Укд 37: 168. 522 (477) ббк 63. 5 (4 Укр) 0 + 74. 03 (4 Укр) к-95 Кухарський В. М. Українці, чи богообрані ми?



Сторінка11/19
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Християнство на землі ще не перейшло свого повного розвитку – Боже провидіння у тому, - що для найбільш гнобленої сатаною частини людства повинен наступити час і найвищого розвитку християнської науки. І що на древньому народові Русь лежить священний обов’язок очищення світу від зла та гармонійна розбудова духовної християнської держави, де світська влада буде у божественній гармонії із владою церковною, - я вірю у це призначення...

Перед другим приходом Христа Царя ми будемо свідками грядущого воскресіння нашої богославної і богоносної України. Правовірна і духовно воскресла Росія переживе те саме" [146,с. 52-53].

Також цей побратим дещо раніше від праці Йосипа Терелі "Царство Духа" презентував мені і фундаментальну науково-популярну книгу визначного педагога і вченого, професора Володимира Паїка "Корінь безсмертної України і українського народу", видану у Львові у 1995 р.Б. І хоча у ній автор не стверджує безпосередньо, що українці є богообраним народом, але його праця настільки близько перегукується з нашою "Місією України..." (1996, 1999 рр.), що, з одного боку, було надзвичайно прикро, через незнання про його книгу, не додати до авторитетних свідчень про надзвичайно високі морально-етичні принципи праукраїнців, про їхню віру в єдиного Триіпостасного Бога (Трояна) голос ще одного геніального українського подвижника-дослідника, а з другого боку, я був безмежно щасливий щодо підтвердження власного дослідження такими геніальними авторитетами, як Йосип Тереля та Володимир Паїк.

"Ми, українці, все-таки живемо, боремося, надіємося і віримо в Боже Провидіння, яке напевно має і для нас світлу розв’язку, - наголошує В.Паїк. - Нам треба тільки витривати в Його ласці, а розв’язка неодмінно прийде, бо ніякі сили на землі не спроможні змінити Його святих постанов, адже Він поставив нас на грані світів, й опікується нами щонайменше до тисяч літ...

Ми не самі, бо з нами Христос і Його Пречиста Мати, Котра об’явилася численним українцям у Грушові і у своєму зверненні до людей Пресвята Богородиця наголосила: "Я прийшла спеціально, щоби подякувати українському народові, який приніс великі жертви в часі останніх 70-х років (поява відбулася 26.04.1987 і подальші - у 1988 р.). Я приходжу, щоб вас потішити й запевнити, що всі ваші страждання невдовзі закінчаться. Україна стане самостійною державою... Україна, яку Я взяла під свою опіку, є першою державою, яка визнала мене Королевою-царицею (1037 р. по Хр.). Працюйте для Бога, бо без того не можна мати добра й ніхто не може здобути небо. Ви здобудете моє серце, але об'єднайтеся... Слухайте уважно проповідників Церкви й ви одержите ваш край у посідання, здобудете також силу між народами світу... Люблю Україну й український нарід за його жертви й вірність Царю-Христові. Я збережу Україну на Божу славу й майбутність Божого Царства на Землі. Український нарід буде Христовим апостолом між народами Росії, і коли Росія не навернеться, буде Третя світова війна" (Світло. - 1990. - липень-серпень)...

В історії Бог завжди нагороджував ті народи, що не собі служили, а Йому і Його святим намірам! Тому твердо віримо, що й нам засяє сонце золоте! Трипільсько-орійсько-сколотський верес почне випускати нові паростки! З 18.8.1988 р.Б. розпочалася нова, світла доба вічного українського народу'' [120,с.224-228].

Ще одним вагомим підтвердженням нашої гіпотези про богообраність українців виявилися свідчення найбільш відомого українського стигматика Степана Навроцького (народився 1922 р.Б. у с.Залуква поблизу Галича на Івано-Франківщині, а трагічно загинув від рук, за його передбаченням, польських убивць 1 квітня 1944 р.Б.), подані у книжечці о. Ігоря Царя "Степан Навроцький - жертва за волю України" (2002). "У 1943 р. Степан сказав, що Україна буде вільною, але ще багато крові проллється... Навроцький ходив до "лісу" і напоминав українських борців, щоб не було братовбивчої війни, бо пролиття невинної крові буде віддаляти день нашої справжньої волі. Все залежить від того, як люди будуть себе вести. У 1944 р.Б. він наголосив, що це станеться десь через 50 років!

Степан мав від Бога помічників в небі, якусь раду українських патріотів, котрі йому підказували, що має робити, за що терпіти і за що боротися... Степан допоміг генералу УПА Роману Шухевичу виявити одного зрадника з його близького оточення. У приватних розмовах Степан також був націоналістом, а у екстазах мова була більш духовна. Він казав, - наголошує надто важливу для українців та нашого дослідження думку українського пророка-стигматика Степана Навроцького автор книжечки о. Ігор Цар, - що український народ є найближче до Бога через свої страждання, що там є якісь ступені. А терпіння ці проходимо через те, що страшний занепад духовності та безбожність. І все закликав тих, що слухали, щоб ми були сильні, мужні, витривалі, що то допуст Божий. Говорив, що так буде через те, що люди себе зле ведуть. "Не буде ніякої України, доки хреста не буде на тризубі!" Малося на увазі поєднання наших національних ідеалів з християнським світоглядом. Також Степан зазначив, що найважливіше, як ті справи будуть виглядати у нашому серці.

Степан був жертвою боротьби за добро і волю України. Він знав про це і говорив: "Україна буде, але я за те загину - мене вб’ють поляки. Через те вони майже всі виїдуть з Галичини. Я від вас відходжу, вже до вас живим не верну. Мене вб’ють і ще одного хлопця вб’ють зі мною. Але горе тому народові, від руки якого я згину. Коли у вас буде якась велика біда, звертайтесь до мого гробу, моліться і я вам допоможу" [157,с.20-22]. І хоча найвидатніший український стигматик не сказав безпосередньо, що український народ є богообраним, як це наголосив у 1978 р.Б. священик-стигматик О.Н. з Бельгії, але як ще по-іншому можна розуміти слова С.Навроцького про те, що "український народ є найближче до Бога через свої страждання, і що там є якісь ступені"?..

2001 р.Б. у київському видавництві "Аратта" з’явилася фундаментальна монографія видатного російського дослідника Анатолія Кіфішина (в котрого є і українське коріння) "Давнє святилище Кам’яна Могила. Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ-ІІ тис. до н.е.". Як наголошується у резюме, ця книга є першим у світовій науці - і поки що єдиним - досвідом прочитання чи не найдавнішого письма (XII - III тис. до н.е.). Основним матеріалом її розгляду є тексти з 62 гротів та печер знаменитої Кам’яної Могили в Україні - грандіозного святилища-архіву, що функціонував з епохи палеоліту до середніх віків. Автор, видатний знавець давніх культур Близького Сходу, вважає це письмо, яке знаходить широке коло аналогів в Європі та Азії, насліддям невідомої поки що науці палеолітичної протописемності. І лише один факт, що це грандіозне святилище-архів знаходиться саме в Україні - поблизу Мелітополя, має ще не до кінця усвідомлену навіть нами українцями значущість і є одним з найавторитетніших доказів гіпотези щодо богообраності скіфів-слов'ян-українців!

До речі, цю безцінну книгу передали і у редакцію журналу "Мандрівець", нашими зусиллями оперативно був знайдений кваліфікований перекладач-філолог, але з незалежних від мене причин стаття-фрагмент з цієї книги вийшла у "Мандрівці" аж у 4-ому номері за 2003 рік, навіть не потрапивши до трьох найбільш вагомих статей номеру, зазвичай проанонсованих на обкладинці "Мандрівця", серед яких у цьому номері чомусь першою красується чи не найантиукраїнськіша стаття "Мандрівця" з часу його заснування, на нашу думку, у якій дісталося і мені, як одному з сучасних нібито міфотворців у питанні місії України [204].

Може це видатись несподіваним, на перший погляд, але навіть один з найвидатніших провідників українського національного руху, голова революційної Організації Українських Націоналістів Ярослав Стецько (1912-1986), котрий, до речі, народився у Тернополі в священицькій сім’ї, також вважав, що Божим народом у XX столітті є український народ і про це наголосив у 8-ому номері журналу "Визвольний шлях" 2002 р.Б. Богдан Яцун у статті "Український націоналізм і християнство у творчості Ярослава Стецька". "В дусі Шевченкового "Борітеся - поборите. Вам Бог помагає..." Я.Стецько окреслює величний християнсько-націоналістичний ідеал людини-героя, - зауважує Б.Яцун. - У 1984 р. Провідник зазначав: "На основі свого християнсько-націоналістичного світогляд ОУН уважає, що Людина-Герой - це найвища еманація її божественного елементу. Тому героїзм є шляхом самовиявлення, самоутвердження, унаявлення власного, властивого людині божественного складника, вказаного Христом і Героями: самовиявлення себе самого, своєї суті для Батьківщини і Бога".

На цій основі Я.Стецько подає своє розуміння героїчної нації та її Божого покликання: "Коли масовий героїзм опановує народ, захоплений найсправедливішою ідеєю і вірою в її абсолютну правдивість з волі Божої, тоді цей нарід стає героєм в цілому, самовиявивши найціннішу, найбільшу Божу якість Людини як представника нації і нації як "думки Бога". Тоді героїчний шлях нації є виявленням вічного в ній, виявленням її як твору Всемогутнього Бога, Котрий веде її до перемоги. Цей нарід стає народом Бога і він перемагає у боротьбі проти всіх лих того світу, як носій Божої правди на Землі, рятуючи світ від знищення й руїни Зла. Таким Божим народом, на думку Провідника, у XX столітті є український нарід: "Боже провидіння наложило на нашу націю велике післанництво: стати носієм Його Правди, Ідеї і Волі в остаточній боротьбі з об’явленим Злом диявола-антихриста..." [179,с.88].

Найбільш повно й авторитетно це сучасне об’явлене Зло вивів на світло Боже, без перебільшення, сучасний український пророк Павло Штепа, як справедливо наголосив про нього у передмові до книги "Мафія і Україна" (2002) Омелян Никоненко.

"Майже всі великі релігії вчать, що у світі точиться безнастанна боротьба сил Зла із силами Добра, сил сатанинських із силами Божими. Соціологи, дослідивши причини великих культурних криз за останні 2500 років, науково довели, що кожну з них разом з теперішньою спричинив ріст матеріалістичного світогляду і занепад світогляду ідеалістичного, - наголошує П.Штепа. - Ті кризи призводили до великих катастроф, руїн, мук, які аж надто переконливо доводили людям, що "Не єдиним хлібом живе людина". По таких катастрофах занепадав матеріалістичний світогляд, а відроджувався ідеалістичний. З ним відроджувалася і вся культура. Так було в історії вже кілька разів. Перед таким стоїть людство і тепер. І знову Україна випереджує в цьому відродженні інші народи, як випереджувала і тисячі років тому.

Український народ - вже наприкінці своєї національної Голгофи, а інші народи і не думають ще іти цим, єдино рятівним і неухильним шляхом до духовного відродження. Український народ мав ідеалістичний, фактично християнський світогляд вже до нашої ери, про що свідчать листи скіфського філософа Анахарсіса (6-го ст. до н.е.) до короля Лідії Креза. Тим-то ніде у світі християнство не поширювалося і не поглиблювалося так легко як саме в Україні. Вся українська давня культура є наскрізь християнська. Тим-то в українському народі ніколи не завмирала і жива ще й досі християнська догма "Не єдиним хлібом живе людина". І ніколи, аж по сьогоднішній день, не припинялася в Україні боротьба сатанинських руйнуючих сил із Божеськими будуючими, творчими силами. Щобільше! Україна своєю старовинною культурою, творчою силою, своєю творчою геніальністю ПЕРЕМАГАЛА тисячоліттями, перемагає тепер і переможе остаточно сатанинські руйнуючі сили і світової (сіоністсько-масонської. - В.К.) банкірської мафії, і Московщини...

Тепер не лише еліта народу, але й увесь український народ щораз швидше і більше, хоч цього і не видно назовні, мужніє, міцніє духовно, морально, національно. В Україні росте, набирає снаги величезна духовна сила. Сила, що її тепер у всьому культурному світі можна побачити хіба через мікроскоп. Це - чинна і непохитна віра, що "Не єдиним хлібом живе людина". Чинна віра, що найвищою метою життя людини і народу є боротьба за здійснення законів Божих. Чинна, тобто така, що охоче віддасть ВСЕ, разом із власним життям, у боротьбі за повну ДУШУ... В Україні, навіть у змосковщеної української інтелігенції відроджується споконвічний, український, національний ідеалістичний світогляд…

Німецький славіст, професор Бреславського університету К.Фріхтель наголошував 1942 року, що тодішня війна прискорить занепад англо-німецької доби і відкриє шлях добі українській, за якої пануватиме у світі ідеалістичний світогляд. Він казав, що Київ буде духовною столицею людства. Казав, що з Києва почнеться духовне відродження людства, бо Україна має ключ до світової Правди, і Україні Бог призначив місію вказати людству шлях до Царства Божого на Землі. Обов'язок цей - дуже тяжкий, але за таких переломних вирішальних часів завжди з’являються люди великої духовної наснаги, виявляються сили ірраціональні, сили Творчого Духа, що його прадавня Україна мала і має невичерпне джерело у своїй споконвічно християнській духовності.

Український Народе! БОГ І УКРАЇНА! Цим Переможеш" [169,с.384-387].



2004 р.Б. у Львівському видавництві "Стрім" вийшла з друку книжечка "Акафіст Пресвятій Богородиці заради Її чудотворної ікони "Всецариця", в якій у розділі "Київ і Україна — насліддя Божої Матері", серед іншого, наголошується: "Немає ні однієї більш-менш значної області у великій Українській Землі, де б не було чудотворної ікони Божої Матері. І безліч чудес відбувається від Її чудотворних ікон. Але не тільки через чудотворні ікони Богоматір являє Свою благодатну допомогу українському народові.

Дуже часто Вона Сама, без жодного посередництва, допомагала і керувала нашим народом.

Так, за часів Ярослава Мудрого (XI ст.) забажав Господь, молитвами Богородиці, явити на Україні Свою славу. Біля міста Києва подвизалися у той час преподобні Антоній і Феодосій. Навколо них зібралася велика кількість учнів, котрі хотіли наслідувати цих славних подвижників у житті і в молитві. Число монастирської братії скоро так виросло, що вони вже не поміщалися в печері під час спільної молитви, з'явилася потреба у будівництві великого храму. Але в них не було коштів, щоб побудувати відповідний храм.

Проте, знаючи, що на будівництво храму є Боже благовоління, преподобний Антоній з Феодосієм почали ревно молитися до Господа, Верховного Будівничого і до Його Пречистої Матері, прохаючи допомоги. І ось сталося чудо: не відлучаючись від Печерського монастиря, Антоній з'явився в Константинополі, ставши перед Царицею Небесною, Пресвятою Богородицею; одержавши від Неї з преподобним Феодосієм золото, він дав його майстрам-будівничим, щоб вони, за велінням Цариці Небесної, ішли в землю українську для побудови Києво-Печерського храму. Будівничі прийшли з Греції і возвістили про це чудо. По молитві Антонія Господь вказав місце, де поставити храм, звівши на землю росу небесну (а на решті території в цей час було сухо. В іншу ніч навпаки: всюди роса, а на тому місці сухо). Зрозумівши Боже благовоління щодо храму, Антоній молитвою звів на землю вогонь небесний, котрий випалив всю рослинність на тому місці, де повинен був стояти храм. Так в чудесний спосіб був поставлений храм в честь Успення Богородиці в Києві. Цей храм — основа теперішньої Києво-Печерської лаври.

Зараз в лаврі перебуває понад 140 святців, мощі яких є нетлінними і чудотворними. Подібної святині не має жоден народ, жодна земля. Ні Москва, ні Рим, ні Константинополь не мають стільки святих угодників Божих, стільки молитовників за рідний край. А скільки в нашій Україні монастирів, котрим 400, 700, навіть 1000 років. Багато праведників народила наша рідна українська земля. І чи не тому так люто нападають на неї різні загарбники, бажаючи полонити, поневолити наших людей. Всім дуже хочеться нас "благословити" й "опікуватися" нами.

Дай нам, Боже, глузду, навчи нас цінувати своє, цінувати те, що Ти дав нам, щоб не царювало вже над нами зло чужоземне, і щоб ті, хто хоче "благословляти" нас, самі спочатку благословилися, схиливши голови перед святими землі української і навчилися від них смирення і християнської любові…

Явлення Пресвятої Богородиці удостоювалися й інші люди. Один з них — св. Андрій, юродивий Христа ради, з ім'ям котрого нерозривно пов'язане встановлення святкування свята Покрови Пресвятої Богородиці.

Жив цей святий у Х-му столітті. Подвизався він важким подвигом юродства. Терпів багато скорбот, нестатків і бід. В один із найтяжчих для себе днів, коли Андрій навіть про смерть роздумував, раптом він був піднесений до небес. Побачив він тут багато різних осель для святих і ангелів Божих. Насолоджувався їх блаженством. Удостоївся спочатку поклонитися Чесному і Животворящому Хрестові Господньому, а потім і Самому Господові Ісусу Христу, одержав благословення від Нього і втішився. Не бачив тільки Пречистої Богоматері. І коли дивувався цьому, то одержав напоумлення від Ангела: "Ти бажаєш поклонитися Цариці Неба і землі, — сказав він йому, — Її немає тут. Вона на землі й утішає там всіх стражденних, скорбних і обтяжених на ній. Ти побачиш Її там". Дивовижне видіння св. Андрія закінчилося. Він знову опинився на землі і тут дійсно удостоївся бачити Богоматір. В один з недільних днів він був на Богослужінні у Влахернському храмі. І коли підвів свої очі вгору, то побачив незвичайне видовище. Побачив він Богоматір із Предтечею та Іоаном Богословом, оточену безліччю святих і ангелів Божих, як Вона перед Своїм Сином молиться зі сльозами за весь рід людський і простирає над ним у знамення невидимого благодатного покрову Своє священне одіяння — "мафорій", тобто омофор.

На згадку про це чудесне видіння св. Андрієві і засноване сьогоднішнє свято Покрови Божої Матері.

Цікаво, що хоч явлення це було у Візантії, у Влахернському храмі Константинополя, найбільше це свято святкується на Україні. Не святкується воно ні у Візантії, ні в інших християнських країнах. Цим український народ виразив свою особливу віру і свою особливу любов до Богоматері, свою віру в благодатний її покров над ним. І ця віра, і ця любов українського народу до Богоматері не залишилися бездіяльними і невиправданими" [1,с.29-30].

Незважаючи ні на що, на шалений сіоністсько-яничарський терор, на матеріальну скруту, протягом 1994-2001 рр. я робив найважливішу справу для Бога й України, яку міг робити і один чоловік, - засівав слова Правди і Добра про мій побожний український народ не у штучному протистоянні між християнством та дохристиянською праукраїнською вірою в Триглава на догоду юдо-масонству, а у їхньому побожному взаємодоповненні та любові, очевидно, усвідомлюючи пріоритетність євангельської аксіоми: "Спочатку було Слово…", і що "Слово Боже творить увесь смисл світу і що це не є якась химерна ідея, а Дійсна субстаціональна сила, яка обіймає і направляє все земне життя" [146,с.9]. Вже тоді вона отримала надзвичайно високу оцінку кращих представників українського народу, авторитетів у своїй царині діяльності.

Так, у 1996 р.Б. відомий редактор Національного радіо Надія Самуляк запросила мене озвучити дослідження "Місія України....." і 1-17 липня воно прозвучало у 9-ти авторських передачах Нацрадіо (на жаль, невдовзі Н.Самуляк звільнили з роботи на радіо) [92].



1997 р.Б. відомий професор Юрій Канигін у знаковій книзі "Шлях аріїв", виданій українською мовою, говорячи про те, що "у наш час з’являється дедалі більше подвижників вчення Ісуса Христа серед наукових працівників, які грунтовно аналізують Біблію, тлумачать її положення з раціональних позицій", назвав серед них і мене [63,с.100]. До речі, ця книга - справжній духовний український бестселлер - у наступні роки через свою величезну популярність витримала багато перевидань.

31.12.1997 р.Б. у передноворічній святковій програмі Тернопільського обласного радіо його редактор Володимир Клюйко, відзначаючи вагомі досягнення тернополян у 1997 році, назвав мене "найглибшим співрозмовником радіопередач облрадіо 1997 року" без заперечень з боку його колег.

1998 р.Б. один з найавторитетніших в Україні педагогів - доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України Мирослав Стельмахович написав ґрунтовну позитивну рецензію до дослідження "Місія України...", якою відкривається наша книга.

1999 р.Б. Юрій Канигін у не менш популярній своїй книзі "Віхи священної історії: Русь-Україна", як перед тим і у 7-8 номері відомого журналу "Дніпро", наголосив, серед іншого: "Усе більше науковців погоджуються, що Україна має свій сакрал - свою священну таємницю, з’ясування якої дозволить, накінець ідентифікувати українську націю і здійснити поступ у розумінні смислу історії та ролі в ній слов’янства. Але шукають її, цю таємницю, загалом не там, де треба: не у християнстві, а у дохристиянських віруваннях і культах. Рідкісним винятком з огляду на це можна вважати працю: Кухарський В. Місія України: спроба системного аналізу". - Київ-Тернопіль, 1996" [201,с.155].

2001 р.Б. редактор журналу "Доповіді Міжнародного Конвенту Тринітарних знань", автор відомої книги "Тригнозис" (1998) та інших Петро Харченко запропонував мені увійти до складу цього авторитетного міжнародного журналу.

20.06.2003 р.Б. я був запрошений і виступив з доповіддю "До питання про богообраність народів" на вже IX Міжнародній науково-практичній конференції "Християнські цінності в культурі та освіті" у Національному університеті "Острозька Академія", де на міжнародному рівні висловив висновок-гіпотезу щодо богообраності скіфів-слов’ян-українців, яку чомусь не зміг опублікувати в нашому журналі "Мандрівець", хоча вона зараз розміщена в Інтернеті на сайті http://www.priorytety.com.

І це далеко не повний перелік, але найсуттєвішим визнанням наших теологічно-наукових здобутків, квітнтесенцією яких є гіпотеза-висновок про богообраність скіфів-слов’ян-українців, є той факт, що 2002 р.Б. у 3-ому номері журналу "Мандрівець" голова Вінницької обласної Організації Українських Націоналістів Михайло Бондар у статті "Втрата націоналізмом значення побутової ненависті і набуття ним значення універсального глобального принципу розвитку", серед іншого, наголосив: "...заступником шеф-редактора журналу "Мандрівець" В.Кухарським довершене докладне дослідження стосунків між українським та юдейським етносами у давнину і питання вирішальної сили становлення української нації...



З погляду чужинців, український етнос є материнським етносом - за своєю природою - і для укріплення й трансформації вимагає злучення з якимось більш сильнішим етносом, батьківським. Така хибна схема націогенезу вже неодноразово спрацьовувала в офіційній історичній науці, наприклад, за традиційним вченням, скандинави варяги прийшли під Київ, асимілювалися із місцевим населенням, і так виникла Київська Русь... Але всезагальний внутрішній і вирішальний шлях стабілізації нації у світі, якого не може обминути і Україна, - це прорив національної самосвідомості і піднесення духовної цноти нації до расової чистоти. Цим викликано і цим виправдовується жагуче бажання В.Кухарського чіткіше окреслити історичний і сьогоденний характер стосунків між українцями і євреями. Адже Українці-галичани волею історії мешкали біч-о-біч із юдеями (як галілеяни). Але й тоді стосунки між українцями та євреями нагадували нещодавні стосунки між українцями і шовіністичною Москвою: євреї тоді і тепер з погордою дивилися і дивляться на українців, виставляючи себе вищою, обраною расою і щодо гоїв-українців" [13,с.4-5].

І якщо такі фундаментальні, надзвичайно значущі для українців праці були скоріше винятком, ніж правилом, то з часу серйозної заявки про себе першого, найбільшого і найавторитетнішого недержавного вузу - Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) на чолі із, без перебільшення, справжнім подвижником ідеї (й чину!) Бога та України Георгієм Васильовичем Щокіним розпочалася якісно нова доба духовно-національного визволення України. А естафета високого звання журналу, який "символічно уособлює незгасну мудрість українських мандрівних філософів-учителів", висловленого Мирославом Стельмаховичем щодо журналу "Мандрівець" у 1998 р.Б., справедливо перейшла до журналу МАУП "Персонал" та тижневиків "Персонал Плюс" і "За Українську Україну". У видавництві МАУП одна за другою почали з’являтися книги, значущість яких для Бога й України просто важко на сьогоднішній день оцінити адекватно. Назвемо лише декілька з них - найбільш співзвучних із нашою тематикою і які більшою чи меншою мірою підтверджують гіпотезу про богообраність скіфів-слов’ян-українців.

Так, 2001 р.Б. у видавництві МАУП вийшла епохальна, без перебільшення, книга Юрія Канигіна "Пояс Світу". В силу обставин тоді її оцінили недостатньо, хоча саме завдяки їй багато хто в Україні та закордоном вперше дізналися про Міжрегіональну Академію управління персоналом й вельми нею зацікавилися. І як це парадоксально не звучить, але надзвичайна актуальність та значущість цієї епохальної монографії, у зв’язку із просто таки галярмовими спробами так званої нової, демократичної, помаранчевої влади (яка навіть у кольорі, не маскуючись, з викликом демонструє свою антиукраїнськість, тим самим принижуючи і заперечуючи традиційні українські жовто-блакитні барви!) якнайшвидше будь-якими способами втягнути Україну до НАТО і ЄВРопЕЙСЬКОГО Союзу всупереч національним інтересам українського народу, сьогодні вже є набагато більшою, ніж у час її виходу і щодень, то все більше зростає, як однієї з найфундаментальніших праць, що становлять ідеологічну основу Третього Шляху у якнайширшому значенні (духовному, геополітичному, економічному і т.д.), альтернативному як до НАТО й ЄВРопЕЙСЬКОГО Союзу, так і до поки що загалом імперської Москви. Можливо, це і є найголовнішою причиною навмисного замовчування цієї книги, особливо - сьогодні.

"Приводом для написання цієї книги виявилася запропонована Президентом Республіки Казахстан Нурсултаном Абішевичем Назарбаєвим, отримавши широкий розголос, ідея Євразійської єдності, а також його книга "У потоці історії", - наголошує Ю.Канигін. - Подолання роз'єднаності народів - одне з фундаментальних завдань європейців та азіатів на порозі третього тисячоліття. Особливо важливу роль у розв'язанні цього історичного завдання можуть здійснити народи т. зв. контактної зони двох частин величезного Євразійського континенту, тобто (у першу чергу) українці і казахи.

Із далекого Казахстану я несподівано отримав підтримку на захист ідеї арійської першооснови цивілізацій, котрі виростали на території сьогоднішніх України і Казахстану, - з радістю зауважує Ю.Канигін факт підтримки Н.Назарбаєвим концепції не менш епохальної книги "Шлях аріїв", яка у 2001 р.Б. вже була витримала 8 (вісім!) видань. - Але, мабуть, найголовніше, що привернуло мою увагу, - це теоретичний аспект розглядуваної праці. Мова йде про комплексний етногенетичний підхід до нації, без якого, я переконаний, неможливо розібратися в "етногенетичній ситуації", що склалася в сучасному світі, і розробити програми оздоровлення та відродження націй, що визволилися від тоталітаризму. Наріжною ідеєю такого підходу є розгляд етносів (націй) як живих організмів особливої природи. "Нації - це живі організми, керованість розвитком котрих має соціобіологічні та культурні обмеження", - цитує Ю.Канигін Н.Назарбаєва. - Закономірно, напрошується аналогія між етносом (нацією) і окремою особистістю. І можна говорити про інтелект, дух, волю, характер, менталітет як особистості, так і народу загалом, до того ж не у переносному (метафоричному), а у реальному значенні.

А ідея Творця! Чи не пора вже включити її у проблематику етногенезу? Інакше, як наголошує Президент Казахстану, ми не зможемо вичерпно відповісти на "прості і вічні запитання - хто ми і відкілля, куди веде нас інколи містично затуманений, а інколи яскраво очевидний дрейф історії"...

Такий комплексний підхід до нації з врахуванням її свідомості та підсвідомості, генетичної пам’яті орієнтує на пошук головних інтегруючих елементів (що дуже важливо і для українців, і для казахів), адже роз’єднаність - наше головне лихо. Казахський принцип (чи навіть закон "Жети Ати", тобто "семи поколінь") вказує на те, що об’єднує націю по "вертикалі" і "горизонталі". Мова йде про знання кожним своїх пращурів до сьомого коліна, і про співставлення своїх дій та помислів із їхніми заповітами. Це і є національний принцип у дії, що об'єднує, висловлюючись словами Тараса Шевченка, всіх "земляків" - "і мертвих, і живих, і ненароджених". Цей принцип при належному його розвитку та культивуванні може виявитись потужним відновлювальним фактором у процесах національного відродження.

При новому підході важливо враховувати не тільки видимий (матеріальний) організм нації, тобто мешканців сьогодення, але і її "ауру", тонко матеріальне "тіло", куди входять і... померлі (усопші, за більш влучним церковним терміном. - В.К.). Відійшовши в інший світ, наші пращури залишаються серед нас, до того ж активно працюють для нас, допомагаючи розв’язувати наболілі проблеми. Насамперед це стосується до наших великих пращурів, ідеї, думки, дух котрих - у нашій пам’яті. Це особливо помітно у складні, переломні періоди нації. Й хіба не живуть серед нас - українців і казахів - ідеї, думки, дух Тараса Шевченко і Абая Кунанбаєва?.. Тепер відродження націй, їх "видужання" знаходяться на критичному відтинку всього еволюційного шляху України й Казахстану.

Але це пов’язано насамперед з чітким уявленням народу про свою історичну місію - про місце в історії, а також у сучасному і майбутньому світі. І напрацьовуючи таке уявлення, ми, українці та казахи, виявляємо феноменальну, подиву гідну спільність наших місій як народів контактної зони двох величезних світів - Азії та Європи. Так, українці - європейці, так, казахи - азіати. Але котрі народи віками утримували деколи хитку рівновагу двох асиметричних, фактично різних цивілізаційних конгломератів, хто забезпечував гармонію їх "співжиття"? Хто був суб'єктом Великого Арійського поясу, який простягнувся від Алтаю до Карпат і пов’язав гігантський контитент, розділений на два "материки" не географічно, а етнічно?..

Тут доречно вияснити назву книги. "Пояс Світу" - саме так у давніх переказах називається географічний простір між Гімалаями і Карпатами (він же фігурує і під назвою "Великий степ"). Це контактна зона Європи і Азії. Саме вона, ця зона, чи, краще сказати, замешкані у ній народи і держави, віками виконували своєрідну місію – об’єднували "історичні потоки" двох великих континентів.

Звичайно, не тільки українці і казахи протягом віків були "причетними" до розв’язання завдання єднання двох величезних світів - Європи і Азії. Російський народ, народи Сибіру, Середньої Азії, а якщо заглянути ще глибше, то і народи Китаю, Індії, Монголії внесли певний внесок у формування глобального об’єднання під назвою Євразія. Але у цій книзі йде мова про етноси, котрі безпосередньо брали участь у життєзабезпеченні цього своєрідного регіону, що отримав назву "Великий степ", пов’язавши Європу та Азію...

Які би протиріччя не виникали між різнотипними цивілізаціями Сходу і Заходу, вони все-таки долалися в ім’я єднання різноманітних людських конгломератів з різними долями. Творча діяльність народів контактної зони (а це, як буде продемонстровано у книзі, загалом пращури українців і казахів!) переборювала руйнуючі підходи, внаслідок чого відновлювався і підтримувався Пояс Світу, укріплюючи Євразійську єдність. У стародавніх піснеспівах народів Європи (у яких давня назва Європи – Енея) є такі слова:


Зустрічаються аси на Ідавель-полі,

Про ПоясСвітумогутній речуть,

Що простягнувся з Азію в Енею,

І згадують про славні справи

І руни давні Великого Бога.
У ведичних текстах також згадується вищезгадана контактна зона, але під назвою "Великий арійський пояс" (на санскриті - Махас-Патхи), до того ж у цьому терміні розуміється переважно духовний зміст...

Понад те, актуальність ідеї Євразійської єдності, її масштабність, та історична глибина висвітлюються чіткіше, якщо підійти до проблем Євразії з позицій майбутньої світобудови. Один з найважливіших висновків євразійської історії на початку XXI ст. лаконічно можна охарактеризувати так.

Утворилися шість потужних когломератів, не тільки доповнюючи один другого, але й багато в чому суперечливих, недостатньо "притертих" один до другого. Це Західна Європа, Росія, Арабський (мусульманський) світ, Китай, Індія, Японія. Плюс "вмонтовані" в Євразійську систему такі "детонатори", як Ізраїль і Палестинський рух. У перспективі вимальовується складна і навіть вибухонебезпечна ситуація у зв’язку з неоднозначністю розвитку відносин між вищезгаданими конгломератами.

На Заході виходять чимало видань, які яскраво описують навіть сценарії міжцивілізаційних воєн. В останні роки значний розголос отримала книга "провідного мислителя" (як його іменують на Заході), американського геополітолога С.Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку". Це своєрідний сценарій третьої світової війни. Її головні події відбуваються на Євразійському континенті, а основні руйнування та нещастя припадають саме на Східну Європу, - наголошує Ю.Канигін цю вельми тривожну насамперед для українців та й загалом усіх слов’ян перспективу можливого надто негативного розвитку подій на наших теренах. - До того ж події стосуються не до віддаленого майбутнього, а до 2010 р. Це, звичайно, крайність. Але якщо навіть не брати до уваги настільки жахливі наслідки сучасного технічного прогресу, ідея Євразійської єдності все одно набирає першочергового значення, а роль безпосередніх берегинь цієї єдності (до котрих, звичайно, входять наші народи) надзвичайно зростає. Така ідея повинна наповнитися програмними розробками, міжнародними проектами й угодами, піднятися на найвищі рівні регулювання світобудови. Вона може стати чимось на зразок Євразійського Моdus Vivеndi, тобто наріжним каменем ідеології й політики якщо не усіх країн нашого суперконтиненту, то, принаймні, країн СНД...

Своєю книгою, - зауважує Ю.Канигін, - я хочу підвести історичну базу під питання радикального розширення всесторонньої співпраці України і Казахстану. Наші країни - на різних континентах, і їх роз’єднують сотні кілометрів. Проте з’ясовується не тільки спільність історичних місій наших народів, але й спорідненість архетипів, "душевна ідентичність" двох великих багатостраждальних етносів...

В основі вищезгаданих праць Н.Назарбаєва, особливо його книги "У потоці історії", міститься фундаментальна ідея Євразійської єдності, напрацювання і реалізація якої на політичному рівні може мати важливе значення для облаштування Європи і Азії. Відповідну ідею обґрунтовували свого часу відомі російські та українські мислителі – Євген Трубецький, Володимир Вернадський, Лев Гумільов та ін. У ще більш широкому науково-політичному контексті (як фундамент стабільності і конструктивної співпраці народів країн - членів СНД і ще у більш широкому аспекті - народів Європи і Азії) ця ідея отримала розвиток у програмних виступах Президента Казахстану. У свою чергу, вона знаходить втілення у конкретних кроках урядів країн СНД, наприклад, у формуванні Євразійського економічного союзу (але без будь-яких наддержавних утворень та зверхньої гегемонії Росії! - В.К.)... - До речі, говорячи про вже згадану спільність історичних місій наших народів, пов’язуючи її з конкретними історичними подіями, особливо у контексті нашої гіпотези щодо богообраності скіфів-слов’ян-українців насамперед на підставі слів св.апостола Павла про скіфів, Ю.Канигін наголошує ефективність їхньої співпраці у боротьбі проти спільного і чи не найнебезпечнішого окупанта давнього світу Олександра Македонського, навіть обожненого не де-інде, а в самому Єгипті. - Єгипетська місія Олександра - це антиарійська місія, а у кінцевому результаті - антискіфська місія, оскільки скіфські народи в основному пов’язуються з населенням великих північно-східних територій, що іменувалися Великою Скіфією. Після отримання титулу царя Азії Македонський поставив кінцеву мету - ліквідувати Великий арійський Пояс "Гімалаї - Алтай - Кавказ - Карпати", розгромити Скіфію і на Алтаї, Закаспійських теренах, у Північній Припонтиді побудувати безліч еллінських міст з єгипетськими богами та святилищами... Він хотів "замкнути кільце" своїх походів - зі Сходу рушити додому через землі Казахстану та України і дійти до Істра (Дунаю). Але пращури казахів і українців, повставши на шляху завойовника, не дозволили йому "еллінізувати" Великий арійський Пояс, перешкодили насадженню духа Аммона" [202,с.5-13, 193-194].


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка