Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка5/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Юлія Підручна,


5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., ст. викл. Т. П. Макаренко



ЦИВІЛЬНА ТА СІМЕЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БАТЬКІВ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ, ВЧИНЮВАНІ НЕПОВНОЛІТНІМИ ДІТЬМИ
Правова регламентація прав та обов’язків батьків передбачає покладення на кожного з них однакової відповідальності за виховання, навчання і розвиток дитини. Невиконання чи неналежне виконання батьками встановлених законом обов’язків тягне за собою застосування до них правових санкцій. Проте у нормах СК України не закріплено ні самого терміну “сімейно-правова відповідальність”, ні його визначення. Тому постає питання про її природу: чи сімейно-правова відповідальність (у тому числі сімейно-правова відповідальність батьків) є самостійним галузевим різновидом юридичної відповідальності, чи видом цивільно-правової відповідальності.

У зв’язку з необхідністю вирішення цього та низки інших питань, пов’язаних із цивільною та сімейно-правовою відповідальністю батьків за правопорушення, вчинені неповнолітніми, виникає потреба у проведенні теоретичної розробки визначеної проблематики.

За останні десятиліття в юридичній літературі з’явилася низка досліджень з цієї теми. Цією проблемою займалися такі дослідники, як Ю. Беспалов, О. Негода, М. Логінова, О. Оголь, Т. Федоренко.

Згідно зі ст. 1179 ЦК України суб’єктом відповідальності за завдану шкоду є неповнолітній заподіювач шкоди. Батьки (усиновлювачі), піклувальники не можуть підмінити його у якості суб’єкта відповідальності. Батьки відшкодовують завдану неповнолітнім шкоду у тому випадку, якщо є підстави для їх власної відповідальності за її заподіяння (неправильне виховання дитини, відсутність належного нагляду за дитиною) [5, с. 288].

Вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, тягне за собою накладення штрафу на батьків або осіб, що їх замінюють, від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [1, с. 40]. Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей [4, с. 51-52].

Неповнолітні батьки не можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав ухилення від виконання своїх обов’язків з виховання дитини або коли вони є хронічними алкоголіками чи наркоманами, а також коли батьки вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва [2, с. 286].

За шкоду, завдану спільними діями кількох неповнолітніх, які походять від різних батьків (усиновлювачів), батьки (усиновлювачі), а також опікун або піклувальник несуть часткову відповідальність перед потерпілим солідарно. Якщо у спільному завданні шкоди брали участь неповнолітні віком від 14 до 18 років, які перебували на лікуванні у дитячих закладах, ці заклади разом із батьками чи опікуном або піклувальником інших неповнолітніх, що спільно заподіяли шкоду, несуть часткову відповідальність перед потерпілими.

У разі, коли батьки були позбавлені батьківських прав, обов’язок відшкодувати завдану майнову шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще протягом трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК України). Це пояснюється тим, що виховання чи неналежне виховання є процесом, який має тривалу дію у часі і його вплив не може припинитися з моменту позбавлення батьківських прав.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітньою особою, жодна з фізичних чи юридичних осіб, які визнані зобов’язаними суб’єктами за даним видом делікту, не мають права зворотної вимоги (регресу) до цієї особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК України) [3, с. 36].

Коли майна неповнолітнього виявиться цілком достатньо для того, щоб відшкодовувати завдану ним шкоду у повному обсязі, питання про притягнення до відповідальності інших осіб не виникає взагалі.


ЛІТЕРАТУРА

1. Кримінальний кодекс України. – Х. : Свтовид, 2001. – 240 с.

2. Логінова М. Правові наслідки позбавлення батьківських прав / М. Логінова // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Львів, 2004. – С. 285–288.

3. Оголь О. В. Невиконання батьківських обов’язків / О. В. Оголь // Юридичний вісник України. – 2005. – № 8. – С. 31–36.

4. Сімейний кодекс України. – К. : Паливода А. В., 2009. – 96 с.

5. Цивільний кодекс України. – К. : Паливода А. В., 2009. – 328 с.



Михаил Пронин,

5 курс гуманитарного факультета.

Научн. руковод.: к.юрид.н., доц. О. Н. Палиева

(ГОУ ВПО “Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт”)
ОСОБАЯ ЖЕСТОКОСТЬ УБИЙСТВА
Убийство в современных развитых странах повсеместно признается наиболее тяжким преступлением, посягающим на имманентное, природное право каждого человека – право на жизнь. К большому сожалению, в нашей стране произошел резкий скачок уровня совершения насильственных преступлений, в том числе умышленных убийств с особой жестокостью. Проблема данной темы состоит в том, что дела об убийстве вызывают, наибольший общественный резонанс, и по результатам их расследования и рассмотрения граждане в значительной мере судят об эффективности деятельности правоприменительных органов.

Самой типичной ошибкой при оценке этого квалифицирующего признака, допускаемой следственно-судебными работниками, является отнесение к особой жестокости самого факта нанесения большого количества ран и повреждений. Для вменения пункта “д” необходимо доказать, что виновный осознавал, что причиняет особые страдания и стремился к этому [1, с. 16]. Если же повреждения наносились в течение непродолжительного промежутка времени в пылу ссоры или иного инцидента, и виновный не имел цели причинить особые страдания жертве, при этом отсутствуют факты, свидетельствующие о том, что субъект имел цель не только лишить жизни потерпевшего, но и жестоко мучить, истязать его до того, как он будет убит, то вменение данного квалифицирующего признака нельзя признать законным и обоснованным.

Любое убийство является актом жестокого обращения одного человека с другим. Но в п. “д” ч. 2 ст. 105 УК РФ речь идет о чрезмерном, особом проявлении жестокости в процессе лишения жизни другого человека. Формы, в которых может проявляться особая жестокость, к сожалению, весьма разнообразны. Понятие особой жестокости, характеризующее прежде всего способ совершения преступления и частично – личность виновного, является оценочным, относящимся к области морали. Вероятно, по этой причине в судебной практике встречается значительное количество ошибок, допускаемых при квалификации убийств по признаку особой жестокости. В связи с этим Верховный суд РФ неоднократно указывал на эти ошибки и давал казуальное толкование данного понятия.

Таким образом, можно прийти к следующим выводам относительно основных способов совершения убийства с особой жестокостью и обоснованности квалификации таких преступлений. Наиболее распространенным способом совершения убийства с особой жестокостью является прижизненное причинение жертве большого числа телесных повреждений. Для правильной квалификации по п. “д” ч. 2 ст. 105 УК РФ нельзя забывать, что только причинение многочисленных ранений потерпевшему перед или в процессе лишения жизни, само по себе не является основанием для вменения признака особой жестокости при совершении убийства. Для такой квалификации необходимо установить как умысел преступника на причинение особых страданий и мучений при прижизненном причинении жертве телесных повреждений, а также субъективное ощущение жертвой физических мучений, вызванных прижизненным нанесением большого количества ранений.

Во избежание неправильной квалификации по п. “д” ч. 2 ст. 105 УК РФ всегда необходимо определять наличие прямой причинной связи между фактом причинения многочисленных телесных повреждений и наступлением смерти потерпевшего.

Убийствами с особой жестокостью признаются убийства детей в присутствии родителей и других лиц, близких потерпевшему и лишенных по какой-либо причине возможности оказать им эффективную помощь. Также совершенным с особой жестокостью надлежит признавать умышленное убийство, когда виновный для осуществления своего намерения использовал беспомощное состояние потерпевшего, который сознавал, что его лишают жизни, но по возрасту или в силу других причин не мог оказать сопротивления. Необходимо всегда иметь ввиду, что существование признаков объективной стороны преступления, предусмотренного п. “д” ч. 2 ст. 105 УК, в случае установления наличия у виновного физиологического аффекта, либо превышения им пределов необходимой обороны, не дает оснований для квалификации содеянного как умышленного убийства с отягчающими обстоятельствами.

Сам по себе особо жестокий способ убийства без определенного психического отношения убийцы к этому обстоятельству не дает основания для квалификации убийства как совершенного при отягчающих обстоятельствах.
ЛИТЕРАТУРА

1. Побегайло Э. Ф. Умышленные убийства и борьба с ними. – Воронеж : Волга, 1965. – 156 с.

2. Чечель Г. И. Жестокий способ совершения преступлений против личности. – Ставрополь : Кавказский край, 1992. – 210 с.

ІСТОРІЯ
Олександр Артамонов,

1 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва
ВПЛИВ ХОЗАР НА СЛОВ’ЯН
У часи свого існування Хозарський каганат чинив великий вплив на слов’ян. Історію цієї могутньої держави вивчали М. Артамонов, Г. Вернадський, А. Новосельцев, А. Кестлер та інші. Лев Миколайович Гумільов називав його “Руською Атлантидою” через зникнення його столиці – міста Ітіль під водою у результаті підйому рівня вод Каспійського моря.

Найбільший вплив на слов’ян спричинили хозари своїм розташуванням: вони гнобили південних слов’ян, що дозволило новгородським словенам досягти в більш мирній обстановці досить високого рівня розвитку, який вони занесли на південь. Саме завдяки хозарам історія слов’ян починається з Новгорода. Також хазари не дозволяли диким східним кочівникам проникати у великій кількості на Русь – таким чином, завдяки хозарам, хоча історія слов’ян і починається у Новгороді, вона там не закінчується, а продовжується у Києві. Якби хозари не виступали бар’єром для руських земель, то на південних територіях панували б кочівники, що зробило б неможливим об’єднання Олегом Київської землі з Новгородською.

Євреї, що керували Хозарією, активно користувалися військовими послугами гурганців (мешканці східної частини берега між Ельбрусом і Каспійським морем). Коли правитель Дейлема – землі, що відокремилася від Багдадського халіфату – прийняв титул шахіншаха і завоював частину Азербайджану до Дербента на півночі, а на півдні – Західну Персію (початок X століття н.е.), був порушений торговий шлях, яким хозарські купці збували хутро зі Біарміі. Оскільки і гурганці, і дейлеміти були шиїтами, воювати один з одним вони відмовлялися. Тоді Хозарський Каганат прийняв на службу русів – у 913 році у похід вирушило наймане російське військо, яке було розбите мусульманами, а по дорозі додому добито на Волзі кочівниками-буртасами.

У 939 році князь Ігор атакував Хозарію і захопив місто Самкерц (Тамань). У відповідь на це Хозарське військо розбило русів і під проводом “Високоповажного Песаха” (єврейського воєначальника) дійшло до Києва. В умовах такої ворожнечі Ігорю довелося шукати спільну мову з печенігами – ворогами хозар, щоб хоч якось вистояти у боротьбі. Це призвело до закріплення печенігів у цих землях на 200 років. У 969 році князь Святослав розгромив Ітіль, каган втік на острови Каспійського моря.

Одна з останніх згадок про Хозарію відноситься до 986 року, коли хозарські іудеї пропонували Володимиру прийняти іудаїзм. Коли Володимир прогнав їх, через те що вони втратили свою державу, а свою віру тепер іншим нав’язують, князь мав рацію двічі: дійсно, іудеї втратили не тільки Ізраїль, але й Хозарський каганат.

Нарешті, найбільше вплинув, і буде ще впливати на слов’ян Хозарський Каганат після свого краху: Г. Вернадський і багато інших учених стверджують, що майже всі євреї у європейських містах є хозарськими євреями. Тому хозари впливали на українців і під час правління Б. Хмельницького, і у наш час, просто тепер вони називаються євреями.


ЛІТЕРАТУРА

1. Артамонов М. И. История хазар / М. И. Хазар. СПб. : Филологический факультет СПбГУ, 2002. – 560 с.

2. Вернадский Г. Древняя Русь / Г. Вернадский. – М. : Аграф, 1996. – 448 с.

3. Гумилёв Л. Н. От Руси до России / Л. Н. Гумилёв. – М. : Хранитель, 2006. – 560 с.



Александр Логунов,

5 курс исторического факультета

Научн. руковод.: к.ист.н. М. В. Талашов

(Ярославский государственный педагогический

университет им. К. Д. Ушинского)
ПРИЗВАНИЕ ВАРЯГОВ И ГИБЕЛЬ ТРАНСКОНТИНЕНТАЛЬНОГО ТОРГОВОГО ПУТИ
К VIII веку в Скандинавии формируется мощная трансконтинентальная торговая артерия. Ее центром становится шведская Бирка. Торговый путь обеспечивается купцами, которые легко становятся викингами. Он проходит через разные земли и этнические территории, но везде остается инородной системой. Торговый путь внеэтничен, хотя скандинавы занимают главенствующее место в нем; по пути его следования возникают вики – купеческие фактории, которые больше современных им городов, обладают четко выраженной торгово-ремесленной функцией, находятся на границах племенных территорий, где их меньше контролируют. Торговая артерия вытягивает из местных территорий предприимчивое население, взамен эти территории получают значительные закаленные в бою военные контингенты и быстро разбогатевших людей, что усиливает социальное расслоение и власть конунгов, а значит, ускоряет процесс образования государств.

В ΙΧ торговый путь значительно расширяется на восток – появляются местные торговые фактории – открытые торгово-ремесленные поселения. Первой такой факторией становится Старая Ладога – скандинавская Альдейгья, где первое население было скандинавским. В Приладожье формируется Приладожская курганная культура, сельского типа, но с огромным военным потенциалом, который может поглотить только торговый путь. В восточном ответвлении купеческая деятельность становится баснословно выгодна благодаря потребности арабских стран в рабах, 10 000 процентов прибыли за самый дешевый “живой товар” притягивают большие военные контингенты, купцы полностью отрываются от родных территорий.

К IX веку Старой Ладоги достигают колонизационные волны славян кривичей, а сам город входит в религиозную карту славян как сторона Велеса, Новгород становится стороной Перуна. Наблюдается самый глубокий синтез славян и скандинавов. Носителей Приладожской курганной культуры – продукт слияния скандинавов и финских племен – сами скандинавы уже не считают за своих. Восточноевропейское ответвление торгового пути начинает тяготиться прочной и подчиненной связью со скандинавской частью, постоянным проходом войск с севера. Одновременно в скандинавской части начинается конкуренция двух центров – Бирки и Хадебю. Восточноевропейская часть объединяется с фрисландцами и данами против шведов и Бирки, которые и приносят больше всего вреда. По тексту летописи видно, что составители ее обосновывали претензии Рюриковичей на определенные территории, становится понятно, что все земли кривичей не участвовали в конфликте со шведскими скандинавами, а участвовал только их северный авангард с центром в Старой Ладоге, потому и среди призвавших нет местных скандинавов. А Белоозеро отражает не название города, а регион. Нет среди призвавших и мери, территория которой отдалена и полностью контролируется флотилиями купцов-работорговцев, на территории этого крупного и стратегического союза племен нет своего князя, зато он есть в Изборске, где живет морева-норева, которая много больше страдает и от шведских скандинавов. Летописное упоминание изгнания варягов показывает погромы шведских скандинавов, а поход Рерика Ютландского на Бирку показывает меры по борьбе со шведами союзников славян. После чего они отправляются в Восточную Европу для поддержания контактов со славянами и безопасности от шведов. Они становятся цементирующим элементом в образовывающемся Древнерусском государстве. Это призвание перетянуло трансконтинентальный торговый путь в самом узком месте и стало причиной его гибели, а значит изменения политической и экономической обстановки на огромных трансконтинентальных территориях.

Анастасія Холод,

3 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: асистент А. О. Федчиняк
ПОВСЯКДЕННИЙ КОСТЮМ ЕПОХИ ВЕЛИКОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
У 60-70-х роках ХХ століття на стику історичної і соціологічної тематики у західній науковій традиції склався новий напрямок дослідження. Це була дуже плідна дослідницька практика, що спиралася на міждисциплінарну методологію, цілісне осмислення життя суспільства та людини, сучасного соціального прогресу. Результатом її стало виникнення нового напрямку історичної науки у Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії та інших країнах – так званої “історії повсякденності”.

Історія повсякденності, осмислена у дусі сучасних підходів до викладання, повинна посідати своє особливе місце у межах вивчення соціальної історії і реконструкції визначеного матеріально-просторового історичного середовища. Проникнення у повсякденне життя і духовний світ людей минулого дозволяє наблизитися до більш глибокого розуміння епохи, більш точному і тонкому відчуттю часу. При цьому вивчення історії стає більш живим, наочним і конкретним [4, с. 11].

Одним з найважливіших елементів історико-побутового матеріалу є костюм. Соціальні аспекти побутової культури виражені у ньому досить чітко. Усе, що сказано про повсякденність у цілому, повною мірою стосується і історії костюма. Саме костюм є соціально-диференціюючою ознакою, що відбиває особливості економічної, політичної, професійної стратифікації суспільства.

Мета дослідження – визначити вплив Великої французької революції 1789–1794 років на повсякденний костюм французів.

Революційні події, що охопили усю Францію у період 1789–1794 років, знищували усі феодальні установи, привілеї і звичаї. Ідеї волі, рівності і братерства надихали весь французький народ. З моменту узяття Бастилії і появи триколірної кокарди одяг французів відбивав усі відтінки політичної боротьби: відносин між революціонерами і їх супротивниками, аристократами і буржуазією, буржуазією і широкими масами трудящих у містах, особливо у Парижі. Тому роль армії у житті республіки, економічний стан Франції, революційно-патріотичні ідеї і впливи античних ідеалів, патріотичний рух жінок можна вважати головними і загальними джерелами формоутворення костюма епохи Великої французької революції [3, с. 105].

Першою революційною деталлю костюма була триколірна кокарда – червоний, синій і білий кольори. Ці три кольори нація, увесь народ своєю владою затвердив як символ Революції і французької нації, що лягли в основу створення національного прапора [1, с. 402]. З властивої французам експансивністю вони вводять національні кольори у побут: стали випускати триколірні стрічки, тканини, панчохи, рукавички, сполучили їх по-різному у костюмі і навіть у прикрасах [2, с. 564]. Захоплення національними ідеями дало поштовх для створення військового костюму з синім або білим одворотом, високими за військовим зразком гетрами і триколірною кокардою на капелюсі.

Напружена внутрішня обстановка, войовничі настрої збільшували серед жінок прагнення до наслідування чоловічого костюму, і костюм синього кольору з червоним кантом стає найпопулярнішим одягом. Основна ж маса міського населення, сприйнявши нову кокарду як символ революції, змушені були задовольнятися своїм звичайним одягом [3, с. 111]. Отже, проникнення у світ моди і костюма, не тільки допоможе уявити епоху і наблизитися до неї, але і дозволить більш глибоко і наочно засвоїти історичні події і явища.
ЛІТЕРАТУРА

1. Брун В. История костюма от древности до Нового времени / В. Брун, М. Тильке, Г. Светличная ; пер. с нем. – М. : ЭКСМО, 2005. – 436 с.

2. Вейс Г. Всеобщая история мировой культуры / Герман Вейс. – М. : Эксмо, 2006. – 960 с. : ил.

3. Захаржевская Р. В. История костюма : от античности до современности / Р. В. Захаржевская. – [3. изд., доп.]. – М. : Рипол классик, 2005. – 287 с.

4. Козьякова М. И. Эстетика повседневности. Материальная культура и быт Западной Европы XV–XIX вв. / М. И. Козьякова. – М. : Изд-во ГИТИС, 1996. – 176 с.
Марина Гурбич,

3 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: асистент В. О. Мирошниченко
СОЦІОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У ІІ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Південна Україна вже здавна є потужним інтелектуальним регіоном України. Ще у другій половині XIX століття ефективна діяльність місцевих органів влади у вирішенні питань освіти значно підвищила освітній рівень населення регіону. Саме тому на регіон звернули увагу не тільки державні структури, але й чисельні науковці. Дослідження соціокультурного розвитку міст Південної України цього періоду продиктовано, перш за все, тим, що його вивчення надає можливість зрозуміти ті фундаментальні процеси у культурному житті регіону, які надовго визначили традиційні напрямки розвитку культури, і заклали основу сучасних особливостей у регіоні. Про соціокультурну історію міст Південної України другої половини XIX століття ми дізнаємося з періодичних видань того часу. Серед таких видань особливе місце належить “Циркуляру з управління Одеським навчальним округом” – офіційному друкованому виданню Міністерства народної освіти у регіоні.

Ступінь досліджуваності проблеми є недостатньо високою. Проведений науковцями джерелознавчий аналіз та розкриття інформаційного потенціалу матеріалів “Циркуляру з управління Одеським навчальним округом” не є вичерпним та детальним. Історіографія вивчення періодики розвивалася у річищі вивчення суспільно-політичних видань. Цьому питанню присвячували свої праці В. Бездрабко, І. Гребцова, А. Животко, І. Кузнєцов. Періодиці соціально-культурного спрямування свою увагу приділяли Л. Капітан, М. Мінц, Н. Сидоренко. Мета дослідження полягає в аналізі соціокультурної політики російського уряду на півдні України у ІІ половині ХІХ – початку ХХ століття.

Для встановлення належного державного контролю над школою було створено міністерства духовних справ і народної освіти. З метою реалізації планів уряду було розроблено статут, за яким освіта пристосовувалась до потреб кожного стану, головна увага приділялася російській мові та релігійному вихованню. Принцип “однотипності, на який має спиратися як виховання, так і навчання”, у свою чергу, спирався на царський рескрипт [1, с. 93–94]. З метою подальшого посилення впливу на школу 30 червня та 1 липня 1830 року були виданні Іменні укази Сенату про виведення Одеських навчальних закладів з-під керівництва Харківського університету та підпорядкування їх Рішельєвському ліцею, а навчальні заклади Херсонської і Таврійської губерній (1832 р.) – попечителю Одеських училищ.

Важливе місце у поширенні управлінської інформації в Одеському навчальному окрузі належало засобам масових друкованих видань. Так, на сторінках “Циркулярів з управління Одеським навчальним округом”, які почали регулярно виходити з 1864 року, простежується організаційний аспект керівництва Херсонською, Катеринославською та Бессарабською дирекціями народних училищ, аналіз освітянських процесів у Херсонській дирекції, акцентується увага на проблемах розвитку народної освіти, наводяться документи царського уряду, Міністерства народної освіти. На сторінках “Циркуляру” у вигляді різних за жанром публікацій відображено переважну більшість статистичних та описових відомостей як важливе джерело з соціокультурної історії.

Вплив політики Міністерства народної освіти на тематичну спрямованість комплексу публікацій “Циркуляра з управління Одеським навчальним округом” у контексті змін пріоритетів в освітянській галузі не був дуже помітним у звітній інформації циркулярів, а от щодо іншого роду публікацій то тут спостерігається деяка демократизація процесів, пов’язаних з навчанням молодого покоління. Проведений аналіз публікацій у “Циркулярі з управління Одеським навчальним округом” щодо соціокультурного розвитку міст Південної України за характеристиками навчальних закладів з їх навчально-виховною діяльністю показав, що в Одеському навчальному окрузі питанню створення кваліфікованих педагогічних кадрів надавалася особлива увага. Цьому процесу сприяла робота Імператорського Новоросійского університету [2, с. 424].

Історична спадщина соціокультурного розвитку міст Південної України – Одеси, Херсона, Єлизаветграда, Катеринослава, Олександрівська тощо у 1864–1914 роках є досить багатою на різноманітні події. Інформативні можливості “Циркуляра з управління Одеським навчальним округом” дають можливість створити загальну картину повсякденного життя навчальних закладів навчального округу і вагомих соціокультурних подій у містах регіону протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка