Тютенко Роман, Львівський національний університет імені Івана Франка, історичний факультет, V курс. Офіцери на службі центральної ради: проблема вибору політичних орієтирів



Скачати 165.29 Kb.
Дата конвертації11.03.2016
Розмір165.29 Kb.
Тютенко Роман, Львівський національний університет імені Івана Франка, історичний факультет, V курс.

ОФІЦЕРИ НА СЛУЖБІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ: ПРОБЛЕМА ВИБОРУ ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄТИРІВ

У статті аналізуються політичні настрої офіцерів колишньої російської армії. Зокрема простежено розуміння ними поняття «війни за України», взаємовідносини офіцерів з Центральною Радою та їх стосунки із солдатами в армії.

Ключові слова: Україна, офіцери, Центральна Рада, солдати.

Roman Tiutenko

The officers in the service of the Central Rada: the problem of the choice of political orientations

The article analyzes the political moods of the former officers of the Russian army. In particular traced understanding the concept of «war for Ukraine», the relationship of the officers with the Central Rada and their relationship with the soldiers in the army.

Key words: Ukraine, officers, Central Rada, soldiers.
Лютнева революція 1917 р. справила величезне значення на російську армію, зокрема на офіцерів і їх настрої. Факт падіння Російської імперії перевернув особистісне ставлення офіцерів до Великої війни, яке еволюціонувало у поняття «війни за Україну». Будучи активним елементом в українському національному русі українські офіцери всіляко підтримували творення власного уряду, намагалися налагодити з ним відносини та сподівалися на формування українського війська. Однак складним питанням було те, що Центральна Рада з політичних міркувань не звертала увагу на військовий рух як на реальну силу.

Водночас, революційні події, під впливом невдач Першої світової війни, загострили конфронтацію між офіцером та рядовим солдатом, що вкрай негативно позначилася на цілій армії, стосунки яких налагодилися лише в регулярних частинах армії УНР.

Від часу незалежності України у вітчизняній історіографії існують величезні здобутки в дослідженні Української революції 19171921 рр. та військового руху зокрема. Однак питання настроїв українських офіцерів, їх взаємовідносин з владою та рядовим складом на сьогодні є маловивченим. Оглядово до нього зверталися у своїх статтях Владислав Верстюк1, а також Валентина Матяшук2.

Для дослідження даної проблеми важливе значення мають спогади військових діячів Всеволода Петріва3, Володимира Кедровського4, Миколи Чеботаріва5; матеріали архівів ЦДІА України у Львові, ЦДАГО України, ЦДАВО України, ЦДІАК України, а також періодики, зокрема офіціозу Центральної Ради – газети «Нова Рада».

Метою статті є дослідження взаємовідносин з Центральною Радою, особливості взаємин із солдатами, а також розуміння офіцерами поняття «війни за України».

Поняття «війни за Україну». Напередодні Лютневої революції 1917 р., офіцери, які були обтяжені тривалою війною, перш за все хотіло миру. Як згадував В. Кедровський: «Становище на фронті було кепське. Почувалося, що війна затягнулася занадто довго й серед вояків усіх ранг наростав якийсь мовчазний протест»6. Все частіше серед молодших офіцерів чулися розмови, що як тільки війна закінчиться, то не потрібно демобілізуватися, а домагатися змін форми державного устрою в тому напрямку, який би забезпечив народовладдя та провів соціальні реформи, що в першу чергу передали б селянам землю.

Після скинення російського самодержавства, на фронті почався процес сильного національного пробудження у військах. Провідну роль у ньому відіграв нижчий офіцерський склад, в якому більшість становили українці. За професією, нижчі офіцерські чини були вчителями, переважно сільських народних шкіл. Саме українські вчителі були тим свідомим демократичним елементом в армії, який допоміг розвинутись національному почуттю в українському вояцтві та офіцерстві. Почувши про падіння монархії, про волю, вояки вбачали за необхідність підтримати в цей момент фронт. Вважаючи революцію на Україні як за свою справу, вояцтво на фронті прийняли гасло: «Боротися за вільну Україну». Тепер солдати та офіцери бажали вести війну не за царя і Російську імперію, якої вже не було, а як українські вояки, як українці. Та зазвичай в це розуміння «своєї вільної України», селянин та робітник, будучи солдатом, вкладав не завжди той зміст, який його інтелігентні провідники – офіцери, вкладали в численних резолюціях та постановах. Українські вояки говорили: «Коли ще треба бути вояком, коли ще треба лляти кров, так я хочу бути українським вояком і лляти свою кров за свої рідні оселі, за свою вільну Україну»7.

Ці бажання вояків вилилися у резолюції та постанови, в яких вимагалося комплектування всіх полків, котрі перебували на Україні, винятково з українців, а також виділення українських вояків, що перебували на фронті, в окремі військові частини з переведенням їх на Україну8.

Офіцери бачили Україну перш за все автономною одиницею в складі федеративної Росії і за це бажали йти в бій. Однак, тут виникала проблема межі цієї України, яку ніхто не міг точно окреслити. В. Кедровський про це влучно зазначав: «Для нас, «мазепинців», було ясно, що ми мусимо добувати собі автономію, але ні розміри, ні форма тої автономії теж не були для всіх однаковими. Задавалося, що наша автономія буде мусіти відповідати загальній всеросійській перебудові і чим повніша й ширша вона буде, тим більше ми зможемо з неї скористати»9.

18 червня 1917 р. воєнний міністр Олександр Керенський віддав наказ про початок наступу російських військ на австро-німецькі позиції. Цей «червневий наступ» був останнім наступом російських військ в часи Першої світової війни. Та незважаючи на те, що О. Керенський оголосив, що «російська революційна армія з величезним піднесенням перейшла в наступ»10, українські вояки на цей наступ мали власний погляд. Перед ними стояло завдання безпосередньої оборони своєї рідної землі – України, а не Росії. А також, як згадував В. Кедровський, завдання оборони «своєї рідної хати, свого національного гонору від руйнування та безчестя»11. Серед українського вояцтва йшло все більше відокремлення українських інтересів від загальноросійських.

Разом з тим, Центральна Рада утворила «Комітет оборони Батьківщини», а генеральний секретар військових справ Симон Петлюра почав формувати так звані «батальйони рятування України». Українські вояки та офіцери закликалися в ім’я оборони України, волі народу стати під прапор рятування України. А у відозві «До українців вояків на всіх фронтах» говорилося: «…як одженемо німців і не пустимо їх на нашу землю, то опасемо Україну, спасемо нашу землю, наше хазяйство, наших дітей і жінок, нашу волю, наше право на вільне життя. Коли ж нічого не будемо робити в цій справі, то неславно загинемо і загубимо Україну. Проклянуть нас діти наші і не признає нас Україна за своїх синів!»12.

Як писав сучасник червневого наступу: «Українське вояцтво, розгорнувши свої жовто-блакитні прапори, переконане, що тим послужить великій справі відродження батьківщини, рушило в бій»13.

Після більшовицького перевороту, питання боротьби за України набуло нової форми. Адже від листопада 1917 р. перед Україною з’явився новий ворог – більшовицька Росія. Постала проблема оборони України задля збереження незалежності. В різних військових частинах відбувалися з’їзди, збори, на яких офіцери ставили на порядок денний питання захисту України від більшовиків. Зокрема, Корпусна Рада Першого Українського корпусу на засіданні 29 листопада 1917 р. постановила: «…Українське вояцтво не може допустити, щоб влада на Україні належала чужинцям і рішуче буде боротись всіма засобами з такім безсовістним домаганням большевиків. Це треба знати і не робить зайвої бойні, яка уже осужена всією російською і українською демократією»14.

Українські офіцери відразу відгукнулися на заклик Центральної Ради боронити Україну від більшовицького війська. Так, генерал Павло Скоропадський звернувся до свого Першого Українського корпусу з такою промовою, яку офіцерство відразу підтримало: «Козаки і старшини! Нас уряд Центральної Ради покликав і дав завдання боронити нашу Батьківщину від ворогів…Наш обов’язок знищити ворога і не допустити до м. Києва. З Богом до перемоги!»15.

Взаємовідносини офіцерів і Центральної Ради. Центральна Рада, через те що сама щойно розпочинала свою діяльність, 9 березня 1917 р. видала відозву «До українського народу», в якій закликала селян, робітників, солдат та інтелігенцію зберігати спокій, гуртуватися в політичні, культурні та економічні союзи та товариства. Офіцери одні з перших відгукнулись на цю відозву. Того ж дня на зборах офіцерів та солдатів Київського міського гарнізону було утворено Установчу українську військову раду на чолі з полковником Михайлом Глинським, яка зажадала від Тимчасового уряду «вчинить для України ще до скликання Установчих зборів такий самий правний акт, який вже видано для Фінляндії і потвердить за Українським Народом всі права і вільності». Також в ухвалі Установчої військової ради йшла мова про те, що кожен українець-вояк повинен пам'ятати, що кінцевою метою війни є «зібрати до купи всі землі українські, всі гілки українського люду в Росії, Австрії, Угорщині, з'єднаний, суцільний Український Народ увести в спілку вільних народів Вільної Росії»16.

Разом з тим був утворений Офіцерський професійний союз на чолі з полковником Леонідом Новосільцевим, який захищав професійні інтереси старшин. Союз виступав проти Тимчасового уряду, бо вважав своєю владою Центральну Раду17.

Протягом березня-квітня 1917 р. тривали численні маніфестації офіцерів та вояків, на яких можна простежити їхнє ставлення до влади та вищих керівників держави на початках творення української державності. Зокрема, 25 березня на Хрещатику біля будинку Міської Думи відбулася маніфестація різних військових частин. Газета «Нова Рада» про це пише: «Настрій росте й шириться на юрбу, досягає найбільшої сили, коли підходить скромна валка, на чолі якої професор М. Грушевський»18. Михайло Грушевський як для офіцерів, так і для всіх українців на початках революції був символом української революції та державності. Так, «Нова Рада» події тієї маніфестації передає:

«…З юрби летять вигуки до балкону: «покажіть нам його! Покажіть нам М. Грушевського!». Двоє офіцерів підхоплюють М. Грушевського на руки і несуть на гору на балкон. Члени Військового Комітету розступаються і оплесками зустрічають славного українця. Перед М. Грушевським величезна привітна юрба. Місто Київ вітає його, як представника українського руху…»19.

Офіцери та вояки Центральну Раду, як захисницю українських інтересів, всіляко підтримували в її починаннях, бо сподівалися на творення міцної держави та армії, адже все для цього було. Про це свідчать привітання до неї, які надходили навесні 1917 р. із різних військових частин, формувань та фронту. Особливо вони були численними після Всеукраїнського національного конгресу, на якому Центральну Раду визнали представницьким органом українського народу. Зокрема, вояки Бессарабського полку надіслали вітання, що вони: «…од щирого серця і глибини душі вітають Українську Національну Раду, бажають успіху…»20. Українці 247 полку м. Новоузенська 16 квітня 1917 р. надіслали лист М. Грушевському, в якому писали, що вони зібрали Раду і постановили «привітать рідну Україну в лиці Вас, як придсідателя Центральної Ради»21. Офіцери 4 кавалерійської дивізії написали, що вони «ждуть демократичної республіки, автономної Вільної України»22. В той же час військова залога м. Кременця надіслала телеграму, в якій зазначалось, що на зборах «ухвалили щиро вітати Раду в новім складі і підтримувати її всіма засобами в домаганнях здобути національно-територіальну автономію України»23.

Як помітно, політичні погляди офіцерів та Центральної Ради збігалися. Вони бачили майбутній державний устрій колишньої Російської імперії як федеративну демократичну республіку, в якій Україна має бути автономною одиницею.

Центральна Рада, зважаючи на розгортання українського руху в армії, звертала деяку увагу на військові справи. Вона утворила військову комісію для координації дій українського військового руху, яка призначила скликання Першого Всеукраїнського військового з’їзду на 5 травня 1917 р. Ключовим моментом з’їзду було те, що офіцери підтримали українську владу та визнали Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються України24. Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, 17 червня 1917 р. теж оголосив, що забезпечує найактивнішу і рішучу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах, і закликав весь український народ неухильно виконувати її постанови25.

Якщо на початку весни 1917 р. взаємовідносини офіцерів з владою були ще досить добрими, то наприкінці весни стало помітним наростання конфронтації. Український військовий рух набирав все більшого масштабу, однак Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, не вбачали в ньому реальної військової сили, яка могла б забезпечити діяльність Центральної Ради, і лише острах перед ним змусив її організовувати військові з’їзди26. Тому вже в травні 1917 р. виникли два напрямки стосовно питання українського війська на основі якого відбулося розходження у поглядах між офіцерством і керівництвом УНР. Перший, представлений Військовим клубом імені Павла Полуботка на чолі з Миколою Міхновським, який виступав за створення української регулярної армії як основи майбутньої самостійної України. Другий напрямок репрезентувала українська революційна демократія на чолі з В. Винниченком. Голова Генерального Секретаріату вважав, формування регулярної армії небезпекою для здобутків революції27. Такої ж думки дотримувався і М. Грушевський, який у праці «На порозі нової України», зазначав: «Нормальною формою охорони для демократичної держави являється всенародня міліція»28. Цим шляхом і пішла Центральна Рада в справі українського війська.

ІІ Універсал Центральної Ради визначав, що творення та комплектування військових частин повинно бути під контролем Генерального Штабу Росії. Саме узгодженість військових справ із російським військовим командуванням викликало велике обурення в українських офіцерів. Як наслідок, 34 липня 1917 р. відбулося повстання полку імені гетьмана П. Полуботка. В. Матяшук подає влучні слова полуботківця Михайла Падалки: «Центральна Рада забула, що в політиці вищим аргументом справедливості є добре організована і велика дисциплінована армія. Політики Центральної Ради не уявляли собі, проти кого й з ким доведеться воювати Україні, сконструйованій на кришталево чистих демократичних принципах…партійні ілюзії не давали більшості бачити те, що кричали реалістичні елементи українського громадянства і вояцтва»29.

Нерішучість Центральної Ради напередодні і в часи війни з більшовиками дратувала українських офіцерів, котрі хотіли точного плану дій. Полковник М. Чеботарів згадував: «Тут ведуть бої в суміжних вулицях, в Українській Центральній Раді, чи Генеральному Секретаріяті відбуваються чергові засідання, власне, балаканина нікому не потрібна, бо в цей час вже не розмовляти треба, а брати в руки рушниці і битися…Над усім в м. Київі панували хуторянство, розхлябаність, боязливість та відсутність ясної лінії, ясних гасел, і то конкретних, на сьогоднішній день»30.

Ставлення до рядового складу. Лютнева революція 1917 р. внесла кардинальну зміну у відносини між офіцером і солдатом. На початку, через розклад армії, відносини офіцерства з рядовими солдатами були дуже напруженими. Авторитет офіцерів в той час сильно впав, а відтак вони вже не навчають солдат військовій справі, більше критикують їх та втрачають контроль над ними. Тому існували випадки звільнення та втечі офіцерів з війська, переважно кращих та досвідченіших офіцерів31.

Ще більш зіпсувалися відносини через так звану «демократизацію» армії, розпочату виданням 5 березня 1917 р. Наказу № 1 воєнного міністра Олексія Гучкова. Цим наказом скасовувалося титулування офіцерів, звернення до солдатів на «ти» і цілий ряд обмежень, встановлених статутом. Солдати, не вникнувши у зміни, сприйняли це як звільнення від регламенту служби. Відповідно, порушення дисципліни і неповажливе ставлення до командирів посилилося. Все це відбивалося на військовій дисципліні і було загрозою самому існуванню армії. Як згадував генерал Антон Денікін: «…зустрічаючи багато осіб військових і причетних до армії, я чув все одні і ті ж гіркі скарги, все одне і те ж прохання: Скажіть їм, що вони гублять армію»32. Щоби якось спробувати встановити дисципліну в армії, 6 червня 1917 р. воєнний міністр О. Керенський видав наказ про запровадження виборних воєнно-окружних судів з присяжними засідателями. У наказі зазначалось: «…Между вами не будетъ различій. Солдаты и офицеры – вы рядомъ другъ съ другомъ будете по совѣсти и закону рѣшать судьбу своихъ погрѣшившихъ братьевъ…»33.

Важливим моментом також було те, що внаслідок революції, в перші місяці творення української державності, змінилася форма взаємин між офіцерами і солдатами. До революції знайти порозуміння офіцера з рядовим було майже неможливо. Офіцер, в умовах нагляду вищого керівництва та оточення товаришів по зброї, не міг ризикувати повести з рядовим будь-яку розмову на політичну тему, крім того, що дозволено статутом. Ближчі відносини могли бути, як зазначає генерал В. Петрів, тільки на грунті так званого «земляцтва». Адже не заборонялось вести розмови про домашній побут, тобто про те повсякденне життя, від якого і офіцер, і рядовий були відірвані34.

На ставлення офіцерів до рядових і навпаки, позначилася більшовицька агітація, котра активно почала діяти з осені 1917 р. Це яскраво ілюструють донесення комісарів з фронту. Так, в телеграмі комісара ІХ армії Румунського фронту від 23 вересня 1917 р. відзначається, що настрій у військах ще задовільний, дисципліна дотримується, однак існує невдоволення, серед причин якого, зокрема нестача обмундирування, погане харчування. Взаємовідносини солдат і командного складу задовільне, однак відбуваються поодинокі суперечки35. Комісар Костянтин Алексеєвський в телеграмі від 7 жовтня 1917 р. повідомляв, що настрій у військах нестійкий, посилюється агітація на користь припинення війни. Армія вважає необхідними репресії в тилу для відновлення порядку. Випадків обговорення бойових наказів серед рядових не було, однак траплялися випадки відмови від занять. Загалом, взаємовідносини між офіцерським командним складом і рядовим налагоджуються важко, місцями виникають вимоги відставки начальників36. Вже в телеграмі з П’ятої армії, комісар Брагін від 13 жовтня 1917 р. повідомляв, що настрої у військах тривожні і нестійкі. Помітно сильне бажання якнайскорішого укладання миру, посилюються впливи більшовиків. Ставлення до наказів у солдатів байдуже, зустрічається і вороже. Полки часто відмовлялися йти на позиції і вимагали стояти в резерві, трапляються і арешти командирів37.

Вже коли була сформована регулярна армія УНР, коли був встановлений порядок, а анархічні настрої усунуті, офіцери і солдати ставилися один до одного з повагою, довірою. Взаємовідносини почали базувалися на дисципліні, точному виконанні порядку, які встановлювалися законами Генерального Секретарства з військових справ, а згодом Міністерством військових справ. Офіцери вояків намагалися шанували, адже потрібне було військо і він був частиною цілого цього війська. Для них вояк був «найбільш почесним званням оборони власного народу, його держави, культури і надбань цілих поколінь»38. А для цього відбувалися військові навчання, вишкіл для виховання її духу. Як зазначав військовий педагог, генерал В. Сирогів: «Вояк – це надзвичайно маленька частина війська, все одно як цеглина є часткою камяниці. Але ж кожна цеглина, перед тим як йде на будівлю, підпадає цілому рядові чинностей над нею – так і людина, коли вступить до складу армії, повинна перейти через цілий цикл наук, що мають розвинути її тіло – як силу, її розум і серце»39.

Таким чином, поняття «війни за Україну» в офіцерів протягом 19171918 рр. змінювалося від війни з Німеччиною за Україну, за українську автономію у складі федеративної Росії, до війни з більшовиками за незалежну державу.

Відносини між Центральною Радою та офіцерами на початку весни 1917 р. проходили у сприятливому тлі, однак відмова Центральної Ради від регулярного війська, ряд уступок Тимчасовому уряду, а також непослідовні дії у війні з більшовиками налаштували проти неї велику кількість українських офіцерів. Разом з тим, революційні впливи на початку Лютневої революції 1917 р. та державотворення на українських землях, позначилися на здебільшого негативному ставленні командирів до рядових вояків, та навпаки, однак згодом, внаслідок зміни уставних норм, взаємини покращилися, а в армії УНР вони почали ґрунтуватися на взаємоповазі та дисципліні.

Офіцери військ Центральної Ради, а невдовзі армії УНР, невід’ємний елемент і один з головних, маловивчених в історіографії, рушіїв Національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. А тому інші проблеми і питання, зокрема становище офіцерів після Лютневої революції 1917 р., повсякденне життя, життя після поразки визвольних змагань, їх роль у визвольному русі першої половини ХХ ст., а також вплив на т. зв. Другі визвольні змагання 19381950 рр., потребують подальшого вивчення та дослідження.



1 Верстюк В. Українська Центральна Рада і армія / В. Верстюк // Воєнна історія. – № 1-3. – Київ, 2007. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://warhistory.ukrlife.org/1_3_07_2.htm. (21.03.14).

2 Матяшук В. Помилки військової політики М. Грушевського як Голови Центральної Ради / В. Матяшук // Держава та армія: [зб. наук. пр.]. – Львів: Видавництво 13. Національного університету «Львівська політехніка», 2007. – С. 107–112.

3 Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). Частина І: До Берестейського миру / В. Петрів. – Львів: Червона Калина, 1927. – 180 с.

4 Кедровський В. 1917 рік / В. Кедровський. – Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб», 1967. – 526 с.

5 Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва): Науково документальне видання / Вст. стаття: В. Сідак. – Київ: Темпора, 2003. – 288 с.

6 Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб», 1967. – С. 16–17.

7 Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр. Том І. – Нью-Йорк: Видавництво Чарторийських, 1921. – С. 23.

8 Віче салдатів і офицерів // Нова Рада. –1917. – № 4. – 30 березня; Резолюція юнкерів українців // Нова Рада. –1917. – № 5. – 31 березня; Постанова засідання гуртка українців юнкерів і офіцерів // Нова Рада. –1917. – № 10. – 9 квітня; В справі Українського полку // Нова Рада. – 1917. – № 18. – 20 квітня.

9 Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб», 1967. – С. 17.

10 Россия и первая мировая война. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://claw.ru/amilitary/it_gu_392.htm (21.03.14).

11 Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб», 1967. – С. 270.

12 Мірчук П. Від Другого до Четвертого Універсалу. – Торонто: Ліга Визволення України, 1955. – С. 13.

13 Там само. – С. 15.

14 Центальний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. 4104 (Штаб І-го Українського козацького корпусу військ УНР. м. Біла Церква Київської губернії). – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 3.

15 Панченко І. Перший Український корпус // Українське козацтво. – Ч. 2. – Чикаго, 1972. – С. 15.

16 Верстюк В. Українська Центральна Рада і армія // Воєнна історія. – № 1-3. – Київ, 2007. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://warhistory.ukrlife.org/1_3_07_2.htm (21.03.14).

17 Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). Частина І: До Берестейського миру. – Львів:Червона Калина, 1927. – С. 17.

18 Маніфестація в Києві // Нова Рада. – 1917. – № 1. – 25 березня.

19 Там само.

20 Привітання // Нова Рада. – 1917. – № 18. – 20 квітня.

21 З Новоузенська // Нова Рада. – 1917. – № 22. – 25 квітня.

22 З армій // Нова Рада. – 1917. – № 22. – 25 квітня.

23 З Кременця // Нова Рада. – 1917. – № 22. – 25 квітня.

24 Шандрук П. Армія УНР та її боротьба за державність // Гуртуймося. – Рік видання ІV. – Травень, 1932. – С. 8.

25 Центральний державний історичний архів у Львові (Далі – ЦДІА України у Львові). – Ф. 760 (Степура Григорій Калістратович, адвокат). – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 28.

26 Матяшук В. Помилки військової політики М. Грушевського як Голови Центральної Ради // Держава та армія: [зб. наук. пр.]. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2007. – С. 108.

27 Андрусяк М. Думки Грушевського про потребу української армії // Літопис Червоної Калини. – Число 3. – Львів, 1935. – С. 7.

28 Там само.

29 Матяшук В. Помилки військової політики М. Грушевського як Голови Центральної Ради // Держава та армія: [зб. наук. пр.]. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2007. – С. 108.

30 Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва): Науково документальне видання / Вст. стаття: В.Сідак. – Київ: Темпора, 2003. – С. 116–117.

31 Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 1. – Париж, 1921. – С. 5.

32 Там само. – С. 39.

33 Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – Ф. 315 (Канцелярия военного прокурора Киевского военно-окружного суда). – Оп. 2. – Спр. 734. – Арк. 145.

34 Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). Частина І: До Берестейського миру. – Львів:Червона Калина, 1927. – С. 7.

35 Центральний державний архів громадських об’єднань України (Далі – ЦДАГО України). – Ф. 57 (Колекція документів з історії Комуністичної партії України. 1870-1965 рр.). – Оп. 2. – Спр. 112. – Арк. 6–7.

36 ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 2. – Спр. 112. – Арк. 8–9.

37 ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 2. – Спр. 112. – Арк. 11-12.

38 ЦДІА України у Львові. – Ф. 316 (Видавничий кооператив «Червона Калина»). – Оп. 1. – Спр. 19. – Арк. 15.

39 Там само. – Арк. 18.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка