Томас Майн Рід



Сторінка3/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Розділ VIII
ЯЛИК ПОПЛИВ ЗА ВОДОЮ

 

 



Отже, причиною мого раптового здивування й розгубленості був човен. Ви спитаєте, що з ним трапилось? Потонув? Ні, не потонув, а ПОПЛИВ ЗА ВОДОЮ! Коли я глянув на місце, де залишив ялик, його там не було. Затока між брил каміння спорожніла! В цій події не було нічого таємничого. Я одразу ж зрозумів усе, бо побачив човна. Він повільно віддалявся від острівця. Справді, нічого таємничого. Я не подбав про те, щоб прив'язати його, навіть не витягнув кінець вірьовки на берег, і бриз, що тепер посвіжішав, вивів його із затоки, чіпляючись за борги, й погнав по воді. Спочатку я був украй здивований, але за мить моє здивування перейшло в тривогу. Як добратись до човна? Як повернути його назад? А коли мені в цьому не пощастить, як дістатись до берега? Адже до нього щонайменше три милі! Такої відстані я не міг проплисти, наміть рятуючи своє життя, і не міг сподіватися, що хтось прийде мені на допомогу. Навряд чи хто-небудь побачить мене з берега, бо на такій відстані, як я переконався, предмети здаються зовсім маленькими: тепер я знав, якими були з берега сигнальний стовп, та й сам острівець, і яких розмірів вони виявились насправді. Величезні брили каміння виступають з води на ярд, а я вважав, що не більше, ніж на фут, коли дивився з берега. Отже, човна ніхто не побачить, і ніхто не знатиме, в якому небезпечному становищі я опинився, хіба що подивиться на острівець у підзорну трубу. Та чи можна на це розраховувати? Такі думки тільки посилили мою тривогу: чим більше я розмірковував, тим більше переконувався, що це нещастя сталося через мою власну легковажність. Спочатку я зовсім розгубився і не знав, що робити. Доводилось сидіти на острівці, бо іншого вибору не було, але я зміркував, що вибір, однак, є. Я ж можу кинутись у море і спробувати вплав дістатися до човна. Він був ще недалеко від острівця, не далі як за сто ярдів, але з кожною хвилиною ця відстань збільшувалась. Щоб наздогнати човна, то треба робити це зараз, негайно! Коли ж я не наздожену ялика, то потраплю в дуже скрутне, вірніше небезпечне, становище. І я наважився спробувати. Та й що мені лишалося робити? Я блискавично зірвав з себе куртку і жбурнув її на каміння. Потім зняв черевики й панчохи, скинув сорочку, щоб вона не зв'язувала моїх рухів, і кинувся у воду. Одразу ж біля берега було досить глибоко, і я поплив до човна по прямій лінії. Я плив щосили, але наближався до ялика ледве помітно. Часом мені здавалось, що відстань між нами зовсім не змінюється, що човен віддаляється від мене з такою ж швидкістю, з якою я пливу до нього. Ця думка сповнювала мене досадою й тривогою. Якщо я не наздожену ялик, мені доведеться або повернутися на острівець або піти на дно: я чудово розумів, що доплисти до берега для мене так само неможливо, як переплисти Атлантичний океан. Я був уже непоганим плавцем і міг, коли треба, проплисти цілу милю, та подолати три — мені було не до снаги. Цього я не міг зробити, навіть рятуючи своє життя. До того ж човен зносило не в бік берега, а до виходу з бухти, і в разі невдачі мені треба було б проплисти десять миль. Я почав вагатися, чи варт переслідувати човен, і подумав, чи не краще повернутись на острівець, поки остаточно не вибився з сил, але тут я несподівано помітив, що ялик трохи змінив свій курс і поплив убік. Це трапилось завдяки раптовому пориву вітру. Човен наблизився до мене, і я вирішив зробити ще одну спробу дістатися до нього. Мені пощастило, і через кілька хвилин я радісно вхопився за борт. Це дало мені можливість трохи відпочити після тривалого плавання. Віддихавшись, я спробував влізти в човен, але, на мій жах, маленьке суденце не витримало моєї ваги і перекинулось догори дном, мов ночви, а я опинився під водою. Виринувши на поверхню і знов учепившись за ялик, я виліз на днище, щоб сісти верхи на кіль, але мене знову спіткала невдача, бо, втративши рівновагу, я так його нахилив, що він перекинувся ще раз і став нормально. Та зазирнувши в човен, я побачив, що в ньому повнісінько води. Під її вагою він став остійніший, і я зміг легко влізти в нього. Не минуло й секунди, як я помітив, що човен почав тонути. До цього спричинилося саме те, що я вліз в нього. Я збагнув, що коли не вискочити з човна, то він швидко піде на дно. Якби я не розгубився і вчасно стрибнув у море, човен залишився б на поверхні. Але мене вже опанував страх, я розгубився й нерухомо стояв у човні по коліна в воді. Я хотів був вичерпати з нього воду, але каструля зникла, так само як і весла. Каструля, мабуть, потонула, коли човен перекинувся в перший раз, весла плавали віддалік. У відчаї я заходився виливати воду пригорщами, та не встиг зробити й кількох рухів, як відчув, що човен тоне. Наступної миті він зник у воді просто під моїми йогами, а мені довелося вистрибнути і щосили попрацювати руками й ногами, щоб не затягло у вир. Відпливши трохи вбік, я глянув на місце загибелі човна. Я розумій, що більше ніколи не побачу його. Лишилися одне, дістатися назад до рифу.  

Розділ IX
СИГНАЛЬНИЙ СТОВП


 

Мені вдалось добратися до острівця, але тільки після великих зусиль. Розтинаючи грудьми воду, я відчував, що пливу проти течії — це починався приплив. Саме він і вітер погнали у море човен. Я досяг острівця, але більше не міг проплисти жодного фута. Змах руки, після якого я опинився біля самісінького берега, міг би бути моїм останнім зусиллям, якби довелося проплисти ще хоч кілька дюймів, тому що я вкрай стомився. Вилізши на берег, я кілька хвилин лежав нерухомо біля води і важко відсапувався. Але так тривало недовго: не можна було марнувати час. Добре усвідомлюючи це, я встав і обдивився, сподіваючись, що знайду якийсь вихід. Не знаю, чому, але я глянув спочатку в той бік, звідки недавно приплив. Зробив я це несвідомо, бо, можливо, в глибині душі сподівався, що човен випливе на поверхню, хоча й думати про це було смішно. На морі не було нічого, тільки далеко-далеко плавали весла. Але тепер вони не могли згодитися, і я нітрохи не пошкодував би, якби вони потонули разом з човном. Потім я глянув на берег, але й там не побачив нічого, крім вузької смуги землі, на якій стояло село. Людей на березі я не міг побачити, і навіть обриси будинків ледве вгадувались, бо, наче для того, щоб погіршити мій і так поганий настрій та збільшити небезпеку, небо почало затягуватися хмарами і повіяв свіжий бриз. По морю побігли такі високі хвилі, що закривали від мене берег. Але й у гарну погоду побачити на березі людську постать було неможливо: острівець лежав від найближчої околиці села на відстані не менше трьох миль. Кликати на допомогу не було ніякої рації. Мене не почули б навіть у безвітряний день. Чудово розуміючи це, я й не пробував кричати. На морі я не бачив жодного корабля: ні шлюпа, ні шхуни, ні брига; в бухті не плавало ні одного човна. Була неділя, і всі судна знаходились на своїх стоянках. З цієї ж причини рибальські човни не вийшли в море, а човни для прогулянок вирушили до знаменитого маяка, що стояв біля виходу з бухти. Гаррі Блю теж, мабуть, поплив туди. На північ, на південь, схід і захід море було пустельним. Жодне вітрило не біліло на видноколі. Навкруги розляглась водяна рівнина, і я почував себе так, наче мене поховали живцем. Я й досі пам'ятаю жахливе почуття самотності, що охопило мене. Пригадую, що я впав на каміння й заплакав. Потім повернулися чайки. Вони, здавалось, гнівались на мене за те, що я прогнав їх з місця, де вони відпочивали й годувались. Літаючи майже над моєю головою величезним табуном, птахи пронизливо кричали, ніби хотіли оглушити мене. Іноді яка-небудь з них кидалася з диким криком униз, мало не зачіпала мене крилом за голову і знов, пронизливо скрикнувши, злинала вгору. Я навіть почав боятися, що ці скажені птахи нападуть на мене. Але тепер я розумію, що робили вони це просто з цікавості. Я довго думав, що мені робити, але так нічого й не придумав. Лишалося одне — сидіти чи лежати, (це вже на мій розсуд) і чекати, що хтось випадково прийде на допомогу. Іншого виходу не було. Сам я не міг покинути острівець і тому мусив зоставатись на ньому, поки хтось не приїде до мене. Але коли це буде? Адже тільки випадково хто-небудь подивиться з берега на риф, та й однаково без підзорної труби не побачать мене. А підзорні труби мали тільки двоє човнярів, — це я знав, — і один з них був Гаррі Блю. Користувались зони цими трубами далеко не щодня. І десять шансів проти одного, що вони подивляться на риф. Нащо їм дивитися в цьому напрямку? Човни рідко плавають біля острівця, а кораблі, входячи в бухту, завжди якнайдалі обминають небезпечний риф. Отже, надія, що мене помітять з берега неозброєним оком або в підзорну трубу, була дуже сумнівною. Ще сумнівнішою була надія на те, що якийсь човен чи судно пропливатиме на такій відставі від острівця, щоб люди на ньому почули мої крики. Сповнений таких похмурих роздумів, я сів на камінь і почав чекати дальших подій. Мені й на думку не спадало, що на острівці можна померти з голоду. Я навіть не гадав, що є така небезпека. Але саме так і могло статись, якби не одна обставина, яку я добре усвідомлював: Гаррі Блю побачить, що ялик зник, і почне шукати мене. Звичайно, він не помітить цього доти, поки не стемніє, бо навряд чи повернеться з своїми пасажирами раніше. Ввечері він, певно, приїде додому і, побачивши, що ялика немає на місці, подумає, безсумнівно, що я його взяв, бо тільки мені з усіх хлопців, і взагалі з жителів села, дозволялось робити це. Помітивши, що навіть надвечір ялик не повернувся, Гаррі Блю піде, напевне, до мого дядька. Тоді почнеться тривога і кинуться мене шукати. Закінчиться це кінець кінцем тим, що мене знайдуть. Казати правду, мене не так непокоїла думка про небезпеку, що загрожувала мені, як страх за ту шкоду, що я наробив. Як тепер глянути у вічі Гаррі Блю? Як відшкодувати збиток? Ось про що я думав. Справа серйозна — своїх грошей у мене немає, а дядько не захоче платити за ялик. А заплатити треба неодмінно, — тільки ж як це зробити? От якби дядько дозволив мені відробити цей борг, розмірковував я, тоді б я зміг розрахуватися з Гаррі. Я працював би цілими тижнями, поки не окупиться вартість човна, аби тільки у Гаррі знайшлась для мене робота. Я сидів, підраховував, скільки коштував ялик, як швидко мені пощастить сплатити борг, і вважав це своєю головною турботою. Мені й на думку не спадало, що моє життя в небезпеці. Правда, я знав, що попереду в мене голодна й холодна ніч, знав також, що промокну до рубця, тому що приплив цілком затопить каміння рифу і мені доведеться всю ніч стояти у воді. До речі, яка буде глибина? Чи дійде вода мені до колін? Я подивився навколо, щоб побачити, як високо піднімається вода. Я знав, що приплив цілком затоплює риф, бо часто сам спостерігав це. Але мені, як і багатьом прибережним жителям, здавалося, що вода вкриває каміння рифу тільки на кілька дюймів. Спочатку я не міг знайти нічого, що вказувало б на рівень води під час припливу, але нарешті мій погляд натрапив на сигнальний стовп. Так, на ньому була позначка — лінія навколо стовпа, наведена білою фарбою. Уявіть, як я був приголомшений, який відчув жах, коли пересвідчився, що вода затоплює риф на цілих шість футів! Мало не втрачаючи розуму, я підбіг до стовпа, притиснувся до нього й глянув угору. Леле! Очі не обманули мене: лінія проходила значно вище моєї голови. Я ледве міг дотягтися до неї кінчиками пальців. Кров похолола у мене в жилах, коли я зрозумів, що мені загрожує: поки надійде допомога, риф зникне під водою. Хвилі змиють мене з каміння, і я зникну в морській безодні.  

Розділ X
Я ПРОБУЮ ВИЛІЗТИ НА СТОВП


 

Тепер я переконався, що моє життя в небезпеці — вірніше, що мені загрожує неминуча смерть. Я й спочатку не дуже вірив, що мене врятують цього ж таки дня, а зараз тим більше. Приплив незабаром почнеться і швидко досягне найвищого рівня. І це буде кінець. Навіть коли мене кинуться шукати до того, як настане ніч, — а це, як я казав, було дуже сумнівним, — все одно буде пізно. Приплив не чекатиме. Почуття жаху й відчаю наче паралізувало мене. Якийсь час я ні про що не міг думати і нічого не помічав навколо себе. Тільки оглядав пустинну поверхню моря, повертаючись з боку в бік, і безпорадно дивився на хвилі. Не видно було жодного вітрила, жодного човна, ніщо не порушувало жахливої одноманітності морського простору, тільки білі крила чайок розтинали повітря. Птахи вже не дратували мене своїми пронизливими криками, хоч вони раз у раз повертались і пролітали дуже низько надо мною. Вони ніби цікавились, що я тут роблю і чому не залишаю цього місця. Раптом промінь надії вимів мене з безмежного відчаю. На очі мені знов потрапив сигнальний стовп, що так недавно був причиною мого переляку, але тепер його вигляд справив зовсім протилежне враження: сяйнула думка, що він врятує мене. Не треба, певно, пояснювати, що я вирішив вилізти на його верхівку і перечекати там приплив. Я знав, що навіть під час найбільшого припливу вода не затоплює й половини стовпа. Там я буду в безпеці. Мені лишалось тільки вилізти на стовп, а це здавалось простим ділом. По деревах я лазив добре і, звичайно, гадав, що дістанусь до вершечка стовпа. Це відкриття знов засвітило в моїй душі вогник надії на порятунок. Адже вилізти на стовп так легко! Правда, мені доведеться скрутно вночі, зате я не потону. Уникну небезпеки і ще посміюся з неї. Підбадьорений цією впевненістю, я знов підійшов до стовпа, щоб вилізти на нього. Я збирався тільки спробувати, бо до припливу в мене лишалось досить часу. Мені просто хотілось переконатися, що в потрібну хвилину я зможу зробити це. Проте виявилось, що ця справа складніша, ніж я гадав. Особливо важко було подолати перші шість футів, тому що нижню частину стовпа вкривав чорний слиз, такий самий, як і на камінні. Я мимоволі згадав навмисне вимащені салом стовпи, які ставили у нашому селі для святкових розваг. Кілька разів я зривався вниз, поки не виліз вище позначки. Подолати верхню частину стовпа виявилось легше, і незабаром я опинився вгорі. Я простягнув руку, щоб ухопитися за верхній край бочки, і вже поздоровляв себе за свою винахідливість, як тут моя радість вмить потьмарилась, і я знову впав у відчай. Мої руки були надто короткі і не досягали до верхнього краю бочки. Я міг дотягтися тільки до середини, туди, де вона найтовща, але не міг ні учепитись за неї, ні утриматись там, куди виліз. Через кілька хвилин сили зрадили мене, і я змушений був сповзти вниз до підніжжя стовпа. Я зробив ще одну спробу, але безуспішно, потім ще і те ж саме. Вилізти на бочку мені не щастило. Як я не силкувався, обхоплюючи її руками і напружуючи м'язи ніг, та вилізти вище того місця, де починалася бочка, мені не вдавалось. А втриматись там було неможливо, бо я не знаходив опори і щоразу сповзав на каміння. Моя тривога тільки посилилась, коли я зробив це відкриття, та цього разу я відігнав від себе розпач. Можливо, що перед близькою небезпекою мій мозок почав працювати краще, і думки стали яснішими. Принаймні я зберіг самовладання і замислився над тим, до чого б мені ще вдатися. Якби в мене був ніж, я зміг би зробити на стовпі зарубки і, спираючись на них ногами, вилізти вище. Та ножа в мене не було, і робити зарубки я не міг, хіба що вигризати їх зубами. Становище ставало вкрай скрутним. Раптом мене осяйнула думка, і я аж полегшено зітхнув. А чом би не наносити каміння, не навалити його навколо стовпа так, щоб воно було вище позначки, і не стати на нього? Так і слід зробити! Кілька великих каменів, як я помітив, уже лежали в потрібному місці, їх, очевидно, поклали для того, щоб стовп стояв міцніше. Треба тільки принести ще каменів, збудувати керн, тобто щось схоже на піраміду, і вилізти нагору. В захваті від цього нового плану порятунку, я одразу ж, не барячись ані хвилини, взявся до діла. Каміння на рифі валялось хоч греблю гати, і я сподівався, що за кілька хвилин наношу стільки, скільки треба для піраміди. Але, попрацювавши трохи, збагнув, що робота забере в мене більше часу, ніж я гадав. Камені були слизькі, і це дуже уповільнювало роботу. Одні з них виявлялись надто важкими для мене, інші так міцно вгрузли в пісок, що я не міг їх витягти. Незважаючи на ці перешкоди, я працював без упину, знаючи, що зможу побудувати такий керн, який мені потрібний. Аби тільки вистачило часу! Я дуже боявся, що не встигну. Приплив починався. Повільно й неухильно вода затопляла риф, і я це бачив! Я часто падав на гостре каміння, до крові обдираючи коліна. Але не зважав на біль і втому. Мені загрожувала більша небезпека — втратити життя. І мене не треба було підганяти якнайшвидше зробити насип навколо стовпа. Перше, ніж приплив затопив риф, мені вдалось навалити полику купу каміння. Та я знав, що цього недосить. Треба було підняти керн ще на два фути, щоб він зрівнявся з позначкою на стовпі. І я продовжував уперто працювати, не зупиняючись навіть для того, щоб перевести дух. Робота ставала дедалі важчою. Я вже позносив усе каміння, що лежало поблизу стовпа, і мусив ходити за новим чимраз далі. Кілька разів я впав, руки й ноги вкрилися великими саднами й глибокими подряпинами, і це ще більше заважало працювати. Камені доводилось вкочувати на висоту мого росту, а це було дуже важко, і кожний камінь забирав кілька хвилин. Іноді великі камені скочувалися вниз, загрожуючи розтрощити мені ноги. Нарешті, попрацювавши години дві або навіть більше і зовсім знесилівши, я був змушений припинити роботу. І не тому, що закінчив керн. Зовсім ні. Роботу перервав приплив! Підкравшись до каміння, він одразу кинувся на нього. Так не буває на березі, де приплив наступає поступово, хвиля за хвилею. Тут, на рифі, вода піднялась врівні з ним і ніби проковтнула його. Я не переставав носити каміння доти, поки не затопило найбільших брил. Пересуваючись по коліна в воді, я нахилявся, іноді навіть занурювався у воду мало не з головою, діставав каміння й носив його до стовпа. Я працював, а піна била мені в обличчя, і хвилі часом накривали мене, загрожуючи втопити. Та я працював далі, поки глибина й хвилі не стали такими, що я не міг уже триматись на ногах. Ледве просуваючись у глибокій воді, я приніс до стовпа останній камінь, поклав його на вищій точці свого укріплення і міцно обняв правою рукою сигнальний стовп. Я стояв і з завмиранням серця дивився, як прибуває море.  

Розділ XI
ПРИПЛИВ


 

Не скажу, що я цілком спокійно чекав припливу. Зовсім навпаки — я тремтів від страху, боячись, що моя споруда не витримає його. Якби в мене було більше часу, я зробив би керн вищим, міцнішим і почував би себе спокійніше. Я не сумнівався, що сигнальний стовп витримає натиск хвиль, бо за багато років він пережив чимало бур. У мене було побоювання тільки за керн, за його висоту й міцність. До позначки на стовпі він не доставав на цілий фут. Отже, я мав стояти на фут у воді, та в такому скрутному становищі не це турбувало мене і викликало в уяві жахливі картини. Мені ставало страшно зовсім від іншої думки: чи можна вірити позначці на стовпі? Я знав, що біла риса показує найвищий рівень припливу, коли море спокійне, зовсім спокійне. Але зараз море не було спокійним. Досить свіжий вітер розганяв хвилі заввишки не менше фута, можливо, навіть двох. Якщо так, то моє тіло на дві третини або на три чверті опиниться у воді, не кажучи про пінясті гребені, що обдаватимуть мене з головою. Та це ще півбіди. А що коли вітер посилиться або почнеться буря? Ні, навіть не буря, а невеличкий шторм. Тоді керн мені не допоможе. Адже я часто бачив, що піл час бур біла піна аж кипить на місці рифу і злітає високо над вершечком стовпа. «Якщо почнеться буря, я згину!» Така думка раз у раз непокоїла мене. Правда, деякі обставини дозволяли мені сподіватись на краще. Був чудовий місяць травень, ранок видався гарний. В інші місяці шторми бувають частіше, але трапляються вони й у травні. На суходолі може стояти гарна погода, а на морі в цей час лютують бурі і гинуть кораблі. Хай навіть і не ураган — звичайні хвилі все одно потоплять мене біля стовпа або змиють з насипу. Турбувало мене й інше — каміння в керні лежало нещільно. Я й не намагався зробити його по-справжньому: я не мав часу, а просто навалював камені один на один, як прийдеться. Коли ж я став на них, то відразу відчув, що це дуже неміцна підпора. А що, як вони не витримають натиску припливної течії або ударів хвиль? Якщо такс станеться, якщо керн розвалиться, всі мої зусилля пропадуть марно, і я загину! Не дивно, що моя тривога дедалі посилювалася і я, думаючи про таку жахливу можливість, не переставав пильно оглядати поверхню моря — тільки для того, щоб ще більше занепасти духом. Довгий час я стояв майже нерухомо, міцно обнімаючи стовп і притиснувшись до нього, як до найдорожчого друга. І справді, тоді це був мій єдиний друг: коли б не він, я не зробив би керна. Навіть якби в цьому мені й пощастило, то однаково без стовпа каміння відразу б розмило, і я не зміг би стояти на ньому. Я застиг біля стовпа і майже не ворушився. Боявся навіть переступити з ноги на ногу, щоб каміння не розкотилось на всі боки. Адже я чудово усвідомлював, що зібрати його і скласти на купу вдруге буде неможливо: час для цього минув. Глибина води навколо стовпа вже перевищила мій зріст, і тепер я міг би тільки плавати. Весь час я оглядав море, не повертаючи тулуба, а лише крутячи головою. Я дивився поперед себе, назад, по боках і не менше як п'ятдесят разів переконався, що море пустинне. Іноді я відривав погляд від морського простору і стежив за тим, як піднімається приплив і як до рифу мчать і розбиваються об нього великі хвилі, ніби повернувшись з далеких мандрів. Вони здавалися розлюченими і наче загрожували помститись мені за те, що я з'явився до них. Чого тут треба мені, звичайному смертному, в їхньому власному притулку, в місці, призначеному для їх суворих ігор? Я навіть уявляв, що вони говорять до мене. Від споглядання їх нестримного бігу в мене запаморочилась голова і виникло таке відчуття, ніби я відірвався од стовпа і поринув у темну безодню води. Хвилі здіймалися все вище й вище. Ось вони вже залили вершину керна, вкрили мої ступні, піднімаються ще, ще, ось вони лижуть мої коліна… Коли ж вони зупиняться? Коли кінчиться приплив? Це лише початок! Вода повзе вище, вище! Я вже стою по пояс у солоному потоці, а піна лютує навколо, кидається мені в обличчя, падає на плечі, лізе в рот, в очі, у вуха — я захлинаюсь, я тону! О господи! Вода досягла найвищого рівня і залила мене мало не з головою. Я шалено і вперто опирався їй, борючись за життя, і міцно притискався до сигнального стовпа. Довго, страшенно довго тривало це, і якби становище не змінилось, я міг би продержатись на своєму місці до ранку. Але зміна прийшла і принесла мені ще більшу небезпеку. Настала ніч! Це був ніби сигнал знищити мене. Вітер, дедалі посилюючись, почав переходити в бурю. З хмар, що купчились у небі ще в сутінках, загрожуючи дощем, ринули потоки води — вітер приніс дощ. Хвилі більшали, я помічав це, і ось вони кілька разів перекотились через мене. Їх удари були такими дужими, що я ледве втримався біля стовпа. Страх здавив мені серце. Якщо хвилі стануть ще хоч трошки більші, я не зможу чинити їм опору. Та й навіть без цього було сумнівно, чи вистачить у мене сил дочекатись кінця припливу. Остання велика хвиля трохи зрушила мене з місця, і я був змушений шукати нового положення тіла, щоб знову міцно стати на керн. Для цього я трохи підтягнувся на руках, намацуючи ногами найвищу і надійнішу точку на своїй споруді, але в ту мить вдарила нова величезна хвиля, зірвала з каміння мої ноги і відкинула їх убік. Чіпляючись руками за стовп, я на кілька секунд повис горизонтально, поки хвиля не пробігла далі. Тоді я знов спробував стати на керн і вже торкнувся ногами каміння. Саме торкнувся, бо як тільки я трохи сперся на нього, воно почало розповзатися підо мною. Я не мав більше сил висіти на стовпі, тіло моє ковзнуло вниз, і слідом за камінням я пішов на дно.  

Розділ XII
Я ТРИМАЮСЬ ЗА СТОВП

 

На щастя, я умів плавати, і досить непогано, а в той час ніщо інше не згидилося б мені краще. Пірнати я теж трохи навчився. Коли б не це, мені довелося б погано, тому що я опинився глибоко, аж на дні, серед бридкого чорного каміння. Я там був недовго і одразу, мов качка, виринув на поверхню. Тримаючись на хвилях, я озирався на всі боки, щоб знайти сигнальний стовп. Та побачити його було важко, бо піна заліплювала мені очі. Наче собака-водолаз, я крутився на хвилях, не знаючи, куди дивитися, і не міг знайти стовпа. Вода засліпила і приголомшила мене, і я ніяк не міг зрозуміти, де він подівся. Нарешті я помітив його. Він був не так близько від мене, як я гадав — на відстані багатьох ярдів, мабуть, не менш як двадцяти! До цього спричинилися вітер і приплив. Якби я знаходився у воді ще десять хвилин, вони б однесли мене так далеко, що я не зміг би дістатись назад до стовпа. Як тільки я побачив стовп, то одразу ж поплив до нього, хоч і не усвідомлював, що робитиму, коли дістанусь туди. Мене гнав інстинкт, мені здавалося, що біля нього я знайду порятунок. Я діяв так, як діють усі потопаючі — хапався за соломинку. Не можу похвалитися, що я зберіг самовладання. Це було б неправдою, і ніхто б мені не повірив. Навпаки, я був такий переляканий, що майже нічого не тямив, проте плив до стовпа. Моїми вчинками керував не просто інстинкт, а щось більше, бо водночас я усвідомлював, що, діставшись до стовпа, не позбудусь небезпеки. Я знав, що зможу доплисти, вірив у свої сили і вміння плавати, але думка про те, що я не знайду там ніякої допомоги, весь час сповнювала мене страхом. Звичайно, я міг видряпатися на стовп, аж до бочки, але не далі. Вилізти на неї я не міг навіть під загрозою смерті. Якби тільки це було можливо, я давно б сидів у бочці, оскільки був певний, що дев'ятигалонна бочка дасть мені добрячий притулок, де я зміг би перечекати шторм. Та я вже пробував залізти на неї раніше і тільки переконався, що це мені не під силу. А я хотів залізти з неї ще й з інших міркувань. Якби я виліз до ночі, мене б, можливо, помітили з берега, і пригода могла закінчитись без особливих неприємностей. Мені навіть чомусь здавалося, що коли я в перший раз дерся на стовп, мене, побачили. Пізніше це підтвердилось — мене справді побачили, і не один чоловік, а кілька, що гуляли по березі. Але, нічого не знаючи, вони вирішили, що я один з хлопців, які, порушивши святість неділі, втекли на риф задля власної розваги, і перестали звертати на мене увагу.  



 

Ви знаєте, що тоді мені не пощастило вилізти на бочку і що я швидко стомився. До того ж, як тільки мені спало на думку наносити навколо стовпа купу каміння, я не барився ні хвилини.. Це не спадало мені на думку, поки я силкувався дістатися до стовпа. Однак про деякі речі я подумав, зокрема про те, що на бочку вилізти неможливо. Я не знав, що робитиму, коли допливу до стовпа. Спробую триматись за нього, як і перше, але хіба надовго вистачить у мене сил? Це питання я розв'язав не зразу. Нарешті, після тривалої боротьби з хвилями, вітром і навіть дощем я обняв стовп, як давнього друга. Якби не цей милий стовп, я давно лежав би на дні моря. Діставшись до стовпа і міцно обхопивши його, я відчув себе так, ніби врятувався. Лежати на воді, тримаючись за нього, було неважко, хоч, звичайно, руки стомлювалися. Якби море було зовсім спокійне, я міг би довго плавати біля стовпа, як прив'язаний човен, мабуть, аж до кінця припливу, та більше нічого мені й не хотілось. Але море було неспокійне, і це міняло справу. Правда, як тільки я доплив до стовпа, море на кілька хвилин угамувалось, і хвилі стали меншими. Я скористався з цієї щасливої обставини, щоб відпочити й віддихатись. Це був короткий перепочинок. Знов знявся вітер, полив дощ і побігли великі хвилі, більші, ніж раніше. Спочатку мене підкинуло вгору, майже до бочки, і одразу ж потягло вниз, до каміння, потім закрутило навколо стовпа. Я виробляв такі вправи, що мені позаздрив би будь-який акробат. Перший натиск хвиль я витримав мужньо. Знав, що борюсь за своє життя і що боротися необхідно. Та радіти не було підстав. Я відчував, що море ось-ось проковтне мене, і найгірші передчуття бентежили мою душу. Найважче було попереду. Я знав: ще кілька таких двобоїв з морем — і хвилі відірвуть мене від стовпа. Що мені зробити, щоб утриматись на місці? Ось над чим я сушив собі голову в перервах між величезними хвилями. Якби в мене була вірьовка, я прив'язався б. Але вірьовка була для мене така ж недосяжна, як човен або зручне крісло біля дядькового каміна. Отже, думати про неї — тільки марно витрачати час. Та саме цієї миті ніби добрий дух підказав мені вихід: якщо немає вірьовки, треба замінити її чимсь іншим! Вам хочеться дізнатися, що я придумав? Зараз почуєте. На мені була простора куртка з рубчастого плису. Коли я був хлопчиком, такий одяг носили діти простих людей. Поки не померла мати, я одягав цю куртку тільки в будень, а тепер не розлучався з нею і в свята. Не будемо применшувати цінності цієї куртки. Пізніше я носив гарний одяг з найкращого й найтоншого сукна, яке тільки могли виробити ткацькі верстати Західної Англії, але та плисова куртка дорожча для мене за всі мої вбрання. Здається, можна сказати, що я завдячую їй життям. Так от, на куртці був ряд ґудзиків — не теперішніх крихких з рогу або кістки, ні. Це були надійні добрячі металеві ґудзики завбільшки з шилінг і з міцними залізними «вічками» посередині. Мені пощастило, що ґудзики були саме такі. Куртка була на мені, і в цьому доля теж подбала про мене, тому що її могло й не бути. Я зняв її, коли кинувся наздоганяти човна, а разом з нею і штани, але, повернувшись на риф, натягнув на себе одне н друге, бо раптом повіяв холодний вітер. Усе це, як ви побачите, вийшло дуже до речі. Нащо мені знадобилась куртка? Щоб роздерти її на стрічки і прив'язатись до стовпа? Зовсім ні. Це, звичайно, можна було б зробити, хоч і з великими труднощами. Адже хвилі кидали мене в різні боки, і в'язати вузли я міг би тільки однією рукою. Навіть зняти її було важко, бо мокрий плис наче прилип до моєї шкіри. Та я й не збирався знімати куртку. Мій задум був значно кращий — я розстебнув куртку, широко відгорнув поли, притиснувся грудьми до стовпа і знов застебнув усі ґудзики. На щастя, куртка виявилась досить великою. Мій дядько зробив мені неоціненну послугу, змусивши носити цю стару й некрасиву плисову куртку, в яку міг би влізти ще один такий хлопець, як я. Ніде правди діти, я сердився на дядька, коли він казав, що в неділю й ця куртка для мене гарна. Добре застебнувшись, я дістав можливість трохи відпочити й подумати. Це була перша нагода відтоді, як вода торкнулася моїх ніг на купі каміння. Тепер я не боявся, що мене одірве від стовпа. Хвилі могли змити мене тільки разом з ним. Я зробився такою самою складовою частиною стовпа, як бочка на його вершечку, навіть більше, бо корабельний канат не прив'язав би мене до нього міцніше, ніж поли моєї плисової куртки. Якби мене могло врятувати те, що я міцно тримався на стовпі, то можна було б вважати, що небезпека минула. Та ні, до цього було ще далеко! Через якийсь час я зрозумів, що моє становище покращало ненабагато. Величезний бурун прокотився над рифом і накрив мене з головою. Я навіть почав думати, що влаштувався гірше, ніж раніше, бо пристебнувся до стовпа так щільно, що не міг вилізти по ньому вище, коли насувалась хвиля. Коли хвиля відхлинула, я був ще на стовпі, та що з цього? Від таких частих купань я швидко знесилію, сповзу донизу і все одно потону, хоч тоді й можна буде сказати, що коли я вмер не з прапором, то «з древком у руках».  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка