Томас Майн Рід



Сторінка7/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Розділ XXVI
ЯЩИК З ГАЛЕТАМИ


 

Отже, твердо вирішивши не заподіювати собі смерті, я тим самим вирішив жити стільки, скільки буде можливо. І хоч двох сухарів не могло вистачити навіть для того, щоб наїстися й один раз, я прийшов до висновку, що треба розділити їх на чотири частини і їсти тільки тоді, коли голод стане нестерпним. Бажання продовжити своє існування почало зміцнюватися в мені відтоді, як припинились муки жахливої спраги. Тепер це бажання стало ще сильнішим. У мене навіть було якесь передчуття, що я виживу, що не вмру з голоду, і це передчуття, хоч і дуже невиразне, час від часу з'являючись в моїй душі, підтримувало в мені щось схоже на надію. Важко сказати, чому виникла ця надія в такому безвихідному становищі. Можливо, тому, що я згадав, як зовсім недавно надії вгамувати спрагу теж не було. Тепер же води в мене було стільки, що я міг би навіть утопитися в ній. Неймовірно, але саме я подумав, що маю змогу втопитися! Вибираючи найлегшу смерть, я також згадав про це. Мені часто траплялося чути, що це найкращий спосіб накласти на себе руки. Власне кажучи, я був уже знайомий з ним. Гаррі Блю врятував мене тоді, коли я вже потонув, тобто втратив свідомість. Я певний, що коли б пішов на дно, то зовсім не відчув би болю. Мені приємно було усвідомлювати, що смерть у воді не така жорстока, і я серйозно думав, чи не краще буде зняти кілька клепок на великій бочці й кинутись у неї, поклавши таким чином край своїм стражданням. Проте так міркував я тільки у хвилини відчаю, коли мені хотілося померти. Але ці хвилини минули, і я знову відчував непереможне бажання жити. Зміну в моєму настрої пояснити не так уже й важко. Я не помер від спраги, знайшовши воду за таких обставин, наче сама доля зглянулась на мене і простягла руку допомоги. Ця рука може так само ще раз допомогти мені — врятувати від голоду. Цілком можливо, що з своєї в'язниці я теж виберусь. Ось чому невиразне передчуття, що я врятуюсь, дедалі міцніло. Я з'їв півсухаря і напився води, бо мені знову захотілося пити. Потім, заткнувши дірку в бочці, я сів на дошки. Я й не пробував нічого робити, бо знав, що від цього ніщо не зміниться. Та й що я міг зробити? Єдине, на що я сподівався — це на прихильність долі, на щасливий випадок, якщо на них можна було сподіватися. Але яким чином доля допоможе мені, що може трапитись — цього я не уявляв. Важкі були години тиші й темряви. Тільки іноді передчуття, про яке я вам говорив, підбадьорювало мене. Решту ж часу настрій у мене був похмурий, і я почував себе нещасним. Минуло, мабуть, годин з дванадцять, перш ніж я з'їв ще півсухаря. Я опирався скільки міг, але зрештою був змушений поступитися голоду. Звісно, малесенький шматок сухаря не задовольнив мене, від нього тільки більше захотілося їсти. Тоді я почав пити воду, але хоч і наповнив нею шлунок, заглушити відчуття голоду не зміг. Годин через шість я знову поїв — ще півсухаря, — бо не міг далі терпіти мук голоду, — але навіть не відчув, що їв. Я був такий голодний, наче в роті у мене нічого й не було! Наступна перерва тривала близько трьох годин. Мужнє рішення розтягнути два сухарі на кілька днів виявилось нездійсненним. Не минуло й дня, а сухарів не стало. Що ж далі? Що їсти? Я подумав про свої черевики. Мені траплялося читати про людей, які підтримували життя в своєму тілі тим, що жували чоботи, пояси, гетри, торби, сідла, — одне слово, все, що було зроблено з шкіри. Шкіра — органічна речовина, вона навіть після вичинки зберігає невеличку кількість поживності. Ось чому я й подумав про черевики. Я нахилився, щоб розв'язати шнурки, але в цю мить щось холодне вдарило мене по потилиці. Це був струмінь води. Клапоть тканини вибило з дірки, і вода полилася просто мені на голову та голу шию. Несподіваний і холодний дотик змусив мене здивовано підскочити. Звичайно, я перестав дивуватися, як тільки збагнув, у чому річ. Заткнувши дірку пальцем, я помацав навколо себе, швидко знайшов клапоть тканини і всунув його в отвір. Це повторилось кілька разів підряд, і я втратив багато води. Тканина намокла, зробилась м'якою і не трималась там, де треба. Якщо затичка випаде, коли я спатиму, подумав я, більша частина води вибіжить. Значить, треба запобігти цьому, знайти кращий чіп. З цією думкою я взявся до діла. Я обмацав усю підлогу свого закапелку, сподіваючись натрапити на яку-небудь товсту тріску, але марно. Потім з допомогою ножа я спробував відколоти кусочок деревини від шпангоута. Та фарбований дуб був дуже міцний, і я нічого не міг з ним зробити. Зрештою я, безперечно, домігся б свого, але тут мені спало на думку, що я можу значно простіше відколоти потрібну мені тріску від ящика. Помацавши його, я переконався, що він зроблений із звичайних соснових дощок. Сосна значно м'якша за дуб, вона легше ріжеться ножем, до того ж з м'якої деревини чопи кращі, ніж з твердої. Одна з бокових дощок ящика була трохи довшою за інші. Приставивши до неї лезо, я натиснув на ножа, діючи ним і як клином, і як долотом. Але тут я помітив, що ця дошка ледве тримається. Цвяхи, якими вона була прибита, очевидно, розхиталися або повилітали, коли ящик необережно вантажили на корабель. Як би там не було, дошка хиталась у мене під руками і відвалювалась. Я витягнув з дошки ніж, бо зрозумів, що можу одірвати її голими руками. Тоді її буде легко розщепити і зробити чіп. Поклавши ніж на підлогу, я схопився за дошку і щосили потягнув її на себе. Вона піддалась. Заскрипіли цвяхи, щось затріщало. Потім новий звук змусив мене зупинитись і прислухатися: з ящика сипалося щось тверде і з стукотом падало на підлогу. Мені захотілося дізнатися, що це. Я випустив дошку, нахилився і взяв у руку два кружечки однакової форми й розміру. Обмацавши їх, я не втримався від радісного вигуку. Я вже казав, що відчуття дотику загострилось у мене і стало майже таким, як у сліпого. Та якби навіть воно й не загострилось, я все одно відразу впізнав би, що у мене в руках. Помилки не могло бути. В руках я тримав галети!  

Розділ XXVII
БОЧКА З БРЕНДІ

 

 



Так, це були галети завбільшки з блюдце і завтовшки в півдюйма — гладенькі, круглі, приємні на дотик, темно-коричньового кольору. Еге ж, я міг впевнено сказати, якого вони кольору, бо здогадався, що це справжні морські галети. Їх ще називають «матроськими», щоб відрізнити від білих «капітанських» галет, які поступаються першим смаком і поживністю. Ах, які ж вони смачні! Зрозумівши, що в моїх руках галети, я одразу ж відкусив від однієї з них величезний шматок. Яка насолода! Перша галета зникла до крихти, потім друга, третя, четверта, п'ята… Голод підганяв мене, я пожадливо ковтав нерозжовані шматки. Я не знав, скільки галет з'їв. Я не рахував. Звичайно, я запивав їх водою, раз у раз припадаючи губами до дірки в бочці. Не пам'ятаю, щоб за все своє життя якась їжа здавалась мені такою смачною, як ці галети з водою. Пояснюється це не тільки тим, що я наповнював голодний шлунок, — це, як усі знають, само по собі є великою насолодою. Найкращою приправою до галет було приємне усвідомлення того, що моє життя, яке я вважав утраченим, врятоване. З такою кількістю їжі й води я, незважаючи на темряву, міг жити тижні й місяці, поки подорож не закінчиться і корабель не розвантажать. Перевіряючи свої запаси, я переконався в тому, що смерть мені більше не загрожує. Дорогоцінні галети, коли я дотикався до них, висипалися на підлогу, постукуючи, як кастаньєти. Цей звук був для мене музикою. Я засовував руки в ящик і з насолодою перебирав купу галет, мов скупець, що з завмиранням серця пересипає з долоні в долоню золоті монети. Здавалось, мені ніколи не набридне обмацувати галети, визначати, які вони товсті й великі, витягати їх з ящика, класти назад і перемішувати. Я грався ними, як дитина грається барабаном, м'ячиком або дзигою, перекочуючи їх з місця на місце. Минуло багато часу, перш ніж ця дитяча гра набридла мені.  

 

Мабуть, я займався цим не менше години, поки не вгамувалось радісне хвилювання, викликане знахідкою галет. Нарешті я зміг діяти і міркувати спокійно. Важко описати, що відчуває людина, яка несподівано виривається з обіймів смерті. Уникнути хай навіть безпосередньої небезпеки — зовсім інша річ, тому що завжди лишається надія на порятунок, і людина сподівається, що все минеться гаразд. Але тоді, коли впевнений, що смерть неминуча, і все ж таки залишаєшся живий, різкий перехід од відчаю до радості аж приголомшує. Іноді люди вмирають або божеволіють від щастя. Однак я не вмер і не збожеволів, але якби хтось подивився на мене збоку після того, як я відкрив ящик з галетами, він, мабуть, вирішив би, що я не сповна розуму. До пам'яті мене привело відкриття, що з бочки сильним струменем ллється вода. Затичку знову виштовхнуло з дірки. Ці; дуже засмутило мене, навіть перелякало. Я не знав, як довго текла вода, бо шум моря заглушував усі звуки, до того ж вона, витікаючи, зникала під дошками. Можливо, вона почала текти ще тоді, як я востаннє напився. Я не пам'ятав, чи заткнув дірку, бо дуже перехвилювався за останні півтори години. Якщо вода тече весь цей час, то я втратив її багато. Ця думка сповнила мене тривогою. Ще годину тому на такий випадок я не звернув би. особливої уваги. Тоді я був певний, що води вистачить на значно триваліший час, ніж їжі, тобто поки я буду живий. Тепер же, коли моє становище змінилося, я міркував по-іншому. Я можу прожити тут, за бочкою, кілька місяців, і мені буде потрібна кожна краплина води. Якщо вона скінчиться раніше, ніж корабель прийде в порт, я знов страждатиму від спраги і кінець кінцем не уникну смерті. Зрозуміло, чого я так перелякався, коли помітив, що вода витікає! Не гаючись ані миті, я засунув у дірку палець. Потім, знову заткнувши її ганчіркою, заходився робити справжній дерев'яний чіп. Я легко відколов од дошки з ящика потрібної товщини скалку, і м'яка сосна швидко перетворилась під гострим лезом мого ножа на круглий чіп, що якраз підійшов до розмірів дірки. Славний моряк! Як я благословляв тебе за подарунок! Я дорікав собі за свою необачність і шкодував, що прокрутив дірку так низько. Проте у свій час це було запобіжним заходом, бо тоді я думав лише про те, щоб якнайшвидше вгамувати спрагу. Просто пощастило, що я помітив цей струмінь. Якби вода витікала стільки, скільки могла, тобто, поки її рівень не досяг би отвору, тоді б її ледве вистачило на тиждень. Я хотів визначити, скільки води лишилося в бочці, але не міг придумати, як це зробити. Я постукував по клепках колодочкою ножа, сподіваючись здогадатися по звуку, де кінчається порожнеча, та це мені нічого не дало. Потріскування шпангоутів і удари хвиль у борти надто заважали, щоб можна було покластися на свої спостереження. Звук був лункий, а це означало, що води в бочці значно поменшало. Висновок був не з приємних, і я перестав стукати по бочці. Серце гризла тривога. На щастя, дірочка в клепці була дуже маленькою, і вода витікала тоненькою цівкою. Наскільки я міг визначити, вона була не товща за мій палець, і через таку дірочку тільки за довгий час могло витекти багато води. Я марно силкувався пригадати, коли саме пив востаннє. Мені здавалось, що недавно, але знахідка галет так схвилювала мене, що могла минути година або навіть більше. Нарешті я зовсім заплутався в цих підрахунках. Я довго думав, як визначити кількість води в бочці, бо це питання цікавило мене зараз найбільше. Я чував, що пивовари, бондарі й власники винних погребів уміють досить точно підрахувати кількість рідини в бочках без будь-яких вимірювань, але я дуже шкодував, що не навчився робити цього. У мене виник план, як визначити рівень води, та не було потрібного інструмента. Я непогано розбирався в гідравліці і знай, що рідина однакової питомої ваги в сполучених сосудах стоїть на одному й тому ж рівні. Отже, якби в мене був кусок шланга, я ввів би його в отвір у бочці і таким чином дізнався, скільки в ній води. Та звідки взяти шланг чи трубку? Нічого такого роздобути я не міг, і мені довелося відмовитись від цієї ідеї. Але тут в моїй голові виник кращий план, і я заходився здійснювати його. Я аж здивувався, що відразу не додумався до нього — такий він був простий. Треба всього-на-всього прокрутити ще одну дірку в клепках, трохи вище, потім другу, третю… поки вода не перестане текти. От і все. Якщо перша дірка виявиться нижче рівня води, я заткну її, з іншими робитиму так само. Правда, для цього треба було як слід попрацювати, але це тільки краще. Під час роботи я почуватиму себе спокійніше, бо менше думатиму про неприємні речі, пов'язані з моїм становищем. Я вже збирався почати роботу, але в цю хвилину мені спало на думку, що, мабуть, не зайвим буде спочатку прокрутити дірку в другій бочці, що лежала в кінці моєї комірчини. Якщо в ній теж вода, то я можу заспокоїтись, бо двох таких великих бочок мені вистачить на довгу подорож. Не барячись, я підсунувся до цієї бочки і почав прокручувати дірку в її дні. Я не хвилювався так, як раніше, тому що тепер спрага не мучила мене. І все ж я дуже засмутився, коли з дірки потекла не вода, а бренді. Я знову повернувся до першої бочки, бо тепер мені ще дужче хотілося знати, скільки в ній води. Адже від неї залежало моє життя. Намацавши клепку посередині бочки, я почав діяти так само, як і в перший раз. Через годину або більше лишився тільки тонкий шар деревини. Я хвилювався, але не так, як першого разу, бо тоді мало вирішитися питання — житиму я чи помру. Тепер же безпосередньої загрози не було. І все ж серце у мене завмирало, і я не стримався від радісного вигуку, коли по лезу ножа побігла вода. Я заткнув цю дірку і заходився прокручувати іншу клепку, трохи вище. Через якийсь час ця клепка теж поступилась перед вістрям мого ножа, і я був винагороджений за свої зусилля тим, що мої пальці знов стали мокрими. Ще вище — те ж саме. Ще вище — і вода з бочки більше не потекла. Не має значення: остання дірочка була високо вгорі. А з передостанньої дірочки вода текла, отже, її рівень десь між цими двома отворами. Таким чином, бочка наповнена приблизно на три чверті. Слава богу, води вистачить на кілька місяців. Цілком задоволений таким висновком, я сів додолу і з'їв галету з такою великою насолодою, наче розкішно пообідав за столом у лорда-мера.  

Розділ XXVIII
СКОРОЧУЮ РАЦІОН


 

Тепер я був усім задоволений, і ніщо не викликало у мене неспокою. Перспектива просидіти в цій темній норі була б, можливо, за інших обставин неприємною, але після того, як я пережив страх, що мене чекає така жахлива смерть, на це можна було не зважати. Я вирішив терпляче й покірливо перечекати це тривале ув'язнення. Шість місяців мені доведеться провести в своїй похмурій в'язниці — ніяк не менше. Навряд чи мене звільнять раніше ніж через півроку. А це довгий строк — довгий і неприємний навіть для полоненого або злочинця. Довгий і неприємний навіть в світлій кімнаті з ліжком, каміном і смачною їжею, в щоденних розмовах з людьми. Навіть з усіма цими перевагами просидіти під замком шість місяців — тяжке випробування. Яке ж тяжке має бути моє ув'язнення в цій тісній норі, де я не маю змоги ні стати, випроставшись на весь зріст, ні лежати, витягнувшись, де немає ні постелі, ні вогню, пі світла, де мені доводиться дихати смердючим повітрям, спати на твердих дубових дошках і харчуватись тільки хлібом і водою! І все це без змін, не чуючи нічого, крім безупинного потріскування шпангоутів і одноманітного плюскотіння океанської хвилі! Еге ж, шість місяців такого існування не могли бути приємною перспективою і вселити в серце радість. Проте я на це не зважав. Я був щасливий, що врятувався від смерті, і зовсім не турбувався про те, як житиму найближчим часом, хоч і розумів, що мені, мабуть, доведеться скрутно. Я був сповнений радості й надії. Не скажу, що я був щасливий, я просто радів, що в мене є достатня кількість їжі й води, і у цьому я був упевнений, але, щоб зовсім переконатися, вирішив негайно підрахувати свої запаси. Досі у мене не виникало ніяких побоювань щодо цього. Ящик з галетами величезний, а води стільки, що в бочці можна було б плавати, якби зняти вгорі кілька клепок — такі запаси ніколи не скінчаться! Так мені здавалося спочатку, але, подумавши трохи, я почав сумніватися. Краплі, постійно падаючи на камінь, видовбують у ньому дірку, якщо це триває довгий час. Отже, мої запаси теж колись вичерпаються. А шість місяців — це дуже багато часу: майже двісті днів. Дуже багато! Від цих думок в душі знов ожила тривога: чи вистачить мені їжі та води? І щоб покласти край усім сумнівам, я вирішив, як уже сказав, підрахувати кількість своїх запасів. Це було розсудливо. Коли виявиться, що всього досить, сумніви більше не бентежитимуть мене, коли ж, навпаки, я побачу, що галет або води мало, то вдамся тоді до єдиного можливого запобіжного заходу — знову перейду на скорочений раціон. Пригадуючи тепер свої вчинки, я навіть дивуюсь, що, бувши маленьким хлопчиком, я діяв так розважливо. Неймовірно, як передбачливо може поводитися дитина, коли опиняється в скрутному становищі і коли інстинкт самозбереження пробуджує в ній всю енергію. Отже, я негайно почав підрахунки, виходячи з припущення, що подорож триватиме повних шість місяців або сто вісімдесят три дні. Тижня, який минув з дня відплиття, я не взяв до уваги, щоб про всякий випадок мати запас, коли рейс виявиться насправді довшим. Але чи міг я бути певним, що корабель через шість місяців прийде в порт? Чи міг я сподіватися, що буде саме так? Ні, не міг. Я зовсім не був впевнений у цьому. Мені було відомо, що звичайно подорож у Перу триває шість місяців, але я не знав, чи являють шість місяців середню цифру, найдовший це строк чи найкоротший. Адже в путі можуть бути затримки через штилі в тропічних широтах, через шторми біля мису Горн, широко відомого серед моряків мінливістю своїх вітрів. До того ж можуть трапиться й інші перешкоди, і тоді подорож триватиме значно довше ніж півроку. Такі побоювання тривожили мене, коли я почав перевіряти свої запаси. Визначити, наскільки стане їжі, було дуже просто: для цього треба тільки перелічити галети. Судячи з їх розмірів, на день могло вистачити двох галет, хоч, звичайно, від такої кількості їжі важко було б погладшати. Та навіть однієї в день, навіть половини буде досить, щоб підтримувати життя. І я вирішив їсти якнайменше. Незабаром я знав, скільки всього галет. Ящик, за моїми підрахунками, був у ярд завдовжки, два фути завширшки і близько фута заввишки. Це був неглибокий ящик, поставлений на свою меншу стінку. Я міг би підрахувати галети, не виймаючи їх з ящика, якби знав його точні розміри. Кожна галета мала трошки менше шести дюймів у діаметрі і була близько трьох чвертей дюйма завтовшки. Отже, в ящику повинно бути рівно тридцять дві дюжини галет. Полічити галети було для мене розвагою, а не роботою. Я вийняв їх усі з ящика і розклав по дюжинах. І справді, галет було тридцять дві дюжини, тільки в останній дюжині не вистачало восьми штук, але я знав, куди вони поділися. Тридцять дві дюжини — це триста вісімдесят чотири галети. Я з'їв вісім, отже, залишилось триста сімдесят шість. Вживаючи по дві галети на день, я буду забезпечений на сто вісімдесят вісім днів. Правда, сто вісімдесят вісім днів — це трохи більше шести місяців, але я не був певний, що ми будемо плисти в Перу саме шість місяців. Тому я вирішив перейти на скорочений раціон і з'їдати менше двох галет у день. А що коли за цим ящиком стоїть інший і теж з галетами? Це забезпечить мене на час усієї подорожі, і я не буду більше турбуватись про їжу… Справді, чи не знайду я ще ящик галет? Хіба це неможливо? Навпаки! Завантажуючи корабельні трюми, зважають не на те, який товар, а на його вагу і форму упаковки. І тому найрізноманітніші товари часто-густо стають сусідами завдяки тому, що розміри ящика, тюка чи бочки дозволяють поставити їх саме в це, а не якесь інше місце. І хоч я знав це, проте сподівався, що матроси поставили два ящики галет поряд. Але як переконатися в цьому? Я не міг пролізти за ящик, навіть за порожній, бо він щільно закривав отвір, що вів у мою схованку. Я не міг також ні перелізти ящик, ні підлізти під нього. «Ось що, — вигукнув я, несподівано зрозумівши, що треба робити, — я пролізу крізь ящик!» Здійснити цю думку було зовсім легко. На місці дошки, що я одірвав від кришки ящика, утворилась широка щілина, в яку вільно пролазило моє тіло. Всунувши голову й плечі в ящик, я зможу прорізати ножем дірку в його дні, і тоді довідаюсь, чи стоїть там другий ящик з галетами. Я не став зволікати із здійсненням свого плану. Розширивши спочатку щілину в кришці ящика, щоб було зручніше, я пустив у хід ніж. М'яка деревина чинила міцній сталі невеликий опір, та я раптом збагнув, що можна домогтися свого значно швидше. Хоч дошки дна й були прибиті цвяхами, можливо, навіть міцніше, ніж на кришці, але одірвати їх легше. Справа в тому, що їх треба тягти по на себе, а відбивати. Якби я мав молоток, вони не витримали б і десятка ударів. Молотка в мене не було, але я знайшов йому непогану заміну — каблуки своїх черевиків. Лігши на підлогу і вчепившись руками в шпангоут, я всунув ноги в ящик і так загупав у дно ящика, що одна з дощок одразу відірвалась, хоч і не впала, бо з протилежного боку її тримало щось важке. Я підвівся і знову заліз у ящик, щоб подивитися, чого досяг. Дошка була зірвана з цвяхів, але я не міг дізнатись, що стоїть за нею. Напруживши всі сили, я зсунув її вбік, а потім униз. Утворилась щілина, в яку можна було просунути руку. Там був ще один ящик — грубо збитий і схожий на той, у якому я зараз сидів. Але треба було ще дізнатися, чи в ньому галети. На це піде небагато часу. Я знову напружив свої м'язи і відсунув дошку додолу. Більше вона мені не заважала. Цей другий ящик знаходився від першого на відстані якихось двох дюймів. Я накинувся на нього з ножем у руці і швидко прорізав дірку. Та леле! Надія знайти галети розвіялася, мов дим. У ящику лежали якісь тканини — чи то грубе сукно, чи то ковдри, — упаковані вони були так міцно, що нагадували кусок деревини. Отже, я не знайшов галет і тепер був приречений сидіти на скороченому раціоні, розтягуючи те, що мав, на якомога довший час.  

Розділ XXIX
МІСТКІСТЬ БОЧКИ


 

Другим моїм завданням було покласти усі галети назад в ящик, бо вони дуже заважали мені, займаючи більше половини усього простору. Я ледве міг повернутися в своєму закапелку, і поспішив прибрати їх. Щоб помістити їх усі, мені довелося скласти галети правильними рядами, як вони й стояли, але тепер не горизонтально, тому що ящик стояв на боці, а так, як їх укладають в пекарні. Звичайно, те, як лежали галети, — горизонтально чи вертикально — не мало значення, бо в будь-якому положенні вони мали однаковий об'єм. Нарахувавши тридцять одну дюжину і чотири штуки, я переконався, що ящик пошти. Тільки в горішньому кутку лишалося трохи місця, яке займали ті вісім галет, що я з'їв. Тепер я точно знав, скільки їжі лежить в моїй «коморі». З'їдаючи по дві галети в день, я можу протриматися трохи довше ніж півроку. І хоч такий раціон не обіцяв нічого приємного, я все ж таки вирішив задовольнитися навіть ще мізернішим, бо не був певний, що бідуватиму менше шести місяців. Я поклав собі ні за яких умов не з'їдати більше двох галет в день, а в ті дні, коли терпіти голод буде легше, скорочувати цей раціон на чверть або на половину, або навіть на цілу галету. Неухильно дотримуючись цього, я зможу розтягнути запас харчів на значно довший час, ніж шість місяців. Розподіливши таким чином галети на всю подорож, слід було вирахувати, скільки можна випивати за день води. Спочатку мені здавалось, що здійснити такі підрахунки неможливо. У мене просто не було чим виміряти, скільки води лишилося в бочці. Це була стара бочка з-під вина, в них на кораблях часто зберігають воду для команди. Але я не знав, яке саме вино було в ній раніше, і тому не міг навіть приблизно визначити, який її об'єм. Якби тільки це було відомо, я, зробивши грубі підрахунки, дізнався б, скільки уже витратив води. Особлива точність тут не потрібна. Я добре пам'ятав таблицю мір рідин — найважчу з усіх таблиць для заучування напам'ять. Чимало разів шмагали мене в школі різками, поки я не навчився повторювати її без жодної помилки від початку до кінця. Нарешті я так визубрив цю таблицю, що пам'ятав її навіть уві сні. Я знав, що бочки для вина бувають найрізноманітнішої місткості залежно від того, для якого вина їх призначено. Мені було також відомо, що всі спиртні напої — бренді, віскі, ром, джин — і всі вина — херес, портвейн, мадера, канарське, малага й інші сорти — перевозяться в бочках різних розмірів і що звичайна бочка для вина містить близько сотні галонів. Я навіть згадав, яке вино наливають в бочки тих чи інших розмірів, бо наш учитель, великий любитель статистики, дуже старанно навчав цього своїх учнів. Отже, коли б я тільки знав, яке вино було раніше в моїй бочці, я, не замислюючись, знав би її місткість. Витягнувши чіп, я спробував воду на смак — раніше я не звертав на це уваги. Тепер мені здалося, що вона відгонить хересом чи мадерою, а тут уже виникає різниця в шістнадцять галонів, досить істотна для мене величина. Ні, я не міг покладатися на припущення і грунтувати на них дальші підрахунки. Треба було придумати щось інше. На щастя, учитель учив нас різних правил вимірювання місткості. Я часто дивуюсь, що простим, але корисним науковим фактам в школі приділяють так мало уваги, тимчасом як бідолашним хлопчикам втовкмачують у голови непотрібні іі безглузді віршики. Я певний, що звичайні таблиці мір, які легко можна вивчити за тиждень, значно цінніші для людини — навіть для всього людства, — ніж досконале знання мертвих мов. Грецька й латинь — ось що перешкоджає розвиткові науки! Отже, я сказав, що наш старий учитель передав нам деякі відомості про вимірювання. Таким чином, я міг обчислити об'єм куба, паралелепіпеда, піраміди, кулі, циліндра та конуса. Останнє було тепер для мене найважливішим. Я знав, що бочка — це два зрізаних паралельно основі і складених докупи основами конуси. Звичайно, коли нас учили в школі, як обчислити об'єм правильного конуса, то навчили обчислювати об'єм і зрізаного конуса. Щоб обчислити місткість бочки, мені треба було знати її висоту (або половину висоти), довжину окружності днища і довжину окружності її найтовщої частини. Знаючи це, я міг сказати з точністю до кварти[19] скільки в бочці води, — іншими словами, я міг вирахувати, скільки в ній кубічних дюймів рідини. Маючи цю цифру, мені лишалося тільки розділити її на шістдесят дев'ять з чимось, щоб вирахувати кількість кварт, а потім, якщо це буде потрібно, звичайним діленням на чотири перевести їх в галони. Отже, треба знайти три основні величини, і тоді я зможу обчислити місткість бочки. Але це й було найважчим завданням. Як знайти ці три величини? Я міг легко визначити висоту бочки, тому що вона була вся передо мною. Але як визначити окружність її середньої частини чи днища? Я не міг ні перелізти через бочку, ні обійти її, бо з одного боку стояв ящик, а з другого інша бочка. Крім того, виникло ще одне ускладнення: я не мав пі лінійки, ні мотузка, тобто ніякого інструмента, з допомогою якого можна було б міряти. Навіть якби я мав змогу обійти навколо бочки, я все одно не зміг би розв'язати поставлене перед собою завдання. Проте я вирішив не відмовлятися від наміру обчислити об'єм бочки, поки гарненько не обміркую усього. Це допоможе мені згаяти час, а вирахувати, скільки в мене води, — справа першочергової ваги. Крім того, наш учитель завжди повторював ту корисну істину, що наполегливість часто приводить до успіху навіть там, де важко на нього сподіватись. Згадуючи його слова, я прийняв рішення придумати який-небудь спосіб домогтися свого. Справді, мої зусилля увінчалися успіхом, і, швидше ніж можна розповісти про це, я знайшов спосіб виміряти бочку.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка