Традиційні та народознавчі свята у школі І ступеня



Сторінка6/11
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Шевченкове слово

Для учнів 4-х класів

Мета: Збагачувати знання учнів про життя Т. Г. Шевченка, розвивати мовлення, прищеплювати інтерес до вивчення творчості великого Кобзаря, виховувати любов до рідного краю.

Оформлення: Святково пибраний зал, на стінах вишиті рушники, серветки. У центрі портрет Шевченка, плакати: «Пісня – душа народу», «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».

Дійові особи:

Мати

Батько

Сусід

Сестричка

Брат

Тарас

Катруся

ХІД СВЯТА

Ведуча: Любі наші діти! Шановні гості!

Ми сьогодні зібралися з вами, щоб відзначити День народження великого українського поета Т.Г.Шевченка.

9 березня (за новим стилем) 1814 р, в селі Моринцях. Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї кріпака народився хлопчик, назвали його Тарасом, прізвище Шевченко. Гірке йому випало дитинство, бо Тарас був кріпаком, власністю лихого пана. У тяжких злиднях кріпацького життя минало дитин­ство Тараса. Коли Тарасові було 9 років, померла його мати, а коли було 11 років помер батько. За­мучили їх злидні і важка робота. І хлопчик зали­шився круглою сиротою. Тарас дуже хотів читати, писати, дуже любив малювати. Як випаде вільна хвилина, хлопчик брав аркуш паперу, недогризок олівця і, сховавшись в бур'янах, малював усе, що бачив довкола, малював лише чорним олівцем, бо інших у нього не було. Він дуже хотів вчитися. У сільській школі навчився читати. Потім взям його до себе служити пан і віддав вчитися на маляра. Не тому віддав вчитися, щоб хлопець для себе навчив­ся, а тому, щоб мати свого художника. Там Тарас зустрів добрих і розумних людей, що полюбили та­лановитого юнака, викупили його з неволі, допо­могли вивчитись на художника. Крім малювання, любив писати вірші. Він написав багато віршів. Його слово полюбив простий народ і назвав своїм Кобзарем. (Показую «Кобзар»). Ця книга переведе­на на всі мови світу.

Та злякалися пани і сам цар, бо в цих віршах Т.Г.Шевченко закликав до боротьби проти гноби­телів. Заслав цар поета в далеку пустелю — віддав у солдати, заборонивши йому малювати і писати. Не скорився Тарас Шевченко і потай малював і писав. Через довгих 10 років повернувся він із заслання, змучений, але не зломлений. І знову пише:

«І на оновленій землі,

Врага не буде — супостата,

А буде син і буде мати

І будуть люди на землі».



Учень:

І хоч давно те було, але Шевченкові твори вічно живуть у пам'яті народній. Ім'я великого ук­раїнського поета і художника Т.Г.Шевченка знають у всьому світі, воно вічно житиме в наших серцях.



Пісня «Слово Кобзаря» слова М. Ровенка, музика М. Ровенка

Про Шевченка, про Тараса

Знаєш ти і я

Його любить й поважає

Вся наша рідня.

Скрізь поета шанували,

Навіть вороги змовкали,

Як лунало слово Кобзаря.


«Обніміться, брати мої!» -

Закликав Тарас,

Живіть в дружбі і любові

Примиритись час.

Працю виті і хоробрі,.

Всі ми варті жити добре –

Вчить Шевченко,

Мудрий наш Тарас


Учениця:

Благословенна та година,

Як народила Мати Сина

І назвала його Тарасом.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.



Учень:

У старій хатині

В кріпака колись,

В тихий день весняний

Хлопчик народивсь.

Учениця:

У тяжкій неволі Ріс малий Тарас.

Він не вчився в школі,

Він ягнята пас.



Учень:

Вмерла мама й тато,

Сирота в дяка,

Тут була в хлоп'яти

Грамота гірка.

Учениця:

В пана — бусурмана

В Петербурзі дім,

Кріпаком у пана Був Тарас у нім.



Учень:

Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

Учениця:

Нишком він малює

Статуї в саду,

А вночі віршує

Про чужу біду.

Учень:

Та в людському морі

Стрілися брати,

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Учениця:

Викупили друзі,

Вільним став Тарас!

Чом же серце в тузі,

Біль чому не згас?

Учень:

Гнули люди спину

На панів лихих,

Кріпака людину

Пан продати міг.

Учениця:

Мучились в неволі

Бідні злидарі, —

Він про їхню долю Пише в Кобзарі.



Учень:

Сміливий і щирий

Був Тараса спів:

Він гострить сокири

Кличе на панів.
Учениця:

Цар його в солдати

В дикий край заслав,

Малювать й писати

Кат забороняв.

Учень:

Та малює й пише

Він таємно там,

Гнівні його вірші

Страх несли панам!

Учениця:

Як дітей любив він!

Мріяв, щоб малі

Скрізь росли щасливі

На усій Землі.

Ведуча:

Т.Г.Шевченко дуже любив рідну природу своєї України, особливо любив річку, верби, гай, червону калину.



Діти декламують вірші Т.Г.Шевченка «Зоре моя вечірняя», «Встала весна».

Діти співають пісню «Тече вода з-під явора».

Дівчинка декламує вірш «Зацвіла в долині червона калина»

Учень:

Добре, у кого є господа,

А в тій господі є сестра,

Чи мати добрая.

Добра, Добра такого таки зроду

У мене правда не було.

Оглянувся я на хати,

Нема в мене хати,

Не дав мені Бог нічого

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози.

А дівчина При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала.

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльозі

І поцілувала...



Учениця:

Про важку долю сироти пише Т.Г.Шевченко у вірші «На Великдень на соломі».



Діти декламу­ють.
Ведуча:

Про рідних братів і сестер, про батька і матір, про їхню важку працю написав Т.Шевченко вірш «Як би ви знали, паничі». Читає батько, або мати дитини, починаючи словами «Не називаю її раєм...».



Ведуча:

А як,любив Т.Г.Шевченко річку Дніпро. Він писав:



«Немає другої Вкраїни, Немає другого Дніпра». Лунає «Реве та стогне Дніпр широкий». Ведуча. Ось послухайте ці два віршики — вони немовби живі картини у словах, все, що тут сказано, можна уявити, заплющивши на одну мить очі.

Діти співають пісню «Садок вишневий коло хати»

Ведуча: Тарасик був допитливий, розумний і цікавий на все. І старша сестра Катруся ледве встигала відповідати на його нескінченні запитання.

Тарас: Катрусю! А звідки до нас на літо приліта­ють пташки?

Катруся: Прилітають вони з далекого краю, з-за синього моря. На зиму вони знову відлетять туди, де ні­коли не буває зими. А прилітають до нас ще й тому, що люблять їх діти. Ти любиш пташок? Тарас. Люблю. А чим живляться пташки? Катруся. Комариками, мухами, метеликами... Тарас. А чого метелики бувають білі, червоні, жовті, всякі?

Катруся: Вони різні, так, як і квіти, щоб гарно скрізь було.

Тарас: Катрусю! А чорногузи теж відлітають в теплі краї? Катруся. Звичайно, відлітають.

Ведуча: Правда ж, гарні вірші, приємні, ніжні? Ось яка красива і багата наша мова, ось як чудово писав наш Шевченко.

Ведуча: З малих років у хлопчика Тараса виявив­ся гострий, допитливий розум. Так, наслухавшись народних повір'їв про залізні стовпи, які нібито підпирають небо, він ходив їх шукати, хотів поди­витися на них. Ось подивіться, як це було...

Інсценівка оповідання С.Васильченка «Залізні стовпи».

Стоїть маленький стіп, стільці, на столі миска, дерев 'яна ложка, хліб. Одяг Тараса, батька, брата — білий, полотняний; матері вишита сорочка, спідниця, фартух; сестрички вишита блузка, спідничка, стрічкою перев'язані коси; Тарас у со­лом 'яному капелюсі.

Ведуча: Невесела вечеря — зморений батько, за­журена мати, сестричка Катерина, брат.

Сусід: Слава Ісусу Христу!

Всі: Слава на віки!

Сусід: Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

Мати: Та у нас клопіт, що й вечеря не в вечерю: хлопець десь дівся, — зранку як пішов, то й досі не­має. Бігали і до ставка, і до греблі, всі бур'яни об­шукали, — як у воду впав!

Батько: (сердито). Догляділи!

Сусід: Нічого, знайдеться. Може заснув десь у бур'яні. Проспиться — прийде...

Мати: Ну й де б їй дітись, вражій дитині?

Ведуча: Раптом чути: «Чумаки! Чумаки!»

Сестричка: А ось і наш волоцюга з'явився!

Брат: Нарешті прийшов!

Мати: Де це ти був?

Батько: Де тебе носило досі?

Мати: Де ти волочився?

Батько: Де ж ти був оце — питаю? Чому не ка­жеш?

Тарас: Був у полі, та й заблудив.

Батько: Бачили таке? Хто ж тебе привіз додому?

Тарас: Чумаки.

Всі: Хто?

Тарас: Стрінувся з чумаками, питають: «Куди ідеш-мандруєш?». А я кажу: «В Кирилівку!». А во­ни й кажуть: «Це ти ідеш в Моринці, а в Кирилівку треба назад іти. Сідай, кажуть, з нами, ми довезе­мо». Та й посадили мене на віз. І дали мені батіг волів поганяти.

Батько: Бачили такого? Чумакувати надумав уже. І як воно згадало, що з Кирилівки.

Сусід: Я ж казав, що знайдеться. Такий лобатий не пропаде.

Батько: Ну, почумакував, тепер бери ложку та й сідай вечеряти.

Мати: Ну, чого тебе понесло в поле? Чого? Як мотає! Наче три дні не їв.

Тарас швидко їсть і пошепки розповідає братові і сестричці, а вони уважно слухають. Мати підслуховує.

Мати: Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує, старий того не придумає збрехати, як воно. Ка­же, що ходив він туди, де сонце за­ходить, бачив залізні стовпи, що підпи­рають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч. Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой, Тарасе, що з тебе буде?

Сусід: Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряче вийде!

Батько: Що вийде? Ро­збишака великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

Сусід: Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?

Батько: Так!

Діти декламують вірші «Давно те діялось»

Тарас:

Бідну пташку уловили

І в кліточку засадили.

Ой, одчепіть!

Ой, відпустіть. Да вже ж,

Да вже ж мені не літати,

Да вже ж мені не співати.

Тьох - тьох – тьох!


Да вже ж мені туту бути,

Ох тут бути, бути.

Ох! Ох! Ох! Ох! Ох! Ох!


  • Невже мені тут бути? Вік наймитом у дяка Богорського? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби він вмів так малювати – нічого більше б не хотів.


Учень:

На четвертий день Тарас не витримав знущань, захопив свою торбу і подався геть. Пішов він у село Тарасівку.



Тарас:

А що як і цей знущатиметься? Ні. Терпітиму все, хай тільки навчить.



Дяк:

Так, ати малярем хочеш бути?



Тарас:

Еге ж дуже хочу, що завгодно мені наказуйте все робитиму, тільки навчіть.



Дяк:

А ну дай ліву руку? Нічого з тебе не вийде, хлопче, ні швець, ні кравець, ні на дуду гравець. Іди собі з Богом.



Учениця:

З важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.



Учень:

Отара ягнят, як біла хмаринка, що впала на зелені луки. Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні, легеньку хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко. Далеко звідси…



Учениця:

Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмарами полинути, на світ подивитися.



Учні декламують вірш «Мені тринадцятий минало»

Учень:

Він був і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого він тільки не робив, але ж йому хотілося бути малярем! Все що бачив, все хотілося змалювати. Та минали літа і було йому вже п'ятнадцять років. Ось так і відплив непомітно Тарас від берега Дитинства.



Учениця:

Молодому поміщику Енгельгарду знадобилися різного роду дворові. І ось одним розчерком пера всесильного самодура тарас потрапляє до нього кімнатним козачком.



Учень:Мандруючи з обозом зі своїм поміщиком, на постоялих дворах Тарас змальовував зображення різних історичних героїв.

Учениця:

Поміщик розраховував, що з природного обдаровання кріпака Шевченка з часом можна мати більше вигоди. Посилає його на чотири роки до майстра Ширяєва.


Учень:

Молодий Шевченко в петербурзькі ночі бігав у літній сад малювати статуї. Тут молоде і ніжне серце заговорило віршами. Він прохав долю:

Або хоч крихітку землі

Із – за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого.



Учениця:

Якихось 47 років судилося шевченкові топтати ряст. До болю мало.

Ти слухав кобзаря,

Ти чув його печаль,

Що піснею лилася із-під струн.

Горіла, як зоря, і сяяла, як жар,

Висока слава кобзаревих дум.

Приспів: Слава, слава {двічі)

Слава кобзаревих дум.

Блищить, немов кришталь,

Дзвенить в усіх серцях,

Відлунюється в співі солов'їв.

Великим Кобзарем оспівана в віках

Чарівна мова рідної землі.

Приспів: Мова, мова

Мова рідної землі.


ВАРТ ПОШАНИ СИВИЙ ВОЛОС.

Для учнів 3-4 класів (колективне свято)



Мета: виховувати любов і повагу до старших членів родини – бабусь, формувати чуйність, доброту, милосердя, вчити дітей поважати життєвий досвід старших членів родини, прислухатися до їхніх порад, допомагати їм, відроджувати звичаї нашого народу, примножувати його традиції.

Оформлення зали: свято проводиться в залі, який оформлений за зразком бабусиної світлиці. На стінах – стенд з світлинами бабусь, дитячі малюнки «Моя бабуся». Зал прибраний вишитими рушниками, домотканими килимами. Виставка «Це зробили бабусині руки», плакати «Пошануємо сивий волос і її старенький голос», «Я люблю свою бабусю рідну, дорогоцінну», «Там бабусині руки, де ростуть онуки».

ХІД СВЯТА

На середину залу виходить хлопчик і дівчинка.

Учень:

Добрий день, люди добрі,

Що сидять в нашій господі,

Раді з святом вас вітати,

Щастя і добра побажати.

Учениця:
Красиво і світло у нашій світлиці.

І квіти на вікнах стоять вогняні.

Сьогодні в нас бабусине свято,

І хочеться всіх привітати мені.


Вчитель: Діти, сьогодні в нас особливе свято. В гості до нас прийшли найулюбленіші для кожного з нас люди – ваші бабусі. Вони невтомні трудівниці, скарбничі мудрості нашого народу, хранительки звичаїв та обрядів, цікаві казкарі. Саме слово бабуся, бабусечка, бабуня лагідне, пестливе, ніжне. А чому?

Діти:Тому що бабуся прожила на світі удвічі більше за наших маму і тата і ми удвічі дорожчі для неї, бо ми – діти її дітей; бо ми – її онучатка; бо ми її пташенятка, ластів’ятка чи поросятка.

Учень:

І коли це бабуся називала мене поросятком?



Учениця:

Напевно тоді, коли ти був брудну лею!



Учень:

Згадав! Це було тоді, коли я розірвав свої штанчата.

І щоб сховатися від тата - до бабусі утікав!

А вона побурчить, поцілує та й мовчить.

Чи сюди, чи туди, чи то хліба, чи води,

Чи сорочку, чи штанята – все до бабці не до тата.

Там безпечно від біди.

І щасливо той живе, в кого бабця люба є.

Той біди вже не зазнає, бо бабусенька скрізь дбає.

Учениця:

Ми охоче всі прибули на свято,

Щоб бабусь своїх вітать завзято!

Добридень, бабусю, дорога моя!

Це для тебе сонечко лагідно сія

І ласкою повняться рученьки твої .

Я люблю твій голос рідненький, дорогий!

Учень:

В нім землі моєї срібні голоси,

Дружби і любові і добра й краси.

У моєму серці слід твоїх пісень

Я кажу:»Добридень! Добрий день!»

Учениця:

Кажуть в Парижі найкращі жінки.

Та насправді все це, мабуть, казки.

Адже найкращі жінки поруч з нами

Це наші рідненьку бабусі і мами.

Виконують пісню «Наша бабуся» муз. В.Лепешка, слова В.Зінченка

1. Пісень багато знаємо 2. Уміє рукавички нам

Уміємо співать Бабусенька сплести

І нині про бабусеньку І на добраніч казочку

Вам хочем розказати Встигла розповісти

Приспів:


Рідна бабусенька 3. Ми любимо бабусеньку

Мила бабусенька Всім серденьком своїм

Лагідна бабусенько Із нашою бабусею

Любить нас Нам весело усім.



Вчитель: Настав час познайомитися ближче з нашими бабусями. Провівши соціологічне дослідження з учнями цього класу. Ми дізналися, що в нашій класній родині є 23 бабусі. Наймолодшій – 42 роки; найстаршій – 73 роки, 5 прабабусь віком від 80 до 89 років.

Носять ім’я: Галина – 4 бабусі; Валентина – 3 бабусі; Ольга, Тетяна, марія, ніна – по 2 бабусі; Антоніна Світлана, Наталія, Лідія, Клавдія, Надія, Інна, Дарина – по 1 бабусі.

Найулюбленішим стравами є:

15 бабусь люблять каші і борщі

7 бабусь люблять борщ, вареники, пиріжки

1 бабуся – піццу, рибу, пампушки.



У вільний час люблять:

Читати – 9 бабусь;

В'язати і шити – 8 бабусь;

Вишивати – 4 бабусі;

Співати – 2 бабусі.

Люблять своїх бабусь:

За доброту – 15 онуків;

За любов і піклування про них – 6 онучат;

За мудрість – 13 онуків.



Якби діти були чарівниками

То повернули б бабусям молодість – 18 онуків; нічого б не хотіли змінити ­ 5 онуків.



Подарували б бабусям

Весь світ – 7 онуків; міцного здоров’я – 10 внуків; свою любов – 12 онуків; мирне небо – 2 дітей, свою улюблену іграшку – 3 онуків.



Вчитель: Сьогодні на святі ми визначимо ще й найкращу бабусю нашої класної родини й нагородимо ї медаллю «Найкраща бабуся». Та шани і поваги заслуговують не тільки рідні бабусі, а й чужі, бо це бабусі твоїх друзів. Однокласників, сусідів чи зовсім незнайомих людей.

Учень:

На автобусній зупинці

Зустрічав бабусю внук.

Із села несе гостинці,

То нехай не трудить рук.

Учениця:

Внучок зробить добрий вчинок,

Він зустріне, привіта…

Піднесе важку корзину,

Бо така кругом сльота.

Учень:

На зупинці все у русі.

Із автобусів тісних

Раз у раз якісь бабусі

Вибираються на сніг.

Учениця:

Дві виходили – стогнали,

Три виходили упали.

А одна зламала ногу

Викликали допомогу.

Учень:

Внук глядів, як на спектаклі,

Поки ноги не поклякли

Налічив немов на сміх.

47 бабусь чужих.

Учениця:

А своєї все нема, наморочився дарма.

Подивився на годинник

І лайнувся: от діла,

Був зробив би добрий вчинок.

Так бабуся підвела!



Учень:

А тепер ми вам розкажем,

Як ми щиро любим вас.

Які хороші, милі

Ви, бабусеньки, у нас!

Учениця:

У моїх обох бабусь руки золоті.

Очі світяться любов’ю, вії довгі та густі.

Учениця:

А моя бабуся схожа на веселку,

Бо така чудова і така весела.

Учень:

А моя бабуся гарна, як калинка.

В неї чорні брови, губки, як малинка.

Учениця:

А моя бабуся – лісовий дзвіночок

Вмілі в неї руки, срібний голосочок.

Учень:

І моя бабуся добра і хороша,

Вона дуже працьовита і на фею схожа.

Учениця:

Наша казочку розкаже, пиріжечків напече

І шкарпетки усім зв’яже – ось така вона в нас є.

Учень:

Гарні в нас бабусі, з вами згоден я.

Та найкраща бабуся все ж таки моя!

Всі: І моя! І моя!

Виконують пісню «Рукавички» сл. М. Ларінка, муз. Ю. Рожавської.
Вчитель: А чи знаєте ви скільки існує в нашій мові родичів до слова «бабуся»? попрацювавши із словниками, використавши свій невеликий життєвий досвід, наші діти віднайшли багато слів. Якими ми зможемо назвати своїх рідненьких. Це:
Діти: Бабуся, бабуля, бабуня, бабусенька, баба, бабусечка, бабця, бабка,бабулька
Гра найтепліше слово для бабусі

Йдучи назустріч один одному, діти називають епітети до слова бабуся, а бабусі – ласкаві слова, якими вони називають онуків.

Вчитель: Молодці, діти! А я хочу вам розповісти казку «Материнські сльози»

Жили колись на світі чоловік із жінкою та з маленьким сином. І був в тій країні злий чаклун. Щорічно він брав із кожного двору подать; платили хто чим міг: золотом, хлібом, медом. Дійшла черга й до сім’ї того чоловіка. А заплатити було нічим; самі ледве кінці з кінцями зводили. Розсердився чаклун і сказав:»Горе тому, хто мені не вгодить. І вам буде горе. З сьогоднішнього дня ти, жінко будеш плакати діамантовими сльозами».

Не зрозуміли чоловік і жінка значення тих слів. «оце б було щастя, аби замість сліз падали діаманти», - посміялась жінка.

Але ось невдовзі помер чоловік тієї жінки. І заплакавши, вона помітила, що сльози її перетворилися на маленькі діаманти. А оскільки плакала вона багато за чоловіком, то й дорогоцінних камінців назбиралось чимало. Поховавши чоловіка, жінка купила собі новий просторий дім і перебралась туди жити разом із сином. Тепер і жінка, і її син не знали скрути, могли гарно вдягнутися, досхочу поїсти. Ось тільки дитина росла зовсім не такою, як хотілося б матері: неслухняною, жадібною, злою. Частенько хлопчик доводив матір до сліз. І одного разу, помітивши, що сльози перетворилися на коштовності, дуже зрадів. Він позбирав камінці всі до жодного, поклав їх у маленьку скриньку і закрив ключиком. Наступного дня, коли мати попросила сина допомогти полити квіти в саду, він грубо їй відмовив. Натомість взяв ножиці і став різати мамину хустку – батьків подарунок їй. Мати гірко заплакала. Плакала вона довго і невтішно. Зате син був задоволений – він зібрав діамантів більше, ніж передодні. Скринька була майже повна.

З того часу так і повелося: щоденно діамантів ставало все більше і більше, бо все більше плакала мати, над якою знущався власний син. Ніякі слова, молитви не доходили до його серця – воно стало твердим, як камінь, і таким холодним, як лід. Підростав син. Ось і зовсім вже дорослим став. А разом із ним виростала жорстокість, ненависть і злість. Не висихали материнські очі. А діаманти заповнили вже не одну кімнату в будинку. За ті коштовності збудував син собі величезний палац. Все в ньому було із срібла й золота, навкруги росли чудові дерева, від дивовижних квітів пахощі на всю округу. На ті гроші, що виплакали материнські очі, закупив він величезні простори землі і став одним із самих багатих людей у тій країні. Оженився він на багатій дівчині, зіграли гучне весілля. Бали, банкети вирували в палаці. Всі гості дивувались щедрості господаря. І не знали вони, що в тому палаці є невелика кімната, замкнена на ключ. де ніч і день плаче бідна мати, а син приходить із торбою, щоб зібрати материнські сльози і ще додати матері страждань своєю жорстокістю, бездушністю, байдужістю. Якою більшою карою може бути для матері, ніж кара бачити свого сина нелюдом. Але кожного вечора, як ключ повертався, зачиняючи двері в її кімнату, вона ставала на коліна і молилася, щоб повернув Бог синові людяність, твердо вірила, що колись те станеться.

Через деякий час у палаці почав лунати дитячий плач. Мати зрозуміла, що у сина народилася дитина, її онуча. І дійсно було так. Народився хлопчик. Він підростав дуже гарненьким, добрим, ласкавим.

Батько його дуже любив, нічого для нього не жалів. Ось хлопчик почав ходити, потім бігати. Він побував в усіх куточках палацу, тільки в одну кімнату, завжди замкнену на ключ, йому не дозволяли заходити. Але допитлива дитина вирішила взнати таємницю тої кімнати. Хлопчик довго спостерігав і, нарешті, побачив, як ввечері батько відчинив двері і ввійшов до кімнати. В щілинку, що лишилась, хлопчик побачив стареньку бабусю, яка весь час плакала, а замість сліз падали діаманти, яких було дуже багато в тій кімнаті. А батько (якого він знав добрим і ласкавим) кричав на ту бабусю, ображав її грубими словами, а сам все збирав і збирав ті діаманти. Хлопчині стало дуже шкода ту бабусю. Всю ніч він не спав, все думав про те, що побачив.

Наступного дня рано-вранці хлопчик тихо прокрався до батькової кімнати (поки той спав) та взяв ключа. Відімкнув двері, зайшов і знову побачив ту стареньку, що постійно плакала. Бабуся здивовано дивилася на хлопчика. А потім злякано сказала:»Зараз же йди звідси, маленький. Йди швидше, якщо тато тут побачить, буде горе». Але малюк відповів: «Нікуди я не піду! Хто ти така? Чому весь час плачеш? Чому такий сердитий на тебе тато?» Бабуся почала знову вмовляти хлопчика піти, та він не погодився. Підійшов ближче до бабусі і говорить:»Які в тебе сумні очі! Але дуже добрі. Яке в тебе сиве волосся! Від чого?» І тоді бабуся обнявши хлопчика, розповіла йому все-все: що вона його рідна бабуся, і що колись давно злий чаклун зробив так, щоб сльози її перетворились на діаманти, і що не міг він придумати більш жорстокого покарання, ніж це. Що її син, щоб мати більше коштовностей, усе життя знущався з неї, примушуючи плакати.

І тоді почула старенька:»Я не хочу, щоб ти плакала! Я зроблю так, щоб більше ніколи жодна сльозинка не впала з твоїх очей. Я не хочу красивих іграшок, гарного одягу, смачних тортів – я хочу, щоб ти всміхнулася». І вперше за багато – багато років жінка посміхнулася. Вони сиділи вдвох, обнявшись, і щасливо посміхались: бабуся й онук. Аж тут до кімнати забіг розсерджений батько – він побачив, що ключ пропав. Чоловік був здивований побаченим, закричав на сина: «Ти що тут робиш? Йди зараз же звідси!» Але хлопчик відповів: « Нікуди я не піду, я буду жити з бабусею в цій кімнаті, бо хочу, щоб вона посміхалася, а не плакала. А тебе… Тебе я більше не люблю!»

Батько був приголомшений: «Як же так? Я ж тебе так люблю!». І гірка сльоза, важка, як камінь, викотилась з його очей і великим діамантом впала на підлогу… І, наче гостра стріла, вп’ялась в серце йому: це ж скільки таких сліз впало з материних очей! І причиною їх був він – син. «Мамо, мамо! Пробачте мене, свого сина! І ти, синку, вибач мене. Ти, маленький, показав, що на багато мудріший за мене, а ще багатший душею, бо вона в тебе чиста, добра. Я прошу, мамо, повірте, що я дуже хочу бачити вашу посмішку. І всі діаманти світу не замінять відтепер мені її - материнської посмішки. Простіть мене, мамо!» - такі слова злетіли з його вуст. І були вони щирими.

З того часу пройшло багато років. Син продав той палац, бо не міг жити в ньому, побудованому на материнських сльозах. Побудував він невеличкий скромний будинок. І вся сім’я переїхала до нього. У найбільш теплій, сонячній кімнаті того будинку живе бабуся, яку дуже люблять усі в домі. З того часу жодного діаманту не з’явилося в тому будинку.

Учениця: Коли бабуся вдома, нам завжди добре живеться. Вона найкращий наш друг, і всім завжди хочеться до бабусі.

Виконують пісню «Ой хочу я до бабусі»: сл. М. Пономаренко, муз. І. Островерхого

Моя любая бабуся, на відмінно я учуся,

Але спати я лягаю, тата й маму я благаю.

Рідні тато і матуся дуже хочу до бабусі.

Є в бабусі цуценятко і маленьке кошенятко

Приспів:


Ой хочу я до бабусі, любий тато і матуся

Вже терпіння я не маю, відвезіть, я вас благаю.


І вони мене чекають, біля хвіртки зустрічають.

Там є пічка тепла в хаті, будем ввечері співати.

Буде казка на добраніч, таємниці віч – на – віч

Фото старі пожовтілі, відвезіть до бабці, милі.



Вчитель: Бабуся! Чи є в світі краща людина? Ні! Скільки вона пережила, але яка ніжна, щира. Скільки вона недоспала ночей, голублячи онучат! У кожної бабусі своє життя, своя доля. Її доля. А яка вона?

Учень:

Бабусина доля, як ота тополя.


що посеред степу в небо порина.

Учениця: вітер гне тополі, заметілі в полі,

Так біліє в бабці сивина.



Учень:

Наткали їй горя, як два Чорних моря, -

То роки голодні, то шляхи війни..

Учениця:

Тільки і світало, як пшеницю жала,

Та як повертались доньки і сини.

Учень:

А іще світало, як защебетали

У дворі онуки наче ластівки.

Учениця:

Бабусина доля – як в степу тополя

А над нею небо – як віки.

Учень:

Бабуся – бабусенька невтомна бджілка. Заради онуків вона віддасть усе, останньою краплиною поділиться.



Учениця: кажуть, що бабусі люблять онуків більше, ніж власних дітей. Вони з любов’ю передають їм свої вміння.

Учень:

Нерідко бабусі замінюють нам маму й тата. Батьки за щоденними турботами не мають часу відповідати на наші «чому?» от і доводиться звертатись до бабусь. А вони все встигають, на всі питання відповідають.



Учениця:

Веселий ранок з підвіконня

Пускає зайчики на стелю.

Протерла Оля очі сонні,

Бабуся кличе до постелі.

Учениця:

На шию кинулась, шепоче:

Ти найдорожча, бабцю, в світі!

Взяла мене цієї ночі

З собою в ліс, де повно квітів

Учениця:

В траві цукерки ми збирали,

Які ж солодкі, бабцю мила!

Мені морозиво купила.



Учениця:

А ще дивились диво – рибу

Ходили потім до фонтану

Спасибі, дякую, спасибі! –

Весь день казать не перестану!

Учениця:

Бабуся глянула на маму,

Посміхається, моргає:

-Хитреньку пропонуєш ти програму!

-Вставай, онучко, ліс чекає!

Вчитель:

Про бабусю складено багато різних прислів’їв, приказок. Послухайте.



Діти: Хто бабусю має. Той потіху знає.

Бабця скаже, як зав’яже

Там бабусині руки – де онуки.

Бабусине слівце – плідне деревце.

Є бабця - є і діти.

Учениця: я дуже люблю свою бабусю і хочу попросити її. Розкажіть, люба бабусенько, як ви доглядали нас, маму, тата. Чи важко вам було це робити?
Діти слухають розповідь бабусі.

Учень:

Бабуся! Бабця! Гарне слово!

Тільки скажеш - все готово!

Бабусю, кашки – кашка є.

Бабусю, чаю – враз наллє.

Учениця:

Бабусю, спатки – вже роззута,

І у ліжку вкрита.

Бабусю, ніжку зав’яжи,

Бабусю, казку розкажи.
Учень:

Бабуся, бабця – гарне слово!

Тільки скажеш – все готово!

Учениця:

Руки ласкаві цілую.

Скільки з них випито сили!

Жали вони і косили



Учень:

Прали і тісто місили –

Скільки з них випито сили!

Цілую – руки красиві.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка