Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка17/28
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.96 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28

ЛІТЕРАТУРА

1. Когут О. І. Інноваційні технології навчання української мови і літератури / О. І. Когут. – Тернопіль : Астон, 2005. – 204 с.

2. Логачевська С. П. Диференціація у звичайному класі : посібник для вчителя / С. П. Логачевська. – К. : Заповіт, 1998. – 336 с.

3. Селевко Г. К. Дифференциация ученого процесса на основе интересов детей / Г. К. Селевко. – М. : Респ. ин-тут пов. квал. раб. образ., 1996. – 79 с.


Оксана Шимановська,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. Г. А. Удовиченко
ШЛЯХИ УТВОРЕННЯ КОМП’ЮТЕРНОГО СЛЕНГУ

(НА МАТЕРІАЛІ АНГЛОМОВНИХ БЛОГІВ)

У XXI ст. інноваційні технології використовуються усіма галузями людської діяльності. З появою персональних комп’ютерів почав формуватися специфічний сленг знавців обчислювальної техніки та людей, що захоплюються комп’ютерами. Нові лексичні одиниці створені програмістами і розробниками комп’ютерів, стають загальновживаними, оскільки кількість людей, які працюють з комп’ютерами, постійно зростає. Комп’ютерне спілкування стає все більш актуальним видом комунікації, але на сучасному етапі розвитку лінгвістики та перекладознавства шляхи утворення англомовного комп’ютерного сленгу недостатньо розроблені та висвітлені у працях вітчизняних і зарубіжних науковців.

Аналіз науково-методичної літератури дає змогу узагальнити погляди лінгвістів (О. Ахманової, Н. Виноградової, В. Вюльмана, І. Гальперіна, Г. Менкена, Е. Патріджа, У. Потятинника, С. Робертсон, А. Смирницького, Л. Ставицької, Г. Судзиловського, В. Хамякова та ін.) щодо визначення поняття “комп’ютерний сленг” – це нелітературна емоційно забарвлена лексика, що використовується у професійному мовленні людей, які постійно працюють з комп’ютером. І. Щур подає більш конкретне визначення комп’ютерному сленгу: “…це набір стилістично маркованих слів, не властивих літературній мові, що спочатку використовувались членами ізольованих груп комп'ютерників, і згодом почали вживатися широким колом людей, які користуються комп’ютерами як у професійній, так і в побутовій сфері з метою “полегшеного” варіанта спілкування” [2, c. 3]. Метою нашого дослідження є спроба дослідити основні шляхи утворення англомовного комп’ютерного сленгу на матеріалі електронних блогів. Усе це зумовило вибір методів дослідження: науково-теоретичні – вивчення та аналіз психологічної, педагогічної, мовознавчої та методичної літератури; систематизація й класифікація наукових положень з проблеми дослідження; порівняння, синтез і узагальнення поглядів науковців з метою визначення сутності понять “комп’ютерний сленг”, “морфологічний та неморфологічний способи творення комп’ютерного сленгу”; емпіричні – лінгвістичне спостереження, аналіз і систематизація мовних явищ, метод компонентного аналізу лексико-семантичної структури похідних одиниць комп’ютерного сленгу.

Науковці виділяють два основні способи творення комп’ютерного сленгу: морфологічний і неморфологічний. Серед морфологічних способів – афіксальні (суфіксальний, префіксальний, префіксально-суфіксальний), безафіксний, осново-складання і абревіація. Наприклад, дієслово англійської мови to freak (сердитись) з додаванням суфікса – er утворило прикметник – freaker, що в перекладі на комп’ютерний сленг означає комп’ютерника, який спеціалізується на використанні телефонних систем із метою уникнення оплати телекомунікаційних послуг. Велика кількість комп’ютерних сленгізмів утворюється і префіксальним способом: uninstaller – програма видалення програмного забезпечення; unlimited – необмежений доступ до мережі Інтернет; Найактуальнішим способом творення є абревіації (поєднання початкових літер чи частин слів, іноді з цілими основами): GGA – (англ. good game all) – побажання всім хорошої гри; LOL – (англ. laughing out loud, lots of laughing) – голосно сміюсь; NP – (англ. no problem) – “немає проблем” (у відповідь на вдячність), або “не хвилюйся”. До неморфологічних способів творення належать морфолого-синтаксичний (набуття нового значення при переході слова з однієї частини мови в іншу), лексико-синтаксичний (нове слово утворюється в результаті зрощення слів словосполучення в одне слово) та лексико-семантичний (метафоричне переосмислення вже існуючих у мові слів). Наведемо приклади: Green PS – комп’ютер, який відповідає стандартам енергозбереження, а в перекладі на комп’ютерний сленг – крокодил; Assembler – мова програмування. Програми написані цією мовою, займають дуже мало місця. На комп’ютерний сленг перекладається як “астма”, а програміста, який займається мовою Assembler називають астматиком; Usenet – загальна мережа, всесвітня загальна мережа телеконференцій; нове слово утворюється в результаті зрощення слів словосполучення (use – використовувати, the net – мережа). Зазначене вище дозволяє нам визначити англомовний комп’ютерний сленг як соціальну мовну мікросистему, що постійно розвивається, має свою структуру та закони формування. Найбільш продуктивним морфологічним способом словотворення є: суфіксальний, префіксальний і абревіація, а неморфологічним – метафора та метонімія.

Таким чином, англомовний комп’ютерний сленг, що характеризується семантичним багатством, великою кількістю асоціацій, є ефективним засобом прояву людиною своєї індивідуальності, передачі думок і почуттів у різних ситуаціях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Щур І. Особливості українського комп`ютерного жаргону / Ірина Щур // Рідна школа. – 2001. – № 3. – С. 10–12.

2. Crystal D. A Dictionary of Linguistics and Phonetics / D. Crystal. – 3rd ed. – Oxford : Blackwell Publishers, 1992.

3. Кудрявцев А. Ю. Англо-русский словарь сленга и ненормативной лексики / А. Ю. Кудрявцев, Г. Д. Куропаткин. – М. : ООО “Изд-во АСТ”, 2006. – 384с.



Дар'я Шкабрей,

1 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.

Наук. керівник: викл. А. Г. Чікібаєв
ДИРЕКТИВИ В ЛІНГВІСТІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Актуальність цієї теми диктується низкою факторів, одним із яких є своєрідне переміщення в новітнім мовознавстві акцента на дослідження мовлення в широкому його розумінні: у сферу уваги втягуються умови функціонування мовних засобів, структура й одиниці мовного спілкування, суб'єктивні фактори. Проблемам теорії мовленнєвих актів присвячено чимало робіт, виконаних у руслі самої лінгвістики та таких суміжних дисциплін, як філолофсько-логічна теорія мовленнєвих актів (Д. Остін, Д. Серль, П. Стросон, Г. Кларк, Т. Карлсон, П. Грайс, Г. Почепцов, О. Бєляєва, В. Богданов, І. Шевченко та багато інших). Мета нашої роботи – досліджувати типи мовленнєвих актів в англійській мові, основною іллокутивною силою яких є спонукання. Методологічною основою дослідження є діяльнісний підхід до вивчення мовленнєвих явищ. Методика дослідження включає актомовленнєвий аналіз, аспектне моделювання мовленнєвого акту, інтенціональний аналіз, контекстно-ситуативний аналіз, структурно-семантичний і прагмалінгвістичний опис. У роботі схарактеризовано місце директив в системі мовленнєвих актів.

Матеріал даної роботи становить інтерес для студентів, які займаються функціональною граматикою англійської мови, і може бути використаний на практичних заняттях з ПУПМу, теоретичної граматики англійської мови та теорії мовної комунікації. Мінімальною, елементарною (далі неділимою) одиницею мовленнєвої поведінки людини вважається мовленнєвий акт (speech act – мовленнєва дія або вчинок). Ще в античні часи Солон казав, що слово – це вид справи. Дійсно, у кожний момент спілкування ми робимо різноманітні мовленнєві вчинки: інформуємо, погрожуємо, наказуємо, радимо, поздоровляємо, робимо комплімент, засуджуємо й т.д. (Людвіг фон Вітгенштейн назвав це явище “мовною грою”). У лінгвістичній літературі існують різні підходи до диференціації директивних висловлювань: 1) стилістичний, 2) функціональний, 3) соціолінгвістичний, 4) інтралінгвістичний, 5) функціонально-прагматичний. У рамках стилістичного підходу пропонується класифікувати директивні мовленнєві акти відповідно до їхньої приналежності до різних функціональних стилів. Так, в учбово-науковому підстилі до директивних дій відносять вказівки вчителя, завдання в підручниках, інструкції з використання алгоритмів застосування правила та ін. (В. Провоторов, В. Салімовський, Т. Шмельова). А. Пушкін вважає, що істотним “для інтерпретації мовленнєвих актів у якості авторитарних повинне з'явитися знання комплексу екстралінгвістичних факторів комунікативної взаємодії: тип ситуації (директивний або недирективний), пріоритетність позиції авторитарної мовної особистості, облігаторність дії, яку каузовано (для адресата), бенефактивність дії (для адресанта), інституціональність / неінституціональність; 7) легітимізованість / нелегітимізованість жанрів мовлення; 8) психологічний стан авторитарної мовної особистості [1, с. 11].

В. Богданов називає наступні види директивних актів мовлення: ін’юнктиви (“І can't fіnd but a penny, she whіspered”, “but іt looks lіke a new one”, “Don't do іt!” Julіan saіd (F. O'Connor); реквестиви (Please, contіnue your narratіve (A. Chrіstіe); адвисиви (He got up and sat down besіde her wіth hіs arm round her waіst. “Try not to upset yourself, darlіng. We must keep our heads” (S. Maugham).

Отже, ми з'ясували, що спонукальні мовленнєві акти (директиви) є найпоширенішими в англійській мові. Мовленнєвий акт (мовленнєва дія) директиву зазвичай складається з двох складових: іллокутивної сили спонукання (тобто інтенції, наміру мовця) і пропозиції, в якій відбитий денотативний (предметний) зміст висловлення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пушкин А. А. Прагмалингвистическая характеристика авторитарной языковой личности : автореф. дисс. на соискание научн. степени канд. филол. наук : 10.02.04 “Общее языкознание” / А. А. Пушкин. – Чебоксары, 1992. – 16 с.

2. Searle J. R. A taxonomy of illocutionary acts / J. R. Searle // Minnesota Studies in the Philosophy of Science. – Minnesota : University of Minneapolis, 1975. – P. 170–175.
Ольга Шматько,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. А. Крижко
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АНТРОПОНІМІВ

У ТВОРАХ В. ДРОЗДА

Антропоніми у художньому творі виконують не лише номінативну функцію, але й слугують своєрідним засобом для об’єктивнішого розуміння як окремого художнього образу, так і художнього твору в цілому. Дослідженню семантико-стилістичних особливостей власних назв у художніх текстах присвячені праці таких визначних ономастів, як Ю. Карпенко, І. Сухомлин, В. Чабаненко, П. Чучка. На особливу увагу заслуговують монографічні дослідження Л. Белея “Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії” [1], “Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії XIX–XX ст.” [2], що містять комплексний підхід до вивчення специфіки літературно-художньої антропонімії і базуються на антропонімійному матеріалі української літератури ХІХ–ХХ ст., складовою частиною якої є також літературно-художня спадщина В. Дрозда. Лінгвістична специфіка творів письменника полягає в нетрадиційному конструюванні та обігруванні онімічних елементів, у характерному смисловому наповненні використаних антропоформул та їх уяскравленій варіативності, а також у доречному, адекватному доборі імен та прізвищ, що і зумовлює актуальність нашого дослідження. Мета роботи полягає у комплексному лексико-семантичному та функціонально-стилістичному аналізі літературно-художніх антропонімів у творах В. Дрозда. У науковій розвідці використовується описовий метод з елементами контекстуального та лінгвостилістичного аналізу.

Проаналізувавши художні твори відомого сучасного українського письменника В. Дрозда, можемо стверджувати, що специфіка літературних антропонімів полягає в тому, що вони не позначають, а називають, іменують об’єкт. Завдяки структурно-словотвірним особливостям, а також фонетико-семантичній трансформації особової назви ступінь прозорості внутрішньої форми антропоніма значно посилюється. Вживаючи антропонім, письменник вдається до розмаїтих мовностилістичних засобів з метою максимальної мотивованості його у художньому тексті. Антропонімія в оповіданнях відповідає характерові зображуваного персонажа, є художньо яскравою, узгоджується з відтворюваними подіями, зацікавлює, інтригує читача.

В оповіданнях В. Дрозда кожний окремо взятий антропонімічний компонент, будь-то ім’я, прізвище, ім’я по батькові чи прізвисько, дуже чітко проектується на характер героя, його поведінку, переконання і погляди на життя (Прокіп, Лисавета, Півень, Зеленок, Когут, Трав’янко, Терентійович, Петрович). Великого значення письменник надає контекстуальним антропонімам (зеленок, півень), оскільки вони привертають читацьку увагу і виконують неабияку характеризуючу функцію. Важливу роль у тексті відіграють антропонімічні варіанти. Варіантна дроздівська номінація є гнучкою і пластичною, що сприяє відтворенню характеру героя з найвищою мірою об’єктивності. Чим більша варіативна різнобарвність антропоніма, тим яскравіше змальовується літературний персонаж (Варка, Варочка; Йоська, Йосип Терентійович, Йоська Зеленок, Зеленок; Зінька, Зіна; Явдошка, Явдоха; Андрій, Андрійко).

Антропоніми виконують у художньому творі, окрім номінативної, ще ряд стилістично вагомих функцій. Кожна антропонімічна номінація, поряд із денотативною семантикою, тобто називанням людини, містить у собі конотативність, яка виникає переважно із етимологічного значення імені, а також доповнює антропонім асоціативно-образним уявленням та включає його експресивне насичення. У повісті чітко проявляється і характеризуюча функція онімів (Солом’яник, Решето, Пасічник, Політайло, Гнида, Паровозник та ін.).

Таким чином, ім’ятворча робота В. Дрозда належить до яскравих осягнень письменника. Літературна антропонімія митця є промовистою, текстотвірною, образотворчою, індивідуалізуючою, оцінною, психологічною, інформативною, асоціативною. Вона є максимально виразовою та ілюстративною. Переважною мірою це сільський реальний антропонімікон. Контекстуальні номінації В.Г. Дрозда є універсальними, більш загальними, в тому числі завдяки різним літературно-художнім метаморфозам, що уяскравлюють персонажів, роблять їх зримими, зрозумілими, реальними.



ЛІТЕРАТУРА

1. Белей Л. О. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії / Л. О. Белей. – Ужгород, 2002. – 175 с.

2. Белей Л. О. Функціонально-стилістичні можливості літературно-художньої антропонімії ХІХ–ХХ ст. / Л. О. Белей. – Ужгород, 1995. – 119 с.

Ольга Щербина,

1 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. А. А. Мороз
ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ РЕАЛІЗАЦІЇ ІРОНІЇ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

Вивчення іронії і засобів її реалізації в граматичному аспекті відноситься до проблем, пов'язаних із сміховою культурою. Дане питання раніше ніколи не розглядалося окремо, а лише в комплексі з сарказмом, гумором і засобами їх вираження в різних аспектах мови і мовлення. Для аналізу граматичних засобів вербалізації іронії в англійській мові нами узяті романи Джона Голсуорсі циклу “Сага про Форсайтів”. Відомо, що аналітичні мови, зокрема англійська і французька, мають невелику кількість зменшувально-пестливих суфіксів або суфіксів із збільшувальним значенням.

Зазвичай виділяють 5 моделей із зменшувально-пестливим значенням: 1) R+-aster: poetaster < осн. імен. poet; 2) R+-ette: kitchenette < осн. імен. kitchen; 3) R+-let: streamlet < осн. імен. stream; 4) R+-ling: princeling < осн. імен. prince; 5) R+-y (-ie): girlie < осн. імен. girl; birdie < осн. імен. bird. У деяких випадках за рахунок даних засобів утворюються неологізми. У наступному епізоді Джон Голсуорсі обіграє таку деталь як підборіддя у всіх представників сімейства Форсайтів. Для них підборіддя – символ характеру, волі, прагнення до досягнення мети: “One of the Forsytes opened it with а key: Soames muttered an incantation, and deposited the deed. When he and the chinnier Forsyte had exchanged а few remarks with the manager on the question of the bank rate, they all went back to the lobby and parted with the words: “Well, good-bye”” [2, c. 255]. Порівняльний ступінь chinnier не може бути утворений від неіснуючого прикметника. Даний неологізм використаний автором для того, щоб сильніше вплинути на реципієнта.

Прикметники із зменшувально-пестливими суфіксами використовуються Майклом Монтом при зверненні до Флер: “Why? Good Lord, ducky!” [2, c. 215]. “Sorry, duckie! It’s а little previous – I meant to get you opposite the Partheneum” [2, c. 28]. На думку С. Тер-Мінасової “… у англійській мовній картині світу пестливі ніжні асоціації пов'язані … з качкою. Іменник duck качка має переносне значення голубонька” [1, c. 149]. Прикметники із зменшувально-пестливими суфіксами використані і при згадці “тіні минулого” великого прем'єр-міністра Дізраелі: “Wilfrid suggested “G.O.M. and Dizzy – broadcasted from Hell” [2, c. 13]. У даному прикладі простежується фамільярність по відношенню до другої особи імперії. Мовлення Майкла Монта – мовлення грамотної людини, що здобула прекрасну освіту і яка постійно читає різну літературу. Для того, щоб додати своїм словам більше виразності, Майкл зрідка використовує архаїчні дієслова форми 2-ї особи однини теперішнього часу, що закінчується на, – st, разом з тим із займенником “thou”, що вийшов із вживання. Подібне він дозволяє собі в розмові з Бікетом. Ймовірно, тут Майкл не прагне назвати його на ти, а як завжди звеселяє співбесідника. Можливо, прагнучи не відстати від Бікета, що говорить на діалекті Кокні, він додає дружній бесіді свого особистого колориту: “Almost thou persuadest me to be а capitalist, Bicket” [2, c. 131].

Отже, підводячи підсумок аналізу засобів реалізації іронії в англійській мові в граматичному аспекті, слід сказати, що даний аспект представлений рядом зменшувально-пестливих суфіксів (передають пестливе і, разом з тим іронічне ставлення Майкла Монета до співбесідника, іноді указують на неформальність бесіди); мовленнєвих суфіксів (спотворюють слово, роблять його некоректним, додаючи лексемі гумористичного ефекту); архаїчних форм (створюють непотрібну патетику, роблять мову колоритнішою і більш образною).

ЛІТЕРАТУРА

1. Тер-Минасова С. Г. Война и мир языков и культур : вопросы теории и практики / С. Г. Тер-Минасова. – М. : АСТ : Астрель : Хранитель, 2007. – 286 с.

2. Galsworthy J. The White Monkey. The Modern Comedy / J. Galsworthy. – L. : Penguin Books, 1997. – 327 p.

Виталий Ярочкин,

5 курс факультета иностранных языков.

Научн. руковод.: к.филол.н. Ю. М. Демонова

(Таганрогский государственный педагогический институт)


ПРОГНОЗИРУЕМЫЕ ПРОСОДИЧЕСКИЕ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЛОЖНЫХ ОТВЕТНЫХ РЕПЛИК

Основным способом вывода психической энергии вовне является речь, поэтому абсолютно логичным является исследование лингвистического аспекта лжи, а именно уровней языкового воплощения данного феномена. Ложь является иллокутивным коммуникативным актом, то есть всегда преследует цель влияния на реципиента. Исследование лингвистического аспекта лжи как полноправное направление в общелингвистической теории лжи ещё не сформировалось. В связи с этим данное комплексное исследование лжи является актуальным для развития общей лингвистической теории лжи, теории коммуникации и прагмалингвистики. Целью данной работы является исследование особенностей супрасегментного уровня реализации в речи заведомо ложных реплик. В соответствии с общетеоретической целью в работе решены следующие задачи: установлены границы понятия ложь путем анализа философско-психологической литературы; разработана классификация ложных высказываний; доказано наличие просодии лжи; разработан инвентарь дескрипторов просодии лжи путем семантико-синонимического анализа словарных статей; описаны рядоположные, акустически воспринимаемые просодические признаки и их параметры, характерные для ложных высказываний.

Для исследования просодических особенностей реализации ложных реплик использовался метод акустического перцептивного анализа звучащей англоязычной речи в художественном кинематографе. Изучение дескрипторов семантического поля “ложь” в основном языке проводилось путем семантико-синонимического анализа словарных статей, а также путем аудиторского анализа. Для лингвистической интерпретации лжи мы считаем релевантными следующие основания: наличие интенции; степень личной заинтересованности; степень скрытости. Акустико-просодическому анализу были подвергнуты сложные реплики, носящие явный интенциональный характер и имеющие высокую степень личной заинтересованности. В этом случае ложь будет сопровождаться общечеловеческими эмоциями, имеющими явное физиологическое выражение. Эмоциональное состояние лжеца имеет прямое воздействие на степень напряженности голосовых связок и мускулов речевого аппарата, что, в свою очередь, влияет на качество просодической реализации фразы. Для адекватного описания просодии лжи в английском языке нами были исследованы следующие дескрипторы: deception, deceit, fraud, duplicity, misrepresentation, dishonesty, obliquity, subtlety, hocus-pocus, hanky-panky, illusion, insincerity, legerdemain, lie, pettifoggery, rascality, roguery, trickery, chicanery. Из них были отобраны самые эксплицитные и недвусмысленные: lie, deception, deceit, dishonesty.

В процессе эксперимента было выяснено, что в просодии лжи модально маркированными являются признаки тона, темпа и громкости. При произнесении ложных ответных реплик было замечено произнесение первого ударного слога выше по сравнению с нейтральной реализацией того же текста. В обманной реплике первый ударный слог шкалы звучал, как правило, на уровне высокого высотнотонального уровня диапазона, тогда как в нейтральном варианте он начинался на стыке среднего повышенного/пониженного уровней. Реализация последующих ударных слогов шкалы могла совпадать с нейтральной, либо произноситься выше. Для ложных реплик характерны ядерные тоны, имеющие начало падения на экстравысоком/высоком уровне высотнотонального диапазона – высокий широкий/высокий узкий нисходящий, причем предпочтение отдавалось высокому узкому варианту. Темпо-ритмические параметры ложных реплик представляли собой практически полностью маркированные варианты. Самым распространенным был ускоренный темп внутри интонационной группы и длительные хезитативные паузы между ними. Другой характерный вариант – сложный параметр темпа (ускоряющийся/замедляющийся) на фоне длительных пауз. Также характерна неожиданная паузация. Признак громкости не являлся ведущим в определении ложности высказывания, но было замечено скачкообразное повышение интенсивности на первый ударный слог, особенно после длительных хезитатаивных пауз.



ЛІТЕРАТУРА ТА ФОЛЬКЛОР З МЕТОДИКОЮ ВИКЛАДАННЯ. ЖУРНАЛІСТИКА
Людмила Бабенко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В. М. Школа
М. КУЛІШ. АНАЛІЗ П’ЄСИ “97” У КОНТЕКСТІ ТЕКСТУАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Мета роботи полягає у дослідженні творчості Миколи Гуровича Куліша та аналізі однієї з найвідоміших його п’єс “97”. У роботі були використані метод аналізу тексту та метод порівняння. Мета роботи передбачає виконання таких завдань: розгляд творчості М. Куліша та дослідження історії написання п’єси “97” та її значення для української літератури; аналіз образів, розгляд різних фіналів та назв п’єси, порівняння їх. П’єса “97” – це письменницький дебют М Куліша. Це одна з трьох п’єс драматурга написаних ним на сільську тематику (“97”, “Комуна в степах”, “Прощай, село!”). Твори складають своєрідну трилогію про українське село


20-х років. “97” вийшла у багатьох редакціях, перша – 1924 року, остаточна – 1929.

“97” Миколи Куліша до сьогодні вражає правдивістю, відсутністю найменших компромісів і літературної штучності. То був реалізм нової проби, неприкрашена правда страшної доби – геть аж до замовчуваного десятиліттями нелюдського голоду, до випадків людоїдства, спричинених трагедією знищеного села. У п’єсі голод поінтерпретований як біда усіх верств населення – і багатих, і бідних. Згодом саме цю правдивість і поставили Кулішеві за карб, пояснюючи “необхідність” зміни трагічного фіналу на “оптимістичніший”. Автор із самого початку говорить про два варіанти фіналу, які були у нього на думці. У першому випадку гинули усі герої, а в другому – головні герої – Мусій Копистка і Вася залишалися живими. Але зміна фіналу призводила до іншого розуміння п’єси. Таким чином, змушений до переробки фіналу “97”, Микола Куліш увів читання пакета з волості, але, як свідчить друкований текст, не дав кур’єрові жодної репліки і не збільшив кількість дійових осіб. Його цікавило державне мислення “раного незаможника”, отой самий розквіт людини і людської гідності під час революції.

Особливе місце у творі відведено Мусієві Копистці. Це улюблений герой Куліша, його він “вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти” [2, с. 14]. Скрупульозні і абсолютно точні спостереження над людиною, яка потрапляє у вир буремних подій, знаходимо в п’єсі. Характеризуючи її драматург неодноразово нагадає, що деякі характери він “списав”, змалював з натури. Чудове почуття господаря своєї країни – чи не найпривабливіше у постаті Мусія Копистки. Копистка натура вперта і некваплива, стійкий у своїх поглядах і переконаннях, але він покірно приймає нову владу і підкорюється її законам. Драматург (на матеріалі реалій, що з ними стикався на Херсонщині) показує, як голод пробуджує найстрашніші інстинкти, руйнує долі, психіку, почуття, як він ставить людину в умови необхідності вибору між “людським” та “не людським”, як він множить смерть. Один із перших варіантів назви п'єси так і звучав – “Голод”. Сам митець, характеризуючи свою роботу над твором, підкреслював: “П'єса – малюнки побутового життя за час нестерпучого голоду”.

У галузі драматичної творчості М.  Куліш працював майже 10 років, створивши справжні перлини української драматургії, над якими вже не одне десятиліття схиляється вдумливий інтелектуальний читач, які є своєрідним підручним історії, відтворюючи дух часу, що надихав митця. Недарма ж Ю. Лавріненко писав про нього: “Поринути у твори Куліша – це значить поринути в український національний світ на всю його глибину і ширину. А що Куліш не був ніколи засліплений своєю безмежною любов'ю до України й української людини і викрив її найтрагічніші суперечки і слабості, то шлях через його український світ раз у раз виводить нас на вершини, з яких видно людство і вічність” 2, с. 17].



ЛІТЕРАТУРА

1. Куліш М. Твори в 2 томах / Микола Куліш ; [упоряд. Л. С. Танюк]. – К. : Дніпро,1990. – Т. 2. – 506 с.

2. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша / Наталя Кузякіна. – К. : Радянський письменник,1970. – 445 с

Вікторія Білоусова,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., ст. викл. С. С. Журавльова
Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемдесят лет назад” П. Куліша як перший історичний роман в українській літературі

Завданням історичного роману є відтворення у художній формі певної епохи у розвитку людства. У такому романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи [3, с. 608]. Перший історичний роман у світовій літературі належить авторству В. Скота (“Уеверлі”, “Айвенго” та ін.), якому вдалося поєднати історичний факт з художнім вимислом за допомогою як романтичних, так і реалістичних засобів зображення.

В українській літературі першим зразком історичного роману є “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемдесят лет назад” п. Куліша, який вийшов у світ 1843 року. Внаслідок негативного поціновування сучасниками цей твір письменника і на сьогодні залишається поза увагою літературознавців. Важливою подією стала публікація А. Яцько перекладу роману українською мовою у 2008 році. Мета нашої розвідки – з’ясувати особливості твору “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемдесят лет назад” П. Куліша як історичного роману. Цей роман належить до такого типу творів історико-поетичної романтичної течії, у яких відсутній історичний сюжет. Тут діють вигадані герої, але вони міцно “прив’язані” до реалій певного часу, певної епохи, а саме – 1763 року.

У романі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемдесят лет назад” лейтмотивом виступає фольклорний мотив батьківського прокляття, запозичений автором безпосередньо з народних дум: “– Рука Господня настигне тебе, сине невдячний! – скрикнув старий Чарниш так голосно, що луна пройшла по всьому будинку, розвішана по стінах зброя задзвеніла й самі гетьмани, здавалося, здригнулися в своїх рамах. – Зважніє на тобі страшна десниця його! Тисяча бід, тисяча лих спаде тобі на голову! Тинятимешся з краю до краю, й ніколи нога твоя не торкнеться батьківського порогу! Нещасний! І звідки утупив тобі у голову цей злочинний намір? Хіба забув ти моє навчання, мій батьківський наказ і пораду? Хіба забув, що воля батьківська є воля Божа? Бідна твар! Тікай з очей моїх, тікай, і щоб я тебе не бачив ніколи!” [2, с. 250], через яке героя переслідують нещастя і смерть, а земля не приймає його тіло.

Сюжет твору напружений, з елементами пригодницького жанру і властивими йому несподіваними поворотами подій, неочікуваною розв’язкою. У центрі пригод – Михайло Чарнишенко, вихований на козацьких піснях, історичних переказах і легендах. Він мріє про подвиги і славу, але не думає про отчий дім, вітчизну, йде добровольцем у царську армію, щоб захищати чужі українському народові інтереси імперії: “…народився козаком, й прагну бою та слави!” [2, с. 225]. Буквально шлях Михайла пролягає до гадяцького полку Крижановського, а в переносному значенні – це дорога в нікуди людини, яка втратила зв’язок із рідним народом, батьками, традиціями [1, с. 42]. Фінал роману зумовлений зловіщою роллю романтичного злодія – Крижановського, підступність якого проявляється то приховано, то відкрито. Написання Пантелеймоном Кулішем роману “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемдесят лет назад” спричинене безпосереднім впливом творчості як В. Скотта (наприклад, використання історико-етнографічних коментарів), так і М. Гоголя (протиставлення героїчного минулого сучасності).

ЛІТЕРАТУРА

1. Бернадська Н. І. Український роман : теоретичні проблеми і жанрова еволюція : монографія / Н. І. Бернадська. – К. : Академвидав, 2004. – 368 с.

2. Куліш П. Чорна рада (Хроніка 1663 року) ; Михайло Чарнишенко : іст. романи / Пантелеймон Куліш ; [упорядкув. та передм. А. Яцько]. – К. : Персонал, 2008. – 452 с. – (Бібліотека української героїки ; вип. 1).

3. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К. : Академія, 1997. – 752 с.



Юлія Бондаренко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: д.філол.н., проф. О. Д. Харлан
ПОЕТИКА ТВОРЧОСТІ РАЇСИ ТРОЯНКЕР, ЛАДІ МОГИЛЯНСЬКОЇ ТА ВЕРОНІКИ ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ

Актуальність роботи полягає в тому, що про поетичну творчість поетес написано мало праць, які не дають цілісної картини їх поетики. Тож назріла потреба поглибленого дослідження творчості цих талановитих жінок. Мета дослідження полягає у з’ясуванні особливостей розвитку віршованої майстерності Р. Троянкер, Л. Могилянської й В. Черняхівської щодо визначених елементів поетики (тематика, мотиви, образи). Досліджуючи творчий доробок Раїси Троянкер, Ладі Могилянської та Вероніки Черняхівської, можна простежити спільність тематики їхніх поезій. У Раїси Троянкер і Ладі Могилянської співпадають такі теми: тема природи (“Осінь” Троянкер, “Літнє” Могилянської), кохання (“Капітан і китаянка”, “Студентське” Троянкер, “На вороному коні” Могилянська) й смерті (“На белом снегу алые капельки крови…” Могилянська, “Про Хаїма-кравця” Троянкер). У Раїси Троянкер і Вероніки Черняхівської – тема війни й боротьби за ідеали (“Истребитель” Троянкер, “Звитяги вигуки” Черняхівської). Оскільки поетичний доробок Раїси Троянкер дійшов до нас у більшому обсязі, то в поетеси можна визначити теми буденності (“Спогади”, “В гостях у тата”), побудови нового суспільства (“Моє натхнення”), родини (“Тато мій – засмучений і тихий”, “Спогади”) й материнства (“Дні чекання”, “Вечір”, “У десяту річницю”, “Перша перемога”).

У творчому доробку поетес є багато спільних образів і мотивів. Серед них можна визначити мотив осені (“Осінь” Могилянської, “Осінь” Троянкер), пейзажні мотиви й образи – вітру (“Яблуні білі в цвіту” Могилянської, “Звитяги вигуки” Черняхівської, “Мої настрої” Троянкер), сонця (“З ранку до вечора жала...”, “Літнє” Могилянської, “Асканія-Нова” Троянкер), моря (“В Криму”, “На піску лежу, а наді мною зорі”, “Мститель” Троянкер). Їхня творчість пройнята й фольклорними мотивами (“Зранку до вечора жала” Могилянської, “Осінь” Троянкер, “Гекуба” (з німецької) Черняхівської), мотивом часу (“Тихокрила ніч спустилася над нами...” Черняхівської, “Осінь” Могилянської, “Спогади” Троянкер) тощо. Поезія характеризується наявністю образу крил (“Осінь” Могилянської, “Тихокрила ніч спустилася над нами” Черняхівської), рослин і тварин. У Раїси Троянкер звучать ще й національні мотиви (“Мене тато прогнав і прокляв”, “Тато мій – засмучений і тихий”) та зустрічаються образ рідного містечка (“В гостях у тата”, “Спогади”, “Гей ви, дні”).

Отже, дослідження поетичного доробку Раїси Троянкер, Ладі Могилянської та Вероніки Черняхівської дає можливість зробити висновки про багатство й різносторонність творчості поетес, а також про наявність спільних рис (тематика, мотиви й образи) в їхній творчості.



ЛІТЕРАТУРА

1. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К. : ВЦ “Академія”, 2007.

2. Троянкер Р. Поезії / Раїса Троянкер ; упор. В. Поліщук. – Черкаси, 2009. – 242 с.

Анастасія Воробйова,

1 курс Інституту соціально-педагогічної та корекційної освіти.

Наук. керівник: асист. К. І. Бурлак
ДЖЕРЕЛА СЮЖЕТУ ПОЕМИ І. ФРАНКА “ЛИС МИКИТА”

Актуальність обраної теми визначається невичерпністю художньо-літературної спадщини Івана Франка, яка завжди дає нові можливості до аналізу художнього тексту. Поема “Лис Микита” єдиний з епічних творів І. Франка, який витримав п’ять прижиттєвих видань (1891, 1896, 1902, 1909, 1914), що свідчить про небувалу популярність твору. Серед сучасних дослідників, які займаються дослідженням трактування тексту слід відзначити роботи О. Багана, М. Гончарука, М. Гуняка, в яких продовжується робота попередніх дослідників. Мета роботи полягає у визначенні своєрідності інтерпретації традиційного сюжету видань поеми про пригоди Лиса. У роботі використовувались такі методи: біографічний, порівняльно-історичний.

З іменем І. Франка пов'язаний великий період розвитку не лише української літератури, а й суспільного життя роз’єднаної на той час австрійсько-російським кордоном України. Серед доробку Каменяра вагоме місце посідає поема-казка “Лис Микита” – єдиний з його епічних творів, який витримав п’ять прижиттєвих видань. Факт цей дуже промовистий – він є незаперечним свідченням небувалої популярності твору. Про це говорять і наклади, якими видавався “Лис Микита”. У передмові до третього видання поеми І. Франко зазначав, що “друге видання, надрукований в 3000 примірників, розійшовся протягом чотирьох літ”. Випадок, як на той час, нечуваний! Саме тому письменник мав повне право сказати, що “ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів” [2, с. 57].

Причиною популярності поеми слід шукати насамперед у її змісті та надзвичайно високій художній вартості. Цілком можливо, що саме величезна популярність твору і стала тією першопричиною, яка спонукала письменника впродовж більш як двадцяти років неодноразово повертатись до нього, щоразу вносячи в текст значні зміни, нерідко принципового характеру. З іншого боку, штовхнути І. Франка на шлях доопрацювання і дальшого ідейно-художнього вдосконалення поеми могла і позиція певної частини критиків, які, зрозумівши буквально авторське визначення на титулі книги “З німецького переробив Іван Франко”, вбачали в “Лисі Микиті” не оригінальний твір, а лише переробку і навіть переклад поеми Й. Гете “Рейнеке Фукс”. Тому доречно вважати, що при написанні своєї поеми І. Франко використав традиційний сюжет внісши до нього свої авторськи корективи.

Традиційний сюжет – це “сюжет (...), який переходить від покоління до покоління, від однієї літературної доби до іншої (інших), тобто такий, який зберігається й активно функціонує впродовж значного історичного часу. Другою ознакою традиційного сюжету (образу) є усвідомлене сприйняття його митцем і споживачем (читачем) як сталого семантичного художнього комплексу (структури)” [1, с. 14]. У площині традиційного сюжету лежить поняття традиційного образу, який виступає його частиною, але часто існує цілком самостійно і несе у собі певні характерні психо-поведінкові універсальні домінанти. У поемі “Лис Микита” можемо знайти ознаки традиційного сюжету: головний герой – Лис Микита – його прообразом виступає “Рейнеке Фукс” Й. Гете та сюжетну канву. І. Франко зазначав, що під час написання поеми він узяв лише головну рамку нідерландської поеми Віллєма, яка була наявна у творі Й. Гете і наповнив її національним колоритом. Метою письменника було не перекласти, а переробити стару повість, зробивши її народним добром, надати нашу національну подобу [3, с. 66].

Отже, якщо перші видання поеми-казки, можливо, і мали спільні риси з твором Й. Гете, то сьогодні можему з твердістю сказати, що окрім героя і сюжету, маємо оригінальний твір, який наповнений національним колоритом. І. Франко зміг внести у твір частку власного світогляду, але головним джерелом можемо вважати поетичну інтуїцію поета, вона вказала йому переробити джерела – і тому поема вийшла як безперечний оригінал.



ЛІТЕРАТУРА

1. Шевчук М. В. Жанрові модифікації казки у творчості Івана Франка : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.06 “Теорія літератури” / М. В. Шевчук. – К., 2000. – 20 с.

2. Франко І. Зібрання творів у 50 томах / І. Франко. – К. : Наукова думка, 1976. – Т. 4. – 471 с.

3. Франко І. Етимологія та історія літератури / І. Франко // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. – К. : Наукова думка, 1984. – Т. 5. – С. 201–211.



Яна Гаріджук,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Р. І. Костромицький
ЖАНР ЕСЕ В ТВОРЧОСТІ В. ЄРОФЄЄВА

Теорія жанру есе на сучасному етапі в літературознавстві ще недостатньо розроблена. Перш за все, тому, що предметом посиленого дослідження є традиційні жанри – роман, повість, драма, новела, комедія і т.д. Не останню роль в цьому зіграв і той факт, що немає єдиного канону у побудові есеїстичного твору. Есе – це, частіше всього, проза, в якій одночасно можуть бути присутні і оповідь, і опис, і монолог, і діалог, тобто все, що есеїст вважає за потрібним використати для передачі своїх думок, ідей, суджень. Тобто, особливість есеїстики в тому, що вона відображає “життя” свідомості. Однак, літературознавці активно намагаються дослідити цей жанр: пропонують різні варіанти тлумачення самого поняття, класифікації стилів есе, виділяють основні ознаки, моделі композиційної організації цього жанру. Так дослідниця Т. Устинова виділяє дві моделі композиційної побудови есе: перша – антропологічна (як відображення духовного дозрівання особистості в умовах соціальної середи) і соціологічна (як зображення самої середи) [1, с. 8]. І. Дмитровський виділяє три форми композиційної побудови есе: “лінійна, циклічна і фрагментарна” [2, с. 8].

Есе – жанр, який має безпосередню близькість з науковою, публіцистичною і художньою літературою, проте не відноситься повністю ні до однієї з них. Такі дослідники як Н. Лейдерман, Л. Куприянівський, З. Кирнозе, Г. Цвайг вказують на зв’язок жанру есе з такими жанрами, як автобіографія, біографія, щоденник, мемуари, епістолярна література, документальна драма та ін.і відносять їх до так названої “художньо-документальної літератури” або до “літератури факту”. Жанр есе стає все більш популярним як у зарубіжній, так і у вітчизняній літературі. Серед відомих есеїстів сучасності можна виділити: Джона Фаулза, Хілла Джефрі, Андрія Бітова, Бориса Акуніна, Тетяну Толсту, Віктора Пєлєвіна, Юрія Іздрика, Юрія Андруховича та ін. В якості об’єкта дослідження даної роботи були використані есе Віктора Єрофєєва.

Мета дослідження – систематизувати матеріали, присвячені вивченню жанру есе та аналіз специфіки постмодернічного есе В. Єрофєєва. Мета роботи вимагає вирішення наступних задач: виявити характерні ознаки есе як жанру літератури; проаналізувати традиційні і новаторські риси в есе Єрофєєва; дослідити особливості проблематики і стилю есе письменника.

На основі проведеної роботи можна виділити основні жанрові ознаки есе: головною є формальна ознака – невеликий об’єм, стислість (від однієї до двадцяти сторінок); домінуюча роль особистості автора, що є головним принципом побудови есе; наявність образності, експресивності; діалогічність: “герой-автор і читач жмуть один одному руку, зустрічаються лице до лиця. Це спроба одразу, з перших же строчок знайти нову форму спілкування з читачем” [1, с. 7]; широкі асоціативні зв’язки; використання різноманітних засобів виразності: метафори, алегорії, притчеві образи, символи, порівняння та ін.; непередбачувані висновки та ін. Постмодерні есе В. Єрофєєва відрізняється такими новаторськими рисами: автобіографічність; використання ігрового лінгвістичного експерименту; широке інтертекстуальне поле; своєрідна трактовка міфу російської культурної традиції тощо.

Отже, на даному етапі дослідження виявлені характерні ознаки есе як жанру літератури, визначені особливості взаємозв’язків традиційних і новаторських елементів в постмодерному есе В. Єрофєєва. Аналіз проблематики, стилю, інтертекстуальних зв’язків його есе є перспективою дослідження.



ЛІТЕРАТУРА

1. Дмитровський А. Л. Есе як жанр публіцистики / А. Л. Дмитровський. – СПб. : Нева, 2002. – 78 с.

2. Устинова И. В. Осмысление кризисна культуры рубежа веков ХІХ – ХХ веков в эссеистике Н. А. Бердяева и Мигеля де Анамуно / И. В. Устинова. – М. : Наука, 1999. – 123 с.

Анастасия Гринюк,

6 курс Института филологии и социальных коммуникаций.

Научн. руко вод.: к.филол.н., доц. Р. И. Костромицкий
ПОЭТИКА РАННЕЙ ПРОЗЫ В. СОРОКИНА

В современном литературном процессе для многих читателей и критиков Владимир Сорокин, наряду с Виктором Пелевиным или – в других областях литературного поля с Людмилой Улицкой, Дарьей Донцовой, является своеобразным эталоном. Творчество Владимира Георгиевича Сорокина в последнее время обращает на себя самое пристальное внимание. О нем много говорят и пишут, однако в первую очередь массовый интерес вызывает не столько сам феномен творчества Сорокина, сколько во многом скандальный характер его писательской репутации [1, с. 75]. В данном исследовании мы обратимся к ранним произведениям писателя, которые шокируют: сразу же бросается в глаза демонстративный физиологизм некоторых сцен, частое использование обсценной лексики и мотивов насилия и т.п. В то же самое время целый ряд критиков и литературоведов уже давно говорят о Сорокине как о весьма крупном и чрезвычайно талантливом современном писателе. И все же чаще о его творчестве, как раннем, так и нынешнем, пишут недопустимо поверхностно. Именно поэтому есть смысл обратиться к ранним произведениям автора, когда “тень” репутации еще не создавала субъективное мнение о его творчестве.

Актуальность данного исследования связана с тем, что ранее творчество В. Сорокина, одного из крупнейших прозаиков нашего времени, чрезвычайно сложно и требует вдумчивого и непредвзятого анализа, не отягощенного какими бы то ни было априорными представлениями. Задача работы состоит в том, чтобы рассмотреть раннюю прозу В. Сорокина в контексте модернистских и постмодернистских тенденций в современной русской литературе. Предметом исследование является ранняя проза писателя в контексте модернистских и постмодернистских тенденций современной русской литературы.

К произведениям раннего периода творчества В. Сорокина относятся: повесть “Очередь” (1983), “Первый субботник” (1979–1984), а также книги “Роман” (1985–1989), “Норма” (1979–1983) и сборник ранних рассказов “Заплыв” (1989). Для ранней прозы писателя характерны соцартовские и концептуалистские тенденции. Заметно влияние эстетики поп-арта (необычного художественного использования и сочетания предметов современной массовой культуры и произведений классического искусства) на формирование творческого метода В. Сорокина. Читатель часто замечает использование реализованных метафор для создания псевдожизнеподобных образов, генетически связанных с широко распространенными текстами и речевыми структурами [2, с. 54].

Самоутверждаясь как писатель, В. Сорокин использует реализованные метафоры для создания псевдожизнеподобных образов, генетически связанных с широко распространенными текстами и речевыми структурами. Для него не существует форм политкорректности в искусстве при одновременном утверждении значимости традиционных этических принципов в жизни. Поэтику ранней прозы писателя с легкостью можно назвать тоталитарной, а стремление Сорокина к эстетической целостности – основой антипостмодернистской эстетической направленности его творчества. Разрушение постмодернистского мифа о якобы изначально антитоталитарной природе постмодернистской деконструкции характерно для новеллы “Заплыв”, где раскрываются бесчеловечность и эстетическое совершенство тоталитарного мира. В романе “Норма” автор разрушает дискурсивные модели. Метафорический образ революции в романе “Роман”, ироническое использование финалистической концепции смерти романа.

Большинство критиков обращают внимание на то, что в логоцентричной, литературоцентричной стране такие художественные тексты воспринимались как сугубо литературоцентричные жесты [3, с. 260]. Поэтому самые ранние произведения В. Сорокина – повесть “Очередь”, состоящая из реплик и переклички людей, стоящих в очереди непонятно за чем, и особенно сборник рассказов “Первый субботник” (1979–1984) на самом деле являются не литературными, но художественными произведениями, в которых формальное и пластическое мастерство не менее важно, чем вербальное наполнение.



ЛИТЕРАТУРА

1. Богданова О. В. Современный литературный процесс : к вопросу о постмодернизме в русской литературе 70-90-х годов XX века / О. В. Богданова. – СПб. : Филол. фак. СПбГУ, 2001.

2. Лейдерман Н. Л. Современная русская литература : в 3 кн. / Н. Л. Лейдерман, М. Н. Липовецкий. – М. : Эдиториал УРСС, 2001. – Кн. 3 : в конце века (1986–1990-е годы).

3. Скоропанова И. С. Русская постмодернистская литература / И. С. Скоропанова. – М. : Флинта : Наука, 2001.




1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка