Томас Майн Рід



Сторінка4/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Розділ XIII
ПІДВІШЕНИЙ ДО СТОВПА


 

Однак я не втратив самовладання і знов почав думати, яким чином зробити так, щоб хвилі не перекочувались через мене. Звичайно, я міг піднятися вище, не розстібаючи ні одного ґудзика. Але як мені втриматись там? Адже я знову сповзу вниз. От коли б там була яка-небудь зарубка, сучок, цвях! Або коли б у мене був ніж, щоб зробити надріз на стовпі! Проте сучок, зарубка, цвях, ніж, надріз — про це я міг тільки мріяти! Та ні, я помилився, явно помилився! Я згадав, що стовп угорі тонкий і що вершечок ніби стесаний і загострений, а на вістря надіто бочку, вірніше, верхній кінець стовпа входить в дірку на дні бочки. Я також пригадав, який вигляд має тонка частина стовпа: там навколо нього є виступ, так званий «комір». Чи можна буде зачепити за той виступ куртку, щоб вона не сповзала вниз? Пощастить мені в цьому чи ні, але спробувати треба. Іншого виходу в мене не було. Перш ніж нова хвиля накрила мене, я «атакував» верхівку стовпа і спробував зачепитись за виступ. Нічого не вийшло — я з'їхав униз, де на мене чекали знайомі прикрості —люті хвилі, що накривали з головою. Все лихо було в тому, що я не міг як слід звести комір куртки, тому що заважала голова. Я знов поліз угору. Як тільки хвиля схлинула, в мене виникла нова надія: я ж можу зачепитися біля бочки не курткою, а чимось іншим! Але чим? Це я теж придумав. Ви зараз довідаєтесь, що саме. На плечах у мене були шлейки, і, на щастя, добрячі. Не якісь там полотняні, а два міцних ремені з оленячої шкіри. На них я й вирішив повиснути. Я не гаяв часу. Сидіти внизу було не дуже приємно, і я знову рушив у подорож до бочки. Куртка допомогла мені. Відкинувшись усім тілом назад і міцно обхопивши стовп ногами, я дістав можливість держатися на ньому довше. Таким чином, руки в мене були вільні, і я зняв шлейки. Діяв я надзвичайно обережно, незважаючи на незручну позу, і страшенно боявся впустити їх, коли зв'язував обидва ремені докупи. Вузол я зробив якомога міцніший, намагаючись при цьому не дуже вкорочувати шлейки, бо кожний їх дюйм був для мене дорогоцінний. Після цього я зробив на одному з кінців зашморг, накинув шлейки на стовп, просунув їх вгору, поки вони не опинились вище виступу, і затягнув зашморг. Лишалось тільки пропустити другий кінець шлейок під застебнуту на всі ґудзики куртку і ще раз зав'язати їх. Усе це я зробив досить швидко і, відкинувшись назад, навалився усім тілом на шлейки. Я навіть підібгав ноги і кілька секунд висів, наче повішений. Якби тієї миті якийсь штурман побачив мене у нічний бінокль, він безперечно, подумав би, що я самогубець або що хтось вчинив жахливий злочин. Я вкрай знесилів, наковтався води і навіть не усвідомлював усього комізму свого становища. Але тепер я міг сміятися, бо всяка небезпека минула. Я врятувався від смерті. Це було все одно, що побачити Гаррі Блю з човном за десять ярдів від себе. Хай скаженіє буря і ллє дощ, хай свище вітер і лютують навколо мене пінясті гребені хвиль! Ніщо тепер не одірве мене від стовпа! Правда, я влаштувався не дуже зручно, але тепер, коли небезпека була позаду, я почав думати, як умоститися краще. Найскрутніше доводилося ногам: вони раз у раз зривалися, і я повисав на шлейках. Це було неприємно і навіть небезпечно, до того ж дратувало мене. Та і з цього становища, як з усякого іншого, мав бути вихід. І справді, я швидко знайшов його. Розірвавши знизу до колін колоші своїх штанів, — вони були з тієї ж цупкої тканини, що й куртка, — я скрутив їх джгутом, обмотав навколо стовпа і міцно зав'язав. Це забезпечило відпочинок ногам. Таким чином, напівсидячи, напіввисячи, я провів решту ночі. Якщо я скажу, що в свій час почався відплив і риф знов оголився, ви, мабуть, подумаєте, що я негайно відв'язався від стовпа і спустився вниз. Але ні, я не зробив цього, бо більше не довіряв рифу. Мені було незручно, але я терпів це, боячись, щоб не довелося починати всього з початку. До того ж я знав, що на стовпі мене швидше помітять, коли розвидниться, і пошлють допомогу. І мені послали допомогу, вірніше вона прийшла сама. Не встигла Аврора позолотити небосхил, як я побачив човна, що з усією можливою швидкістю плив до острівця. Коли він наблизився, я побачив те, що й сподівався побачити: за веслами сидів Гаррі Блю! Не буду розповідати вам, як повівся Гаррі, вистрибнувши на риф, як він сміявся, кричав і розмахував веслом, як обережно і з якою радістю він зняв мене з стовпа у човен. Коли ж я розказав йому все від початку до кінця і повідомив, за яких обставин його ялик потонув, він не розсердився на мене, а тільки розсміявся і сказав, що могло бути й гірше. І від того дня він ні єдиним словом не дорікнув мені, що я втопив його ялик.  

Розділ XIV
ЗАВТРА — В ПЕРУ!

 

Вкрай небезпечна пригода на острівці не змінила моєї поведінки, і я не перестав любити море. Здається, я ще більше полюбив його саме за ті переживання, яких зазнав під час небезпеки. У мене було непереможне бажання переплисти океан і побачити далекі краї. Я щоразу думав про це, коли дивився на бухту. Помітивши на обрії вітрила, я думав, якими щасливими мають бути люди, що плавають на тих кораблях. Я радо помінявся б місцями з останнім матросом на кораблі. Можливо, море не так вабило б мене, якби моє життя склалося краще, якби були живі мій добрий батько і ласкава мати. Але мій суворий старий дядько зовсім не піклувався про мене. Не маючи рідної домівки, не маючи батьків, любов до яких тримала б мене на березі, я ще дужче хотів поплисти за океан. Ферма зовсім не приваблювала мене, а нудна робота тільки збільшувала бажання вирушити за море, побачити чудесні країни, про які я читав у книжках стільки цікавого і про які матроси, колишні рибалки з нашого села, розповідали ще більш дивовижні речі. Вони розказували про левів, тигрів, слонів, крокодилів, мавп завбільшки з людину, змій, довжелезних, як корабельні канати. Кінець кінцем розповіді про хвилюючі пригоди, що випали на їх долю в країнах цих чудесних істот, сповнили мене всепоглинаючим бажанням побачити на власні очі всіх цих рідкісних тварин і взяти участь в полюванні на них, як це робили матроси, що приїздили звідти. Коротко кажучи, мені остогидло нудне одноманітне життя у нас дома, яке, за моїми уявленнями, було властиве тільки нашій країні, тому що, коли вірити словам заїжджих моряків, в усіх інших країнах можна було зазнати безліч хвилюючих пригод, побачити силу-силенну диких звірів і різних чудес.  



 

Пам'ятаю одного молодого хлопця, який проїхався всього-на-всього на острів Мен і повернувся з такими розповідями про свої подвиги серед чорношкірих і удавів, що я аж мучився від заздрощів до людини, яка пережила стільки неймовірних пригод. Я непогано вмів писати і добре знав арифметику, але в географії майже не розбирався, бо викладали її в нашій школі абияк. Через це я не знав, де знаходиться острів Мен, проте вирішив при першій-ліпшій нагоді поїхати туди і хоч трохи подивитися на чудеса, про які розповідав той хлопець. Така подорож була для мене досить складною проблемою, однак я не втрачав надії, що зможу розв'язати її. В окремих випадках з нашого села на цей уславлений острів ходила шхуна, і я розраховував колись потрапити на неї. Звичайно, це могло виявитись нелегкою справою, проте я вирішив будь-що домогтися свого. З цією метою я збирався подружитися з кількома матросами, які плавали на шхуні, щоб попросити їх взяти мене з собою. Поки я терпляче чекав цієї можливості, трапилась подія, що змусила мене прийняти нове рішення і витіснила з голови і шхуну, і триногий острів.[8] Миль за п'ять від нашого села, ближче до виходу з бухти, було велике місто. Це був справжній морський порт. Туди заходили великі кораблі — трищоглові судна, що відправлялись у всі кінці світу, перевозячи велику кількість товарів. Одного разу мене послали в місто разом з дядьковим наймитом, який віз туди городину та молоко. Я мав допомагати наймиту, тобто дивитися за конем, поки він продаватиме дядькове добро. Випадково наш візок проїжджав повз пристань, і мені випала чудова нагода побачити морських велетнів — кораблів, що стояли вздовж набережної, і помилуватися на їх високі стрункі щогли та красиву оснастку. Наш візок зупинився якраз навпроти корабля, який особливо сподобався мені. Він був більший за своїх сусідів, і його красиві щогли, товщі внизу і тонші вгорі, височіли над щоглами всіх інших кораблів у порту. Але найбільше мою увагу привернули не розміри і не оснастка судна, хоч спочатку я й замилувався ними. Найцікавішим для мене в цьому кораблі було те, що він мав залишити порт дуже швидко — наступного дня. Про це я дізнався з великого дерев'яного щита, встановленого на видному місці на носі корабля. Ось що я прочитав: «ІНКА» ВІДПЛИВАЄ В ПЕРУ ЗАВТРА Серце моє стрепенулось, наче перед жахливою небезпекою, проте справжньою причиною мого хвилювання була відчайдушна думка, що прошила мій мозок, як тільки я прочитав це коротеньке оголошення: «В Перу. Завтра». «А чому б і мені завтра не поїхати в Перу?» — блискавично пронеслось в моєму мозку. Справді, чому б не поїхати? Та тут я подумав, які перешкоди треба мені подолати, їх було багато, я добре це розумів. По-перше, дядьків наймит, який стоїть майже поряд, повинен привезти мене додому. Зрозуміло, даремно просити в нього дозволу поїхати в Перу. По-друге, для того, щоб поїхати в Перу, треба дістати згоду в людей на кораблі. Я був не такий наївний, щоб не знати, що проїзд в Перу чи взагалі в якусь іншу країну коштує чималих грошей, і без грошей на корабель не візьмуть навіть такого маленького хлопця, як я. Але грошей у мене не було зовсім. Як же мені потрапити в число пасажирів? Думки летіли з блискавичною швидкістю. Не минуло й десяти хвилин, протягом яких я розглядав красень-корабель, а я вже перестав думати про такі перешкоди, як дядьків наймит і необхідність платити за проїзд. З цілковитою впевненістю в свої сили я вирішив неодмінно їхати завтра в Перу. Про те, де знаходиться Перу, я знав не більше, ніж людина з Місяця, навіть менше, тому що в ясні ночі вона, мабуть, добре бачить Перу. Навчання в нашій школі обмежувалося читанням, письмом і арифметикою. Останню я знав непогано, тому що наш учитель дуже любив її. Сам він був неабияким майстром складних підрахунків і пишався своїми знаннями, які передавав учням. Арифметика була найголовнішим предметом в нашій школі. Географії ж він не приділяв ніякої уваги, і ми майже зовсім її не вчили. Отже через це мені й не було відомо, де знаходиться Перу, хоч я й чув, що на світі є така країна. Матроси, колишні жителі нашого села, багато розповідали про Перу. Вони казали, що це дуже жарка країна і що плисти до неї з Англії треба цілих шість місяців. Говорили також, що це країна чудесних золотих копалень, негрів, змій і пальм. А таке мені й хотілося побачити. Одне слово, я їду в Перу на цьому славному кораблі «Інка». Я замислився, як мені дістати грошей на проїзд і втекти з-під нагляду Джона, дядькового наймита. Здавалось би, що перше мало виявитись для мене вкрай складним питанням, але насправді воно не було таким складним, принаймні я так гадав тоді. Щодо цього в мене були свої міркування. Я багато чув про хлопців, що тікали в море, про те, як їх брали на кораблі юнгами і як вони згодом ставали добрими матросами. У мене створилося враження, що зробити так досить легко і що будь-який хлопець буде прийнятий на корабель, якщо захоче працювати як слід. Найбільше ж непокоїв мене зріст, бо я був невеликим, вірніше, просто маленьким, маленьким навіть на свій вік, хоч міцний і міг похвалитися непоганою витривалістю. Мене часто дражнили за те, що я такий маленький. Отже, підстави побоюватись, що мене не візьмуть на «Інку» юнгою, існували. А я твердо вирішив найнятися на неї. Одразу здійснити цей план мені перешкодив Джон. Спочатку я хотів був просто втекти від нього, не подумавши, що вийде, коли він повернеться на ферму без мене. Але, гарненько поміркувавши, я зрозумів, що робити так не слід. Адже наступного ранку Джон повернеться в місто з півдюжиною наймитів, можливо, прибуде навіть дядько, і мене почнуть шукати. Цілком імовірно, що з'являться вони тут ще до відплиття «Інки», бо кораблі рідко коли залишають порт рано-вранці. Глашатай оголосить на головній площі про мою втечу. Люди обійдуть усе місто, обшукають корабель, знайдуть мене і віддадуть дядькові, який відвезе мене додому і, безсумнівно, жорстоко відшмагає. Вдачу свого дядька я вивчив надто добре, щоб уявити якийсь інший кінець втечі. Ні, ніяк не можна допустити, щоб Джон повернувся без мене. Невдовзі я переконався, що все буде саме так, і водночас виробив новий, кращий план. Треба повернутися додому з Джоном, а тікати вже звідти. Намагаючись ні в якому разі не виявити своїх намірів перед Джоном і не викликати в нього підозри, я сів у візок поряд з ним, і ми поїхали назад у село. Я повернувся додому з таким спокійним виглядом, ніби на душі і мене було так само, як тоді, коли я вранці їхав у місто.  

Розділ XV
ВТЕЧА З ДОМУ


 

Коли ми приїхали на ферму, було майже поночі, і решту вечора я намагався поводитись так, ніби нічого особливого в мене й на думці не було. Родичі й мешканці ферми не здогадувались про той великий план, що пік мені груди і від якого стискалося серце. Були хвилини, коли я починав шкодувати, що прийняв таке рішення. Дивлячись на знайомі обличчя домашніх, — адже як-не-як це була моя родина, — думаючи, що, можливо, ніколи їх більше не побачу, і що дехто з них побиватиметься за мною, що я обдурюю їх, а вони нічого не підозрюють про мої таємні наміри, я був ладен відмовитись від свого задуму. В хвилини таких вагань мені страшенно хотілось поділитися з ким-небудь своєю таємницею, і якби хтось порадив мені не залишати домівки, я послухав би його, хоч кінець кінцем любов до води все одно змусила б мене втекти в море. Ви, звісно, дивуєтесь, що, бувши в такому настрої, я не розшукав Гаррі Блю і не порадився з ним. Ах, я неодмінно зробив би це, якби Гаррі був поблизу, та молодому човняреві набридло плавати вздовж берега бухти, і кілька місяців тому він продав човна й найнявся матросом на корабель. Можливо, що мене не так тягло б у море, якби Гаррі Блю був тут. Але відтоді, як він поїхав, мені дуже кортіло вчинити так, як він, і я не міг дивитись у відкрите море без хвилювання. Неможливо пояснити це почуття. В'язню, який дивиться крізь грати, мабуть, не так пристрасно хочеться бути на волі, як мені хотілось бути далеко-далеко звідси, серед безмежної рівнини океану. Якби була можливість порадитись з молодим човнярем, я, мабуть, вчинив би не так, але він, повторюю, поплив на кораблі. І тепер у мене не було друга, з яким я міг би поділитися таємницею. Правда, на фермі жив один хлопець, наймит, якому, на мій погляд, можна було довіритись. Він мені дуже подобався, і, здається, я йому теж. Разів з двадцять я відкривав рота, щоб розповісти йому про свій намір, і стільки ж разів пересилював себе. Я не боявся, що він негайно зрадить мене і розповість про план втечі, але мені здавалось, що він почне умовляти залишитись на фермі, і якщо я не погоджусь, викриє мене. Отже, не було рації шукати в нього поради, і я нічого йому не сказав. Після вечері я ліг спати, як звичайно. Ви гадаєте, що вночі я встав з ліжка і втік? Нічого подібного. Я лежав у ліжку до ранку, хоч майже не спав, бо думка про втечу не давала мені склепити очей, а коли й засинав на хвилинку, то бачив уві сні великі кораблі, бурхливе море, бачив, як лізу на височенну щоглу і травлю чорні, просмолені канати, аж на долонях у мене здуваються пухирі. Спочатку я вирішив тікати вночі. Це можна було здійснити, нікого не розбудивши. В нашому спокійному селі злодіїв не водилось, і двері на ніч брались тільки на засувку, а тієї ночі двері дядькового будинку були відчинені навстіж, бо вдень стояла велика спека. Я міг вислизнути з будинку навіть не рипнувши дверима. Та хоч я й був тоді маленьким хлопчиком, але мав здатність міркувати логічно. Я збагнув, що коли втечу вночі, мою відсутність помітять рано-вранці, і почнуться розшуки. Хто-небудь неодмінно кинеться на пристань і дуже легко знайде мене там. З однаковим успіхом я міг би втекти учора від Джона, коли ми були в порту. Місто лежало від села за п'ять чи шість миль, і мені треба було дві години, щоб дістатись туди. Отже, якби я втік з дому вночі, то прийшов би в порт надто рано. В такий час на кораблі робота ще не починалася, капітан спав, і мені не пощастило б поговорити з ним і попроситись до нього на службу. З таких міркувань я залишився вдома до ранку і нетерпляче чекав години, яку сам собі призначив. Я поснідав разом з усіма. Хтось зауважив, що я блідий і «не в собі». Джон пояснив це тим, що вчора я провів цілий день на сонці, його пояснення задовольнило всіх. Я боявся, що після сніданку мене заставлять щось робити, — скажімо, правити конем, від чого важко було відкрутитися. Разом зі мною могли послати ще когось, і тоді мої родичі одразу були б повідомлені про втечу. На щастя, того дня діла не знайшлось, і мене нікуди не посилали. Скориставшись з цього, я взяв свій іграшковий кораблик, яким дуже любив гратися у вільний час. В інших хлопців теж були шлюпи, шхуни і бриги, і ми часто влаштовували перегони на ставку в парку. Була субота. В суботу уроків у школі немає, і я знав, що хлопці прийдуть на ставок одразу ж після сніданку, якщо не раніше. Отже, не було нічого дивного в тому, що, обережно обнявши свій кораблик, я перейшов через двір і попрямував у бік парку. Я навіть увійшов за живопліт і пішов далі, до ставка, де мої товариші вже пускали кораблики. «Шкода, — подумав я, — не можна розказати їм, що я замислив. Ну й галас би вони зняли!» Хлопці були раді, що я прийшов до них. Адже тепер я цілими днями працював на фермі і рідко брав участь в їхніх іграх, а вони мене любили. Але я недовго пробув з ними. Як тільки іграшковий флот закінчив свій перший рейс через ставок, — своєрідні перегони, в яких мій кораблик виявився переможцем, — я взяв свою іграшку, розпрощався з ними і пішов. Вони дуже здивувались, що я так несподівано залишаю їх, але я щось сказав, і вони перестали розпитувати, куди я йду. Перелізши через мур парку, я востаннє глянув на друзів дитинства, і на очі мені набігли сльози, бо я знав, що ніколи їх більше не побачу. Скрадаючись попід муром, я швидко дістався до битого шляху, що вів у місто. Але я не захотів іти по ньому. Перейшовши шлях, я пішов через поле. Зробив я це для того, щоб потрапити в ліс, де мене ніхто не міг би побачити, бо знав, що коли піду по шляху, то можу зустріти знайомих селян, які розкажуть, що бачили мене, і наведуть переслідувачів на мій слід. Я не знав, о котрій годині «Інка» підніме якір, і тому не міг точно розрахувати, коли вийти з села. Це мене дуже непокоїло. Я боявся прийти надто рано, бо тоді для переслідувачів було б доволі часу, щоб спіймати мене й одвезти додому. З іншого боку, якби я прийшов у порт надто пізно, корабель відплив би. Цього я боявся більше, ніж різок, якими мене б відшмагали, коли б спіймали. Саме такі думки мучили мене весь ранок і продовжували мучити й далі. Про те, що є небезпека дістати відмову від капітана і не бути прийнятим на корабель, я й не здогадувався. Я навіть забув, що я ще хлопчик. Задуми в мене були величні, гідні дорослої людини, тому я й почував себе дорослим. Я дістався до лісу й пішов стежкою серед дерев, поки він не кінчився. Ніхто не побачив мене, я навіть не зустрів ні лісничого, ні об'їждчиків. Покинувши захисток лісу я пішов полем. Тепер я був від шляху далеко і не боявся зустріти знайомих, проте намагався не випускати з очей море, вздовж берега якого зміївся шлях. Нарешті я побачив високі шпилі міста. Отже, я йшов правильно. Я довго перестрибував через рівчаки й канави, перелазив через зелені загорожі і раз у раз потрапляв на чужі городи, поки вийшов на околиці міста. Не відпочивши ні хвилини, я швидко розшукав вулицю, що вела до пристані, і рушив по ній. За дахами будинків видніли щогли, і моє серце прискорено забилось, коли я побачив найвищу з них, з вимпелом, що гордо маяв під подихом бризу. Не помічаючи більше нічого, я по широких дерев'яних сходнях піднявся на корабель.  

Розділ XVI
«ІНКА» ТА ЇЇ ЕКІПАЖ

 

 



Ступивши на палубу, я попрямував до головного люка, де п'ятеро чи шестеро матросів порались біля великої купи бочок, і ящиків. Вони вантажили корабель, спускаючи ящики й бочки в трюм з допомогою талей. Матроси були без курток, в самих вовняних фуфайках і широких полотняних штанях, заляпаних жиром і смолою. Тільки один з них був у синій сукняній куртці, і я. подумав, що це, мабуть, помічник капітана, бо самого капітана такого великого корабля я уявляв чоловіком дуже поважним й одягненим у розкішне вбрання. Чоловік у синій куртці раз у раз віддавав розпорядження матросам, які працювали біля люка, але я помітив, що вони не завжди виконують ці накази. Час від часу хтось із них заперечував, його підтримували інші, і знімався гамір — починалася суперечка, що і як треба робити. На борту військового корабля такого не буває. Там наказ офіцера виконується швидко, без заперечень і зауважень. Але на торгових судах не так: на розпорядження помічника матроси часто дивляться не як на накази, а як на поради, і виконують їх так, як вважають за потрібне. Правда, не скрізь однаково, багато що залежить від вдачі помічника. Але на борту «Інки», очевидно, суворої дисципліни не було. Крики, пронизливе скрипіння блоків, удари ящиків, торохтіння тачок по дошках і таке інше — все це створювало неймовірний шум. Нічого подібного я ще ніколи не чув і кілька хвилин розгублено й збентежено кліпав очима. Нарешті матроси розігнули спини. Велика бочка, яку вони опускали в люк, досягла дна трюму, і тепер її котили на місце. Шум на якийсь час ущух. Один з матросів випадково зиркнув у мій бік. Насмішкувато примружившись, він оглянув мене з голови до ніг і вигукнув: — Гей, малюк! Чого тобі треба? Вантажишся на наш корабель? — Ні, — втрутився другий, — хіба ти не бачиш, що він сам капітан — у нього ж власний корабель! Це зауваження стосувалося мого суденця, яке я тримав у руках. — Гей, на шхуні! — загорлав третій. — Куди пливете? Матроси вибухнули реготом. Тепер вже всі помітили мене і розглядали так, наче я був чимсь надзвичайно смішним. Якийсь час я стояв і не знав, що сказати, приголомшений зустріччю, яку влаштували мені «морські вовки». Але тут мені допоміг чоловік у синій куртці. Підійшовши до мене, він спитав більш серйозним тоном, чого мені треба на кораблі. Я відповів, що хочу побачити капітана, чомусь твердо вірячи, що капітан зараз на кораблі і звертатися в такій справі, як моя, треба неодмінно до нього. — Побачити капітана? — перепитав мій співрозмовник. — Яке ж у тебе діло до нього, хлопче? Я його помічник. Може, цього досить? Я завагався, але, подумавши, що коли мене питає помічник капітана, то не буде ніякої шкоди, якщо я одверто скажу йому про свої наміри. — Я хочу бути матросом! Ці люди, мабуть, ніколи не сміялися так, як після моєї відповіді. Знявся справжній рев, до якого щиро приєднався помічник капітана. Серед вибухів реготу мої вуха вловили зливу дуже принизливих для мене зауважень. — Подивися сюди, Білл, — кричав один з них, звертаючись до свого товариша, який стояв трохи осторонь, — подивись, хлопець хоче бути матросом! Побий мене грім! Ну й курдупель! Та ти ж менший за кнехт![9] Бути матро-о-сом! Ой, тримайте мене! — А мати знає, куди тебе занесло? — поцікавився другий. — Присягаюсь, що ні, — відповів за мене третій. — І батько теж не знає. Можу побитись об заклад, що хлопець утік з дому. Адже ти ушився потихеньку, чи не так? — Послухай, хлопче, — промовив помічник, — я дам тобі добру пораду: йди до своєї мами, вітай її від мене і скажи, щоб вона прив'язала тебе до ніжки стільця поворозками від своєї спідниці й тримала так років з шість, поки ти не підростеш. Ця порада викликала новий вибух реготу. Я відчував себе приниженим цими жартами і не знав, що відповісти. Вкрай розгубившись, я пробурмотів: — У мене немає матері. Відповідь моя вгамувала бурхливі веселощі цих суворих на вигляд людей. Почулись навіть співчутливі вигуки. Але помічник так само глузував: — Ну, тоді йди до свого батька й скажи, щоб він відшмагав тебе як слід. — У мене немає батька. — Бідненький, він, виходить, сирота, — промовив один з матросів жалісливим голосом. — Немає батька, ти кажеш? — вів далі помічник, який здавався мені лютим звіром. — Іди тоді до бабусі, дядька чи тітки, якщо вони в тебе є, або куди хочеш, але збирайся геть звідси, поки я не повісив тебе на реї і не почастував вірьовкою. Забирайся! Зрозумів? Цей звір, очевидно, не жартував. Страшенно переляканий такою загрозою, я повернувся й слухняно пішов з корабля. Я вже підійшов до трапу, коли раптом побачив чоловіка, який ішов мені назустріч з пристані. На ньому був чорний сюртук, касторовий капелюх, і виглядом він нагадував купця або якогось городянина, але мені чомусь здалося, що це моряк. Щось в його обвітреному, майже бронзового кольору обличчі й виразі очей свідчило про те, що він має справу з морем. До того ж штани з товстого синього сукна надавали йому зовсім не сухопутного вигляду. Я одразу подумав, що це, мабуть, капітан. За кілька хвилин я остаточно переконався в цьому. Пройшовши по трапу, незнайомець ступив на палубу як хазяїн. Не зупиняючись, він віддав кілька наказів, і з його тону я зрозумів, що ніхто з команди не насмілиться заперечити йому. На палубі він навіть не зупинився, а попрямував просто до шканців. Мені здалося, що я ще можу домогтися свого, якщо звернусь безпосередньо до капітана. Не вагаючись, я повернувся й пішов слідом за ним. По дорозі помічник і один чи два матроси намагались перехопити мене, але біля самих дверей каюти я все ж таки наздогнав капітана. Я вхопив його за полу сюртука. Він здивовано озирнувся й спитав, чого мені треба. В кількох словах я все пояснив йому, але єдиною його відповіддю був сміх. Потім, обернувшись до одного з матросів, капітан крикнув: — Гей, Уотерс! Посади цього пуцьверінка на плечі й однеси на берег. Ха-ха-ха! Не промовивши більше й слова, він спустився по трапу і зник. Страшенно засмучений, я відчув тільки, як дужі руки Уотерса підняли мене в повітря, пронесли по сходнях, потім трохи по пристані і опустили на брук. — Ну, не журись, малюк! — сказав матрос. — Послухайся Джека Уотерса, тримайся поки якнайдалі від води, щоб тебе не з'їли акули. Матрос трохи помовчав, наче про щось думав, потім спитав: — Отже, ти сирітка? Ні батька, ні матері? — Нікого, — відповів я. — Кепське діло! Я теж колись був сиротою. А ти, мабуть, сміливий хлопець, бо тебе рано потягло в море. Це вже чогось варте. Я взяв би тебе, якби був капітаном. Але, розумієш, я простий матрос і нічим не можу тобі допомогти. Та я коли-небудь ще разочок приїду сюди, а ти тоді, мабуть, будеш більшим. Ось візьми оце і згадай про мене, коли ми знов зайдемо в цей порт. Хто знає, може, тоді мені пощастить підшукати для тебе койку. А тепер — до побачення! Іди додому, будь гарним хлопцем і почекай, доки не виростеш. Промовивши це, добрий моряк простягнув мені свій матроський ніж, потім повернувся й пішов на корабель, а я лишився на пристані. Здивований несподіваною добротою матроса, я стояв і дивився йому вслід, поки він не зник за фальшбортом![10]  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка