Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка22/28
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.96 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28

ЛІТЕРАТУРА

1. Гълъбов К. Елин Пелин / К. Гълъбов // Пламък. – ХLІ. – 1997. – № 5–6. – С. 59.

2. Стефанов П. Излъганият дявол : Творчеството на Елин Пелин за деца и националната смехова традиция / П. Стефанов. – Велико Търново : УИ “Св. св. Кирил и Методий”, 2000 [деп. 2001]. – 148 с

3. Стефанов П. Фолклорът – лаборатория на комични форми (С оглед творчеството на Елин Пелин за деца) / П. Стефанов // Трудове на Великотърновския Унив. “Св. св. Кирил и Методий”, Филол. фак., 30, 2001 [за 1992], № 1, с. 57

4. Янев С. Познатият и непознат Елин Пелин / С. Янев // Пламък. – ХLІ. – 1997. – № 5–6. – С. 3.

Тетяна Станчевська,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. С. О. Філоненко
КАЗКОВІ ЕЛЕМЕНТИ В ПОВІСТІ Н. КОРОЛЕВОЇ “БЕЗ КОРІННЯ”

Творчість Наталени Королевої – екзотичне й суперечливе явище в історії української літератури ХХ століття. Плідно працюючи на літературній ниві, вона, проте, десятиліттями залишалася на марґінесі літературного життя. Повість “Без коріння” (1936) дала початок творам біографічного циклу, у якій описано один рік перебування письменниці в Київському Інституті шляхетних дівчат. У творі репрезентовано “інститутський” тип повісті, для якого характерна наявність казкових елементів. До вивчення життя й творчості Н. Королевої зверталися О. Баган, К. Буслаєва, І. Голубовська, О. Мишанич.

Актуальність дослідження зумовлена недослідженістю казкових формул в повісті Н. Королевої “Без коріння”, невисвітленістю питання архетипізму поданих образів, їх співвіднесеністю з фольклорними персонажами. Мета роботи – дослідити казкову основу повісті Н. Королевої “Без коріння”. Метою передбачено розв’язання таких завдань: розкрити поняття “інститутський” тип повісті, визначити фольклорне підґрунтя твору, проаналізувати спорідненість літературних образів з архетипами, виділити казкові елементи, виявлені в повісті. У дослідженні застосовано герменевтичний метод дослідження з метою поглибленого прочитання тексту та його інтерпретації, типологічний – для виокремлення характерних ознак даного типу оповіді, біографічний – для детального з’ясування витоків сюжету, архетипічний – з метою виявлення значень окреслених типів.

Художньо-автобіографічна повість Н. Королевої “Без коріння” стала першою в низці белетризованих біографій письменниці. У повісті відображено перебування героїні у стінах Київського Інституту шляхетних дівчат, тяжкий період адаптації до суворих умов чужини. Повість написана від третьої особи, що зумовлює характер відстороненого споглядання за юною інституткою – Ноель Медіна Челі. Відірваність від первісно-близького середовища (Іспанії, Франції) і необхідність проходження життєвих випробувань споріднюють цей образ з архетипом Попелюшки. Дівчина, яка втратила матір, перебуваючи у нелегких стосунках із мачухою, мусить гідно вистояти і подолати життєві перипетії – яскраві риси притаманні і образу Попелюшки, а також виражені в характері Ноель. У повісті наявні образи, співвідносні з персонажами казки про Попелюшку: Попелюшка – Ноель, добрий батько – батько Ноель Адріян Адамович, зла мачуха – мачуха-шляхтянка з Галичини, злі сестри – вихованки-інститутки (Катря Вітовська), добра фея – збірний образ М. Лисенка, імператриці Марії Федорівни, графа Протасова-Бехметьєва та інших.

Насиченість повісті архетипними елементами, такими як бал – як елемент ініціації дівчини, омріяна ясно-блакитна бальна сукня – як відбиток самовираження, танець – символ звільнення з-під авторитарного контролю суспільної думки, споріднює повість зі зразками народної творчості. За допомогою перенесення типових рис казкових персонажів досягається атмосфера романтичного, інфантильного побутування, проте самобутньо виявлена особиста позиція і використання фактів власної біографії вносять у твір частку чітко окресленої морально-етичної проблеми самоідентифікації головної героїні.

Повість Н. Королевої “Без коріння” містить значну частку казкових елементів, що споріднює її з фольклорними зразками, зокрема архетипним сюжетом про Попелюшку. “Інститутський” тип виявляється у смузі обов’язкових випробувань, які повинна подолати головна героїня, щоб вижити і реалізуватися у жорстких умовах ворожого оточення.



ЛІТЕРАТУРА

1. Баган О. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичиому контексті доби) / О. Баган // Наталена Королева. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? : повість, роман, новели, оповідання, спогади. – Дрогобич : Вид. фірма “Відродження”, 2007. − C. 655–669.

2. Голубовська І. Життєпис сучасниці : повість Наталени Королевої “Без коріння” / І. Голубовська // Дивослово. – 2004. – № 6. – С. 59–62.

3. Королева Н. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? : повість, роман, новели, оповідання, спогади / Н. Королева. – Дрогобич : Вид. фірма “Відродження”, 2007.



Ольга Стрижак,

4 курс Інституту початкової освіти

і практичної психології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. П. Колінько


РЕМІНІСЦЕНЦІЇ АНГЛІЙСЬКИХ ТРАДИЦІЙ У КНИГАХ ПРО АЛІСУ Л. КЕРРОЛЛА

Книги Льюїса Керролла про Алісу написані цілком у дусі англійських традицій. Традиції в Англії – це преславуті три кити, на яких тримається земля. До деяких аспектів життя англійці відносяться з особливою повагою. Традиційною є також і любов до тварин та рослин. Національною пристрастю англійців є садівництво. Це ключ до розуміння багатьох сторін їхнього характеру й відносин до життя. Це кодекс моральних цінностей, майже релігія. Льюїс Керролл як справжній англієць, у книзі про Алісу не міг цього не згадати: “І ось, пробравшись крізь вузенький прохід, вона (Аліса – О.С.) вступила нарешті до чарівного саду з барвистими квітниками й прохолодними водограями [1, с. 5].

Ще однією з кращих традицій у Англії є чаювання. Найпоширенішим та найвідомішим чаюванням усіх часів і народів вважається англійське чаювання о п'ятій годині вечора. Про цю корисну та приємну звичку Льюїс Керролл також пише у Алісі:

“І відтоді, – тоскно додав Капелюшник, – час для мене пальцем об палець не хоче вдарити! Відтоді у нас завжди шоста година.

Нараз Алісу осяяв здогад.

– І через те стіл накритий до чаю? – спитала вона” [1, с. 34]. (Це було написано ще до того, як звичай пити чай перенесли із шостої години на п’яту – О.С.)

Англієць – стриманий і чемний. І цього автор також не міг не показати: “Я не зовсім вас розумію, – сказала вона (Аліса – О.С.) якомога чемніше” [1,с. 81].

Англійські традиції пропонують стриманість у судженнях, як знак поваги до співрозмовника. Вони старанно уникають у розмовній мові будь-яких особистісних моментів, тобто всього того, що може здатися вторгненням у чуже приватне життя. В Англії велике значення надається манерам під час харчування. За столом не дозволяється проводити приватні розмови. Усі повинні слухати того, хто говорить. Ця традиція також відлунюється у книгах про Алісу:

“Тобі слід постригтися, – сказав Капелюшник. (Він уже давненько пас її цікавими очима й ось нарешті озвався.)

– А вам слід навчитися не зачіпати приватних тем, – з притиском мовила Аліса. – Це дуже нечемно!” [1, с. 62].

Фольклористи часом намагаються визначити зв’язок між змістом прислів’їв та національним характером. “Прислів’я втілюють плин часу, і той, хто хоче чинити добре, може побачити себе в них, як у дзеркалі”, – свідчив упорядник однієї з давніх – 1707 року – збірок англійських прислів’їв Джон Мейплтофт [2]. Саме з дитячого фольклору виникли персонажі казок Керролла. Звісно ж, у його парадоксальних казках і баладах звучать мотиви англійського дитячого фольклору – це, наприклад, усім відомий Шалтай-Балтай із казки “Аліса в країні чудес”. Важливий зміст вкладений і в словах Вівці про те, що “два яйця дешевше, ніж одне”, які пов'язані з тим, що студенти Крайся-Черч (де викладав Керролл – О.С.) казали, що, якщо замовляєш одне яйце на сніданок, тобі подають два, бо одне обов’язково виявиться несвіжим.

Ось ще кілька прикладів: На питання Аліси: “Чому ваш кіт так посміхається?” [1, с. 97], Герцогиня відповідає коротко і ясно: “Це чеширський кіт – ось чому!” [1, с. 97]. І цього було достатньо, адже більшість англійців знали відому приказку: “Посміхається, як чеширський кіт”. ВІдомі різні пояснення цього вислову. Одне полягає у тому, що в Чеширі продавали сири, схожі на голову усміхненого кота. Друге – що над високим званням невеликого графства Чешир “сміялися навіть коти”. Ще одне - що за часів царювання Річарда Третього в Чеширі жив лісничий Катерлінг, який, коли ловив браконьєрів, злобно посміхався. Казкові персонажі Бовванщик і Березневий Заєць також запозичені автором із фольклору. Ці двоє безумців – герої дуже поширених за часів Льюїса Керролла приказок: “Божевільний, як Бовванщик” і “Божевільний, як березневий заєць”.

Ім’я Божевільний капелюшник, як іноді називають Бовванщика, без сумніву, зобов’язане своїм походженням наведеній вище приказці. Слово “капелюшник” викликає в пам’яті англійців безумство. У російській же мові слово “Бовванщик” також означає професію, пов'язану з виготовленням болванок для чого-небудь і викликає асоціації зі словом “бовдур”, виконуючи ті ж художні завдання, що і слово “Hatter” в оригіналі Керролла. Таким чином, твори Льюїса Керролла рясніють англійськими прислів’ями, приказками, образами, взятими з фольклору та усталених англійських традицій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Керролл Л. Аліса в країні чудес / Л. Керролл. – Росмен- ПресГод, 2009. – 144 с.

2. Традиции Англии [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://otpysk.com/otp70.php

Ольга Ткаченко,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. К. В. Карачевська
ТРАДИЦІЇ ЕЗОПОВОЇ БАЙКИ У ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ

Філософсько-літературна творчість Г. Сковороди   надзвичайно складний процес набуття досвіду, свідомості духовного шляху самопізнання і вдосконалення. Специфіка мислення Г. Сковороди значною мірою перебувала в залежності не лише від змісту філософських ідей, а й від форми і стилю, обраних ним. Тому його твори становлять інтерес як з погляду “чистого змісту”, так і з погляду їх літературної форми, у секретах якої чимала частка й секретів самого змісту. Розкриття цього діалектичного зв’язку між ідеями і формою являє собою важливу умову для пізнання його творчості. Літературна доробок Г. Сковороди багато в чому був новаторським, що виявилось як у змісті прогресивних просвітительських ідей, жанровій парадигмі, так і в поетичній культурі художнього слова. Постать великого українського мислителя і його літературна спадщина завжди були і є у центрі літературознавчих та філософських зацікавлень (В. Ерн, Д. Багалій, А. Ніженець, О. Мишанич, І. Іваньо, Ю. Барабаш, Л. Ушкалов, С. Вакуленко, А. Євтушенко, Д. Чижевський). Хоча критична література присвячена творчості геніального письменника-філософа налічує понад півтори тисячі назв, ще й сьогодні чимало проблем сковородознавства потребують поглибленого вивчення, зокрема проблема трансформації античного жанру байки у творчості Г. Сковороди. Мета наукової роботи полягає в дослідженні особливостей рецепції Г. Сковородою традицій античної байки. Методи дослідження: системно-функціональний та філософський підхід до аналізу літературної спадщини Г. Сковороди, культурно-історичний з елементами духовно-історичного, текстуальний, філологічний методи.

Сутність дослідження. З ім’ям Г. Сковороди в українській літературі пов’язаний розвиток такого жанру, як байка. Літературознавчий словник-довідник під редакцією Р. Гром’яка дає нам таке визначення: “Байка – коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст; один з різновидів ліро-епічного жанру. Складається з оповідної частини та висновку-повчання” [1, c. 75]. У 60-ті роки XVIII ст. загострився інтерес до жанру байки, жваво обговорювалися питання про характер її розвитку в російській літературі. Одні письменники, наприклад О. Сумароков, висловлювались за розвиток поетичної байки, започаткованої Лафонтеном, який порушив умовно-алегоричну античну броваду, надав життєвої змістовності, зробив сюжетно гостру, з реальними подіями дотепну поетичну розповідь. Інші обстоювали традиційне зрозуміння байки як філософського жанру, започаткованого Езопом. Очевидно, ця полеміка вплинула й на інтерес до байки у Г. Сковороди, який став продовжувачем езопівської байкарської традиції. Він виявив неабиякий байкарський хист – і давній жанр збагатився злободенним українським змістом. Досліджувати ідейний зміст байок письменника означає власне розглядати його філософські погляди, оскільки байки органічно вписуються в філософську концепцію мислителя. Однак, враховуючи їхню особливість, можна виділити їхній “чистий зміст”, абстрагуючись від художньої форми, тим більше що ідеї здебільшого виражаються в моралі, “силі” байок. У цьому жанрі “тенденційність” автора, його точка зору дістає подвійне відбиття і може бути сформульована однозначно. Тим більше, що тут байкар багато говорить від власного імені, без опосередкування мовою байкових персонажів.

Сюжети байок Г. Сковороди, їхні образи виступають як одиничне, яке потребує перенесення в площину загального, їх співвідношення розкриває алегорія, яка виступає як основний принцип осмислення. Ідейний зміст виноситься за межі байкового вимислу, фабули, стає до певної міри незалежним від них. Тут слід зауважити на структурно-семантичній подібності складання байок давньогрецького й українського митців. Однак, якщо античні байки писалися переважно прозовою мовою, у Г. Сковороди зустрічаємо байку, яку можна віднести до художньо-поетичного типу “Басня Эзопова”, з розвиненою фабулою, вмотивованим зображенням поведінки персонажів та з увагою до відтворення художніх деталей, і вже в назві якої ми бачимо натяк автора на орієнтацію його творчості на давньогрецького байкаря. Усі інші, зокрема “Басні Харьківські”, написані в традиції езопівської філософсько-повчальної прозової байки, і незважаючи на різноманітність форм, вони зберігають традиційний античний зміст. У байках, з одного боку, Г. Сковорода продовжував традиційну тематику античних езопівських байок, байок із риторик і поетик, а з другого – виступав як новатор, що розширює ідейно-тематичні обрії байки, виводить її на шлях самостійного розвитку. Таким чином, наслідуючи традиції езопівської байки, Г. Сковорода залишається самим собою, виробивши власну неповторну манеру письма і оригінальність стилю мислення.



ЛІТЕРАТУРА

1. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К. : ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

2. Сковорода Г. Твори : у 2 т. / Г. Сковорода. – К. : АТ “Обереги”, 1994. – Т. 1. – 528 с.

3. Ушкалов Л. В. Григорій Сковорода і антична культура / Л. В. Ушкалов. – Х. : ТОВ “Знання”, 1997. – 180 с.



Ольга Трюхан,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. П. Новик
ТВОРЧІСТЬ АРХІМАНДРИТА ОНУФРІЯ: ТЕМАТИКА, БАРОКОВА ОБРАЗНІСТЬ

Для розвитку сучасного літературознавства важливе місце посідає дослідження української барокової творчості як складової частини всесвітнього бароко. Причому образи, мотиви, настрої, що використовувалися у XVI – на початку XVIII ст., стали ще більш популярними і широко вживаними пізніше, перетворилися на фрагменти інших творчих напрямів. Барокову поезію досліджували Ю. Виппер, Б. Криса, О. Зосимова, А. Макаров, А. Михайлов, М. Ольховик, В. Перетц, Л. Сазонова, Д. Степовик, Л. Ушкалов, Д. Чижевський та інші вчені. Бароко як літературний напрям, домінуючий стиль епохи є ґрунтовно дослідженим, однак лірика архімандрита Онуфрія, попри наявність виразних барокових рис, самобутній характер, недостатньо вивчена, тому не меті маємо розглянути бароковість текстів о. Онуфрія.

Твори барокових письменників можуть бути витлумачені в алегоричному, моральному, дидактичному, теологічному смислах. На думку Л. Ушкалова, “текст телічно структурується, скажімо, як форма досягнення миру між людиною і Богом або спосіб отримання вічного блаженства автором-“композитором”, так само, як і його “люботщаливым чительником” [2, с. 152]. “Прогностика” архімандрита Онуфрія виступає своєрідним бароковим “лісом речей”. Це підтверджує використання типово барокових символів, присутність мотиву “марноти марнот”, плинності та скороминучості життя, постійного повторення періодів. Архімандрит Онуфрій поєднує у своїх творах уявне з реальним, що було характерним для доби бароко.

Творчий інтерес архімандрита Онуфрія обертається в колі астрологічно-календарних знань, подій сучасної йому дійсності. Вірші його є інформативними, побутово-моральними (“О женской природе”, “О женах беременных”). У своїх творах письменник торкається питання соціальної позиції, значення, прав, ролі в сім’ї жінок. На думку архімандрита Онуфрія, жінка має займати належне їй поважне місце в суспільстві, бути опорою, найближчою порадницею чоловікові. Багато уваги автор приділяє планетам, їх впливу на людей. Кожній планеті архімандрит Онуфрій приписує чоловічий або жіночий рід, поряд з порою року, місяцем вона визначає природу людини, внутрішній резерв. У вірші “О Сонцу визнане віршоване” автор проводить паралель між яскравим випромінюванням зірки та ясністю, мудрістю Бога, закликає хвалити Творця за таке неповторне диво.

У вірші архімандрита Онуфрія “О дневной светлости” світло подається як найбільша благодать, безцінний дар Божий, що дає життя усім організмам, а день похмурий “роботи всем псует”. Автор промовляє: “Боже, дай нам день світло, безгрішно зріти, а от земного житія в небі нам жити” [1, с. 77]. Лазар Баранович і архімандрит Онуфрій розглядають вплив небесних тіл на земне життя. Вони розуміють головну функцію Сонця як джерела життя на Землі, створення необхідних умов розвитку всього живого. На думку Онуфрія, діяльність планет задумана Всевишнім і здійснюється за його бажанням. Загальна гармонія планет і зірок – макрокосм, а гармонія рис людини – мікрокосм. Архімандрит Онуфрій докладно описує властивості всіх знаків зодіаку у творі “О дванадцяти знаках небесних описаніе”. Знаки зодіаку виступали узагальненням, символом, комплексним тлумаченням людської сутності, допомагали відкрити завісу замислу Божого і зрозуміти індивідуальну роль на Землі.

У творчості українських поетів XVII – XVIII ст. прослідковується використання мариністичних топосів, спільних з такими ж у митців Західної та Східної церкви як вираження “плинності видимого світу”. Так, архімандрит Онуфрій, описуючи календар, знаки Зодіаку, називає січень місяцем Водолія, причому переплітає астрологію з християнським ученням: автор зображує цю постать з глечиком води з Іордану, де хрестився Ісус, закликає оросити людей святою водою, дати всім очиститися за допомогою сліз. У вірші “О мђсяцу визнанье” вода зображується джерелом життя, подарованою милістю Господа, необхідною для існування. Тільки Творцю підвладна стихія: “В руках до Божіих як дощ, так погода; просить його треба, буде вигода” [1, с. 70].

Отже, твори архімандрита Онуфрія виконували дві мети: з одного боку, повчання, освічення людей, показ їм праведної дороги і самореалізація, самовираження через поетичне слово – з іншого. У віршах письменника виразна релігійна забарвленість є невід’ємною частиною творчості, що пояснюється багаторічною церковною діяльністю. Онуфрій ототожнював Слово Всевишнього та поетичне слово як два засоби будови світу, але різними шляхами. У першому випадку – це створення матеріального світу, першопочатку всього, а в другому – це першоелемент будь-якого знання. Барокові риси виявляюся на різних рівнях поетики тексту і в свідомості о.Онуфрія.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барокова поезія Слобожанщини. Антологія. Онуфрій, Климовський, Сковорода / Упоряд. Л. Ушкалов. – К. : Акта, 2002. – 524 с.

2. Ушкалов Л. З історії української літератури XVII – XVIII століть / Л. Ушкалов. – Харків : Акта, 1999. – 216 с.


Тетяна Хорольська,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. П. Новик
ОБРАЗ БУНТАРЯ У ПОВІСТЯХ М. КОСТОМАРОВА “КУДЕЯР”

ТА О. ПУШКІНА “КАПІТАНСЬКА ДОЧКА”

Повісті М. Костомарова та О. Пушкіна не втрачають своєї актуальності, оскільки містять широке коло національно-історичних та соціально-побутових проблем. Актуальність роботи полягає в тому, що попри численні праці про твори відомих українського та російського митців, порівняльний аспект в дослідженні історичних персонажів їх повістей залишається недостатньо вивченим. Метою нашої роботи є порівняльний аналіз образів бунтарів у повістях Миколи Костомарова “Кудеяр” та Олександра Пушкіна “Капітанська дочка”. Історичні повісті Миколи Костомарова “Кудеяр” та Олександра Пушкіна “Капітанська дочка” пов’язує амбівалентне зображення образів історичних осіб у художньому творі. Микола Костомаров високо цінував творчість Пушкіна, яка справила на нього неабиякий ідейно-хідожній вплив. Ім’я російського письменника стало для українського митця близьким і вагомим на все життя, М. Костомаров часто згадує його в художніх творах та наукових працях зокрема в “Автобіографії”.

Двоякість, полярність образів виникає на опозиції негативне – позитивне. Така амбівалентність у змалюванні історичних осіб, як вважає дослідник М. Ільницький, головним чином обумовлена двома основними тенденціями розвитку історичної прози в українській та російській літературі, а саме: тенденцією історичної достовірності та тенденцією фольклорності, коли ситуації та характери творяться уявою автора на основі переказів і легенд, пісень і дум, що виражають погляд народу і ніби зсередини розкривають дух часу [1, с. 281]. Змальовуючи образ Кудеяра в однойменній повісті, Микола Костомаров використав безліч народних легенд про цього розбійника і створив збірний образ народного месника. Автор поміщає його в конкретний хронотоп і пов’язує з подіями часів Івана Грозного, коли втікачі від царської нестримної, хворобливої і не передбачуваної люті, організовували для виживання численні розбійницькі загони, нападали як на царських слуг, так і на необачних перехожих, грабували, вбивали, наводили жах на людей. Зло породжує і множить зло – ця думка наскрізна не лише в повісті, вона належить до провідних у світогляді Костомарова. Разом з тим в образі Кудеяра риси народного героя і визволителя граничать з жорстокістю та люттю самодержавця. З одного боку – це романтичний герой з неймовірно гіперболізованою фізичною міццю: “Такого медведя нет, которого бы не поборол мой Кудеяр” [2, с. 154]. З іншого – жорстокий вбивця дитини: “Выбирай теперь, что хочешь, – кто тебе милей, кого тебе больше жаль? Меня или твоего сына, что тебе его враги нацепили насильно? Коли я тебе милее, так я зарежу ребенка…” [2, с. 170]. Кудеяр вірний своїй вірі і цареві, робить спроби об’єднати народ супроти несправедливості і водночас коїть жорстокі вбивства: “Шестнадцать трупов лежали трофеями его силы и покорности царской воле” [2, с. 261], веде народ не заради його свободи, а задля особистої помсти. Така “царська” поведінка була обумовлена не лише особистими рисами, а й спадковістю: за легендою Кудеяр – зниклий син царя.

Образ Омеляна Пугачова, змальований О Пушкіним в історичній повісті “Капітанська дочка”, також складний і не однозначний. На перший погляд це розбійник, борець проти поміщицького та чиновницького свавілля. Він справедливий і пам’ятає добро: милує Петра Гриньова та його старого слугу. Але всіма діями Пугачова керує жага до влади. Не даремно бунтар видає себе за царевича Петра ІІІ, який загинув під час перевороту: “Как ты смел противиться мне, своему государю?” [4, с. 289]. За наказом самозванця чиняться страшні вбивства чоловіків і жінок: “Пугачев махнул платком, и добрый поручик повис подле свого старого начальника” [4, с. 290]. У завойованій фортеці Пугачов веде себе як жорстокий самодержавець, що карає кожного, хто відмовляється присягнути йому на вірну службу.

Художні образи Омеляна Пугачова та Кудеяра об’єднує романтична традиція зображення героя: Кудеяр – неймовірно сильний фізично, Пугачов – містична постать, що йде крізь страшну заметіль. Обидва персонажі мають фольклорну основу – популярні серед народу в переказах і легендах, а герой Пушкіна – документальне підтвердження свого існування. І Пугачов, і Кудеяр обирають розбій, як спосіб вираження свого протесту. Обидва мають приналежність до царської родини: вигадану або реальну. Життя героїв закінчується теж однаково – смертю, але, не зважаючи ні на що, їх внутрішню міць не змогли зламати ні тюрми, ні катування, ні жорстокість царської влади. Змальовані Пушкіним та Костомаровим образи відзначаються неймовірною духовною силою і здатністю вести за собою народ. Це не пасивні глядачі на арені історії, а її активні творці. На межі історичної правди та художнього вимислу М. Костомаров та О. Пушкін створили яскраві, переконливі, самобутні образи народних месників. Цьому сприяло глибоке зацікавлення та детальне вивчення історії, зокрема зображуваних подій. В історичних повістях хист дослідника конкурує з талантом митця. Це дає можливість зробити висновок, що художня творчість М. Костомарова і О. Пушкіна становить органічне ціле з їх науковою спадщиною.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка