Томас Майн Рід



Сторінка5/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Розділ XVII
НАДТО МАЛИЙ!


 

Думки мої були не з приємних. Я ще ніколи не засмучувався так страшенно. Мрії про те, як я братиму рифи на парусах, як побачу невідомі краї, розвіялись, мов дим. Всі мої плани були вщент зруйновані. Я відчував приниження й сором. Мені здавалось, що всі перехожі знають, що зі мною трапилось і в якому я зараз неприємному становищі. До того ж я бачив на палубі коло бортів кількох матросів, які дивились на мене та іронічно посміхались. Деякі навіть голосно сміялися. Я не міг витримати цього і швидко пішов геть. Неподалік на пристані лежали тюки з товарами, стояли ящики та бочки. Вони по були звалені в одну купу, і між ними утворилися проходи. Я прошмигнув в один з таких проходів, де мене ніхто не бачив. Там я відчув полегшення, ніби уник якоїсь небезпеки — адже так приємно втекти від глузувань, навіть тоді, коли і не заслуговуєш на них. Серед ящиків був один невеликий, я сів на нього й задумався. Що мені робити? Розпрощатися з усіма мріями про море і повернутись на ферму до свого буркотливого старого дядька? Ви скажете, мабуть, що це було б найрозумнішим і найприроднішим рішенням у моєму тодішньому становищі. Можливо. Але мені не хотілося повертатись. Тільки подумавши про такий вихід, я одразу ж відмовився від нього. «Ні, — сказав я собі, — я ще не переможений і не відступлю від свого задуму, як боягуз. Я вже зробив один крок — зроблю й інші. Немає значення, що мене відмовились узяти на цей великий корабель. В порту стоять десятки інших! Хоч на одному з них, та мені зрадіють. Я обійду всі кораблі, перш ніж відмовлюсь від свого плану». «Чого ж мене не взяли? — питав я себе, продовжуючи свій монолог. — Чого? Навіть нічого не пояснили. Яка ж причина відмови? Ах, он воно що. Маленький зріст! Адже вони порівнювали мене з кнехтом. А я знаю, що кнехт маленький. Значить, цим образливим порівнянням вони натякали про те, що я надто малий, щоб бути матросом. Але ж я можу бути юнгою! Я чував, що є юнги й менші за мене. Цікаво, який у мене зріст? Ех, якби в мене була теслярська лінійка, я швидко зміряв би себе. Треба було зробити це дома! А чи не можна зміряти свій зріст тут? Невже це неможливо?» Тут хід моїх думок порушився, бо раптом я помітив, що на одному з ящиків щось нерозбірливо написано крейдою. Придивившись пильніше, я прочитав: «4 фути». Я одразу зрозумів, що це довжина ящика, бо для висоти надто багато. Можливо, цей напис належав тесляреві або його зробили для матросів, щоб вони знали, як вантажити ящик. Проте, як би там не було, через три хвилини з допомогою цього ящика я зміряв свій зріст. Я зробив так: ліг вздовж ящика п'ятами врівень з одним краєм, потім витягнувся на весь зріст і помацав рукою, чи не дістаю головою до другого кінця. Від маківки голови до кінця ящика лишалося менше дюйма. Я витягувався щосили, але дотягтися до краєчка не міг. Втім, точно визначати зріст не мало для мене великого значення. Зрозуміло, що коли довжина ящика чотири фути, то мій зріст — трохи менший. А хлопчик такого зросту — справді дуже маленький. Я підвівся, неабияк засмучений цим відкриттям. Досі я не знав, що я такий маленький. Та й який хлопчик не вважає себе майже дорослим? Але тепер я в цьому переконався. Не дивно, що Джек Уотерс назвав мене малюком, а його товариші порівняли з кнехтом. Свідомість того, що я справжній ліліпут, зовсім засмутила мене. Тепер я майже впевнився, що на жоден корабель мене не візьмуть, бо маленьких юнг не буває. Я таких не зустрічав. Навпаки, мені траплялося бачити на бригах і шхунах, що відвідували нашу маленьку гавань, високих на зріст хлопців, майже дорослих, яких чомусь називали юнгами. Ні, влаштуватися на корабель — справа безнадійна. Доведеться повернутися додому. Однак я знову сів на ящик і продовжував думати. Ще в дитинстві мій розум відрізнявся винахідливістю. Скоро у мене виник новий план, який, здавалось, цілком годився для того, щоб здійснити свій намір. Мені допомогла пам'ять. Я згадав, що чув і читав про хлопців і дорослих, які непомітно прокрадались на кораблі і ховалися на них, а коли судно було вже далеко від берега, виходили із схованок і продовжували подорож як матроси чи юнги. Не встигла згадка про цих відважних людей промайнути в моїй голові, як я вирішив учинити так само. Рішення прийшло блискавично: сховатися на борту якогось корабля, та хоч би й на «Інці», з якої мене вигнали з ганьбою. Це, здавалось, був єдиний корабель, який мав відплисти найближчим часом. Але, казати правду, якби в гавані стояла дюжина кораблів, готових до відплиття, я все одно вибрав би «Інку». Ви, мабуть, здивуєтесь, чого я задумав прокрастися саме на цей корабель. Втім, це неважко пояснити. Я так сердився на моряків, особливо на помічника капітана за його брутально поводження зі мною, що мені захотілось утнути таку штуку, щоб якось помститись над ними. Я знав, що вони не викинуть мене за борт. Якщо не брані до уваги помічника — всі вони люди не жорстокі. Правда, вони посміялися з мене, але я пам'ятав, що дехто з них пожалів мене, коли довідався, що я сирота. Отже, вирішено: завтра я вирушаю в подорож на цьому великому кораблі — наперекір помічнику, капітану і команді!  

Розділ XVIII
Я ПРОКРАДАЮСЬ НА КОРАБЕЛЬ


 

Але як прошмигнути на корабель непоміченим? І як на ньому сховатися? Ось про що мені довелось подумати. Звичайно, я можу ще раз пройти на корабель, але хто-небудь з команди неодмінно помітить мене й знов прожене. Чи не можна підкупити когось із матросів, щоб мені дозволили погуляти на палубі? Але чим підкупити? В мене немає ні шеляга. Іграшковий кораблик і одяг — дуже поганий — оце й усе, що в мене було. Я віддав би кораблик, однак, подумавши трохи, переконався, що жоден матрос не оцінить речі, яку він сам залюбки може зробити; я вважав, що кораблик можна легко змайструвати. Ні, матроса такою іграшкою не підкупиш, нічого н думати про це! Згадав, в мене ж є досить цінна річ — годинник. Правда, це звичайний старомодний срібний годинник, коштує він небагато, але йде добре. Його подарувала мені моя бідна мати. Після неї мені залишився й другий, значно кращий, але його привласнив дядько. Старого й дешевого він дозволив мені носити, і, на щастя, цей годинник якраз був у мене в кишені. Чи не вдасться мені підкупити ним Уотерса або когось іншого, щоб мене потай пустили на борт і сховали там, поки корабель не вийде в море? Може й поталанить? І я вирішив спробувати. Тепер основне — це побачити Уотерса або якогось іншого матроса і поговорити так, щоб ніхто нас не почув. Отже, треба бути біля корабля і чекати слушної нагоди. Я сподівався й на те, що матиму змогу прокрастися на корабель без будь-чиєї допомоги, особливо коли настане ніч і матроси, закінчивши роботу, спустяться в кубрик. В такому разі мені навіть не доведеться домовлятися з ким-небудь. В темряві я зможу прошмигнути повз вахтових або просто перелізти через фальшборт і сховатися десь унизу. Прокравшись у трюм, я легко сховаюся між ящиків, бочок і тюків, якими завантажений корабель. Але мене непокоїли дві обставини. Чи стоятиме корабель в порту до ночі? І чи не знайде мене до того часу мій дядько з своїми наймитами? Признатися, перше запитання не дуже хвилювало мене. На кораблі, як і вчора, стояв щит з оголошенням: «Інка» відпливає в Перу завтра». Не схоже, щоб судно відпливало сьогодні, бо на пристані біля нього лежало багато товарів, які ще вантажитимуться на «Інку». До того ж мені доводилось чути, що кораблі далекого плавання рідко коли відпливають точно в призначений день. Розмірковуючи так, я вирішив, що корабель навряд чи покине порт сьогодні і вночі я матиму нагоду прокрастися на нього. Існувала ще й інша небезпека — бути спійманим і привезеним додому, але, зваживши все, я побачив, що цього можна не боятись. На фермі ніхто не згадає про мене до вечора, та й тоді не будуть шукати, бо сподіватимуться, що я все одно буду змушений прийти додому, коли стемніє. Отже, ніякі неприємності з цього боку не загрожували. Я перестав думати про ферму і почав готуватися до здійснення свого плану. Я розумів, що на кораблі, якщо мені пощастить прокрастися на нього, я змушений буду ховатися не менше доби, а може й більше. Так довго без їжі я не витримаю. А де роздобути харчів? У мене, як я казав, і гроша в кишені не було. Таким чином, купити я нічого не міг. Що ж робити? Але тут я зміркував, що можна ж продати свій кораблик і на ці гроші купити чогось їстівного. Адже тепер іграшковий шлюп мені не потрібний — чого ж не розлучитися з ним? Без зайвих роздумів я вийшов із схованки і рушив по набережній шукати покупця на свій кораблик. Незабаром я знайшов крамничку морських іграшок. Там, поторгувавшись трохи з хазяїном, я продав шлюп за шилінг. Казати правду, моє маленьке суденце коштувало в п'ять разів дорожче, і за інших обставин я не розлучився б з ним і за п'ять шилінгів. Але гендляр побачив, очевидно, що я в скруті, і безсоромно скористався з цього. Тепер у мене вистачало грошей. Я зайшов у іншу крамничку і купив на шість пенсів сиру та на стільки ж сухарів. Розсовавши все це по кишенях, я повернувся на місце серед бочок і ящиків. Мене починав мучити голод, бо обідня пора вже минула, і я накинувся на сухарі й сир, значно зменшивши свої запаси. Наближався вечір, і я подумав, що не зайвим буде вийти на розвідку. Це допоможе заздалегідь з'ясувати, в якому місці найлегше перелізти через борт, коли настане час діяти. А якщо матроси побачать, що я вештаюсь біля корабля? Нічого страшного. Вони ж не можуть заборонити мені ходити по пристані, а навіщо я це роблю, їм і не спаде на думку. Якщо ж вони знов почнуть сміятися з мене, тоді я заведу з ними розмову і таким чином дістану можливість добре роздивитись. Не гаючись ні хвилини, я виліз із своєї схованки й почав прогулюватись по пристані з удавано байдужим виглядом, ніби мене ніщо не цікавило. Через якийсь час я підійшов до носа корабля, зупинився і глянув угору, його палуба була тепер майже врівні з пристанню, бо під вагою вантажу корабель глибоко осів у воду. Та високий фальшборт заважав побачити палубу. Я одразу зрозумів, що не важко вилізти на нього з пристані, а звідти, тримаючись за ванти[11] бізань-щогли, проникнути на корабель. Я вирішив, що це найкращий шлях домогтися свого. Звичайно, лізти по вантах треба буде дуже обережно. Якщо ніч видасться не зовсім темною і вахтовий матрос помітить мене, все буде скінчено: подумають, що я злодій, спіймають і посадять у в'язницю. Але хай буде що буде — треба рискнути. На кораблі панувала тиша. Не чути було ні голосів, ні шуму. Частина товарів ще лежала на пристані — отже, вантажити корабель ще не скінчили. Але матроси вже не працювали, бо, підійшовши ближче, я побачив, що на трапі та коло головного люка нікого немає. Де ж вони поділися? Я безшумно й обережно рушив уперед, поки не наблизився до краю пристані. Передо мною лежав трап, трохи далі я бачив люк і значну частину палуби. Ні помічника, ні матросів на ній не було. Мабуть, уся команда чомусь пішла на інший кінець корабля. Я стояв і прислухався. Звідкись з носової частини корабля до мене невиразно долинав приглушений гомін голосів. Це розмовляли матроси. Раптом повз трап пройшов чоловік з великим казаном, з якого валувала пара. Очевидно, там була кава або якась інша гаряча їжа. Певно, матроси зібралися вечеряти, а чоловік з казаном був коком. Тому вони, мабуть, і пішли на носову. частину корабля. Частково з цікавості, частково через те, що в мене виник новий план, я пробіг по сходнях і зазирнув на палубу. Далеко на носі корабля я побачив матросів. Одні сиділи на брашпилі,[12]інші — просто на дошках палуби. Перед кожним матросом стояла олов'яна миска, в руках вони тримали складані ножі. Ніхто з них не помітив мене, бо ніхто не дивився в мій бік. Вся їх увага була прикута до кока з блискучим казаном у руках. Я квапливо глянув навколо — поблизу нікого не було. Новий план вималювався чіткіше. «Зараз або ніколи», подумав я і, наче мене хто штовхнув, нагнувся й пробіг по палубі до грот-щогли. Тепер я стояв біля відкритого люка, в який збирався залізти. Драбини не було, але з талей звисав канат, на якому опускали вниз вантажі. Його кінець губився в напівтемряві трюму. Я схопився за цей канат, смикнув його, щоб дізнатися, чи міцно він прив'язаний, а потім почав обережно спускатися в трюм. Мені просто пощастило, що я не скрутив собі в'язів, бо руки випустили канат раніше, ніж я був унизу. Я гепнувся добряче, але швидко підвівся, переліз через кілька тюків, ще не покладених на свої місця, і, заповзши за велику бочку, тихенько причаївся в темряві.  

Розділ XIX
УРА! МИ ВІДЧАЛИЛИ!

 

Сховавшись за бочкою, я одразу вмостився зручніше і через п'ять хвилин заснув так міцно, що мене не розбудили б усі дзвони Кентербері.[13] Останню ніч я майже не спав, та й позаминулої ночі теж не виспався, бо ми з Джоном встали рано, щоб їхати в місто, а тривала подорож пішки і безперервні хвилювання, які лише тепер трохи послабшали, зовсім виснажили мене. Можна тільки дивуватись, що той шум, який здіймали матроси, навантажуючи корабель, не розбудив мене. Адже зовсім близько скрипіли блоки, ящики з гуркотом опускались на дно трюму, а я нічого не чув! Прокинувшись, я зрозумів, що спав дуже довго. «Мабуть, уже далеко за північ», вирішив я, бо мене огортав суцільний морок. Раніше, коли я тільки сховався, за бочку проникала смуга світла. Тепер вона зникла. Стояла така темрява, що я зовсім нічого не бачив. Та це не здивувало мене, адже я сидів за величезною бочкою на дні трюму. «Котра зараз година? — подумав я. — Мабуть, всі матроси давно пішли спати і хроплять зараз у своїх підвісних койках. Цікаво, чи далеко ще до ранку? Може, хто-небудь вже встав?» Я прислухався. Не треба було навіть напружувати слух, щоб почути на кораблі шум. Очевидно, десь падали важкі ящики. Скидалось на те, що матроси ще вантажили корабель. До мене, хоч і приглушено, долинали також їхні голоси. Іноді вони чулися дужче, і я міг розібрати слова: «Піднімай!», «Стоп!», «Раз-два, візьмем!» «О, та вони працюють навіть уночі!» майнула в мене думка. Втім, я не бачив у цьому нічого дивного. Цілком імовірно, що вони хочуть скористатися припливом або попутним вітром і поспішають закінчити вантаження. Я прислухався і чекав, коли вщухне шум, але минала година за годиною, а на кораблі все ще працювали. «Роботяща команда, — думав я. — Мабуть, час не жде, і вони вирішили відплисти якнайскоріше. Хоч оголошення й збрехало, але ненабагато. Рано-вранці ми обов'язково відчалимо. Тим краще для мене — я швидше вилізу з своєї незручної схованки. Спати тут твердо та й їсти хочеться». Остання думка нагадала мені про сухарі й сир, і я одразу накинувся на них. Під час сну я дуже зголоднів і їв з великим апетитом, хоч і була ніч. Корабель вантажили далі. «Ого! Вони, мабуть, працюватимуть до ранку! — мимоволі подумав я. — Бідолашні, робота важка, але, безсумнівно, їм заплатять за неї вдвічі». Раптом шум ущух, і на кораблі запала глибока тиша. До мене не долинав жодний звук. «Нарешті скінчили, — вирішив я, — і тепер пішли спати. Мабуть, скоро настане ранок, хоч світати ще й не почало, бо інакше, я б побачив бодай смужку світла. Що ж, посплю ще». Я ліг і спробував заснути. Приблизно за годину мені майже пощастило задрімати, але тут знову почувся стукіт ящиків.  



 

«Що таке? Вони знов працюють! — здивувався я. — Не спали й години. Чи варто було лягати?» Прислухавшись, я переконався, що матроси й справді працюють. В цьому не було ніяких сумнівів. До мене, як і перше, долинало вищання блоків, гуркіт ящиків, тільки не так виразно. «Дивна команда, — думав я, — всю ніч працює. Чи, може, це друга вахта, що змінила першу?» Таке припущення цілком задовольнило мене. Але заснути я більше не міг. Лежав і слухав. А матроси працювали далі, і я чув шум та голоси цілу ніч, яка здалася мені найдовшою в моєму житті. Через кілька годин роботи вони влаштовували перерву приблизно на годину, потім знов починали працювати, а ніч все не кінчалась — жодного світлого променя! Нарешті я подумав, що просто дрімаю, і тому для мене хвилини здаються годинами. Та коли це тільки хвилини, то зі мною діється щось дивне, бо апетит у мене став якийсь незвичайний. Адже я тричі за цей час накидався на сухарі й сир, і від моїх запасів майже нічого не лишилося. Кінець кінцем шум на кораблі вщух, і кілька годин я не чув нічого. Нагорі й навколо мене запанувала цілковита тиша, і я знову заснув. Прокинувшись, я почув нові звуки. Вони нітрохи не нагадували вищання блоків, стукоту ящиків і бочок. Ці звуки сповнили моє серце радістю, тому що я одразу впізнав добре знайоме «крип-крип-крип» брашпиля і гуркіт великого ланцюга. І хоч на дно трюму, де я сидів, звуки долинали невиразно, проте можна було здогадатися, що відбувається на палубі. Там піднімали якір — отже корабель вирушав у плавання! Мені аж захотілося крикнути з радості, але я стримався, щоб хтось не почув. Бо тоді прощай Перу! Мене витягнуть з трюму і, не панькаючись, викинуть на пристань. Тому я лежав тихо, мов миша, і слухав, як великий ланцюг із скреготом вповзає в залізне око клюзу.[14] Цей звук, неприємний для багатьох, здався мені музикою. Гуркіт і скрегіт незабаром припинились, і замість них я почув новий звук, схожий на шум вітру. Але я знав, що це не вітер, а плюскіт води навколо бортів корабля. Величезна радість охопила мене. Я зрозумів, що корабель пливе! «Ура! Ми відчалили!»  



Розділ XX
МОРСЬКА ХВОРОБА


 

Безперервний рух судна і добре чутний плюскіт води, яка бурувала біля бортів, перекипали мене, що ми відчалили від пристані і пливемо у відкрите море. Я відчував себе неймовірно щасливим — зникла небезпека, що мене повернуть на ферму. Корабель мчить по солоних хвилях, і за добу я буду далеко від берега, серед безмежного простору Атлантичного океану, де ніхто не зможе наздогнати мене й привезти до дядька. Я був у захваті від того, що здійснив свій задум. Правда, мені здалося дивним, що корабель вийшов у море вночі — адже було зовсім темно, — проте я подумав, що на ньому, мабуть, досвідчений лоцман, який знає всі виходи з бухти так добре, що навіть у темряві може вивести судно у відкрите море. Але те, що ніч ніяк не кінчалася, усе ще турбувало мене. В цьому було щось таємниче. Мені навіть почало спадати на думку, що я, мабуть, проспав цілий день, а замість однієї ночі не спав дві. Я нічого не міг зрозуміти, але це мене зовсім не засмучувало. Душа моя співала від радості, і я не став сушити собі голову над тим, день зараз чи ніч. Та це й не мало для мене ніякого значення, аби тільки корабель щасливо вийшов у відкритий океан. Я ліг на дошки і став чекати, коли можна буде з'явитися на палубі. Я нетерпляче ждав цієї хвилини з двох причин. По-перше, мені дуже хотілося пити. Сир і сухарі викликали в мене страшенну спрагу. За склянку води я з радістю віддав би залишки своїх харчів. По-друге, мені хотілось якнайшвидше вилізти з своєї схованки ще й тому, що від лежання на твердих дошках усі мої кістки судомило, а стояти, випроставшись на весь зріст, я не міг, бо не вистачало місця. Суглоби в мене так боліли, що я ледве ворушив руками й ногами. Лежати ж нерухомо було ще гірше. Це переконувало мене, що я, мабуть, проспав на голих дошках цілу добу, бо від однієї ночі тіло моє не зомліло б так. Кілька годин підряд я крутився в своїй схованці. Мене страшенно мучила спрага та біль в кістках, і я мріяв про той час, коли можна буде не ховатися. Неважко зрозуміти, що бажання вилізти з вузької нори й ступити на палубу щохвилини зростало. Однак, зваживши все, я прийшов до висновку, що не дивлячись на спрагу, краще посидіти ще якийсь час на місці. Я добре знав, що за портовими правилами кораблі виходять у відкрите море, маючи на борту лоцмана. Він, безсумнівно, є й на цьому судні. Таким чином, якщо я з'явлюсь на палубі до того, як лоцман поїде назад, мене посадять у його шлюпку іі повезуть на берег, і всі мої зусилля й страждання пропадуть задармо. Та якщо лоцмана й немає на нашому кораблі, все одно ще рано з'являтися на очі команди: адже ми ще знаходимось на шляху рибальських баркасів і каботажних суден.[15] Капітан «Інки» може підкликати одне з цих суден, і, коли воно підпливе до нас, матроси кинуть мене на нього, наче в'язку каната, і одвезуть назад у порт. Тому я вирішив, що розумніше буде сидіти в своїй схованці, незважаючи на спрагу та біль у всьому тілі. Годину або й дві корабель плив спокійно. Певно, погода була тиха й «Інка» ще не вийшла з бухти. Потім я помітив, що судно почало похитуватися, і плюскіт води вздовж бортів зробився різкішим і настирливішим. Скрипіли шпангоути,[16] раз у раз чулись удари хвиль в ніс корабля. Та нічого неприємного в цих звуках не було. З них я зрозумів, що ми вийшли з бухти у відкрите море — там вітер завжди свіжіший, а хвилі більші. «Лоцмана скоро відпустять, — думав я, — і мені можна буде вийти на палубу». Проте мене дуже непокоїло, яку зустріч влаштує мені команда корабля, я просто боявся цього. Я згадав лихого й грубого помічника капітана, відважних, але байдужих матросів. Вони розсердяться, коли побачать, яку штуку я устругнув, і, мабуть, помстяться за це — відшмагають вірьовкою або вчинять щось інше, не менш жорстоке. Я зовсім не розраховував на те, що вони поставляться до мене по-доброму, і з радістю уник би зустрічі. Та уникнути її було неможливо. Не міг же я протягом усієї подорожі ховатись у трюмі, тобто прожити кілька тижнів або навіть місяців без води й їжі. Раніше чи пізніше, але мені доведеться вилізти на палубу. В той час, коли я думав про цю неприємну зустріч, якої не мав змоги уникнути, я почав відчувати не тільки душевні муки, але й фізичні. Вони були гірші за спрагу і біль у тілі. На мене насувалось нове лихо, В голові запаморочилось, на лобі виступили краплі поту. Мені стало погано, серце закалатало та занило, живіт ніби щось стисло. Потім мені перехопило подих, а в грудях так здушило, ніби хтось щосили тиснув на ребра і не давав легеням розширятися та вбирати в себе повітря. До носа ліз нудотний запах затхлої води. Я сидів на дні трюму, і вода булькала й хлюпала зовсім близько від мене під дошками. За всіма цими ознаками неважко було зрозуміти, що в мене почалася морська хвороба. Знаючи це, я не злякався, але мої страждання були жахливими, як у кожного, хто зазнає приступів цієї дивної хвороби. До того ж вони були в десять разів гостріші, ніж звичайно, тому що я задихався від спраги, а пити було нічого. Мені здавалось, що склянка води полегшила б мої муки, що тоді можна було б дихати вільніше, і мене перестало б нудити. За один ковток води я ладен був віддати все на світі. Страх перед лоцманом надавав мені сил кріпитися досить довго. Але качка судна щохвилини посилювалась, а сморід води буквально душив мене. Кінець кінцем становище моє стало нестерпним. «Лоцман, мабуть, уже поїхав назад, — думав я. — В усякому разі, я не можу більше терпіти. Треба вийти на палубу, бо інакше я помру! О!» Я встав і почав навпомацки просуватись вздовж великої бочки. Дійшовши до її дна, я простягнув руку туди, де мав бути отвір, через який я вліз. Але тут, на мій превеликий подив, виявилось, що його немає! Я не міг повірити цьому і водив руками вгору й униз. Ніяких сумнівів — отвір чимось заставлено! Мої руки весь час наштовхувалися на дошки, що являли собою, як я міг судити, бокову стінку величезного ящика. Цей ящик стояв якраз між бочкою і бортом корабля, причому так близько, що не лишалось навіть такої щілини, в яку можна було б хоч палець застромити. Зробити вихід з своєї схованки мені не пощастило. Спочатку я вперся в ящик долонями, намагаючись відсунути його, але він не рушив з місця, потім щосили натиснув на нього плечем, але він навіть не поворухнувся. Ящик був величезний і страшенно важкий, його, мабуть, не зміг би відсунути й силач, а з моїми мізерними силами годі було й думати про це. Кінець кіпцем мені довелось відмовитися від спроб зрушити ящик з місця, і я поповз назад, сподіваючись вийти з іншого боку. Але мої сподівання вмить розвіялись, як ранковий туман під гарячим промінням літнього сонця. З протилежного боку бочки навіть руку неможливо було просунути між цією бочкою та іншою, такою ж самою, що лежала впритул до шпангоутів! Між ними не змогла б пролізти й миша! Після цього я заходився обмацувати верхні частини обох бочок. За кілька дюймів над ними проходив величезний бімс.[17] А в таку вузьку щілину я не міг пролізти, хоч і був дуже маленький. Туди ледве влазила моя рука. Не буду розповідати, які почуття виникли в моїй душі, коли я переконався, що завалений вантажем, ув'язнений на дні трюму. Хай це зробить ваша уява!  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка