Томас Майн Рід



Сторінка12/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.04 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Розділ L
КУДИ ПОДІВСЯ МІЙ НІЖ?


 

Опинившись знову в бочці, я заходився навпомацки шукати ножа. Я не пам'ятав, куди його поклав. Шукав я його за бочкою, але безуспішно. Тоді я подумав, що. може, лишив його всередині бочки. Та, на мій подив, обмацавши все, ножа так і не знайшов. Я почав тривожитись. Якщо ніж пропав, а це цілком можлива річ, то всі надії на порятунок загинули. Без ножа я не зможу нікуди пробитись і мені доведеться чекати своєї долі, склавши руки. Куди ж він міг подітись? Невже його затягли пацюки? Вилізши з бочки і не знайшовши ножа в своїй комірчині, я повернувся назад, щоб знову обмацати кожний куточок. Де ж міг би бути ніж? Я вирішив втретє пошукати за бочкою і вже збирався вилазити, коли мені спало на думку обмацати отвір, над яким я працював, коли востаннє у моїх руках був ніж. А може, він там? І на мою велику радість, ніж справді стирчав у щілині, яку я встиг прорізати. Не гаючись, я взявся до роботи і почав розширювати отвір. Однак лезо від тривалого вживання так затупилось, що різати тверду дубову клепку було майже все одно, що довбати камінь. Я колупав уже чверть години і за цей час не заглибився в дуб і на восьму частину дюйма. Я втрачав усяку надію справитися з дошкою. Раптом я знову відчув, що зі мною щось діється, хоч й зберігав ще здатність працювати і мислити, — так завжди буває при сп'янінні. Але ж я обіцяв собі самому неодмінно піти з небезпечного місця, як тільки помічу перші ознаки сп'яніння. На щастя, у мене вистачило рішучості дотримати своєї обіцянки, і я вчасно добрався до бочки з водою. Якби я забарився хоч на десять хвилин у бочці з-під бренді, то, безсумнівно, знепритомнів би. Адже ж і так мені було вже досить «весело». Та коли дія алкоголю припинилась, я відчув себе те нещаснішим, ніж раніше: я зрозумів, що через цю непередбачену перешкоду гинуть останні надії. Правда, я можу працювати з перервами, витрачаючи багато часу на відпочинок. Але з тупим лезом небагато встигнеш. Щоб прорубати бочку, потрібно не один день. А саме їх мені й бракувало. Я не міг чекати кілька днів. Запас крихт, і так мізерний, катастрофічно зменшувався. Власне, лишалась якась жменька. Її не вистачить і на три дні! Шансів на порятунок ставало все менше й менше, і я знову майже впав у розпач. Якби хоч знати напевне, що там, за бочкою, я знайду харч, то працював би наполегливіше і енергійніше. Але все це більш ніж сумнівно. Десять шансів проти одного, що я не знайду там ні ящика з галетами, ні взагалі чогось їстівного. Єдина користь від того, що я спорожнив бочку з бренді, — це виграш у просторі. Якщо й за бочкою не виявиться їжі, я все-таки зможу перетягти в неї кілька сувоїв, прокласти собі шлях далі. Звичайно, це трохи міняло справу. Але тут у мене виникла набагато краща думка. Якщо я легко прокладаю шлях від одного ящика до другого, то чому б не пробитись угору, до палуби? Думка ця мене вразила. Дивно, що я раніше не здогадався про це. Я можу це пояснити пригніченим станом, в якому довго перебував і при якому подібна спроба могла здатись неможливою. Правда, надо мною було багато тюків і ящиків, навалених один на одного. Безперечно, весь трюм забито ними, і я — десь на самому дні. Я пригадав також те, що мене колись так здивувало: вантаження тривало ще довго після того, як я опинився там, — два дні й дві ночі. Увесь цей вантаж горою здіймається надо мною. Якщо до верху десять ящиків, а може, й менше, то, прорізаючи щодня по одному, я за тиждень або днів за десять зможу дістатись до палуби! Раніше ця думка була б зовсім втішною, та зараз я міркував, чи не пізно, бува, так рятуватись? Хіба розумно я діяв досі? Якби в мене, як колись, був ящик з галетами, то цей план неважко було б здійснити. А що зараз? Зараз я маю якусь там жменьку крихт! Отже, навіть і мріяти нічого. План цей не для мене. Але все-таки я не міг відмовитись від спокусливої надії відвоювати життя і свободу. Відкинувши геть сумніви, я почав обдумувати дальші дії. Найдорожчим для мене був тепер час, і саме це найбільш турбувало мене. Я боявся, що мені невистачить ні харчів, ні сил, щоб пробитись навіть крізь бочку. Може, я вмру, нічого не добившись. І коли я над усім цим замислився, ще одна нова й несподівана думка запала мені в голову. Це була непогана ідея, хоч для тих, хто ніколи не голодував, вона могла здатися просто жахливою. Та голод і загроза голодної смерті роблять людину менш перебірливою, а шлунок — не вередливим. Я давно вже забув, що таке примхи, і став зовсім невибагливим до харчування. Власне, я ладен був їсти все, що тільки міг перетравити шлунок, А зараз розповім докладніше, що я придумав.  

Розділ LI
ПАСТКА

 

Я вже давно не згадував про пацюків. Але не подумайте, що вони відчепились від мене і' пішли геть. Ні, вони, як і перше, крутились навколо, такі ж метушливі й надокучливі. А в нахабстві вони перевершили самих себе і неодмінно напали б на мене, якби я не стерігся. Де б я не опинився, то перш за все дбав про те, щоб відгородитися від своїх сусідів сувоями. Це був єдиний спосіб тримати їх далі від себе. Переходячи часом з місця на місце, я неодмінно чув їх над самим вухом і натикався на них на кожному кроці. Кілька разів вони кусали мене. Тільки моя виняткова пильність і обережність стримували їх від нападу. Такий вступ, звичайно, вже наштовхнув вас на думку, до чого я все це веду, і ви догадуєтесь, яка ідея оволоділа мною. Мені спало на думку, що замість того, щоб дозволити їм з'їсти себе, чи не краще з'їсти їх самому. Оце й була моя ідея. Така їжа зовсім не викликала в мене огиди, не викликала б вона її й у вас, якби ви опинились в подібному становищі. Навпаки, я радів, що це дасть мені змогу здійснити свій план: добратись до палуби. Іншими словами — врятувати своє життя! Більше того, я відчув себе врятованим, як тільки у мене виникла ця думка. Лишалось тільки здійснити свій намір. Я знав, що пацюків у трюмі багато. Раніше це мене лякало, але тепер мій погляд на них змінився. Принаймні їх має вистачити, щоб забезпечити мене провізією надовго, може. до завершення мого плану. Питання лише в тому, як спіймати їх. Поки що я знав один спосіб: намацавши пацюка, хапати його голими руками і давити, поки він не здохне. Я вже пробував це робити і не без успіху. Як вам уже відомо, я знищив одного і міг ще задавити кількох, але це все одно, що нічого. Адже коли я вб'ю двох, решта почне мене боятися і повтікає. Тоді прощавайте мої надії! А тому треба було подумати і розробити план, як спіймати якомога більше і забезпечити себе днів на десять-дванадцять. Може, за цей час мені пощастить дістатись до кращої їжі. Так буде і розумніше, і надійніше. Довго я ще придумував, як би його за один раз забити кілька пацюків? Необхідність породжує винахідливість. Вважаю, що саме необхідності, а не таланту, зобов'язаний я тим, що придумав пастку. Хоч і просту, але, як мені здавалось, добру. Слід було зробити велику торбину з сукна, а це неважко: відрізати кусок матерії певної довжини, згорнути його і прошити шпагатом. Нестачі в ньому не було. За голку мені правитиме лезо ножа, і з його ж допомогою я зможу протягти шпагат навколо отвору торбини, — це й буде зашморг. Не гаючи часу, я так і зробив. Менш як за годину торбина, або, як я її назвав, «сітка», була зроблена, зашморг припасований, і пастка готова.  



Розділ LII
КІЛЬКА ЗА РАЗ


 

Далі я перейшов до виконання основної частини свого плану. Я все добре обдумав, поки готував торбину. Залишилось тільки «поставити пастку». Для цього я прийняв сувої полотна, щоб звільнити місце. Порожня бочка з-під бренді стала мені у великій пригоді — я набив її сукном. Як і раніше, я позатикав усі дірки й щілини, залишивши тільки одну, найбільшу, якою пацюки звичайно пробирались до мене. Напроти отвору я припасував торбину так, щоб вона закрила його повністю, і розтягнув її на кілочках, які зробив для цього. Потім, ставши навколішки перед отвором, я ширше відкрив торбину, готовий вмить затягнути зашморг. У такій позі я приготувався приймати гостей. Я знав, що вони полізуть у торбину, бо поклав туди приманку. Приманка складалась з кількох крихт — останні, що я мав. Як кажуть моряки, я «поставив на карту» все. Якби пацюки з'їли кришки і втекли, то в мене більше не лишилося б ніякої їжі. Я знав, що вони прийдуть, але водночас і сумнівався, чи добрим буде мій улов. Я боявся, що пацюки прибігатимуть по одному і розтягнуть приманку. Через це я розтер крихти на порох, розраховуючи, що перші пацюки неодмінно мають затриматись, поки в мішку не збереться ціла зграя. Потім мені лишиться відрізати їм шлях до відступу, міцніше затягнувши зашморг. Мені пощастило. Я не простояв навколішках і хвилини, як почулось тупотіння маленьких лапок і пронизливий писк. За якусь мить потому, як у мене під руками заворушився мішок, я зрозумів, що жертви потрапили в пастку. Шарпання в мішку дужчало, і я переконався, що пацюків стає там дедалі більше і кожен з них намагається пробитись до роздріблених крихт. Вони штовхались, лізли один на одного і люто верещали. Настала слушна мить, щоб затягнути зашморг. Я мерщій смикнув за кінці шпагата, і пастка щільно закрилась. Не вискочив жоден звір, що потрапив усередину. Я з задоволенням переконався, що мішок мало не до половини набито цими злими тварюками. Не гаючись, я почав втихомирювати заколотників і робив це досить оригінально. Підлога в моїй комірчині в одному місці була твердою і рівною. Це були дубові дошки корабля. Знявши з них сукно, я поклав туди мішок з пацюками, накрив його дошкою і зверху вмостився сам. З усієї сили натискуючи коліньми на дошку, я почав своєю вагою чавити жертви. Якийсь час я погойдувався, немов на пружинах. Мішок навіть випорснув з-під дошки, та я поклав його знову і продовжував тиснути, наче пресом. Пацюки штовхались, дряпались, кусались. З мішка весь час линув страшний вереск. Однак я не звертав на це ніякої уваги, а продовжував тиснути з усієї сили, поки підо мною не припинився усякий рух і не настала цілковита тиша. Тоді я наважився розкрити мішок і подивитись, що там усередині. Я був задоволений наслідками. В пастці було чимало пацюків, і всі неживі! Однак я, про всяк випадок, витягав їх з мішка обережно, по одному, і водночас лічив. Їх було десять! — Ага! — вигукнув я, звертаючись до побитих пацюків, — нарешті я спіймав вас, капосні! Це вам за ті муки, що ви завдали мені. За хороші діла платять добром, а за зло — злом. Якби ви не чіпали мене, то минули б такої лихої долі, А ви ж самі не лишили мені іншого вибору. Ви пожерли мої галети, і я, щоб не вмерти з голоду, мушу їсти вас! Скінчивши своє звернення, я заходився здирати шкурку з одного пацюка з наміром пообідати. Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я відчував якусь огиду. Голод зробив мене невибагливим! Я був такий голодний, що здирав шкурку абияк, і за п'ять хвилин здобич була з'їдена.  

Розділ LIII
В ІНШИЙ БІК


 

Справи мої явно змінились на краще. Моя комірчина поповнилась запасом їжі, якої мало вистачити принаймні на десять днів, бо я твердо вирішив надалі з'їдати лише по одному пацюку в день. Тепер вже я міг сподіватись, що виконаю своє завдання, яке ще так недавно здавалось мені нездійсненним, — проберусь до палуби. «З'явилась можливість, — думав я, — не лише підтримувати життя, а навіть відновити сили. Наполегливо працюючи, я, певно, за ці десять днів дістанусь до верхнього ряду вантажів аж під палубою. А може й раніше? Чим раніше, тим краще. Однак за десять днів я неодмінно проб'юсь до верху, навіть якщо між мною і палубою лежить десять поверхів вантажу». Ось на що я сподівався. До мене знову повернулись впевненість і спокій, яких я вже давно не знав. Тільки одне непокоїло мене: як пробитись крізь бочонок з бренді? На цей раз не робота і не час породжували тривогу, бо я вже вірив, що встигну добратись до палуби, раніше ніж втрачу сили. Я все ще боявся випарів алкоголю, які й досі були міцними. Я боявся, що знову знепритомнію, незважаючи на свою пильність і рішення не сидіти довго в бочці. Бо ж коли я вдруге заліз туди, то ледве встиг вибратися звідти! Проте я вирішив поборотися з сильним, спокусливим духом, що оселився в цій великій бочці, і відступити тоді, коли відчую, що далі опиратися не зможу. Хоч мені вже не треба було так дорожити часом, як раніше, однак я не мав наміру витрачати його марно. Запивши свій обід великою кількістю води, я мерщій взявся за ножа і поспішив до порожньої бочки, щоб знову спробувати розширити отвір. А! Та вона ж не порожня. Вона забита матерією. Захопившись полюванням на «паразитів», я навіть забув, що завалив бочку матерією. «Звичайно, — думав я, — необхідно витягти її звідти і звільнити місце для роботи», І, відклавши ножа, я почав витягати сувої. Під час роботи у мене в голові зародилась нова думка, і я запитав себе: «Навіщо я витягаю матерію з бочки? Чому б не залишити її там? Хіба обов'язково пробиватись крізь цю бочку?» Раніше, коли я шукав тільки їжі, в цьому була якась рація. А зараз, коли в мене інші бажання, інші наміри і сподівання, зовсім не треба пробиватись крізь бочку. Навпаки, це був би найгірший напрямок з усіх можливих. Адже він не вів до палубного люка, а мені необхідно прокладати шлях саме туди. Я добре знав, де люк, бо пам'ятав шлях від люка до бочки з водою, коли вперше потрапив у трюм. Я тоді круто повернув праворуч і майже по прямій лінії проліз до бочки. Усі ці подробиці добре мені запам'ятались, і я був певен, що зараз я десь в середній частині корабля, з того боку, що в моряків зветься штирбортом. Пробиватись крізь бочонок — значить відхилитись від головного люка, крізь який я спустився у трюм. До того ж, пробиваючись крізь міцні дубові клепки, я міг задихнутись у випарах спирту. Хто ж мене силує до цього? Значно легше пробиватись крізь ялинові ящики, ніж крізь тверду дубову бочку. Та я вже й пройшов частину шляху в цьому напрямку, тобто праворуч. Тепер обставини змінились, — у мене була бочка, куди я міг поскладати матерію і звільнити для себе місце. Зваживши усі «за» і «проти» — небезпеку та труднощі — я прийшов до висновку, що пробиватись крізь бочку було б прикрою помилкою і твердо поклав собі рушити в протилежному напрямку. Перш ніж взятися за ящики, я знову склав у бочонок матерію, і значно більше ніж до цього. Я вкладав сувої якомога акуратніше, щосили утрамбовуючи їх. На цей раз я догадався захопити вбитих пацюків у торбину і затягти зашморг. Адже не всі пацюки були знищені, і я боявся, що цим тварюкам може заманутися з'їсти своїх родичів. Я чув, що для цієї мерзоти нічого дивного в цьому немає, а тому твердо вирішив зберегти свою здобич. Упоравшись з своєю роботою, я освіжився, випивши кварту води, і поліз у порожній ящик.  

Розділ LIV
В ІНШИЙ БІК


 

Я опинився в ящику з-під сукна, що стояв поруч з ящиком, де колись лежали галети. Звідси я вирішив прокладати собі новий хід. До цього мене спонукали дві причини: перша — я був певен, що саме тут має пролягати прямий шлях до головного люка. Правда, і ящик з-під галет теж вів у цьому напрямку, але він був менший і в ньому було незручно працювати. Друга причина була набагато значнішою: над цим ящиком лежало сукно, а зверху ящика з-під галет — тюки полотна. Тепер вам зрозуміло, що я зупинився саме на цьому, тому що впоратися з сукном було набагато легше, ніж з полотном. Ви гадаєте, що я одразу ж взявся до роботи? Ні! Я ще довго сидів непорушно, однак не витрачав часу марно, а посилено думав. І справді, новий план пробудив у мені свіжі сили, нечувану енергію, а надія на порятунок була такою реальною, як ніколи раніше. Перспективи відкривались чудові, навіть світліші, ніж тоді, коли я знайшов бочку з водою та ящик з галетами, — тоді я радів, вважаючи, що мені вистачить харчів і питва до кінця подорожі, однак радість затьмарювалась думкою, що доведеться пробути не один місяць у цій страшній самотності. А тепер зовсім не те. За кілька днів, якщо мені усміхнеться доля, я знову побачу ясне небо, знову вдихну чисте повітря, побачу обличчя людей і почую їхні голоси — наймиліші на світі звуки. Я почував себе, як людина, що після довгих поневірянь в пустелі раптом побачила далеко на обрії ознаки життя цивілізованого світу: темні обриси дерев, сизий димок, що в'ється над оселею… Все це вселяє в неї надію, що от-от вона повернеться до своїх близьких. Саме така надія з'явилась і в мене — вона щомиті зростала й міцніла, поки не переросла в певність. Мабуть, саме ця певність і стримувала мене від поспішних дій. Передо мною стояло надто серйозне завдання, щоб ставитись до нього легковажно. Могли виникнути непередбачені перешкоди, всякі випадковості, які загубили б справу. Щоб уникнути цього, я вирішив діяти якомога обережніше і, перш ніж приступити до роботи, ретельно все обдумати. Отож, сидячи в ящику, я все міркував і міркував без кінця. Одне було ясно — завдання важке та серйозне. Я вже казав, що моя комірка містилась на дні трюму, а я чудово знав, що на великих кораблях трюм дуже глибокий. Я пам'ятав, як довго спускався по канату, поки добрався до дна і, глянувши вгору, побачив, що люк дуже високо надо мною. Якщо увесь цей простір завалений товарами, а це, безперечно, так, то мені доведеться прокласти довжелезний шлях. Крім того, я прокладатиму хід не просто вгору, але й в напрямі головного люка, — для цього необхідно буде пройти мало не половину ширини корабля. Та це мене зовсім не турбувало, бо я знав, що рухатись просто вгору однаково не вдасться, тому що на шляху зустрічатимуться найрізноманітніші вантажі. Тюки полотна або якісь тверді речі доведеться обминати, і щоразу мені необхідно буде вирішувати, чи просуватись вгору, чи горизонтально, тобто вибирати, те, що легше. Виходить, я підніматимусь ніби по східцях, весь час наближаючись до головного люка. Ні кількість ящиків, крізь які я мав пробиватись, ні відстань не лякали мене так, як вантажі, що лежали на моєму шляху. Це непокоїло мене найбільше. Адже саме від того, що доведеться приймати з дороги, залежатиме складність моєї роботи. Якщо я натраплятиму на товари, які при розпаковці займатимуть більше простору, то мені загрожує нестача місця, а цього я більш за все боявся. Я вже раз зазнав такого лиха і, якби мені не пощастило натрапити на бочку з бренді, то всі мої плани виявились би нездійсненними. Найбільше я боявся полотна. З ним впоратись найважче, бо сувоями його не витягнеш, а якщо висмикувати кусками, то скласти назад зовсім неможливо. Мене тішила тільки думка, що серед вантажу не так багато цієї прекрасної та корисної тканини. Я перебирав найрізноманітніші речі, якими могла бути набита ця велетенська скриня — трюм «Інки». Навіть намагався пригадати, що це за країна — Перу та які товари довозять туди з Англії. Але так нічого й не згадав, — надто вже великим неуком був я в галузі економічної географії. Ясним було тільки одно: це могли бути які завгодно товари, що завозились в країни Тихого океану. Виходить, я можу зустріти на своєму шляху все, що виробляється в наших великих промислових містах. Згаявши добрих півгодини на ці міркування, я переконався, що все марно: в кращому випадку це припущення і не більше. Хіба вгадаєш, який метал у землі, поки не докопаєшся до нього? Час було братись до роботи. Відкинувши всі роздуми, я приступив до здійснення свого задуму.  

Розділ LV
СТОЮ НА ВЕСЬ ЗРІСТ


 

Пам'ятаєте, коли я вперше обслідував ящики, сподіваючись знайти там галети або щось їстівне, я звернув увагу й на ті вантажі, які були поруч та вгорі. Ви пам'ятаєте, що біля ящика з матерією, ближче до головного люка, я виявив тюк полотна, а зверху лежав ще один ящик, мабуть, з сукном. У ньому я колись вже проробив дірку і тому зараз міг вважати, що шлях нагору відкрито. Випорожнивши верхній ящик, я піднімусь на один щабель в потрібному напрямі. Виходить, час і праця, витрачені на цю роботу, не пропали марно. Тепер лишилось тільки витягти сувої з верхнього ящика та поскладати їх позаду. Без зайвих зволікань я й почав з цього, із запалом узявшись за роботу. Завдання було не з легких. Мені знову довелося зустрітися з тими ж труднощами, що й раніше. Важко було відділити сувої один від одного і витягти з набитого ящика. Однак поступово я з цим справився. Я витягав їх по одному, штовхаючи поперед себе в найвіддаленіший куток своєї комірчини, аж до бочки з бренді. Там їх я складав не абияк, а дуже ретельно, щоб вони зайняли якомога менше місця і не лишалось порожніх куточків між сувоями і шпангоутами трюму, — куточків, де б могли ховатися пацюки. А втім, пацюків я вже не лякався і не сушив собі цим голови. Я знав, що вони десь тут по-сусідству, але мій останній кривавий «наступ» відбив у них охоту чіпати мене. Несамовитий вереск, що рознісся по всьому трюму, коли я давив пацюків, які потрапили в мою пастку, був добрим застереженням для інших. Безперечно, це дуже налякало їх і, переконавшись, що я сусіда небезпечний, вони вирішили до кінця подорожі триматись далі від мене. Отож, не з страху перед пацюками я забивав кожну дірочку, а з бажання зберегти якнайбільше місця, — адже, як я вже сказав, це питання найбільше непокоїло мене. Працюючи завзято і старанно, я спорожнив, нарешті, верхній ящик і поскладав усе позад себе. Наслідки тішили мене. Я бачив, що зумів поскладати сувої так, що втратив мінімум простору. Це підбадьорило мене, і в мене з'явився чудовий настрій, якого давно вже не було. Я досяг верхнього ящика — того, що тільки-но спорожнив, і, поклавши дошку поперек дірки у дні, сів на неї, звісивши ноги. В такій позі я міг сидіти вільно, випроставшись, що було для мене великою насолодою. Ув'язнений у комірчині, не вищій трьох футів, тоді як зріст у мене чотири фути, я весь час змушений був стояти, зігнувшись, а, сидячи, підгинав ноги і втикався носом у коліна. Такі незручності, якщо їх зазнаєш протягом короткого часу, — не страшні, але коли вони постійні, то починаєш стомлюватись і все тіло болить. Тому це було для мене справжньою розкішшю. Більш того, я тепер навіть міг стати на весь зріст, бо проламані ящики з'єднувались між собою і з дна одного до кришки другого було не менш як шість футів. Місця не тільки вистачало для мене, але над головою ще й утворився простір у два фути! Як тільки я це помітив, то поспішив стати на весь зріст. Для цього я, сидячи на дошці, з'їхав униз і вперся ногами у дно. Нарешті я стою! Нарешті, я відпочиваю! Звичайно люди відпочивають сидячи, а я — навпаки. Але нічого дивного в цьому немає, якщо пригадати, скільки довгих днів і ночей я тільки лежав, сидів або стояв навколішках. Я так прагнув скоріше зайняти ту горду поставу, що відрізняє людину від інших створінь! Я зрозумів, яка це втіха — можливість стати на весь зріст, — і довго стояв не ворушачись. Однак часу я не марнував. Мій мозок, як завжди, працював. Я думав: «У якому напрямку прокладати свій хід?» Чи просто вгору крізь кришку тільки що випорожненого ящика, чи, може, краще вбік, до головного люка? Треба було вибрати якийсь напрямок. Обидва вони мали свої переваги — переваги, що суперечили одні одним. Зважити все це та остаточно вирішити, в якому напрямку Просуватись — мало величезне значення, і тому минуло багато часу, перш ніж я зробив висновок і прийняв відповідне рішення.  

Розділ LVI
БУДОВА КОРАБЛЯ


 

Була певна причина, що спонукала мене пробиватися вгору крізь кришку ящика. Цим шляхом я швидше пролізу крізь вантажі, аж до самого верху, і зможу розшукати вільний простір між ящиками та палубою, а потім без перешкод долізти до люка. Та й просуватися доведеться менше, оскільки лінія по вертикалі коротша за лінію по діагоналі, що веде до люка. Справді, кожен фут шляху, прокладеного горизонтально, вважався не-пройденим зовсім. Адже все одно після цього мені ще доведеться підніматися вгору. Цілком імовірно, що між вантажем і палубою є вільний простір. Сподіваючись на це, я вирішив лізти в горизонтальному напрямку лише тоді, коли на шляху стане якась перешкода. І все ж спочатку я вибрав горизонтальний напрямок, взявши до уваги аж три обставини. По-перше, дошки бічної стінки ящика тримались не так міцно, і їх легше було виламати. По-друге, просунувши лезо ножа крізь щілину в кришці, я наткнувся на гладенький, але цупкий матеріал, що за всіма ознаками був схожий на ті страхітливі тюки, які вже не раз заважали мені пробиратися вперед і які я так немилосердно кляв. Я штрикав ножем уздовж щілини і щоразу натрапляв на щось подібне до сувоїв полотна. Дослідив я й кінець ящика — там ніж уперся в дошки, очевидно, ялинові, з яких були зроблені й інші ящики. Але навіть коли б це було дерево найтвердішої породи, з ним було б легше впоратись, аніж з полотном. Цього вже вистачило, щоб обрати горизонтальний напрямок, та була ще й третя обставина. Її зрозуміє не кожний, бо для цього треба знати внутрішню будову трюму на тодішніх кораблях. Якби я плив на кораблі не такої форми, як «Інка», — їх ми навчились будувати у американців, — третьої обставини не було б зовсім. Однак я вдамся до подробиць, щоб ви зрозуміли. Ухиляючись від теми своєї основної розповіді, я, мої друзі, маю намір дати вам урок політичної мудрості, який може принести користь і вам, і вашій країні, коли ви станете дорослими й зможете скористатися з нього. Я дотримуюсь теорії, або, краще сказати, давно вже усвідомив той факт (бо, власне, тут ніякої теорії немає), що вивчення так званих політичних наук є найголовнішим з усього, що будь-коли привертало увагу людства. Ця галузь охоплює всі сторони життя суспільства. Усі види мистецтва, науки, ремесла залежать від політики і зобов'язані їй своїми успіхами та невдачами. Навіть мораль є не що інше, як наслідок політичного ладу, а злочин — це продукт поганої організації суспільного життя. Політичний устрій в країні є головною причиною її добробуту або бідності. Ніколи ще уряд не робив чогось схожого на справедливість, а тому немає народу, який почував би себе щасливим. Злидні, нещастя, злочини, виродження — ось доля більшості людей в усіх країнах. Отже, як я вже сказав, законодавство в країні — іншими словами, її політичний устрій — поширюється на все: на корабель, на якому ми плаваємо, на карету, в якій ми їздимо, на знаряддя нашої праці, на речі, якими користуємось у роботі, і навіть на вигоди в наших житлах. Але найбільше цей вплив позначається на самих нас, на нашому тілі та нахилах нашої душі. Розчерк пера деспота або безглузда постанова парламенту, які на перший погляд не мають безпосереднього відношення до окремої особи, насправді непомітно впливають на людей. На протязі життя одного покоління цей вплив може зробити народ розпусним і підлим. Я зміг би довести те, що тверджу, з математичною точністю, але на це не маю часу. Досить навести один приклад. Ось послухайте. Багато років тому британський парламент ухвалив закон про обкладання податками кораблів: адже ж і вони, щоб мати право на існування, повинні платити. Та при накладанні цього податку виникли труднощі, бо навряд чи справедливо було примушувати власника маленької шхуни платити таку ж велику суму, яку повинен був сплачувати хазяїн великого корабля в дві тисячі тонн. Це поглинуло б усі прибутки дрібного власника і остаточно знищило б дрібний флот. Як же вийти з такого складного становища? Нарешті розв'язали й це питання: вирішили накладати податок, виходячи з тоннажності корабля. Проект затвердили, але постали нові ускладнення. Як саме вираховувати цю тоннажність? Адже податками обкладається об'єм корабля, а тоннаж — це вага, а не об'єм. Що ж робити? Брали просто одиницю об'єму, яка відповідала б тонні ваги, а потім вираховували, скільки таких одиниць вміщує корабель. Власне, усе звелося до вимірювання корабля, а не до його ваги. Щоб вирахувати відносний розмір корабля, точно вимірювали довжину кіля, ширину судна і глибину трюму. Перемноживши ці три показники, визначали розміри кораблів, якщо вони були правильно збудовані. Отак було вироблено закон, цілком придатний для обкладання судновласників податками. Ви, мабуть, гадаєте (якщо не вдумались у цей закон як слід), що він коли й мав поганий вплив, то хіба тільки на тих, хто змушений був платити податки. На жаль, це не так. Простенький і на вигляд нешкідливий закон заподіяв людству лиха, забрав більше часу, приніс йому більше жертв і поглинув більше багатств, ніж знадобилось би, щоб викупити на волю рабів усього світу. Як це сталося, спитаєте ви. Дуже просто: цей закон не тільки загальмував прогрес в техніці суднобудування, одного з найважливіших мистецтв, яким володіє людство, але й відкинув його розвиток на сотні років назад. А сталось це лихо так: судновласник, тобто майбутній судновласник нового корабля, не маючи змоги уникнути тягаря податку, намагався будь-що зменшити його. Такі нечесні вчинки є постійним і природним наслідком переобтяжування податками. І ось купець іде до суднобудівника й наказує йому побудувати корабель з такою й такою довжиною кіля, шириною палуби та глибиною трюму — іншими словами з тоннажем, що відповідає розміру податку. Але на цьому він не зупиняється. Він вимагає від будівника спорудити йому, по можливості, корабель такого об'єму, що своєю тоннажністю на третину перевищував би той тоннаж, з якого судновласник сплачує податок. Це полегшить йому сплату та допоможе обдурити уряд. Чи можливо побудувати корабель за його вимогами? Безумовно. Суднобудівник знає, як це робиться. Для цього він розширює носову частину й корму, робить кораблю опуклі борти, власне, надає йому такої химерної форми, що корабель рухається з швидкістю черепахи і стає могилою багатьох нещасних мореплавців. Суднобудівник не тільки знає, як це зробити. Виконуючи волю замовника, він будує подібні кораблі так довго, що сам починає варити, ніби й справді ця незграбна форма єдино правильна, і не може й не хоче будувати інакше. Але ще більш прикро те, що ця потворна форма так міцно засідає в його голові, так опановує його, що навіть тоді, коли цей безглуздий закон буде скасовано, мине не один рік, щоб змусити суднобудівників відмовитися від таких хитрощів. Доведеться чекати нового покоління суднобудівників, і тоді з'являться кораблі правильної зручної форми… Тепер ви краще зрозумієте, що саме я мав на увазі, коли говорив, що політичні науки є найважливішим з усього того, чим повинен цікавитись людський. розум.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка