Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка6/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

ЛІТЕРАТУРА

1. Константинов Н. А. Очерки по истории начального образования в России / Н. А. Константинов, В. Я. Струминский. – М. : Учпедгиз, 1953. – 246 с.

2. Краткие сведения о результатах испытаний в комиссиях при Императорском Новороссийском университете в 1913 г. // Циркуляр по управлению Одесским учебным округом. – 1913. – № 5–7.

Katarzyna Thomas

Instytut Historii, Uniwersytet Rzeszowski.

Opiekun naukowy: Dr hab. Wacław Wierzbieniec prof. UR
UDZIAŁ MICHAŁA TOKARZEWSKIEGO KARASZEWICZA W DROHOBYCKICH WYBORACH Z 19 CZERWCA 1911 ROKU
Na początku XX wieku Drohobycz był miastem wielokulturowym, gdzie społeczności narodowości polskiej, ukraińskiej i żydowskiej współistniały ze sobą. Drohobycz leżący w niedalekiej odległości od słynnych galicyjskich uzdrowisk i zagłębia naftowego zamieszkiwany był przez ludność o zróżnicowanym stanie posiadania, obok majątków milionerów znajdowały się ubogie dzielnice robotnicze.

Tu dzieciństwo i młodość spędził Michał Tokarzewski Karaszewicz, późniejszy generał broni Wojska Polskiego, uczestnik wielu wojen, zasłużony dla Polski. Urodzony we Lwowie 21 grudnia 1892 roku. Z obawy o utratę kolejnego dziecka na czas porodu rodzice Helena z Lerchów i Bolesław Tokarzewski przenieśli się do większego miasta. Wkrótce powrócili do Drohobycza, tutaj też ochrzczono dziecko w kościele parafialnym, nadając mu imiona Michał Tadeusz. Zapewne z tego faktu wynika omyłkowa, a wielokrotnie powielana data urodzin generała 5 stycznia 1893 roku. Z Drohobyczem gen. Michał Tokarzewski Karaszewicz był blisko związany, zarówno zawodowo i prywatnie.

Wówczas miastem, podobnie jak w XVIII wieku Zelman Wolfowicz rządziła rodzina Feuersteinów. Jakub Feuerstein, zięć jednego z najbogatszych nuworyszy naftowych, głowa dynastii, był osobą powszechnie znaną. Jak pisze autor broszury wydanej nakładem lwowskiej “Kadimyh” w 1911 roku, oprócz bogactwa Feuerstein był “…pozbawiony najprymitywniejszej kultury, człowiek uparty, nieprzystępny dla wszystkiego, co wychodzi poza jego “ja”. Żądny sławy i nieprzebierający w środkach do jej dopięcia…”, ponadto opanowawszy wszelkie możliwe urzędy i funkcje w mieście osobiście lub mianując swoich zaufanych ludzi- “…terroryzował i trząsł miastem…”. Według Wiesława Budzyńskiego Feuerstein niekoniecznie był złym do szpiku kości człowiekiem, bo wspierał swoim majątkiem biedotę, co zgadzałoby się z teksem opracowanym przez Mścisława Mściwójewskiego “Królewskie Wolne Miasto Drohobycz” z 1929 roku, w którym autor opisał Żydowski Dom Sierot przy ulicy Sobieskiego:” Inicjatywę założenia tego gmachu dał zasłużony obywatel drohobycki, Eljasz Feuerstein, a do urzeczywistnienia tych planów przyczynił się głównie jego syn, Jakób.”

Jakub Feuerstein pragnął wówczas aby zbliżające się wybory do parlamentu wygrał jego faworyt dr Natan Loewenstein, miejscowy prawnik i polityk. Wyraz swojej determinacji pokazał Feuerstein na zwołanym przez siebie sejmiku relacyjnym 21 kwietnia 1911 roku. Na okrzyk tłumu: “Nie chcemy narzuconego posła” miał odpowiedzieć: “Ale ja chcę Dra Loewensteina i mimo że wy nie chciecie, będzie wybrany”. W kolejnych miesiącach zausznicy Feuersteina z Magistratu opracowali listę osób uprawnionych do głosowania, wpisując na nią kobiety (które jeszcze nie posiadały prawa wyborczego), ludzi od dawna nie mieszkających w Drohobyczu, mieszkańców nieistniejących domów, a także całkiem sporą liczbę 1400 zmarłych. Miejscowe partie wystawiły swoich kandydatów, i tak o mandat ubiegali się: z ramienia Rusinów sędzia Włodzimierz Kobryn, z ramienia partii syjonistycznej dr Gerszon Zipper, a ze strony mieszczaństwa polskiego Mateusz Michał Balicki. Oczywistym jest, że stronnictwa rywalizowały ze sobą organizując spotkania wyborcze i agitując za swoim programem. Jednak wszystkie się zjednoczyły w walce z Loewensteinem. Widząc nieczystą walkę polityczną ze strony urzędników państwowych zaczęli składać reklamacje, lecz każde pismo reklamacyjne było odrzucane, czy jak w niektórych przypadkach bywało niszczone.

Wielki dzień nadszedł w poniedziałek 19 czerwca 1911 roku. Dla Michała Tokarzewskiego Karaszewicza był to pierwszy dzień dorosłego życia. W dniach 22–24 maja złożył pisemny egzamin maturalny, a 11–17 czerwca egzamin ustny. Jako jeden z najlepszych uczniów rokrocznie ujmowany w “Sprawozdaniach Dyrekcji C. K. Wyższego Gimnazyum w Drohobyczu”, również maturę zdał pozytywnie. W niedzielę 18 czerwca w gimnazjum odbyło się uroczyste wręczenie świadectw dojrzałości abiturientom. Następnego dnia miały się odbyć wybory.

Czas głosowania przewidziano na dwanaście godzin, od 5 rano do 17 popołudniu, z dwugodzinną przerwą na obiad. W Drohobyczu były dwa lokale wyborcze ale tym razem postanowiono użyć tylko jednego- sali gimnastycznej, w niej ulokowano cztery komisje wyborcze. Już po kilku godzinach na ulicy Stryjskiej zrobiło się tłoczno, gdyż oczekujących tam wyborców do lokalu wpuszczała straż. Każdorazowo bramę mogło przekroczyć zaledwie kilkanaście osób, podczas gdy boczną bramę przekraczali wszyscy posiadający przepustki wydane przez starostę Piątkiewicza, a zatem zaufani Feuersteina. Dwukrotnie dochodziło do starcia a żandarmerią, lecz za każdym razem ludność się wycofywała. Uszczerbek poniosło biuro wyborcze Loewensteina, kahał i majątek Feuersteina, miejsca te ludzie obrzucili kamieniami i zdewastowali wyrażając swoje niezadowolenie z przebiegu wyborów oraz jawnych oszustw. Do tragedii doszło po wznowieniu o godzinie 14 wyborów. Zaledwie kilkanaście minut później. Otóż Stanisław Łyszkowski, pomocnik starosty zauważył zamieszanie w biurze Loewensteina, przyłapał w nim kilku młodzieńców niszczących mienie, jednego z nich pociął szablą. W międzyczasie na ulicy ustawiły się dwa oddziały wojska, padł rozkaz „fertig”, a wybiegający z budynku Łyszkowski dodał „feuer”. Padły strzały. Ulica pokryła się rannymi i zabitymi. Jednym z tragiczniejszych był przypadek ranionej w tył głowy dziewiętnastoletniej Chany Bell, która szła ulicą do krawca niosąc swoją suknię ślubną. Nazajutrz miało się odbyć jej wesele. Lekarze wojskowi nie udzielali pomocy potrzebującym skazując wielu na śmierć wskutek upływu krwi. Zabito około 26 osób, natomiast raniono około 100, według danych oficjalnych, gdyż wielu rannych leczono prywatnie, celem uniknięcia postępowania karnego. W grupie rannych znalazł się Michał Tokarzewski Karaszewicz zraniony bagnetem w lewą pierś. Dzięki operacji udało się ocalić młodziana, gdyż milimetry dzieliły ranę od serca. Mimo tragedii wybory trwały nadal, incydent uznano za nieistotny dla sprawy. Po południu ogłoszono zwycięzcę- Natana Loewensteina, a więc i Jakub Feuerstein wygrał.

Nazajutrz większość gazet Austro- Węgier relacjonowała krwawe wybory drohobyckie opisując także postać Michała Tokarzewskiego. Wiedeńska “Neue Freie Presse” informowała: “… abiturient gimnazjum Tokarzewski został zraniony ciosem szabli…”, a krakowska “Nowa Reforma” relacjonowała “… raniono też ciężko abiturienta gimnazjalnego Tokarzewskiego…”. Inna krakowska gazeta “Naprzód” podała “… w prywatnym leczeniu zostaje ogółem osób 16, a między innymi… student Tokarzewski…”.

W ten sposób Michał Tokarzewski Karaszewicz stał się bohaterem galicyjskiej prasy. Nawet biografowie generała spierają się o jego realny udział w wyborach. Według jednych spokojnie wracał do domu, inni domyślają się, że młody mężczyzna był jednym z gwałtowniejszych demonstrantów. Zagadkowy udział Tokarzewskiego Karaszewicza pozostaje w sferze domysłów, bezsprzecznie prawdziwym pozostaje tylko fakt zranienia i świadcząca o tym blizna na piersi. Być może gdzieś na pułkach archiwów państwowych czy prywatnych znajduje się drobna wzmianka na ten temat. Poszukiwania nie zostały zakończone i z pewnością warte są kontynuacji.


LITERATURA

1. Bargiełowski D. Po trzykroć pierwszy. Michał Tokarzewski Karaszewicz. Generał broni, teozof, wolnomularz, kapłan Kościoła liberalno katolickiego. – Т. 1. – Warszawa, 2000.

2. Budzyński W. Miasto Schulza. – Warszawa, 2005.

3. Prawda o wyborach drohobyckich odbytych dnia 19. czerwca 1911r., Lwów 1911.(publikacja anonimowa).


Mgr Paweł Korzeniowski,

Uniwersytet Rzeszowski

Promotor: dr hab. Andrzej Olejko, prof. URz
DREZDEŃSKA DYWIZJA PIECHOTY W LATACH 1944-1949
Dywizja Piechoty Wojska Polskiego, która otrzymała przydomek “Drezdeńskiej”, powstała w Białymstoku na bazie 4. zapasowego pułku piechoty w drugiej połowie 1944 r. Składała się z 26., 28. oraz 30. pułku piechoty, 40. pułku artylerii lekkiej, 12. dywizjonu artylerii pancernej, 20. batalionu saperów, 9. kompanii zwiadowczej, 16. kompani łączności, 11. kompani chemicznej, 15. batalionu sanitarnego, 13. kompanii transportowej, 9. ambulansu weterynaryjnego oraz piekarni polowej, poczty polowej oraz banku polowego.

Dowódcą dywizji został mianowany gen. Stanisław Łaski; jego zastępcą do spraw liniowych został płk Dymitr Dubienko, zaś szefem sztabu dywizji ppłk Teodor Wierzbowski (wkrótce został odwołany, a 13 XI 1944 r. stanowisko to objął ppłk Eugeniusz Kuźmirz. Dowódcami pułków piechoty zostali: ppłk Aleksander Sosnora (26.), ppłk Witold Popko (28.) oraz ppłk Marek Żuk (30.), natomiast obowiązki dowódcy pułku artylerii mjr Jerzy Malarewicz.

Organizację dywizji zakończono w połowie października 1944 r. Następnie przystąpiono do szkolenia żołnierzy, które zakończono już pod koniec stycznia 1945 r., gdyż planowano użyć dywizję w walce. W dywizji szerzyły się dezercje, co wiązało się z trudnymi warunkami bytowymi oraz faktem, iż żołnierze nie chcieli służyć w wojsku zależnym od Moskwy.

Aktywny udział w walkach wzięła dywizja wzięła w czasie tzw. “Operacji łużyckiej”, stanowiącej część ofensywy Armii Czerwonej skierowanej na Berlin. Dywizja działająca wraz z innymi oddziałami 2. Armii Wojska Polskiego miała zabezpieczyć południowe skrzydło sił radzieckich.

Operacja rozpoczęła się w dniu 16 kwietnia 1945 r. 9. DP nacierała w pierwszym żucie sił polskich. Z powodu błędnej oceny sytuacji przez dowódcę 2. AWP gen. Karola Świerczewskiego, wysunęła się znacznie przed pozostałe siły armii. Nieprzyjaciel skoncentrował wszystkie swoje siły pancerne jakimi jeszcze na tym obszarze dysponował i w dniu 25 IV 1945 r. rozpoczął kontrofensywę. W jej wyniku 9. DP poniosła ogromne straty, sięgające 40% stanu osobowego oraz niemal całą artylerię. Następnie w pierwszej dekadzie maja 1945 r. dywizja wzięła udział w tzw. “Operacji praskie”. Następnie została przebazowana do Rzeszowa i okolic, gdzie wyznaczono jej miejsce stacjonowania w czasie pokoju.

DP po przybyciu do Rzeszowa musiała uporać się z wieloma problemami, m.in. brakiem odpowiednich budynków koszarowych. Pilne stała się konieczność odremontowania budynków koszarowych. Do tego czasu kwaterowano żołnierzy w budynkach publicznych, głównie szkołach, a także prywatnych. Racje żywnościowe również były znacznie niższe od wymaganych. Wszystkie te czynniki wpłynęły negatywnie na dyscyplinę. Pojawiały się częste przypadki oddaleń bez zezwolenia, a niekiedy nawet dezercji z bronią w ręku. Nagminne stały się także przypadki pijaństwa. Żołnierze chodzili brudni i zawszeni. Aby poprawić, przynajmniej częściowo trudną sytuację, część oddziałów rozlokowano w innych miejscowościach.

Od momentu przybycia, dywizja brała udział w walce z siłami podziemnymi związanymi z opozycją antykomunistyczną oraz oddziałami ukraińskimi. Oddziały należące do dywizji, z powodu złego wyszkolenia, początkowo ponosiły duże straty w starciach z partyzantami. Akcje prowadzone przy użyciu znacznych sił okazywały się. Natomiast urządzane przez niego zasadzki oraz napady z zaskoczenia powodowały duże straty po stronie polskiej. Tym niemniej, nie udało się zahamować akcji przesiedleńczej ludności ukraińskiej.

Pomiędzy kwietniem a październikiem 1946 r. 9. DP wchodziła w skład Grupy Operacyjnej “Rzeszów”, której zadaniem było zapewnienie bezpieczeństwa na terenie Rzeszowszczyzny, m.in. podczas referendum w sprawie granic oraz wyborów do sejmu.

Następnie, w 1947 r., dywizja znalazła się w składzie GO “Wisła”. Działania bojowe w ramach GO “Wisła” prowadzono pomiędzy kwietniem a lipcem 1947 r. W ich wyniku udało się ostatecznie rozbić wszystkie znaczące zgrupowania ukraińskie UPA. Straty dywizji w czasie walk pomiędzy czerwcem 1945 r. a lipcem 1947 r. wyniosły 456 ludzi, w tym 252 zabitych.

Działania bojowe prowadzone w latach 1945-1947 połączone były z procesem demobilizacji dywizji. Było to trudne zadanie, gdyż walki uniemożliwiały przejście na normalne, pokojowe funkcjonowanie jednostki. Stało się to możliwe dopiero w 1949 r., wraz z zaprowadzeniem spokoju na obszarze Rzeszowszczyzny.

W analizowanym okresie dywizja brała udział zarówno w regularnych walkach, jak i działaniach skierowanych przeciwko oddziałom partyzanckim. Z powodu złego wyszkolenia, niskich walorów kadry oficerskiej oraz niskiego morale żołnierzy, ponosiła stosunkowo wysokie straty, nie osiągając jednocześnie zakładanych celów. Ponadto nagminne było naruszanie dyscypliny. Żołnierze wałęsali się często po mieście, zaś pijaństwo stanowiło zjawisko powszechne, nie tylko wśród zwykłych żołnierzy. Również powszechne było znęcanie się nad ludnością cywilną, strzelanie “na wiwat” oraz innego rodzaju zakłócanie porządku. Dopiero na początku lat 50-ych XX w., wraz z poprawą warunków bytowych oraz podniesieniem kwalifikacji przez kadrę dowódcza, problemy te stopniowo zanikały.
LITERATURA

1. Grzelak C., Stańczyk H., Zwoliński S. Armia Berlinga i Żymierskiego. Wojsko polskie na froncie wschodnim 1943-1945. – Warszawa, 2009.

2. Kospath-Pawłowski E. 9 Drezdeńska Dywizja Piechoty w latach 1944-1947 [w: ] 9 Dywizja Piechoty w dziejach oręża polskiego / pod red. Z. Radzio. – Pruszków, 1995.

3. Pisuliński J. Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USSR w latach 1944-1947. – Rzeszów, 2009.



Тетяна Татарова,

1 курс економічного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. В. М. Зубковський
ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ
У другій половині 20-х років досить чітко виявилася тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об’єднання з відчуженням засобів виробництва.

Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх на кріпаків тоталітарного режиму.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні із січня до початку березня 1930 року. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств. Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й масові виступи селян.

Надзвичайну комісію в Україні очолив В. Молотов. Хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Радянського уряду. Частина провини за це лежить на безпосередніх виконавцях – партійному і державному керівництві республік, сотнях і тисячах керівників на місцях.

Причини трагедії корінились у дезорганізації сільського господарства унаслідок авантюрної спроби виконати п’ятирічку за три роки, а також у діях надзвичайних комісій, які “заготовляли” хліб у місцевостях, де панував голод, навіть на початку лютого 1933 року.

Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель, заносили на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: селянина позбавляли права на виїзд, і, якщо у селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Село Гаврилівка Павлоградського району Дніпропетровської області, одним із перших занесене на “чорну дошку”, вимерло повністю.

Значною мірою голод був пов’язаний з експортом хліба. Але основна його причина – продрозкладка. Вилучення насіннєвого фонду за рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Таким чином, населення України голодувало.

Уряд і партія обрали інший шлях – злочинного замовчування становища на селі. У січні 1933 року, коли масовий голод ширився по країні і ще був час для дій, Й. Сталін заявив з трибуни об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): “Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. У цьому можуть сумніватись хіба тільки закляті вороги Радянської влади”. Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Ніде у тодішніх архівних документах радянських і партійних установ немає навіть слова “голод”. Допомогу з-за кордону не пропускали, затримували на митницях, використовували не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилося.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Втікачі заповнювали міста і умирали сотнями прямо на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях або ж на вулиці. Точна кількість втрат, яких зазнав український народ, поки що не відома. Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 року – від 3 до 3,5 млн. осіб.

На мою думку, це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії, яка сталася у результаті політики геноциду, що проводилася більшовицьким урядом. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувалася законність, ігнорувалися права й інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найпрацьовитіша його верства. У колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувалися від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалося, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалося.
ЛІТЕРАТУРА:

1. Греченко В. Історія / В. Греченко. – Харків, 2006.

2. Лановик Б. Історія України / Б. Лановик, Р. Матейко, З. Матисякевич. – К., 1999.

Ірина Ошека,

1 курс економічного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. В. М. Зубковський
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У РОЗГРОМ НАЦИЗМУ

У 1941–1945 РОКАХ
Рідну історію неможливо ігнорувати або забути. Особливо коли на її сторінках зустрічаються такі тяжкі та трагічні події, як Велика Вітчизняна війна – важлива складова Другої світової війни. Те, про що люди боялися й подумати – велику війну і велику біду, приніс їм світанок 22 червня 1941 року – день нападу Німеччини на Радянський Союз. Поступово мирна інерція величезних людських мас уповільнювалась, стопорилась. Багатомільйонний народ вступив у війну. Але, незважаючи на це, в українському суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні йдеться про найголовніше – честь і незалежність Батьківщини. Відсіч агресорові було сприйнято як всенародну справу.

У період війни Україна представляла собою один з найважливіших театрів бойових дій, котрі тривали на території нашої країни більше 3 років. Народ України зробив вагомий внесок у перемогу над фашистською Німеччиною. У 1941–45 роках до Червоної армії було мобілізовано більше 6 мільйонів жителів УРСР. З числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. Серед вищих офіцерів, які командували фронтами та арміями, були й українці. Найвідоміші з них – Р. Малиновський, Н. Ватутін, П. Рибалко, С. Тимошенко, А. Єрьоменко та інші.

Невблаганна війна потребувала швидких дій, а фронт – розвиненої матеріальної бази. Незважаючи на жорсткі методи та контроль комуністичної партії, до перебудови економіки на військовий лад було залучено все працездатне населення. Евакуйовані жителі України, як і всі радянські люди, самовіддано працювали на підприємствах по 10-15 годин на добу, а іноді й більше. У станків стояли навіть 12-14-річні підлітки, заміняючи своїх батьків та братів, котрі пішли на фронт. Було, звичайно, дуже скрутно. Люди інколи тижнями не виходили з цехів. Г. Горобець, металург із Криворіжжя, розповідав: “Ми не йшли іноді додому доти, поки не закінчили роботу. Це тривало 24 години при тридцятиградусному морозі”. Завдяки відважній, відданій та непохитній праці українського населення, у середині 1942 року військова перебудова народного господарства завершилась. Наша армія тепер мала міцну матеріальну базу. Це змушує відчувати сильну гордість за український народ та саму Україну, котрі невблаганно наближали час розгрому Німеччини.

Значну допомогу у розгромі ворога здійснювала й розвідувальна інформація, отримана партизанами та передана радянському командуванню. Ці дані допомагали Червоній армії планувати військові операції. Тільки протягом 1943 року радянський тил отримав більше 2 тисяч розвідувальних зведень. Особливо активний опір окупантам чинила українська молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, ні терор. Деякі з них входили до складу партизанських загонів, а деякі створювали підпільні. Найвідоміші з них – “Молода гвардія” на чолі з О. Кошевим, “Партизанська іскра” на чолі з В. Моргуненко тощо. Щодня піддаючи себе смертельному ризику, ці сміливі підлітки гуртували однодумців, збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень, розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Одним з яскравих прикладів мужності, непохитності та відданості Батьківщині є М. Трембовецька, учасниця кам’янець-подільського підпілля, яку у травні 1943 року заарештувало гестапо. Перед розстрілом кати піддали 21-річну дівчину нелюдським тортурам, щоб вибити з неї потрібні їм відомості. Але Марія партизанські таємниці не виказала. У передсмертному листі вона звернулась до своїх товаришів з такими словами: “Не здавайтеся, продовжуйте роботу. Ми вмираємо, але знаємо, за що”. Такі факти були не поодинокими і свідчили про те, що український народ був готовий покласти своє життя задля визволення рідної У країни.

За ратний подвиг багатьох українців нагородили вищими нагородами: 2072 з них присвоєно звання Героя Радянського Союзу, 32 українцям – звання двічі Героїв Радянського Союзу, 2,5 мільйонів солдат і офіцерів отримали ордена й медалі. Усім відомий пілот-винищувач І. Кожедуб, який народився й виріс в Україні. Він став у роки війни тричі Героєм Радянського Союзу.


ЛІТЕРАТУРА

1. Історія України / під ред. В. А. Смолія. – К. : Альтернативи, 1997.

2. Новітня історія України (1900-2000) : підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. – К. : Вища школа, 2000.

3. Сторінки історії України: XX століття : посібник для вчителя / за ред. С. В. Кульчицького. – К. : Освіта , 1992.



Людмила Золотар,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф.І. І. Лиман
МАТЕРІАЛИ З ІСТОРІЇ БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ 1953–1991 РОКІВ У ФОНДАХ ДАЗО І АРХІВУ БДПУ
Ситуація, яка склалася в освітній галузі, а саме “боротьба” за абітурієнтів, щоб майбутній студент обрав саме той чи інший навчальний заклад, спонукає ВНЗ репрезентувати себе за допомогою різних чинників: кваліфікованого професорсько-викладацького складу, традицій ВНЗ, а також за допомогою історичних досліджень, які засвідчують статус навчального закладу в освітній системі, престижність у регіоні.

Актуальність дослідження полягає у тому, що на сьогоднішній день Бердянський державний педагогічний університет декларує і розвиває передові принципи системи вищої освіти і займає провідне місце у системі освіти Приазов’я, тому доцільним є дослідження історії навчального закладу з 1953 по 1991роки як періоду становлення і формування освітніх традицій.

Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить про те, що у той час як розвиток системи освіти у Радянській Україні знайшов своє відображення в історіографії, проблема розвитку вищої освіти у місті Бердянську відображена переважно лише у фундаментальних працях В. Константінової та І. Лимана “Бердянська чоловіча гімназія (остання третина ХІХ століття)”, “Бердянська чоловіча гімназія (1900 – 1919 рр.)”, “Бердянські педагогічні курси та педагогічний технікум (1920 – 1935 рр.)”, “Бердянський інститут соціального виховання. Педагогічний інститут. Учительський інститут (1932 – 1953 роки)”. Утім, ці книги стосуються більш раннього періоду.

Тож мета цього дослідження саме і полягає у виявленні джерел у фондах архіву БДПУ і Державного архіва Запорізької області, які реконструюють структуру навчального закладу, особливості навчально-виховної роботи, фінансово-господарської діяльності навчального закладу з 1953 року по 1991 рік. У результаті проведеної евристичної роботи було виявлено, що документи, які стосуються Бердянського державного педагогічного інституту з 1953 по 1981 роки зберігаються в архіві БДПУ,а з 1982 по 1991 роки – у ДАЗО.

Серед цих документів найбільший інтерес викликають: накази, які стосуються перейменування Осипенківського державного учительського інституту в Осипенківський державний педагогічний інститут у 1953 році, а згодом у 1958 році Осипенківський у Бердянський у зв’язку з перейменуванням міста Осипенко у Бердянськ, переведення інституту до другої категорії навчальних закладів; накази, які пов’язані зі створенням факультетів: загальнонаукового факультету, факультету підготовки вчителів початкових класів, факультету підготовки вчителів загальнотехнічних дисциплін і праці, а також створення і діяльність наукового відділу; ліквідація природничого факультету і переведення його до Мелітопольського державного педагогічного інституту; створення кафедр загальнотехнічних дисциплін, елементарної математики, вищої математики, трудового навчання і креслення, кафедри цивільної оборони, української мови та літератури тощо; списки вступників і випускників інституту; діяльність науково-дослідницьких установ: галузевої лабораторії технічної кібернетики, бюро винаходів раціоналізації; досягнення викладачів і студентів: участь викладачів ВНЗ у створенні підручника для програмованого навчання, розробка приладів для вивчення механічного руху, видавництво журналу “Радянський вчитель”, участь і перемоги студентів у наукових конференціях, всесоюзних олімпіадах, спортивних змаганнях, конкурсах художньої самодіяльності; накази, пов’язанні з порушенням дисципліни: аморальні вчинки студентів, крадіжки, пошкодження майна, виправлення оцінок, підробка підписів викладачів, використання шпаргалок при складанні іспитів.

Отже, у Державному архіві Запорізької області та архіві БДПУ зберігається представницький комплекс джерел, який дає можливість відтворити цілісну картину розвитку та специфіки освітної системи, вплив різних факторів на напрямки розвитку освіти на Півдні України у період з 1953 по 1991роки.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка