Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка6/28
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Елена Чиркина,

магистрант культурологии.


Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. А. Дорофеев

(Нижегородский государственный

университет им. Н. И. Лобачевского)
ПРАВОСЛАВНЫЙ ФУНДАМЕНТАЛИЗМ В РОССИИ: ПОПЫТКА АНАЛИЗА

В настоящее время в РПЦ и оклоцерковной среде происходят достаточно сложные и неоднозначные изменения. Одним из таких изменений является появление и развитие различных течений и движений, которые по-разному трактуют православное учение. Одно из таких движений – православный фундаментализм. При изучении данного явления возможно выявить тенденции процессов, протекающих не только в церковной и околоцерковной православной среде, но и в российском обществе и в культуре в целом на сегодняшний день. За последние несколько лет особенно активно стали проявлять себя не только представители православного фундаментализма, но и отдельные представители РПЦ с фундаменталистскими идеями. Фундаментализм религиозный в широком, философском смысле означает установку сознания на буквалистское истолкования текстов священных книг, неизменность догматики, сочетающаяся с приверженностью к консервативному социально-политическому строю. Рассматриваемое течение возникло с конца 1980-х гг. на территории СССР и начало активно развиваться после Перестройки. Большинство современных фундаменталистских организаций начало свою деятельность в Союзе Православных Братств, который был образован в октябре 1990.Союз Православных Братств, Союз Христианского Возрождения, Союза Православных Хоругвеносцев, Воскресенское православное братство, “Чёрная сотня”, Санкт-Петербургское опричное братство Благоверного Царя Иоанна Грозного, Опричное братство во имя святого преподобного Иосифа Волоцкого (Москва) – действующие ныне организации, относящиеся к православному фундаментализму.

Исходя из анализа информации, все их идеи представляют из себя следующее: констатируя социально-духовный кризис в стране, видят выход из сложившейся ситуации в восстановлении самодержавной монархии во главе с православным царём. Данные организации предлагают укреплять национальную идею и самосознание народа с помощью введения той или иной формы тоталитарного режима. Члены вышеуказанных союзов видят истинное Православие только в сочетании с царём. Также эти организации активно прославляют в своих статьях и сочинениях неоднозначных исторических личностей: Николая II, Григория Распутина, Ивана Грозного. Пропагандируя идею мирового еврейского заговора и ритуального убийства царской семьи, вводят мистические идеи антисемитизм и ксенофобию.

РПЦ в своей периодической печати не предоставляет целостную картину ситуации с православным фундаментализмом. При этом необходимо отметить крайнюю озабоченность этой проблемой со стороны РПЦ. При этом существует неоднозначная позиция на деле у РПЦ в отношении этого течения. Во-первых, это двоякое отношение к канонизируемым и историческим личностям. Можно сделать вывод о том, что РПЦ ненамеренно спровоцировало распространение радикальных монархических идей, своим заявлением, что надо покается в грехе цареубийства Николая II и его семьи. Та же ситуация с Иваном Грозным – Церковь прямо заявляет, что этот царь не святой, и что у него были сложные отношения со священниками, и при этом не мешает распространению литературы, прославляющей Ивана Грозного как защитника православия. Во-вторых, это прямое покровительство обществу “Радонеж”, которое прямо можно отнести к фундаменталистскому, потому что оно в точности повторяет некоторые элементы идеологии этого течения. В-третьих, это мягкое отношение к православным фундаменталистским организациям со стороны патриарха Кирилла (Гундяева). Так же можно с уверенностью сказать, что двое иерархов РПЦ – архиепископ Серафима (Соболева) (“Русская идеология”) и митрополит Иоанна Санкт-Петербуржского и Ладожского (Снычёва) (“Самодержавие Духа. Очерки русского самосознания”) стали основателями современного православного фундаментализма т.к. их идеи идентичны с идеями православных фундаметалистов.

Из всего вышесказанного можно сделать вывод о противоречивой позиции РПЦ к православному фундаментализму. Можно сделать на основании проанализированных данных одно предположение – РПЦ по скрываемым ею причинам сознательно не борется с православным фундаментализмом из за внутренних противоречий, хотя она прекрасно осознаёт, что это течение принесёт её раскол. На данный момент РПЦ имеет раздвоенную (потерянную) самоидентификацию в отношении идей связанных с государством, обществом и идеологии. Проанализировав работы исследователей православного фундаментализма, можно сказать, что основа идеологии и философии фундаменталистов – это Священное Писание и Священное Предание. Но использование Писания сводится к буквалистскому толкованию текста, его неканонической интерпретации, “выдёргивании” нужных цитат.

Православный фундаментализм существует как противопоставление модернизму как философской концепции во всех его проявлениях: начиная от модернизма в Церкви и заканчивая массовой современной культурой. Православный фундаментализм, думает, что отстаивает настоящую традицию, но он лишь строит свою “картину мира” на архаических формах, представляющих собой сборник искуственно связанных друг с другом цитат. В учение фундаменталистов входит большая доля мифологического, а не религиозного элемента и как следствие – отсутствие внутренней рефлексии, приверженность магическим обрядам. Благодаря отсутствию рационального размышления – резкое неприятие новации в целом. Его отрицательное отношение основано на желании выйти из духовного кризиса, в котором пребывает сейчас наше общество, укрывшись в застывших архаических формах. Православный фундаментализм лишь создаёт очередную постмодернистскую конструкцию, очередную игру с традицией. Таким образом возникает парадокс: фундаментализм борется с проявлением и самой идеей постмодерна, являясь его неотъемлемой частью. Православный фундаментализм как часть культуры можно рассмотреть через призму концептов. Идеи православных фундаменталистов о возрождении монархии во главе с православным царём затрагивают сразу несколько областей концептосферы. Отсылка к религиозному сознанию сразу несёт в себе концепт “Вера”. Он в свою очередь “тянет” ещё два базовых концепта. Т.к. “Вера” несёт в себе стремление к трансцендентному, объективному, истинному, то она приводит к концепту “Правда – Истина” (или правоискательство), который характерен для русской культуры. А т.к. “истинное” объективно, то его воспринимает не только индивидуальное сознание, соответственно идёт отсылка к ещё одному базовому концепту – “Соборность”. Ещё один не маловажный фактор, который отсылает к перечисленным базовым концептам – это церковнославянская стилистика текстов православных фундаменталистов. Таким образом, тексты написанные в этой стилистике получают другое, более важное значение, чем если бы они были написаны в стилистике современного русского языка.

Идея православного царя тесно сопряжена с концептом “Мир (община)”, “Соборность” и “Харизматическая личность”. За харизматической личностью можно следовать как за нравственным идеалом и противопоставить её закону. В качестве такой личности православные фундаменталисты выдвигают такую неоднозначную фигуру как Иван Грозный. Деятельность православных фундаменталистов так же непосредственно связана с концептами так протесты против ИНН (паспортов, электронных карточек, свидетельсв о рождении) с концептом “Закон” и “Государство”, к которым очень неоднозначное отношение в русской культуре. Антисемитизм, национализм и ксенофобия в деятельности православных фундаменталистов обостряет противопоставление базовой наднациональной связке-категории “Свои” – “Чужие”. Ещё одна объединяющая православных фундаменталистов идея – идея “теневого заговора” отсылает к концептам “Тайная власть” и “Страх”. Концепты имеют свойство текучести изменяемости. Православные фундаменталисты активно используют русскую национальную концептосферу при коммуникации, тем самым привнося в неё новые смыслы.

Большинство текстов о православном царе имеют политический, а не религозный характер. Развивая идею национализма, они привносятся иные смыслы в концепты “Соборность”, “Мир (община)”, там начинает преобладать агрессия и тоталитарность. Используя концепты “Закон” и “Вера” православные фундаменталисты развивают мракобесие среди населения России, призывая не принимать ИНН. Образ “Харизматической личности” занимает жестокий царь, ради которого можно преступить и “Закон”. Обострение категории “Свои” – “Чужие” свидетельствует о желании обособления, закрытия, сохранения собственной идентичности. С помощью обращения к базовым концептам православные фундаменталисты весьма успешно манипулируют сознанием. Подобные явления свидетельствуют о двояком процессе, происходящем в национальной культуре. Концептосфера русской культуры меняется под воздействием неблагоприятных культурных, социальных. Экономических, политических факторах. С другой стороны православные фундаменталисты, которые скорее всего искренне хотят сохранить национальную культуру, так же активно изменяют концептосферу. Эти факторы могут привести к полному разрушению национальной концептосферы и следовательно, национальной культуры.


ІСТОРІЯ
Сергей Боровиков,

5 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: д. ист. н., проф. В. М. Марасанова

(Ярославский государственный

университет имени П. Г. Демидова)
ХВОРОСТИНИНЫ – ИСТОРИЧЕСКИЙ БРЕНД ДИЕВО-ГОРОДИЩА

В последнее время появились предпосылки для развития туристической инфраструктуры в селе Диево-Городище Некрасовского района Ярославской области. В настоящее время данный населенный пункт включен в сеть туристических круизов по Волге. Но для полноценного включения Диево-Городища в сферу туризма необходимы более серьезные преобразования и бережное отношение местных жителей к своему историческому наследию. В 2010 году в селе был создан краеведческий музей. Целесообразность его существования заключается в том, что в непосредственной близости от Диево-Городища расположены с одной стороны Аббакумцево и Грешнево, а с другой – село Вятское. Это новый перспективный туристический маршрут.

Среди ярославских заволжских сел Диево-Городище по своей истории, гармоничному сочетанию сохранившихся архитектурных комплексов и природного и исторического ландшафта, уникальности историко-архитектурной среды занимает особое место. Исключительно выразительная речная панорама этого поселения привлекает внимание всех путешествующих по Волге туристов. В целях изучения историко-культурного наследия в рамках деятельности лаборатории по истории и культуре Ярославского края исторического факультета ЯрГУ им. П. Г. Демидова и внедрения в учебный процесс по дисциплине “История народов и регионов России” был создан историко-культурный медиа-проект “Хворостинины – исторический брэнд Диево-Городища”. Хворостинины, владевшие восточной половиной Диево-Городища в 17 веке, были родственниками ярославских князей Деевых и Львовых, в историю России они вошли как герои, защищавшие Москву от крымских татар в 1572 г. и Псков от поляков в 1581 г. Сегодня о них известно только немногочисленным специалистам в области отечественной истории, и это несмотря на то, что они сыграли важнейшую роль в судьбе страны.

Изучение рода Хворостининых позволяет полнее представить русскую средневековую историю и раскрыть историческое прошлое село Диево-Городища. Это означает, что данная информация может быть предложена различным интернет-сайтам, в том числе специализирующимся в области туризма, для чего необходимо сделать необходимую рассылку. Несомненно, данная информация займет важное место в деятельности местного краеведческого музея. Кроме того, в селе следует установить мемориальную доску в честь Хворостининых как героев и патриотов России. Таким образом, будет в большей степени возвращено внимание местного сообщества Диево-Городища к своему историческому прошлому, а в перспективе – улучшена туристская инфраструктура.



ЛИТЕРАТУРА

1. Боровиков С. В. Князь Воротынский и битва при Молодях 1572 г. / С. В. Боровиков // 63-я региональная научно-техническая конференция студентов, магистрантов и аспирантов высших учебных заведений с международным участием, посвященная 1000-летию Ярославля. 21 апреля 2010 г., Ярославль. Ч. 2 : тезисы докладов. – Ярославль : Изд-во ЯГТУ, 2010. – C. 149.

2. Каргалов В. В. Полководцы X–XVI вв. / В. В. Каргалов. – М. : Изд-во ДОСААФ СССР, 1989. – 333 с.

3. Кшукин Д. В. Диево-Городище. Страницы истории / Д. В. Кшукин ; под общ. ред. В. И. Сафронова. – Ярославль, 2008. – 48 с.



Валентина Васєніна,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва
ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ В ТАВРІЙСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

ІІ ПОЛ. ХІХ ст. – І ПОЛ. ХХ ст.

Актуальність дослідження. Історична наука надає перевагу дослідженню вузьких проблем регіональної та галузевої історії. Сьогодні досить поширеним є вивчення соціальної історії, як такої, що розкриває взаємовплив умов життя, побуту, культури населення та історичного розвитку певного регіону чи країни в цілому. У такій ситуації не обійтись і без демографічних підрахунків. Мета дослідження полягає у вивченні основних характеристик та специфіки еволюції демографічних процесів у Таврійській губернії в ІІ пол. ХІХ ст. – І пол. ХХ ст.

У Таврійській губернії за даними першого всезагального перепису населення налічувалося 1 447 790 жителів обох статей, з них 762 804 чоловіків і 684 986 жінок. З цього числа вагома частина – 289 316 чол. або 20% відноситься до міського населення. За сімейним становищем населення Таврійської губернії розподілялися наступним чином: чоловіки: нежонаті – 34%, жонаті – 61,5%, вдівци – 4,3%, розведені – 0,1%; жінки: незамужні – 20,7%, замужні – 68,3%, вдови – 10,8%, розведені – 0,1%. У Таврійській губернії нежонаті чоловіки складають ¼ всіх чоловіків старше 14 років (34%); їх число значно перевищує число незамужніх дівчат (20,7%), на що вчасності впливає скупчення в містах військ. На підвищення чисельності нежонатих впливає також приплив у цей край немісцевих уродженців, у статевому складі яких набагато більше чоловіків. Що стосується жонатих, то їх 61,5% або менше 2/3 замужніх жінок 68,3%, або більше 2/3 всього населення старше 14 років. Відносно небагато в Таврійській губернії вдових чоловік (4,3%) і вдових жінок (10,8%), число розведених (322 чоловіків і 535 жінок) складає серед майже півторамільйонного населення губернії ледве помітну кількість.

За розподілом населення за віковими групами в Таврійській губернії спостерігається падіння відносно чисел в напрямку до старших за віком. Також спостерігається різке падіння від групи дітей молодше 10 років до групи дітей 10-19 років. Це пояснюється великою смертністю дітей серед сільського населення. В міському населенні поступове падіння відносно чисел по віковим групам порушується значним підвищенням кількості чоловіків віком від 20 років, що пояснюється скупченням у великих містах військ. Щодо жінок, то їх кількість значно менше, ніж чоловіків, при цьому як серед міського, так і серед сільського населення. Таким чином, демографічний процес у Таврійській губернії потребує більш ретельного дослідження.



ЛІТЕРАТУРА

1. Лаврів П. І. історія Південно-східної України / П. І. Лаврів. – К. : “Українська Видавнича Спілка“, 1996. – 208 с.

2. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. ХLI. Таврическая губерния / под. ред. И. А. Тройницкого. – СПб, 1904.

Світлана В’юн,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва
Перший всезагальний перепис населення Російської імперії 1897 року як джерело з вивчення соціальної структури населення мелітопольського повіту наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Питання соціального розвитку населення все частіше звучать у сучасному суспільному та державному житті, тому соціальна історія стає предметом широкомасштабних досліджень, адже несе величезний потік інформації, що стосується народу, суспільства в цілому та окремих його частин. Саме тому питання соціальної структури населення під час вивчення того чи іншого історичного періоду або історії певного регіону є обов’язковим, адже містить інформацію про чисельність населення, станову приналежність, основні та додаткові заняття, що є надзвичайно важливим для розкриття загальної картини історичної дійсності. Мета даної роботи полягає у дослідженні соціальної структури населення Мелітопольського повіту наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на основі Першого всезагального перепису населення Російської імперії 1897року.

Основним джерелом під час вивчення соціальної структури населення є статистичні дані. На відміну від інших джерел державного чи громадського походження, що формувалися “стихійно” у процесі діяльності державних і громадських установ та організацій, а також окремих осіб статистичні матеріали створювалися свідомо за попередньо заданою темою. Статистика покликана встановлювати чисельність населення, його зайнятість, майновий стан, національність, вік, релігійну приналежність. Важливим статистичним джерелом для істориків є матеріали державних переписів населення, які суттєво різняться від попередніх методів обліку населення шляхом проведення ревізій, які переслідували насамперед мету обліку податного населення. Перший всезагальний перепис населення Російської імперії 1897 року містив дані, що засвідчували чисельність населення, розмовну мову, станову приналежність, освіту, вік та рід занять [1, c. 314].

Матеріали Першого всеросійського перепису 1897 року [3] проаналізовані істориками недостатньо як при дослідженні соціального розвитку України у другій половині ХІХ ст., так і при вивченні окремих проблем соціальної історії, тому потребують детальнішого розгляду та аналізу. Кінець ХІХ ст. став для Мелітопольського повіту часом значних змін, які були зумовлені масовим переселенням селян до міста, відкриттям в 1874 році залізничної станції Мелітополь, розширенням мережі торгівельних закладів, збільшенням обсягу виробництва сільськогосподарських товарів, саме ці фактори сприяли зміні соціальної структури населення Мелітопольського повіту [2, c.48]. На основі даних перепису, що стосуються соціальної структури населення Мелітопольського повіту приходимо до висновків. На кінець ХІХ ст. населення Мелітополя та Мелітопольського повіту в загальній кількості складало 402 728 осіб обох статей (о.о.с.), з них дворянство спадкове та особисте 537 о.о.с. (3,46%) в Мелітополі та 1 443 о.о.с.(З,46%) у повіті, що в порівнянні з іншими повітами Таврійської губернії не є чисельним. Духовенство – в місті 52 о.о.с. (0,34%) та 1 168 (30%) у повіті. Одним із станів міста Мелітополя, чисельність якого зростала, було купецтво, загальна кількість 421 о.о.с. (2,72%), на території повіту купців нараховувалось 1 334 (0,35%). Звісно найбільш чисельними станами Мелітополя та Мелітопольського повіту, як і на інших територіях України кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. були міщани та селяни. Кількість міщан в Мелітополі складала 8 447 о.о.с. (54,53%), а на території повіту 25 295 о.о.с. (6,53%). Селянство було найчисельнішим і складало 354 507 о.о.с. (91,54%) на території повіту та 5 491 (35,45%) умісті Мелітополі. На момент перепису на території повіту знаходилося 2 343 о.о.с. підданих іноземних держава, з них у самому Мелітополі 226 (1,46%). Інші, не чисельні, стани в загальній кількості складали 315 о.о.с. (2,04%) в місті та 1 377 (0,36%) у повіті [3, c. 2-3]. Наведені дані свідчать про те, що переважаюча більшість населення проживала в селах і значно менше в місті, що обумовлювало особливості розвитку основних видів занять населення, переважаючими серед яких були сільськогосподарські. Таким чином, соціальна структура населення Мелітопольського повіту наприкінці ХІХ ст. мало чим відрізняла від інших територій та включала в себе дворян, духовенство, міщан та селян, переважаючим був останній стан, що обумовлювалось специфікою розвитку регіону.



ЛІТЕРАТУРА

1. Источниковедение истории России. – М.,1981.

2. Крылов Н. В. Очерки по истории города Мелитополя. 1814-1917 гг. – Запорожье : Тандем-У, 2008.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи,1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого. Том ХLІ. Таврическая губерния. – СПб. : Изд-во Центрального статистического комитета МВД, 1904.



Марина Гурбич,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст.викл. О. С. Авдєєва
ПЕРШИЙ ВСЕЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕПИС НАСЛЕННЯ 1897 р.

ЯК ДЖЕРЕЛО У ВИВЧЕННІ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ МАРІУПОЛЬСЬКОГО ПОВІТУ

Актуальність та історична значущість вивчення питання соціальної структури населення пореформеного періоду пов’язана з тим, що вона одночасно є предметом вивчення широкого кола наук: історії, історичної географії, демографії, етнографії, економічної статистики та ін. Вивчення динаміки цих процесів в минулому може бути корисним і при формуванні сучасної соціально-економічної політики допоможе вберегтися від соціальних катаклізмів. Метою нашого дослідження є аналіз соціальної структури населення Маріупольського повіту 1861-1917 рр. за даними Першого всезагального перепису 1897 р. Питанням соціального складу населення вказаного періоду приділяли увагу як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники, серед яких В. Чаславський, Ф. Воропонов, А. Кауфман, Я. Бойко, І. Аносов, Н. Тимірова, В. Богуненко, В. Кабузан, В. Пірко та інші.

Безперечно, основним джерелом під час вивчення цього питання є проведений 28 січня 1897 р. Перший всезагальний перепис населення [3, с.1-2], що є найбільш повним і об’єктивним відображенням життя південноукраїнських повітів пореформеного періоду. За його даними для Маріупольського повіту, що входив до складу Катеринославської губернії, було притаманне чітке розшарування населення за станами. Селянство було найбільш чисельним станом: 224 785 осіб обох статей від 254 054 о.о.с. загальної кількості населення повіту. У другій половині ХІХ ст. відбувалися інтенсивні міграційні процеси, які особливо посилилися після селянської реформи 1861 р. і були у більшій мірі пов’язані з потребою вільних робочих рук і наявністю на території даного повіту достатньої кількості незаселених територій. Саме тут навіть безземельні селяни могли знайти собі роботу у межах свого повіту, не вдаючись до міграцій в інші регіони. Наприкінці ХІХ ст. сформувався Південний гірничопромисловий район, у межах якого діяло 13 металургійних заводів, серед яких у Маріупольському та сусідньому з ним Бахмутському повітах – 8 [2, с. 23].

Значно меншою, у порівнянні з чисельністю селян, була кількість міщан на території Маріупольського повіту і складала 23217 о.о.с. Така значна різниця пояснюється, перш за все тим, що до складу повіту входило лише одне велике місто – Маріуполь, що нараховувало 31116 о.о.с. З них лише 16053 о.о.с. були міщанами. Загальна ж кількість міщан повіту становила 23217 о.о.с. Крім того, основним заробітком тогочасного мешканця Півдня України було сільське господарство, тому люди не бачили необхідності залишатись у містах і переселялись до більш віддалених, але економічно вигідніших територій. З цих же причин не значною була і кількість купців – 722 о.о.с. На території Маріупольського повіту на 1897 рік нараховувалось 1509 дворян, їхня кількість помітно зменшувалась. Втративши кріпосних у результаті реформи 1861 року, вони вимушені були перебудовувати власне господарство на основі найманої робочої сили. Як наслідок – дрібних поміщиків стало у декілька разів більше, ніж середніх та великих [1, с. 67]. Перший всезагальний перепис 1897 р. зафіксував також 989 о.о.с., які відносились до прошарку духовенства та 1669 іноземних підданих. Таким чином, Перший всезагальний перепис населення 1897 року відзначив наявність на території Маріупольського повіту таких прошарків суспільства: селяни, міщани, дворяни, купці, духовенство іноземні піддані та інші стани.



ЛІТЕРАТУРА

1. Миронов Б. Н. Историческая социология России : учебн. пособие / Б. Н. Миронов ; под общ. ред. В. В. Козловского. – Спб. : Издательский дом С.-Петерб. ун-та ; Интерсоцис, 2009. – 536 с.

2. Нариси етнічної історії Донеччини (ХVІІІ – поч. ХХ ст.) / В. О. Богуненко, О. С. Дадашов та ін. – Артемівськ, 2008. – 108 с.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. Т. ХІІІ. Екатеринославская губерния. – С.-Петерб., 1904. – 234 с.



Юрій Долгіх,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І. І. Лиман
ІСТОРІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ ІСТОРІЇ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ СЕЛЯНСЬКИХ МЕМУАРІВ ТА ЩОДЕННИКІВ)

Історія повсякдення є важливою віхою у розвитку науки про суспільство. Вивчення минулого повсякденності уможливлює глибше проникнути в історичний процес, по-новому поглянути на нього передусім завдяки тому, що вивчається досвід пересічних людей, звичні, повсякденні практики поведінки, які раніше залишалися непоміченими через свою очевидність і буденність.Одні науковці вивчають селянську минувшину на соціально-економічному й політичному тлі, у взаємозв’язку з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними рухами тощо. Інші – поступово вводять минуле селянства в мікроісторичну перспективу, маючи за об’єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної та релігійної його сфери.

Учені мотивують вивчення повсякденності тим, що вона поєднує в одне ціле різні прояви діяльності людини – приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними та морально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси із загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні настрої трансформує у ментальні характеристики тощо. У центрі інтересів дослідника має перебувати конкретна людина, поведінка, звички, манери і світогляд якої можуть бути типовими для цілої соціальної групи або певного середовища (парафія, село, родина) [2, с. 5]. Вагомий внесок у дослідження життя і побуту селян зробили різні комітети і відділи наукових товариств, урядові комісії, а також етнографи-народознавці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (серед них – Х. Вовк, Д. Зеленін, П. Іванов, О. Кістяківський, М. Маркевич, М. Милорадович, О. Пипін, М. Сумцов).

У процесі опису всієї багатогранності тих процесів, що відбувалися на селі, історія особливо взаємодіє з антропологією, етнографією, психологією, лінгвістикою, культурологією та іншими науками. Важлива роль відводиться соціальній психології в плані виявлення настроїв, причин поведінки і дій різних груп селянства, сприйняття ним навколишнього світу, його реакції на найважливіші суспільні процеси і явища. Роль соціології виявляється у вивченні таких аспектів, як праця селян, їх побут, сім’я, особистість, образ і якість життя, ціннісні орієнтації, потреби, інтереси, місце в соціальній структурі суспільства тощо. Застосування методики історичної демографії сприяє вивченню буття сільського населення (динаміки чисельності, змін його складу, розселення і густоти, міграцій, народжуваності й смертності, стану здоров’я, хвороб і т. д.).

Повсякдення включає в себе надзвичайно багато різних аспектів, що ускладнює визначення меж предмета його дослідження. Зокрема під час вивчення щоденного життя селян аналізуються: 1) буденні відносини їх із чиновниками, інтелігенцією, дворянами, духовенством, міщанами, національними меншинами, а також й у власному середовищі; 2) розмежування всередині соціальної групи; 3) долі окремих людей і конкретні події, які їх стосуються; 4) повсякденні турботи і тривоги; 5) уявлення й ідеї, освіченість; 6) родинні відносини; 7) щоденна праця, її умови, сприйняття аграрних перетворень та ставлення до землі; 8) дозвілля і відпочинок; 9) релігійно-міфологічна сфера буття; 10) їжа й напої; 11) житло; 12) одяг та взуття; 13) санітарно-гігієнічні особливості; 14) роль традицій і звичаїв у повсякденності; 15) неординарні й звичні вчинки; 16) злочини та покарання [1. с. 86].

Таким чином, історіографія повсякдення селян пореформеної доби має свій розвиток. Окремі елементи їх буденного життя висвітлюються, зокрема, в етнографічних дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ ст., працях істориків, народознавців, діячів земств. Сучасна українська історична наука розширює свою методологічну базу, звертаючись до найновіших розробок західних вчених, застосовує теоретичні установки й методи мікроісторії, соціальної психології та культурології, етнології й антропології. Але комплексно історія повсякдення селянства перебуває на початковій стадії своєї розробки, тому має неабиякі перспективи для подальшого розвитку в Україні [2, с. 7].



ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар В. Історія селянства Російської імперії пореформеного періоду: в пошуках нових дослідницьких парадигм / Вадим Бондар // Український історичний збірник. Вип.13. – К., 2010. – С. 85–96.

2. Коляструк О. Теоретико-методологічні аспекти вивчення повсякденного життя / Ольга Коляструк // Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.) : колективна монографія / відп. ред. С. В. Кульчицький : в 2 ч. – Ч 1. – К. : Інститут історії України НАН України, 2009. – С. 5–8.

Аліна Зезюліна,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. Р. В. Мяснікова
ПІРАМІДА ХЕОПСА – ОДНА З НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПАМ’ЯТОК АРХІТЕКТУРНОГО МИСТЕЦТВА ДАВНИНИ

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що історією створення пірамід цікавились дослідники протягом багатьох століть. Можна, навіть, сказати, що скільки людей, стільки й думок. Досі нові дослідники висувають нові теорії щодо їх створення і призначення. Досить цікавою для дослідження є піраміда Хеопса, так як вона найбільша за своїми масштабами, тому й найбільш цікавою є історія її створення. У даному досліджені буде розглянуто питання створення і оформлення піраміди, теорії щодо її розташування та значення піраміди в світовій історії.

Геродот (Історія, II, 124) розповідає, що спорудження Великої піраміди тривало 30 років, з яких 10 років зайняло будівництво дороги для підйому кам'яних блоків, 20 же років велося будівництво самої піраміди. При будівлі гробниці Хеопса протягом кожного тримісячного будівельного циклу безупинно працювало по 100 тисяч чоловік. Зведення піраміди, що вимагало великої концентрації робочої сили, що було при цьому надзвичайно тривалим процесом (20–30 років), не могло обійтися без деяких переробок і відхилень від первісного проекту, що вводилися в процесі будівельних робіт. Варто не забувати про те, що піраміда Хеопса є першою цілком закінченою пірамідою, кут нахилу стін якої є найбільше правильним рішенням для конструкцій такого типу. Вячеслав Козиньський висунув гіпотезу щодо причини відхилення царської похоронної камери від головної осі піраміди, що неодноразово викликало зовсім фантастичні теорії. Автори цих теорій виходили з нібито загадкових цифр, що таяться в пропорціях цього спорудження. Козиньський же вважав, що під час будівництва піраміди відбулася деяка перерва в доставці граніту, і щоб уникнути простою велику галерею простягнули вище, ніж передбачалося раніше, що у свою чергу викликало відхилення похоронної камери від головної осі піраміди. Можливо, що з метою передати тиск величезної ваги кладки при новому розташуванні склепу, над його перекриттям була споруджена розвантажувальна конструкція, що складається з п'яти рядів гранітних блокові порожнечами між ними, задачею якої було забезпечити можливо велику міцність гранітної стелі склепу. Після закінчення будівлі виявилося, однак, що спорудження цієї конструкції було недостатньою мірою для запобігання похоронної камери. Тиск величезної кам'яної маси на неправильно розташований склеп було настільки велике, що його перекриття тріснуло. Важко собі представити, щоб фараона могли поховати в ушкодженій похоронній камері. От чому в ній так і не було виявлено залишків царського саркофага.

Сама піраміда являє собою лише частину, а вірніше головний елемент цілого ряду будівель, що утворять єдиний похоронний ансамбль, розташування яких було тісно зв'язане з царським похоронним ритуалом. Архітектурний ансамбль, що оточував піраміду, будучи тісно зв'язаний з давно вже сформованим царським похоронним ритуалом, відбиває одночасно панували тоді в Єгипті суспільні відносини. У цьому місті мертвих, як і в місті живих, найвище місце займав фараон, прославляння й обожнювання якого було власне кажучи головною ідеєю піраміди. Хоча дослідники давно вже звернули увагу на зміни в первісному плані Великої піраміди, що виникли в процесі її будівництва, у спостереженнях і висновках Козиньського ми вперше знаходимо не тільки оригінальну і при тім чисто практичну спробу тлумачення “таємничих” елементів, властивій усипальниці Хеопса, але і новий погляд на організацію будівництва такого роду місць вічного спокою. Пройшли тисячоліття, а Монументальний царський некрополь у Гізі устояв усупереч піскам пустелі і руйнівної діяльності людини. До дійсного дня він є найбільш грандіозним археологічним комплексом Єгипту, що свідчить не тільки про могутність правителів Древнього царства, але одночасно про сміливу думку тодішніх архітекторів, а також про неповторну майстерність мулярів і робітників.



ЛІТЕРАТУРА

1. Всесвітня та зарубіжна література / за ред. Козира. – К., 2001. – 231 c.

2. Історія Єгипту : у 2-х книгах. – К., 1999. – 223 с.

3. Сім чудес світу. – М., 2000. – 342 с.



Владислав Іванчук,

1 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.

Наук. керівник: аспір. Ю. Ю. Королевська
ПОХОДЖЕННЯ ТА ВЖИВАННЯ ТЕРМІНУ “УКРАЇНА”

У наш час зріс інтерес до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Тому і не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII – XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням російської державності. Походження слова “країна”, “вкраїна”, “україна” губиться в темряві античних віків. “Країна”, “вкраїна”, “україна” синоніми, що мають одне слов’янське і українське походження. С. Шелухін виділяє спільний корінь “krajь” – у значенні [своя] “країна”, [власна] “земля”.

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко [3], процес становлення поняття “Україна” був досить тривалим і мав декілька етапів. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами – річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край “відрізок, шматок землі” набуло нового значення – “територія, що належить племені”, а згодом також і значення “крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег”. На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina “долина”, niz + ina = nizina “низина”). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні “територія, яка належить племені”. Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав “відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені” [2]. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648–1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі. Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців [3].

У різні часи назва “Україна” обіймала дещо різні за змістом поняття. Спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя. Тільки у кінці XIIIст. Галицько-Волинське князівство надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. Упродовж XV-XIII ст. Одночасно існувало два значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько-народне. У першому випадку це територія Південно-Західної Русі, яка розглядалась як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ`ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою рідну землю. Цей термін зустрічається навіть у Євангелії. Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку “Повісті минулих літ”, де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: “І плакали по ньому всі переясяавці... За ним же Україна багато потужила”. Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав “до України Галицької” [1]. Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Таким чином, складна і болісна історія націо- та державотворення українського народу відбилася й на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності й предметом пошани всіх національно свідомих українців.



ЛІТЕРАТУРА

1. Наконечний Є. Украдене ім'я : Чому русини стали українцями [Електронний ресурс] / Євген Наконечний. – Львів, 2001. – Режим доступу : http://exlibris.org.ua/nakonechny/index.html

2. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов [Електронний ресурс] / Григорій Півторак. – Режим доступу : http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm

3. Скляренко В. Звідки походить назва Україна? / В. Скляренко // Україна. – 1991. – № 1. – С. 20–39.



Валентина Карташова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва
ПЕРШИЙ ВСЕЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ 1897 р. ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ БЕРДЯНСЬКОГО ПОВІТУ

Україна є однією з держав з поліетнічним складом населення. На сьогоднішній день гостро постало питання наукового осмислення процесу формування окремих регіонів країни. В умовах національного, державного та культурного відродження України все більшого значення набувають проблеми чисельності, національного та соціального складу населення в окремих регіонах. Вагомого значення для більш ґрунтовного вивчення соціальної історії набувають дані статистичних джерел. Активна колонізація Півдня України не лише поліпшила стан розміщення продуктивних сил на території краю, а й сприяла виникненню нових населених пунктів. Бердянський повіт у 2 пол. ХІХст. – це простір концентрованого прояву етнонаціонального фактору. Мета дослідження полягає у комплексному вивченні соціальних процесів на території Бердянського повіту в 2пол. ХІХст. – поч.ХХст. на базі введення в роботу статистичних даних Всезагального перепису 1897року.

Специфіка геополітичного положення та економічного розвитку краю великою мірою визначила особливості складу його населення. Так, за даними перепису на території Бердянського повіту налічувалось 304718 осіб обох статей ( о.о.с.), з них: дворянство налічувало 1532 о.о.с., духовенство 1101 о.о.с. З розвитком торгівлі зростала й кількість населення, що цим займалася. Так, купецтво становило 896 о.о.с. Щодо міщанства, то на території Північного Приазов'я пануючим станом воно було саме у Бердянському повіті – 32676 о.о.с. Найчисельнішою групою населення було селянство – 263958 о.о.с. Специфічну групу населення становили іноземні піддані – 3526 о.о.с. Інші стани, що не ввійшли в жодну з перелічених категорій налічували 1029 о.о.с. [3].

Таким чином, соціальний склад населення Бердянського повіту характеризувався надзвичайною строкатістю. До нього входили: дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство та інші стани. Це було зумовлено геополітичним положенням та розвитком торгівельних відносин.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бастрыга И. Начала истории Бардянска / И. Бастрыга, И. Лыман. – Запорожье, 2002.

2. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (ХVIII – начало ХХ в.) : в 2 т. / Б. Н. Миронов. – СПб. : Дмитрий Буланин, 2003. – Т. 1. – 2003.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. ХLI. Таврическая губерния / под ред. И. А. Тройницкого. – СПб, 1904.



Юлія Мартиненко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. Т. К. Захарченко
СВОЄРІДНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ БЕССАРАБІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Бессарабія відноситься до тих регіонів Російської імперії, які постійно були об’єктом іноземного посягання. Як прикордонна територія вона перебувала під владою різних держав, що наряду з особливостями її національного складу обумовило своєрідність соціальної структури населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст. Зазвичай, під соціальною структурою розуміють тривалий уклад соціальних взаємодій між елементами суспільства, що певним чином відображає соціальна стратифікація [4, с. 349]. У Бессарабії соціальні стани мали свої особливості і не співпадали із загальноімперськими. Внаслідок цього актуальним є дослідження на їх прикладі міжнаціональних та міжетнічних відносин слов’янських народів. Метою роботи виступає вивчення специфіки соціальної структури населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст. у порівнянні із загальноросійською. Це питання є досить актуальним для Молдови, України, Румунії та інших країн, тому його висвітленням займалися такі вчені як І. Анцупов, Л. Берг [1], В. Жуков, В. Зеленчук та інші.

Основними соціальними станами Бессарабії, обумовленими переважанням молдавського населення є бояринаші, мазили, рупташі, неран, резеші. У ХVІІІ ст. спостерігаємо спробу влади підвести їх до російського табеля про ранги. Так, було вирішено дарувати спадкове дворянство тим жителям Бессарабії, які або предки яких мали наступні боярські чини: великий логофет, великий ворник, вистерник, хатман, постельник, камораш, ага, спатарь, бан, комис, каминарь, пахарник, сардарь, стольник, армаш, медельничар, ключар, сулджар, питарь, житничар, шатрарь та інші [3]. Усі вони мали свою специфіку. Так, чиновники нижчих ступенів називалися в Молдавії боєринашами, тобто боярськими дітьми. Їх у Бессарабії було дуже мало, і вони були визнані особистими дворянами. Нащадки чиновників, що не несли державної служби, відносилося до класу мазилів. Мазил – слово турецьке й означає відсторонений від служби, відставний. Вони платили лише хлібний і грошовий збір і “даждію”, тобто збір в 2 руб. 67 коп. сріблом із родини. Нащадки духівництва, що залишилися мирянами, називалися рупташами. Вони, як і мазили, були прирівняні владою до однодворців.

Одна з категорій селянського населення носила назву царан або земських людей, селян. Царани жили головним чином на поміщицьких і монастирських землях, частиною на власних. Юридично кріпосного права в Бессарабії не було, тому, відповідно до положення, виданому господарем Олександром Гікой у 1775 році, царани за право користування землею відбували на користь поміщиків різні повинності. Російською владою для них передбачалися певні особливості проведення реформ. Особливим і надзвичайно оригінальним класом сільського населення в Бессарабії були резеші. На відміну від царан вони мали вотчини, якими володіли спільно. Резешами могли бути особи різних станів. Так, серед 297 родин резешів, що були в Хотинському повіті в 1883–1884 роках, половина були однодворці, чверть царан, 12% міщани, 6% дворяни, крім того, були резеші з духівництва, відставних солдатів і, навіть, із австрійських підданих [1, с. 94]. Однак, влада намагалася не вживати в офіційних документах цих назв, не бажаючи підкреслювати своєрідність території. Так, згідно даних статистичних таблиць, у 1858 році на 100 чоловік населення в містах Бессарабії приходилося: міських станів 89,82%; військових 5,93%; дворян 2,06%; духівництва 0,94%; сільських станів 0,57%; інших 0,69% [2]. Хоча зовсім не враховувати специфіки соціальної структури регіону влада не могла, видаючи спеціальні укази для їх врегулювання.

Таким чином, населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст. мало свою специфічну соціальну стратифікацію, відмінну від загальноросійської. Тут спостерігаємо стани бояринашів, мазилів, рупташів, неран, резешів та інших, які до того ж мали і певні чини зі своїм власним укладом життя. Вони складали цілісну структуру, у якій практично не було місця для іноземного чиновництва (російського, румунського або турецького). Своєрідність соціальної структури була обумовлена багатьма чинниками і не завжди підтримувалася офіційною владою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Берг Л. С. Бессарабия : страна, люди, хазяйство / Л. С. Берг. – Кишинев, 1993. – 248 с.

2. Населення Бессарабії за урядовими переписами другої половини XIX ст. – початку XX ст. Історико-демографічний аналіз [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://otherreferats.allbest.ru/sociology/c00076182.html

3. Стисла історія дворянства в Бессарабії // Е. А. Румянцев о генеалогии бессарабского дворянского рода Бузни [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bessarabia.ru/dvor1.htm

4. Танчин І. З. Соціологія : [навч. посібник] / І. З. Танчин. – К. : Знання, 2007. – 341 с.

Петр Назаров,

4 курс социально-гуманитарного факультета.

Научн. руковод.: к.ист.н., доц. В. А. Папанова
СТРОИТЕЛЬНЫЙ КОМПЛЕКС № І (ИТОГИ РАСКОПОК 2010 г.)

Строительные остатки, выявленные в результате раскопок 2010 года на некрополе Ольвии (район Широкой балки), представляют собой несколько строительных комплексов. Строительный комплекс № І состоял из трех помещений – жилого (помещение № 1) и двух подсобных (хозяйственные помещения № 1 и № 2). Помещение № 1 заглублено в материк на 0,7-1 м и является прямоугольным в плане. В 1996 году были раскрыты сырцово-каменные цоколи кладок № 2 и № 3, а в 2010-м – № 3а и № 5, которые позволили обозначить контуры помещения. Помещение ориентировано по линии юго-восток-северо-запад. Площадь помещения около 8,12 кв.м. Уровень пола (?) зафиксирован на глубине 1 м от уровня современной поверхности. Западная стенка длиной 2,8 м, высотой 1. Ее северная часть – кладка №2, а южная – дверной проем (?) в подсобное помещение № 2. Восточная стенка кладка 5а (?), сохранилась только небольшая часть кладки, образующая северо-восточный угол с кладкой №3а, длиной 0,5 м, шириной 0,2-0,3 м, высотой 0,3 м. Северная стенка – кладка №3-3а – длиной 2,9 м, шириной 0,3-0,25 м, высотой 0,5–0,83 м. Южная стенка – кладка №5, которая сохранилась частично в западной части помещения [2]. Юго-западный угол помещения не обнаружен, а кладка, по всей видимости, имеет продолжение в северо-западном направлении.

Кладки цоколей преимущественно двухлицевые, одно-двухслойные выполненные в постелистой и орфостатно-постелистой технике с соблюдением рядности [1, с. 90–119]. Кладки клали на сырцово-глинистом растворе. В качестве строительного материала использовались бутовые камни из ракушечника и известняка.камни всех кладок грубо обколоты, плохо выкадрованы и обработаны. Стены помещения, по всей видимости, были сложены из сырца. Развалы сырцов были прослежены в процессе работ на данном участке. Помещение № 1 имеет два подсобных помещения. С севера к нему пристроено хоз. помещение № 1, а с запада – хоз. помещение № 2.

Хозяйственное помещение № 1 образуют кладки № 1-3. В данный момент не представляется возможным определить его точные очертания. Площадь его сохранившейся части 1,1 кв.м. Северную стенку хоз.помещения № 1 образует кладка № 1, южная стенка – кладка № 3, западная стенка – северная часть кладки № 2 длиной 0,63 м. Восточная стенка – не сохранилась. Хозяйственное помещение № 2 пристроено с запада к помещению № 1. Прямоугольное, сохранился северо-восточный угол, который образуют кладки № 2 и № 4. Северная стенка – кладка № 4 длиной 1,45 м, высотой 0,6-0,75 м, шириной 0,3-0,4 м. Восточную стенку хоз. помещения № 2 образует кладка № 2, точнее ее южная часть длиной 0,8 м. Западная и южная стенки не обнаружены. В северо-восточном углу хоз. помещения № 2 “на глубине 0,6 м от верха кладки №2 раскрыты, залегающие постелисто, с небольшим наклоном к югу две плиты и обработанный блок. Обработанный блок залегает на глубине 0,5 м от верха кладки №2 и уходит под юго-западный фасад. Это хорошо выкадрованный и мелко околотый блок песчаника толщиной 0,16 м. Блок явно вторичного использования” [3, с. 5]. Заполнением комплекса служил темноглинистый и сероглинистый грунт. При разборке был обнаружен вещественный материал, в том числе ножка лесбосской амфоры середины VI в. до н.э. (инв. № 203) и медная ольвийская монета около 380-360 гг. до н.э. (инв.№ 222) [2, с. 5]. Среди находок керамики преобладают фрагменты амфор.

Итак, строительный комплекс № І состоял из трех помещений – жилого и двух подсобных (хозяйственных). О подсобном характере хозяйственных помещений № 1 и № 2 свидетельствует, главным образом, значительно меньшие размеры, нежели размеры помещения № 1. Небольшое расстояние между южным окончанием кладки № 2 и кладкой № 5 позволяет предположить расположение здесь дверного проема между соседними помещениями. Строительный комплекс нуждается в доисследовании, в частности определении его западных границ.

ЛИТЕРАТУРА

1. Крижицький С. Д. Елліністичні житлові будинки Ольвії / С. Д. Крижицький // Археологія. – К., 1969. – В. XXII. – С. 90–119.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка