Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка19/28
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.96 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28

Юлия Журавлева,

3 курс факультета социальной педагогики.

Научн. руковод.: к.пед.н. Л. И. Кобышева

(Таганрогский государственный педагогический институт)


ИССЛЕДОВАНИЕ ОСОБЕННОСТЕЙ РУССКОГО НАЦИОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРА

В советской литературе вопрос о национальном характере рассматривался чаще всего в связи с общим определением и признаками нации, в частности такими, как “общность психического склада нации” и “общность национальной культуры”. Актуальность нашего исследования обусловлена тем, что до сих пор не существует единой точки зрения не только на то, что такое национальный характер, но и существует ли он вообще, является ли он “более важным” признаком, чем те элементы личности, которые объединяют всех людей в мире. Цель нашего исследования – на основе анализ работ отечественных и зарубежных авторов выявить особенности русского национального характера.

По мнению философа Н. Лосского, “основная, наиболее глубокая черта русского народа есть его религиозность и связанное с нею искание абсолютного добра…” [2]. Отсюда, как из единого мощного ствола, идут два абсолютно, казалось бы, противоположных по значению комплекса свойств русского народа. А. Солженицын приводит в своей книге высказывание А. Чехова “Природа вложила в русского человека необыкновенную способность веровать, испытующий ум и дар мыслительства, но все это разбивается в прах о беспечность, лень и мечтательное легкомыслие”. Как отмечает сам А. Солженицын, “равномерной методичности, настойчивости, внутренней дисциплины – болезненнее всего не хватает русскому характеру, это, может быть, главный наш порок” [3].

Н. Бердяев полагал, что “в основу формации русской души” легли два противоположных начала: “природная, языческая дионисическая стихия и аскетически-монашеское православие” [3]. Именно в этом он видел историческую причину того, что русский народ в высшей степени поляризован и совмещает противоположности: деспотизм – анархизм; жестокость, склонность к насилию – доброту, человечность; смирение – наглость; рабство – бунт и т.п. Итак, мы видим, что русские писатели и философы, анализируя черты русского характера, вытекающие из основы русской культуры – Православия, отмечают их двойственность и противоречивость: с одной стороны, высота, духовность, тяга к справедливости; с другой – лень, бездеятельность, безответственность, порой до такой степени, что начинаешь сомневаться в том, а если у всего этого худого обратная, чистая и высокая, сторона? И могут ли эти стороны существовать отдельно, независимо друг от друга или только в “одном флаконе”?

Следует отметить, что акцент на противоположных началах, легших в основу формирования русского национального характера, делают и зарубежные представители самых разных философских и исторических концепций. Немецкий философ В. Шубарт, когда противопоставляет русскую культуру западной культуре, также видит основу русской души в особенностях православия [1]. Американский психоаналитик Д. Ланкур-Лаферьер утверждает, что русская культура – это культура нравственного мазохизма, в центре которого находится личность, которая действует – сознательно или бессознательно – против своих собственных интересов [1].

Таким образом, главное определение “патологии” русского характера, с точки зрения западного менталитета – действие в ущерб собственным интересам. И еще – “бессмысленная жертвенность”. В этом корневое несходство и непонимание Западом русской культуры и менталитета. При этом исследователь чувствует непонятную красоту этого “нравственного мазохизма”. Анализ особенностей русского национального характера позволил сделать некоторые выводы: 1. Русский национальный характер обусловлен христианским Православием. 2. Условно можно выделить два противоположных начала русского национального характера. 3. Типичные черты русского национального характера: лень, “бессмысленная жертвенность”, прямодушие, надежда на других, точнее на “авось”, отзывчивость, щедрость, широта души.



ЛИТЕРАТУРА

1. Касьянова К. О русском национальном характере / К. Касьянова. – М. : Институт национальной модели экономики, 1994.

2. Лосский Н. О. О русском характере / Н. О. Лосский. – М., 1990.

4. Соловьев В. М. Тайны русской души / В. М. Соловьев. – М., 2001



Анастасія Костромицька,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. О. С. Кайда
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПОДАЧІ ТЕЛЕВІЗІЙНИХ НОВИН

Актуальність теми полягає у спробі проаналізувати особливості теленовин, як обличчя будь-якої телекомпанії, з’ясувати, які жанри, типи та способи подачі новинних матеріалів виділяють сучасні журналістикознавстві. У різний час над темою телевізійних новин працювали як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники, серед яких С. Дацюк, А. Яковець, В. Миронченко, Г. Кузнецов, В. Цвик, Л. Васильєва. Мета і методи дослідження: дослідити і проаналізувати характерні способи та форми подачі новин на телебаченні із застосуванням методів аналізу, синтезу і типологічного. Новинні програми – обличчя будь-якої телекомпанії, ключові моменти мовного дня. Вони задовольняють найважливішу потребу людини в інформації. Кожна людина бажає бути в курсі подій, що відбуваються в країні і в світі. Тому підготовка то способи подачі новин є ключовими для будь-якої телекомпанії.

Американський вчений І. Фенг наголошує: “сюжети у випуску теленовин відрізняються один від одного не тільки за змістом, але і формою” [3, с. 52]. Він вирізняє такі способи подачі новини – у вигляді замітки (ридер), повідомлення із закадровим текстом (войс-овер), студійного вибору (студио пэкидж) або репортерського набору (репортер пэкидж). Вітчизняний дослідник С. Дацюк, зазначає, що одиницею представлення новин в новинному виробництві є “сюжет” [1, с. 68]. Також С. Дацюк зазначає, що способи представлення факту можуть бути різними: усний виклад, текстовий виклад, відеоряд, візуалізація (цифрові дані, графіки, таблиці). У зв’язку з цим, він розмежовує наступні способи подачі новин: дикторський (“голова, що говорить”); візуальний (спосіб, коли стрижнем структури новини є відеоряд, на який нанизується коментар); гіпервізуальний (такий виклад інформації в новинах, де окрім відеоряду застосовуються: текстове відеозображення основних тез-посилань на екрані, таблиці, графіки, карти, різноманітні спецефекти і т.п.). А також ще виділяє такі способи подачі і технології подачі новин: дикторське повідомлення; закадровий коментар диктора, відеоряд без коментаря; коментар експерта; інтерв'ю; стендап; репортаж з місця події [1, с. 70].

У розгляді особливостей теленовин не можна оминути поняття жанру. Адже саме у жанрі матеріал приймає необхідну форму. Щодо новинних передач, то у переважній більшості у них використовуються інформаційні жанри. Іноді зустрічаються такі аналітичні жанри, як коментар, дискусія, журналістське розслідування, прес-конференція та кореспонденція. Г. Цвік, В. Юровський і А. Кузнецов подають такі головні інформаційні жанри на телебаченні: замітка (відеосюжет); звіт; виступ; інформаційне інтерв’ю; репортаж [2, с. 235]. Дехто з дослідників додає ще таку форму організації журналістського твору, як брифінг. Крім того, журналістикознавці ще розрізняють матеріали більш оперативні і менш оперативні; а залежно від першопоштовху – початкового матеріалу – зазначають необхідність вибору різних форм виступів [3, с. 78]. Особливості отриманої інформації визначають форму та спосіб оформлення журналістського матеріалу, від правильного вибору яких залежить якість повідомлення та сприйняття його аудиторією Таким чином ми визначили, що новини різняться за способами подачі тексту та зображення (дикторські, візуалізовані та гіпевізуалізовані). Найповніше вираження форма повідомлень знаходить себе у інформаційних жанрах, а типи новин залежать від особливостей інформації, яка в них подається.



ЛІТЕРАТУРА

1. Пацюк С. Сучасне новинне виробництво : аналітична доповідь / С. Пацюк. – К. : Агенство гуманітарних технологій, 2000.

2. Кузнецов Г. В. Телевизионная журналистика / Г. В. Кузнецов, В. Л. Цвик, А. Я. Юровский и др. – М. : Изд-во МГУ ; Высшая школа, 2002. – 304 с.

3. Теленовости : секреты журналистского мастерства : реферат книги И. Фэнга “Теленовости, радио новости”, Сент-Пол, 1985. – М., 1997.



Кристина Костюк,

4 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв.

Наук. керівник : к.філол.н., доц. О. П. Колінько
ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА У ТВОРАХ ДЛЯ ДІТЕЙ І. ФРАНКА

Дитинство є особливим етапом онтогенетичного розвитку людського індивіда. У дитинстві поєднані процеси дозрівання, росту й розвитку. Кожен окремий його період характеризується специфічною соціальною ситуацією розвитку, провідним видом діяльності та виникненням новоутворень у психіці й особистості індивіда. Дитина, вважає Піаже, є “активним ученим”, який взаємодіє з зовнішнім середовищем і розвиває більш складніші стратегії мислення. Із усіх способів спілкування виникає той процес, який Піаже називає процесом “соціалізації дитячого мислення” [2]. Відновлення зацікавленості сучасної української літературознавчої науки дитячою тематикою дає змогу вважати актуальним й дослідження принципу психологізму у творах українських письменників. Психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Психологізм також визначається як художня система форм (типів) і засобів зображення та вираження людської психіки в літературі.

Значний внесок у розв'язання питань психологізму художньої літератури зробили українські літературознавці: В. Агєєва, В. Білик, Г. В'язовський, Л. Гінзбург, А. Єсін, Н. Зборовська, Т. Гундорова, А. Ієзуїтов, М. Кодак, Г. Кравець та інші вчені. Психологізм присутній у творах багатьох українських письменників ХІХ століття, зокрема і у І. Франка. Відтак, метою розвідки є дослідження психології дитинства у творах для дітей Великого Каменяра. Методи дослідження: порівняльний, герменевтичний. Психологізм органічно витікає з самої природи мистецтва, основним художнім об'єктом якого є людина з її внутрішнім світом, що відбиває навколишню об'єктивну дійсність. І. Франко підкреслював, що треба малювати людину і в її суспільних зв'язках, і в тайниках її душі. Його автобіографічний підхід у художньому зображенні дитини та антропоцентричні концепції в літературній творчості надовго випереджали майбутні здобутки психологічної науки.

У творі “Малий Мирон” автор використовує прийоми “потоку свідомості” та “внутрішнього монологу” для того, щоб якнайповніше розкрити багатий внутрішній світ незвичайної дитини. Психологічна організація у такої дитини більш тонка та гармонічна. Цікавість та допитливість сприймаються оточуючими як “неадекватність”. Для відтворення процесу думання, мислення, уяви Мирона письменник бере складний синтез різних видів тропів – метафори, персоніфікації, градації. В оповіданні “У кузні” письменник змальовує себе в образі дитини – сина коваля. Відносини “син – батько” складають основний вузол оповідання. Автор відтворює вплив навколишнього світу на дитячу психіку, адже саме у дитячому віці людина найбільш гостро сприймає довкілля, коли ще немає психологічних бар’єрів та повністю сформованого типу особистості. Психологічний портрет дитини, де центральною проблемою виступає неможливість отримання кваліфікованої освіти через бідність, автор створює в оповіданні “Грицева шкільна наука”. Психологізм портрету дитини поєднує риси інтервертності та екстравертності, де ектравертність виражена у більшому співвідношенні. Завдяки художній інтуїції письменник відчув і відтворив зв’язок між процесами екстеріоризації – інтеріоризації, показуючи дитину в єдності зовнішнього і внутрішнього, у причинно-наслідкових зв’язках – мотиву і вчинку, події і переживання.

Продуктивними засобами екстервентної психологізації у І. Франка постають психологізований пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, що розкривають внутрішній світ дитини через змалювання навколишнього середовища. Перцепція пейзажу різними персонажами відбиває індивідуальне сприйняття світу залежно від психологічної домінанти образу. Саме вона визначає ставлення людини до інших людей та довкілля. Письменник психологізує вчинок, роздум, мовну партію героя відповідно до домінантної риси його як образу – типу дитини (школяр, бідняк, розумник, неуч тощо) та поглиблює ці елементи у співвідношенні зі становищем і ситуацією в оповіданнях: “Під оборогом”, “Мій злочин”, “Олівець”, “Красне писання”, “Отець-гуморист”.

Отже, письменник створює психологічні портрети своїх героїв і відтворює їх складний внутрішній світ. Емоційно-психологічні зв'язки між героями та суспільством інколи вимальовує через суперечливі дії, намагаючись розкодувати і зрозуміти стан душі дитини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Хропко П. Світ дитини в автобіографічних оповіданнях Івана Франка / П. Хропко // Література. Діти. Час. – К., 1981.



Анна Куліш,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. І. Е. Співак
ОСОБЛИВОСТІ ІРОНІЇ У РОМАНІ В. ДІБРОВИ “БУРДИК”

Володимир Діброва – прозаїк, драматург і перекладач – як митець сформувався в задушливих і застійних сімдесятих. Його імя, на думку А. Бондар, – “це символ нескореності українського духу і тіла. <…> Це життєвий проект, дао, шлях, екзистенційний кандмаксімум з усіма наслідками, з усім сміттям епохи, з усією “тупістю, нудьгою, безвихіддю”, а його твори – це “самовіддане, але тихе (міжрядкове) практикування інакомислення” [1]. Поява В. Діброви в українській прозі була реакцією на радянську несвободу та всезагальний абсурд. У часи загострення соціальних конфліктів і рішучого виявлення громадянських позицій письменник рятується сміхом, який виявився непомітною, але могутньою зброєю. Актуальність статті зумовлена відсутністю комплексних досліджень творчого доробку В. Діброви, які були б спрямовані на визначення особливої ролі сміху у поетиці митця. Таким чином, дана розвідка дає можливість глибше розкрити художній світ автора та визначити роль іронії як однієї з форм комічного у романі В. Діброви “Бурдик”. Мета даної статті полягає у визначенні особливостей іронії, що домінує у романі В. Діброви “Бурдик”.

У сучасному літературознавсті відношення до іронії як до самостійної форми сміху неоднозначне. Традиційно виділяють дві форми сміху – гумористичний і сатиричний (М. Бахтін, Б. Дземидок, Ю. Борєв, Д. Ніколаєва, Є. Євніна, С. Кормілова та ін.). Польський дослідник Б. Дземидок говорить про те, що іронію не слід вирізняти як окрему форму комічного, адже вона не передбачає певних елементів світогляду. Ми підтримуємо думку Коллінз-Суобі та Л. Тимофеєва, які визначають іронію виключно як самостійну сміхову форму і ставлять в один ряд з іншими формами. Іронію досить рідко використовують у літературі, адже втілення у художньому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому автору, а з іншого – потребує освіченого, інтелектуально розвиненого читача. Таким високообдарованим автором є В. Діброва, якого називають елітарним письменником, а його прозу – інтелектуальною. На думку Р. Харчук,“його іронія гірка, скептична, а сміх переважно невротичний. Цей сміх, як спазм перехоплює горло. Звичайно, він маскує ридання” [3].

Найвідомішим та найпоказовішим твором В. Діброви є антитоталітарний інтелектуальний роман “Бурдик”. Іронія, яка домінує в романі В. Діброви, сприяє: зображенню абсурдності радянського і пострадянського існування. Так, наприклад, автор говорить у романі: “Дідусі, які б щось пам’ятали, нам майже не зустрічаються. Всіх, хто тоді не помер, проковтнула війна. А тих, хто пережив війну, доконав самогон” [2, с. 180]; розвінченню таких компонентів психологічної структури особистості як інертність, розбрат, політична слабкість, індиферентність етнічної ідентичності, етнічний нігілізм, покірність. Названу функцію іронії ілюструють наступні слова автора: “<…> світ скрізь єдиний, а довіряти не можна нікому. Бо люди – невдячна худоба. Ти дай їм усе, поясни, що до чого, з твердих боків обклади щастям – вони його й не помітять. Бо їм треба тільки одного – нашкодити, звалити свою провину на когось і бути весь час невдоволеними” [2, с. 160]; деміфологізації масової совкової свідомісті та викриттю культу псевдоцінностей. Так, у романі читаємо: “<…> Вітер, зимно, але він без шапки. Так тепер треба. Весь у плащі на квітчастій підкладці. Незворушна мармиза. Жодної оригінальної риси. Совітська штамповка. Людина на всі часи” [2, с. 95]. Отже, іронія у романі В. Діброви “Бурдик” виступає інтелектуальною зброєю, яка за маскою позитивної оцінки вражає своєю холодною критикою.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар А. Жаркое лето. Диброва [Електронний ресурс] / А. Бондар. – Режим доступу : http://www.zn.ua/3000/3680/35213.

2. Діброва В. Бурдик / Опудало : укр. проз. сатира, гумор, іронія 80–90-х років двадцятого століття / В. Діброва ; упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка. – К. : Генеза, 1997. – 384 с.

3. Харчук Р. Смерть – це не найгірше, що може трапитися з нами в житті [Електронний ресурс] / Р. Харчук. – Режим доступу : http://www.litakcent.com/…/roksana-harchuk-smert-ce-ne-najhirshe-sho-mozhe-trapytysja-z-namy-v-zhytti.html.



Вікторія Лутчак,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. О. С. Кайда
ПОНЯТТЯ “НОВИНА”, ХАРАКТЕРНІ РИСИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ

Актуальність теми полягає у спробі проаналізувати особливості, типи та способи новин, як найбільш популярного та актуального жанру сучасного медіапростору. Ступінь досліджуваності проблеми: у різний час над темою новинної журналістики працювали як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники, серед яких С. Дацюк, А. Яковець, В. Миронченко, Г. Кузнецов, В. Цвик, Л. Васильєва. Мета і методи дослідження: дослідити і проаналізувати характерні риси новин, а також різноманітність представлених на сьогодні типів та форм їх подачі в українському медіапросторі із застосуванням методів аналізу і синтезу. Формулювання поняття “новини”, які подають різні дослідники досить відрізняються одне від одного. За поданням американського науковця У. Ліпмана “новина – це не відображення соціальних умов, а звіт про те, що нав'язливо впадає у вічі”.

Український журналістикознавець А. Яковець наголошує на тому, що новина – це структурований в повсякденності (відібраний, проаналізований і представлений в сприйманому максимальною аудиторією вигляді) соціальний досвід людства за минулий день. Російська журналістка Л. Васільєва підкресює, що для підготовки новини важливо пам'ятати про питання, які має висвітлити журналіст (Хто зробив? Що зробив? Де? Навіщо? Коли? Як?). Для більшості журналістів ці запитання є основою формули “5Х+1Н” [3, с. 24]. В. Миронченко під новиною розуміє певну сукупність відібраних, упорядкованих і втілених у відповідну форму відомостей, що стосуються чогось одиничного (події, явища, процесу) і раніше не були відомі громадськості. Два чинники є необхідними для новин – інтерес і важливість. Кожна конкретна новина в журналістиці базується на своєрідному трикутнику: відомості – інтерес – глядач [2, с. 145].

Російський дослідник С. Муратов виокремлює 5 критеріїв, при наявності хоча б одного з яких інформація має право стати загальновідомою: має для глядача (слухача, читача) прикладний, утилітарний зміст і людина, в залежності від отриманих відомостей, може корегувати свої подальші дії; підвищує престиж її носія (“про що я б міг розповісти знакомим”) або з її допомогою задовольняє цікавість людей; хороші відомості, що викликають співчуття, співпереживання глядача (читача, слухача) – на одному полюсі знаходяться благородні вчинки, подвиги; на іншому – катастрофи, кримінал; викликає співучасть в ситуації: “а як би я відповів на це питання?”; має естетичну цінність [3, с. 24].

Крім загальноприйнятих жанрів М. Шостак, російська дослідниця і журналістка, виділяє 2 форми подачі новин – жорстку і м’яку: 1. Жорсткі новини – форма, яка представляє репортерський твір як просту фіксацію, документальне відображення реальності, як “чисту інформацію, що максимально об'єктивувалася”. Проте, це – закінчена літературна форма, зі всіма необхідними атрибутами жанру: особливими можливостями дії, особливим стилем і ритмом, особливою композицією. Ставка робиться на принцип “економії мислення”. 2. “М’які” новини – ті, що не вимагають підвищеної оперативності відгуку. Переваги форми м'яких новин в тому, що вони дозволяють вигідно подати факт, який цікавий якимось фрагментом, деталлю, але недостатньо важливий сам по собі. Форма “м’якої” новини рекомендується при зниженій значущості події та коли оперативний або інформаційний мотив [3, с. 221].

Проаналізувавши та систематизувавши теоретичний матеріал, ми означили найважливіші характеристики новинного повідомлення – оперативність, подієвість, новизна, актуальність, достовірність, конкретність. Ці риси визначають особливості збору матеріалу, методи його обробки, зміст і форму інформаційного продукту. Окрім того, необхідним фактором написання новин є не лише нова інформація, але і її суспільна значимість, інформація, яка відібрана та скомпонована з врахуванням інтересів та потреб аудиторії, суспільства. В основі новинного повідомлення завжди лежить факт.



ЛІТЕРАТУРА

1. Миронченко В. Я. Основи інформаційного радіомовлення : підручник / В. Я. Миронченко. – К. : ІЗМН, 1996. – 440 с.

2. Шостак М. И. Репортёр : профессионализм и этика / М. И. Шостак. М. : Изд. РИП-холдинг, 2001. – 107 с.

3. Яковець А. В. Телевізійна журналістика: теорія і практика : підручник / А. В. Яковець. – К. : Вид. Дім Києво-Могилянська академія, 2007. – 240 с.



Ганна Люта,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. С. О. Філоненко
РЕЦЕПЦІЯ КУРТУАЗНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ І. ФРАНКА ТА Л. УКРАЇНКИ)

Куртуазна культура є одним із найцікавіших феноменів у світовій історії. Лицарський кодекс честі, культ Прекрасної Дами, ідея куртуазного кохання привнесли до світового мистецтва й літератури нові цінності, розкрили внутрішнє життя людської особистості. На основі куртуазної культури сформувався особливий тип літератури. Образи лицарської літератури стали міжнародною, універсальною мовою для багатьох письменників. Не залишалися осторонь цього процесу і українські класики. Насамперед ідеться про творчість Івана Франка та Лесі Українки, чільних вітчизняних письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття. Середньовічні мотиви й образи у творчості І. Франка та Лесі Українки вже аналізувалися літературознавцями. Проте необхідним є цілісне дослідження рецепції куртуазної культури у творах українських поетів кінця ХІХ – початку ХХ століть, чим і зумовлюється актуальність обраної теми. Метою нашого дослідження є визначення художньої специфіки рецепції куртуазної культури у творах українських поетів кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема поемах І. Франка “Бідний Генріх” та “Ізольда Білорука” Лесі Українки.

І. Франко використав традиційний сюжет про лицаря Генріха, розроблений німецьким письменником Гартманом фон Ауе. Істотним є питання про форму рецепції традиційного сюжету українським класиком, про міру оригінальності його поеми. Як відомо, існують три близькі форми опрацювання традиційного сюжету: переклад, переробка, переспів. Вони, однак, мають суттєві відмінності. На нашу думку, в поемі І. Франка “Бідний Генріх” використано саме переспів, адже А. Волков характеризує це поняття як проміжне явище між перекладом та переробкою тексту. До переспіву також відносять вільні переклади (неточні переклади) [1, с. 404]. В українському літературознавстві поема І. Франка “Бідний Генріх” майже не досліджувалася. Тому питання, чому І. Франко звернувся саме до цього традиційного сюжету, досі залишається відкритим. У передмові до поеми “Бідний Генріх” І. Франко писав: “Перекладаючи повість Гартмана із старонімецької мови, ми не держалися її слово до слова, а переказували свобідно, іншим розміром, скорочуючи декуди розволіклий спосіб давнього оповідання і підносячи трохи ті місця, в котрих талант автора виявляється найяскравіше” [3, с. 289]. Основною відмінністю поеми І. Франка від гартманівського варіанту є те, що український класик надає твору більшої емоційної та психологічної напруженості. Він акцентує увагу на тих епізодах, про які фон Ауе розповідає мимохідь. Це дає підстави визначити форму рецепції куртуазного сюжету як переспів.

У поемі “Ізольда Білорука” (1912) Леся Українка здійснила творчу обробку традиційного сюжету про Трістана та Ізольду. Леся Українка вводить до поеми “Ізольда Білорука” лише частину із середньовічної легенди, а саме сюжетну лінію, в якій описується період від знайомства Трістана з Ізольдою Білорукою до смерті обох закоханих. Уже з назви розуміємо, що поетеса в поемі концентрує увагу читача на образі Ізольди Білорукої, розкриває її внутрішню сутність. Традиційний образ Ізольди Білорукої є другорядним, а в деяких варіантах легенди про Трістана та Ізольду, цей персонаж узагалі відсутній. Леся Українка у повісті “Ізольда Білорука” робить цей образ центральним.

Інтерпретуючи куртуазні сюжети у своїй поезії, Іван Франко та Леся Українка довели, що вони вільно почувалися в колі образів світового письменства. Звертаючись до середньовічних мотивів, обидва поети шукали в них загальнолюдського змісту, розкриття одвічних філософських та морально-психологічних проблем. Переспіви та переробки традиційних сюжетів привнесли нові смислові відтінки до середньовічного матеріалу, збагативши і вітчизняну, і світову культуру.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка