Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка4/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ВІДМІННОСТІ АМЕРИКАНСЬКОГО Й УКРАЇНСЬКОГО СТУДЕНТСТВА
У наш час проблема національно-культурних відмінностей різних етносів є дуже актуальною. Завдяки особливостям народів різних країн людина має шанс розширити горизонти свого світогляду, пізнати себе й інших людей, вивчити іноземну мову, порівняти свій спосіб життя з життям іншої нації. Ми, українські студенти, маємо змогу пізнати американський стиль життя, дивлячись їх фільми, слухаючи музику, вивчаючи мову. Багато інформації міститься у книжках та Інтернеті. Крім того, існує велика кількість гуманітарних програм, які забезпечують студентам виїзд за кордон (у тому числі й до США) за студентськими візами.

Протягом кількох місяців я перебувала в Америці за програмою обміну студентами, де працювала і відпочивала, а також мала можливість безпосередньо спілкуватися з американцями та спостерігати особливості їхнього способу життя. Мета і завдання статті: проаналізувати національно-культурні відмінності американського й українського студентства.

Як у більшості громадян України, у мене до подорожі вже було певне уявлення про цю націю, однак реальність внесла серйозні корективи у мій образ “типового американця”. Хибне уявлення про те, що ця нація “тупа”, у мене зникло одразу. Я не зустріла жодної людини, як мала б розумові відхилення. Молодь, з якою я познайомилася, інтелектуально розвинена. Студенти ставилися до навчання дуже серйозно, у віці 19–21 року вони можуть спілкуватися 3–5-ма мовами, деякі навіть знають російську. Порівняно з американською, наша молодь не дуже поліглотна.

Наступна відмінність американців полягає у тому, що у них вироблений рефлекс посмішки на всі випадки життя. Вони можуть привітатися з тобою стільки разів, скільки побачать у цей день. У нас, на жаль, немає такої звички, наш прояв посмішки належить до розряду емоцій. Американці завжди ввічливі, готові допомогти, ніякої злості і хамства, чемні і дуже довірливі люди. Без страху вони пускають до себе жити незнайомих людей (зокрема студентів), якщо ті подорожують і не мають можливості зняти готель. Але у них є якість, не притаманна нашому народові, вони можуть доносити на тебе, якщо щось не збігається з їх соціальними нормами. Багато громадян України байдуже ставиться до біди іншої людини, прагнення допомогти тим, хто цього потребує, стає дедалі рідшим.

Американські студенти не надають такого значення одягу, як ми, поняття вишуканості у більшості з них відсутнє, заміщають вони це комфортністю. На відміну від наших, у їх магазинах є широкий вибір одягу великого розміру (ХХХL). Це пов’язане із тим, що середній розмір американців і українців не збігається.

Американці, на відміну від українців, дуже поважають закони. У США існує багато абсурдних законів, що діють на рівні штату, проте поява цих нормативних актів колись була викликана цілком серйозними причинами. В Україні відсутня така практика.

Ще американці відрізняються від українців тим, що наша ідентичність визначається етнічною приналежністю, а ідентичність американців – громадянством, тому що вони вкрай різнорідні за расовим, етнічним та релігійним складом. Серед американських студентів багато протестантів, баптистів, католиків – це пов’язано з великою кількістю іммігрантів з різних країн. В Україні провідною є православна віра. На жаль, у США все ще існує прихована дискримінація та сегрегація щодо чорношкірого населення.

Американська молодь, яка не досягла 21 року, не може вживати або купувати спиртні напої. Якщо продавець сумнівається у вашому віці, він має право вимагати посвідчення, де вказано, скільки вам років. Хоча українці теж мають закон, що забороняє продаж алкоголю неповнолітнім, але, на жаль, він не виконується.

Практично всі американці з шістнадцяти років мають своє авто. Більшість українських студентів про це можуть тільки мріяти.

Великим злом в Америці є зброя та наркотики, які спокійно розповсюджуються серед учнів вищих шкіл. Щоб зрозуміти, наскільки ця проблема серйозна для Америки, достатньо зауважити, що ми стикаємося з металошукачем тільки під час перевірки в аеропортах, а для них це нормальне явище у вищих американських школах.

Більше за все мені сподобалося в американцях те, що вони патріоти своєї країни. Знаючи її недоліки, вони все одно кажуть: “Ми живемо у найкращій країні у світі”. Прикро, що наші люди продовжують соромитися своїх коренів, своєї мови, особливо потрапляючи за кордон. Я сподіваюся, що і ми навчимося цінувати та любити свою рідну країну Україну, адже і нам є чим пишатися.

У цій статі я навела відмінності, які змогла побачити своїми очима, спостерігаючи та спілкуючись з американцями. Це доводить, що українці й американці дуже різні за своєю культурою, релігією, ставленням до життя, але нам є чому один в одного повчитися. Тому потрібно продовжувати дружити народами, при цьому поважаючи своє коріння і коріння іншого народу.



Марина Гурбич,

3 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.політ.н. Н. С. Гармаш
МОРАЛЬНА ДИЛЕМА У ПОЛІТИЦІ
В усі часи людські вчинки у будь-якій сфері життєдіяльності оцінюються з точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної поведінки ми з повним правом можемо підходити з моральними мірками. Громадськість намагається оцінити політику і політиків категоріями справедливості, честі, чесності, виходячи з тих цінностей і норм, що існують у суспільстві.

Наскільки сама політика є моральною? Чи правомірне взагалі застосування до сфери політики категорій етики і моральних цінностей? Ці та подібні питання виникли давно і відповіді на них намагалися знайти багато історичних діячів, філософів, політологів. Цією проблематикою цікавилися з давніх часів і продовжують займатися сьогодні: Сократ, Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, І. Кант, М. Ганді, Ф. Рудич, С. Гелей, В. Бебик.

Мета нашого дослідження – з’ясувати сутність моральної дилеми у політиці, розкрити ймовірні шляхи вирішення цієї проблеми.

Погляди на вміст моралі у політиці змінювались у контексті історичного розвитку, і, ймовірно, були пов’язані зі змінами форм правління і ставлення самих правителів до свого статусу. Традиція, яка йде від Сократа, Платона та Арістотеля, розглядає політику і мораль як єдине ціле, спрямоване на досягнення суспільного блага, справедливості. Так, приділяючи особливу увагу проблемі морального обґрунтування політики і законів, Сократ убачав основу благополуччя держави у непорушності законів, у підпорядкуванні громадян законам. Арістотель вважав, що державним благом є справедливість, тобто те, що слугує спільній користі.

Н. Макіавеллі уперше чітко сформулював проблему співвідношення політики і моралі, протиставляючи їх одна одній. Він вважав, що головною метою правителя має бути благо держави, що вимагає постійного зміцнення його влади. Оскільки блага держави, зміцнення влади неможливо досягти лише високоморальними засобами, то правитель має діяти, незважаючи на жодні моральні міркування. Н. Макіавеллі вважав цілком прийнятними у політиці жорстокість, лицемірство, фізичне знищення політичних суперників [2]. Таку точку зору Н. Макіавеллі у жодному разі не можна співвідносити з сучасністю, оскільки сам філософ не розводив політику і мораль на всі часи і на всі випадки життя, а такі висновки він робить стосовно роздрібнених на той час італійських держав. Мислитель дотримувався точки зору, що немає незмінно досконалих і незмінно поганих методів управління людьми, є лише методи, які відповідають або не відповідають ситуації.

Макіавеллівське вирішення проблеми співвідношення політики і моралі є одним із варіантів розв’язання моральної дилеми у політиці. Суть її полягає у співвідношенні мети і засобів у політиці, оскільки у ній часто трапляються ситуації, коли проголошувані позитивні під етичним кутом зору цілі досягаються за допомогою етично негативних засобів. Н. Макіавеллі розв’язав цю проблему однозначно на користь мети, вважаючи, що блага мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Протилежною макіавеллівській є позиція, представники якої вважають, що під час досягнення будь-яких політичних цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету моральних міркувань. Відомими представниками цієї позиції були зокрема М. Ганді і М. Кінг. Вони ж говорили, що у політиці, обираючи між більшим і меншим злом, перевагу треба віддати останньому, а задля досягнення високоморальної мети придатні й аморальні засоби [1, с. 318].

Таким чином, приходимо до висновку, що політика певною мірою є аморальною. Для досягнення високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави) усі засоби мають моральне виправдання. Але жодна мета не може виправдати аморальні засоби. Цей принцип є дуже актуальним у політичній практиці сучасного цивілізованого суспільства. А моральність політиків залежить не стільки від їх особистісних якостей, скільки від ситуації, у якій функціонує політика.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гелей С. Українська політологія : навчальний посібник / С. Гелей, Р. Пастушенко, С. Рутар. – Львів, 1996. – Ч. 2. – 406 с.

2. Макиавелли Н. Государь / Николло Макиавелли. – М. : Эксмо, 2008. – 512 с.

Євген Гнибіда,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.політ.н., доц. О. В. Харченко
ДЕМОКРАТІЯ В УКРАЇНІ: МИНУЛЕ ТА СЬОГОДЕННЯ
Актуальність теми зумовлена необхідністю теоретичного осмислення процесів, що відбуваються у політичній системі України, складовою якої є політичні партії та громадські організації, які створюються громадянами для “здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів [1]”.

Метою і задачею дослідження є зростаюча роль демократії у політико-правових реаліях здійснюваного українським суспільством і державою переходу до політичного плюралізму, розбудови інститутів правової та соціальної держави. Головною метою дослідження є аналіз розвитку новітнього демократичного руху в Україні у контексті формування основних демократичних засад у період від Київської Русі до сьогодення. Виходячи із сформульованої загальної мети дослідження, автором були поставлені такі безпосередні завдання: здійснити аналіз теоретико-методологічних та історико-політичних передумов, що вплинули на розвиток демократії в Україні; проаналізувати потенціал сучасної української демократії.

Започаткування певних демократичних традицій в Україні відбулось за часів київської держави (ІХ – ХІІІ століття). У Київській державі, як форма прямої демократії, продовжує існувати всенародне віче, що бере своє походження від племінних сходів у дофеодальний період. Саме громада виступає тут джерелом влади, адже всенародне “закликання” кандидата на княжий престол є практичною реалізацією сформульованої набагато пізніше ідеї народного суверенітету [2].

За часів козацької України (ХVI – XVIII століття) над генеральним урядом стояла військова рада – “збори всього війська”. Її скликали для вирішення найважливіших питань: виборів гетьмана, генерального уряду тощо. У регіонах тогочасної України, містах і селах правили виборні урядовці – як адміністративні, так і судові. Посадовці на всіх щаблях державної влади та місцевого самоврядування були виборними і завжди мали відповідати перед своїми виборцями.

Формування основ сучасної демократії відбувалося у Новий час у контексті еволюції ідей свободи особистості, громадянського суспільства, народного суверенітету, національної держави, коли феодальні хартії і вольності змінюють законодавчі механізми обмеження одноосібної влади монарха. Крім того у сучасній демократії політичні права доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім членам суспільства визначеного законодавством мінімуму соціальних благ. Сьогодні Україна знаходиться у перехідному становищі – від командно-адміністративної до демократичної системи владовідносин. Процес переходу – це широка палітра політичної взаємодії суб’єктів, носіїв і інститутів влади. Вони діють на основі тих функцій, які формуються системою культури, традиціями, особливостями історичного розвитку, психологічними рисами українського етносу [3].

Отже, у ті часи, коли Україна була суверенною (ІХ–ХІІІ століття і ХVI–XVIII століття), вона тяжіла до встановлення демократичного ладу і часто за рівнем демократизму випереджала більшість тогочасних країн Європи. Україна стала однією з перших держав, де було ухвалено Конституцію – Конституцію П. Орлика (1710 рік). Сьогодні ж Україна декларує побудову соціальної держави з розвиненим громадянським суспільством.


ЛІТЕРАТУРА

1.Конституція України

2. Євроатлантичні цінності – одвічні цінності українського народу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dif.org.ua

3. Сухонос В. В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: автономія демократизму та авторитаризму / В. В. Сухонос. – Суми : Університетська книга, 2003.



Олександра Пінчук,

2 курс економічного факультету.

Наук. керівник: асистент В. О. Григор’єв
ПРИЧИНИ МОЛОДІЖНОГО РАДИКАЛІЗМУ НА УКРАЇНІ
В Україні з 2005 року почала рости активність молодіжних неформальних об’єднань, діяльність яких спрямована на насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі [2]. Крайності завжди небезпечні для здоров’я як окремої людини, так і всього суспільства у цілому. Саме сьогодні, коли суспільство втомлено від нескінченних соціальних конфліктів, у його середовищі помітно згустилася атмосфера очікування дива, пошуку панацеї, яка швидко й кардинально вилікує від важкої недуги.

Потреба молоді у соціальній самоідентифікації значною мірою задовольняється воєнізованим характером і закритістю для непосвячених багатьох політичних структур радикальної користі (у радянські часи подібні запити задовольнялися комсомольською організацією, спортивними секціями, військово-спортивними клубами тощо) [1].

Членство у радикальних політичних і релігійних угрупованнях задовольняє підсвідоме почуття протесту значної маси молодих людей проти тотальної комерціалізації усіх сфер життя суспільства. Націоналісти пропонують повернутися до традиційних правил гуртожитку, використовувати для розв’язання конфліктів норми звичаєвого права (родову помсту тощо). Приналежність до радикальної політичної організації автоматично знімає у несформованій свідомості парубка багато “бар’єрів”, пов’язаних із законністю політичних дій. Періодично виникаючі в Криму міжетнічні конфлікти забезпечують радикальні політичні угруповання досить перспективного “резерву” в особі молодих людей, що воювали в “гарячих точках” і звикли до насильства й дисципліні.

У цей час низка політичних угруповань і їх лідерів, прориваючись до політичної влади, активно використовує націоналістичні, релігійно-екстремістські й популістські гасла, усе активніше залучає на свій бік молодь.

У якості основного показника зростання радикалізму зазвичай називають соціально-економічну нерівність. У сучасній Україні розрив між багатими й бідними збільшується – за деякими підрахунками розрив між рівнем доходу 10% самих бідних і 10% самих багатих українців у багато разів перевищує аналогічний показник у країнах Заходу. За даними багатьох опитувань, відбулося не тільки фактичне падіння життєвого рівня більшості населення країни, але й ріст невдоволення цієї більшості своїм матеріальним становищем. В Україні ситуація збільшується ще й тому, що значна частка громадян (від 40% до 65% у різних дослідженнях) критично оцінюють проведену урядом економічну реформу.

Наприкінці хотілося б ще раз відзначити нагальну потребу і своєчасність посилення уваги до життя молоді. Саме в цьому живильному середовищі мають звичай зароджуватися різноманітні революційні віруси з досить яскраво вираженими радикальними й екстремістськими проявами.


ЛІТЕРАТУРА

1. Організоване суспільство: Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть : досвід соціально-філософського аналізу / В. Андрущенко. – К. : ТОВ “Атлант ЮЕмСі”, 2006. – 502 с. – Бібліогр. : с. 499-502.

2. NEWSru.ua//14марта 2009.

3. www.yspu.yar.ru



Катерина Нестеренко-Солоха,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. В. М. Федорик
КОРАН ТА ІСЛАМСЬКИЙ ЕКСТРЕМІЗМ: ВІРОВЧЕННЯ ТА ПРАКТИКА
Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття поняття ісламського екстремізму як негативного прояву мусульманської культури міцно вкоренилося у суспільній свідомості. Значна кількість людей стверджує, що саме віровчення ісламу є джерелом екстремізму та тероризму у сучасному світі. Інші заперечують це твердження, наполягаючи, що Коран має досить гуманні норми права та моралі.

Питання про співвідношення віровчення ісламу та практики останнім часом (особливо після подій 11 вересня 2001 року у США) є предметом дослідження багатьох політиків, істориків, соціологів, культурологів. Н. Наматов зокрема досліджував аспекти релігійного екстремізму у Центральній Азії, єгипетський культуролог М. Закзук аналізував положення Корану та дійшов висновку, що ісламське віровчення зовсім не є джерелом для екстремізму. А. Мірзахмедов виділяє появу “феномену ісламу” та причини його розповсюдження у сьогоденні. Також цьому питанню приділяють увагу й інші дослідники.

Об’єктом нашого дослідження є ісламський екстремізм. Предмет нашої роботи – з’ясувати, яким чином співвідносяться віровчення ісламу та практика ісламського екстремізму. Метою нашого дослідження є аналіз норм Корану з погляду можливого впливу на появу екстремізму та тероризму. У дослідженні використано методи системного аналізу, синтезу на основі вивчення культурологічних джерел, порівняння, зіставлення різних поглядів.

Отже, чи насправді Коран як основне джерело релігійних, моральних, правових та культурних норм ісламу містить у собі заклики до екстремізму, тероризму, насилля. Звернемося до джерела: “Тим, які будуть підвергатися насиллю, дозволено воювати” (Сура “аль-Хадж”, аят 39) [1, c. 1]; “Воюй на шляху Аллаха з тими, хто воює проти тебе, але не переступай (дозволених меж). Воістину, Аллах не любить агресивних” (Сура “аль-Бакара” (Корова), аят 190) [1, c. 1]. Тобто Коран вказує на те, що іслам, хоча і дозволяє воювати, щоб захищатись, але не дозволяє переступати меж та здійснювати агресію. Якщо ж мусульманин відчує, що ворог хоче укласти мир і припинити агресію, то іслам велить йти назустріч і прийняти мир: “Якщо (невіруючі) бажають миру, то й ти бажай миру та уповай на Аллаха” (Сура “аль-Анфаль”, аят 61) [1, c. 2]. Іслам закликає до мирного співіснування з усіма народами і до звернення до немусульман по справедливості, як це сказано у Священному Корані: “Аллах не забороняє вам виявляти дружелюбність і справедливість до тих, хто не воював з вами через віру і не виганяв вас з ваших жител, – адже Аллах Любить справедливих” (Сура “аль-Мумтахана”, аят 8) [1, c. 2]. Окрім того заклики приєднання до ісламу базуються на переконанні шляхом знань, поради, терплячої бесіди, а не шляхом примусу. Коран дає вільне право людині обирати релігію: “Хто хоче, нехай вірує, а хто не хоче, хай не вірує” (Сура “аль-Кахф”, аят 29) [1, с. 2]; “Іслам не робить ніякого розрізнення між пророками” (Сура “аль-Бакара”, аят 136) [1, c. 2], що може свідчити про віротерпимість і таке інше.

Таким чином норми Корану не містять жодного положення щодо заклику до екстремізму, тероризму, насильницьких методів розповсюдження віровчення. Якщо серед мусульман є фанатики та екстремісти, то це явище не має відношення до норм Корану, а є наслідком неправильного розуміння ісламу і помилковими поясненнями його настанов необхідно виокремлювати політичний іслам та іслам як віровчення, а окремі групи та лідери використовують його як засіб політичної боротьби для дотримання певних політичних цілей. Щось подібне ми вже зустрічали у християнській релігії та Хрестових походах середньовіччя. Сьогодні настала черга ісламу.
ЛІТЕРАТУРА

1. Закзук М. Отпор ислама попыткам его дискриминации [Электронный ресурс] / Махмуд Хамди Закзук ; пер. с араб. Сумами Афифи, Абдель Саляма эль-Манси ; под общ. ред. Ахмеда Умарова. – Режим доступа : www.islaam.ru/answers/questions/index.html

2. Мирзахмедов А. Феномен ислама [Электронный ресурс] / Абдирашид Мирзахмедов. – Режим доступа : www.kgau.ru/distance/resources/alex/bib/2003_1/Mirzaxmedov.doc

3. Наматов Н. Религиозный экстремизм в Центральной Азии [Электронный ресурс] / Нурлан Наматов. – Режим доступа : www.ca-c.org/datarus/namatov.shtml



Тетяна Горбачова,

1 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич
МОДЕЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО РЕЛІГІЙНИХ ІНСТИТУЦІЙ
Особливості еволюції українського суспільства відразу після унезалежнення країни, як і у подальшому, значною мірою актуалізували проблему інтеграції регіональних, етнічних, релігійних та інших пострадянських ідентичностей країни у єдину ідентифікаційну матрицю української політичної нації, зумовили пріоритетність цієї проблеми з-поміж інших проблем внутрішньої політики української держави.

Великою мірою зусиллями українських дослідників відбувалося прирощення історичного знання про реалії цієї політики щодо церков і віруючих в Україні. Видається необхідним назвати імена дослідників, чиї праці спричинили розв’язання різних проблем в обраному для цього дослідження предметному полі. Це В. Алексеєв, Ю. Вільховий, І. Одінцов, Д. Пауелл, В. Пащенко, С. Плохій, С. Рамет, Г. Рар, Л. Регельсон, І. Решетар, М. Рибачук, Й. Ротенберг, Г. Сімон, Р. Солчаник, М. Спинка, Т. Ставроу, Н. Стоколос, М. Струве, Н. Теодорович, Ф. Турченко, В. Флетчер, І. Химка, Є. Чигиринський.

Дослідження політичного впливу держави, яка переслідує власні і, як правило, багаторівневі цілі щодо релігійних інституцій, котрі, у свою чергу, надихаються своїми внутрішніми настановами й ціннісними системами, становить самостійну міждисциплінарну проблему, що знаходиться на перетині низки соціальних і гуманітарних наук. Релігія старша і за право, і за державу. “...Вдивляючись у минувщину, ми бачимо там народи, які не знали вогню або колеса, але не знаходимо там народів, які б не знали релігії [3, с. 276]”, – писав з цього приводу англійський філософ Дж. Мур. Водночас, говорити про державну політику щодо релігії й релігійних інституцій у суспільствах, де “все є релігія і все є право”, було б, очевидно, передчасним. Згідно з Г. Зіммелем, ранні форми розвитку культури взагалі позначені відсутністю більш або менш міцних і тривких органічних спільнот, які б водночас не були б культовими організаціями [2, с. 171].

Ми вважаємо, що найбільш адекватною класифікацією політики щодо релігії, релігійних організацій, віруючих для новочасних суспільств може бути така, яка враховує: комплекс історико-культурних, політичних та, з іншого боку, релігійних і церковних факторів [1, с. 171].

Це дозволяє нам говорити про типи політики щодо релігії, релігійних організацій та віруючих. Перший – це теократична політика, де обов’язкова державна ідеологія є обов’язковою релігійною ідеологією, а певна релігійна доктрина є центральною складовою політичного життя (найбільш яскравим прикладом тут є політика, що її здійснювало керівництво Ірану після ісламської революції 1979 рокук) [2, с. 178]. Другий тип, “пом’якшена” редакція теократичної політики – це політика релігійного ототожнення, тобто політика, яка здійснюється державами, що ототожнюють себе лише з однією релігією [2, с. 179]. Водночас, ми вважаємо за необхідне відрізняти таку політичну модель від третього типу політики, який передбачає існування державної церкви. Четвертий тип політики передбачає виокремлення з усієї плюралістичності релігійної сцени групи релігійних організацій, які отримують політичне та юридичне визнання і, відповідно, захист з боку держави. П’ятий тип політичної практики може бути визначений як коопераційний – політика держави спрямована на співпрацю з релігійними організаціями. К. Дюрем відносить до країн, чиї уряди здійснюють подібну політику у релігійній сфері, сучасні Іспанію, Італію та Польщу. Шостий тип ми умовно визначаємо як сепараціоністський, але при цьому вважаємо за необхідне наголосити: типи політики, за яких держава відокремлює від себе церкву.

Цікаву класифікацію політичних моделей для цих країн подає український дослідник В. Єленський. Він пропонує розрізняти тут секуляристський абсолютизм, жорстке й антагоністичне відокремлення церкви від держави; ліберальна (умовно) модель, коли режими погоджуються зі значущістю ролі церкви у справі піднесення соціальної моралі й дають їй у цьому питанні відносну свободу дій; польську модель, яка описує постійну й надзвичайно активну взаємодію католицької церкви, котра спирається на колосальну підтримку поляків, і, з іншого боку, держави у режимі ситуативної та вимушеної співпраці і – набагато частіше – у режимі конкуренції [3, с. 8].

Таким чином, кожна із пропонованих моделей мала свою динаміку історичного розвитку і поставала унаслідок складної взаємодії таких принципових змінних як рівень політичної культури суспільства та його здатність відвойовувати для себе відносно вільні від втручання тоталітарної держави сфери; характер релігійної культури, яка формувалася впродовж сторіч; внутрішня еволюція тоталітарної держави з її (держави) прагненням до стабільності й зміцнення шляхом розширення власної соціальної бази, у тому числі серед віруючих громадян; зовнішньополітичний чинник та інші.
ЛІТЕРАТУРА

1. Войналович В. Партійно державна політика щодо релігій та релігійних інституцій в Україні 1940–1960-х років / В. Войналович. – К., 2005.

2. Зиммель Г. Социально-психологический этюд / Г. Зиммель // Религиоведение. Хрестоматия. – Минск, 2000. – С. 171.

3. Єланський В. Є. Релігія після комунізму / В. Є. Єланський. – К., 2002. – С. 59–68.



Микола Черкунов,

1 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗМІ У ВИБОРЧИХ ПРОЦЕСАХ
Вибори – один із провідних інститутів легітимації демократичної політичної системи і тому є значною подією у житті держави. Значущість їх для населення як для джерела народного суверенітету підтверджується як масовістю виборчої кампанії, так і надзвичайною увагою до неї з боку засобів масової комунікації. Тому основна боротьба передвиборчих перегонів фактично переноситься на віртуальний простір, через що значно актуалізується роль засобів масової інформації як одного з інструментів впливу на громадську свідомість і формування громадської думки.

Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження цієї проблематики справили праці західних та вітчизняних учених, присвячених як загальним питанням політики, так і проблемам впливу мас-медіа на громадську свідомість у період організації та проведення виборчих кампаній. Серед них: Дж. Брайнт, К. Крос, Р. Міллс, Е. Ноель-Нойман, Т. Уайт, Р. Харріс, П. Шампань, Г. Шиллер, Ю. Калиновський, О. Куць, С. Назаренко, С. Наумкіна, Т. Панченко, М. Сазонов, О. Фісун та інші.

Журналістам важко, але слід зрозуміти, що вибори – це особливий період у житті демократичного суспільства. Учасники виборчого процесу мають право обиратися і бути обраними, а виборці мають своє право максимально дізнатися про кандидатів, аби зробити усвідомлений вибір. Подання інформації про учасників виборчої кампанії та їх програми має ґрунтуватися на принципах редакційної незалежності ЗМІ, достовірності, виваженості та неупередженості, а також з урахуванням істотної різниці, яка існує між друкованими й не друкованими ЗМІ. У цьому контексті слід зауважити, що громадське телерадіомовлення несе особливу відповідальність за правдиве й повне відображення виборів, у т. ч. це може стосуватись надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам [3, с. 12].

Треба визнати існування певних специфічних особливостей висвітлення усіх типів політичних виборчих кампаній – президентських, виборів до законодавчих органів, регіональних, місцевих органів влади і політичних референдумів – щодо поширення результатів опитування громадської думки, платна політична реклама, право на відповідь, дні роздумів і надання передвиборного часу.

Отже, кожна держава може регулювати ті чи інші питання з урахуванням її історичних традицій, але нормативні рамки висвітлення виборів мають відповідати основному принципу свободи вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції з прав людини в інтерпретації Європейського суду з прав людини [2, с. 145]. Законодавство має виробити низку принципів щодо заходів стосовно засобів масової інформації під час висвітлення ними виборчих кампаній, зокрема: 1) нормативні межі висвітлення виборів ЗМІ не повинні суперечити ні редакційній незалежності газет або журналів, ні їхньому праву висловлювати будь-які політичні симпатії; 2) висвітлення виборчих кампаній друкованими виданнями, що належать органам державної влади, має ґрунтуватися на засадах правдивості, зваженості й об’єктивності, без дискримінації або підтримки конкретної політичної партії чи кандидата. Українське законодавство крім декларативних положень у забезпечення цього містить конкретну норму про заборону впродовж 20 хвилин до і після теле-, радіотрансляції передвиборної агітаційної теле-, радіопрограми партії (блоку) на тому ж каналі мовлення у будь-якій формі коментувати чи оцінювати зміст передвиборчої агітаційної програми [1, с. 34]; 3) державні й приватні мовники під час виборчих кампаній повинні бути особливо правдивими, зваженими й неупередженими у програмах новин і поточних подій, зокрема у дискусійних програмах, таких як інтерн’ю або дебати.
ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про засоби масової інформації”. – К., 2005.

2. Європейський суд з прав людини : базові матеріали. – К. : Український центр правничих студій, 2007.

3. Петрова Н. Медіа у виборах. Українські реалії / Наталія Петрова. – К., 2007.



Марина Гурбич,

3 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.політ.н. Н. С. Гармаш
ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ НАПЕРЕДОДНІ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 2010 РОКУ
Саме зараз наша країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Ще не дійшло до соціального вибуху, але немає і співробітництва, довіри. Народ навчився виживати, але ще й досі не навчився захищати свої права. Сьогодні, напередодні чергових президентських виборів, опозиційні настрої щодо влади не згасають. Мета нашого дослідження – визначити особливості перебігу Президентської виборчої кампанії 2010 року, з’ясувати політичні уподобання електорату.

Багато політологів сьогодні говорять на тему майбутніх виборів, намагаються спрогнозувати їх результати і передбачити майбутнє країни за нового президента. Вони стверджують, що вибори Президента України у 2010 році суттєво відрізнятимуться від виборів Глави держави у 2004 році. Зокрема, за словами керівника Центру “Соціальний моніторинг” О. Балакірєвої, спільним в електоральних настроях напередодні виборів Глави держави 2004 і 2009 років стане високий рівень активності. Водночас, зауважила вона, за півроку до президентських виборів можна констатувати високий рівень невизначеності електоральних уподобань (25-30%). Окрім того, спостерігається недовіра до влади, політиків і політичних партій, що було притаманне і у 2004 році [1].

Причому ця недовіра навряд чи зникне найближчим часом, оскільки жоден політик не спроможний вирішити всіх проблем, які турбують пересічного українця. Зміна влади призводить лише до появи нових надій на вирішення цих проблем. Однак, історія показує, що вагомі зміни неможливо зробити за короткий час, їх розв’язання завжди є поступовим явищем [2, с. 233]. А прихильність виборців політикам вдається завойовувати переважно через психологічний тиск, що проявляється в акцентуванні уваги на помилки своїх попередників і в обіцянках їх виправити.

Суттєвою відмінністю старту президентської кампанії 2009 року від 2004 року, на думку О. Балакірєвої, є те, що вона проходитиме в умовах світової фінансової кризи, яка розпочалася ще у 2008 році. У цьому зв’язку і рівень соціальної напруженості у державі прогнозується більш високий, ніж напередодні виборів у 2004 році, зазначила керівник Центру “Соціальний моніторинг”.

За словами керівника Центру соціальних досліджень А. Єрмолаєва, виборцям у 2010 році буде значно важче визначитися зі своїми уподобаннями, оскільки у 2004 році спостерігалася чітка біполярність у розподілі політичних симпатій, а тепер – ні. Зараз спостерігається “навіть не політичний трикутник, а, як мінімум, п’ятикутник”, – це Президент В. Ющенко, Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко, лідер опозиції В. Янукович, лідер “Фронту змін” А. Яценюк і так звані “ідеологічні” політики – лідер комуністів П. Симоненко та інші [3].

Голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента” В. Фесенко зазначив, що на майбутніх президентських виборах виборці голосуватимуть швидше проти когось, ніж на підтримку, обираючи таким чином “менше зло”. Саме ця особливість, на думку політолога, може вплинути на результати голосування у другому турі, у який В. Янукович, швидше за все, потрапить із відривом від Ю. Тимошенко. “Але це не означає, що він (В. Янукович) стане Президентом, бо голосуватимуть не стільки за, скільки проти В. Януковича”, – прогнозує В. Фесенко. Він також висловив думку, що у разі, якщо Ю. Тимошенко переможе на президентських виборах, криза закінчиться швидше, окрім того, зменшиться імовірність розпуску парламенту. Водночас, якщо до влади прийде В. Янукович, криза може затягнутися, вважає В. Фесенко. Так чи інакше, за словами експерта, штаби основних кандидатів постійно намагатимуться вести кулуарні переговори, щоб убезпечити себе від ризиків та невизначеності результатів виборів [1].

У жовтні – листопаді 2009 року нами було проведено соціологічне опитування серед пересічних виборців. До числа опитаних увійшли студенти та викладачі Бердянського державного педагогічного університету, працівники закладів освіти, культурних закладів, тобто, переважно, соціальна сфера. За результатами опитування, проведеного у межах нашого дослідження, вже сьогодні можна визначити основних лідерів президентських перегонів – В. Янукович (20%), Ю. Тимошенко (14%), А. Яценюк (7%).
ЛІТЕРАТУРА

1. Заховайко М. Політологи прогнозують, що вибори Президента України у 2010 році суттєво відрізнятимуться від виборів Глави держави у 2004 [Електронний ресурс] / М. Заховайко. – Режим доступу : http://w.w.w.ukrinform.ua/ukr/order/?id=824263

2. Політологія : підручник / за ред. М. М. Вегеша. – [3-тє вид., перероб. і доп.]. – К. : Знання, 2008. – 384 с.

3. Філіповський В. Виборча система в Україні. Проблеми та шляхи їх вирішення [Електронний ресурс] / В. Філіповський. – Режим доступу : http://h.ua/story/191245/


Анастасія Гаврилова,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., ст. викл. Т. П. Макаренко
ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ – ОЗНАКА ЦИВІЛІЗОВАНОЇ ДЕРЖАВИ
Останнім часом в усьому світі зросла актуальність питань, пов’язаних із гендерною рівністю. Гендерна рівність передбачає рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Рівні права є однією з ознак правової держави. Держава зобов’язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством. За останні десятиліття в юридичній літературі з’явилася низка досліджень з цієї теми: О. Руднєва, Н. Грицяк, О. Дашковська, В. Яловий, Т. Мельник та інші.

Мета нашого дослідження – проаналізувати рівність прав жінок і чоловіків у нормативно-правових документах.

Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків є одним з головних напрямків політики у діяльності Європейського Союзу. Україна підписала всі міжнародні документи щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків (Декларація щодо рівності жінок і чоловіків – 1988 рік, Пекінська декларація й Платформа дій – 1995 рік, Декларація Тисячоліття – 2000 рік, документи Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з питань гендерної рівності – 2000 рік та інші), ратифікувала Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок і взяла на себе відповідні зобов’язання.

Прийняття 8 вересня 2005 р. Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” [1] свідчить про новий підхід у розв’язанні гендерних проблем. Цей Закон є дієвим правовим підґрунтям для переходу від декларацій до дій та здійснення гендерних перетворень, відкриває перспективи побудови суспільства рівних можливостей. До цього рішення Верховна Рада України йшла понад п’ять років. У законі передбачено визначення основних засад державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, механізмів забезпечення рівності таких прав, зокрема у сферах здобуття освіти, роботи в органах місцевого самоврядування, державної служби, отриманні винагороди за працю, стосунках з роботодавцями, у соціальній сфері тощо. Передбачена також відповідальність суб’єктів права за порушення законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Комплексні питання гендерної рівності не може вирішити один спеціальний закон. Цей процес складається з багатьох складових, які містять як законодавчу базу, так і відповідні механізми реалізації правових норм. До спеціальних законів можна також віднести Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” [2], який не має аналогів на пострадянському просторі. Але зазначимо, що на цей час дискримінація жінок має місце в економічній, політичній, культурній сферах нашого життя, та особливо у повсякденному житті. Однією з латентних проблем нашого суспільства є домашнє насильство. Стаття 1 Декларації про ліквідацію насильства щодо жінок (1993 року) визначає насильство як “будь-яку дію насильства за статевою ознакою, що тягне чи може потягнути фізичну, сексуальну чи психологічну шкоду чи страждання жінці, включаючи спроби подібних дій, обмеження чи позбавлення волі, що має місце в публічному чи приватному житті [5]”.

За неофіційними даними, кожна 5 жінка в Україні є жертвою домашнього насильства. Кваліфікована правова допомога є недоступною для більшості жінок, які потрапили в скрутну ситуацію. Фактично, в Україні до сьогоднішнього дня немає реабілітаційних центрів для жертв домашнього насильства, які стали нормою для цивілізованих країн. Кваліфікована правова допомога є недоступною для більшості жінок, які потрапили в скрутну ситуацію.

Традиційні стереотипи масової свідомості суттєво обмежують можливості кар’єрного росту для жінок. При працевлаштуванні у жінок менше шансів, ніж у чоловіків, отримати вакантне місце. До того ж нерідко роботодавець зазначає, що конкурс оголошується виключно для чоловіків. Очевидна нерівність позицій жінок та позицій чоловіків на ринку праці призвела до фемінізації бідності. Сьогодні кожна 3 жінка має рівень доходів, що дорівнює прожитковому рівню. Необхідно звернути увагу, на той факт, що з 450 народних депутатів у всі роки лише 3–9% складають жінки, що їх одиниці серед голів обласних та районних державних адміністрацій. І це при тому, що з 46 млн. населення більшість, а саме 53% є жінки.

Якщо розглянути історію українського парламентаризму у гендерній площині, то найбільш збалансованою була Верховна Рада УРСР, де завдяки негласним квотам частка депутатів жіночої статі становила 36%, до того ж посаду спікера обіймала жінка. Із здобуттям незалежності гендерна ситуація погіршилася. Так, за результатами виборів 1990 року жінками було 3% депутатів, 1994 року – 5,7%, 1998 року – 8,1%, 2002 року – 5,1%, 2006 – 8,7% [6]. На рівні обласних рад жінки становлять 11% загальної кількості депутатів. Лише три жінки обіймають посади голів облрад.

Спостерігається певна тенденція: що нижча за рівнем рада, то більш гендерно-збалансованою вона є. На рівні місцевих рад жінки представлені не менш як третиною голосів. Порівняно з результатами попередніх виборів 2002 року ситуація погіршилася. Тоді жінки у депутатському корпусі місцевих рад посіли 42,5% загального складу сільських, селищних, міських, районних та обласних рад. Формальних обмежень до участі жінок або чоловіків у політичному житті в Україні не існує. Проте в уряді В. Януковича жінок немає. Так само не було їх і в попередньому уряді Ю. Єханурова. За останні вісім років жінки були представлені в урядах Ю. Тимошенко (2 з 22), А. Кінаха (1 з 20) та В. Ющенка (2 з 20). Перший уряд В. Януковича також не мав у своєму складі жодної жінки. На обласному рівні серед голів держадміністрацій зараз перебуває лише одна жінка. Низький рівень представленості жінок у виборних органах влади є наслідком малої їх кількості у прохідних частинах списків політичних партій під час виборів. Здебільшого така ситуація пояснюється ігноруванням гендерної проблематики провідними партіями. На процес розвитку суспільства та держави у цілому не може не впливати становище і статус жіночої половини населення.

Отже, зміни у становищі жінок та чоловіків в Україні можливі лише за умови послідовної державної гендерної політики у цій сфері. Запровадження рівності прав та можливостей чоловіків і жінок в Україні відбувається поетапно. Проте цей процес є довготривалим і потребує корінних змін у свідомості та менталітеті українського суспільства. Одними із важливих кроків є прийняття Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів від 27.12.2006 № 1834 [3], та проголошення 2007 року роком гендерної рівності.

Відповідно до Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” [2], Указу Президента України від 26 липня 2005 року № 1135 “Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” [4] та постанови Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2006 № 504 “Про проведення гендерно-правової експертизи” важливим внеском у запровадження гендерної рівності в Україні є проведення Міністерством юстиції України гендерно-правової експертизи чинного законодавства та проектів нормативно-правових актів в усіх сферах законодавства, що стосується прав і свобод людини. Таким чином, гендерна рівність є однією з ознак правової держави.
ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків” від 8 вересня 2005 р. // ВВРУ. – 2005. – № 52. – С. 561.

2. Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” від 15 листопада 2001 р. // ВВРУ. – 2002. – № 10. – С. 70.

3. Постанова Кабінету Міністрів України “Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р.” від 27 грудня 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 1. – С. 91.

4. Указ Президента України “Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків” від 26 липня 2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 30. – С. 48.

5. http://www.ozis.kr.ua/articles.php?lng=ua&pg=35.

6. http://www.usipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=artikle&sid=3618.

Марина Григор’єва,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: асистент В. О. Григор’єв
ЖІНКА У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Завжди стосунки між статями посідали значне місце. Українська дослідниця Н. Зборовська відзначає, що “традиційний спосіб описання чоловічо-жіночої проблематики, коли жіноче означало пасивне, природне, звідси статеве, сексуальне (жінку, власне, вважали єдиним представником статі), а чоловіче – активне, духовне, отож культурне та загальнолюдське, має давню і досить живу традицію. Функція жінки зводилася до природної, біологічної ролі, у той час як чоловіча – інтелектуально-діяльної… [2, с. 11]”.

Античні філософи, обговорюючи проблеми жіночої сутності, визначають низку виключно жіночих властивостей. Жінка в очах грека – істота, безсумнівно, нижча, ніж чоловік. Традиція зведення жінки до функції народжування дітей і на цій основі відкрите проголошення “специфічною” людиною проходить через всі віки, серед її прибічників Е. Роттердамський, М. Монтень, Г. Спенсер та інші.

XVII століття стає переломним в історії філософії осмислення розуму, саме у цей час робиться спроба побачити розум не тільки у його субстанційному значенні, але і як інструмент пізнання, систематичний метод досягнення достовірного знання, покликаний перетворити наукове пізнання із зібрання випадкових істин у єдину систему.

Глибоким проникненням у проблематику статі, любові відзначається срібний вік російської філософії на межі ХІХ – ХХ століть. У цей час виникла специфічна російська “теологія статі” (В. Соловйов, М. Бердяєв, В. Розанов, Ф. Достоєвський). Її відрізняє містичне ставлення до жіночої краси (Ф. Достоєвський), своєрідний символізм статі (В. Розанов).

На сьогодні в Україні проглядається тенденція заглиблення у вирішення ґендерної проблеми. Н. Лавріненко зазначає, що формування ефективної політики рівних можливостей для жінок і чоловіків – одна з вимог побудови дійсно демократичного суспільства. Чоловіки і жінки повинні мати політичну й економічну владу, однакове представництво в органах управління, оскільки і ті, й інші у рівній мірі беруть участь у сфері праці [3, с. 380]”.

С. де Бовуар у своїй книзі “Друга стать” розглядає поняття жіночого призначення і ролі жінки у суспільстві. З розвитком техніки і знарядь праці людина все менше залежала від природи “богів”, а відтак шанобливе ставлення до жінки як до тієї, що знається з примхливими природними силами, поступово зникало. “Жінку шанували доти, доки чоловік був рабом своїх страхів, спільником своєї власної безпорадності: культ жінки підтримувався страхом, а не любов’ю. Щоб чоловік утвердився, він мусив спершу скинути жінку з п’єдесталу. Тоді переміг принцип творчої сили, світла, розуму, порядку – чоловічий принцип”, – вважає С. де Бовуар [1].

Жодне людське суспільство не зможе гармонічно розвиватися, наближатися до вищого рівня розвитку, якщо у ньому занижена роль жінки і не збалансоване співвідношення двох взаємодоповнюючих начал – чоловічого та жіночого. Адже положення жінки як лакмусовий папір виявляє дійсний стан цивілізованості тієї чи іншої соціальної чи релігійної спільності, а також безпомилково відображає ступінь гуманізму, рівності та милосердя усіх її членів.
ЛІТЕРАТУРА

1. Агєєва В. Філософія жіночого існування : передмова / В. Агєєва // Сімона де Бовуар. Друга стать : в 2-х т. – К. : Основи, 1994. – Т. 1.

2. Зборовська Н. Феміністичні роздуми / Н. Зборовська. – Львів, 1999.

3. Лавріненко Н. Ґендерний аспект структури влади / Н. Лавриненко // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття : кол. монографія / під ред. М. О. Шульги. – К., 1999.



Олександра Тадіущук,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: асистент Р. В. М’ясникова
Динаміка соціально визнаних причин розлучень

у Давній Греції
У багатьох дослідницьких працях з історії та культурології розглядають шлюби та розлучення у Давній Греції. Л. Вінничук порівнює становище жінки у різні періоди розвитку Греції де проводить паралель її права на розлучення. Куманецький же робить висновки на основі першоджерел, а також пише про еволюцію розвитку прав жінки.

У цій роботі ми розглянемо права жінки на розлучення, щоб виявити динаміку розвитку її прав. Мета – розглянути соціально визнані причини розлучень у Давній Греції. Об’єкт – особливості прав жінки на розлучення у різні періоди. Предмет – права жінки на розлучення у Давній Греції. Завдання роботи – дослідження джерел з обраної теми та визначення за їх допомогою динаміки розвитку прав жінки на розлучення у різні періоди розвитку Давньої Греції.

Можемо лише припустити, що жінки саме у крито-мікенський період користувалися значною свободою і відігравали більшу роль, ніж на декілька століть пізніше. Ми можемо це стверджувати на основі знахідок цього періоду, а саме – нам часто трапляються у “пантеоні” богів багато прекрасних образів жінок. Жінки часто з’являються на людях, вони можуть виступати у ролі жриць чи інших представників релігійного культу. Хоча у Греції жінка не мала громадянських прав, а це значило відсторонення від державних справ, але у сімейному праві вона мала більше переваг [3, с. 14]. Розлучення у крито-мікенський період могли відбуватися або з узгодження обох сторін або за бажанням однієї.

Мало змінилося життя жінок і у мікенську епоху. Їх норов та привілеї, якими вони продовжували користуватися, давали змогу часто з’являтися на людях. Розлучення у цей час було також поширеним явищем, але чоловік мав уже більше прав особливо над дітьми, тому що у цей період майже всюди затвердився патріархат. За батьком признавали необмежену владу над дітьми, яких він ще з малого віку прийняв у свою сім’ю, після цього батько не мав право тільки розпоряджатися їх життям та свободою, вони ж були зобов’язані йому беззаперечною покорою. Якщо подружжя розлучається, то жінка мала право забрати своє майно, яке мала коли прийшла до чоловіка. Якщо розлучена жінка народжувала від чоловіка дитину, то вона була змушена принести дитину чоловікові при трьох свідках, а якщо він її не приймав, то мати могла виховати немовля самостійно або підкинути комусь [1, с. 158].

У класичну епоху свобода жінки була дуже обмеженою у порівнянні з більш давніми часами. Навіть вільно народжена дівчина не мала громадянських прав, а в особистому житті жінка ще більше залежала від чоловіка та все більше підлягала його опікуванню. Вступивши до шлюбу, жінка і зовсім втрачала будь-яку самостійність, але вона могла приймати рішення, які мали відношення до майнових справ. Майже всі дні гречанки проводили на жіночій половині будинку – в гінєкєє: займалися господарством, виховували дітей, поки ті були зовсім маленькими [1, с. 157]. На вулицю жінка повинна була завжди виходити у супроводі рабині.

Подібні відмінності проявлялися і у ставленні до подружньої вірності. В Афінах зрада дружини розглядалася як достатній привід для розторгнення шлюбу, тому що жінка втрачала своє добре ім’я, а чоловік мав право вбити її коханця. Конфлікти між подружжям мали різні причини, інколи розлучення прагнув чоловік, а інколи і дружина. По мірі того як жінки знову повертали собі більшу свободу розпоряджатися домашнім майном, а також інші права у сімейному житті, конфлікти між подружжям становилися гострішими.

Якщо на розірванні шлюбу наполягала жінка, вона у листі на ім’я архонта викладала причини, з яких вона бажала розлучення з чоловіком. У тому випадку коли чоловік не заперечував проти розлучення, дружина могла вільно покинути його без правових формальностей. Якщо ж при розлученні виникали майнові спори, справа значно ускладнювалася і передавалася до суду. Вирок суду залежав від того, наскільки шлюбний договір передбачав обставини та наслідки розлучення і як він вирішував майнові проблеми у цьому випадку [1, с. 156]. Якщо ж ініціатива розлучення належала чоловікові, події проходили швидше і простіше: чоловік відправляв свою дружину до її батька або опікуна без пояснень. Цей акт розірвання шлюбу так і називався: відсилання.

У різні періоди розвитку Давньої Греції жінка мала різні права на розлучення. Найбільшим правом вона користувалася саме у крито-мікенський період, але найменші права жінки мали у класичну епоху, тому що у цей період господарював патріархат, який обмежував усі права жінок.


Література

1. Андреев Ю. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой цивилизации / Ю. Андреев. – СПБ., 1999. – 399 с.

2. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима / Л. Винничук ; пер. с польск. В. К. Ранина. – М. : Высшая школа, 1988. – 496 с. : ил.

3. Грант М. Классическая Греция / М. Грант ; пер. с англ. – М., 1989. – 240 с.




1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка