Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка8/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27

РЕЦЕПЦІЯ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ У ДРАМАТУРГІЇ П. КУЛІША

Пантелеймон Олександрович Куліш – особистість складна, багатогранна, проте цілісна. Його творчі доробки цікавили багатьох дослідників. Значний внесок у аналіз праць П. Куліша свого часу зробили М. Максимович, М. Драгоманов, І. Франко. Багато цінних відомостей щодо формування суспільно-політичних та історичних поглядів П. Куліша можна знайти у працях П. Гончарука [1], Л. Грінберга, О. Дорошкевича, М. Жулинського [2], М. Олійника, А. Ковальова, Є. Нахліка [3] та інших. Доробки цих видатних дослідників допомагають розкрити історіографічний аспект творчості письменника.

Драматичні твори П. Куліша заслуговують особливої уваги. Найвищим здобутком Куліша-драматурга стала “Драмована трилогія”, у центрі якої – доля України та можливість її щасливого майбуття, складні стосунки України з сусідніми державами – Польщею, Росією і Туреччиною. Трилогія включає в себе такі драматичні твори: “Цар Наливай”, “Петро Сагайдашний” і “Байда, князь Вишневецький”. Усі ці п’єси можуть розглядатися як історико-драматичні хроніки, де історичний матеріал майстерно поєднаний із фольклорним.

На думку Є. Нахліка [3], центральний персонаж драми “Байда, князь Вишневецький” створений на основі ототожнення героя народно-історичної “Пісні про Байду” з історичною особою – князем Дмитром Вишневецьким. Водночас це своєрідне художнє перевтілення самого П. Куліша. Байда, як і сам автор, завжди керується розумом. На противагу Байді письменник ставить Феська Ганжу Андибера, який зміг підняти повстання козаків проти багатіїв. Цього персонажа П. Куліш зображає носієм класово-егоїстичної моралі “козацької черні”, сліпої ненависті січових козаків до панства. Жіночі образи у драмі досить романтизовані і цілком відповідають духові своєї епохи.

Наступна драма трилогії – “Цар Наливай” – теж відбиває культурницьку концепцію П. Куліша. Гетьманів нереєстрового козацтва Наливайка й Лободу зображено як “руїнників”, що мріють про величезну владу козаків. Автор розглядає Наливайка з різних боків і знаходить у ньому позитивні риси. Наливайко перетворюється на символ руїнницького соціально-бунтарського духу, що, на думку автора, й досі живе серед українського люду. Слушною у цьому контексті видається думка Є. Нахліка стосовно символізму історичних постатей драматургії П. Куліша.

Авторські симпатії віддано культурникам Хмелецькому та екс-гетьману козацькому Оришевському. Хмелецький – прихильник закону, порядку. У цьому його підтримує Оришевський, який проповідує класову терпимість, еволюційний шлях суспільного розвитку. Жінки теж являються виразниками розуму – Туркеня, Параска та Мотря.

У завершальній драмі трилогії – “Петро Сагайдашний” П. Куліш змалював боротьбу у національній свідомості “мороку і світла”, спрямував героїв на шукання правди. У творі висловлено ідею ушляхетнення козацтва руською княжою культурою. У драмі уславлене добре й милосердне жіноче серце – в образах Случаїхи та її дочки Случаївни. Письменник вдається до моральної поетизації жіночого серця, бо переконаний, що для нього християнські заповіді найбільш близькі. До славетних києво-руських князів апелює й Петро Ререпа. Центральний образ твору – образ Сагайдашного – це персонаж, у вуста якого П. Куліш вклав думку про окультурення козацької сили, а саме про це, згідно з історичними дослідженнями письменника, дбав реальний гетьман.

Спільним для усіх трьох творів, що входять у “Драмовану трилогію”, є те, що історичні постаті, змальовані у цих творах, постають символами цілої епохи. Кожна з п’єс, що входить до трилогії, на думку Є. Нахліка, є не художньою ілюстрацією історичного процесу, а його оригінальним творчим переосмисленням, і то не так у конкретно-історичному, як у історіософічному ракурсі, жанровий різновид текстів драмованої трилогії можна визначити як історіософська драма ідей з традиційним сюжетом. За допомогою відтворення історичних постатей П. Куліш розкриває філософські та соціальні проблеми сучасного йому суспільства.


ЛІТЕРАТУРА

1. Гончарук П. Апостол української ментальності (до 190-річчя від дня народження П. О. Куліша) / Петро Гончарук // Київська старовина. – 2008. – № 3. – С. 3-20.

2. Жулинський М. Слово і доля : навчальний посібник / Микола Жулинський. – К. : А.С.К, 2006. – 640 с.

3. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель : наукова монографія : у 2 т. / Є.К. Нахлік ; НАН України Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Вип. 11/12 ; Міжнародний фонд П. Куліша. – К. : Укр. письменник, 2007. – Т. 2 : Світогляд і творчість П. Куліша. – Вип. 12. – 462 с., арк., ілюстр., портр. (Серія “Літературознавчі студії”).



Тетяна Хорольська,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. П. Новик
КОНФЛІКТ ОСОБИ І СУСПІЛЬСТВА У ПОВІСТЯХ М. КОСТОМАРОВА
М. Костомаров відомий насамперед як автор історико-публіцистичних праць. Наукова і художня спадщина його становить собою органічне ціле, в основі якого лежить аргументований світоглядний концепт національного, ствердження якого було головною метою життя і праці видатного ученого [1, с. 29]. Найвагоміше дослідження творчості відомого письменника належить Я. Козачку [2].

М. Костомаров свої погляди на українство втілив і у повістях “Кудеяр” і “Черніговка”, на жаль, проблема особи і суспільства у цих текстах досліджена недостатньо. Мета нашої роботи: з’ясувати особливості змалювання проблеми особи і суспільства у повістях М. Костомарова “Кудеяр” і “Черніговка”.

Найбільшим злом, яке руйнує, деморалізує не тільки основи суспільної організації, але й усі форми життя аж до сімейних та інтимних, М. Костомаров вважав імперську організацію державного управління. Це він і довів своїми російськомовними повістями “Кудеяр” та “Черніговка”, де безмежжя влади набуває страхітливих потворних виявів. У кожному з творів М. Костомаров знаходить можливість протиставити цьому жахові світлі картини співжиття, українства, ввести образи українців у широкому становому спектрі, виявах моральності та естетики. Концепт національного найяскравіше проявляється саме у цих повістях із різних епох і різних станів життя російського суспільства, де мав змогу використати ефект контрасту між українцями, у традиції яких збереглися демократичні інтенції, та росіянами, на характері й долі яких позначилося єдиноправління. При цьому ніколи не звинувачує М. Костомаров народ, навіть малюючи таке потворне явище як сліпу стихію бунту чи розбійництво задля помсти, чи особистої користі. Показує тільки, як таке явище деморалізує людину і призводить до фізичної загибелі [1, с. 30].

У повісті “Кудеяр” за допомогою головного героя отамана Кудеяра, трагедії його особистої долі, автор розкриває загальну тенденцію трагізму національної історії. Кудеяр є втіленням українського козацтва, його вільної сили та моці, але водночас він і звичайна людина, а тому спокушається на князівські обіцянки та можливість нарешті здійснити свою особисту помсту бусурманам, які викрали його дружину. Так, герой втрачає свою особистість і стає одним із царських прислужників. Навіть зображуючи страшні картини вбивства, які здійснює Кудеяр за наказом царя, автор не засуджує його, але після такого людина не може залишатися собою. Зламавшись раз, герой не може зупинитися, тепер усе його життя – це помста, не лякає його зрада держави. Така моральна деградація і призводить до фізичної смерті Кудеяра. І навіть те, що герой виявляється давно загубленим сином царя, не може змінити долі героя. І. Грозний у цій повісті постає втіленням самодержавства та тієї сили, що ламає просту, але чисту за своєю суттю народну душу. “Ха, ха, ха! – воскликнул царь, – забыл, собака, а может, и не знал, мужик-невежа, что Бог повсюду охраняет помазанника своего”. На противагу всьому цьому постає образ українського козацтва на чолі з Д. Вишневецьким – суворим, справедливим і розсудливим.

В основу повісті “Черніговка”, за свідченнями самого М. Костомарова, лягли реальні події. Анна Кусівна і весь Чернігів – це узагальнений образ усієї України з її самобутнім неповторним менталітетом, веселим, але незлим гумором. Український народ у М. Костомарова не ідеалізований, має свої вади: властолюбність (Борковський), сварливість та дріб’язковість (стара Кусиха, Молявчиха), амбітність та кар’єризм (Яцько Молявка), але водночас є високоморальним (Ганна Кусівна), національно самосвідомим та братерським (Петро та Андрій Дорошенки). Втіленням імперської Росії став Чоглоков, який вважав себе вищим за весь Чернігів і за всіх українців, але навіть йому все ж не вдається зламати сильну особистість звичайної чернігівської дівчини.

Таким чином, у доробку М. Костомарова важливе місце займають його художні твори, у яких письменник приділяє увагу питанню українства як такого. У своєму дослідженні ми спробували розкрити питання конфлікту особи і суспільства у російськомовних повістях М. Костомарова “Кудеяр” і “Черніговка”, з’ясували, як автор використовує психологізацію героїв, історичне тло доби.


ЛІТЕРАТУРА

1. Козачок Я. Панорама і характер ретро- і перспективи в національному концепті Миколи Костомарова / Я. Козачок // Київська старовина. – 2006. – № 5. – С. 28-35.

2. Козачок Я. В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науково-публіцистична творчість Миколи Костомарова) : монографія / Я. В. Козачок. – К. : НАУ, 2004. – 352 с.

3. Костомаров М. І. Твори : у 2 т. ; [упоряд., авт. передм. та приміт. В. Л. Смілянська] / Микола Костомаров. – К. : Дніпро, 1990. – Т. 2 : Повісті. – 780 с.



Тетяна Марченко,

2 курс Інституту філології.



наук. керівник: ст. викладач С. С. Журавльова
Постать І. Вишенського У науковій і художній рецепції І. Франка
І. Франко – знаний дослідник творчості та біографії багатьох українських письменників давньої доби. зокрема, його пильну увагу привертає постать і творчість І. Вишенського. Результатом Франкової інтерпретації образу видатного полеміста є поема “Іван Вишенський” [2], де автор подає своєрідний аналіз сенсу життя, можна сказати, буття легендарного аскета. І. Вишенському присвячено також докторську дисертацію “Іван Вишенський і його твори” [3] І. Франка.

У сучасній літературознавчій науці бракує ґрунтовних розвідок, у яких провадилося б зіставлення рецепції І. Франком образу І. Вишенського у однойменній поемі й наукових працях. Отже, актуальним є дослідження, у якому аналізувалося б художнє і літературно-критичне сприйняття І. Франком постаті давнього письменника. У цьому й полягає мета нашої розвідки.

1895 року у Львові виходить друком докторська дисертація І. Франка під назвою “Іван Вишенський і його твори”. У своїй праці І. Франко дотримується наукової точності у презентації фактичних матеріалів, відстежує історію публікації творів давнього письменника [див.: 3, с. 9, 13]. І. Франко використовує лексику, властиву науковій та публіцистичній літературі, логічно викладає матеріал. Відтак про художню поетизацію образу вже не йдеться.

У 1900 році опубліковано поему “Іван Вишенський” І. Франка. у ній він презентує художнє осмислення образу Вишенського-аскета, надає йому гармонійних рис у поведінці, характері тощо. І. Вишенський постає в уяві митця худорлявим старцем з білим волоссям та бородою, одягненим у бідний одяг: “…дідусь похилий, // зморщений, сивобородий, // в сіряці на голім тілі, // хрест березовий несе [2, с. 109]”. Поет змальовує його у бідному одязі, і тим самим увиразнює праведність монаха-самітника, ідеалізує його образ, уподібнює Христу.



у поемі, на нашу думку, не відчувається впливу наукового аналізу творів І. Вишенського, здійсненого І. Франком у дисертації. Значне зацікавлення літератора творами І. Вишенського простежується саме у часи роботи над науковим дослідженням. І. Франко прагне вичерпно осягнути ідейне навантаження полемічних послань І. Вишенського, отже, проведений ним літературознавчий аналіз творів видатного полеміста тяжіє до глобальності. Дослідник використовує навіть деякі міфи, щоб найточніше пояснити твори давнього письменника-полеміста, наприклад, “Обличеніє диявола-миродержця [див.: 3, с. 44]”.

У науковому дослідженні І. Франко мало звертає увагу на природу гори Афон. Він лише посилається на описи інших науковців. Подібне, однак опоетизоване відтворення природи святої гори прочитуємо й у художньому творі І. Франка: “Унизу, де з хвиль кипучих // гранітові сірі скали // гордо, просто вгору пнуться – // стіни, колоси, стовпи – // там внизу музика дика // не вгаває на хвилину, // б’ються хвилі о каміння, // бризка піни срібний вал [2, с. 105]”.

Образ гори Афон відіграє другорядну роль у поемі порівняно з постаттю І. Вишенського. Печера на Афоні стає останнім прихистком аскета, “бачить” і “відчуває” муки Івана з Вишні, який прийшов сюди в останню путь, зморений протистояннями Берестейській унії, отже, стає уособлення його смутку й самотності. Поет підкреслює духовний зв’язок між ченцем і святою горою, що “чує” думки старого патріота. Афон – сакральний простір земного життя – по смерті І. Вишенського переходить у простір вічного буття. Змалювання життя ченців на Афоні у поемі І. Франка також позначене деталізацією опису на підставі інформації, запозиченої з опрацьованих поетом розвідок про святу гору.

Відзначимо, що сюжет Франкової поеми розгортається як на підставі власних свідчень І. Вишенського, так і внаслідок фантазування поета. І. Франко прагне втілити у художньому слові витворене ним в уяві життя полеміста, про яке й на сьогодні бракує повної інформації. художній образ аскета відмінний від презентованого у наукових працях, насамперед, посиленням психологізації в характеротворенні, що і є перспективою подальшого дослідження.



ЛІТЕРАТУРА

1. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр / Тамара Гундорова. – К. : Критика, 2006. – 352 с.

2. Франко І. Іван Вишенський // Вибрані твори / Іван Франко. – К. : Держ. вид-во худ. літератури, 1960. – С. 105-133.

3. Франко І. Іван Вишенський і його твори / Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко ; [ред. кол. : Є. П. Кирилюк (голова) та ін.]. – К. : Наукова думка, 1981. – Т. 30 : Літературно-критичні праці (1895–1897). – С. 7-211.



Катерина Бурлак,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. С. О. Філоненко
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ТРАДИЦІЙНОГО СЮЖЕТУ В ПОЕМІ-КАЗЦІ І. ФРАНКА “ЛИС МИКИТА”
Актуальність обраної теми визначається перш за все невичерпністю художньо-літературної спадщини І. Франка, яка для дослідника будь-якого часу завжди дає нові можливості художнього тексту та його аналізу. Поема “Лис Микита” – єдиний з епічних творів І. Франка, який витримав п’ять прижиттєвих видань (1891, 1896, 1902, 1909, 1914), що свідчить про небувалу популярність твору.

Серед сучасних дослідників, які інтерпретували текст поеми, слід відзначити роботи О. Багана, М. Гончарука, М. Гуняка, у яких продовжується робота попередніх дослідників: А. Кримського, В. Гнатюка та інших. Мета роботи полягає у визначенні своєрідності інтерпретації традиційного сюжету видань поеми про пригоди Лиса. У роботі використовувались такі методи: біографічний, порівняльно-історичний.

З іменем І. Франка пов’язаний великий період розвитку не лише української літератури, а й суспільного життя роз’єднаної на той час австрійсько-російським кордоном України. Серед доробку Каменяра вагоме місце посідає поема-казка “Лис Микита” – єдиний з його епічних творів, який витримав п’ять прижиттєвих видань. Факт цей дуже промовистий – він є незаперечним свідченням небувалої популярності твору. Про це говорять і наклади, якими видавався “Лис Микита”. У передмові до третього видання поеми І. Франко зазначав, що “друге видання, надруковане в кількості 3000 примірників, розійшлося протягом чотирьох літ”. Випадок, як на той час, нечуваний! Саме тому письменник мав повне право сказати, що “ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів [2, с. 57]”.

Причину виняткової популярності поеми слід шукати насамперед у її змісті, надзвичайно високій художній вартості. Цілком можливо, що саме величезна популярність твору і стала тією першопричиною, яка спонукала письменника упродовж більш як двадцяти років неодноразово повертатись до нього, щоразу вносячи у текст значні зміни, нерідко принципового характеру. З іншого боку, штовхнути І. Франка на шлях доопрацювання і дальшого ідейно-художнього вдосконалення поеми могла і позиція певної частини критиків, які, зрозумівши буквально авторське визначення на титулі книги “З німецького переробив Іван Франко”, вбачали в “Лисі Микиті” не оригінальний твір, а лише переробку і навіть переклад поеми Й. Гете “Рейнеке Фукс”. Тому доречно вважати, що при написанні своєї поеми І. Франко використав традиційний сюжет, внісши до нього свої авторські корективи.

Традиційний сюжет – це “сюжет <...>, який переходить від покоління до покоління, від однієї літературної доби до іншої (інших), тобто такий, який зберігається й активно функціонує впродовж значного історичного часу. Другою ознакою традиційного сюжету (образу) є усвідомлене сприйняття його митцем і споживачем (читачем) як сталого семантичного художнього комплексу (структури)”. У площині традиційного сюжету лежить поняття традиційного образу, який виступає його частиною, але часто існує цілком самостійно і несе у собі певні характерні психоповедінкові універсальні домінанти [1].

У поемі “Лис Микита” можемо знайти ознаки ТС: головний герой – Лис Микита – його прообразом виступає Рейнеке Фукс Й. Гете.

Сам І. Франко зазначав, що, пишучи поему, він узяв лише головну рамку нідерландської поеми Віллєма, яка була наявна і у творі Й. Гете, та наповнив її національним колоритом. Метою письменника було не перекласти, а переробити стару повість, зробивши її народним добром, надати нашої національної подоби [3, с. 66 ].

Отже, якщо перші видання поеми-казки, можливо, і мали спільні риси з твором Й. Гете, то сьогодні можемо з твердістю сказати, що окрім героя і сюжету, маємо оригінальний твір, наповнений національним колоритом. І. Франко зміг внести у твір частку власного світогляду, але головним джерелом потрібно вважати поетичну інтуїцію поета, вона вказала йому переробити джерела – і тому поема вийшла як безперечний оригінал.


ЛІТЕРАТУРА

1. Шевчук М. В. Жанрові модифікації казки у творчості Івана Франка : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.06 “Теорія літератури” / М. В. Шевчук ; НАН України ; Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2000. – 20 с. (укp.).

2. Франко І. Зібрання творів : [у 50 т.] / І. Франко. – К. : Наукова думка, 1976. – Т. 4. – 471 с.

3. Франко І. Етимологія та історія літератури : зібрання творів у 50 т. / І. Франко. – К. : Наукова думка, 1984. – Т. 5. – С. 201–211.



Леся Петренко,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: д.філол.н., проф. О. Д. Харлан
ТЕМАТИКА МАЛОЇ ПРОЗИ К. ПОЛІЩУКА
Клим Поліщук (1891-1937) – один із найяскравіших представників української літератури перших десятиліть ХХ століття, творець оригінального жанру “новели факту”, проникливий сатирик. Його творчу спадщину складають оповідання у неоромантичному дусі, нариси з часу Першої світової війни, легенди та готична проза, спогади з мистецького життя. Творчість К. Поліщука на сьогодні є малодослідженою, адже довгий час вона була недоступною для читачів, оскільки не перевидавалася. Тільки у 2008 році видавництвом “Смолоскип” було видано “Вибрані твори” письменника, упорядником яких виступив В. Шевчук, а ґрунтовну й глибоку передмову написав С. Яковенко [2]. Відсутність цілісного аналізу письменницької спадщини К. Поліщука визначає актуальність нашої статті. Мета роботи полягає у тому, щоб дослідити тематику малої прози К. Поліщука, звернувши увагу на особливості зображення Першої світової війни та готичну прозу автора. Методи дослідження: культурно-історичний, психологічний та біографічний.

Як відомо, Перша світова війна відіграла значну, епохальну роль в українській історії, змінила весь напрям життя народу і залишила глибокий слід у пам’яті. Саме тому тема війни завжди є актуальною у творчості багатьох письменників. У літературі про Першу світову війну можна чітко розрізнити дві фази, які відбивають стильову і проблемну еволюцію цієї теми. Перша – це фаза миттєвої, фотографічної рефлексії, література, що поставала в окопах, у близькому й безпосередньому контакті з війною. Домінантними формами цієї літератури були особистий щоденник чи репортаж, а стиль відображав гостроту і безпосередність миттєвих емоційних реакцій людини. До другої фази належить література зі щоразу чіткішою емоційною дистанцією від пережитого, розширеною художньою та філософською перспективою [3, с. 248].

У прозовому циклі К. Поліщука про Першу світову та Визвольну війни оповідання і нариси постали як “записна книжка” її учасника-оповідача, тому можна вбачати тут автобіографічні мотиви. Антивоєнним, антимілітарним і антинасильницьким пафосом пройняті всі твори циклу. Загальний образ війни автор зображує символічно, у вигляді апокаліптичної потвори, з традиційно притаманними їй метафорами вогню, темряви, дракона тощо. Воєнна тематика спостерігається у творах “Щось непевне”, “В часи безнадійності”.

Готична проза з’явилася у західноєвропейській та американській літературі у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Її започаткував Г. Волпол романом “Замок в Отранто” (1764). Характерними її елементами є похмурі сюжети, містичні, демонічні сцени, які відбувалися зазвичай у занедбаних готичних замках із привидами, кровоточивими статуями та портретами, потаємними голосами тощо.

У міжвоєнний період в українській літературі готична поетика майже відсутня, адже “за більшовизму готична проза розвиватися не могла, бо література була прилучена до держави, яка сповідувала матеріалістичну доктрину, а це щось цілком суперечне готизму. Отже, розвиватися і творитися готична проза могла хіба в Галичині, та й то спорадично. Королем готичного оповідання у цей час став К. Поліщук [1, с. 237]”.

В оповіданні К. Поліщука “Біла панна”, як в інших містичних творах письменника, наявний типово готичний сюжет і готична поетика. Нещасливе кохання змушує привид – “білу панну” – переслідувати свого коханого і врешті забрати його на той світ. Причиною активності привидів у колишньому магнатському замку (“Казка палацу”) стали нерозв’язані за життя соціальні й побутові конфлікти. В оповідання “Семиковецькі тіні” привиди січових стрільців, що загинули в бою, страждають за своїм утраченим молодим життям. Особливо цікаве оповідання “З того боку”, у якому поєднуються готичні й натуралістичні мотиви: оповідач вважає, що привида витворює його хвора уява, тому він повинен боротися не тільки із зовнішньою небезпекою, але й із внутрішньою.

Отже, мала проза К. Поліщука є цікавою й оригінальною сторінкою української літератури міжвоєнного двадцятиліття. Тематика, що її розгортав письменник, є, з одного боку, традиційною для письменства того часу, з іншого ж, – для її художнього вирішення притаманна особлива поетика.
ЛІТЕРАТУРА

1. Літературознавча енциклопедія : [у 2-х т.] / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ “Академія”, 2007. – Т. 1.

2. Поліщук К. Вибрані твори / упоряд. В. Шевчук; передм. С. Яковенка. – К. : Смолоскип, 2008. – С. 5-44.

3. Харлан О. Д. Дискурс катастрофізму в українській та польській прозі (1918–1939) : [монографія]. – К. : Освіта України, 2008. – 306, [1] с.



Аліна Лозицька,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: д.філол.н., проф. О. Д. Харлан
РОМАН А. ГОЛОВКА “БУР’ЯН”: НОВЕ ПРОЧИТАННЯ
Роман А. Головка “Бур’ян”, виданий у 1927 році, одразу поставив автора у ряд видатних письменників України. Цей твір викликав багато роздумів про вчинки героїв, їх стосунки, переконання, сумніви, тому і критичної літератури про нього чимало. Та все ж є аспекти, які мало досліджені літературознавцями. Більшість праць, у яких аналізувався твір, були написані сучасниками письменника, тобто у радянські часи, коли все сприймалося крізь призму комуністичної ідеології. Ми ж спробували прочитати цей твір по-новому, по-сучасному. Метою дослідження є вивчення психології героїв, їх мови. Образи у романі А. Головко подає за принципом полярності, контрастності (позитивні та негативні). Кожного з героїв твору письменник характеризує частим повторенням однієї влучної художньої деталі (наприклад, у Зіньки – це очі).

Н. Богуцька зазначає, що А. Головко рідко подає портрет від автора й уникає детальних портретних малюнків. Цим самим письменник досягає максимальної економії слів і максимального при тому ефекту: маємо портрет у різних проекціях і до того ж – характеристику персонажа, чиїми очима він сприймається [1, с. 39]. Проте, завдяки вчинкам та переживанням героїв роману, ми можемо намалювати їх повний портрет. Так, Давид Мотузка виступає як захисник таких людських цінностей, як людяність, гуманність, доброзичливість, чесність. Його власні інтереси завжди пов’язані з інтересами жителів села, у якому він зростав. На думку А. Печарського, герой-революціонер Давид Мотузка є дзеркальним двійником авторського Я-ідеалу [3, с. 25].

Особливе місце у творі посідає образ Зіньки, який автор вимальовує невеликими штрихами, поступово додаючи нових елементів у її зовнішності та психології. Опис дівчини показується через сприйняття її різними героями роману. Так, у сприйнятті крамарівни Зінька – “циганочка”, а в очах Матюхи – “мале, сухе”. Н. Богуцька наголошує на тому, що “циганочка” – то не лише натяк на чорний колір волосся та очей дівчини. Для багатої крамарівни порівняння підкреслює убогість одежі (“та ще як надіне дрантя”), а все разом – це засіб принизити наймичку [1, с. 39]. І зовсім іншою Зіньку бачить Давид, перед яким вона постала “дівчиною в сірій свиті”, тобто простою, чесною селянкою. Протилежним до названих героїв є образ Матюхи, зовнішність якого автор описує так: “пика з-під кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний [2, с. 201]”.

Характер героя, його ставлення до оточуючих допомагає краще зрозуміти і його мова. Так, в уста деяких персонажів твору А. Головко вкладає специфічну лексику: фамільярну, вульгарну, сварливу, а також діалектизми. Наприклад, мова Матюхи груба та лайлива. Давид же, навпаки, “говорить гарно, голосно, нешвидко і вплітаючи в мову живі барвисті образи [1, с. 39]”.

Отже, кожна деталь, яку автор використовує під час опису героїв твору, має дуже важливе значення для розуміння його характеру та психології.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка