Творчість М. Коцюбинського



Скачати 416.31 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації03.03.2016
Розмір416.31 Kb.
  1   2   3
Творчість М.Коцюбинського.

1.    Життєвий шлях письменника.


2.    Художня творчість М.Коцюбинського.

Література:

1.  Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. - К., 1994
2.  Калениченко Н.Л. Великий сонцепоклонник: Життя і творчість Михайла Коцюбинського. - К., 1967.
3.  Колесник П.Й. М. Коцюбинський - художник слова. - К., 1964.
4.  Кузнецов Ю.Б., Орлик П. І. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М.М.Коцюбинського в школі. - К., 1990.
5.  Куп'янський Й.Я. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. - К., 1965.
6.  У вінок Михайлу Коцюбинському: 36. ст. і повідомлень. -К.,1967.
7.  Филипович П.П. "Цвіт яблуні" М.Коцюбинського // Филипович П.П. Літ.-крит. ст. - К., 1991.
8.  Черненко О. Михайло Коцюбинський - імпресіоніст // Сучасність. -1987.

   1. Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875—1876) та Шаргородському духовному училищі (1876—1880). У 1880 р. Михайло Михайлович відправляється в Кам'янець-Подільськ, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки. На сім'ю навалилось нещастя. Осліпнула мати, батько втратив посаду і вже ніколи не зміг дістати путящої роботи. Повернувшись у Вінницю, Михайло Михайлович дає уроки, щоб заробити трохи грошей на підтримку сім'ї, в якій було п'ятеро дітей. Часом він виїжджає в село, щоб навчати панських дітей. Ночами просиджує над книжками.


   Наприкінці 80-х років помер батько, і утримання всієї великої родини цілком лягло на плечі письменника. У лютому 1886 р. він їде в с. Михайлівку Ямпільського повіту працювати домашнім учителем, а в 1886—1889 рр. дає приватні уроки у Вінниці.
   1890 р. Коцюбинський їде до Львова, знайомиться з західноукраїнськими діячами, зокрема з І.Франком, домовляється про співробітництво у місцевих журналах і газетах («Дзвінок», «Зоря», «Правда», «Буковина»), надсилає туди свої вірші, оповідання, науково-популярні статті, нариси, переклади. Тут, у дитячому журналі «Дзвінок», вперше був надрукований його вірш «Наша хатка».
   У 1891 р. Коцюбинський склав іспит на народного вчителя у Вінницькому реальному училищі і поїхав працювати домашнім вчителем в село Лопатинці. У 90-ті роки він напружено працює, пише вірші («Вечір», «Завидющий брат»), оповідання для дітей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»), науково-популярні статті й дописи, нариси («Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставі в Чікаго»), популярні біографії видатних людей («Нюренберзьке яйце»), перекладає твори Чехова, Гейне, Міцкевича, Ожешко, Достоєвського та ін.
   На початку 90-х рр. Коцюбинський стає учасником народницької організації «Братство тарасівців». В червні 1892 р. Коцюбинський виїжджає в Бессарабію, діставши посаду розвідувача з платнею 40 крб. на місяць з помешканням і артільним харчуванням. Разом із братчиками, працюючи у філоксерній комісії, він вів просвітницьку роботу серед селян, працівників комісії. Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Впадає в око широкий тематичний діапазон творів цього циклу, їх прив'язаність до місцевості і середовища, де письменник перебував порівняно недовго, цікаві художні знахідки при відтворенні локального колориту.
   Зиму 1894-1895 рр. Коцюбинський провів у Чернігові та Вінниці. У січні 1896 р. він одружився з Вірою Устимівною Дейшею, що стала справжнім товаришем і помічником Коцюбинського, допомагала йому в літературній роботі. Восени 1896 р. письменник тяжко захворів і змушений був 1897 р. залишити службу в комісії. Він переїздить до Чернігова, де жила дружина, але оскільки його не затвердили на посаді в земстві, їде до Житомира і працює в редакції газети «Волинь» (редагує відділи «Хроника», «Свет й тени русской жизни»). 22 лютого 1898 р. Коцюбинський друкує у «Волині» свою статтю «К полемике о самостоятельности малороссийского языка», як зневажливо іменувалась українська мова. Письменник виступає проти спроби газети «Биржевые ведомости» представити українську мову як щось легковажне, що підлягає осуду, і відстоює її право на існування.
   На початку 1898 року його було, нарешті, призначено діловодом Чернігівської земської управи, а у вересні 1900 року переведено до статистичного бюро, де він і працював до травня 1911 року — майже до кінця життя. Приїзд Коцюбинського в Чернігів у 1898 р. відкриває нову сторінку в його житті. Головне було в тому, що він дістав можливість включитись у культурне й громадське життя, віддатися творчості. 900-ті роки, в які вступав письменник, були справжнім спалахом в українській літературі цілого сузір'я непересічних талантів. Ольга Кобилянська і Василь Стефаник, Марко Черемшина і Лесь Мартович, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський та багато інших розсувають межі тем і проблем, оновлюють художні форми, намагаючись своїми творами відповісти на найпекучіші питання життя. У 1903 p. Коцюбинський разом із Чернявським пишуть своєрідну відозву до письменників, у якій оформлюються багаторічні роздуми письменників над завданнями літератури на даному етапі. «Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури,— зазначалося у відозві,— такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторінок життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і т. ін.». Поставивши завдання відійти від етнографічного замилування сільським побутом, піднести українську літературу на вищий щабель – європейський, Коцюбинський придивляється і до творчості західноєвропейських письменників: Генріка Ібсена, Арне Гар-борга, Кнута Гамсуна, Юнаса Лі, Метерлінка та ін. Віддаючи перевагу психологічним темам, Коцюбинський глибоко студіює праці з психології – науки, що на цей час починає бурхливо розвиватись. В особистій бібліотеці письменника в Чернігові збереглися книжки, назви яких свідчать про широке коло його зацікавлень у цій галузі: Т.Рібо «Психологія почуттів», М. Ланге «Емоції», Ш. Летурно «Фізіологія пристрастей», В. Вундт «Начерки психології», Г.Спенсер «Справедливість», Ч.Ламброзо «Геніальність і божевілля» та ін.
   Коцюбинський завжди брав активну участь у громадсько-літературному і політичному житті. Зокрема він був головою товариства «Просвіта» у 1906—1908 рр., влаштовував лекції, концерти, збирав у себе літературну молодь на традиційних «понеділках», де обговорювались нові твори (їх зокрема відвідували П. Тичина, В. Еллан-Блакитний), був одним з упорядників літературних збірників й альманахів — «Хвиля за хвилею» (1900), «Дубове листя» (1903), «З потоку життя (1905).
   Слід пам’ятати, що Коцюбинський був вимушений утримувати цілу сім’ю. Однак грошей постійно не вистачало. Адже заробіток дрібного урядовця був мізерним. Та й літературна праця не могла поліпшити його матеріальне становище. Досить сказати, що за новелу «Intermezzo» Коцюбинський одержав 35 крб. від редакції журналу «Літературно-науковий вісник», за цілком новаторський оригінальний твір «Невідомий» – 18 крб. 18 коп. За деякі твори платили більше, проте теж небагато. У 1903 р. видавництво «Вік» надрукувало перший том його «Оповідань», за які заплатило 200 крб. В той же час російські твори оплачувались значно краще. Так, А. П. Чехов, який у певному розумінні відіграв у російській літературі таку саму роль, як і Коцюбинський в українській, у 1899 р. продав свої твори видавцеві А.Ф.Марксу за 75000 крб. Навіть російські перекладачі Коцюбинського одержували набагато більше, ніж він. Письменник не раз з іронією згадує про це, зокрема в листі до В. Гнатюка: «Треба рятуватися, спочити, полежать в шпиталі або в санаторії, а нема за що. Доведеться пропадати. Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Соромно навіть признатися представникові культурної нації. Єдиний спосіб – писати по-російськи, але коли я досі цього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька раз більше за переклади, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти».
   У 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки встановило Коцюбинському довічну пенсію у розмірі 2000 крб. на рік, що дало змогу письменникові залишити роботу в земстві. Та було вже пізно. У жовтні 1912 р. Коцюбинський поїхав на лікування до Києва, а в кінці січня 1913 р. повернувся до Чернігова, де й помер 25 квітня. 

   2. Художня творчість Михайла Коцюбинського.
   Писати Коцюбинський почав рано, перші його твори не збереглися. Ранні оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21 грудня на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1886) за життя письменника не друкувалися. Перше оповідання позначене впливом поширених у колах української народницької інтелігенції 70-80-х рр. поглядів на просвіту як на ефективний засіб поліпшення становища народних мас.
   Уже з перших друкованих творів особливу увагу сучасників привернув цикл дитячих оповідань «Харитя» (1891), «Ялинка» (1891), «Маленький грішник» (1893), які високо оцінив Панас Мирний. «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! —писав він у листі до Коцюбинського від 15 травня 1898 р. з приводу «Хариті».—Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику – безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!».
   В основі «Хариті» та інших його ранніх оповідань про дітей покладений народний погляд на виховання, діти починають усвідомлювати себе як особистості у праці, переймаючись щоденними турботами дорослих. Дітям властиві високі моральні якості – доброта і повага до батьків, що було характерним для більшості представників народу. М.Коцюбинський майстерно розкриває психологію дітей, їх думки й переживання. Так, у „Хариті” він стежить за боротьбою різних почуттів (страх, бажання допомогти хворій матері, захоплення красою природи тощо); у «Маленькому грішнику» правдиво зображує турботу Дмитрика про хвору матір, його безжурні дитячі ігри, каяття, гіркий жаль за матір'ю.
   В оповіданнях про дітей намітилася така особливість творчості письменника, як поетичне відтворення дійсності. На думку письменника, „природа – це «чаша, з якої мільйони людей пили і п'ють красу і випити не можуть”. Він досяг великої майстерності у змалюванні природи і людини. Через образ квітки, рослини, комахи навчився передавати людські почуття, вир пристрастей, надій, потяг до ідеалу. Михайло Михайлович зображує природу так, що вона постає перед читачем, наче жива. І не випадково письменник назвав оповідання «Ялинка». Маленьке зелене деревце стало одним з головних героїв оповідання. Воно по-своєму відчуває і переживає події. Ялинка радіє, коли бачить Василька і його батька. Вона лякається і тремтить, наче людина, якій роблять боляче, коли починають її рубати. Для цього Коцюбинський використовує порівняння. Письменник порівнює коливання гілочок ялинки на вітру з рухами радості. Він зауважує, що зелене деревце «наче раділо гостям». Або, коли Васильків батько почав рубати ялинку, вона затремтіла, «наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг». І чим далі рубали її, тим більше вона дрижала, «наче в пропасниці». Коцюбинський широко використовує багатство народної мови, добирає відповідну синоніміку, часто підпорядковує ритм оповіді звуковій характеристиці певного явища. Мальовничість, експресивність, зображення руху, звукова «оркестровка» твору, художній лаконізм – такі особливості оповідань про дітей.
   Для розкриття найпотаємніших закутків душі маленьких героїв, їхніх характерів М. М. Коцюбинсь­кий використовує і такий художній прийом, як пор­трет, секрети створення якого він також добре знав. Кожна деталь портрета не тільки дає уявлення про зовнішній вигляд героя, а й характеризує його соціальний стан, спосіб життя, вдачу, тобто характер. Портрет, пейзаж (опис природи), епітети, порівняння та інші художні прийоми — це своєрідні фарби, знаючи секрети яких М. М. Коцюбинський малює переконливі, правдиві характери людей, їхні почуття, переживання.
   У творах 90-х років Коцюбинський зупиняється на безправному становищі малоземельного селянства («На віру»), підкреслює людяність і благородство бідняків («П'ятизлотник», «Помстився»), їх нестримне прагнення до кращого життя, до волі («На крилах пісні», «По-людському», «Дорогою ціною»), шукання правди («Ціпов'яз»). Тяжка доля селян, соціальна нерівність — першооснова тих творів. Бажання кращого життя, щастя, протест проти патріархальних звичаїв і передсудів, проти прогнилої моралі та хижацьких законів тогочасного суспільства є темою повісті «На віру» (1891). У творі розрив головного героя Гната з нелюбою жінкою Олександрою і життя «на віру» з милою його серцю Настею, драматичні перипетії і трагічний фінал сімейно-побутового конфлікту переплітаються з рядом інших соціальних проблем. Однак при всій правдивості деталей і картин сільського побуту, конфліктів між ревнителями патріархальщини і молоддю, в сюжеті проглядає поширена в літературі цієї доби, надто в драматургії, схема: герой любить одну, через непорозуміння чи підступи ворогів одружується з іншою і стає жертвою фатального збігу обставин: в стані афекту Гнат вбиває першу дружину і йде на каторгу. Сила кохання у Гната до Насті, яка залишилася вдовою, ламає всі умовності тодішньої моралі; він рве ланцюги «святого письма», що не дозволяли розлучатися, і знаходить на якийсь час втіху і спокій в житті «на віру» з коханою.
   Традиційна манера письма все ще міцно тримала в обіймах Коцюбинського — у прийомах типізації образів-персонажів, способах створення пейзажних картин, загальних мовностилістичних особливостях спостерігаємо велику залежність Коцюбинського від І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Тим не менше глибшою стає індивідуалізація образів, вчинки персонажів краще вмотивовані, вправно побудовано експресивні діалоги, насичені просторіччям, жартівливими фразеологізмами, приказками і прислів'ями.
   У «Ціпов'язі» та «П'ятизлотнику» (1892) сюжет будується не на побутовій трагедії, як у повісті «На віру». Тут значно менше зовнішніх описів, велика увага приділена психології персонажів, причому характери і вчинки героїв соціально зумовлені. Психологічний аналіз дедалі поглиблюється. Так, в оповіданні «П'ятизлотник» увага зосереджується на думках і переживаннях старих селян Хоми і Хими. Дійсність, події у творі подано крізь сприйняття героїв – бідних, знедолених селян. Внутрішній монолог і невласне пряма мова стають основою змалювання, заміняють авторську мову. В центрі твору – «старий білий п'ятизлотник», за допомогою якого розкриваються образи старого подружжя, підкреслюється високе душевне благородство бідняків. Напруженість дії, її драматизм і полягає в показі того, як важко доводиться оберігати жінці свого п'ятизлотника. Вона на собі відчуває го­лод і безвихідь, але змушена боронити єдине, що в неї залишилося, берегти не для себе, а для інших. Тому так вражає розв'язка оповідання, коли старі після почутої в церкві проповіді попа, уявляючи голодні страждання людей десь у далеких невідомих краях, підні­маються до справжнього громадянського подвигу самопожертви, віддають єдине, що в них є, на допомогу іншим. Показуючи життя трудівників села, опоетизовуючи їхні високі моральні якості, Коцюбинський намагається піднести образ позитивного героя як приклад для наслідування. В українській літературі мірою моральної і духовної висоти стала людина з народу, оскільки саме в ній бачився образ високої духовності.
   Значним кроком вперед у творчості Коцюбинського було оповідання «Ціпов'яз» (1893), в якому стверджується непримиренність інтересів бідноти й багатіїв, що навіть рідних братів роблять ворогами. Використовуючи мотиви народних казок про Правду і Кривду, про двох братів – багатого і бідного, Коцюбинський зіставляє характери Семена і Романа Воронів. Останній пнеться в сільські писарі, мріє вивчитись і стати великим паном. На прикладі Романа Коцюбинський показує народження буржуазії в селі, підкреслює закономірність розшарування селянства. Семен уособлює простого бідного селянина, який, не маючи землі, прагне знайти з цього якийсь вихід. Крім цього, у творі порушується проблема розчарування селян в царських ілюзіях. Семен уже замолоду почав задумуватися над причинами соціальної несправедливості. Він твердо переконаний, що так далі жити не можна, що земля має належати тим, «хто коло неї ходить». Єдине, що йому залишається – віра у царя, сподівання на його милість. Коли ж на «прошеніє» Семена приходить відповідь – «оставлено без послєдствія», зазнають краху й царистські ілюзії селянина.
   У казці «Хо» (1894) Коцюбинський різко виступає проти «страху людського», проти нерішучості і боягузтва в громадсько-політичній боротьбі, які стають на заваді суспільному прогресові; письменник оспівує сміливість, рішучість і згуртованість тих «нових лицарів», які повстануть першими. Твір побудований на протиставленні людей забитих, заляканих людям сміливим, енергійним, рішучим. Головна увага автора зосереджена на гострому викритті політичного ренегатства тогочасної інтелігенції, уособленої в образах Ярини Дольської і Макара Івановича Літка. Їм письменник протиставляє молодь, яка щиро любить рідну країну, вірить у її краще майбутнє, береться до роботи, не лякаючись небезпек і труднощів. В такий спосіб у казці «Хо» (1894) Коцюбинський, тенденційно підносячи значення просвітницької діяльності, подає також гостре сатиричне розвінчання окремих представників тогочасної інтелігенції, які при найменшій загрозі урядових репресій зрікаються своєї культурницької програми.
   Композиційно казка складається з кількох майже самостійних частин зі своїми окремим виразно окресленим сюжетом, образами, конфліктом. Об'єднує їх лише казковий образ Хо та загальна тенденційна спрямованість. В першому розділі твору постає алегоричний образ страху, три наступні розділи конкретизують тему страху, показуючи наслідки непотрібного залякування, нерішучості, жалюгідного тремтіння перед невідомим.
   В образку «Помстився» (1893), як і в «П'ятизлотнику», акцентується на благородстві трудящої людини, далеко чеснішої і великодушнішої за неробу-дворянина. Правдиве психологічне вмотивування вчинків героя, майстерний діалог, барвисті картини розкішної південної при­роди, пластичність і об'ємність образів, вміле й доречне використання народнопісенної лексики — все це свідчить про зростаючу художню майстерність письменника.
   Повість «Для загального добра» напів-автобіографічна як за життєвим матеріалом, так і за світоглядною кризою, яку переживає член комісії по боротьбі з філоксерою, її головний герой Тихович. В центрі гостросюжетної розповіді — доля молдавського селянина Замфіра Нерона. Добросовісно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту. Однак сталося нещастя – рослинна тля – філоксера напала на його виноградник. У село прибуває філоксерна комісія, щоб допомогти селянинові – знищити роками виплекану лозу, аби тля не перекинулась на виноградники інших господарів. Здійснюється це для загального добра. Це розоряє сім'ю Замфіра Нерона, в результаті чого вмирає його дружина. Він показує, що псевдоборотьба з філоксерою, запроваджувана урядом, не тільки не поліпшувала становища, а навпаки — несла злидні й голод місцевому населенню. «Радикальні» методи боротьби з філоксе­рою відбирали у селян їх єдиний «хліб». Зрештою у Замфіра лишилась тільки глуха ненависть до всього, що зветься паном, що чимось пов'язане з школою, наукою, законом.
   Усі події, змальовані у творі, подані автором через сприйняття Тиховича — другого з двох основних персонажів оповідання. Для Замфіра Тихович — теж «пан», уособлення антинародного «закону». Проте — це людина з чистим серцем, яка щиро хоче допомогти селянинові, тому вірить, що можна запобігти народному лихові, діючи в рамках законності. Крах цієї віри становить зміст еволюції Тиховича. Поволі він все більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям. Він починає розуміти, що не такі повинні бути методи допомоги селянам, бо це не змінить їхнє економічне становище. Високо оцінив це оповідання Франко, бо написане воно на «не торканому нашою белетристикою» матеріалі, в ньому «розкішними фарбами» змальоване життя селян-молдаван і наявна «добре вироблена літературна техніка». Творче зростання автора виявилося у більш помітному відході від стильових зразків літературних учителів, двоплановій композиції, в органічному злитті двох планів у трагічному конфлікті, осмисленому в широкому суспільному аспекті. Відчутно виявилося і притаманне зрілому Коцюбинському майстерне використання художньої деталі.
   У період кінця ХІХ – початку ХХ ст. поглиблюється критика народництва („Посол від чорного царя”, 1897; „Лялечка”, 1901), з'являється тема робітничого класу (цикл «Свет и тени русской жизни», 1897-1898; «По-людському», 1900), виразніше виступає ідея непримиренності у боротьбі («Дорогою ціною», 1901), посилюється інтерес до інонаціонального життя: крім молдаван («Пе коптьор», 1896; «Посол від чорного царя»; «Відьма», 1898), на сторінках його творів бачимо татар («В путах шайтана», 1899; «На камені», 1902), циган і турків («Дорогою ціною»), а у статтях циклу «Свет и тени русской жизни» знаходимо відомості з життя великоросів, якутів, калмиків тощо.
   Крім оповідання «Для загального добра», Коцюбинський написав ще два про життя молдаван: «Пе-коптьор» (1896) і «Відьма» (1898). В цих оповіданнях реалістичне змалювання народного життя з його «світлими» і «темними» сторонами не сумісне з народницьким доктринерством. У цих творах починає звучати не знана до того у творах Коцюбинського гумористична нота. Показуючи душевне благородство своїх героїв-селян, автор з іронією звертає увагу на їх простодушну наївність і забобонність, породжені застійністю патріархального побуту. У цих невеличких «образках», як назвав їх сам автор, проявилися такі риси художнього обдарування письменника, як тонкий гумор та іронія, майстерність психологічного аналізу, ліризм зображення, уміння змальовувати масові сцени, зв'язок художнього слова із музикою.
   У другій половині 90-х pp. зростає прагнення письменника вивільнитися від застарілих літературних канонів, виробити власні художні принципи. Він знаходить свої форми і художні засоби відображення нових життєвих явищ. Увагу його привертає насамперед соціальна, морально-етична і філософська проблематика.
   З Криму, як і з Молдавії, Коцюбинський виніс не екзотичні образи, сцени, а теми, які давали можливість порушити злободенні суспільні проблеми. У статті «З останніх десятиліть XIX ст.» І. Франко писав: «...Коцюбинський далеко не етнограф-обсерватор. Він наскрізь новочасний чоловік, перейнятий високими гуманними чуттями і ясним поглядом на життя». У нарисі «В путах шайтана» (1899) дальше поглиблення соціальності реалістичного малюнка й викриття влади патріархальних звичаїв і забобонів уже досягається перенесенням уваги з селянського життя на ширші кола суспільності: тут виступають і духовні особи, і заможні дівчата-«європейки», і характерна фігура провідника Септара, що засвоїв новітню ідеологію, і вже на цьому фоні – звичайна сільська дівчина Емене. Протест Емене набуває широкого змісту – вона прагне вирватись з-під влади вікових морально-побутових устоїв у якийсь новий світ, уособлений у Септарі і «європейках». Зосереджуючи увагу на руйнуванні старих патріархальних звичаїв татарського села і народженні в ньому паростків нового, Коцюбинський вдається до новаторського способу художнього зображення. У творі майже немає описів, побутових подробиць, широкої характеристики персонажів, розгорнутого традиційного сюжету. Дійсність передається виключно через суб'єктивні враження й почуття персонажа у поєднанні з об'єктивною авторською розповіддю, що характерне для творчості Коцюбинського 900-х років. Пейзаж як елемент традиційного обрамлення часом майже зникає. Зовнішні деталі («сонце стоїть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою») втрачають самостійне значення, цілком підпорядковуючись настроєві. І загальна тональність малюнків природи, і характер її озвучення, і вибір епітетів не лише передають стан Емене, а й умотивовують її інтерес до життя «гяурів», що здається їй вільним, красивим у своїй самостійності, до «європейок», що не ховають обличчя. Септар приваблює її не тільки красою, а й тим, що він подолав патріархальні вірування, не побоявшись прокляття «батьків». Тема забобонів стає, власне, темою їх подолання: не патріархальні закони і звичаї, а «шайтан», що виступає як дух волі, встановлює свою владу.
   Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка