Том Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5



Сторінка9/27
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27

ЛІТЕРАТУРА

1. Богуцька Н. Головкова проза 20-х (До питання про інтимні стосунки героїв : стильовий аспект) / Н. Богуцька // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 4. – С. 38-41.

2. Головко А. Бур’ян // Головко А. Твори : [у 2 т.]. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 1. – С. 122-279.

3. Печарський А. Кримінальна тенденція екстерналізації в житті і творчості Андрія Головка (українська сторінка шекспірівської отеллології) / А. Печарський // Слово і час. – 2009. – № 9. – С. 24-28.



Галина Кузьменко,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Ю. О. Мельникова
ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ Л. МОСЕНДЗА
Леонід Мосендз (1887–1948), видатний український поет, прозаїк, есеїст і гуморист, народився наприкінці ХІХ століття, брав участь у Першій світовій війні (спочатку у складі російської армії, а потім у війську Української Народної Республіки), після чого емігрував до Чехословаччини. Творча спадщина автора складається з декількох збірок новел та оповідань, віршованих пародій, поем, одного есе та роману.

Актуальність теми зумовлена необхідністю дослідження особливостей художньої прози Леоніда Мосендза, зокрема оповідань (“Євшан-зілля”, “Брат”, “Поворот козака Майкла Смайлза”, “Великий лук”, “Роксолана”, “Берладник”, “Мінерва”) та роману “Останній пророк”. Його творчий доробок став предметом наукового пошуку багатьох вчених: О. Тарнавського, Д. Донцова, М. Мухіна, Ю. Клена, В. Шелеста, Т. Салиги, а фундаментальні дослідження І. Набитовича відкрили геній письменника вітчизняному літературознавству.

Метою дослідження є визначення особливостей художньої прози Л. Мосендза, інтерпретація їх змісту крізь призму суспільно-політичних подій в тогочасній Україні. На шляху до реалізації визначеної мети постали такі завдання: проаналізувати доробок Л. Мосендза, прослідити та схарактеризувати вплив історичних подій на формування його творчого методу та виявити особливості художньої концепції прозових творів письменника.

Для того, щоб якомога детальніше висвітлити предмет дослідження, ми використовували такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, та спеціальні – порівняльно-історичний і герменевтичний, описовий, біографічний. Об’єкт – незавершений роман Л. Мосендза “Останній пророк” (виданий посмертно у Канаді 1960 року) та оповідання “Євшан-зілля”, “Брат”, “Поворот козака Майкла Смайлза”, “Великий лук”, “Роксолана”, “Берладник” та “Мінерва”.

Система творчих принципів Л. Мосендза у романі “Останній пророк” орієнтована на інтерпретацію біблійних мотивів (образи Захарія, Елісеби, Єгоханана) та являє собою продовження традицій І. Франка (“Смерть Каїна”) та Л. Українки (“На полі крові”), які також зверталися до елементів літературного апокрифа. Біблійні сюжети використовуються як засіб зображення історичного тла тогочасної України, зокрема становлення українського націоналістичного руху – саме ці події покладені в основу роману.

У своїй художній прозі Л. Мосендз акцентує увагу на релігійність як характерну рису українців. Оскільки формування самосвідомості української нації у ХХ столітті, в епоху примусового становлення радянської влади та ідеологічної боротьби з інакомисленням, була для сучасників Л. Мосендза однією з провідних ознак творчості, автор звертався до подій з історії давніх юдеїв, зображених у Святому Письмі.



Наталя Тонких,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Ю. О. Мельникова
МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ ЯК ОСНОВА

ХУДОЖНЬОЇ КОНЦЕПЦІЇ НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВИ
У сучасному світі міжкультурної комунікації, де постійно відбувається обмін інформацією, а інтертекстуальність руйнує чіткі межі між різними напрямами та стилями у мистецтві, особливо актуальним стає поняття мультикультуралізму. Слід відокремлювати значення терміну “мультикультуралізм” у політичній та соціологічній практиці від контексту літературного: якщо у першому випадку мультикультуралізм представляє собою низку заходів, які мають на меті конкретні дії стосовно припинення асиміляції різних культур, то у художній концепції авторів мультикультуралізм виражається як синтез моделей світосприйняття.

У вітчизняному літературознавстві існують концептуальні дослідження (В. Антофійчук, К. Буслаєва, І Голубовська, О. Мишанич, Ю. Мельнікова, І. Набитович, А. Нямцу, А. Шпиталь та інші), присвячені вивченню творчості Наталени Королеви (1888–1966), проте її художній доробок ще не ставав предметом наукових розвідок крізь призму мультикультуралзіму. Цим пояснюється актуальність нашої роботи.

Мета дослідження – проінтерпретувати твори української письменниці іспанського походження з урахуванням впливу різних культур та їх взаємопроникнення. Реалізація зазначеної мети зумовила постановку таких завдань: проаналізувати джерела мультикулуралізму як основи художньої концепції творчості Н. Королеви, окреслити й охарактеризувати фактори, які вплинули на формування унікального світогляду авторки, охарактеризувати індивідуальні риси письменниці як самобутньої новелістки, виявити закономірності прояву мультикультуралізму в її творах. Для розв’язання поставлених завдань застосовуються загальнонаукові (аналіз і синтез) та спеціальні (герменевтика, інтертекстуальність, порівняльно-історичний, рецептивна естетика, описовий, біографічний) методи дослідження. Об’єкт – творча спадщина Н. Королеви, зокрема її збірка новел “Во дні они…” (1935) та роман “Що є істина?” (1939, уперше повністю надрукований 1961 року).

Змішення культурних стереотипів та нетиповий для однієї конкретної нації менталітет зумовлює виникнення унікальної художньої концепції Н. Королеви: за сімейною легендою Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена де Кастро Лачерда і Медінаселі де Кордова і Феґеруа Дунін-Борковська (повне ім’я письменниці) походить із роду самого Понтія Пілата по материнській лінії, а зі сторони батька авторка є нащадком київських князів. Можна зазначити, що іі культура – то культура не одного або двох етносів, а культура всього світу. Н. Королева володіла іспанською, італійською, французькою, арабською, перською, польською мовами та латиною – усе це говорить про сприйняття письменницею світу крізь призму мультикультурної комунікації.

Так, аналізуючи творчий доробок авторки, ми бачимо унікальну художню концепцію, в основі якої лежать зв’язки між українськими літературними традиціями (наприклад, спільні з Л. Українкою образи та мотиви творів), євангельським контекстом (апокрифи, християнський міф у романі “Що є істина?”, збірці оповідань “Во дні они…”), середньовічною філософією Блаженного Августина, Ансельма Кентерберійського, образів з давньогрецької міфології (поетичний цикл “Легенди старокиївські”).

Тетяна Хорольська,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: асистент К. Ю. Комісаренко
РИСИ АНТИУТОПІЇ У РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА “СОНЯЧНА МАШИНА”
Художня література завжди реагувала на зміни у суспільстві. Саме поява антиутопії як літературного жанру стала реакцією на негативні тенденції розвитку тоталітарної держави. Антиутопія досліджувалась Є. Шацьким, Г. Сабат, Е. Баталовим, О. Ніколенко. Родоначальником антиутопії нового часу вважається російський письменник Є. Замятін, який на початку ХХ століття написав роман “Ми”. Саме завдяки Є.Замятіну та його послідовникам Дж. Оруелу і О. Гакслі популярність антиутопії значно зросла серед читацької аудиторії. До цього жанр зверталися не лише письменники, а й сценаристи, режисери, автори комп’ютерних ігор.

В українській літературі цей жанр не набув такого поширення як у світовій. Одним із представників антиутопії в Україні вважається В. Винниченко та його роман “Сонячна машина”. Відомий політик та активний діяч українського літературного і національно-визвольного руху, автор не міг не відреагувати на події, що відбувалися у країні: війна, революція, встановлення соціалістичного режиму. В. Винниченко услід за Є. Замятіним створює твір, у якому зображує можливі негативні наслідки втілення в реальність утопічних проектів.

Метою нашої роботи є дослідження рис антиутопії у творі В. Винниченка “Сонячна машина”, порівняння цього твору із класичною антиутопією Є. Замятіна “Ми”. Під час дослідження був використаний компаративний метод. Обидва романи мають елементи фантастики, як і будь-яка антиутопія. Але якщо роман “Ми” є антиутопією в чистому вигляді, то “Сонячна машина” – це своєрідний синтез антиутопічного, пригодницького та детективного жанрів. Погоджуємося з дослідником О. Гожиком, котрий стверджує, що В. Винниченко намагався “зберегти привабливість утопічної мрії і водночас попередити про небезпеку процесів, спрямованих на її негайне втілення [2, с. 17]”.

Як і Є. Замятін, В. Винниченко порушує у своєму романі суспільно-політичні, філософські, морально-етичні проблеми, уміло поєднує проблеми особи і колективу, класової боротьби, соціальних груп, моралі і біологічних інстинктів. Якщо у Є. Замятіна місце і час подій у романі визначити важко, то хронотоп роману В. Винниченка чітко окреслений – це Німеччина і не лише Німеччина, а й уся Європа. Це не міфічна Океанія, як в Оруела чи ізольоване місто – це реальна країна через 40-50 років після Першої світової війни. Не підтримує В. Винниченко традицій Є. Замятіна і О. Гакслі заміняти імена героїв “нумерами” [3, с. 30]. В українського письменника справжні імена героїв, які чітко їх диференціюють. Це детально виписані образи і характери з усіма їх душевними порухами.

Принцеса Еліза і Рудольф Штор є втіленням революційної боротьби, але на відміну від Д-503 та І-330, вони не єдині у своїй боротьбі, таких незадоволених багато. Якщо в Є. Замятіна “ми” – це колективна безособистість [4, с. 244], у В. Винниченка “ми” трансформується в одну з необхідних умов перемоги. Саме кількість і єдність, а не Сонячна машина допомагають здобути свободу.

У романі російського автора надія на майбутнє не чітка. Її розпізнаємо в О-90, яка разом зі своєю ще ненародженою дитиною виходить за Зелену стіну у реальний, але дикий світ. В. Винниченко у цьому плані йде далі. Кінець “Сонячної машини” дещо утопічний – це справжній Happy end: “Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами!.. Перемога Сонячної машини на всій планеті. Слава Сонячній машині [1, с. 636]”

Таким чином, саме поєднання у романі В. Винниченка утопічного та антиутопічного дискурсу дає змогу говорити про близькість твору до класичних антиутопій ХХ століття.
ЛІТЕРАТУРА

1. Винниченко В. Сонячна машина [роман] / Володимир Винниченко; передм. О. Гнідан. – К. : Сакцент Плюс, 2005. – 640 с.

2. Гожик О. І. Проза В. К. Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та антиутопічний дискурси : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук / О. І. Гожик. – К., 2001. – 19 с.

3. Замятин Е. Мы : [роман] / Евгений Замятин. – СПб. : Азбука-классика, 2005. – 224 с.

4. Шайтанов И. Евгений Иванович Замятин. Энциклопедия для детей / И. Шайтанов ; главн. ред. М. Д. Аксенова. – М. : Аванта+, 2001. – Т. 9. Русская литература. 4.2. ХХ век. – С. 241-245.

Тетяна Станчевська,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. С. О. Філоненко
ПРОБЛЕМА АНТИГЕРОЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ХХ СТОЛІТТЯ
Система персонажів літературного твору передбачає свою структуру й елементи. Персонажів прийнято розділяти на позитивних і негативних, героїв та антигероїв, і, як зазначають майстри художнього слова, опис останніх потребує більше сил і вміння, вищої майстерності і досконалості знання людської душі. Якщо дослідженню героїв приділено значну увагу, то данина антигероям – незначна. До цього часу немає ґрунтовної праці, яка б зосереджувала увагу на проблемі зображення антигероя у літературі, характеризувала еволюцію його становлення і чинники, що зумовили появу такого складного типу.

Актуальність дослідження зумовлена недостатньою вивченістю цього поняття у літературознавстві, непроясненістю уявлень про особливості й ознаки такого терміна як “антигерой”.

Мета роботи – дослідити проблему антигероя в українській прозі ХХ століття, проаналізувати художню своєрідність розкриття образу антигероя у творчості В. Винниченка, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Дрозда. Метою передбачено розв’язання таких завдань: розкрити сутність поняття “антигерой”, проаналізувати варіанти його трактування, розглянути генезу антигероя у вітчизняній і зарубіжній прозі, виявити особливості цього феномена в українській літературі ХХ століття, висвітлити взаємозв’язок героя і середовища у романах і повістях названих авторів.

Методологічні основи дослідження визначаються метою і завданнями і мають комплексний характер. Аналітичний метод використовується при ідентифікації типів та описі їх основних ознак; методика компаративного аналізу застосовувалася при розкритті появи антигероя у різних авторів. Трактування поняття “антигерой” має декілька варіантів у літературознавчих працях. За визначенням Ю. Коваліва, “антигерой – тип персонажа, позбавленого героїчних рис, назва маленької або масової людини, суб’єкта без специфічних індивідуальних рис [1, с. 72]”.

Такий тип персонажа виразно виявляє себе у творчості В. Винниченка: у романі “Чесність з собою” в образах Мирона Купченка і Тараса Щербини, які зазнають невдач у житті через свої нонконформістські погляди, при цьому не маючи сил, мужності і способів їх відстояти. Суспільство не може сприймати їх такими, якими вони є, і намагається зламати. Мирон і Тарас витворюють власні версії “життєвої філософії”, але ламаються, не зумівши втілити свої ідеї у життя.

Герой однойменної повісті М. Хвильового – Іван Іванович – рядовий представник комуністичної системи, що хоче жити і творити в ім’я революції, але згодом сам потерпає від її утисків. Слабкий, пересічний громадянин, не здатний відстояти власні ідеали, стає жертвою державної машини.

У повісті “Смерть” Б. Антоненка-Давидовича наявний тип персонажа, який зовсім утратив начало героїчної винятковості. Кость Горобенко, у минулому інтелігент, намагається довести вірність більшовицьким постулатам. Постійно цькований членами КП(б)У, він відчуває свою інакшість, але ставить за мету довести свою причетність до комуністичного режиму. Заради цього він іде на вбивство, караючись у власному вчинку, але так і не досягає поставленої мети: він втрачає віру в колишні ідеали, а отже й у себе. Наполеглива спроба стати справжнім комуністом закінчується фатальною поразкою, поразкою для себе і оточення.

Роман В. Дрозда “Самотній вовк” засвідчив появу антигероя-кар’єриста, який заради сходження по кар’єрних сходах не цурається брехні, зради, гри, паплюження пам’яті друга. Андрій Шишига має потенціал, щоб стати начальником: у нього є молодість, сила, амбіції, продуманий план, але він мусив зректися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак – отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями.

Поява антигероїв у творчості письменників зумовлюється їх нестандартним світоглядом, прагненням до експериментів, до створення звичайної ситуації, у якій опиняється непересічна людина – герой з амбіціями, інакшим поглядом на світ, романтичним уявленням про суспільні порядки, чи прагненням довести свою вищість над іншими, що через їх власну слабкодухість, невиправданість чи непродуманість учинків, низькі орієнтири не має змоги відбутися.
Література

1. Літературознавча енциклопедія : [у 2-х т.] / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ «“Академія”, 2007. – Т. 1.

2. Харкун В. Герой-експериментатор у В. Винниченка / В. Харкун // Слово і час. – 1998. – № 11. – С. 62-66.

3. Хоменко Б. “Смерть” Б. Антоненка-Давидовича : неявний смисл тексту / Б. Хоменко // Слово і час. − 1999. − № 2. − С. 37-41.




Наталя Дузенко,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н. Г. О. Александрова
СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ КІНЦЯ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ
Драма – це один із літературних жанрів, хоча водночас набагато більше, ніж жанр. Дослідник сучасного театру Б. Беннет пише, що “…драма – це пам’ять і совість літератури, <...> це церква літератури, це складне церемоніальне думання [2, c. 353]”. Вагомий внесок в українське “драматургознавство” пострадянської епохи зробили авторитетні дослідники Ю. Клековін, Т. Свербілова, Н. Мірошниченко, О. Красильникова, В. Гайдабура, Н. Блохіна, Л. Залеська-Онишкевич, укладач двох антологій у царині сучасної української діаспорної драматургії “Антологія модерної української драми” (вид-во “Таксон”, 1998) та “Близнята ще зустрінуться. Антологія драматургії української діаспори” (вид-во “Час”, 1997), С. Хороб, яким розроблено цілу низку теоретичних аспектів драматичних жанрів. Розвиток сучасної української драматургії став предметом дослідження науковця О. Бондаревої, яка понад 20 років спостерігає за цією ситуацією. Попри наведені приклади таке явище як сучасна українська п’єса залишається майже недослідженим. Через відсутність наукових розвідок, у яких було б узагальнено досвід еволюції української драматургії 80-90-х років XX століття й 10-х років XXI століття, в Україні виникла потреба у фундаментальному незаангажованому науковому дослідженні української драматургії останніх трьох десятиліть, спроможному освітити сучасну ситуацію навколо цього родового різновиду літератури. Це зумовило актуальність роботи.

Мета дослідження – проаналізувати стан української драматургії кінця XX – початку XXI століття, з’ясувати умови її розвитку й функціонування в контексті сучасної культури. Для досягнення поставленої мети використовувались генетичний, типологічний, історико-порівняльний та філологічний методи.

Сучасна українська драматургія – досить суперечливе явище як з боку літератури, так і театру. Ю. Іздрик категорично висловлюється проти української драматургії, вважаючи, що вона становить корпус текстів, майже повністю позбавлених актуальності, за винятком небагатьох творів, котрі належать до так званої “класичної української драми”.

Українська драматургія, починаючи із здобуття країною незалежності, переживає непрості часи, тому категоричні та скептичні висловлювання деяких песимістично налаштованих критиків про смерть драми є вочевидь перебільшенням. Певні позитивні зрушення у напрямку розвитку та популяризації української драми вже відбулися. Наприклад, минулого року українські драми вперше потрапили до каталогу європейських п’єс, який видають щороку, деякі твори перекладено за кордоном (здебільшого у Польщі, Росії та Білорусі) та поставлено у театрах, зокрема, п’єси Н. Нежданої й О. Ірванця ставили в Познані (переклав Є. Чех).

Сьогоденний український театр, перебуваючи в напружених пошуках, лишається, за висловом Н. Корнієнко, “діагностичною моделлю суспільства”. Якщо у царині театру зараз ще відбувається броунівський рух, реконструкція, то “в українській драматургії вже можемо спостерігати тенденції конструктивні, естетично потужні, з більшим тяжінням до синтезу, ніж до розтину та мозаїчного препарування [1, c. 7]”.

Проблема драматургії – це проблема культури в цілому, її креативності. Адже п’єси можна розглядати як художні проекції нашого світу, які не просто передають інформацію про сучасність наступним поколінням і народам, а можуть входити в іншу культуру як дієві ігрові моделі, впливаючи на свідомість. Від діалогу сучасної драми й театру залежить, чи сприйматиметься наш період як некреативний і вторинний, чи він передасть нащадкам цікаві переплетіння драматичних ігор і нові ідеї про вічний світ.

Історія драматургії XX століття пройшла під знаком пошуку. Отже, не дивно, що на межі XX-XXI століть цей пошук не припинено, навпаки, активізовано насамперед через засвоєння ресурсів модерністської драми у постмодерному прочитанні. Драматургічний процес 1980-х років XX століття – 10-х років XXI століття – це цілісна картина, а не механічна сума різновекторних тенденцій, адже поняття “процес” передбачає логічну закономірність, вибудовану у параметрах “перцептивної перспективи”.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бондарева О. Сучасна українська драматургія – “діагностична модель суспільства” / О. Бондарева // Південний архів. Філологічні науки : зб. наук. праць. – Вип. XXXI. – Херсон : Айлонт, 2005. – С. 5-10.

2. Залеська-Онишкевич Л. Українська драма сьогодні (1992–2002) / Л. Залеська-Онишкевич // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів : Літературознавство / упор. В. Антофійчук. – Чернівці : Рута, 2003. – Кн. 2. – С. 353-357.

3. Український театр XX століття / упор. Н. Корнієнко. – К., 2003. – 317 с.



оксана Губрієнко,

2 курс Інституту філології.



наук. керівник: ст. викладач С. С. Журавльова
Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» П. Білецького-Носенка у рецепції українського літературознавства ХХ століття
П. Білецький-Носенко належить до числа тих письменників ХІХ століття, роль яких у літературному процесі вважають другорядною. Його творчість досить довго розглядалася у негативному сенсі (С. Єфремов, М. Зеров, Д. Чижевський). Підстав для таких суджень існує дві: по-перше, поверхневе ознайомлення з друкованими творами письменника, по-друге, сам П. Білецький-Носенко у поемі “Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина” так схарактеризував свою письменницьку діяльність: “Покуда годі, Музо жвава, // Повісьмо кобзу на гвіздок! // Се од безділля лиш забава; // Прощай до будущих святок!” (курсив наш. – О. Г.).

бурлескно-травестійна поема “Горпинида, чи вхопленая Прозерпина” (1818 р.), написана під значним впливом “Енеїди” І. Котляревського, належить саме до тих творів, що негативно поціновані критиками. Безпосереднім першоджерелом поеми “Горпинида, чи вхопленая Прозерпина” була популярна свого часу бурлескно-травестійна поема Ю. Луценка і О. Котельницького “Похищение Прозерпины, в трех песнях наизнанку”.

На сьогодні у літературознавстві відсутнє дослідження, у якому б об’єктивно аналізувалися причини виникнення тенденції до негативного сприйняття художньої творчості П. Білецького-Носенка. Мета нашої розвідки – простежити особливості рецепції поеми “Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина” в українському літературознавстві ХХ століття і визначити чинники, що спричинили негативне поціновування твору.

Поема “Горпинина” виходить у світ саме в той час, коли в Україні набуває популярності таке літературне явище, як “котляревщина”. Це поняття свого часу дослідники охрестили як “хвороба літератури”. Довгий час науковці дотримуються цієї думки і вперто говорять про грубість і приземленість гумору, який використовує “котляревщина”.

Першим уніс корективу в осмислення феномену “котляревщини” І. Айзеншток. Він трактує “котляревщину” як закономірне явище популярної літератури, а твори, що її презентують, поділяє на дві групи. До першої він зараховує “Горпиниду, чи Вхопленую Прозерину” П. Білецького-Носенка, вважаючи, що для авторів цієї групи “Енеїда” послужила взірцем [1].

У другій половині ХХ століття деякі дослідники, керуючись принципом конкретно-історичного підходу до літературних явищ минулого, порушили питання про необхідність перегляду творчого доробку П. Білецького-Носенка. Г. Нудьга у своїй праці “Пародія в українській літературі” (1961) побіжно згадує творчість П. Білецького-Носенка у контексті “котляревщини”, намагається довести позитивні сторони цього літературного явища [див.: 3].

У 1988 році виходить друком монографія Б. Деркача “П. П. Білецький-Носенко. Життя і творчість” [2]. Її автор намагається довести низку позитивних рис бурлескно-травестійної поеми “Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина”, але у висновках не заперечує блідість в ідейному і художньому плані, мовну строкатість. “Загалом невисока ідейно-естетична вартість “Горпиниди”, прорахунки у мовно-стилістичній структурі, системі віршування, надмірна натуралістичність окремих образів і сцен, строкатість мови, порушення [2, с. 132]” є для дослідника прямими доказами художньої недосконалості поеми.

На сьогодні творчість П. Білецького-Носенка ще не досліджена настільки, щоб зявилися одностайні думки щодо її художньої значущості. Зв’язок поеми з “котляревщиною” є нерозривним, і саме ця обставина накладає негативний відбиток на рецепцію “Горпиниди, чи Вхопленої Прозерини” у літературознавстві. Отже, актуальним було б об’єктивне дослідження цього твору як у контексті розвитку тогочасної літератури, так і з урахуванням специфіки світоглядних і художньо-естетичних переконань П. Білецького-Носенка.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка