Том Педагогічні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка16/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.81 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

СОЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА
Катерина Петровська,

6 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: проф. В.П.Котляр
Формування основ регламентованої етики професійної діяльності майбутніх соціальних педагогів
У сучасних умовах розвитку суспільства, коли соціальна робота поступово набуває статусу невід’ємної частини політичної, економічної і соціальної сфер життєдіяльності держави, з особливою гостротою виникає потреба у формуванні професійної культури соціального працівника.

У науковій літературі поняття “культура” здебільшого використовується для характеристики особливостей і досягнень певної наукової галузі, а також для позначення рівня індивідуального володіння знаннями, принципами, нормами, що мають відношення до цієї галузі [3, с.208]. Педагогічна культура є орієнтованою і комплексною характеристикою, яка охоплює систему духовних цінностей і норм, якими свідомо керується педагог і які набувають дійового сенсу в його професійній діяльності [1, с.12].

Визначаючи особливості професійної культури соціального педагога, Л.Мардахаєва вказує на наявність у ній внутрішньої і зовнішньої складових. До внутрішніх компонентів культури належать особистісні якості, які поєднують в собі раціональні, емоційно-вольові й моральні властивості людини. Зовнішня складова характеризується повсякденними педагогічними проявами фахівця, зумовленими його внутрішнім ставленням до об’єкту соціальної роботи. Вона виявляється проявляється в його вчинках, поведінці, поважливому ставленні до клієнта, прагненні надати йому необхідну допомогу [2, с.231-245].

У сучасній науковій літературі зроблені спроби визначити критеріальні характеристики рівнів педагогічної культури, фахівця соціальної сфери. Високий рівень професійних якостей притаманний фахівцю, відданому соціально-педагогічній діяльності, який не тільки володіє її базовими основами, а й постійно прагне до самовдосконалення, творчо реалізує набутий досвід у повсякденній професійній діяльності. Середній (достатній) – характеризує фахівця, схильного до виконання покладених на нього функцій працівника соціальної сфери, та схильного до самовдосконалення. Низький рівень характеризує людину, яка не усвідомлює важливості роботи в соціальній сфері [1; 2; 3]. Соціально-педагогічна значущість і недостатня теоретична розробленість проблеми морального виховання майбутніх соціальних педагогів зумовили вибір теми магістерської роботи: “Формування основ регламентованої етики професійної діяльності майбутніх соціальних педагогів в умовах вищого навчального закладу”.

Предметом нашого дослідження стало вивчення педагогічних умов формування основ регламентованої етики професійної діяльності студентів.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови формування основ регламентованої етики професійної діяльності майбутніх соціальних педагогів в умовах вищого навчального закладу.

На нашу думку, ефективне формування основ регламентованої етики професійної діяльності майбутніх соціальних педагогів можливе за таких умов: залучення студентів до колективного обговорення морально-етичних дилем на матеріалі художніх творів і реальних життєвих ситуацій; формування в студентській групі виховного середовища, що активізує засвоєння студентами моральних понять і цінностей; використання групових форм навчально-виховної взаємодії, які забезпечують систематичну демонстрацію студентам моральних суджень, що перевищують їх актуальний рівень розвитку етичної культури.

Розроблена методика формування професійно-етичної культури реалізовувалася на заняттях в процесі викладання навчальних курсів “Соціальна педагогіка”, “Соціальна психологія”, “Теорія та методика роботи з молодіжними об’єднаннями” під час магістерської практики, а також у позааудиторній виховній роботи зі студентами соціально-педагогічного факультету БДПУ (виховні години, дискусійні клуби, робота у волонтерському загоні, заняття Школи волонтерів, бесіди на етичні теми, обговорення книг, кінофільмів, статей тощо).

Аналіз результатів формуючого експерименту засвідчив, що реалізація обґрунтованих педагогічних умов суттєво стимулює розвиток соціально- педагогічної культури студентів, сприяє їх переходу на вищий рівень її розвитку. В експериментальних групах, на відміну від контрольних, на статистично значущому рівні зменшилась кількість студентів з низьким рівнем соціально- педагогічної культури (з 25,8% до 7,6%), водночас зросла кількість студентів із середнім (з 18,2% до 30,3%) і високим (з 7,6% до 18,2%) рівнями.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гриньова В.М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя (теоретичний і методичний аспект): Автореф. дис. … д.п.н. – К.,2001. – 45 с.

2. Мардахаєв Л.В. Педагогическая культура социального работника // Социальная педагогика. – М.: ВЛАДОС, 2002. – 272 с.

3. Психологический словарь / Под ред. Ю.Л. Неймера. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2003. – 640 с.



Ганна Мамчій,

6 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: проф. В.П.Котляр
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО НАВЧАННЯ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ
Із усієї сукупності знань, яких людина набуває під час шкільного навчання, у щоденному житті їй чи не найбільше будуть потрібні правові. Адже обізнаність у системі законоустрою та правопорядку, що існують у державі, повноправними громадянами якої стануть сьогоднішні школярі, допоможе їм розумно скористатися своїми правами, правильно визначити свої обов’язки, застереже від хибних вчинків і злочинних діянь.

Таким чином, серед актуальних проблем, які висунуло сьогодення незалежної України перед педагогами, гостро постала проблема правової освіти та навчання дітей і молоді.

Основна мета роботи – теоретично обґрунтувати зміст соціально-правового навчання учнів загальноосвітніх шкіл.

Об’єктом дослідження є процес правового навчання учнів загальноосвітніх шкіл.

Предметом дослідження є зміст соціально-правового навчання учнів загальноосвітніх шкіл.

Методи дослідження: теоретичний аналіз літератури, експеримент, методи математичної обробки даних.

Вивченням особливостей правового навчання учнів займалися Н.Агаркова, М.Боришевський, І.Жадан, В.Іванчук, О.Киричук, Л.Калиновська та ін.

Поняття “правове навчання” в загальноосвітній школі означає “...навчання у дітей і молоді поваги до Конституції, законів України, національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв’язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю” [1, с.21].

Зміст правового навчанняце процес цілеспрямованого і систематичного впливу на правосвідомість особи за допомогою сукупності право-виховних заходів, певних способів і заходів, які має у своєму розпорядженні суспільство.

Основна мета правового навчання – дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Сутністю правового навчання є процес вироблення непохитних правових ідей і знань у правосвідомості вихованців, формування правової культури.

Експериментальна робота проводилася на базі ЗОШ №3 м. Бердянська з учнями 10 класу (брали участь 18 підлітків).

Для вивчення обсягу соціально-правових знань учнів на етапі констатації було проведене анкетування. Спираючись на отримані результати, учні були розподілені на групи за рівнями. Так, до високого рівня віднесені підлітки, що добре знають власні права і обов’язки та законодавчі документи, що забезпечують права людини (8 учнів, що становить 44%). До середнього рівня віднесені учні, що мають елементарні знання про власні права і обов’язки та недостатньо знають існуючі законодавчі документи, що забезпечують права людини (7 учнів, що становить 39%). До низького рівня віднесені підлітки, які мають поверхові уявлення про власні права і обов’язки (3 учні, що становить 17%).

Для підвищення обсягу соціально-правових знань учнів, було розроблено спеціальну програму роботи з підлітками. Вона включає тренінгові заняття на підвищення рівня правових знань та профілактики правопорушень; бесіди з учнями про наслідки правопорушень; пошукову роботу учнів, у якій вони, розбиваючись на групи, знаходять рішення запропонованих проблемних ситуацій; виготовлення стіннівки “Правовий вісник”.

Про результативність програми говорити ще рано, але спостереження за учнями показують, що підлітки почали цікавитися інформацією про власні права та обов’язки.

Кожна людина, знаючи свої права й обов’язки, може грамотно захищати себе від незаконних дій з боку юридичних органів, що застосовують право. Тому першочерговим завданням постає забезпечення дитини інформацією про її права.


ЛІТЕРАТУРА

1. Боришевський М. Духовні цінності як детермінанта громадянського виховання особистості // Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. – К., 1997. – С. 21-25.

2. Калиновська Л. та ін. Основи громадянської освіти. – К., 1999 – 37 с.


Ольга Величко,

5 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.І. Гуренко
ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ

В УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА
Українська держава піклується про те, щоб усі її громадяни, незалежно від національної приналежності та віросповідання, жили в мирі та злагоді. Тому, одним із пріоритетних напрямків молодіжної політики є виховання підростаючого покоління в дусі світової культури, міжнаціонального порозуміння і етнічної толерантності.

Цей напрямок трансформується в конкретні завдання соціально-педагогічної роботи з молоддю: формування етнічної самоідентифікації у підростаючого покоління, виховання етнічної толерантності та культури міжнаціонального спілкування.

Розглядаючи культуру міжнаціонального спілкування, такі вчені (А. Авксентьєв, В. Авксентьєв, Р. Кадієва та інші) визначають її як певні взаємозв’язки і взаємостосунки, у процесі яких люди, що належать до різних національних спільнот і дотримуються різних релігійних обрядів, обмінюються досвідом, духовними цінностями, думками, почуттями. Культура такого спілкування залежить від загального рівня розвитку людей, від їх уміння сприймати і дотримуватись загальнолюдських норм та моралі.

Інші науковці (Т. Атрощенко, В. Заслуженюк, В. Присакар та інші) вважають, що культура міжнаціонального спілкування – це система прогресивних національних установок і принципів, що стали загальнонаціональними нормами і використовуються представниками різних націй і народностей у процесі їх спілкування.

Теоретичні й практичні дослідження у межах цієї проблеми (Т. Атрощенко, О. Гуренко та інші) доводять, що процес виховання культури міжнаціонального спілкування у підростаючого покоління є тривалим і включає декілька етапів.

Так, перший етап передбачає: вивчення національного складу учнівського класу; визначення рівня сформованості національної та етнічної свідомості; виявлення основних ознак менталітету учнів – представників різних національностей. Виконати це завдання можна за допомогою опитування учнів старших класів.

Другий етап є дуже важливим у аспекті вивчення статусу кожного учня в класі й прослідкувати, чи не впливає наявність ментальних ознак того чи іншого представника класу на його статус. Виконати це завдання допоможе застосування традиційних діагностичних методик (соціометрія, спостереження, бесіди, опитування та інші).

На третьому етапі передбачається впровадження у навчально-виховний процес у межах регіонального компоненту освіти спецкурсів, факультативів, вивчення яких дозволить учням дізнатися про історичне минуле, культуру (матеріальну й духовну), менталітет, проблеми тієї чи іншої нації тощо (пізнавальна спрямованість). Такі спецкурси мають відтворити комплексний підхід до виконання завдань із виховання культури міжнаціонального спілкування в учнівської молоді.

На цьому етапі має проводитися спеціальна робота з корекції негативного, іноді агресивного ставлення до представників інших національностей та їх культурного спадку, подолання комунікативних бар’єрів між учнями, формування національного самоствердження учнівської молоді тощо.

Цього можна досягти за умови впровадження в педагогічний процес школи корекційної програми, що включає групові тренінгові заняття, індивідуальні бесіди з учнями, колективну етнокультурну діяльність усіх представників класу тощо. Таку роботу, на наш погляд, мають здійснювати соціальні педагоги й психологи.

На останньому етапі відбувається переоцінка поглядів кожного учня щодо самого себе та представників інших національностей.

Ми вважаємо, що здійснення цієї соціально значущої роботи сприятиме вихованню у підростаючого покоління патріотичності, відповідальності за долю поліетнічної батьківщини; формуванню етнічної та національної самосвідомості, обізнаності з історією, культурою, звичаями тих народів, які мешкають в Україні; подоланню зневажливого ставлення до представників різних національностей, утвердження духовності.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Атрощенко Т.Розвиток культури міжнаціонального спілкування у студентському колективі // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. – Тернопіль, 1999. – №6. – С.92-95.

  2. Гуренко О.І. Теоретичні засади виховання культури міжнаціонального спілкування у студентської молоді // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: Педагогічні науки: Зб. наук. пр. – К.: КиМУ, 2006. – Вип. 8. – С.81-90.

  3. Заслуженюк В.С., Присакар В.В. Соціально-педагогічні проблеми виховання в учнів культури міжнаціонального спілкування // Нові технології навчання. – К.: ІЗМН, 1997. – Вип.19 – С.65-77.



Людмила Клочкова,

6 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.І. Гуренко
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ ВУЛИЦІ
Кризові явища в суспільстві, економіці, культурі, які мають місце в сучасній Україні, призводять до соціальних змін, поглиблюють зубожіння і маргіналізацію, провокують безробіття та зміни суспільних норм і цінностей, сприяють дезорганізації сім’ї.

Сім’я не може повноцінно виконувати свої функції внаслідок складного матеріально-економічного становища, зайнятості батьків у сфері приватного бізнесу, виїздів їх за межі регіонів проживання, а також країни у пошуках роботи. Часто матеріальні труднощі в сім’ї провокують конфліктні ситуації тощо. Наслідком кризового стану родини, спричиненого різними чинниками, стає зростання дитячої безпритульності, схильності до правопорушень, девіантної поведінки, бродяжництва, жебрацтва неповнолітніх дітей.

Умовно діти вулиці розподіляються на три групи: бездомні чи безпритульні діти, бездоглядні діти та діти з девіантною поведінкою []. Бездомні чи безпритульні діти – це діти, які не мають певного місця проживання та коштів для існування. Вони можуть мати батьків (у більшості випадків одного із них) чи опікуна, але через соціальне неблагополуччя дорослих діти змушені покладатись тільки на себе. За статистичними даними серед усього контингенту дітей вулиці такі діти становлять близько 50%.

Бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але не хочуть там жити, оскільки батьки (чи особи, що їх замінюють) жорстоко поводяться з ними чи створюють умови, неможливі для нормального розвитку дитини. Як правило, така ситуація в родині пов’язана з соціальними негараздами батьків (алкоголізм, наркоманія, аморальний спосіб життя) чи виникнення вторинної сім’ї (вітчим, мачуха), в якій дитина не змогла адаптуватися. Трапляються випадки, коли причина неадекватного ставлення до дитини криється в психічному захворюванні батька чи матері. Серед усього контингенту дітей вулиці бездоглядні діти становлять близько 40%.

Діти з девіантною поведінкою – це діти, в яких причиною втечі з дому є патохарактерологічні особливості, відхилення у психічному чи особистісному розвитку. Родина у цьому випадку може бути досить соціально благополучною, однак через неправильні педагогічні впливи батьків у поведінці дитини періодично виникають зриви. Серед усього контингенту дітей вулиці такі діти становлять близько 10%, і як правило, їх перебування в цій групі короткочасне.

У ряді наукових досліджень (Н. Дівіцина, А. Капська, Т. Семигіна та інші) розглянуто умови виховання означеної категорії дітей поза сім’єю. Серед них: перебування у невеликому дитячому колективі; постійна увага з боку дорослих (особистісно-орієнтоване та позитивно емоційно забарвлене спілкування з дорослою людиною, до якої дитина відчуває приязнь); створення ситуацій довіри, стабільності, захищеності, впевненості у власній життєвій перспективі; повне прийняття дітей з боку осіб, які замінюють їм батьків. Науковці зауважують, що виконання цих умов можливо у разі перебування дітей у фостер-сім’ях (прийомних сім’ях) чи в сімейному або груповому дитячому будинку-общині. Поділяючи точку зору дослідників (А. Капська, Т. Семигіна та інші), ми вважаємо, що розв’язання проблеми виховання дітей вулиці поза сім’єю полягає у розробці та впровадженні чіткої, повної структури соціального захисту та допомоги цій категорії дітей від першої зустрічі до остаточної соціальної та психологічної адаптації й реабілітації дитини.

Здійснення цього можливо шляхом утворення комплексної моделі, яка включатиме: 1) вуличну соціальну роботу з дітьми, підтримку та створення дитячих “Телефонів довіри”, денних пунктів соціальної допомоги, консультативних пунктів з психологічних, юридичних та соціальних проблем, створення спеціалізованої соціально-психологічної служби, що тісно співпрацюватиме з диспетчерськими службами міліції, пожежної охорони, швидкої допомоги тощо; 2) мережу кризових та реабілітаційних центрів, притулків; 3) сімейні дитячі будинки, прийомні сім’ї, дитячі общини. Оскільки в Україні практично немає досвіду організації такої діяльності, запропонована модель потребує наукового обґрунтування та експериментальної перевірки в межах окремого регіону.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Дивицына Н.Ф. Социальная работа с неблагополучними детьми и підростками. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2005. – 288 с.

  2. Капська А.Й. Соціальна робота – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 328 с.

  3. Організація і технології соціальної роботи з дітьми вулиці / За ред. А.Й. Капської. – К.: Інтернаціональний союз. Ліга соціальних працівників України, 2003. – 260 с.



Володимир Теслицький,

5 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. М.Є.Мішечкіна
РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ ПІДГОТОВКИ ДО САМОСТІЙНОГО ЖИТТЯ ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОЇ ОПІКИ
Головною метою виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, протягом усієї історії практики роботи з такими дітьми була і залишається їхня підготовка до самостійного життя. Значущість такої роботи усвідомлювалась суспільством уже на ранніх етапах його становлення.

Мета нашого дослідження – вивчити стан проблеми підготовки до самостійного життя дітей, позбавлених батьківської опіки, в історичному аспекті. Як відзначають дослідники, до XVIII століття соціальне виховання підростаючого покоління здійснювалось сім'єю, церквою та територіальною спільнотою. Проблема підготовки до самостійного життя дітей, позбавлених батьківського піклування, вирішувалась Петром І через селянські товариства шляхом залучення дітей до мануфактур різних профілів. За часів Катерини II створювались благодійні притулки, завдання яких полягало у формуванні у вихованців необхідних професійних навичок.

До революції практична підготовка до самостійного життя дітей-сиріт та тих, хто залишився без піклування, мала релігійну спрямованість та носила ремісницький характер. Зі створенням нової радянської держави сирітство та безпритульність стали найгострішими соціальними та педагогічними проблемами. Період становлення та розвитку капіталістичних відносин супроводжувався загостренням соціальних проблем у зв’язку зі зростанням населення міст, підсиленням соціального розшарування та, як наслідок, зростанням кількості дітей, позбавлених батьківської опіки. Вихованням таких дітей займались організації державної благодійності, а також навчально-виховні дитячі заклади, засновані за приватною ініціативою. Головна мета виховання дітей у благодійних закладах залишається незмінною і до наших часів – підготувати вихованців до самостійного життя. Тому велике значення приділялось оволодінню дітьми такими дисциплінами як анатомія та фізіологія людини, здійснення першої медичної допомоги в нещасних випадках, садівництво, ручна праця та іншим.

З 20-х – 30-х років активно починає розвиватися педологія, завданням якої є забезпечення виховання на основі синтезованих знань про дитину та середовище, допомога у навчанні без перевантаження дитячої психіки. Педагогічні пошуки в області підготовки до самостійного життя дітей, позбавлених батьківської опіки, знайшли своє відображення у працях А.Макаренка, Я.Корчака, П.Блонського, С.Шацького, Л.Виготського та інших. Їхні наукові розробки реалізовувались на прикладі дослідно-показових навчально-виховних закладів, дослідних шкіл та станцій. З підсиленням тоталітарного режиму вся різноманітна система форм та засобів забезпечення дітей, позбавлених батьківської опіки, була замінена на уніфіковану систему будинків немовлят та дитячих будинків-інтернатів, яка залишалась незмінною протягом усього періоду існування радянської держави.

Для 40-х–50-х рр. двадцятого століття характерна ідеологічна спрямованість виховання дітей, позбавлених батьківської опіки. В умовах інтернатної системи виховання значне місце відводилось допрофесійній та професійній підготовці. Починаючи з 50-х років, в інтернатні заклади приймаються діти, які мають батьків (матерів-одиначок, інвалідів війни та праці, пенсіонерів, через різні життєві обставини). Це призводить до розвитку явища соціального сирітства. Причинами його виступають соціально-економічні потрясіння, втрата ідеалів, викривлення сімейних взаємовідносин та виховного впливу сім'ї на дитину. Зростання кількості соціальних сиріт поряд з розвитком сімейних форм їх виховання супроводжується розширенням системи інтернатних закладів, які були і залишаються основним соціальним інститутом, що забезпечує виховний процес та підготовку вихованців до життя в суспільстві.

На сучасному етапі розробка освітніх програм у інтернатних закладах спрямована на сприяння організації виховання як чинника входження вихованця в самостійне життя в суспільстві. Це свідчить про високу міру розуміння проблем підростаючого покоління та пошук нових шляхів їх вирішення.

Таким чином, ретроспективний аналіз проблеми виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, показав, що підготовка їх до самостійного життя на різних етапах історичного розвитку суспільства проводилась постійно, але в кожному періоді існували свої акценти, які відображували соціальні вимоги того чи іншого суспільного розвитку.
ЛІТЕРАТУРА

1. Виноградова-Бондаренко В.Є. Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років ХХ століття: Автореф. дис. … канд.пед.наук. – К., 2001. – 39 с.

2. Нечаева А.М. Охрана детей-сирот в России: История и современность. – М.: Дом, 1994. – 176 с.

Ірина Руденко,

магістрантка соціально-педагогічного факультету Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.І. Гуренко


СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИЙ СУПРОВІД ПРИЙОМНИХ СІМЕЙ
В Україні існує розвинута система різноманітних закладів державної опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування – дитячі будинки, будинки дитини, інтернати тощо. Однак ця система не задовольняє повною мірою потреби дітей. Альтернативні форми сімейного влаштування дітей-сиріт (дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї) набувають останнім часом в Україні поступового розвитку.

Прийомна сiм’я – сiм’я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1-го до 4-х дітей на виховання та спільне проживання [2]. Розширення мережі прийомних сімей дає змогу прискорити вирішення проблеми дитячої бездоглядності і безпритульності, реалізувати право дітей на сімейне виховання та здоровий розвиток [3].

Проблема створення та соціального супроводу прийомних сімей знаходить вiдображення в психолого-педагогiчних дослiдженнях. Зокрема, технологія та етапи процесу утворення прийомних сімей та їх соціальний супровід на матеріалах зарубіжного досвіду і практики функціонування прийомних сімей в Україні висвітлені в роботах Г. Бевза, В. Кузьмінського, О. Нескучаєвої та інших. Науково обгрунтовані основні положення організації та здійснення соціального супроводження, практичні рекомендації щодо здійснення соціального супроводження сімей, які виховують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування такими науковцями, як Т. Бондаренко, Н. Комарова, І. Пєша, С. Солодчук. Розкрито питання соціального становлення дитини у прийомній сім’ї та особливостей життя новоствореної прийомної сім’ї у роботах Л. Волинець, А. Капської, Н. Комарової, О. Бородай, О. Полянського та інших.

Запровадження в Україні інституту сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування у прийомних сім’ях зумовило потребу розробки відповідних технологій роботи соціальних працівників. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, практика влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у формах прийомних сімей в країні щорічно поширюється, відповідно й необхідність соціальної підтримки та опанування методиками соціального супроводу зазначених сімей стає актуальним напрямком роботи спеціалістів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Відповідно до “Порядку здійснення соцiального супроводження прийомних сімей” соціальне супроводження прийомних сімей – це робота, що передбачає надання фахiвцем (або групою фахiвцiв) центру соцiальних служб для сім’ї, дiтей та молодi у спiвпрацi з фахiвцями iнших пiдприємств, установ, органзацiй комплексу правових, психологiчних, соцiально-педагогiчних, соцiально-медичних, iнформацiйних послуг, спрямованих на забезпечення належних умов функцiонування прийомної сiм’ї.

Метою соцiального супроводження є захист та забезпечення дотримання прав та iнтересiв дитини, оптимальних умов її життя та розвитку з урахуванням iндивідуальних потреб кожної дитини шляхом надання соцiальних послуг прийомнiй сiм`ї.

Отже, прийомні сім’ї мають свої переваги: реалізація прав дітей на виховання та розвиток у сім’ї, батьків – на виховання дитини; формування в дітей-сиріт позитивної моделі сімейних стосунків; індивідуальний підхід до кожної дитини; професійна адресна допомога фахівців із соціальної роботи в розв’язанні різноманітних сімейних проблем через соціальний супровід. Соціальний супровід, що забезпечується соціальними працівниками центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, виступає, з одного боку, як контроль за умовами виховання та утримання прийомної дитини в сім’ї, з іншого боку – як система дієвої допомоги у вирішенні життєвих проблем, пов’язаних із влаштуванням дітей у сім’ї.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка