Укд 37: 168. 522 (477) ббк 63. 5 (4 Укр) 0 + 74. 03 (4 Укр) к-95 Кухарський В. М. Українці, чи богообрані ми?



Сторінка13/19
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19

Елохім я перекладаю згідно до тексту перекладу видавництва "Шамір" (Єрусалим, 1978) як Всесильний (на російську мову зазвичай перекладається словом Бог; так званому тетраграмматон (Єгова чи Яхве. - В.К.) я надаю перевагу передавати словом Сущий… У сюжеті з праведником Ноєм (Ноахом) та його синами Яфетом (Ефетом) та Симом (Шемом) у 26-ому вірші сказано: "Благословенний Сущий, Бог Шема" [228,с.263-276]. Вважаємо, що свідчень цих відомих єврейських дослідників цілком достатньо для підтвердження надзвичайно серйозних і у питанні богообраності аргументів Г.Щокіна, тому продовжимо розглядати наведені ним наступні аргументи.

"Різні божі імена беруть свій початок від різних божеств західно-семітської міфології, котрі у міру розвитку монотеїстичних тенденцій (що спостерігалися, до речі, і в інших релігійно-міфологічних системах) зливаються в образ Єдиного Бога, Котрий, однак має різні аспекти, функції та іпостасі.

Так, уже згадуваний нами Елохім відображає значення квінтесенції, найвищої ступені якості, повноти божественності в особі Єдиного Бога (корінь "ел" є варіантом загально-семітського позначення Бога – наприклад, Ілу, Аллах). Від цього кореня походить і Ел-Еліон (Бог Всевишній), що зустрічається в єврейській Біблії, священиком Котрого є Мелхиседек ("цар правди"), цар Салимський (очевидно, правитель Єрусалиму, захопленого згодом євреями). Саме Мелхиседеку Авраам - праотець євреїв та арабів - віддає у формі виявлення свого поклоніння і підкорення "десяту частину з усієї власності" (Бут., 14, 18-20), підкреслюючи тим самим беззаперечно високе у той далекий час становище Ел-Еліона та його священиків. На думку авторів-упорядників "Толковой Библии", Мелхиседек був останнім представником універсального світового священства, а Ел-Еліон є іменем Істинного Бога, що зустрічається і в деяких інших місцях Святого Письма (Числ.ХХІУ 16; Повт. Зак.ХХХІІ, 18; Пс.УІІ, 18; IX, 2 та ін.), що характеризують його як "найвищу світову Силу і найвище Панування, розпростерте на весь Всесвіт". Тим же ім’ям називалося і найвище Божество фінікійців, котрі пам’ятали, очевидно, ще задовго до приходу в Ханаан євреїв "про Істинного Бога".

Найбільш часто вживане в єврейській Біблії ім’я Єгови (Яхве) - більше 7 тисяч разів - тлумачиться як "буття", "присутність", "творящий подих" або "той, хто пускає блискавки та дощ" (тобто громовержець, бог родючості) і вважалося страшним (тому вимовлялося лише одним першосвящеником і лише раз у році). На думку різноманітних дослідників-релігієзнавців, бог на ім’я Яхве (чи Йево) спочатку шанувався в якості бога тільки одним з давньоєврейських племен - коліном Іуди і лише пізніше став головним божеством, богом-опікуном давньоізраїльського союзу племен. Із першої половини І тис. до н.е. культ цього бога в Палестині набирає монотеїстичних рис. Проте у стародавніх угаритських текстах іменем Йево (Йахве, Яхве) називається Йамму ("море") - бог-володар водної стихії, один з головних претендентів на владу над світом, деспотичний і жорстокий бог, котрий уособлює зле начало і з’являється зазвичай у супроводі різноманітних страховищ. Передбачалось також, як зазначають автори "Міфів народів світу", що за біблійним Молохом приховується сам Яхве, котрому у добіблійній традиції приносили людські жертви.



Усе це ставить під сумнів правдивість широко розрекламованого міфу про "богообраність" євреїв і, можливо, надає підставу для певного розрізнення між "єгово-" і "елохімообраністю". Як, до речі, досить дивним для "богообраного" (за твердженням іудеїв) народу виглядає сама його назва - Ізраїль (буквально означає, згідно "Толковой Библии", "богоборець", що викликає цілком зрозуміле непорозуміння: чому Ізраїль, як, наприклад, переважна більшість держав і народів, не служить Богові, а бореться, тобто протидіє Йому? "Протидіючим" же, "противником" називається, як відомо, сатана (від староєвр. sаtаn) - ще один відомий біблійний персонаж, що уособлює сили зла і протистоїть світлому та доброму началу – Богові. Безпосереднім джерелом цього персонажу, на думку С.Токарєва, були різноманітні божества темряви й мороку, духи зла, боги водяного та загробного світу (типу вже згадуваного Йамму), що має вельми різноманітне і частково вельми стародавнє походження.

Вчення про деяку "ліву сторону" божества, за свідченням С.Аверінцева, найбільш очевидно реалізують єврейські кабалісти, які розглядають цю "сторону" божества, як таку, що знаходиться під знаком сатани. Усе це, найімовірніше, могло спричинити до появи на якомусь етапі певного "богоборчого" руху, який надалі виплекав на цьому релігійно-демонічному грунті сатанинський культ масонів і расистську доктрину сіонізму. Відомо, наприклад, що Ісус Христос відверто вказував своїм опонентам-іудеям: "Ви - від нижчих, Я від вищих... Якби Бог був Отець ваш, - ви б любили Мене... Ваш батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете; він був душогуб споконвіку, і у правді не встояв, бо правди нема в ньому... бо він неправдомовець і батько неправді" (Ів.УІІІ, 23, 42, 44). Подібне до цього знаходимо і у Корані: "І кожного разу, коли іудеї складають присягу Аллахові, хіба ж деякі з них не порушують її? Понад те, більшість із них не вірить в Аллаха... І Ми (у покарання за це) народили серед них ворожнечу та ненависть до самого Судного дня... Вони прикладають зусиль на землі, (витворяючи) нечестивість, але Аллах не любить нечестивців" (Сура. 2, 99; 5, 64).



Ще одним міфом є міф про введення євреями першої в історії людства релігії єдинобожжя. Проте, як зазначає, наприклад, американський доктор філософії та права Петро Мірчук (українець за походженням): "Історія Стародавнього Єгипту навчає, що першим, хто визнав одного, єдиного Бога, був єгипетський фараон Ахнатон (Ехнатон). Він же близько ста років перед Мойсеєм увів у Єгипті як обов’язкову віру в одного Бога, Адона (Атона). Це від нього перейняв Мойсей сто років пізніше віру в одного Бога і навіть назву Адон запровадив у єврейську релігію як "Адонай". І дійсно, як зазначають автори фундаментальної енциклопедії "Міфи народів світу", іудаїзм, що склався в загальних рисах як монотеїстична релігія Яхве тільки у І тис. до н.е. (а єгипетський фараон Ехнатон жив близько 1400 р. до н.е.), спадково пов’язаний із західносемітською міфологією і у різноманітні періоди зазнав впливу єгипетської, шумеро-акадської і особливо іранської (зокрема, зороастрійської) релігій, а пізніше - синкретично-гностичної містики. Найбільш стародавня частина Біблії (Книга Буття) складається з різночасових пластів, які були об’єднані лише у ІХ-УІІ ст. до н.е., тобто значно пізніше від аналогічних текстів шумеро-акадської, єгипетської та індо-іранської релігій. На це вказує і видатний український мислитель, пимсьменник і поет, доктор філософії Іван Франко у своїй релігієзнавчій праці "Сотворення світу". Таким чином, іудаїзм, на думку багатьох науковців-релігієзнавців, є лише переробкою раніше існуючих релігійно-міфологічних систем "в дусі поступально міцніючої монотеїстичної тенденції", яка, як ми згадували вище, була притаманною і багатьом іншим віруванням давнини", - підсумовує Г.Щокін [236,с.29-33].

2004 р.Б. у видавництві МАУП вийшла з друку ще одна праця президента МАУП Георгія Щокіна "Слов’янство: його місце і роль в європейській історії". "Слов’яни є сьогодні найбільшою в Європі групою споріднених народів, загальна кількість котрої складає близько 300 млн людей, що вже завдяки цьому є важливим фактором соціального розвитку та геополітичного впливу... Початкова гегемонія "східних цивілізацій (шумеро-акадської, давньоєгипетської, кріто-мікенської, перської) змінюються з часом домінуванням греко-римської античності, а опісля романо-німецьким пануванням, занепад якого відбувається буквально на наших очах. У рамках індо-європейської етнокультурної єдності наступне лідерство у європейській і загальнолюдській історії, виходячи з "логіки" соціального розвитку, повинно об’єктивно перейти до слов’янських народів, котрі за своїми кількісними і якісними характеристиками найбільшою мірою відповідають "викликам" сучасності, - наголошує Г.Щокін і далі обґрунтовує такий серйозний та надто відповідальний висновок передусім за допомогою легендарного початку слов’янської праісторії, що веде свою культурну тяглість щонайменше від знаменитого Трипілля - "цієї передцивілізації Європи" і ще далі - від поки що невідомої нам великої культури, пов'язаної із грандіозним стародавнім святилищем та архівом Євразії – Кам’яною Могилою (що знаходиться в Україні поблизу міста Мелітополя Запорізької області), яке зберегло петрогліфи епохи пізнього палеоліту (ХХІІ-ХІУ тис. до н.е.); сучасних археологічних свідчень; фактажу становлення слов’янських держав; культури і вірувань слов’ян, які споконвіку були монотеїстичними; психології слов’ян та інших європейських народів, підсумовуючи свої аргументи таким чином. - Видатні досягнення слов’янського генію в науці, мистецтві, військовій справі, у політиці, літературі, архітектурі вказують на високий розвиток слов'янського суперетносу, котрий здатний у масовому масштабі народжувати талановитих діячів у всіх відомих сферах людської життєдіяльності і протистояти процесам культурно-генетичної асиміляції, що веде до втрати етнічної самобутності та державної самостійності" [237,с.3-37].

Однак Г.Щокін вельми реалістично оцінює сучасну геополітичну ситуацію в світі і в основних висновках серйозно застерігає, що з ряду вагомих причин можлива перспективна слов’янська гегемонія в Європі може і не відбутися. "По-перше, практично всі слов’янські народи прийшли до XXI ст. з деформованою ентносоціальною структурою, неповноцінність якої помітна насамперед у верхніх соціальних шарах, куди масово проникли представники інших, у тому числі і не споріднених, етносів. Особливо катастрофічно ці процеси відбувалися внаслідок комуністичних революцій, від яких здриґнулося XX століття. При цьому, як відзначає Нобелівський лауреат А.Солженіцин, "організуючу роль євреїв у більшовизмі заперечують поодинокі автори". Проте "з кінця 40-их років XX ст., коли комуністична влада посварилася з світовим єврейством, ця бурхлива участь євреїв у комуністичній революції почала прикро та небезпечно замовчуватися, приховуватися - і комуністами, і євреями, а спроби згадувати її і називати єврейською стороною кваліфікувалися як надзвичайний антисемітизм". Внаслідок комуністичних переворотів та спричинених ними жахливих репресій відбулися величезні етносоціальні втрати у більшості слов'янських народів, особливо - серед світської й духовної аристократії, що заповнювалися учасниками цих переворотів - переважно євреями...



По-друге, можлива перешкода до об’єктивної розповсюдженості слов’янської гегемонії в Європі, на нашу думку, базується в історичному минулому слов’янських народів, де багато з них не мали своєї власної державності чи втрачали її надовго. Ця обставина також приводила до деформації власної етносоціальної структури і, як наслідок, до ущемлення національної гідності, нівелювання традицій, спотворення культури, що загалом сприяло встановленню чужорідного тоталітаризму. Це, очевидно, може повторитися в Європі і у XXI ст., де, як відомо, "повним ходом" йде сьогодні формування так званого Європейського Союзу (варто здогадуватися, замість канувшого у лету Радянського Союзу). Як повідомляють різноманітні ЗМІ, "конституційний конвент" цього новоутворення вже завершив роботу над проектом конституції "об’єднаної Європи", яка (як і колишній СРСР) стане "федерацією націй". Ця федеративна наддержава, відповідно до запропонованого проекту конституції, буде керуватися президентом Європи, вибраним на 2,5 роки (можна двічі поспіль), влада котрого матиме представницький характер. Фактично ж влада знаходитиметься у руках прем’єр-міністра. Міністрами стануть представники країн - членів ЄС за принципом: одна держава - один міністр. Затвердження прем'єра буде прерогативою Європарламенту, який до того ж стане приймати закони нової наддержави, а за їх беззаперечним виконанням на національному і міжнародному рівні буде слідкувати Європейський суд.

Вельми показовою є та обставина, що у проекті конституції "об’єднаної Європи" немає згадки про християнство. У зв’язку з цим Іван Павло II об'явив згаданий документ безбожним, що заперечує двохтисячолітню християнську традицію, завдяки якій, власне, і відбулася сьогоднішня Європа. Позиція Папи Римського співпала з позицією Патріарха Московського і Всієї Русі Алексія II, також пов’язаною із неприйняттям проекту “європейської конституції”.

Загалом проект "об’єднаної Європи" вельми нагадує жахливу диктаторську модель, описану в сумно відомих "Сіонських протоколах". Відчуття подібності посилюється, якщо уявити, що міністрами уряду "нової Європи" (а їх всього півтора-два десятки) можуть стати представники переважно однієї національної меншини. Подібне, наприклад, вже відбулося в єдиній сьогодні наддержаві – США, де згідно відомостей відомого ізраїльського правозахисника І.Шаміра, "євреї стали головним елементом американської еліти, зайняли керівні висоти в американському ідеологічному апараті - ЗМІ та університетах..."

По-третє, бар’єром до природнього посилення слов’янської домінанти в Європі є багато в чому штучна відчуженість, а також історично обумовлена недовіра серед слов’янських народів, котрі під керівництвом чужорідних і власних антинародних еліт накопичили багато взаємних претензій та образ. При цьому багато з цих гірких докорів справедливі (і не завжди пов’язані з чужорідним впливом), що передбачає довгу і нерідко болісну дискусію щодо вивчення взаємовідносин різних слов’янських народів між собою та їх подальшої оптимізації. Такий постійно діючий загальнослов’янський діалог міг би відбуватися у рамках слов’янського конгресу чи ліги слов’янських держав (подібно до ліг і конгресів, наприклад, арабських чи тюркських народів), чи будь-якого іншого міжнародного об’єднання, заснованого на етно-культурній і соціально-історичній єдності слов’янського світу.

Таке міжслов’янське об’єднання (етнокультурне, а не державно-правове) могло би протистояти, на нашу думку, новій хвилі чужорідного антикультурного впливу, що заливає сьогоднішню Європу під гаслами "культурної революції". Вона є витвором, на думку ряду дослідників, нащадків натхненників та організаторів тоталітарних режимів XX століття (до того ж - як комуністичного, так і фашистського штибу). Найбільш відомою фігурою у цьому антикультурному богоборчому русі є німецький єврей К.Маркс, колишній учень одного з засновників сучасного сіонізму - Геса, ставши учителем вождів "культурної революції".



Суть "культурної революції" полягає у захопленні національної культури, що надає "ключ" до подальшого захоплення політичної влади і встановлення диктатури чужорідної "еліти" над морально здеградованою і атеїстичною більшістю корінного населення, котрого через штучно створену демографічну кризу стає все менше. Тому головним завданням слов’янського світу в умовах зростаючої антикультурної та антихристиянської глобалізації є спільна протидія нав’язуваній нею деградації.

До числа можливих спільних зусиль у поборюванні паразитуючої антикультури можна віднести:

а) відродження національних традицій і власної культури кожним слов’янським етносом у своїх державах за рахунок "виправлення" деформованої етносоціальної структури (насамперед її верхніх, елітних "поверхів") і проведення державної політики з оптимізації відтворення корінного населення;

б) створення різноманітних міжслов’янських конгресів, конференцій, ліг (східно-, західно-, південно- і загальнослов’янських) з метою розвитку взаємовигідної співпраці у різноманітних областях організації народного життя, а також колективного подолання антикультурної загрози;

в) входження в інші різноманітні європейські структури на основі насамперед індоєвропейської етнокультурної єдності та християнської традиції, яка протягом багатьох століть була об’єднавчою силою і постала основою культурно-історичного становлення сучасної Європи.

При цьому, на нашу думку, вважається природньо, що відродження національних, слов’янських, індоєвропейських традицій повинно відбуватися без притіснення інтересів існуючих в Європі інших етносів і національних меншин, однак жодне з них не може претендувати на духовну, політичну чи економічну гегемонію, оскільки це суперечить переважній більшості, котра складається з корінних європейських етносів. Боротьба за свої права індоєвропейської більшості (насамперед її найчисельнішої частини – слов’янства) може, очевидно, набирати рис і національно-визвольного руху, який в сучасних умовах техногенної вразливості супердержав є в принципі незборимим. У противному разі варто очікувати подальшого посилення політики розчленування держав (як, наприклад, відбулося в Югославії у результаті військової агресії майже повністю сіонізованими США) що неминуче призведе до остаточної загибелі європейської цивілізації та слов’янського світу. Саме у цьому і полягає головна особливість антикультури - її паразитуючий характер, що призводять до загибелі все, дотичне до неї у скільки-небудь тривалий відтинок часу... - Після такого грунтовного аналізу і викладу можливих практичних заходів, спрямованих на відродження і захист слов’янських народів, Г.Щокін підсумовує свою працю таким чином. – Слов’янському мегаетносу із складовими його народами притаманні розвинутість пізнавальних здібностей і духовної сфери, висока моральність, орієнтація на власне виробництво матеріальних і духовних благ. Такому "творчому" культурному типові протистоїть практично несумісний з ним "паразитуючий", антикультурний тип. Перевага останнього несе загибель для першого, що вимагає від нього в умовах глобалізації посилення активної життєстверджуючої позиції і консолідації зусиль, спрямованих на збереження власної високої культури" [237,с.45-52].

І хоча у цій праці Г.Щокін не говорить буквально про богообраність чи богоносність українців і загалом слов’ян, але така думка прочитується між рядками чи не усіх вищенаведених високих позитивних характеристик слов’янського мега- чи суперетносу загалом і його окремих народів зокрема. Що таке припущення не є надуманим, підтвердила наступна праця Георгія Щокіна "Сучасний політичний стан та вибір 2006 року", що вийшла у видавництві МАУП 2005 р.Б., у змісті якої назва однієї із статей є вельми знаковою та вагомою для нашого дослідження: "Ми - Богоносний народ". Ця стаття вперше була опублікована "Українською газетою плюс" 15-21 вересня 2005 р.Б. і за нашою пропозицією передрукована всеукраїнським науковим журналом "Мандрівець" у №1 за 2006 р.Б. як інтерв’ю кореспондента "УГП" Ярослава Ороса з Георгієм Щокіним як автором-укладачем вже другого тому енциклопедично-довідкового видання "Людство і Віра: всесвітня історія народів і релігій". Зважаючи на надзвичайну значущість цієї статті для нашого дослідження, вважаємо за потрібне подати її майже без скорочень.

"Нещодавно побачив світ другий том енциклопедично-довідкового видання "Людство і Віра" Георгія Щокіна, президента Міжрегіональної Академії управління персоналом. Наш кореспондент з цієї нагоди звернувся до автора-укладача цього видання:

- Георгію Васильовичу, Ваш грандіозний задум як автора-укладача щодо виходу в світ чотиритомного енциклопедично-довідкового видання "Людство і Віра " потроху здійснюється. Вже читач може ознайомитися з другим томом цього унікального видання. Цікаво, а як у Вас виник цей задум, що спонукало Вас узятися за цю нелегку працю?

- Я за базовою освітою педагог, тобто фахівець в галузі освіти. Освіта є найдавнішою суспільною функцією, оскільки поява і продовження людського роду неможливі без збереження та засвоєння знань. До того ж освіта є стрижнем всього суспільного життя, навколо якого обертається його духовна, політична та економічна сфери…

Але психолого-педагогічний, соціологічний та навіть соціально-філософський рівні вивчення людського фактора не дають повної уяви про феномен людини і суспільства, оскільки на всіх цих рівнях відсутня, як правило, першопричина названого феномену. Цією першопричиною є Бог. Уявлення людини про Бога існували з самого початку її виникнення, що складалися в різні системи вірувань. Ці системи не в усіх народів і не завжди збігалися одна з одною, оскільки, крім Бога, існує і його антипод, відомий під назвами "диявол", "сатана", "князь темряви" тощо. Деякі релігійні системи обирали об'єктом свого поклоніння саме цього антипода, що спричиняло згодом відповідний характер вірувань, характер і долю спільноти, що заблукала. В багатьох релігійно-міфологічних системах існує навіть поняття "білого" та "чорного людства", перше з яких було створено Богом, а друге — його антиподом. Про Білобога і чорнобога знали й наші слов'янські пращури.

Ось ця протилежна спрямованість відповідних систем вірувань і є, на мою думку, головною причиною сучасних міжнародних конфліктів, неможливості дійти згоди між носіями Богоносних ідей, з одного боку, та прихильниками богоборчих поглядів — з другого. Зрозуміло, що переможе Бог, оскільки тільки Він є Творцем всього у світі, зокрема і свого антипода, який піднявся проти свого Творця і веде з Ним безуспішну боротьбу. Він, безумовно, програє, а разом з ним і його прибічники. Знати про це дуже важливо, оскільки сьогодні, наприклад, в США офіційно існує "церква сатани", а її "капелани" обіймають навіть штатні посади в американській армії. З цього ж ряду прикладів, як на мене, і назва сучасної єврейської держави — Ізраїль, що означає Богоборець. Для того щоб вивчити появу та розвиток Богоносних та богоборчих релігійно-міфологічних систем в історії людства, в його різних етнічних і соціальних складових, я і взявся за свою багатотомну працю. На мою думку, без розуміння і дослідження цього справді космічного конфлікту ми не зможемо правильно зрозуміти і сутність сучасного суспільного буття на Землі.

- Знаю, що тепер Ви вже готуєте третій том "Людства і Віри" і йтиметься в ньому загалом про міграцію та ареали осілості аріїв. Цей том для нас, українців, особливо цікавий, адже власне на наших теренах колись жило й творило це шляхетне войовниче плем’я. Розкажіть, будь ласка, докладніше, про що йтиметься у третьому томі?

- Справді, третій том розпочинає дослідження історії і релігії індоєвропейських народів. В попередніх двох томах розглядалися системи вірувань австралоїдних, негроїдних, монголоїдних, а також іберійсько-кавказьких та семіто-хамітських народів. Третій том матиме велику вступну частину, присвячену проблемам виникнення та розвитку чисельних індоєвропейських народів, і основну частину, де розглядатимуться історія та вірування індоіранських народів. Наступний том буде присвячений історії і релігіям європейських народів. Тому, очевидно, що в 4 томи моє дослідження вже не вміщується, оскільки після розгляду індоєвропейських релігій необхідно буде докладно розглянути так звані монотеїстичні релігії — юдаїзм, християнство та іслам. При цьому, забігаючи наперед, скажу, що християнство, на моє переконання, ніколи не було за своєю сутністю продовженням юдаїзму, а навпаки — його послідовним і рішучим запереченням.

Індоєвропейські народи — це головні діячі відомої нам історії, які в біблійних переказах в особі Яфета отримали благословіння після потопу від ЕлохимаІстинного Бога, Владики і Творця Всесвіту, згідно з яким нащадки Яфета широко розпросторяться по землі і навіть "вселяться у намети Симові" (Бут., 9,26-27). Сим же та його нащадки отримували благо-словіння не від Елохима, а від Єгови, що був колись божеством юдейського племені. Індоєвропейці дійсно розпросторились по всьому світові, всіх його континентах, а "стартовим майданчиком" для цього стала і територія нашої України, де виникла перша в світі працивілізація, відома сьогодні під назвою Трипільської культури (V тис. до н.е.). Цьому, згідно з сучасними дослідженнями, передував катаклізм у вигляді потопу, відомий з давньогрецьких міфів як Девкаліонів потоп, що спричинився, найімовірніше, проривом через Боспорську протоку Середземного моря в Чорне. Здогадно, відбулася ця вікопомна подія 5508 року до н. е. Саме ця дата була прийнята в православно-візантійській традиції як дата "створення світу", на відміну від семіто-юдейської, де літочислення ведеться з набагато пізнішого часу — з 3760 р. до н.е.

Індоєвропейці — це нащадки автохтонного європеоїдного населення, безперервність культурного розвитку якого спостерігається з часів палеоліту. Індоєвропейській етнокультурній спільноті передувала, на думку дослідників, так звана бореальна, а останній — ностратична (приблизно 20 тисяч років тому). Ця ностратична прамовна сім'я охоплювала майбутніх носіїв індоєвропейських, картвельських, дравідійських, уральських та алтайських мов (належність до ностратичної макросім'ї семіто-хамітських мов сучасними лінгвістами заперечується). Ці "ностратійці", або пізніші "бореали" (носії майбутніх індоєвропейських, уральських та алтайських мов) змішувалися частково з представниками іншої мовної прасім'ї — так званої сино-кавказької, до якої, зокрема, належать іберійсько-кавказькі мови та їхні носії. Таке прадавнє змішування носіїв різних мов та антропологічних типів призвело і до певних відмінностей між індоєвропейськими народами, де розрізняють північно-європеоїдний, південно-європеоїдний та проміжний між ними типи. Названі процеси відбувалися задовго до III тисячоліття до нашої ери, коли вперше в Месопотамії та прилеглих областях з'явилися семіти, тому вони аж ніяк не могли брати участь у створенні, наприклад, трипільської культури. Остання, найімовірніше, є результатом певного етнокультурного симбіозу індоєвропейських та іберійсько-кавказьких народів. Але основою, головним етнокультурним фактором Трипільської працивілізації виступало, безумовно, місцеве населення, з якого згодом виникла праукраїнська та загалом протослов'янська людність. Українці, таким чином, можуть простежити свій родовід до самого "створення світу", і український народ є одним з дуже небагатьох, що завжди залишався на своїй споконвічній землі.

Зустріч носіїв різних культурних традицій на прадавній українській землі призвела до певного релігійного синкретизму, до появи з часом протилежних культів, що відбилося згодом і у різних релігійно-міфологічних системах, які передавалися іншим народам. Індоєвропейці були носіями світлого сонячного культу (як і їхні легендарні попередники — гіпербореї), а прибульці — переважно місячного, пов'язаного з водно-хтонічним "низом" світобудови. Саме від останніх і сприйняли свої вірування семіти, оскільки, як стверджують сучасні релігієзнавці (наприклад, автори фундаментального двотомника "Мифы народов мира"), жодного раннього суто семітського культу на території Месопотамії (куди семіти прибули з Аравії) досі не знайдено. Але і серед індоєвропейських народів з'явився певний релігійний дуалізм, спрямований або на Бога, або на його протилежність. Наприклад, сучасні індійські та іранські народи в давнину складали індоіранську єдність, яка згодом розселилася на Іранському нагір'ї та Індійському субконтиненті. При цьому індоарії називали богів "девами", які протистояли своїм антиподам — асурам, а іранці, навпаки, вважали останніх богами. Ці багато в чому протилежні релігійно-міфологічні системи колись єдиної індоіранської спільноти і будуть розглянуті в третьому томі "Людства і Віри".

- Георгію Васильовичу, у своїх працях Ви часто посилаєтесь на пророкування відомих провидців щодо подій, свідками яких ми є тепер і які відбудуться у майбутньому. Наразі цікаво, що чекає Україну?



- Що буде далі — не знає ніхто, крім Бога. Водночас, Бог наділив людину великим даром — свободою волі. Тому людина є певним "співробітником" Бога у творенні своєї історії. Якщо ми будемо прислухатися до свого Творця, берегти православну віру, що дісталася нам від наших дідів та батьків, то з нами, на моє глибоке переконання, нічого поганого не може статися. Бо ми є Богоносними, а звідси — і Богообраними для втілення Божого задуму щодо створеного Ним світу. Тих же, хто бореться з Богом, нічого доброго, я думаю, не чекає. Достатньо, на мою думку, уважніше придивитися до того, що відбувається нині в США та Ізраїлі" [170,с.17-21].
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка