Том Педагогічні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка11/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.81 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21

ЛІТЕРАТУРА

  1. Баженов В.Г. Воспитание педагогически запущенных подростков. – К.: Рад. школа, 1986. – 130 с.

  2. Кашкарев Г.В. Система работы с несовершеннолетними по предупреждению правонарушений: Автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.01 / НИИ педагогики Украины. – К., 1991. – 24 с.

  3. Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітіх / Навчально-методичний посібник. – К., 1996. – 352 с.

  4. Фіцула М.М. Педагогічні проблеми перевиховання учнів. – К.: Рад. школа, 1981. – 104 с.



Олексій Серебряніков,

5 курс фізико-математичного факультету.

Наук. керівник: к.фіз-мат.н., доц. В.П.Вержиковський
ФОРМУВАННЯ ОРІЄНТУЮЧОЇ ОСНОВИ УЧБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Сучасне суспільство висунуло важливі завдання щодо підвищення ефективності та якості навчання учнів, підкреслено першочергову значущість загальноосвітньої й професійної підготовки кваліфікованих робітників відповідно до вимог сучасного виробництва, зазначено необхідність формування підростаючого покоління активності й самостійності, уміння орієнтуватися в стрімкому потоці наукової інформації.

Протиріччя між істотною роллю функцій, що орієнтують знання у сучасному розвиваючому навчанні й недостатній вивченості проблеми дослідження використання цих функцій у навчальному процесі, необхідність розробки нових ефективних засобів організації пізнавальної діяльності учнів у загальноосвітній школі визначають актуальність нашого дослідження й дозволяють виділити основні компоненти його наукового обґрунтування.

Що представляють собою функції які орієнтують знання, яка їхня структура? Як підсилювати їх й цілеспрямовано включати в навчальний процес? Чи не можна за допомогою спеціальної організації орієнтування здійснювати перехід від навчальної діяльності, для якого опорні елементи заздалегідь формуються під керівництвом вчителя, до справжньої самостійності учнів при постановці й розв’язанні

виникаючих проблем і завдань? Відповіді на такі питання мають суттєве значення для вдосконалювання процесу навчання.

Завданням дослідження є розкриття значення орієнтування в розвиваючому навчанні, виділити структуру орієнтуючих функцій знань як компонентів процесу орієнтування, проаналізувати дидактичну, встановити класифікацію орієнтирів і обґрунтувати їх роль у перспективній підготовці учнів до засвоєння й перетворення системи знань і способів діяльності.

У дослідженні розглянута недостатньо вивчена в дидактиці проблема ролі орієнтування в навчальному процесі, вичленоване поняття “опорний орієнтир” та його дидактичні функції, здійснена спроба встановити взаємозв'язок орієнтування з існуючими дидактичними закономірностями, спроба намітити класифікацію орієнтирів, та їх застосування у розвиваючому навчанні. Визначено структуру функцій, що орієнтують, знання, виділені її компоненти, розглянуто зміст і взаємодія цих компонентів.

Розкрито можливість попередньої підготовки учнів щодо постановки й успішного розв’язання навчальних проблем за допомогою орієнтуючих впливів, встановлено взаємозв'язок між принципами проблемності й укрупнення дидактичних одиниць, встановлено, що навіть діяльність спрямована на відтворення знань, стає творчою й досить ефективної, якщо вона будується на виділенні опорних орієнтирів і має проблемний характер.
ЛІТЕРАТУРА

1. Волович М.Б. Легкий предмет – математика (О теории поэтапного формирования умственных действий Гальперина) // Народное образование. – 1989. – №9. – С. 13-14.

2. Гальперин П.Я. Психология мышления и учения о поэтапном формировании умственных действий // Хрестоматия по психологии. – М., 1977.

3. Гальперин П.Я. Типы ориентировки и типы формирования действий и понятий // Доклады АПН РСФСР. – 1958. – № 2. – С. 75-78.

4. Давыдов В.В. Формирование учебной деятельности школьников. – М., 1982.

5. Маркова А.К. и др. Формирование мотивации учения: Книга для учителя. – М., 1990.



Світлана Баранова,

6 курс факультету фізичного

та естетичного виховання.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. А.І.Омельченко


УМОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОМПЕТЕНТІСНОГО ПІДХОДУ

В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Теоретичні проблеми компетентісного підходу до навчання розглядались у дослідженнях С.Бондар, І.Єрмакова, О.Кононенко, О.Овчарук, І.Родригіної, О.Савченко, Л.Сохань, В.Циби та ін. Розведено два споріднених поняття – компетенції і компетентності, які нерідко вживаються як синоніми. Розглядаючи загальне й індивідуальне в змісті компетентнісної освіти, вчений А.Хуторський розуміє під компетенцією “сукупність взаємопов’язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, способів діяльності), що задаються по відношенню до певного кола предметів і процесів і є необхідним для того, щоб якісно продуктивно діяти”, а компетентність – набута особистісна якість, що передбачає мінімальний досвід використання компетенції. З-поміж різних ознак він акцентує інтегральність, міждисциплінарність, метапридметність цієї дидактичної категорії.[1, с.112].

Отже, лаконічно можна сказати, що компетенція – це коло повноважень, а компетентність – властивість (обізнаність, кваліфікованість).

Реалізація компетентнісного підходу в освітньому процесі передбачає дотримання низки дидактичних умов. Перша з них полягає в чіткому усвідомленні учасниками навчального процесу дидактичної специфіки, закладеної у поняття “компетентність” як педагогічної категорії, яка може характеризуватися як певний етап у освітньому процесі, так і його кінцевий результат – результат освіти.

Залежно від виду компетенцій (предметні, соціальні, особистісні) шляхи та терміни їх формування в учнів різняться. Таке формування може бути спеціальним (безпосереднім) або контекстним (опосередкованим) і здійснюватись упродовж будь-якого часу – однієї навчальної теми або за час усього терміну навчання в школі. З цього факту випливає така умова реалізації компетентнісного підходу в навчанні – це чітке визначення вимог до кінцевого рівня сформованості базових компетенцій учнів до основних етапів їх формування.

Третьою взаємопов’язаною з попередніми дидактичною умовою є послідовність реалізації компетентнісного підходу на різних етапах та рівнях формування змісту шкільної освіти.

Для забезпечення поступовості реалізації компетентнісного підходу в змісті шкільної освіти важливо, щоб на цьому рівні формування змісту, починаючи з вимог у Державному стандарті до освіченості учнів і випускників основної та старшої школи, чільне місце займали вимоги до рівня компетентності учнів.

Вчена М.Холодна розділяє компетентності на універсальні і спеціальні (специфічні, предметні, професійні), хоча межа між ними досить відносна. Окрім предметних конкретних знань і способів діяльності в спеціальній сфері будь-який тип компетентності обов’язково включає універсальні якості та здібності, які не залежать від сфери їх виявлення [2, с.39].

Пропонуємо умовно класифікувати всі компетентності, що формуються в процесі загальної мистецької освіти на три групи: особистісні, соціальні, функціональні.

Групу особистісних компетенцій розподіляємо на: загальнокультурні (світоглядні уявлення, ціннісні орієнтації); спеціальні – художньо-естетичні (мистецький тезаурус, ментальний естетичний досвід, художньо-творчі здібності, художньо-образне мислення, естетичне ставлення).

Функціональні компетентності можна поділити на: предметні (музичні, образотворчі, театральні, хореографічні тощо); міжпредметні, до яких входять: галузеві (художньо-естетичні) та міжгалузеві (художньо-гуманітарні); метапредметні (загально-навчальні, до яких входять інформаційно-пізнавальні та саморегуляції.

А соціальні компетентності розподіляються на комунікативні та соціально-практичні. Концептуалізація проблеми дає підстави для висновків про взаємозумовленість спеціальних художньо-естетичних і загальнокультурних компетентностей.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Життєва компетентність особистості: Наук.-педагогічний посібник / За ред. Л.Сохань, І.Ермакова. – К., 2003. – 213 с.

  2. Холодна М. Компетентнісно-орієнтований підхід до навчання. – Х., 2005. – С. 38-42.

  3. Методика навчання мистецтва у початковій школі: посібник для вчителів / Л.М.Масол, Є.В.Белкіна. – Х.: Веста, 2006. – С. 43-45.



Стелла Гуга,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.психол.н., доц. Л.Р.Кашкарьова
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК СУЧАСНА ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПАРАДИГМА МОРАЛЬНИХ ЯКОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ
У наш час громадяни незалежної України сподіваються на справедливу перебудову суспільства, розв’язання актуальних соціально-економічних і моральних проблем, звернення до досвідів народів, які розвиваються еволюційним шляхом, повернення у лоно релігії. Слід підкреслити, що релігія упродовж тисячоліть відігравала і продовжує відігравати важливу роль у виявленні і регламентації простих норм моральності, повсякденного спілкування, елементарних правил сімейної педагогіки.

Проблема співвідношення моралі і релігії має важливе значення в етиці, оскільки вона безпосередньо пов’язана з питанням про критерії моральності. Прихильники релігійного обґрунтування цієї проблеми вважають, що історично перші моральні норми сформульовані в релігії; моральні норми мають сенс лише при визнанні їх божественного походження [2, с.9]. Із цим можна не погоджуватися, і все ж маємо визнати, що між релігією і мораллю є багато спільних рис. Усі відомі релігії підтримують моральні цінності, необхідні для розвитку й існування цивілізації. Основною метою будь-якої релігії є й моральне вдосконалення кожної людини в суспільстві в цілому до ідеального рівня.

Психологія релігії як самостійна дисципліна склалася на межі XIX-XX століть на перетині релігієзнавства, філософії та соціології. Над проблемами психологічного дослідження впливу релігії на особистість працювали досить відомі представники психологічних напрямків: У.Джеймс, З.Фрейд, Т.Рібо, В.Вундт, П.Жане тощо. К.Юнг називав релігійність вирішальною умовою психічного здоров’я особистості, і тому, на його думку, без вивчення психологічного аспекту релігії неможливо з’ясувати її вплив на людину взагалі.

Прагнення людини до пізнання всесвіту, суспільства, самої себе, окремих явищ і процесів світу невичерпне й вічне. Є знання, необхідні фахівцю для успішної діяльності в конкретній галузі, а є поняття, ідеї, теорії, факти, засвоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості, для формування її духовної культури. Галуззю, яка містить такі знання, є релігієзнавство.

Релігієзнавство є цілісною і водночас полідисциплінарною галуззю гуманітарного знання, яке об’єднує в собі низку розділів і структурних систем, серед яких – філософія, історія, психологія, соціологія, футурологія, феноменологія, антропологія та інші.

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити самостійно й об’єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному життя суспільства.

Метою нашого дослідження було з’ясування впливу вивчення курсу релігієзнавства у ВНЗ на ставлення студентів до релігії взагалі та на формування їх моральних якостей зокрема. У дослідженні взяли участь студенти ІІІ курсу соціально-гуманітарного факультету БДПУ, які відповіли на запитання розробленої нами анкети.

На запитання: “Чи Ви є віруючою людиною?”, 85% респондентів відповіли: “Так”, а 15% – “Ні”. Проте всі опитані відповіли, що до своєї релігії вони ставляться позитивно і з повагою. Щодо відношення до інших релігій, то ставлення таке ж, як і до своєї, хоча з більшим зацікавленням та інтересом.

На запитання: “Чи вплинуло вивчення релігієзнавства на ваші моральні якості?”, – відповіді були різними. Дехто відповів, що, дізнавшись багато нового, змінив свою думку про певні речі. Декому закортіло більше дотримуватися заповідей та моралі церкви. Були й негативні відповіді, але студенти, в основному, визнали, що після вивчення релігієзнавства вони стали більш вихованими.

Таким чином, провівши дослідження, можна зробити висновок, що вивчення релігієзнавства значною мірою вплинуло на моральні якості студентів. Тож релігія є невід’’ємною складовою частиною людської культури. Вивчення курсу релігієзнавства сприяє духовному розвитку більшості студентів, створює та зберігає цінності їхнього існування та спілкування.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Басов М.Я. Вплив релігії на формування особистості // Освіта. – №6. – 2007. – C. 6-9.

  2. Варенко В. Взаємозв’язок моралі і релігії // Освіта. – №6. – 2006. – C. 9-12.

  3. Кухарський В., Фенюк Б. Моральність суспільства, християнська етика і право через призму Конституції України // Мандрівець. – №1-2. – 2001. – С. 3-7.

  4. Смирнов А.А. Про формування моральних якостей особистості // Освіта. – №9. – 2007. – С. 20-25.



Юлия Чумилина,

Гуманитарный факультет, гр. П-614.

Научн. руководитель:к.пед.н., доц. И.Н.Минайло

(Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт)
РОЛЬ КУЛЬТУРНО-ДОСУГОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В СОЦИАЛЬНОМ ВОСПИТАНИИ СТУДЕНЧЕСКОЙ МОЛОДЕЖИ
Какие бы сложные, противоречивые, а порой и разрушительные процессы ни происходили в нашем обществе в переходный период, как бы ни складывались отношения между людьми разных поколений и социальных слоев, всегда остается актуальной проблема воспитания российской молодежи. Решение этой задачи возможно лишь при условии формирования качественно новой системы общественных отношений, создания жизненной среды, объективно стимулирующей “... воспитание личности интеллектуально активной, высоконравственной, разносторонне профессионально подготовленной и не сомневающейся в самоценности своей жизни”.

Психолого-педагогические аспекты формирования личности молодого человека сегодня не часто фигурируют в программах культурно-досуговой деятельности.

Досуг молодёжи существенно отличается от досуга других возрастных групп в силу специфических потребностей и присущих ей социально-психологических особенностей “молодёжного сознания” повышенной эмоциональностью восприятия и реакций. В основе его содержания не только отдых и развлечения, но и решение жизненных проблем, т. к. идёт активный процесс самопознания, самореализации, самовыражения. Ценностные ориентации на культурно-досуговую деятельность зависят от возможности удовлетворения личных потребностей. Молодёжь – социальная группа, жизнедеятельность которой характеризуется активным вступлением в самостоятельную жизнь, включённостью в новые социальные отношения, формированием мировоззрения, духовного облика, становлением характера. Качество, присущее молодёжному поколению, – предрасположенность к новому, нетерпимость к рутине, динамизм, импульсивность. В этот период у молодого человека возникает проблема выбора жизненных ценностей. Юность стремится сформировать внутреннюю позицию по отношению к себе, другим людям; определяется место среди категорий: добро, зло, честь, достоинство, право, долг.

Основные потребности этой возрастной группы: общение, выбор профессии и будущего спутника жизни, эмоциональная разрядка и отдых, участие в социально-значимых событиях и возможность самостоятельного решения проблем. Социализация молодежи в досуге есть не менее сложный процесс, чем учеба и труд. Во временных коллективах досуг является существенным звеном социального воспитания личности, стимулом его творческого, интеллектуального, духовно-нравственного, физического развития, процессом, направленным на углубление и расширение знаний, гуманизацию чувств и поступков.

Таким образом, проблема студенческого досуга нас интересует не как “наполняемость” свободного времени студента, а как время “работающее на него”, время “социального воспитания”.

В учебных заведениях студенческий досуг должен являться важнейшим звеном воспитательной работы. Воспитательная работа должна носить системный плановый характер. Заниматься ей должен весь педагогический коллектив: администрация, заведующие отделениями, профессорско-преподавательский состав руководители допризывной подготовки и физического воспитания. Желательно, чтобы в процессе воспитательной работы в рамках студенческого досуга участвовали педорганизатор досуга, воспитатели и социальные педагоги, работники музея и библиотеки, руководители творческих кружков, психологи, т.е. создавались оптимальные условия для формирования у студентов нравственности и трудолюбия, развития общей культуры и творческой одаренности, реализации интеллектуального и творческого потенциала.

Также в рамках воспитательной работы в процессе культурно-досуговой деятельности необходимо тесное и творческое сотрудничество педагогического коллектива с советом студенческого самоуправления, студенческим оперативным отрядом, студкомом общежития, независимым профсоюзом студентов, что помогает выявлению лидерских качеств, формированию гражданского самосознания студентов.

Необходимо поддержание отношений с культурно-досуговыми учреждениями города – театрами, кинотеатрами, музеями, выставочными залами и так далее.

Среди массовых форм культурно-досуговой деятельности наиболее распространенными являются: концерты, развлекательно-игровые программы, вечера отдыха, дискотеки, литературные гостиные, экскурсии и так далее.

Все большей популярностью во время досуга у учащейся молодежи пользуются так называемые “центры психологической разгрузки”. Создание таких центров оказывает значительное влияние на формирование личности студента, его социальное воспитание.

Очень большой потенциал для реализации социального воспитания учащейся молодежи имеют спортивно-оздоровительные мероприятия. Их проведение и организация – также совместная задача образовательного учреждения и представителей студенчества.

Естественно, что нельзя обойтись и без работы “Клуба Веселых и Находчивых” как одной из самых популярных форм проведения досуга у студентов.

Таким образом, воспитательный процесс в рамках культурно-досуговой деятельности требует тесного взаимодействия всех его участников и обязательного учета интересов студенчества.

Такой подход обеспечит достижение одной из главных целей каждого учебного заведения – формирование конкурентоспособного специалиста.

В рамках проведенного нами исследования “Современный досуг” были получены следующие результаты. Из общего количества опрошенных студентов 28% посещают специализированные группы, организованные в их учебных заведениях (кружки, секции и т.д.); 58% посещают мероприятия, организуемые в рамках вуза в целом, недели посвященные различным наукам, конференции, профильные мероприятия и т.д.); остальные 14% – практически не бывают на мероприятиях, организуемых учебными заведениями. Полученные результаты означают, что подавляющее большинство студентов посещают культурно-досуговые мероприятия, организуемые их учебными заведениями. Следовательно, необходимость и значимость организованной работы направленной на социальное воспитание студентов в условиях культурно-досуговой деятельности не может вызывать сомнений. Здесь важно, что все мероприятия, организуемые учебным заведением, несут свою смысловую нагрузку, преследуют свои воспитательные цели: расширение кругозора в области получаемой специальности, развитие духа соревнования, воспитание эстетического вкуса, пропаганда здорового образа жизни, развитие чувства юмора, познавательной активности.

По результатам опроса отмечается, что досуговые предпочтения были отданы спорту, дискотекам, мероприятиям развлекательного характера.

В сложившихся условиях задачей первостепенной важности является изучение духовных потребностей студенческой молодежи, так как если практические шаги по обновлению общества не будут опираться на реальные потребности молодых людей, не будут соответствовать их интересам, то вряд ли они будут реализованы на практике.

Таким образом, большое значение приобретает социально-психологический подход к массовой работе организаторов досуга, позволяющий опираться на такие механизмы как коллективная эмоция и общественный настрой.



Виктория Занченко,

Инженерно-педагогический факультет, гр. И-413

Научный руководитель: к.пед.н., доц. В.А.Бурляева

(Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт)
ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ АДАПТАЦИЯ СТУДЕНТОВ ПРИ НЕПРЕРЫВНОМ ОБРАЗОВАНИИ
Система образования России на современном этапе переживает серьезные изменения, отражающие два кризиса в стране – социальный и культурный. Наряду с процессами дифференциации, профилизации и регионализации в образовании, важнейшее значение приобретают интеграционные процессы в сфере общего и профессионального образования. Проявления интеграционных процессов в современной образовательной практике разнообразны. Активно проявляются эти процессы там, где имеют место разнообразные формы взаимодействия учреждений науки и практики, учреждений, реализующих образовательные программы различного уровня.

Стратегия развития системы профессионального образования России, рассматриваемая в рамках общей Концепции модернизации российского образования на период до 2010 года, недостаточно внимания уделяет особенностям различных секторов профессионального образования, имеющих существенно специфичные цели, задачи и процедуры функционирования в условиях рыночной экономики.

Становление рыночных отношений привело к глубоким структурным изменениям в экономике и социальной сфере – появлению малых и средних предприятий, активному развитию сферы услуг, созданию финансовой инфраструктуры и т.д. Процессы реструктуризации, сопровождающиеся кризисными явлениями в производстве государственной экономики, вызвали необходимость перепрофилизации профессионального образования, направленной на подготовку более широкой гаммы профессионально и жизненно самоопределившихся специалистов, активных субъектов на рынке труда.

Таким образом, изменение содержания профессионального образования вызывается несколькими причинами.

С позиции общества – содержание профессионального образования должно обеспечивать подготовку не только квалифицированных и компетентных профессионалов, но и образованной и культурной личности.

С позиции многоукладного производства – содержание образования должно отвечать требованиям автономной, самостоятельной, творческой, социально-адаптированной профессиональной деятельности.

С позиции обучающихся – содержание профессионального образования должно реализовывать их профессиональные потребности и гарантировать достижение профессионального мастерства.

Педагогические проблемы, связанные с развитием профессионального образования, особенностями его переориентации отражены в работах: П.Атутова, С.Батышева, А.Беляевой, Ю.Васильева, Ю.Васильева, Б.Вульфсона, Э.Зеера, В.Кальней, З.Мальковой, М.Махмутова, А.Новикова, В.Полякова и других авторов.

Переход к рыночной экономике обостряет актуальность проблемы качественного обучения в системе непрерывного профессионального образования с целью подготовки социально и профессионально мобильных специалистов.

Основными требованиями к содержанию базового профессионального образования в новых социально-экономических условиях являются: социально-экономические; психолого-педагогические; технико-технологические.

Анализ требований, предъявляемых к специалисту с точки зрения личности, общества и развивающегося производства показывает, что конкурентоспособный специалист это не просто специалист, подготовленный к выполнению определенных видов работ, а специалист, способный мобильно адаптироваться к изменениям, происходящим в технологии и обществе.

Одним из направлений развития системы непрерывного профессионального образования является повышение эффективности работы по профессиональной адаптации, поскольку от этого зависит отношение к профессии и к учению, качество знаний, умений и навыков, устойчивость профессиональной направленности личности. Профессиональная адаптация – вхождение в профессию, освоение новой социальной роли, профессиональное самоопределение, формирование социально и профессионально важных качеств, опыта самостоятельного выполнения профессионально-педагогической деятельности.

Для формирования готовности студентов к профессиональной адаптации определены внутри образовательного учебного процесса организационно-педагогические условия, способствующие эффективному развитию необходимых умений и навыков личности. Критериями оценки готовности студентов для обучения на каждом новом уровне квалификации при непрерывном профессиональном образовании являются: степень усвоения той части деятельности специалиста на предыдущей ступени, которая необходима для успешной учебы на последующей; уровень качеств личности, обусловленных требованиями к новой профессии; способность к учебной деятельности на новой ступени обучения.

Исторические закономерности социально-экономической, экологической, политической жизни в России способствовали переходу к новой образовательной парадигме, личностно-ориентированнному подходу. Все чаще исследователи в области педагогики, социологии и психологии обращаются к личности, индивидуальным свойствам преподавателя высшей школы.

Исследованием проблемы способностей занимались такие выдающиеся теоретики психологии как: Б.Теплова, С.Рубинштейна, А.Леонтьева, Б.Ломова. Педагогические способности стали предметом специального рассмотрения в работах Н.Куликова и Н.Левитова. Способностями, необходимыми в научной работе занимались Н.Кузьмина, З.Есарева и др.

Разработка технология адаптации позволяет повысить качество профессиональной подготовки, рассматриваемой нами как результат в реализации тех требований, которые предъявляет рынок труда к специалисту, общество – к личности, и личность – условиям своей будущей деятельности.



Денис Самолов,

6 курс індустріально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. І.О.Бойко
ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ СВІТОГЛЯДНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ У ВНЗ
Розвиток сучасного суспільства вимагає підвищеної уваги до світу особистості. Можна спостерігати наявність особистісних тенденцій як в культурі в цілому, так і в освіті зокрема. Водночас є тут і свої проблеми та суперечності. Десятирічна практика освітянських реформ, здійснених у незалежній Україні, не могла не торкнутись такої важливої проблеми, як підготовка вчителя. При цьому загальна модель підготовки майбутнього педагога залишилася практично незмінною. ЇЇ ж наповнення, організація і зміст – принципово нові. Саме вони й формують світоглядну культуру вчителя зовсім іншого спрямування, загальнокультурної та ідеологічної якості [2]. І хоч ми маємо яскраві зразки реалізації світоглядної спрямованості навчально-виховного процесу в провідних університетах держави, про повну і суцільну ефективність світоглядної підготовки майбутнього вчителя, на жаль, говорити можна лише умовно. У багатьох випадках вищі навчальні заклади просто уникають світоглядної проблематики або ж обходяться простими коментаріями щодо неї. Для того, щоб правильно будувати педагогічний процес, щоб зрозуміти сутність та структуру світоглядної культури особистості, необхідно звернути увагу на психологічні підходи до процесу становлення персональної світоглядної культури з метою визначення її соціально-психологічної структури, критеріїв, показників і механізмів розвитку особистості в умовах навчання у ВНЗ.

Розвиток інтелектуальних і комунікативних умінь і навичок, мотиваційних та емоційно-вольових властивостей і рис особистості визначається психологами як невід’ємна умова її світоглядного самовизначення. Воно відбувається в процесі діяльності – пізнавальної, комунікативної, професійної та ін. При цьому особливо підкреслюються якості свідомого ставлення до самого себе і розвинутої самосвідомості особистості, її властивості рефлексій, що виявляють характер світоглядних уявлень людини про самого себе і власне місце у світі. Дані якості і властивості, за Б.Ананьєвим, найбільш глибоко пов’язані з метою життя і діяльності особистості, її ціннісними орієнтаціями й установками, виконують функцію саморегуляції і самоконтролю, забезпечують цілісність і безперервність персонального саморозвитку [1]. Отже, умовою формування світоглядної спрямованості особистості в навчальному процесі визначається забезпечення інтегративного розвитку інтелекту, емоцій і волі тих, хто навчається. Практичною основою при цьому виступає організована навчальна діяльність. У її процесі педагоги створюють умови для духовного наповнення змісту потреб, особистісних значень і ціннісних орієнтацій, формування суспільно-значущих мотивів і принципів діяльності. На цій базі виробляється персональна готовність тих, хто навчається до дій і вчинків на духовно і соціально-ціннісній основі світогляду.

У 1990-ті роки у вітчизняній психології інтегративна особистісна характеристика, що виявляє високий рівень майстерності виконання особистістю певної діяльності, вводиться поняття компетентності. Так, характеризуючи професійну компетентність, Е.Павлютенков визначає її як форму виконання фахівцем своєї діяльності, обумовлену глибокими знаннями їм властивостей перетворюваних предметів, вільним володінням змістом своєї праці (функціями, видами і засобами діяльності), а також відповідністю цієї праці професіонально важливим якостям фахівця [3].

Таким чином культурний саморозвиток особистості є умовою світоглядно цілісного-гносеологічного, емоційно-ціннісного, дієво-активного освоєння людиною “самого змісту суспільного життя, відображеного в системі духовних цінностей і ідеальних еталонів норм стосунків, зразках матеріальної і духовної культури, суспільно підтримуваних і відтворювальних”. Завдяки цьому особистість опановує культурними способами “входження в суспільство”. Разом із тим, вона розкривається як самобутня індивідуальність, яка активно і творчо проявляє себе в житті, в унікальних і неповторних способах життєдіяльності, “в авторському прочитанні” соціокультурних норм і вимог і усвідомленої саморегуляції поведінки і діяльності на їх основі.

Наступним етапом нашого дослідження може бути виявлення педагогічних умов та технологій, які б змогли забезпечити персональний світоглядний розвиток особистості в процесі навчання. Для цього можливо розглянути не тільки психологічні, але й педагогічні підходи до формування та становлення світогляду особистості, світоглядної культури самого вчителя. Формування такої культури – чи не найважливіший складник підготовки майбутнього педагога, вихователя, наставника учнівської та студентської молоді.
ЛІТЕРАТУРА

1. Ананьєв Б.Г. Человек как предмет познания. – Л. : Изд-во ЛГУ им.Жданова,1968. – 340 с.

2. Дорогань С. Світоглядна культура майбутнього вчителя // Вища освіта України. – К., 2002. – №4. – С. 13-15.

3. Павлютенков Е.М., Крыжко В.В. Рабочая книга руководителя школы. – Запорожье: ЗОИУУ, 1997. – 93 с.



ПЕДАГОГІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ
Наталія Салтан,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Науковий керівник к.п.н., проф. В.В.Крижко
ГОТОВНІСТЬ КЕРІВНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ДО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
В останнє десятиліття в Україні стає актуальною та провідною ідея професійної підготовки керівників загальноосвітніх навчальних закладів, яка може здійснюватися в два етапи: набуття вищої педагогічної освіти та додаткової вищої освіти в галузі менеджменту організацій.

Інноваційна діяльність освітніх закладів є одним із стратегічних напрямів в освіті. Це є умовою виживання освітнього закладу, гарантією соціальної безпеки її вихованців та всіх учасників педагогічного процесу [3, с.19].

У загальноосвітніх навчальних закладах практично ще немає менеджерів. Є управлінці в особі директора, його заступників, педагогів. Але проблема зміни директорського, командного менталітету на менеджерський вже достатньо актуальна [2].

Статистично в Україні професійно здійснюють управлінську діяльність в установах освіти лише 1% осіб [4], які набули відповідної спеціальності “керівник навчального закладу” або “менеджер освіти”. Тому дана проблема є актуальною і потребує масштабного вирішення.

Об’єктом нашого дослідження є готовність (рівень готовності) керівників загальноосвітніх навчальних закладів до управління інноваційною діяльністю.

Це логічно визначає і предмет дослідження – обґрунтування змісту функціональної готовності керівників загальноосвітніх навчальних закладів до управління інноваційною діяльністю.

Мета дослідження – визначити основні психолого-педагогічні та професійні чинники змісту і структури готовності керівника ЗНЗ до управління інноваційною діяльністю.

При здійсненні дослідження ми користувалися двома групами методів: теоретичні: вивчення й аналіз філософської, соціологічної, педагогічної, економічної і психологічної літератури та джерел із обраної проблеми, порівняння, узагальнення; емпіричні: вивчення досвіду з питань управління, спостереження, бесіди, анкетування.

Фабулою дослідження виступає розуміння нами поняття готовності як надзвичайно складного особистісного утворення, що включає в себе усвідомлено мотиваційний, змістовно-діяльнісний, інтелектуальний, комунікативно-методичний, результативний та прогностичний компоненти

Готовність керівника загальноосвітнього навчального закладу до управління інноваційною діяльністю характеризується сукупністю його особистісних якостей щодо даного виду діяльності.



Таблиця 1

Визначення рівня готовності керівників загальноосвітніх навчальних закладів

Рівні готовності

Компоненти змісту готовності

Мотиваційно-діяльнісний

Когнітивний

Особистісний

І рівень: недостатній



Бажання брати участь у розробці чи впровадженні інноваційних освітніх проектів (програм) регіонального рівня

Знання теоретичних засад педагогічної інноватики



Недостатній рівень творчих здібностей особистості

ІІ рівень: достатній



Бажання брати участь у розробці чи впровадженні інноваційних освітніх проектів (програм) регіонального й державного рівнів

Знання теоретичних основ менеджменту освітніх інновацій



Достатній рівень творчих здібностей особистості

ІІІ рівень: високий



Бажання брати участь у розробці й впровадженні інноваційних освітніх проектів регіонального, державного й міжнародного рівнів

Знання і вміння застосовувати теоретичні засади педагогічної інноватики й менеджменту

Високий рівень творчих здібностей особистості

Керівник інноваційного загальноосвітнього навчального закладу – це творча високоосвічена особистість, яка має володіти сучасними знаннями і вміннями в галузі менеджменту й інноваційної педагогіки, мати високі моральні, естетичні, комунікативні, світоглядні та інші якості [3, с.56].

Керівник, який демонструє високий рівень до управління інноваційною діяльністю за кожною компонентою окремо, відповідно, у більшості випадків, більш готовий до успішного управління загалом.

Визначення рівня готовності керівників загальноосвітніх навчальних закладів до управління інноваційною діяльністю ми проводили за методиками Л.Даниленко [1, с.58].

Зміст готовності керівника ЗНЗ до управління інноваційною діяльністю розглядається нами як інтегративна характеристика високої мотивації до інноваційної освітньої діяльності та управління нею, професійних знань і вмінь із управління інноваційними процесами.

Таким чином, за нашим дослідженням, керівники загальноосвітніх навчальних закладів, як правило, навчаються керувати інноваційними процесами за реальних умов і тому досягають кращих результатів у вивчені теорії менеджменту, інноваційних технологій в освіті, в управлінні, сучасних педагогічних технологій.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Даниленко Л.І. Менеджмент інновацій в освіті. – К.: Шк. світ, 2007. – 120 с.

  2. Крижко В.В. Теорія та практика менеджменту в освіті. Навч. посібник. Вид. 2-ге допрацьоване. – К.: Освіта України, 2005. – 256 с.

  3. Нові стратегії розвитку / Упоряд. Г. Сиротенко. – К.: Шк. світ, 2007. – 128 с.

  4. Управління експериментальною діяльністю ЗНЗ / Упоряд. Н.Мурашко. – К.: Шк. світ, 2007. – 128 с.



Марія Кузнєцова,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Керівник: к.пед.н., доц. І.Ф.Шумілова
ОСНОВНІ ШЛЯХИ УПРАВЛІННЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЮ ШКОЛОЮ НА ДЕМОКРАТИЧНИХ ЗАСАДАХ
Сучасний світ змінюється дуже швидко. Шкільна освіта опинилась перед вибором нових пріоритетів: спеціалізації, диференціації, інформатизації, гуманізації, демократизації, профілізації і т.д. Соціально-економічні умови розвитку сучасного українського суспільства висувають нові вимоги до розвитку шкіл, а отже, і до їх керівництва.

У Законі України “Про освіту” від 23 березня 1996 року зазначено: “Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами” [1, с.4-5].

У статті №6 цього ж Закону визначаються основні принципи освіти, одними з яких є принципи “гуманізму, демократизму, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей” [1, с.4-5].

Принцип демократизації управління зорієнтований на залучення всіх організаторів і учасників управлінського процесу до активної постановки й розв’язання актуальних проблем управління, внесення пропозицій, формування новаторських ідей, інноваційних підходів та способів їх реалізації тощо [2; с.166].

Метою демократизації управління школою є підвищення відповідальності кожного члена колективу за доручену справу – справу виховання підростаючого покоління, формування активної життєвої позиції, підготовки учнів до самостійного життя.

Проблемами демократизації управління цікавились Т.Рабченюк, Б.Полубояров, М.Поташник, О.Асмолов, М.Боришевський, В.Юрченко, О.Суська, М.Коломинський, Л.Гриневич та ін.

Успіх демократизації внутрішньошкільного управління і всього шкільного життя у великій мірі зумовлюється позицією директора, стилем його роботи, компетентністю, розумінням суті демократичних перетворень, стилем взаємовідносин з людьми, умінням розподіляти обов’язки, переконаністю в необхідності широкого обговорення управлінських рішень, рівнем його демократичної культури, умілою роботою щодо розвитку самоврядування педагогічного колективу.

Велике значення при реалізації принципу демократизації має педагогічна рада (постійно діючий колегіальний орган управління навчальним закладом) [3, с. 34]. Головним завданням педагогічної ради є об’єднання зусиль педагогічного колективу школи на піднесення рівня навчально-виховної роботи, впровадження в практику досягнень педагогічної науки і передового досвіду [3, с.35].

Одним з визначальних факторів, який впливає на створення ефективної і гнучкої системи внутрішньошкільного управління, є морально-психологічний клімат колективу, про створення якого повинен дбати директор. Ознаками позитивного мікроклімату педагогічного колективу є: довіра і висока вимогливість членів колективу один до одного; доброзичливість і ділова оцінка кожного; вільне висловлення думки при обговоренні питань клективного життя; відсутність натиску керівників на підлеглих, визнання за ними права приймати рішення, значимі для колективу [4, с.37-46].

На думку Т.Рабченюк, однією з поширених помилок в розумінні процесу демократизації управління школою є відмова від контролю як функції управління. Контроль залишається невід’ємною, органічною частиною управлінського процесу й передбачає отримання керуючою підсистемою інформації про результативність проведеної роботи. Демократизація управління школою означає лише зміну ролі внутрішньошкільного контролю як частини управлінської праці [4, с.142].

Процес переходу сучасної системи управління загальноосвітніми навчальними закладами до демократизації управління вимагає постійного пошуку шляхів його вдосконалення. Скільки б не намагались педагоги знайти оптимальні способи вирішення цієї проблеми, все одно суспільство, що змінюється створює нові умови, що спонукають до нової системи освіти, а звідси й до нової системи управління загальноосвітнім навчальним закладом.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Закон України “Про освіту”. – К.: Генеза, 1996. – 36 с.

  2. Карамушка Л.М. Психологія освітнього менеджменту: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004. – 424 с.

  3. Методичний порадник для керівників шкіл / Упорядники: Л.В.Вознюк, О.Л. Козловська, Л.М. Харлаш. – Дніпропетровськ: Промінь, 2002. – 82 с.

  4. Рабченюк Т.С. Демократизація внутрішньошкільного управління: – К.: КМУЦА, 1997. – 373 с.



Станіслав Могильовцев,

1 курс факультету комп’ютерних

технологій та систем.

Наук. керівник: к.п.н., доц. С.Г.Улюкаєв


ІНФОРМАЦІЯ У СИСТЕМІ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКОГО РІШЕННЯ
Для прийняття будь-якого рішення потрібна інформація, притім, чим складнішим є рішення, тим більшим має бути обсяг необхідної інформації. На підставі вищезазначеного проблему можна сформулювати так: необхідність забезпечення (підтримки) прийняття рішень інформацією, що належним чином відібрана, узагальнена, систематизована і проаналізована, тобто придатна для прийняття правильного й обґрунтованого рішення в кожній конкретній ситуації. Ще однією проблемою є своєчасність інформації.

У зв’язку з цим можна поставити таку мету розв’язання даної проблеми: визначити способи найбільш ефективного збору, систематизації й аналізу інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень.

Метою дослідження є – розгляд вимог до інформаційного забезпечення процесу прийняття управлінського рішення та використання інформаційних технологій в управлінні.

Інформація (від лат. Informatio – роз’яснення, виклад) – відчужене знання, виражений визначеною мовою у виді знаків алфавіту, записане на матеріальному носієві, доступне для відтворення без участі автора і передане до каналів суспільної комунікації [1; 5].

У сучасних умовах важливою галуззю науки стало інформаційне забезпечення, що являє собою збір і переробку інформації, необхідної для прийняття обґрунтованих управлінських рішень.

Інформація є основою для підготовки відповідних доповідей, звітів, пропозицій для вироблення і прийняття управлінських рішень.

Зміст кожної конкретної інформації визначається потребами управлінських ланок і управлінських рішень, що виробляються. До інформації пред’являються такі вимоги: стислість, чіткість формулювань, своєчасність надходження; задоволення потреб конкретних керуючих; точність і вірогідність, правильний добір початкових відомостей, оптимальність систематизації і безперервність збору й обробки зведень [2, с.86].

Управлінські рішення – це результат конкретної управлінської діяльності менеджера. Прийняття рішень є основою управління. Вироблення і прийняття рішень – це творчий процес у діяльності керівника будь-якого рівня, що включає: вироблення і постановку мети; вивчення проблеми на основі отриманої інформації; вибір і обґрунтування критеріїв ефективності (результативності) і можливих наслідків прийнятого рішення; обговорення з фахівцями різних варіантів рішення проблеми (задачі); вибір і формулювання оптимального рішення; прийняття рішень; конкретизація рішення для його виконавців. [3, с.173]

Технологія менеджменту розглядає прийняття управлінських рішень як процес, що складається з трьох стадій: підготовка рішення, ухвалення рішення, реалізація рішення.

На підставі усього, сказаного вище можна зробити такий висновок: поставлена проблема, тобто забезпечення процесу ухвалення рішення інформацією, що відповідає усім вимогам – цілком розв’язувана. У даний час ця проблема зважується за допомогою використання сучасної електронно-обчислювальної техніки, створення різних баз даних, експертних систем і систем підготовки прийняття рішень. Подібні способи дозволяють досить просто, а головне швидко збирати, обробляти й аналізувати існуючу інформацію.

Поряд із усіма перевагами дане рішення проблеми має і свої недоліки. Одним із таких недоліків є необхідність одержання нових знань керівниками, що вимагає багато часу. З іншого боку, повна автоматизація процесу прийняття рішень породжує багато проблем соціального плану, зокрема це приводить до скорочення часу, що затрачається на спілкування з іншими людьми. А це, із погляду психології, погано впливає на психологічний стан людини і знижує його бажання працювати в подібному режимі, і, отже, до зменшення ефективності роботи.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Боринец С.Я Информатизация систем управления и принятие решений в бизнесе: социальный и методологический аспекты. Учебник. – М.: Астра, 1994. – 305 с.

  2. Карминский А.М., Нестеров П.В. Информатизация бизнеса. – М.: Омега, 1997. – 228 с.

  3. Киреев И. Информатизационные системы в бизнесе. – М.: ИИТ, 1997. – 390 с.



Анастасія Полоцька,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.Б.Голік
СИСТЕМА ОЦІНЮВАННЯ ЯКОСТІ УПРАВЛІННЯ

НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ
Проблематика якості управління школою дуже актуальна для самих керуючих, конкретних керівників шкіл, тому що вона кидає серйозний виклик їх професіоналізму і компетентності.

Важливість та актуальність цього завдання підтверджена кількома державними актами та програмами, зокрема: указами Президента України “Про Національну доктрину розвитку освіти” від 17 квітня 2002 р. № 347; Наказом Міністерства освіти і науки України “Про затвердження Орієнтовних критеріїв оцінювання діяльності загальноосвітніх навчальних закладів” від 14 лютого 2005 р. № 99 та ін.

Сучасна модернізація державної системи освіти, введена атестація навчальних закладів і складнощі, що виникають у процесі самооцінки діяльності школи, зумовлюють актуальність досліджуваної проблеми. Це і зумовило вибір теми роботи – “Система оцінювання якості управління навчальним закладом”.

Об’єкт дослідження – процес управління навчальним закладом.

Предмет дослідження – оцінювання якості управління навчальним закладом.

Мета дослідження: визначити підходи щодо оцінювання ефективності функціонування навчального закладу, сформулювати та систематизувати сутність понять ”управління“, “управління навчальним закладом”, “якість управління”, “система оцінювання якості управління”.

Виходячи з теми статті, поставлено такі завдання: 1) сформулювати та конкретизувати такі поняття, як ”управління“, “управління навчальним закладом”, “якість управління”, “система оцінювання якості управління”; 2) визначити ознаки управління, підходи щодо оцінювання ефективності функціонування навчального закладу; 3) визначити коло параметрів, які найбільш повно характеризують діяльність навчального закладу і підлягають оцінці та обрати певні критерії їх оцінювання; 4) подати чіткі критерії оцінювання діяльності навчального закладу; 5) сутність управління школою – основа розуміння якості внутрішкільного управління [3].

Сучасні тлумачні словники з управління дають таке визначення даного терміну: “управління школою – це цілеспрямований вплив керівника школи на діяльність шкільного колективу на навчально-виховний процес із метою забезпечення максимального результату в навчанні та вихованні учнів” [5].

Отже, які б проблеми не виникали у процесах розвитку освіти країни, їх розв’язання безпосередньо залежить від якості управління.

Якість управління відбиває безліч його різних характеристик. Однією з найважливіших є професіоналізм управління.

Але професіоналізм управління – це не тільки діяльність менеджера чи його особистих якостей, реалізованих у цій діяльності. Професіоналізація управління одна з помітних і важливих тенденцій розвитку сучасного управління, що охоплює більшість з яких, якщо не всі його сторони та характеристики [2].

Технологія оцінювання результативності діяльності суб’єктів навчально-виховного процесу має ґрунтуватися на порівнянні реальних результатів діяльності із бажаними.

Щоб оцінити результативність діяльності школи, треба визначити коло параметрів, які найбільш повно характеризують діяльність його суб’єктів і підлягають оцінці, та обрати певні критерії їх оцінювання.

Одними з основних параметрів ефективності діяльності школи є рівні навченості та вихованості учнів, ступінь підготовленості учнів до інтелектуальних випробувань.

Для школи особливої уваги набувають соціальні параметри: суспільний рейтинг школи серед інших загальноосвітніх навчальних закладів та індекс конкурсної ситуації.

Істотне значення для шкіл як навчальних закладів, де навчаються здібні та обдаровані учні, мають науково-педагогічні параметри: рівень кваліфікації та педагогічної майстерності педагогів, кількість педагогів, які виконують науково-пошукову роботу, рівень впровадження педагогічних інновацій та кількість авторських доробок педагогів.

Користь оцінювання в системі освіти полягає в тому, що його результати дають змогу працівникам місцевих управлінь освіти, директорам шкіл і вчителям поліпшити суть освітніх програм та якість навчального процесу в місцевих управліннях освіти, школах та класах [1].

Обґрунтування критеріїв і показників ефективності навчально-виховного процесу ускладнюється специфікою педагогічної діяльності та особливостями теорії, яка їх описує.

Не все в освітній діяльності може бути оцінено з позицій загальнозначущих положень педагогічної теорії. Тому в кожному регіоні орієнтовні критерії можуть бути адаптовані до місцевих умов шляхом уведення додаткових критеріїв оцінки освітньої діяльності [4].

Для адекватного оцінювання діяльності школи створено систему оцінки та оцінювання, яка спонукає діяльність навчального закладу до результативності, прагнення до вищих досягнень, оприлюднення власного успіху [1]. Науковці переконані, що жодна з відомих систем оцінювання не є абсолютно досконалою.

Виходячи із загального визначення системи, система оцінювання тлумачиться як складне поняття, що охоплює види оцінювання, функції оцінювання (заохочувальну, соціальну, виховну тощо), шкалу оцінювання, процедури, суб’єктів оцінювання тощо.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Дейвід Хопкінз. Оцінювання для розвитку школи // Директор школи. – 2006. – №3. – С. 14-15.

  2. Коротков Е. “Управління якістю освіти”. Концепція якості освіти // Підручник для директора. – 2006. – №7. – С. 4-65.

  3. Крижко В.В. Аксіологічний потенціал державного управління освітою. Навч. Посібник // Крижко В.В., Мамаєва І.О. – К.: Освіта України, 2005.

  4. Матвієнко П. Проблеми оцінювання діяльністю навчального закладу // Директор школи -2002. – №37. – С. 11-13.

  5. Островєрхова Н.М., Даниленко Л.І. Ефективність управління загальноосвітньою школою: соціально-педагогічний аспект. – К.: Школяр, 1996.


Тетяна Шадріна,

6 курсу соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н, доц. С.Г.Немченко
ПРОФЕСІЙНО-КОМУНІКАТИВНІ ЯКОСТІ ДИРЕКТОРА

СЕРЕДНЬОЇ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ
Сучасне реформування шкільної освіти, викликане потребами суспільної практики, вимагає високої якості фахового спілкування – особливого виду педагогічної діяльності.

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що практичне розв’язання завдань сучасної освіти, зокрема, середньої загальноосвітньої школи, можливе за умови належної підготовленості керівників, здатних ефективно здійснювати управління школою, організовувати діяльність особистості, групи, колективу в складних умовах сьогодення. Аналіз відповідної наукової літератури (В.Агеєв, Н.Бахарєва, О.Бодальов, Ю.Буган, Ю.Ємельянов, Б.Єремєєв, І.Зарецька та ін.) показує, що проблема управлінської діяльності керівника є предметом дослідження багатьох вчених. Проте не досить вивченими є аспекти, пов’язані зі специфікою професійно-комунікативних якостей керівника загальноосвітньої школи в реальній управлінській практиці, його комунікативного потенціалу в навчально-виховному процесі.

Визначення впливу комунікативних якостей керівника школи на ефективність його управлінської діяльності становить наукову проблему, розв’язання якої сприятиме поглибленню прикладних знань із соціальної психології. У зв’язку з цим, нами обрано тему дослідження „Професійно-комунікативні якості директора середньої загальноосвітньої школи”.

Об’єктом нашого дослідження є процес формування професійно-комунікативних якостей директора середньої загальноосвітньої школи.

Предмет дослідження – умови формування професійно-комунікативних якостей директора середньої загальноосвітньої школи.

Мета дослідження: виявлення професійно-комунікативних якостей директора середньої загальноосвітньої школи, необхідних йому для успішної управлінської діяльності.

Завдання: дослідити комунікативні процеси в теорії та практиці роботи директора середньої загальноосвітньої школи.

Комунікативність – професійно-особистісна якість керівника, що характеризується потребою в спілкуванні, здатністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовників, відчувати задоволення від спілкування [1, с.130]. Будь-який керівник школи повинен володіти культурою спілкування. Спілкування – основна форма людського буття. Відсутність або недостатність спілкування може деформувати людську особистість. Спілкування лежить в основі практично всього, що ми робимо, і служить життєво важливій меті і встановленню взаємозв’язків і співробітництву людей.

Керівники за родом своїх занять мають від 50 до 90% робочого часу витрачати на спілкування. Управлінське спілкування в своїй основі – це ділове, рольове спілкування, тобто спілкування між співрозмовниками, які займають соціальні позиції співпідпорядкованості або відносної залежності, виходячи з виконуваних соціальних ролей, спрямоване на оптимізацію процесу управління та розв’язування проблем спільної діяльності в організації.

Основними функціями управлінського спілкування є: видача розпорядницької інформації; одержання зворотної інформації про хід і підсумки реалізації розпорядницької інформації; видача оцінної інформації про підсумки реалізації завдання. Перша функція в управлінському спілкуванні присутня завжди, вона є головною та провідною. Друга та третя функції можуть і не бути в тому чи іншому конкретному акті управлінського спілкування [2, с.98]: [4, с.7]; [5, с.5]. Виділяють три взаємозалежні сторони спілкування: перцептивну, комунікативну, інтерактивну [5, с.8-9].

Перцептивна сторона спілкування полягає в прийнятті зовнішніх ознак та поведінки співрозмовника, на основі яких ми ніби “читаємо” внутрішній світ людини, намагаємося зрозуміти та виробити власне емоційне ставлення до сприйнятого. Комунікація в управлінні – це обмін інформацією, у результаті чого керівник одержує інформацію, необхідну для прийняття ефективних рішень, і доводить їх до співробітників [4, с.9]. Інтерактивна сторона спілкування передбачає контакти між керівником і підлеглими, які не обмежуються лише потребами в передачі інформації, а є спонуканнями до дії та регуляторами їх поведінки [3, с.208].

Отже, оволодіння перцептивною, комунікативною та інтерактивною сторонами спілкування формують у директора середньої загальноосвітньої школи такі професійно-комунікативні якості, як: порядність, гнучкість у стосунках, справедливість, відповідальність, повага до людей, вимогливість до підлеглих та ін. [6, с.84]. Сучасний керівник школи має бути людиною високої культури та всебічної освіченості, мати широкий світогляд, духовне багатство, моральне обличчя, знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях.


ЛІТЕРТУРА

  1. Зязюн І.А., Крамущенко Л.В., Кривонос І.Ф., та ін. Педагогічна майстерність: Підручник. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К.: Вища шк., 2004. – 422 с.

  2. Корніяка О. Культура педагогічного спілкування – особлива турбота директора школи // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2001. – №5-6. – С. 98-103.

  3. Максименко С.Д. Загальна психологія: Підручник. – 2-ге вид., перероб.і доп. – Вінниця: Нова Книга, 2004. – 704 с.

  4. Приходько В.М., Приходько М.І. Комунікативна компетентність керівника навчального закладу як основа професійної культури спілкування // Управління школою. – Вересень 2007. – №25 (181). – С. 6-11.

  5. Урбанович О. Управлінське спілкування в діяльності керівника // Підручник для директора. – Серпень 2006. – №3. – С. 4-14.

  6. Шкурко Я. Комунікативні характеристики жінки-директора: вплив на особливості управлінської взаємодії // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2004. – №4. – С. 80-85.



Сергій Роман,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. І.Ф.Шумілова
УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

ДЛЯ МАЛИХ МОНОФУНКЦІОНАЛЬНИХ МІСТ
Сучасний керівник навчального закладу постає перед нами як головний менеджер освітнього процесу, який виконує певні функції управлінської діяльності, а саме: організаційну, виховну, освітню, інформаційну. Він створює можливості для розвитку творчих здібностей усіх, хто виконує нелегку працю – навчає та виховує памолодь. [1, с.79]

Актуальність дослідження зумовлена сучасними вимогами до управлінської діяльності персоналом і визначення рівня компетентності керівника школи.

Об’єктом нашого дослідження є процес управління персоналом навчального закладу для малих монофункціональних міст.

Предмет дослідження: психолого-педагогічні умови управління персоналом навчального закладу для монофункціональних міст.

Метою дослідження є виявлення особливостей управління персоналом навчального закладу в монофункціональному місті.

Завдання: розкрити сутність поняття “управління персоналом”, дослідити форми, методи, прийоми управління персоналом навчального закладу, визначити структуру управління персоналом навчального закладу нового типу.

Розкриття та осмислення змісту поняття “управління персоналом навчального закладу” потребує попереднє визначення базових термінів: “управління”, “персонал”, “управління персоналом” тощо.

Аналіз теоретичних праць Є.Павлютенкова, В.Крижка, А.Урбановича свідчить про те, що управління це: процес впливу на систему з метою переведення її в новий стан або для підтримки її в якомусь установленому режимі; цілеспрямована діяльність усіх суб’єктів, спрямована на забезпечення становлення, стабілізації, оптимального функціонування і розвитку школи; цілеспрямована й чітко скоординована робота вчителів і колегіальних органів школи та інших навчальних закладів, підприємств, установ і громадськості, що являють собою керівну систему з комплексного створення всіх умов, необхідних для досягнення кінцевої мети виховання і навчання школярів [4, с.7]. А також управління – це спрямований вплив на систему або окремі процеси, що відбуваються в ній, із метою зміни її стану або додання їй нових властивостей і якостей [5, с.28].

У семантичному смислі поняття “управління” абсолютно ідентичне поняттю “менеджмент”. Сучасне, найбільш повне визначення “менеджменту” та “менеджменту в освіті” надає нам В.Крижко: “менеджмент – це система планування, організації, мотивації і контролю, необхідна для визначення та досягнення цілей організації” [2. с.6]. “Менеджмент в освіті – це комплекс принципів, методів, організаційних форм та технологічних прийомів управління освітнім процесом, спрямований на підвищення його ефективності” [2, с.30].

Зараз широко використовуються такі поняття, як: управління трудовими ресурсами, управління працею, управління кадрами, управління людськими ресурсами, управління людським фактором, кадрова політика, кадрова робота і т.д., які так чи інакше відносяться до трудової діяльності людини та управління його поведінкою на виробництві. У зв’язку зі зростаючою роллю людського фактору в сучасному виробництві, однією з найважливіших функцій управління персоналом стає розвиток персоналу, а не просто приведення його чисельності у відповідність до наявності робочих місць, що потребує іншого підходу до прийняття управлінських рішень.

Отже, управління персоналом – частина функціональної сфери кадрового господарства як основного механізму організації, а також сукупність впливів на організаційну поведінку людей, спрямованих на активізацію ще невикористаних професійних і духовних можливостей для розв’язання поставлених завдань. [6, с.17-19].

Вивчення теоретичних матеріалів свідчить про те, що керівник навчального закладу має впроваджувати в практичну діяльність різні прийоми, способи, методи управління [3, с.208]. Методи управління персоналом – способи впливу на колективи та окремих працівників з метою координації їх діяльності у процесі функціонування організації.

Таким чином, досліджуючи визначення сутності управління персоналом навчального закладу, ми дійшли висновку, що слід обов’язково розглядати теоретичні засади загальної системи управління персоналом, пов’язані з цілепокладанням, завданнями, змістом, структурою, впровадженням конкретнонаукових підходів, реалізацією принципів, ефективним використанням керівником освітнього закладу методів і прийомів управління, а також здійсненням контролю за діяльністю всіх співробітників організованого колективу.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Климчук І. Управлінське рішення як основа менеджерської діяльності директора ЗНЗ // Освіта і управління. – 2004. – Т.7. – №2. – С. 79-82.

  2. Крижко В.В. Теорія та практика менеджменту в освіті. Навч.посібник. – К.: Освіта України, 2005. – 256 с.

  3. Осовська Г.В., Копитова І.В. Основи менеджменту. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 581 с.

  4. Павлютенков Є.М., Крижко В.В. Основи управління школою. – Харків: Основа, 2006. – 172 с.

  5. Управління. Психологія індивідуального стилю управління.// Підручник для директора. – 2006. – №5. – С. 27-52.

  6. Храмов В.О., Бовтрук А.П. Основи управління персоналом: Навч.-метод. посіб. – К.: МАУП, 2001. – 112 с.

Євгенія Гончарова,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Науковий керівник: к.пед.н., доц. О.Б.Голік
ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КЕРІВНИЦТВА

ДИТЯЧОГО ПРИТУЛКУ
Актуальність статті: соціальні, економічні й політичні зміни, які відбуваються у сучасному житті України, зумовили розвиток дитячої бездоглядності й спричиненої нею безпритульності.

На основі аналізу умов та чинників становлення феномену безпритульності визначити організаційно-управлінські умови діяльності керівництва дитячих притулків, виявити основні чинники виникнення безпритульності, дослідити закономірності створення умови ефективної роботи дитячих притулків.

Дитячі притулки забезпечують своєчасність, доступність і ефективність різних видів допомоги неповнолітнім. Основною метою реабілітаційної діяльності притулку є відповідна діагностика проблем дитини та її родини, визначення та впровадження конкретних шляхів та методик для подолання існуючої проблеми чи кризи, забезпечення позитивної динаміки розвитку дитини[3, с.67].

Ефективною діяльність дитячих притулків може бути при неухильному дотриманні низки організаційно-педагогічних умов: якісний добір педагогічних працівників; якісне та науково обґрунтоване проектування педагогічної профілактики і корекції конкретної дитини на обмежений період впливу; визначення кваліметричних характеристик (гуманітарний вимір) оцінки педагогічного впливу на безпритульних. Соціально-педагогічна підтримка здійснюється у процесі освітньо-виховної, а також соціально-педагогічної діяльності, під якою розуміється різнобічний вплив на особистість з метою її кращої соціалізації у суспільстві [1, с.14].

Відповідно до “Типового положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997р. в дитячих притулках повинні бути створенні належні житлово-побутові і психолого-педагогічні умови для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, надання їм можливості для навчання, праці та змістового дозвілля [4, с.27].

Мета дослідження: на основі аналізу умов та чинників становлення феномену безпритульності визначити організаційно-педагогічні умови діяльності дитячих притулків.

Для досягнення мети ми ставимо такі завдання: проаналізувати організаційно-педагогічні умови роботи притулків для неповнолітніх; виявити основні чинники виникнення безпритульності; дослідити закономірності створення умови ефективної роботи дитячих притулків;

Слід наголосити, що відповідно до “Типового положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р. в дитячих притулках повинні бути створенні належні житлово-побутові і психолого-педагогічні умови для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, надання їм можливості для навчання, праці та змістового дозвілля [2, с.78].

Однією з організаційних умов успішної діяльності притулків для неповнолітніх є надання можливості педагогічним працівникам ознайомитись з різними джерелами досягнення науки і практики, що сприятиме удосконаленню методики надання різних видів допомоги дітям притулку, оволодінню новими методиками, формами та засобами щодо організації профілактики та корекційної роботи з вихованцями, зростанню педагогічної майстерності щодо застосування новаторських технологій, відновленню частково втрачених або недоотриманих у минулому знань, вмінь та навичок. Ми вважаємо, що достатні умови визначаються наявністю науково-методичної бази.

Проблема дитячої безпритульності – одна з найактуальніших для українського суспільства. Найголовніше за існуючих умов – сприяти процесу соціалізації дітей і створити всі необхідні умови для їхнього виховання та розвитку, оточивши атмосферою особливої уваги й турботи, яка б забезпечувала їм відчуття безпеки та відновлювала довіру до суспільства.



1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка