощо [1]. Енциклопедичні словники поділяються на універсальні та спеціальні (літературна енциклопедія, дитяча енциклопедія, політичний словник, філософський словник).

В енциклопедичному словнику тлумачаться поняття, дефініції яких повинні бути чіткими та зрозумілими, містити якнайменшу кількість рідковживаних слів та бути зрозумілими пересічному потенційному користувачу [2]. Зазвичай енциклопедичні словники спочатку тлумачать загальновживані слова, а за ними – технічні або медицині терміни. Враховуючи те що конкретне значення слова залежить від контексту, у більш детальних словниках наводять приклади вживання понять у різноманітних контекстах.

Лексикографи при укладанні енциклопедичних довідників реєструють та пояснюють не всю лексику відповідної мови, а тільки ту, що пов’язана з конкретними денотатами екстралінгвальної дійсності: з назвами відповідних явищ у різних галузях знання, мистецтва, культури, виробництва, політичного життя країни, історичних подій. Отже, в енциклопедичних словниках не реєструється лексика таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки, прислівники, дієслова та прикметники. У такому типі словника відсутні граматичні відомості про слово, а дається інформація про предмет, який ним позначається. Але якщо загальновживана лексична одиниця проходить процес термінологізації, тобто вживається для точного вираження спеціального поняття й означення конкретного предмету, вона може бути включеною до макроструктури енциклопедичного довідника [3].

Можливості електронних енциклопедичних довідників значно ширші, ніж на традиційних паперових носіях. Формат цього типу довідника дозволяє користувачу одночасно працювати з декількома статтями, він містить посилання на сайти з подібною інформацією, що значно полегшує та прискорює пошук необхідних даних, розширює інформативне поле пошуку.

З появою електронних енциклопедій з’явилася можливість експлікувати поняття не тільки традиційними лексикографічними засобами та методами, але й додавати відомості мультимедійного характеру, такі як аудіо- та відео файли, що значно покращують сприйняття та розуміння інформації у цьому контексті.

Отже, швидкому темпу сучасного життя відповідають постійні зміни у мові, та енциклопедичні довідники повинні вчасно реагувати на ці процеси. Саме електронний довідник дозволяє швидко поновлювати понятійний реєстр та відбивати сучасний стан науки та суспільства.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гак В. Г. От лингвистического словаря к энциклопедии языка / В. Г. Гак // Проблемы русской лексикографии : тезисы докладов международной конференции “Шестые Шмелевские чтения” (24-26 февраля 2004 г.). – М., 2004. – С. 17.

2. Гак В. Г. Проблема создания универсального словаря (энциклопедический, культурно-исторический и этнолингвистический аспекты) / В. Г. Гак // Национальная специфика языка и ее отражение в нормативном словаре : сб. статей. – М. : Наука, 1988. – С. 119-125.

3. Ступин Л. П. Лексикография английского языка / Л. П. Ступин. – М., 1985. – 289 с.



Анастасія Мінько,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викладач О. О. Каліберда
ТОПОНІМІЧНА ЛЕКСИКА ТА ПРИНЦИПИ ЇЇ ОПИСУ В АНГЛОМОВНИХ ТЛУМАЧНИХ СЛОВНИКАХ
Актуальність дослідження зумовлена, з одного боку, значущістю топонімічної лексики у системі лінгвокультурних атрибутів англомовного соціуму з огляду на його історико-культурну своєрідність, а з іншого – застосуванням лексикографічного підходу, який дає змогу розглянути комплексну природу топонімів і репрезентувати її формальними методами. Необхідність такого дослідження зумовлена відсутністю теоретично обґрунтованих принципів лексикографічного опису топонімічної лексики і довільністю у виборі методів репрезентації топонімів у сучасних англомовних словниках.

Топоніми неодноразово слугували предметом дослідження як у мовознавстві, так і в суміжних з ним дисциплінах (В. Горпинич, В. Жучкевич, Ю. Завгороднєв, П. Зирянський, К. Ірісханова, В. Лейчик, О. Леонович, В. Молчановський, О. Михальчук, Е. Мурзаєв, В. Никонов, М. Подольська, А. Попов, О. Ріпецька, З. Рубцов, П. Секірін, А. Селищев, Т. Скопюк, А. Суперанська, В. Тарасевич, К. Цілуйко, В. Чабаненко, О. Черняховська, R. Cameron, C. Matthews, R. Rennick та інші). У результаті зазначених досліджень було запропоновано різноманітні підходи до аналізу цього шару лексики, перш за все ономастичний (О. Білецький, В. Біленька, О. Мурнаєва, А. Суперанська, J. Algeo, A. Gardiner, N. Sahu), етимологічний (К. Вальдман, В. Горпинич, В. Ілліч-Світич, Ю. Карпенко, Р. Кравчук, А. Орлов, C. Blackie, R. Douglas, T. Gibson и C. Blackie, C. M’Cready), історичний (Е. Вартанян, В. Горпинич, В. Лобода, Л. Масенко, В. Даниленко, Д. Європеус, М. Марр, Т. Мельникова, А. Попов, Є. Поспєлов, В. Шостакович, E. Mc Clure, G. Jensen, J. Johnson, G. Kristenson, F. Leunsbury, I. Taylor, J. Walbran) і структурно-семантичний (Г. Бондарук, Т. Булановська, А. Дульзон, Р. Мацаєва, О. Суперанська, A. Smith, E. Tengstrand). Інтенсивно укладаються і словники топонімів. Об’єктом дослідження виступає топонімічна лексика та методи її опису в загальних тлумачних словниках англійської мови.

Топо́нім (від грец. τόπος – “місце” і όνομα – “назва”) – назва місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічна назва. Топоніми вивчає наука топоніміка.

Для вивчення історії будь-якого народу, умов його життя, географічного середовища, розвитку і специфіки його мови велике значення має дослідження і вивчення географічних назв. Географічні назви, їх походження та історія формування цікавили людей з давніх-давен. Першими топонімами ставали звичайні загальні слова: “вода”, “гора”, “ліс” тощо. Пізніше, коли люди почали освоювати значні простори, на яких були гори, ліси тощо, вони потребували різноманітності назв таких об’єктів. Для цього використовували певні означення, що характеризували ці об’єкти за кольором, величиною, формою. Будь-яка географічна назва (ойконім, оронім, гідронім тощо) зберігає у собі певний зміст. Вони відображають природні особливості місцевості, її поверхню, рослинний і тваринний світ, корисні копалини тощо. Але, звичайно, не лише географічне середовище визначає характер місцевих назв: їх форму і зміст завжди зумовлюють суспільно-історичні чинники.

Роботи у галузі теоретичної лексикографії охоплюють декілька напрямів, провідними з яких є історичний, типологічний і методологічний. За будь-якого підходу у центрі уваги перебувають самі словники, засади їх укладання, методи розв’язання конкретних завдань – від принципів відбору словника до позамовних проблем, наприклад, використання шрифтів і графіки.

Проте незважаючи на значний обсяг проведених досліджень і на вдосконалення словникової роботи як з теоретичного, так і з технічного боку, майже в усіх аспектах залишається багато проблемних питань. Однією з найменш розроблених є проблема опису власних імен, хоч їх лінгвістична своєрідність і комунікативне значення не викликає сумнівів, а опис онімів у загальних словниках доцільний і необхідний.


ЛІТЕРАТУРА

1. Антрушина Г. Б. Лексикология английского языка / Г. Б. Антрушина. – М. : Высш. школа, 1985. – 223 с.

2. Арнольд И. В. Лексикология современного английского языка / И. В. Арнольд. – М. : Высш. школа, 1973. – 300 с.

3. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства : [підручник] / М. П. Кочерган. – К. : ВЦ “Академия”, 2000. – 368 с.




Ганна Пелехата,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викладач Т. Ю. Шевчінська
ТЕНДЕНЦІЇ ЗБАГАЧЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СЛОВНИКОВОГО СКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ АНГЛІЦИЗМАМИ (НА МАТЕРІАЛІ ЗМІ)
Англійські лексичні конституенти займають сьогодні визначне місце серед іншомовних запозичень української мови. Це пов’язано передусім із зростанням ролі, яку відіграє англійська мова серед мов світу. Англійська зараз дуже популярна. Це мова науки, культури, політики, бізнесу. Українській мові притаманна наявність значної кількості англійських лексичних запозичень у її словниковому складі, що найяскравіше віддзеркалюються у ЗМІ.

Мета роботи – проаналізувати та описати англомовні запозичення в мові сучасних періодичних видань. Це зумовило постановку наступних завдань: встановити критерії визначення англійської мови як мови-джерела; визначити шляхи збагачення української мови англійськими запозиченнями. У дослідженні застосовуються аналіз словникових диференціацій, метод лінгвістичного спостереження, що використовувався для виявлення тенденцій збагачення та розвитку словникового складу української мови англіцизмами.

Міжмовні контакти в україністиці попередніх десятиліть проаналізовано у великій кількості праць. Так, у перші десятиліття XX століття на матеріалі української мови чужомовні одиниці досліджували В. Аристова, А. Гудманян, Б. Задорожній та інші. Висвітленню цього питання в 40-60-ті роки присвятили свої праці такі лінгвісти, як: В. Русанівський, В. Сімонок та інші. У новітній період з’явилися праці Г.Яворської, М. Кочергана, Ю. Зацного та інших. У зарубіжній лінгвістиці варто назвати праці В. Аристова, У. Вайнрайха, Д. Лотте та інших.

Процес виділення слів англійського походження у словниковому запасі української мови є досить нелегким завданням, що пов’язано з факторами теоретичного, історичного, етимологічного та методологічного характеру. Етимологічний склад самої англійської лексики, як відомо, становить в основному запозичення різних мовних пластів та епох (приблизно 75%), а власна лексика англійської мови має в більшості випадків паралелі в інших германських мовах.

Ретельний аналіз слів (516 ЛО), запозичених з англійської мови, дає можливість встановити критерії визначення англійської мови як мови-джерела. Англіцизмами в українській мові будуть вважатися такі слова: власне англійські слова та їх похідні в англійській мові: слова, корені або морфеми, що існують в англійській мові з давніх часів (“lord”, “beefsteak”, “sandwich”); англійські власні назви, що стали загальними в англійській мові (“boycott”, “service jacket”); слова, запозичені англійською мовою в різні епохи з інших мов, що отримали на англійському ґрунті нові значення та з цими значеннями розповсюдилися в інших мовах: звичайні запозичення, що були переосмислені: “vulgar”, “humour”, “sport”; штучні запозичення, створені в англійській мові з греко-латинських елементів: “locomotive”, “specialist”, “marketing” та інші.

Серед професійної лексики і термінології, запозиченої останнім часом, кількісно чималу і впливову групу становлять також одиниці на позначення інноваційних технологій, сучасного оснащення, зокрема різноманітних апаратів, приладів, пристроїв, які активно входять у повсякденне життя українського загалу. В останні десятиліття в Україні набули поширення англійські назви різноманітних неформальних течій, угруповань, що відзеркалюються у ЗМІ. Слід відзначити, що на сучасному етапі у спеціалізованих, а зрідка й у науково-популярних виданнях, у засобах масової інформації, рекламі часто зустрічається чимало слів, засвоєних безпосередньо з англійської мови переважно без їх транслітерації. Наприклад: “Конкам – це найбільший провайдер (provider) Інтернету в місті Харкові (Вісник. – 2003. – № 34. – С. 34)”; “Невідкладно розв’язати питання про індексацію (indexation) внесків громадян у Ощадбанк (Фінансовий кур’єр. – 2001. – № 34. – С. 28)”.

Мова мас-медіа є своєрідним дзеркалом сучасної літературної мови, у якому відбивається багатофункціональність національної мови, ступінь її інтелектуалізації, зокрема через поширення термінів з різних галузей знань та їхню загальномовну адаптацію. Фіксування такої лексики у досліджуваних джерелах є показником літературно-нормативної адаптації термінів, випробування на міцність, тривкість запозичень, на органічне входження до словотвірної системи української мови. Вивчення процесів неологізації на матеріалі мовної практики мас-медіа засвідчує, що останні відіграють у сучасній літературній мові роль головного чинника сприймання лексичних інновацій, поширення й узвичаєння їх у масовій свідомості читачів. І тому вважаємо тему перспективною для подальшого дослідження.
ЛІТЕРАТУРА

1. Аристова В. Англо-русские языковые контакты / В. Аристова. – Л. : Наука, 1978. – 68 с.

2. Володарская М. Заимствования как отражение русско-английских контактов / М. Володарская // Вопросы языкознания. – 2002. – № 4. – С. 13-17.

3. Зацний Ю. Сучасний англомовний світ і збагачення словникового складу / Ю. Зацний. – Львів : ПАІС, 2007. – 228 с.



Филипп Герасименко,

2 курс инженерно-педагогического факультета.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. О. В. Клокова

(ГОУ ВПО “Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт”)
К ВОПРОСУ О СТАТУСЕ КОММУНИКЕМЫ КАК ЯЗЫКОВОЙ ЕДИНИЦЫ
В разговорной речи широко употребляются экспрессивные языковые единицы типа: А как же! Вот еще! Ни за что на свете! Данные нечленимые предложения, обладающие неоднородностью своего состава, в современном русском языке выступают в качестве одного из средств вербализации коммуникативного смысла высказывания. В лингвистической литературе нет единого мнения относительно статуса подобных единиц. Предметом изучения данной проблемы занимались известные ученые В. Виноградов, Н. Шведова, В. Бабайцева, Г. Валимова, В. Меликян и ряд других отечественных исследователей относит подобные построения к синтаксическим единицам, называемым коммуникемами [2].

Коммуникема – коммуникативная единица синтаксиса, несущая то или иное сообщение, но не являющаяся “предложением в грамматическом смысле этого термина” [1, с. 543]. Лексемы, составляющие наполнение данных синтаксических построений, исчисляемы, составляют ограниченный список; это слова различных частей речи, функционирующих как некая единица языка, имеющая определенные функции: коммуникативную, текстообразующую. Контекст помогает “восстановить” смысл высказывания, полностью представить речевую ситуацию.

Коммуникемы отличаются от фразеологических единиц: они не способны сочетаться с другими словами в грамматическом аспекте. Сочетаемость коммуникем реализуется только на уровне семантики.

Особую группу составляют этикетные коммуникемы. К формальным источникам экспрессивности этикетных коммуникем следует отнести нестандартность их плана выражения, которая проявляется в сжатости формы и наличии аграмматичных элементов. Принципы их построения существенно отличаются от традиционных правил организации языковых единиц. Нестандартные приемы организации формальной стороны языковых единиц обусловливают повышение их экспрессивного потенциала. Использование в речи подобных единиц языка акцентирует внимание на коммуникативных центрах, рождает эмоции. К нестандартным в формально-семантической организации этикетных коммуникем можно отнести соотношение плана выражения и плана содержания. Контраст между формальной краткостью и информативной емкостью коммуникем выступает в качестве фактора, порождающего их экспрессивность: чем меньше произносится слов и чем больше будет выражено этими словами, тем больший будет эффект. Подобная асимметрия формы и содержания языковой единицы способствует интенсификации и актуализации предмета речи. Сокращение текста при помощи коммуникемы в полной мере соответствует принципу экономии, который превалирует в устной форме диалогической речи, а также позволяет избежать неоправданного повтора отдельных элементов предмета речи. В разговорной речи отдельные этикетные коммуникемы проявляют способность не только к семантическому, но и к грамматическому переосмыслению. В результате асимметрия между означающим и означаемым коммуникемы значительно возрастает, что способствует еще большему повышению их экспрессивности. Случаи асимметрии формы и содержания обновляют форму языковой единицы, привлекают внимание коммуникантов своей необычностью. Это способствует актуализации коммуникативного смысла этикетных коммуникем. Этикетные коммуникемы проявляют чуть меньшую зависимость от контекстуального окружения, чем коммуникемы других семантических групп, что обусловлено спецификой этикетной сферы коммуникации.



ЛИТЕРАТУРА

1. Грамматика современного русского литературного языка. – М., 1970.

2. Меликян В. Ю. Об одном из типов нечленимых предложений и его эстетических функциях // РЯШ. – №2. – 1999.

Валерия Жогло,

5 курс Института филологии.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. В. И. Жиляков
НОВЫЕ СИНТАКСИЧЕСКИЕ ЯВЛЕНИЯ И ПУНКТУАЦИЯ
Тенденции к аналитизму в современной русской грамматике могут проявляться как в нейтральных стилистических условиях, так и в стилистически отмеченных. Начиная с 60-х годов, появился термин “экспрессивный синтаксис”. Понятие это не уточнённое и строго не определённое, применяется при описании отдельных синтаксических явлений письменной речи. Основания выделения самой сферы экспрессивного синтаксиса во многих работах несколько различаются [1; 2; 3 и др.]. Понятие экспрессивного синтаксиса относится только к определённой сфере бытования некоторых синтаксических структур. Поэтому следует уточнить и сферу употребления, и понятие экспрессивного синтаксиса, т.е. параметры, связанные между собой.

Обращаясь к вопросу о сущности экспрессивных синтаксических конструкций, следует остановиться на соотношении устных расчленённых конструкций и письменных, книжных. Часто говорят, что в основе экспрессивных конструкций письменной речи лежит разговорный субстрат. Однако этот субстрат в устном синтаксисе выполняет иные функции, чем в письменном. В ходе наблюдений над реально звучащей речью удалось провести границу между синтаксическими построениями, которые вызваны именно устной формой речи (спонтанностью, неподготовленностью), и употребляемыми преимущественно в устной речи синтаксическими конструкциями, построение которых не вызвано формой речи, но которые всё равно осознаются как разговорные, где бы они не употреблялись.

Во всех исследованиях последнего десятилетия подчёркивается, что пунктуация русского языка является развитой и устойчивой, представляя собой отдельную функциональную систему. Однако стабильность русской пунктуации есть результат ее длительного исторического становления, безусловно, связанного со становлением синтаксического строя современного русского литературного языка. Изменчивость пунктуационной системы, таким образом, – естественный процесс в развитии графических средств языка. Становление русской пунктуации и основные этапы её развития показывают, что она строится на трёх принципах – грамматическом, смысловом, интонационном, ведущим из которых обычно называют грамматический.

Итак, в связи с развитием экспрессивного синтаксиса противопоставляются как бы две тенденции: во-первых, приспособление знаков препинания к экспрессивным задачам, некоторая активизация их, иногда избыточность; во-вторых, отсутствие какого-либо пунктуационного оформления, также в экспрессивно-стилистических целях. Второе встречается редко. Избыточность или, напротив, отсутствие пунктуационного оформления текста вряд ли точно передаёт его реальное “звучание”. Следует заметить, что “звучание” текста, прежде всего, воспроизводится при его актуализации, при коммуникативном членении текста, а также в скрытом диалоге при несобственно-прямой речи, когда пунктуация, казалось бы, “озвучивает” текст, на самом деле часто это лишь иллюзия, рассчитанная на зрительное восприятие.


ЛИТЕРАТУРА

1. Вопросы языка современной русской литературы. – М. : Худ. лит-ра, 1971. – 215 с.

2. Иванчикова Е. А. Парцелляция, её коммуникативно-экспрессивные и синтаксические функции / Е. А. Иванчикова // Русский язык и советское общество : морфология и синтаксис современного русского литературного языка. – М. : Наука, 1968. – С. 40-48.

3. Русская грамматика. – М. : Наука, 1980. – 272 с.



Юлія Вітвицька,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М. М. Греб
Особливості комунікативної організації зіставних конструкцій у сучасній українській мові
Особливістю зіставних речень на зразок: “Її зволожені уста, на яких лежав відсвіт далекої зірки, завжди пахли чорнобривцями, а коси різдвяною кутею” (М.Стельмах); “Усе життя – це вічність, а вічність – це хвилина” (П. Сингаївський), – є те, що мовець, піклуючись про свої інтереси, а саме про досягнення комунікативної мети, намагається сформувати думки так, щоб донести до слухача сутність повідомлення, довести йому його важливість і справити на нього те чи інше враження. Отже, структурно-семантична організація складних зіставних речень підпорядкована комунікативній меті мовця.

Як довів аналіз, особливістю зіставних речень, яка вирізняє їх з-поміж інших складних речень, є те, що їх тип значною мірою визначається характером комунікативної організації. Іншими словами, зіставним конструкціям притаманне актуальне членування – смислове членування, пов’язане з певним контекстом або ситуацією. Актуальне членування, за І. Вихованцем, “відповідає комунікативному завданню, тобто орієнтоване на актуальну (важливу у цей момент) інформацію, яка становить сутність відповідної комунікації і задля повідомлення якої ця комунікація має відбутися. Отже, актуальне членування речення стосується лише мовлення і відбиває природу мовленнєвих актів [1, с. 148]”.

Мета дослідження – з’ясувати особливості комунікативної організації зіставних конструкцій, адже довгий час у мовознавчій літературі точилися суперечки навколо питання про те, яка з частин складносурядного речення є важливішою. Так, з одного боку, існувала думка, що основна інформація висвітлюється у першій частині речення. При цьому друга частина вносить лише щось додаткове й тому менш суттєве до повідомллюваного раніше [2, с. 59]. З іншого боку, мова йшла про те, що інформація, втілена у першій частині, має попередній характер. Друга частина, хоча й додається пізніше, усе ж містить основний інформативний зміст висловлення [3, с. 34].

Аналіз зіставних речень свідчить про те, що комунікативною метою мовця є відобразити певну ситуацію дійсності і донести до слухача її сутність, свої думки стосовно неї, певну ідею. Для того щоб здійснити свій комунікативний намір, мовець прагне зробити висловлення семантично довершеним, тобто таким, зміст якого цілком задовольняє комунікативній потребі. Використовуючи структуру складного речення, мовець поступово наближується до своєї мети: спочатку, у першій предикативній частині, він подає зміст, необхідний для розуміння висловлення у цілому. Разом із тим, цей зміст не є, з погляду мовця, достатнім для реалізації його задуму. Хоча зміст першої частини і є важливим, але він не є вичерпним. Так мовець позначає зміст першої частини як необхідний для розуміння висловлення у цілому, але все ж він не достатній для остаточного розкриття його задуму. Здійсненню цього підпорядковано зміст другої частини. У зв’язку з роздумами над семантикою зіставного відношення виникає питання про те, яку мету переслідує мовець для вираження своєї думки.

Побудова конструкції у зіставному ключі може сприяти вираженню комічного. Прикладом цього може слугувати таке речення: “Великий піст триває сім тижнів. Він є дуже суворим. Сільський священник сам майже нічого не їв, а худобу годував лише зранку” (С. Черкасенко). Нестандартність, навіть екстраординарність ситуації, описаної у другій предикативній частині, пояснюється добре відомим фактом. Комічний ефект виникає через невідповідність вираженого у структурі зіставного речення змісту. Зіставлення мало б сприяти думці про надзвичайну святість сільського священика, однак негативна оцінка ситуації з худобою суперечить цьому. Усім відомо, що піст не поширюється на тварин, та й розрахунки священика на те, що його дії будуть поміченими, ідуть врозріз із церковними канонами – людина, яка дотримується посту, не повинна це афішувати.

Таким чином, побудова конструкції у зіставному ключі допомагає мовцеві виконати поставлене комунікативне завдання. Це пов’язано з тим, що до змісту першої частини конструкції додається той зміст, що дозволяє уникнути непорозуміння, помилкового ходу думки, і спрямувати думку слухача у потрібному напрямку.


Література

1. Вихованець I. Р. Граматика української мови. Синтаксис / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

2. Загнітко А. П. Український синтаксис (Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс) : навчальний посібник / А. П. Загнітко. – Ч. 2 . – К. : ІЗМН, 1996. – 240 с.

3. Матезиус В. О. О так называемом актуальном членении предложения / В. О. Матезиус // Пражский лингвистический кружок. – М. : Наука, 1967. – С. 239-245.



Юлія Созанська,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М. М. Греб
Особливості функціонування власне зіставних конструкцій у сучасній українській мові
На підставі значення сполучника а залежно від характеру семантичного наповнення частин складаються різні значення складних речень. Спираючись на думки В. Бєлошапкової, ми також будемо окремо виділяти семантичний різновид речень зі сполучником а, а саме власне зіставні речення. Мета дослідження – з’ясування особливостей функціонування власне зіставних конструкцій зі сполучником а.

У власне зіставних реченнях встановлюється різниця між двома подібними явищами: семантичне наповнення частин зіставного речення характеризується специфічною єдністю рис подібності та відмінності, що виявляється у характері лексичного складу і побудови частин, які у зіставних реченнях деякою мірою типізовані. Лексичний склад частин, з одного боку, характеризується предметною спільністю; з іншого боку, він обов’язково містить елементи, які у цьому контексті сприймаються як контрастні або, принаймні, як виразники неподібності. Ця особливість лексичного складу частин може доходити до включення антонімів (однієї або декількох пар), а може проявлятися з меншою різкістю, наприклад: “Руки білі, а сумління чорне” (Нар. тв.); “Не плач, не журися, а за свого миленького Богу помолися” (Л. Костенко); “Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво” (С. Васильченко).

Частини зіставних речень можуть мати спільні члени. Нормою нейтрального мовлення є неповторення у другій частині слів, які вже зустрічаються у першій, наприклад: “Вчись не до старості, а до смерті” (Нар. тв.); “Домовики мусять думати про дім, а не про дороги” (В. Шевчук).

Зіставні речення із спільним для обох частин підметом мають деякі специфічні особливості. Вони або будуються на основі різниці частин за ствердженням/запереченням, або не спираються на цю різницю. В останньому випадку у другій частині необхідний займенник сам, який узгоджується з підметом й формально його замінює, пор.: “Дитина ще майже не вміла писати, а читала досить швидко” (З підручника); “Іван дав наказ всім сидіти, а сам пішов на переговори з ворогом” (І. Ле).

Зіставні речення допускають різну модальність частин. І перша, і друга частина можуть мати модальність індикатива (дійсного способу дієслова) або будь-яку іншу гіпотетичну модальність, наприклад: “Я зайнятий, а ти піди погуляй”; “Ти піди погуляй, а я зайнятий”; “Я зайнятий, а тобі добре б погуляти”; “Тобі добре б погуляти, а я зайнятий”. Винятки складають речення зі спільним для обох частин підметом; у них обов’язкове співпадіння модальних планів частин, яке створює єдину модальність усього складного речення.

Часові плани частин зіставних речень певним чином координовані. Для них характерні відношення одночасності між частинами: явища, що зіставляються, як правило, розташовуються в одному часовому плані. Відношення одночасності відсутні: 1) у реченнях, де основою зіставлення є саме часова різниця; 2) у реченнях, де зіставляються (не за часом здійснення) дві дії, які йдуть одна за одною. У першому випадку можливі відношення як чергування, так і передування, наприклад: “Завтра підеш, а нині я вас не пущу” (Б. Лепкий); “Ще рік тому тут був пустир, а зараз квітне місто” (М. Шеремет). Характер часової співвіднесеності зіставлюваних явищ тут виражається лексико-контрастними вказівками на час у першій та другій частині: “у минулому році... а зараз”, “сьогодні... а вчора”, “сьогодні... а завтра” тощо. Тому порядок розташування частин по відношенню до сполучника тут, як і у реченнях, які виражають зіставлення одночасових явищ, можливий будь-який; він повністю визначається задачами повідомлення: “Сьогодні сонячно, а вчора був дощ”; “Вчора був дощ, а сьогодні сонячно”. У другому випадку між першою і другою частиною єдині можливі відношення чергування, наприклад: “Хворий пішов, а лікар продовжував охайно перебирати хірургічний інструмент” (Ю. Щербак). Ці відношення виражаються не лексично, а безпосередньо порядком частин. У реченнях такого типу зіставне значення послаблене. За структурою і семантикою цей тип близький до єднальних речень із сполучником і. У ньому можлива заміна сполучника а сполучником і, яка повністю усуває зіставне значення, а у деяких випадках супроводжує і більш суттєвим семантичним зрушенням: при певному семантичному наповненні сполучник і допускає значення внутрішньої зв’язаності дій, мотивованості другого першим, результативності; у реченнях зі сполучником а таке значення неможливе, пор.: “Діти побігли в ліс, і бабуся повернулась до вишивання” та “Діти побігли в ліс, а бабуся повернулась до вишивання”.


Література

1. Белошапкова В. А. Современный русский язык. Синтаксис / В. А. Белошапкова. – М. : Высшая школа, 1977. – 248 с.

2. Загнітко А. П. Український синтаксис (Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс) : навч. посібник.  / А. П. Загнітко. – Ч. 2. – К. : ІЗМН, 1996. – 240 с.

3. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : підручник / К. Ф. Шульжук. – К. : Вид. центр “Академія”, 2004. – 408 с.



Обломій Юрій,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Е. В. Олійник
СЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ З’ЯСУВАЛЬНИХ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ
За визначенням І. Вихованця, семантична структура складного речення є поєднанням двох і більше предикативно-аргументних структур, між якими встановлюються відповідні семантичні відношення [40, с. 68].

Дослідженням семантичної структури з’ясувальних складнопідрядних речень займалося багато науковців. Загальнотеоретичні проблеми семантики названих конструкцій знайшли відбиття у працях російських синтаксистів: В. Бєлошапкової, Н. Валгіної, С. Крючкова, Л. Максимова, Н. Сергєєвої, А. Студнєвої та українських мовознавців: І. Вихованця, С. Грабовської, М. Каранської, І. Слинька, Н. Гуйванюк, М. Кобилянської, Е. Олійник. Проте багато питань залишаються не розв’язаними. Тому мета нашої роботи полягає в аналізові семантичної організації складнопідрядних речень з підрядною з’ясувальною частиною та виокремленні їх семантичних різновидів. Методи дослідження мотивуються метою й конкретними завданнями, які поставлено в роботі. Основним обрано метод лінгвістичного опису.

У синтаксичній традиції критерії виділення семантичних різновидів складнопідрядних речень піддаються постійному перегляду, що підтверджує актуальність нашої розвідки [1; 2; 3]. Висловлювалася думка, що семантичні різновиди складнопідрядних речень доцільно визначати на підставі закономірностей семантичних відношень між частинами складного речення, а також особливостей структурної та семантичної взаємодії головної та підрядної частин [1, с. 71]. Важливим фактором визначення семантичних різновидів речень прислівного типу є лексичне навантаження опорного слова головної частини, засоби зв’язку між частинами, а також валентна зумовленість та частиномовні ознаки, які передбачають обов’язкову наявність підрядної частини: “Мати не знала, що й мовити” (С. Плачинда); “Мене вже більше починало турбувати те, що дехто з учителів ще ставився до своїх обов’язків по-казенному” (Ю. Збанацький); “Дивно, що й їсти не хочеться” (В. Петльований).

У з’ясувальних конструкціях підрядна частина визначається семантичною та граматичною природою пояснюваного слова головної частини. Розташування, лексичний зміст та засоби поєднання частин у таких реченнях залежать від валентності опорного слова головної частини. У з’ясувальних складнопідрядних реченнях вона інформаційно неповна й потребує певного конкретизатора, яким і виступає підрядна частина. Тому видається доречним розмежовувати різновиди складнопідрядних з’ясувальних речень за семантикою опорного слова головної частини. Крім того, на нашу думку, речення, у яких чітко виявляється з’ясувальна семантика (об’єктна та суб’єктна), вивчені глибше, ніж ті, що характеризуються синкретизмом змісту.

У залежності від семантичного типу опорного валентнозумовлювального слова та його комунікативної спрямованості серед складнопідрядних з’ясувальних речень можна виділити такі види: 1) з’ясувальні речення інтелектуальної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням мислення, судження, знання, висновку, рішення; 2) з’ясувальні речення психічної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням відчуття, сприймання, сподівання, віри; 3) з’ясувальні речення мовленнєвої діяльності; 4) з’ясувальні речення буття та виявлення; 5) з’ясувальні речення волевиявлення; 6) синкретичні з’ясувальні складнопідрядні речення.

Отже, реченнєвоструктурувальними компонентами у з’ясувальних складнопідрядних реченнях є опорні слова з активною валентністю, заповнення якої залежними компонентами робить конструкцію цілісною. У ролі опорного слова головної частини складнопідрядного з’ясувального речення найчастіше функціонують дієслова, дієприслівники та дієприкметники, рідше – похідні від них іменники, прикметники, предикативи, що належать до певних семантичних типів лексики (лексеми зі значенням інтелектуальної, психічної, мовленнєвої діяльності, буття та виявлення, волевиявлення).


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка