Томас Майн Рід



Сторінка9/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.04 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Розділ XXXIV
САМОРОБНИЙ КУХОЛЬ


 

Хоч я й знав, що все це сон і ніякий краб не міг лізти по моїй руці, я все-таки не міг позбутися враження, ніби по мені справді щось повзло. Я все ще відчував на руці і на голих грудях ніби сверблячку, яку викликають лише кігті маленької тваринки. І тому мене не покидала думка, що по моєму тілу щось повзло. Я був так переконаний у цьому, що, прокинувшись, машинально простягнув руку і обмацав свою постіль і всі куточки, сподіваючись спіймати якусь живу істоту. Напівсонний, я все ще думав, що це краб, та коли опам'ятався, то збагнув безглуздя такого припущення, — звідки б він тут взявся? А втім, чому ж пі? Краб теж міг опинитись у трюмі, — або випадково потрапивши на корабель разом з баластом, або навмисне принесений кимось із матросів для розваги, а потім випущений напризволяще. Краб міг сховатися в численних закутках трюму і знаходити поживу в трюмній воді або в смітті. А може, краби, як хамелеони,[22] здатні живитися повітрям? Кілька хвилин я вірив цьому, але потім, добре усе обміркувавши, відкинув це припущення. Ні, краби могли привидітись мені тільки уві сні. Якби не сон, я, мабуть, ніколи б і не подумав про них. Це був не краб, інакше я спіймав би його, — адже я одразу ж обмацав усю свою постіль, усі закутки і нічого не знайшов. У мою комірчину вели тільки дві щілини, через які міг пролізти і втекти великий краб. Але ж ці місця я обмацав тієї ж хвилини, як прокинувся. Такий повільний мандрівник, як краб, не втік би крізь них так швидко. Ні, краба тут не могло бути. І все-таки щось тут було, щось лазило по мені. Я був певен цього. Якийсь час я ще лежав і думав про свій сон, але неприємне почуття незабаром зникло. Цілком природно, що мені приснилось саме те, над чим я невпинно думав, поки лютувала буря. Обмацавши свого годинника, я побачив, що проспав більше, ніж звичайно. Мій сон тривав мало не шістнадцять годин! Це був наслідок тривалого безсоння і морської хвороби. Поки був шторм, я пі на хвилину не стуляв очей. Я давно не відчував такого нестерпного голоду, як зараз, і тому не стримався від спокуси з'їсти більше, ніж дозволяли мої розрахунки. Я знищив аж чотири дорогоцінних галети. Мені колись казали, що морська хвороба викликає сильний апетит. Тепер я сам переконався в цьому, бо відчував, що здатний поглинути увесь свій запас і що ті чотири галети були мені, як собаці муха. І лише страх лишитись без харчів утримав мене від того, щоб не з'їсти втроє більше. Спрага теж мучила мене, і я випив води значно більше належної норми. Але воду я витрачав не так ощадливо, сподіваючись, що її вистачить до кіпця подорожі. Правда, одна обставина непокоїла мене. П'ючи, я щоразу розливав багато води даремно. До того ж пив я просто з отвору в бочці, а це було незручно. Не встигав я витягти чіпок, як з бочки виривався струмінь води, і я похапцем припадав до нього. Та вода забивала мені подих, і я не міг пити, не відриваючи рота від отвору, а коли, ледь дихаючи, нарешті примудрявся заткнути чіпок, то обличчя й одежа, постіль і речі навколо були залляті водою. Якби в мене; був якийсь посуд — кухоль чи щось подібне! Мені спало на думку використати для цього один з своїх черевиків, які так чи інакше були мені непотрібні. Але таке застосування взуття викликало в мене огиду. Раніш, коли ще бочка була не просвердлена, я, не вагаючись, випив би і з черевика і з чого завгодно, та зараз, коли у мене води вдосталь, становище змінилось. Зрештою, я ж можу добре вимити черевик. Краще витратити трохи води, щоб вимити один черевик, аніж втрачати велику кількість дорогоцінної рідини щоразу, коли п'єш. Я вже збирався здійснити цей намір, коли в мене виникла значно краща думка, а саме — зробити посуд з шматка сукна. З усіх поглядів це було краще. Я помітив, що це сукно не промокає — принаймні та вода, що проливалася з бочки, не проходила наскрізь, і мені щоразу доводилось струшувати її. Значить, клаптик сукна, згорнутий у вигляді лійки, цілком годиться для моєї мети. Отож, я вирішив зробити такий посуд.  

Розділ XXXV
ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ


 

Для цього я відрізав ножем широченьку смужку сукна і згорнув її в формі лійки, після чого зав'язав вужчий кінець кусочком шнурка від черевиків, — і в мене вийшов кухоль, який служив мені не гірше, ніж посуд з фарфору чи скла. Тепер можна було пити спокійно, з насолодою, не втрачаючи жодної краплинки дорогоцінної пологи, від якої залежало моє життя.. З'ївши на сніданок аж чотири галети, я вирішив жити на них цілісінький день, але зголоднів і мусив відмовитися від цього доброго наміру. Десь опівдні я не витримав і, засунувши руку в ящик, витяг звідти галету. Проте я твердо вирішив пообідати лише однією половинкою, а другу лишити на вечерю, і тому, розломивши галету надвоє, одну половинку відклав, а другу з'їв, запиваючи водою. Вам, може, здається дивним, що мені не спало на думку додати до води трохи бренді, коли біля мене була ціла бочка цього напою, вмістом не менш ніж у сто галонів. Та бренді для мене — ніщо. Для мене було б однаково, якби бочка була наповнена сірчаною кислотою. Я не доторкався до бренді, по-перше тому, що не любив його; по-друге, через те, що від нього мені ставало погано і починало нудити. Це, певно, було бренді найгіршого сорту, що призначалося не для продажу, а для матросів (на кораблі для команди часто брали бочки найгіршого бренді та рому). Третьою причиною було те, що я вже якось покуштував його майже чарку і відчував потім таку спрагу, що ледве вгамував її, випивши мало не півгалоиа води. Тоді ж я вирішив і в рот не брати цієї гидоти, інакше я або страждатиму від нестерпної спраги, або витрачатиму надто багато води. Коли годинник нагадав мені, що час спати, я вирішив перед сном з'їсти другу половинку галети, відкладену на вечерю, а потім уже «йти на спочинок», тобто просто лягти на другий бік і натягти на себе згорнутий вдвоє кусок сукна, щоб не замерзнути вночі. Першого тижня після відплиття я дуже страждав від холоду — адже була зима. Та натрапивши на сукно, я вже не мерз, бо мав можливість закутатися з головою. Згодом я почав помічати, що температура в трюмі поступово змінюється — з кожним днем теплішає. Після шторму я вже зовсім не мерз уночі і перестав кутатись у сукно. Спочатку мене здивувала така різка зміна температури, та, поміркувавши трошки, я зміг пояснити це явище. «Мабуть, — думав я, — ми весь час пливли на південь і вже ввійшли в жаркі широти тропічної зони». Я мало розумівся на цьому, однак мені доводилось чути, що тропічна зона — або просто «тропіки» — лежить на південь від Англії і що там набагато тепліше, ніж у нас навіть під час найбільшої спеки. Я чув також, що Перу — південна країна, і щоб потрапити, до неї, необхідно перетнути екватор і прямувати весь час на південь. Таке пояснення, чому підвищилась температура, було цілком слушним. На цей час корабель уже плив близько двох тижнів. Якщо навіть припустити, що він проходить тільки двісті миль на добу (а є кораблі, що плавають швидше), то ми вже далеко від берегів Англії і, звичайно, в іншому кліматичному поясі. Отак міркуючи, я провів другу половину дня і весь вечір, аж поки, визначивши навпомацки, що мій годинник показує десяту годину, вирішив, як уже казав, з'їсти другу половинку галети і лягати спати. Спочатку я націдив кварту води, щоб не їсти галету всухом'ятку, і простягнув руку по галету. Я точно знав, де вона має лежати, бо в мене було щось на зразок полички, яку я собі зробив, примостивши біля шпангоута сувій сукна. Там я тримав ніж, кухоль і дерев'яний календар. Туди я поклав і половинку галети і знаходив це місце наосліп. Я так добре вивчив кожен куточок, кожну щілинку своєї схованки, що міг безпомилково намацати будь-яке місце-розміром у п'ятишилінгову монету. Я простягнув руку, щоб дістати цей дорогоцінний шматочок. Але уявіть собі мій подив, коли там, де мала бути галета, її не було! Спершу я подумав, що помилився, що, можливо, я не клав її на полицю. Саморобний кухоль з водою тут, на своєму місці, ніж теж, і планочка з зарубками, що правила за календар, і кусочки шнурка, якими я вимірював бочку. Не було тільки половинки галети! Чи не поклав я її кудись в інше місце? Здається, більше нікуди класти. Щоб остаточно переконатись, я обмацав усю підлогу своєї камери, усі складки матерії, вивернув навіть кишені штанів і піджака. Заглянув і в черевики, які стояли без вжитку в кутку. Не лишилось жодної дірочки, куди б я не зазирнув, жодної дрібнички, якої б я не перетрусив, але галети так і не знайшов! Я шукав її так завзято не тому, що це була велика цінність, а тому, що зникнення цієї половинки було досить-таки загадковим і незрозумілим, бо ж вона як у воду впала. А може, я її з'їв? Припустімо, що так воно і є. Задумавшись, я, мабуть, проковтнув галету, не помічаючи навіть, що роблю. Однак у мене не було ніяких підстав так гадати, бо я не пам'ятаю, щоб я щось їв, крім першої половинки. А якщо таке й трапилось, то під цього мені не було ніякої користі: я не відчув, що наситився, та й шлунок мій, здається, нічого не виграв, бо мені так хотілось їсти, ніби я цілий день і крихти не бачив.  

 

 



 

Я добре пам'ятаю, що поклав шматок галети поруч з ножем і кухлем. Як же вона могла зникнути, якщо я навіть не торкався до неї? А зачепити і випадково скинути її з полиці я не міг, бо добре пам'ятаю, що не присувався туди. А якби й скинув, то вона була б десь поблизу. Не могла вона і під бочку закотитись, бо всі щілини я позатикав клаптями сукна для того, щоб вирівняти свою постіль. Галета так і не знайшлась. Зникла, та й годі, — чи в моїй горлянці, чи якимсь іншим способом, я так і не вирішив. Якщо ж я з'їв її, то шкода, що зробив це несвідомо, не діставши від їжі ніякого задоволення. Довго я вагався, чи взяти мені другу галету з ящика, чи лягти спати без вечері. Страх перед майбутнім примусив мене утриматись. Я лише випив холодної води, поставив кухоль на полицю і вмостився на ніч.  



Розділ XXXVI
БРИДКИЙ ПРИХІДЬКО


 

Я довго лежав, не засинаючи, і думав про таємниче зникнення половинки галети. Кажу «таємниче», бо був майже впевнений, що не з'їв її, а що вона десь зникла іншим шляхом. Але яким саме, не міг навіть уявити. Адже я був єдиною живою істотою в трюмі. Ага! Я раптом згадав про свій сон. А краб? Може, це все-таки він? Те, що я потонув, було сном, але інше могло бути дійсністю. Невже краб справді повзав по мені? Невже це він з'їв галету? Я знав, що краби не їдять галет. Але зачинений в трюмі, голодний краб з'їсть і галету. Кінець кінцем, може, це справді був краб? Почасти під впливом таких думок, почасти від голодного бурчання в животі, я довгий час не міг заснути. Нарешті я заснув, вірніше, поринув у напівсон, напівдрімоту, але щохвилини прокидався. Одного разу, прокинувшись, я ніби чув звуки, не схожі на ті, до яких вже звик мій слух. Корабель ішов плавно, і я виразно вловив серед м'якого плескоту хвиль ці незнайомі для мене звуки. Хвилі шуміли на цей час так ніжно й тихо, що чути було навіть цокання мого годинника. Новий звук, що привернув мою увагу, нагадував легеньке шарудіння. Він долинав з кутка, де лежало непотрібне мені взуття. Щось шкреблося в моїх черевиках! «Що ж це, як не краб!» — заспокоїв я себе. Сон остаточно зник, і я, причаївшись, почав прислухатися, збираючись, якщо вдасться, спіймати нахабного злодюгу. Я був певен: хто б там не був, але це та сама тварина, яка поцупила мою вечерю. Шарудіння й дряпання поновились. Так, безсумнівно хтось шкребеться в черевику! Обережно й тихо, наскільки зміг, я звівся на ноги, щоб одним рухом захопити злодія на гарячому, і почав прислухатись. Однак, скільки я не напружував слух, все-таки не почув нічого підозрілого. Не втерпівши, я обмацав черевики і все навколо. Я нічого не виявив. Все було так само, як і раніше. Ніяких змін. Я навіть обмацав підлогу своєї комірчини, однак безуспішно. Остаточно збитий з пантелику, я довго лежав прислухаючись, але таємничий звук не поновився. Сон непомітно почав оволодівати мною, і я поринув у солодку дрімоту. Раптом слух мій знову вловив на цей раз уже знайомі звуки. Я насторожився. Сумніву не лишалось — хтось шкребеться в черевиках. Та коли я кинувся до них, звуки припинились, ніби я налякав того, хто в них шкрябався. Я знову обмацав усе навколо, і знову даремно! «Ага! — пробурмотів я, — тепер знаю хто це. Зовсім не краб — краб так хутко не втече. Злодій цей — миша». Дивно, чому я не догадався раніше! Я ж міг додуматись до цього і не хвилюватись. Адже це тільки миша. Я знову ліг з наміром одразу ж заснути і не звертати уваги на мишей. Але не встиг я вмоститись, як знову почулось шарудіння в кутку, і мені спало на думку, що миша може геть зіпсувати черевики. Хоч зараз вони мені були й непотрібні, однак я не хотів, щоб їх згризла миша. Я знову підвівся і кинувся її ловити. Та й на цей раз безуспішно. Я навіть не доторкнувся до тваринки. Чув лише, як вона продирається крізь щілину між бочкою з бренді і бортом корабля. Взявши в руки черевики, я з прикрістю виявив, що майже половина верху зовсім з'їдена! Але ж це, мабуть, не під силу зробити одній миші за такий короткий час. Адже кілька хвилин тому я тримав черевики в своїх руках, і вони були цілісінькі. Може, тут було кілька мишей? Це цілком імовірно. Щоб врятувати взуття від остаточного знищення і позбутися зайвих турбот, я забрав черевики з кутка і поставив у себе в головах, накривши зверху клаптем сукна. Після цього я вже міг спати спокійно. Я задрімав, але незабаром мене щось налякало, і я знову прокинувся від ясного відчуття, що по мені щось повзе. Мені здалось, що по ногах у мене швидко пробігла якась істота. Сну як і не було. Проте я не ворушився, а лежав, чекаючи, чи не повториться це знову. Звичайно, я подумав, що то миша шукає черевики. Це почало мені набридати. Однак я добре знав, що ганятися за нею — марно, бо я не встигну поворухнутись, як вона шмигне в першу-ліпшу щілину. Тому я і вирішив лежати спокійніше, щоб вона ще раз вилізла на мене, і тоді схопити її без зайвої мороки. Я не збирався вбивати мишу, а хотів лише придавити її гарненько або поскубти за вухо, щоб вона більше не турбувала мене. Довго я пролежав, нічого не чуючи і не відчуваючи, аж поки, зрештою, моє терпіння було винагороджено. З легких рухів у складах сукна на моїх ногах я зрозумів, що там щось бігає; мені навіть здалося, ніби я відчуваю тупіт маленьких лапок. Сукно заворушилось дужче, і я вже ясно відчув, що якась тваринка вилізла на мою ногу й підіймається по стегну. Ніби щось важче за мишу. Але думати було ніколи, — треба було схопити цю тварину. Я простяг руку з розчепіреними пальцями, та… який жах! Замість маленької ніжної мишки, яку я збирався придавити, моя рука стиснула потвору завбільшки майже як добряче кошеня. Не могло бути ніяких сумнівів — це був здоровенний страшний пацюк!  

Розділ XXXVII
ПАЦЮКИ


 

Потвора зразу ж показала свою вдачу. Як тільки мої пальці торкнулись її гладенької шерсті, я вмить зрозумів, що це пацюк. Але кляте створіння ще й само підсилило враження, бо не встиг я прийняти руку, як його гострі зуби мало не наскрізь прокусили мені великий палець. І одразу в вухах у мене прозвучав різкий, загрозливий вереск. Я мерщій відсмикнув руку і забився в куток комірчини, якомога далі від свого неприємного гостя. Там я причаївся, чекаючи, поки потвора забереться геть. Нічого не почувши, я вирішив, що пацюк втік у другий кінець корабля. Цілком можливо, що він налякався не менше від мене. Та ні, я наляканий більше. Доказом цього є те, що у звірка вистачило здорового глузду, щоб вкусити мене, тоді як я зовсім втратив самовладання. В цій короткій сутичці мій ворог переміг. Він не тільки налякав мене, а ще й дуже поранив. Палець болів дедалі більше. З ранки текла кров, бо я відчував, як вона, ніби клеєм, зліплює пальці. Я міг би поставитись до цього спокійно, бо що таке, зрештою, укус пацюка? Але не в цьому річ. Мене тривожило питання: чи мій ворог зовсім утік, чи, може, він десь близько і ще повернеться? А коли він повернеться, осмілівши від безкарної втечі, що тоді? Вас, мабуть, це дивує? Але я справді все життя відчував до пацюків огиду, навіть більше — страх. Особливо в дитинстві. І хоч пізніше мені доводилось боротися з небезпечнішими тваринами, однак ніколи я не зазнавав такого страху, як тоді, коли натрапляв на звичайного всюдисущого пацюка. Коли я стикався з ним, то страх перемішувався в мене з огидою. Та й страх цей був не безпідставний, бо я знав чимало вірогідних випадків, коли пацюки нападали на людей. І не тільки на дітей, а й на дорослих. Немало поранених і хворих гинули від укусів цих бридких всеїдних потвор, які потім пожирали їхні трупи. Багато таких історій я чув ще в дитячі роки, і цілком природно, що тепер вони спливли мені на думку. Я добре пам'ятав їх, і зараз ці спогади збудили в мені справжній жах. Та й пацюк був найбільшим з усіх, яких мені доводилось будь-коли зустрічати. Я аж не зразу повірив, що це пацюк. Він був завбільшки з кошеня. Трохи заспокоївшись, я зав'язав палець ганчіркою, відірваною від сорочки. За кілька хвилин біль в пальці став нестерпним — адже укус пацюка не менш отруйний, ніж укус скорпіона, — і хоч ранка була невеличка, я передчував, що вона завдасть мені чималих мук. Нічого й казати, що сон відлетів від мене надовго. Я так і не заснув майже до ранку, а потім щохвилини в тривозі прокидався від страшних снів: мені ввижалося, що пацюк чи краб хапає мене за горло. Я довго лежав, прислухаючись, чи не повернеться тварина знову, однак до кінця ночі не помітив ніяких ознак її присутності. Мабуть, я таки добренько придавив пацюка, і це його налякало й відбило всяке бажання знову завітати сюди. Я втішав себе цією надією, — інакше зовсім не зміг би заснути. Звичайно, тепер мені стало ясно, куди зникла друга половинка галети і хто саме погриз мої черевики. Я даремно підозрівав у цьому слабшого родича пацюка — мишу. Пацюк, мабуть, уже давно нишпорив навколо мене, тільки я не помічав його. Протягом тих годин, коли я лежав без сну і прислухався, мене турбувала лише одна думка — що робити, коли пацюк повернеться? Як я знищу або хоч позбавлюсь цього нахабного гостя? Я охоче віддав би цілий рік життя за стальний або взагалі за який-небудь капкан, яким ловлять пацюків, та, на жаль, про це годі було й мріяти. Отже, мій мозок почав напружено шукати іншого способу вижити свого неприємного сусіду — кажу сусіду, бо більш ніж певен, що його кубло десь поблизу, можливо, десь футів за три від мого обличчя — найскоріше під ящиком з галетами або під бочкою з бренді. Довго сушив я собі голову, та все не міг придумати, як зловити пацюка, не піддаючи небезпеці себе. Звичайно, я міг схопити його руками, коли він наблизиться до мене, так, як зробив раніше. Але в мене не було ніякого бажання повторювати цю спробу. Я знав, що пацюк утік крізь щілину між бочками. Я гадав, що пацюк повертатиметься неодмінно тим же шляхом. Отже, якщо позатикати кусками сукна всі отвори, крім одного, а потім, впустивши пацюка, закрити і останній отвір, щоб позбавити його можливості втекти, то він буде в пастці. Але ж тоді і я опинюсь у скрутному становищі, бо теж потраплю в пастку. Я лишусь наодинці з своїм ворогом і змушений буду знищити його власними руками. Звичайно, я певен, що подолаю і вб'ю пацюка. Я дужчий і зможу задушити його руками, але він кусатиметься, а з мене досить і тієї рани, що вже є, щоб уникати такого двобою. Як обійтись без капкана? Думка ця не давала мені спокою, і я, забувши про сон, лежав, з жахом чекаючи повернення свого ворога. Думав, думав, але так нічого й не придумав. Був уже ранок, коли, змучений страхом і думками, я поринув у напівдрімоту-напівсон. Як же все-таки позбутися цієї клятої тварюки, що завдала мені стільки турбот і тривог?  

Розділ XXXVIII
ВСЕ ЗА ПАСТКУ!


 

Неспокійний сон тривав кілька годин. Прокинувшись, я знову почав думати про цього проклятого пацюка» Власне, самого болю було досить, щоб розбудити мене. Уже не тільки палець, а й уся рука спухла й нила. Ніяких ліків я не мав і тому мусив терпіти. Знаючи, що запалення швидко мине й тоді стане легше, я зібрав усю свою мужність. Але малі біди відступають перед великою. Так було й зі мною. Страх перед поверненням пацюка непокоїв мене набагато більше, ніж рана. Він поглинув усю мою увагу, і я майже забув про біль у пальці. Не встиг я прокинутися, як думки мої знову повернулись до того, щоб так чи інакше спіймати свого мучителя. Я був більш ніж певен, що пацюк повернеться, бо вже помічав ознаки його присутності. Погода все ще була тиха, і це давало мені змогу виразно чути всякі випадкові звуки. Мені вчувалося ніби дрібне тупотіння по кришці порожнього ящика. Разів зо два до мене долинув різкий звук — характерний писк пацюків. Нема нічого огиднішого за цей писк, а в той час він здався мені вдвоє огиднішим. Ви, може, будете сміятися з цих дитячих страхів, але я нічого не міг вдіяти з собою, не міг позбутись передчуття, що сусідство пацюка становить загрозу для мого життя, і, як ви побачите далі, це передчуття було не даремним. Я боявся, що пацюк нападе, коли я спатиму. Поки я не сплю, він мені не страшний. Він може мене знову вкусити, та все це дрібниці. Так чи інакше, я знищу його. Але уявіть собі, що я міцно заснув, і мерзенне створіння хапає мене за горло! Ось які думки мучили мене. Я ж не можу весь час не спати. Я не зможу заснути спокійно, поки не буде знищений пацюк, і тому це необхідно зробити якнайскоріше. Боячись за життя, я без кінця думав, до чого вдатися, і не придумав нічого іншого, як те, що треба спіймати потвору і задушити. Якби тільки вдалося схопити її за горло, щоб вона не змогла мене вкусити, а все інше вже буде просто. Але саме це й було дуже важко. Адже хапати пацюка доведеться в темряві, навпомацки, і він, звичайно, скористається з цього. Більше того, мій покаліченні! палець (до того ж ще й на правій руці) був у такому стані, що я навряд чи зможу утримати пацюка, а тим більше задушити його. Я думав, як би мені захистити пальці від зубів пацюка. Добре було б мати пару добрячих рукавиць, та про це навіть нічого мріяти. Згадка про рукавиці наштовхнула мене на нову думку замінити їх чимсь іншим. Цим «іншим» були — мої черевики. Засунувши в них руки і захистивши їх таким чином під гострих зубів пацюка, мені треба було спіймати його й давити підошвами, аж поки він не здохне. Блискуча ідея! Я негайно приступив до її здійснення. Поклавши черевики напохваті, я причаївся біля щілини, з якої мав вилізти пацюк. Усі інші отвори я старінню позатикав і твердо вирішив, пропустивши пацюка всередину комірчини, затулити й цю останню дірку своєю курткою. Пацюк не зможе втекти і таким чином буде змушений прийняти двобій. Тоді я швидко надіну свої «рукавиці» і мерщій за діло. Чи то пацюк поспішав на мій виклик, чи сама доля постала проти нього, але тільки-но я закінчив обладнання свого приміщення для зустрічі «гостя», як легке тупотіння і писк дали мені знати, що пацюк проліз через щілину і зараз уже всередині моєї комірчини. Я добре чув, як він бігав навкруги, поки я затуляв курткою щілину. Кілька разів він пробіг по моїх ногах. Однак я не поспішав, поки не закрив остаточно всі виходи. Потім всунув руки в черевики і почав шукати ворога. Я так вивчив усі закутки своєї крихітної комірчини, так знав кожне місце, що мені недовго довелося за ним ганятися. Ловив я пацюка в такий спосіб: піднімав черевики і опускав їх, щоразу б'ючи по іншому місцю. Якщо мені, думав я, вдасться придушити хоча б частину тіла пацюка, то я притримаю його і, схопивши обома руками, давитиму з усієї сили. Такий був мій план. Я його добре продумав, однак здійснити його мені не пощастило. Усе скінчилось зовсім інакше. Я справді придавив пацюка одним черевиком, але не зміг утримати його, бо м'яке сукно прим'ялося, і це дало йому можливість втекти. З голосним писком вирвався він з-під черевика, і тієї ж миті я відчув, що він лізе по моїй нозі й забирається під колошу. Страшний жах скував моє тіло, але я був розпалений боротьбою і, відкинувши черевики, які вже були мені непотрібні, схопив пацюка голими руками в ту мить, коли він добирався до коліна. На цей раз я тримав його міцно, хоч він опирався з страшною силою, сповнюючи комірку голосним вереском, від якого аж душа холонула. Я давив його щосили, навіть не почуваючи болю в пальці. Колоша трохи захищала мої руки від укусів, однак без ран не обійшлося, бо мерзенна тварюка вп'ялась зубами в моє тіло і не розчіпляла їх, аж поки мені не вдалося схопити її за горло і задушити. Тільки тоді я зміг відірвати пацюка від себе і зрозумів, що остаточно подолав свого ворога. Я випустив тіло пацюка і витрусив його з колоші. Потім висмикнув куртку з щілини і викинув нечисть туди, звідки вона з'явилась. Яку полегкість відчув я, коли впевнився, що пацюк більше не буде мене турбувати! Я зразу ж ліг спати, щоб виспатись за весь час, який втратив уночі.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка