Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка7/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

Микола Логвиненко,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І. І. Лиман
ІСТОРІЯ БДПУ 1953-1991 РОКІВ У ФОТОДОКУМЕНТАХ
Бердянський державний педагогічний університет у процесі свого історичного розвитку пройшов значний еволюційний шлях. Характеризуючи період з 1872 по 2010 роки, маємо підстави говорити про наявність декількох періодів його буття, що характеризуються принципово різними загальнодержавними, соціальними, ідеологічними умовами і завданнями роботи.

У контексті розробки історії університету малодослідженим і, водночас, цікавим є період з 1953 по 1991 роки. Малодослідженим – адже події недавнього минулого до останнього часу не розглядалися як щось забуте, те, що може бути втрачене. Утім, проходять роки, дух епохи стирається з пам’яті поколінь. Життя тисяч людей пов’язане з університетом, і лише одиниці можуть зараз більш-менш систематизовано і детально відтворити у пам’яті подробиці його історії. Цікавим – оскільки на початку цього періоду докорінних змін переживає весь Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Післявоєнна відбудова народного господарства. Смерть Й. Сталіна. Десталінізація, “хрущовська відлига”. Наростає протистояння світових ідеологій, “холодна війна” набирає обертів. Суперництво між наддержавами за вплив у світі йде у шаленому темпі. 1962 року світ стоїть на межі атомної війни. “Наздогнати і перегнати Америку”.

Правління Л. Брежнєва. Усе населення величезної країни працює на спільну мету – побудову комунізму. Підвищення економічного потенціалу СРСР, водночас “застій”, залежність від “нафто доларів”, посилення системної кризи господарства, вкрай мілітаризована економіка працює на межі сил у змаганнях озброєнь. Однопартійність, ідеологізація, державна регламентація усіх сфер життя.

У листопаді 1982 року помер керівник держави – Генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв. Його наступником став голова КДБ Ю. Андропов, а згодом К. Черненко. Через важкий стан здоров’я вони померли дуже швидко після приходу до влади. СРСР змінюється на очах. У 1985 році Генеральним секретарем ЦК КПРС став наймолодший член Політбюро ЦК КПРС 54-річний М. Горбачов. Перебудова, політична активізація широких народних мас, гласність, критика радянської влади. Системна криза економіки набуває катастрофічного характеру. Фактичне припинення “холодної війни”. Крига радянської ідеології розкололася. Розпад СРСР.

Усі зазначені вище етапи радянської історії чітко відображаються у наявних фотодокументах музею БДПУ. Великий обсяг фотоматеріалів дозволяє створити деталізований портрет означеного часового відрізку. Окремі газетні публікації відтворюють напружену ідеологічну ситуацію тих років. Фото випускників, викладачів різних років. Добре простежується розширення навчальної бази педагогічного інституту, зростання наукового потенціалу і якісних характеристик навчання у період 70–80-х років.

За результатами обробки фондів музею БДПУ переведено на електронні носії, систематизовано близько 500 одиниць фотографічних матеріалів. Створена чітка образна картина періоду 1953–1991 років. Результати роботи можуть бути доповнені також архівними документами центральних державних архівів.

Таким чином, виявлені фотодокументи з історії БДПУ досить детально ілюструють відрізок радянської історії цього навчального закладу від смерті Й. Сталіна до кінця перебудови. Інститут був відображенням своєї епохи. Внесок його випускників та педагогів у розвиток народу не може бути недооцінений прийдешніми поколіннями. Виявлені фотодокументи, у разі їх публікації, допоможуть не дати зникнути історичній пам’яті бердянської громади про історію вищої освіти у місті.



Юлія Королевська,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І. І. Лиман
РІВЕНЬ ОСВІЧЕНОСТІ НАСЕЛЕННЯ БЕРДЯНСЬКА КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ ЗА ДАНИМИ ВСЕРОСІЙСЬКОГО ПЕРЕПИСУ 1897 РОКУ
Освіченість населення є одним із найважливіших показників рівня розвитку суспільства та культури народу. Динамічні зміни, які відбувалися у суспільстві у другій половині ХІХ століття, потребували реформування системи освіти. Тому особливої уваги заслуговує вивчення стану освіти кінця ХІХ століття як певного етапу становлення освітньої галузі.

На сьогоднішній день усе більше науковців звертається до локальних досліджень. Станом освіти у Таврійській губернії кінця ХІХ – початку XX століття безпосередньо займалися: Т. Шушара (розвитком жіночої освіти), О. Білецький (становленням народної освіти), Д. Говоров та О. Дьяконов (вивчали розвиток народних училищ). На сучасному етапі існує великий пласт досліджень, які стосуються освітянської галузі Таврійської губернії кінця ХІХ століття, водночас питання рівня освіченості населення міста Бердянська є малодосліджуваним.

Мета дослідження – на основі даних Всеросійського перепису 1897 року проаналізувати рівень освіченості населення Бердянська кінця ХІХ століття.

У 1897 році населення міста Бердянська збільшилося до 26,5 тис. осіб. За становим представництвом населення було представлено таким чином: 858 дворян, 97 осіб духовного звання, 366 купців, більше 1000 іноземних підданців. Окрім них налічувалося близько 19 тис. робітників, ремісників, дрібних торговців і членів їхніх родин, 4815 селян [1]. Відомості про освіченість населення отримуємо з таблиці 1 [2].



Таблиця 1

Відомості про освіченість населення

Стать

Неосвічені

Освічені

У тому числі, які навчалися:

В університетах та інших вищих навчальних закладах

У спеціальних і технічних вищих навчальних закладах

У спеціальних середніх навчальних закладах

У середніх навчальних закладах

У вищих військових навчальних закладах

У середніх військових навчальних закладах

ч

5959

7372

68

12

109

472

1

17

ж

8806

4404

4

1

11

746





Наведені у таблиці дані свідчать, що неосвічених жінок було більше майже на три тисячі, ніж чоловіків. Освічених чоловіків було більше на 25%, ніж жінок. В університетах та інших вищих навчальних закладах навчалося у 17 разів більше чоловіків, ніж жінок. У спеціальних та технічних вищих навчальних закладах та середніх закладах освіти навчалися виключно чоловіки, а відсоток жінок становив менше 10%, що зумовлено спрямованістю навчальних закладів.

З відкриттям Бердянської чоловічої гімназії у 1872 році, а невдовзі і жіночої у населення з’явилася можливість отримання середньої освіти. Згідно даних таблиці, ми можемо констатувати, що у середніх навчальних закладах жінок навчалося на 22% більше, ніж чоловіків. У військових навчальних закладах навчалися виключно чоловіки, тому їх відсоток за цими параметрами є абсолютним (100%).

Таким чином, проаналізувавши дані Всеросійського перепису населення 1897 року, які стосуються міста Бердянська, ми дійшли висновку, що у вищих та середньоспеціальних навчальних закладах навчалися переважно чоловіки, у військових – виключно чоловіки, а в середніх – жіноцтво домінувало. Проте ця тенденція простежується по всій Таврійській губернії, що було зумовлено потребами суспільства.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бердянськ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Бердянськ.

2. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. 41: Таврическая губерния / под ред. Тройницкого Н. А. – [Санкт-Петербург] : издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел, 1904. – 310 с.

3. Стеценко С. Г. Демографічна статистика : підручник / С. Г. Стеценко. – К. : Вища шк., 2005. – 415 с.



Тетяна Шолойко,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., доц. А. В. Мороз
СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХIХ СТОЛІТТЯ
Розвиток південних регіонів України вивчається переважно у контексті історії Російської імперії. Друга половина ХIХ століття характеризується тісними взаємовідносинами між Україною та Росією. Тому актуальним питанням є вивчення впливу російської влади на соціокультурний розвиток Катеринославської губернії. Мета роботи полягає у визначенні особливостей соціального розвитку, впливу національного складу на формування культурного середовища, аналізі соціальної структури населення, її мобільності та впливу на розвиток губернії.

Вивченням соціокультурних процесів населення Катеринославської губернії другої половини ХIХ століття займалося багато істориків, серед них виділимо Л. Ле Дантю, Н. Бистрицького [1; 3]. Інший напрямок досліджень, спрямований на вивчення національного складу населення та його впливу на соціокультурний розвиток губернії, очолили В. Платонов, С. Волкова [3; 4]. Катеринославській губернії російський уряд приділяв особливу увагу щодо включення її до загальноімперського простору. Так склалося, що Катеринославська губернія мала етнічно різнобарвний склад населення.

Серед переселенців, за даними перепису населення 1897 року, провідні позиції займали росіяни, серед представників інших національностей переважали представники єврейської общини, а також німці, греки, татари, білоруси, поляки тощо [1, с. VIII]. В останній чверті ХIХ століття Катеринослав набув динамічного розвитку у торгівлі і промисловості. Швидкими темпами розвиваються нові центри (насамперед на Донбасі та у Кривому Розі), пов’язані з видобутком залізної руди та металургією. Істотні зміни відбулися наприкінці 1870-х – протягом 1880-х років. Саме у цей час у місті було прокладено Катеринославську залізницю, споруджено міст через Дніпро. До кінця ХIХ століття місто перетворилося на важливий індустріальний центр Півдня Російської імперії, куди щедрим потоком вливалися капітали.

Важливим моментом цього процесу є індустріалізація та модернізація регіону, тобто поява нових селищ на залізничних станціях (Синельниково, Лозова), нових занять (ремонт, догляд, будівництво, пошив одягу, торгівля тощо), що призводили до формування нових станів населення – робітників, службовців.


ЛІТЕРАТУРА

1. Дантю Ле Л. Краткий обзор цифрових данных по Екатеринославской губернии / Л. Ле Дантю // Первая Всеобщая перепись населения. ХIII. Екатеринославская губерния / под ред. Н. Тройницкий. – К. : Издательство центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. – 1904. – С. 233.

2. Памятная книга. Адрес-календарь / Бистрицкий Н. – Екатеринославская Типография губернского правления. – 1889.

3. Платонов В. Колонисты // Зеркало недели. – 1997. – № 47. – С. 14.

4. Волкова С. Чехи на Екатеринославщине (вторая половина ХIХ ст. – 30-е годы ХХ века) : к постановке проблемы / С. Волкова // Гуманитарный журнал. – 2004. – № 1-2. – С. 114.

Станіслав Разбаєв,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. А. В. Мороз
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НІМЕЦЬКИХ І МЕНОНІТСЬКИХ КОЛОНІЙ БЕРДЯНСЬКОГО ПОВІТУ (ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ)
На межі тисячоліть історія показує, що у світі існує кілька могутніх факторів, що впливають на сьогодення і підводять світове товариство до нового стану. Аналітики акцентують увагу на бурхливому зростанні економіки окремої держави. Сучасні кризові явища в економіці України спонукають до вивчення й узагальнення досвіду економічних реформ попередніх поколінь, їх передових технологій, досвіду виходу з кризи тощо. Саме тому особливу актуальність набуває аналіз економічного ривка окремих народів, узагальнення їх окремого досвіду перебудови економіки в окремому регіоні на окремому відбитку часу.

За таких умов наукове дослідження “Економічний розвиток німецьких і менонітських колоній Бердянського повіту (ХІХ – поч. ХХ століття)” стає доцільним та навіть необхідним для урахування економічного досвіду перших піонерів колонізаторської політики Російської імперії на теренах сучасної України, їх південних регіонів.

Практика заселення Північного Приазов’я німецькомовними колоністами почалась за часів Петра І, але масового характеру вона набула завдяки зусиллям імператриці Катерини ІІ, коли акцент було зроблено на створення колоній у Північному Приазов’ї за рахунок вихідців з німецьких князівств. У 1803 році 162 родини менонітів оселилися на Молочних водах (тоді – Мелітопольський повіт). Переважно це були вихідці з Прусії, віком 45-47 років (першими до Гальбштадт (суч. м. Молочанськ) прибули сімейства Петра Петровича Єзау, Генріха Генріховича Крігера та Михайла Михайловича Батіг) [1, аpк. 10-16] – переважно хлібороби.

Північне Приазов’я на початок колонізації було слаборозвинутим у господарському та промисловому відношенні регіоном. Колоністи займалися землеробством, скотарством, виноградарством, виноробством, ґуральництвом, садівництвом, мірошництвом, розведенням шовкопряду гончарством та іншими виробництвами. Основним досягненням переселенців було впровадження новаторських ідей у виробництво, використання відповідних механізмів: молотарок, віялок, соломорізок, плугів. Так, вважається, що букер (багатолемішний плуг), украй необхідний для оранки “важких” чорноземів Півдня країни, був створений колоністом Б. Бетхольдом з колонії Фрейденталь (Бердянський повіт) [2, с. 155]. У другій половині ХІХ століття на заводах Бердянська виготиовлення колоністського степового плуга, згідно до державного реєстру № 1071 від 1898 року, здійснювалося у майстернях “Франца та Шредера” (з 1874 р.) [3, с. 34], з 1884 р. на фабриці сільськогосподарських машин торгового дому “Удова Матіас і сини” [4, с. 6]. Збут продукції поширювався на всю Росію.

Інтенсивний розвиток землеробства вимагав широкого використання млинів. Будівництво першого приватного млина з механічним приводом було здійснено у колонії Розенталь менонітом Тевзом (1804 рік) [5, аpк. 24]. У цілому, у 1914 році на території Гальбштадтської волості було зареєстровано 27 парових і 37 вітряних млинів; у межах Гнаденфельдської волості – 38 вітряних і 16 парових, а на території Бердянського німецького колоністського округу – 6 парових і 24 вітряних млини [6, с. 35].

Використання новітніх технологій у сільському господарстві надало можливість знизити собівартість товару, поліпшити його якість, розширити ринки збуту. Деякі прийоми сільськогосподарських відносин у колоністському середовищі мають сенс щодо використання у сучасній економічній політиці держави.


ЛІТЕРАТУРА

1. ДАОО, Ф. 89., оп. 1., спр. 357. Ревизские сказки. 1835 г. – 983 арк.

2. Бочарова Н. В. Роль немецкой диаспоры в производстве и продаже сельскохозяйственных орудий и машин в Украине в ХІХ в. / Н. В. Бочарова // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 1995. – С. 151–161.

3. Вернер К. А. Памятная книга Таврической Губернии / К. А. Вернер. – Симф., 1889. – 553 с.

4. История фабрик и заводов. Сто лет в рабочем строю / под ред. Кривошей М. Ф., Михайличенко В. И. – Днепропетровск, 1985. – 100 с.

5. ДАОО, Ф. 89., оп. 1, спр. 375. Исторический обзор немецких колоний (на немецком языке). – 1836. – 43 арк.

6. Памятная книга Таврической губернии / под ред. Вернера К. А. – Симф., 1891. – 875 с.

Дмитро Євсельєв,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. А. В. Мороз
ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ МИКОЛАЇВЩИНИ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ
Дослідження у межах регіональної історії потребує ретельного та кропіткого вивчення джерел. Особливо це стосується періоду другої половини ХІХ століття, коли завдяки величезному чиновницькому апаратові Російської імперії, збереглося дуже багато саме рукописних джерел того часу. Проблема міститься у пошуку цих джерел, визначенні їх достовірності та інформативних можливостей.

Хотілося б зазначити, що джерела, які стосуються історії Миколаївщини другої половини XIX – початку ХХ століть, досить важко знайти. Основна їх маса знаходиться у Державних архівах Києва, Одеси, Херсона, Миколаєва та Державних архівах Російської Федерації фактично у вигляді, який потребує сумлінної праці багатьох спеціалістів.

Через невизначеність законодавчої бази не можна у повному обсязі використовувати сучасні технології та ресурси Інтернет – вони містять часто неперевірену та загальну інформацію, яка ще більше ускладнює наукову інтерпретацію джерел, тому науковцеві треба уважніше та обережніше ставитися до них. Тому основою для вивчення історії Миколаївщини залишаються першоджерела, які містяться у Державному архіві Миколаївської області. Події Другої Світової війни, реорганізаційні зміни призвели до втрати частини архівних фондів. Тим не менш, залишається певний пласт невідомої для широкого загалу інформації, яка б допомогла більш точно та об’єктивно оцінювати процеси, які відбувалися не тільки на території Південної України, а й Російської імперії у цілому.

Система науково-довідкового апарату Державного архіву Миколаївської області включає у себе список фондів (з 484 фондів зараз міститься лише 260), каталоги (систематичний, географічний, іменний), короткий довідник про архівні фонди, путівники (1966 та 1985 років видання), тематичні покажчики, огляди фондів, архівні описи. Найбільш змістовними є, звичайно, архівні описи, але для опрацювання описів усіх фондів, що можуть містити необхідну інформацію, досліднику необхідно витратити багато часу. З метою полегшення й прискорення роботи з виявлення документів, укладено “Анотований реєстр описів фондів”, у якому представлено повний перелік усіх наявних фондів архіву дорадянського періоду.

Ґрунтовне вивчення цих джерел дає змогу дослідити функціонування державних губернських та повітових установ, діяльність Миколаївського губернатора та Миколаївського градоначальника, органів місцевого самоврядування та земств у м. Миколаєві, поліцейських та тюремних установ, органів зв’язку і транспорту, інфраструктуру соціального забезпечення населення; кількість населення та його етнічний склад, напрямки міграційних процесів та зміни у соціальному й національному прошарках суспільства, відносини різних соціальних груп між собою та ставлення до державної влади, конфесійну приналежність та вплив релігійних установ на соціально-політичну атмосферу регіону; події російсько-турецької війни 1877–1878 років, які сприяли змінам у суспільно-політичному житті регіону, пристосування економіки для ведення війни та значення допомоги, яку надала Миколаївщина під час військових дій; загальний економічний розвиток регіону, особливості промисловості та сільського господарства, зайнятість місцевого населення, стан техніки, умови праці та рівень захищеності працівників тощо.

Опрацювання джерел початку ХХ століття надасть змогу науковцям знайти передумови революційних зрушень на території Приазов’я, хід історичних подій у 1905-1907 році, діяльність державних установ та громадських організацій, їх позиції стосовно зміни політичних поглядів у суспільстві, особливості цього періоду та наслідки Першої російської революції на подальше суспільно-політичне життя Миколаївщини; внесок у Першу світову війну царської армії та громади м. Миколаєва і прилеглих територій, участь регіону у військових діях.

Таким чином, вивчення джерел з історії Миколаївщини другої половини XIX – початку ХХ століть допоможе не тільки увести у науковий обіг нові комплекси джерел, а й відкрити багато сторінок історії нашого регіону.

Андрій Піменов,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. А. П. Могильний
ПОЛІЦЕЙСЬКА СПРАВА НА ТЕРЕНАХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Актуальність означеної проблеми для вітчизняного історика не підлягає сумніву. Це питання в українській історичній науці є досить “молодим”, незважаючи на те, що має багатолітню спадщину. Справа утому, що саме цей аспект вивчення громадського життя часів Російської імперії за радянських часів набув найбільшої заангажованості. Тож усі дослідження з цієї проблематики, як правило, зводилися до перелічення злодіянь “посіпак царату” і мали досить опосередковане відношення до самого процесу діяльності органів внутрішніх справ імперії. Разом із тим варто зазначити, що створення і діяльність органів поліцейського розшуку на теренах Новоросії сміливо можна зіставляти за масштабами із адміністративними зрушеннями Великої Французької революції. На півдні України виникла така сама гостра проблема створення колосальної кількості (як для відносно малонаселеного донедавна регіону) співробітників поліції, причому справа ускладнювалася ще й стрімкою урбанізацією території. Крім того, новостворена поліція мала враховувати загальноімперську практику. До того ж, працювати доводилося у вельми складних умовах багатонаціональної, мультиконфесійної спільноти, значна частина якої була наділена винятковими привілеями.

Історіографія обраної проблематики представлена наступними роботами: 1) праці авторів другої половини ХIХ – початку ХХ століття: С. Андріанова, І. Андрієвського, М. Белявського, В. Гессена, О. Градовського, В. Дерюжинського, В. Івановського, Є. Карповича, І. Тарасова, С. Фукса, Є. Анучіна. У роботах цих учених було проаналізовано поліцейське законодавство Російської імперії, досліджено у загальних рисах місце та роль поліції у її державному механізмі; 2) дослідження авторів радянського періоду. Організація та діяльність поліцейських установ царської Росії висвітлювалася у роботах Р. Мулукаєва, І. Оржеховського, К. Федорова, Д. Шинджикашвілі. Особливий інтерес становить бібліографічний покажчик “Карательные органы дореволюционной России (полицейская и пенитенциарная система)”; 3) особливості кримінального та політичного розшуку на території України у XVIII – XIX століттях вивчалися О. Піджаренко. Організації та діяльності адміністративно-поліцейського апарату царизму в Україні присвячена праця А. Чайковського та М. Щербака.

Характерною рисою поліцейського законодавства Російської імперії була розпливчастість та чисельність правил, які визначали компетенцію органів загальної поліції, і відсутність загального поліцейського статуту. Законодавство царської Росії другої половини XIX століття, продовжуючи давню правову традицію, ототожнювало поняття “поліція” з поняттям “адміністрація”, унаслідок чого сфера компетенції поліцейських органів була необмеженою. Разом із тим, обов’язки загальної поліції можна розділити на дві категорії: 1) загальні, які поліцейські установи виконували більш або менш самостійно; 2) допоміжні, що покладалися на органи загальної поліції для сприяння діяльності іншим урядовим відомствам.

Поліцейська реформа 60-х років XIX століття була викликана необхідністю укріплення апарату загальної поліції через централізацію управління поліцейськими органами у повітах унаслідок скасування кріпосного права і втрати поміщиками влади над селянами. Ця реформа не мала комплексного характеру, оскільки вона не вирішила питання про чітке визначення правових засад діяльності загальної поліції. Поліцейські обов’язки виконували не тільки чини поліції, але й волосні старшини та сільські старости. Однак відсутність у законодавстві певних меж між владою органів волосної поліції і нижчими поліцейськими чинами призводило до поглинання однієї влади іншою або до постійних конфліктів. Деякі особливості мала організація поліцейського апарату у приморських торгових портах, де у 80–90-х роках XIX століття. була створена портова поліція, правові засади діяльності якої визначалися як спеціальними законами, так і законами про обов’язки загальної поліції.

У цілому, підсумовувати результати діяльності поліцейських органів Росії на півдні України, звичайно ж, зарано. Але для належного розуміння цих процесів, створення їх наукових основ важливим є узагальнення історичного досвіду функціонування апарату загальної поліції Російської імперії на українських землях, зокрема, протягом другої половини ХIХ – початку ХХ століття, коли у суспільстві відбувалися кардинальні зміни, тривали складні і суперечливі соціально-економічні та політико-правові процеси, визначення напрямків удосконалення організації та діяльності поліцейських органів.


Анастасія Іванова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва
ОГЛЯД СТАТИСТИЧНИХ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ОДЕСИ

60–80 РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ
Інтеграція Південної України до складу Російської імперії призвела до суттєвих змін у політичному, соціальному, культурному та економічному розвитку цієї території. За сприятливих умов уже на початку ХІХ століття Одеса посідала особливе місце на півдні України. Саме тут розгорнули свою діяльність статистичні комітети. Розвиток історичної науки, зокрема історії України, на сучасному етапі, поряд зі створенням узагальнюючих праць, характеризується зростанням уваги до локальної, місцевої історії. Можливість досліджувати місцеві джерела історії Одеси дають змогу статистичні дані. Перед тим як почати ґрунтовне вивчення історії Одеси 60–80 років ХІХ століття, необхідно ознайомитися саме зі статистичною джерельною базою історії Одеси. Аналіз статистичних джерел для вивчення локальної історії є необхідним. Саме у цьому і полягає актуальність дослідження.

Мета дослідження: ознайомитися з широким колом статистичних джерел з історії Одеси 60–80 років ХІХ століття.

У суспільно-політичному житті Російської імперії першої третини ХІХ століття склалася ситуація, що сприяла появі місцевих статистичних комітетів. Потреби держави у першій половині ХІХ століття викликали необхідність подальшого вивчення і контролю соціально-економічних процесів, що відбувалися у суспільстві. Якщо до того статистичні дані збиралися уривками, без будь-якої системи та послідовності, то у цей час для їх збирання було запроваджено спеціальні установи. ХІХ століття було відзначено розумінням статистики як науки, що вивчає усе те, що відбувається у суспільстві, у всій його сукупності. Одеський статистичний комітет урочисто відкрився 1 червня 1863 року. Комітет активно розпочинає роботу з дослідження різних сфер життя міста. Результатам роботи присвячено багато видань.

Важливе місце займає праця С. Бернштейна (члена статистичного комітету) “Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем”, дозволена цензурою у 1881 році. Автор склав історичний і торгово-історичний опис рідного міста. Дослідження також включає у себе відомості про освіту та народне господарство.

Великий внесок у справу ознайомлення з історією міста цього періоду зробила робота, опублікована у 1894 році під назвою “Столетие Одессы”, автором якої був І.Федоров. Тут містяться матеріали про склад міської управи і міської думи з часів введення в Одесу Міського Положення, наводяться порівняльні цифри стану народної освіти в Одесі. Завершує працю порівняльна хронологічна таблиця “Торгівля і промисловість м. Одеси за роками”. Особливе значення для вивчення статистичних джерел 1860–1880 років має праця під назвою “Труды Одесского статистического комитета”, видана у 1870 році. Комітет досліджує різноманітні сфери життя міста: географічний і топографічний опис Одеського Градоначальства, положення робітничого класу в Одесі, клімат Одеси і вплив його на суспільне здоров’я, Одеська торгівля у 1868 році, пошти і телеграфи у місті та деякі інші свідчення розвитку Одеси.

Велике значення має робота “Одеса 1794–1894 рр.”, видана міським громадським управлінням до століття міста у 1895 році. Редакційний комітет поставив собі за мету дати загальнонодоступне, повне описання міста, відзначити, перш за все, географічне положення, кордони, кліматичні умови місцевості і ступень її заселеності. У 1911 році з’являється робота під назвою “Старая Одеса”, автором якої є Д. Атлас. Наостанок слід згадати роботу, що містить у собі дані про історію Одеси 60–70-х років ХІХ століття. Вона є більш сучасною і також має назву “Старая Одеса”, автором виступив О. Дерібас. Уперше була видана у 1913 році, а пізніше перевидана у 2005 році. У своїй праці автор швидко змальовує образ Одеси у її минулому, описує побут, звичаї мешканців, надає біографічні дані про деяких відомих громадян.

Отже, існує велика кількість статистичних джерел з історії Одеси 60–80 років ХІХ століття, яка присвячена всім сферам розвитку міста. Це побут, клімат, стан народної освіти, медицина, розвиток торгівлі, економіка, промисловість, традиції тощо.
ЛІТЕРАТУРА

1. Атлас Д. Старая Одесса / Д. Атлас. – К. : Техник, 1911. – 31 с.

2. Бернштейн С. Одесса. Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем / С. Бернштейн. – О., 1881. – 59 с.

3. Дерібас О. М. Старая Одесса. Забытые страницы : історичний опис і спогади / О. Дерібас. – К. : Мистецтво, 2005. – 419 с.

4. Одесса 1794–1894. Видання міського громадського управління / під ред. А. Шульце. – О., 1895. – 384 с.

5. Труды Одесского статистического комитета / під ред. П. Францова. – О., 1870. – 95 с.



Ольга Єрьоменко,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдеєва
АНАЛІЗ СТАТИСТИЧНИХ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ОДЕСИ

90-Х РОКІВ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
З розвитком капіталізму в Росії усе більше починала відчуватись необхідність у повних та докладних даних про чисельність та склад населення країни. Найважливішим статистичним джерелом цього періоду є Всезагальний перепис населення Росії від 1897 року.

Сучасні історики присвячують багато праць дослідженню минулих часів заради отримання, систематизації, аналізу та узагальнення статистичних джерел як основи пізнання соціальної, економічної, духовної, науково-освітньої, матеріальної, медичної, правової та інших сфер суспільства. Правильний збір та обробка статистичної інформації досліджуваного періоду дає можливість порівняти її зі станом розвитку сучасної України, виокремити позитивні та негативні сторони суспільних процесів різних періодів на одній території чи одного періоду на різних територіях. Саме тому обрана нами тема дослідження є актуальною. Об’єктом дослідження виступають статистичні джерела з історії Одеси 90 років ХІХ – початку ХХ століття. Мета дослідження полягає у систематизації наявних статистичних джерел з історії Одеси дорадянського періоду. Статистична інформація збирається на основі масових спостережень, опитувань і згодом за допомогою групування, класифікації та узагальнення розподілюється за певними джерелами.

Наявні статистичні джерела з історії Одеси 90 років ХІХ – початку ХХ століття умовно можна розділити на кілька груп: статистичні огляди Одеси; переписи населення; збірники смертності населення; адресні – календарі Одеського градоначальства; звіт про діяльність одеської жіночої благодійної організації за 1895 рік; праці соціолога Б. Міронова; збірники, видані до сторіччя міста Одеси (1794–1894 роки).

Спільним для усіх джерел є аналіз та систематизація статистичних даних з історії міста Одеси кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Перша група статистичних джерел представлена статистичними оглядами м. Одеси, які описують риси сільського господарства, промисловості, торгівлі, системи оподаткування, освіти, медицини, розвитку культури тощо.

Особливу увагу слід приділити переписам населення, у яких наведено дані про чисельність населення та його розміщення на території країни, структуру населення за статтю, віком, шлюбним станом, сімейним положенням, освіченістю та віросповіданням, мовою, родом занять тощо.

До наступної групи відносять збірник з даними про санітарно-епідеміологічний стан населення м. Одеси: опис хвороб, ліків, лікарень, епідемій (за працями проф. Клософського, д-ра Діатроптова, д-ра Генріхсена, д-ра Сушнова). У цій же групі описуютьубивства, суїциди, нещасні випадки.

В адресних – календарях Одеського градоначальства здійснено опис за міністерствами та їх постановами. У звіті про діяльність одеської жіночої благодійної організації за 1895 рік наведено дані про звіти, прибутки та видатки, перелік нерухомого майна, список стипендіатів та пенсіонерів, що перебувають у благовіщенському сирітському будинку.

Праці Б. Міронова присвячено особливостям соціологічного розвитку населення м. Одеси: соціальні групи, демографічна поведінка православного населення (шлюбність, народжуваність, смертність), родинні стосунки, міста та села, значення кріпосного права, суспільні організації селянства, міська община, дворянські корпорації.

Окрему категорію статистичних джерел складають видання до сторіччя м. Одеси: “Одесса 1794–1894”, “Столетие Одессы с портретами административных и общественных деятелей и с видами Одессы”, “Одесса за 100 лет” Г. Е. Афанасьєва. У цих збірниках значна увага приділена історії Одеси за категоріями: територія, клімат, населення, торгівля, промисловість, благоустрій, мережа зв’язку, архітектура, медицина, духовність, народна освіта, благочинність. Змістовним є ілюстративний компонент: портрети, ілюстрації місцевості, архітектури, розміщені об’яви фірм, магазинів тощо.

Таким чином, за допомогою аналізу статистичних джерел з історії Одеси 90 років ХІХ – початку ХХ століття можна скласти повне уявлення про різні галузі суспільного життя міста.
ЛІТЕРАТУРА

1. Афанасьев Г. Є. Одеса за 100 років / Г. Є. Афанасьєв. – С. 191.

2. Генріх Сен К. Смертність міста Одеси за 17 років (1874–1891 р.) / Генріх Сен К. – С. 84–85.

3. Миронов Б. М. Историческая социология России / Б. М. Миронов. – С.536–538.

4. Миронов Б. М. Социальная история России периода империи (XVIII – XX ст.) : у 2 т. / Б. М. Миронов.

5. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – 1904.



Юлія Мартиненко,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдеєва
СТАТИСТИЧНІ ДАНІ З ІСТОРІЇ ХЕРСОНЩИНИ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)
Одним із найголовніших параметрів, на якому ґрунтуються усі подальші розрахунки демографічної науки, є загальна чисельність населення певної місцевості [2]. Але саме це питання стосовно Херсонської губернії другої половини ХІХ століття викликає найбільше сумнівів. Річ у тому, що перший всезагальний перепис населення губернії відбувся лише у 1897 році, а до цього існували лише дані, отримані шляхом ревізій чи збирання статистичних даних з окремих населених пунктів, до того ж, здійснених окремими людьми без єдиного спільного підходу. Звідси спостерігаємо різні цифри за один і той же рік навіть в одному місті.

Проблемою при підрахунку загальної чисельності населення Херсонської губернії другої половини ХІХ століття є відмінності різних авторів у визначенні міст як тих населених пунктів, де буде проходити збирання статистичних даних.

Порівнюючи відомості Х ревізії (1857 р.) з відомостями, наданими фон Руге про ІХ ревізію (1851 р.), бачимо, що у ній пропущені наступні стани: ченці, відставні, малоросійські козаки, іноземці, не віднесені до купецтва, ті, що у безстроковій відпустці, також невідомо, чи увійшли однодворці до складу державних селян. У сукупності, усі ці стани складали на той час 49,989 тис. осіб. Якщо виключити цю цифру станів, яка не увійшла до складу Х ревізії, із загальної кількості населення губернії за ІХ ревізією, згідно відомостей фон Руге, отримаємо кількість мешканців до 968,800 тис. осіб. Це свідчить про те, що у 1851–1857 роках населення збільшилося приблизно на 6,2% (беручи загальну кількість народонаселення 1030000 осіб).

Безпосередньо у 1897 році було нараховано виключно міського населення 795,377 тис. осіб населення. Через те що наявні дані лише для міського населення, використовувати надалі їх не становить можливості. Видання 1898 року уточнює: чисельність міського населення становить 785,094 тис. чоловік. При складанні уточненого видання автори користувалися вже двома випусками результатів перепису, виданим центральним статистичним комітетом. Згідно з ними, категорія “населення міст” включає у себе кількість наявного населення по кожному місту з поділом його за статтю. За загальним переписом, постійним жителем певного населеного пункту вважався лише той, хто мешкав тут більшу частину року, а наявним – будь-який, хто ночував з 27 на 28 січня у цьому пункті. Через це цифри міського населення у першому та другому випусках першого всезагального перепису для Херсонської губернії вийшли різні, а саме: постійного населення в усіх містах, включно з Одеським градоначальством та Миколаївським військовим губернаторством, нараховано 785,194 тис. чоловік, а наявного населення у тих же межах – 795,377 тис. осіб. До кількості міського населення увійшли “жители всех, по возможности, пригородных слобод и селений, которые фактически составляют с городом, на основании имеющихся в центральном статистическом комитете сведений, могла быть положительно установлена”. Згідно зі співставленнями даних населення, що тимчасово мешкає у Херсонській губернії взимку, коли проводився перепис, досить мало. У таких досить великих для України містах, як Одеса та міста Херсонського повіту, мешканців було менше, ніж у містах Єлисаветградського повіту. Міста Олександрійського повіту серед інших відрізняються тим, що наявного населення на момент перепису було менше, ніж постійного, що характеризує їх як пункти, що не привертають навколишнє населення своїм торгівельно-промисловим та міським життям. Таке явище відносно міст Олександрійського повіту не зовсім зрозуміло, адже м. Ананьєв за своїм характером нічим не кращий за Олександрію, між тим населення, що мешкає у ньому тимчасово, нараховано було більше ніж навіть у містах Херсонського повіту. Таке порівняння міського населення, наявного та постійного, засвідчує, що не буде великої помилки, якщо повітове у волостях населення за статтю буде встановлено шляхом вирахуванням із загальної кількості населення (постійного) у повітах міського населення (наявного).


ЛІТЕРАТУРА

1. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния Ч.II / А. Шмидт. – СПб., 1863.

2. Основы демографии / П. И. Косов, А. Б. Берендеева. – Иваново : Иван. гос. ун-т, 2008. – 292 с.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. XLVII. Херсонская губерния / И. А. Тройницкого, 1904.

4. Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1897 год / составлен статистическим отделением при Херсонской губернской земской управы. – Херсон, 1898.

Євген Гнибіда,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдеєва
МІСТА ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ’Я В ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСАХ
Нові інформаційно-комунікаційні технології спричинили революційні зміни у сфері медіа, хоча безпрецедентні можливості, що вони відкривають перед людством, тільки починають використовуватись. Сьогодні найбільш перспективною технологічною платформою для подальшого розвитку інфраструктур масової інформації та комунікації – як на глобальному, так і на локальному рівнях – вважається саме Інтернет і пов’язані з ним нові види медіа сервісів. Саме тому сьогодні створюється і широко використовується мережа інтернет-бібліотек, інформаційних сайтів, а також офіційних сайтів міст.

Головною метою дослідження є порівняльний аналіз основних структурних компонентів сайтів міст Північного Приазов’я. Виходячи із сформульованої загальної мети дослідження, були поставлені такі безпосередні завдання: визначити структуру побудови сайтів; виходячи із соціально-економічного розвитку міста, схарактеризувати місце та доцільність розділу “Історія” на офіційному сайті.

У процесі роботи були досліджені сайти міст Бердянськ, Мелітополь, Генічеськ, Маріуполь, Новоазовськ та Запоріжжя. Умовно досліджувані міста можна поділити на дві категорії: до першої, відносимо сайти спеціально розроблені безпосередньо міською Радою або ж на її замовлення, а також сайти, розроблені підприємствами, учбовими закладами, туристичними та оздоровчими комплексами державного та приватного порядку, які, розкриваючи свій основний зміст діяльності, характеризують місто у цілому. До другої належать неспеціальні інформаційні інтернет-портали та інтернет-бібліотеки, на яких можна знайти будь-яку інформацію про історію становлення та сучасний стан розвитку конкретного міста.

До першої категорії міст належать Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь, Запоріжжя – міста, що мають офіційні представницькі сайти. Їх структура майже однакова, хоча кожен із них має свої характерні особливості. Так, на головній сторонці бердянського веб-порталу представлено коротку довідку про місто; натомість на головній сторінці Мелітополя розташовано короткий інформаційний блог важливих подій міста та змальовано головні характеристики міста у майбутньому; на головній сторінці Маріуполя одразу знаходяться посилання на новини міської ради; у Запоріжжі конкретного інформаційно-довідкового сайту немає. Загалом в інтернет-мережі представлено досить велику кількість сайтів, у яких так чи інакше розкривається інформація про місто Запоріжжя. Інформація про Генічеськ та Новоазовськ коротко представлена у вікіпедії – вільній енциклопедії. Тому ці міста відносимо до другої категорії.

Посилання на розділ “Історія” у Бердянську, Мелітополі та Маріуполі знаходиться у блозі “Про місто”. У цьому розділі надано вичерпну інформацію про основні історичні події, що відбувались на території міста протягом минувших століть. Оскільки міста Бердянськ, Мелітополь та Маріуполь мають найширші веб-портали з усіх інших досліджуваних міст Північного Приазов’я, то на них представлена детальна інформація про історію міста.

Таким чином, міста Північного Приазов’я мають різне представлення в інтернет-мережі. Найбільш детально представлені міста Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь – вони мають конкретні інформаційні сайти – та Запоріжжя, інформація про яке широко представлена на різних веб-порталах міста. Найменше з усіх, в інтернеті представлені Генічеськ та Новоазовськ. Вони не мають офіційних сайтів, тому інформацію про них можна знайти тільки в інтернет-бібліотеці. Таке розмежування можна пояснити особливостями економічного розвитку міст.


ЛІТЕРАТУРА

1. Михайличенко В. Истоки. Город, рожденный морем / В. Михайличенко // Туристический портал города Бердянска [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //kurort-berdyansk.com/istoki.-gorod-rozhdennyiy-morem.html

2. Новости городского совета : Мариупольский городской совет [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //www.marsovet.org.ua/ru/index.php

3. Геническ // Википедия – свободная энциклопедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //ru.wikipedia.org/wiki/Геническ



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО
Ольга Трюхан,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к. філол. н., доц. О.П. Новик
Ліс речей” в українській бароковій поезії
Складна й багатогранна культура епохи бароко містить широке коло питань, що потребують дослідження. Барокова література поєднувала багато рис і виконувала значний спектр функцій, поєднувала світську та релігійну тематику, а творчість наближалася до сакрального дійства. Бароко досліджувалося П. Бєрковим, Б. Крисою, А. Макаровим, Л. Сазоновою, Д. Степовиком, Л. Ушкаловим, Д. Чижевським та багатьма іншими вченими. Мета нашої роботи – проаналізувавши тексти творів Лазаря Барановича та отця Онуфрія, дослідити роль барокового “лісу речей” у поетиці віршів. Реалізація мети передбачає використання порівняльного, порівняльно-історичного методів, синтетичного, методу філологічного аналізу тощо.

“Прогностика” архімандрита Онуфрія – так званий “ліс речей”. Це підтверджує використання типово барокових символів, присутність мотиву “марноти марнот”, плинності та скороминучості життя, постійного повторення періодів. Архімандрит Онуфрій поєднує у своїх творах уявне з реальним, що було характерним для доби бароко. Відповідно до світогляду барокової людини найважливіше, суттєве, вирішальне для людини є лише моментом у безмежному Всесвіті, що не має меж. Автор у своїй “прогностиці” міркував про створення світу, пори року, силу та вплив на людей небесних тіл, знаки зодіаку, тобто про гармонію і незбагненність, урівноваженість та визначеність наперед світу. У розумінні багатьох тогочасних поетів, філософів, богословів знаки зодіаку були міцно пов’язані з Богом, творцем усього. Бог у творах архімандрита Онуфрія є довершеним, знає все, що було та буде, бачить приховані зв’язки ясно та просто. Людина створена Богом, отже, своїм праведним існуванням, чистими думками, щирістю має прагнути дорівнятися до Нього. У поезії “Бог о всем знает и Он справляет” автор підкреслює, що Господь володіє небесами, а людям підвладна тільки земля, до того ж з волі Всевишнього. Бог “небом и слонцем, звѣздами правит”, сам призначає планетам шлях руху, допомагає усім людям у такий спосіб. Релігійне почуття належить до найбільш тривалих і важливих, набуває у творі особливої сили, сакральності, є духовною вершиною.

Архімандрит Онуфрій має на меті повчати, наставляти людей, допомагати їм, тлумачити певні явища. Афоризмом є слова автора: “Нещасливая есть минута на свѣтѣ, Которая нас влечет к греховной сети [1, с. 55]”. Дотеп був одним з найхарактерніших елементів барокового мистецтва. Архімандрит Онуфрій, граючись із текстом, подає два різні початки в одному вірші, які продовжуються одним і тим самим текстом (“Идучи на ложе Призови имя Боже”, “О куроглашеніи”). У першому автор виводить ще й два різні закінчення. Таким чином, можна твір читати у двох варіантах. Гра з текстом була характерною для доби бароко, у ній присутні легкість, елегантність, у той самий час автором здійснюється певний літературний задум.

Л. Баранович був українським церковним і політичним діячем. Уяву письменника вражають картини кривавої боротьби за владу. Твори цього письменника поєднували дві мети: повчання, освічення людей, показ їм праведної дороги і виявлення свого хисту, ерудиції. Л. Баранович у своїй творчості досить вміло використовує символіку, притаманну барокові поезії: крила, серце, хрест, орел, голуб, меч, вінець. Світ постає як книга, є паралель з Книгою книг – Біблією. Ця метафора сягає своїм корінням ще античності, але найбільше використовувалася у бароковій творчості. У творах Л. Барановича світ тлумачиться як створений Богом, який себе явив людям у Святому Писанні, звідси витікає паралель “природа – Біблія” як дві “книги” того самого творця. У творі “Світ збурили грози на людські сльози” автор вбачає причину всіх нещасть людства у тотальній гріховності, можливості бути зрадженим найближчим. Філософський твір “Є час для всього, доброго і злого” утверджує думку про закономірність, плинність, взаємозв’язок усіх подій у житті людини. Спектр інтересів Л. Барановича ширший за стосунки у соціумі, він звертає увагу на природу, її досконалість та гармонійність. У вірші “Веселка ясніє – кожен радіє” поет проголошує всесильність, надзвичайний естетичний вплив краси природи на людину.

“Ліс речей” творився через примхливе, і водночас логічне поєднання у бароковій поезії елементів буття для звернення уваги на внутрішнє, духовне, моральне. Творчість письменників була спрямована на зацікавлення читача Біблією, сакральними текстами, породження бажання читати й трактувати їх самостійно.
ЛІТЕРАТУРА

1. Барокова поезія Слобожанщини. Антологія. Онуфрій, Климовський, Сковорода / Упоряд. Л. Ушкалов. – К. : Акта, 2002. – 524 с.

2. Чернігівські Афіни / Передм., упоряд. текст. матеріалу, комент. до нього А. Макарова. – К. : Мистецтво, 2002. – 288 с.

3. Чижевський Д. Українське літературне бароко : вибр. праці з давньої літератури / Дмитро Чижевський. – К. : Обереги, 2003. – 576 с.



Альона Ковачова,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В. М. Школа
КОНЦЕПЦІЯ ТАНЦЮ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Для сучасного літературознавства, яке тяжіє до розширення своїх меж, вбираючи у себе проблематику інших галузей науки та мистецтва, мотив танцю є найбільш вигідною реалією для дослідження, тому що танець невід’ємно пов’язаний з культурологічним контекстом. Тема танцю у літературі практично не досліджувалася вітчизняними ученими. Цим зумовлюється її актуальність.

Дослідження феномену танцю у літературі досить широко представлено у працях зарубіжних західних учених, переважно філософів (Ф. Ніцше, С. Малларме, Ф. Арьес,), а у працях східних і вітчизняних дослідників вона знаходить відображення лише епізодично (Ю. Лотман, А. Жолтковский, І. Бестюк, М. Новікова).

Мета роботи – дослідити ідейне навантаження семантики образу танцю у драматичних і ліричних творах української літератури різних періодів написання. Основні методи дослідження – функціональний і комплексний.

Представники давньої літератури танцювальну культуру українського народу сприймали як найнижчий його прояв, пов’язаний з інфернальними культами. І. Котляревський був першим у свої часи, хто гідно поставився до танцю, як до невід’ємної частини народних традицій. У поемі “Енеїда” письменник зобразив український гопак як вияв патріотизму та любові до своєї нації. Після виходу “Енеїди” важко назвати письменника, який би не користувався мотивом танцю у своїх творах. Так у драмі “Назар Стодоля” Т. Шевченка він виступає етнографічним елементом і розглядається як масове явище, а не як індивідуальне начало. Його герої, танцюючи, прагнуть довести, що вони – великий, сильний, непідкорений народ.

Найбільший розквіт української драматургії і театрального мистецтва припадає на добу реалізму (друга половина ХІХ століття), коли був започаткований перший український професійний театр. Щодо власне втілення концепту танцю у творчості драматургів-реалістів, то найширше цей образ використав М. Кропивницький у своїх п’єсах. Так у драмах “Глитай, або ж павук” та “Дай серцю волю, заведе в неволю” танець виконує опосередковану функцію оздоблення, а у “Титарівні” і у “Невольнику” є засобом вияву самобутності та індивідуальності персонажів.

Найяскравіше образ танцю втілено у модерністській літературі, зокрема у драмі “Оргія” Л. Українки. Танцюючи, Неріса, головна героїня твору, за допомогою танцю реалізується як особистість, як представниця своєї рідної рабської цивілізації. Танець посідає значне місце у композиції твору (без нього не було б кульмінації), тому його не можливо вилучити, як будь-який позасюжетний елемент.

У сучасних драматичних творах, які йдуть на театральних підмостках, танці посідають зовсім інші значення: вони перебрали на себе роль героїв творів. Так, наприклад, М. Новікова у дослідженнях мюзиклу “Арзи Киз” (створений за мотивами кримськотатарських легенд) вказує на наявність “колективного героя” селища  хороводу. Це символ “усього живого, яке проходить свій шлях від могили до відродження у нащадках [2, с. 58]”.

Важливе значення мотив танцю посідає в українській поезії. Тенденцію до “танцювальності” можна простежити у ліриці українських модерністів, таких як Л. Українка, П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Олесь, Г. Чупринка, О. Теліга та інших.

Танець відіграє значну роль у поезії молодомузівців (“В танець!” П. Карманського, “Весілля” В. Пачовського, “Танець” С. Твердохліба). Він служить специфічним мовним кодом, “що несе у собі динамічну форму вияву творчої енергії, яка випливає зі спонтанного виразу імпульсів внутрішнього життя [1, с. 41”].

У поезіях О. Теліги (“Танго”, “Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом”, “Козачок”) танець є засобом передачі характерів людських стосунків та внутрішнього стану ліричних героїв.

Таким чином, образ танцю посідає вагоме місце в українській літературі, зокрема у драматичних і ліричних творах. Танець виконує функцію індивідуалізації персонажів, або роль оздоблення у залежності від його місця у композиційній структурі твору. Проведені дослідження показали, що чим інтелектуальнішою стає література, тим вагомішим стає образ танцю у ній.
ЛІТЕРАТУРА

1. Матусяк А. Сецесійний дискурс письменників “Молодої Музи” / А. Матусяк // Слово і Час. – 2008. – № 6. – С. 35-50.

2. Новікова М. Мюзикл: жанр і спектакль / М. Новікова // Література. Театральне суспільство : збірник наукових праць. – Херсон : Атлант, 2005. – С. 55-68.

Олена Герасименко,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. П. Новик

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка