Укд 37: 168. 522 (477) ббк 63. 5 (4 Укр) 0 + 74. 03 (4 Укр) к-95 Кухарський В. М. Українці, чи богообрані ми?



Сторінка2/19
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

УКРАЇНЦІ, ЧИ БОГООБРАНІ МИ?

або МІСІЯ РУСИ-УКРАЇНИ – НАЩАДКІВ СВЯТОЇ ТРІЙЦІ:

СПРОБА СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ

... нема Грека, ні Жидовина, обрізання і необрізання, чужоземця i Скита, невiльника й вiльного, а все й у всьому Христос!

Апостол Павло
І та є руська земля і буде руська. Се бо русичі, маємо згідно з промислом небесним про нас.

Велесова книга
Усi язики скажуть, показуючи на те мiсто, де на картi буде намальована Україна: "От камiнь, що його будiвничi вiдкинули - той нарiжним став каменем!"

Микола Костомаров
Народе мій! Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання.

Іван Франко
В Українi здiйсниться до кiнця величне розумiння Горнього (Небесного) вчення.

Юрiй Канигiн
І. Суть месіанізму
"Кожна жива iстота, вся земля i увесь Всесвiт пiдпорядковані єдиному строго визначеному космічному ритмовi та порядку. Порушення цього порядку, навiть незначне, призводить до великих, iнколи фатальних помилок, за якi всi ми потiм важко розплачуємось. Не можна порушувати цю гармонiю (для людей це виконання 10-ти Божих Заповiдей. - В.К.), а, отже, необхiдно прагнути стати добрими... Ми не маємо права бути непотрiбними i не приносити користi, тому що кожний iз нас, яким би не був, прийшов з визначеною мiсiєю на землю: врятувати життя в усiх його проявах, щоб воно могло розвиватися в iм'я найвищих цiлей, про межi яких ми сьогоднi навiть не вiдаємо", - стверджувала всесвiтньовiдома болгарська пророчиця Ванга [22]. Повною мірою цей висновок стосується не тiльки кожної особистостi, але й усякого народу, адже "...кожне плем'я в кожнiй хвилi може покликати Всевишнiй перед вiвтар слави" [90,с.248].

Загалом пiд месiанiзмом слiд розумiти, за всесвітньознаним Iваном Мiрчуком, "вiру в окреме, надзвичайно важливе, тiльки Провидiнням наперед визначене пiсланництво народу, який, вважаючи себе носiєм нових iдей, має сповнити в iсторiї людства точно означену роль. Месiанiзм, як вiра в окреме вище пiсланництво, проявляється в першу чергу у народiв, якi довший час мали, або ще тепер мають свою державу, а також у народiв, що втратили свою самостiйнiсть, але в яких дух незалежности, прямування до вiдновлення втраченої державности є ще живi та активнi. Месiанiзм у народiв останньої групи, цебто позбавлених тимчасово полiтичної самостiйности, набирає з одного боку моральної закраски, а з другого боку - характеру героїзму, тому що вiра у вище призначення власного народу вважається нацiональним обов'язком, а прямування до здiйснення цiєї остаточної мети - геройським вчинком. Це є власне тi цiнностi, що допомогли тимчасово поневоленим народам добитись нарештi повної незалежности, а рiвночасно давали їм моральну силу в роках нещастя-недолi нести з гідністю чоло у свiдомостi накиненого долею призначення, i навiть перед могутнiм, на цiлiй лiнiї переможним ворогом не згинати спини.

Месiанiзм, джерела якого лежать безперечно у релiгiйних почуттях та в пов'язаному iз ними мiстицизмовi, виступає протягом iсторичного процесу в парi з державницькою iдеєю, щойно яка додає йому бойової сили та можливости проявлятися назовнi, як слiд. Тому правильно звертає В’ячеслав Липинський увагу українського читача на те, що "проявiв месiанiзму маємо в iсторiї стiльки, скiльки було i є на свiтi державних нацiй. Найстаршим грунтом, якому завдячує месiанiзм свiй початок i своє iм'я, є традицiї народу Iзраїля, якого цiле буття i небуття було побудоване на релiгiї i якого державна форма була тiсно пов'язана з релiгiйною iдеєю. Серед народiв класичної старовини, грекiв i римлян, цi думки не могли знайти вiдповiдного вiдгуку з тої простої причини, що цi народи не цiкавилися долею своїх сусiдiв варварiв до тієї мiри, щоби бути їм провiдниками на шляху до кращого майбутнього, а зi зростом державної могутности пiдупало значення богiв старовини. Щойно християнська релiгiя з сильно виробленим почуттям любови до ближнього була вiдповiдним грунтом для розвитку месiанiстичної iдеї у тому розумiннi, що вибраний нарiд не тiльки є готовий повести людство до бiльшої досконалости, але також має добру волю на випадок потреби взяти на себе i найтяжчi жертви. Таким чином месiанiзм є формою любови до ближнього, перенесеної зi сфери iндивiдуальних взаємовiдносин на великi комплекси народiв. Отже, не почуття вищости, свiдомiсть якогось виняткового становища - форма, яка внаслiдок людської слабости стала до певної мiри дiйснiстю протягом iсторичного процесу, а любов до слабшого бiднiшого брата повинна бути основним тоном, провiдною думкою кожного месiанiзму" [106,с.35-36].

Говорячи про месiанiзм чи мiсiю окремого народу, розглядаємо цi термiни як синонiми. Але якщо дехто з тих чи iнших причин термiн "український месiанiзм" не сприймає, то зупинимось у нашому дослiдженнi на словi "мiсiя". Загалом можна погодитись iз вiдомим російським фiлософом Євгеном Трубецьким (1863-1920): "Де є iстинний Месiя, там, отже, немає мiсця для суперечок про першiсть анi помiж людьми, нi мiж народами. Кожен народ, як i кожна людина, повинен думати тiльки про свої обов'язки та про своє служiння, а не про свої переваги перед iншими народами. У кожного народу своє служiння, своє покликання i своя мiсiя в Божому Царствi" [227,с.247].

Вiдомий фiлософ київської школи Микола Бердяєв (1874-1948), визначаючи поняття месiанiзму як усвiдомлення народом свого релiгiйного i духовного покликання у свiтi, конкретизував можливу мiсiю для кожного народу таким чином: "Iстина не може бути нацiональною, iстина завжди унiверсальна, але рiзнi нацiональностi можуть бути покликанi до розкриття окремих її сторiн" [132,с.21]. Тож спробуємо з'ясувати: яку сторону унiверсальної iстини Провидiння присудило розкрити українському народовi, яке ж його справжнє покликання, у чому полягає суть його мiсiї у свiтовiй iсторiї? Але для цього спершу повернемось до одного з першовитокiв аналiзованого явища.

Народ Iзраїлю повинен був чітко дотримуватись Господнiх заповiдей (2 М.19:5-6), тим самим налаштовуючи власний генетичний код на досконалiсть всесвiтньої Гармонiї, щоб зумiти прийняти найбiльшого Пiсланця в iсторiї людства - Сина Божого. Саме завдяки цьому Творець на першому етапі Свого плану щодо спасіння всього людства назвав народ Ізраїлю благословенним, наголосивши: "I поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. I благословляться в тобi всi племена землi!" (1 М.12:2-3).

Не варто суворо засуджувати, що опiсля цей народ не прийняв Богочоловiка iз свого колiна. Неправильно зрозумiвши своїх Пророкiв та Писання, вiн помилково чекав полiтичного, а не духовного месiю. Але, мабуть, саме така богонеприйнятна до певного часу позицiя євреїв дозволила i ще й досi дозволяє усiм iншим спраглим за правдою народам прилучитися до Господньої благодатi, "аж поки не ввiйде повне число поган" (Рим.11:25). А тодi Бог напевне наверне хоча б остаток народу Ізраїля.

А поки що Iсус Христос, досконало виконуючи Свою мiсiю, пiдiймав на Собi важкого хреста до мiсця розп'яття. I дарма, що Вiн, знесилений тягарем хреста, недовiр'я та мук, упав. Замiсть Нього хрест взяв на себе й понiс на Голгофу землероб Симон iз Кiренеї. I це не другорядний факт, а зафiксований у трьох Євангелiях суттєвий момент, котрий заслуговує окремої уваги.

Як вiдомо, ще древнi богослови, отцi Церкви – Iустин Фiлософ, Фiлон та Климент Олександрiйськi, Орiген, Аврелій Августин наголошували, що бiблiйний текст у бiльшостi випадкiв має до трьох смислових рiвнiв. Тож який внутрiшнiй, духовний змiст зашифрований в одному реченнi, яке помiстили у своїх Євангелiях св. апостол Матвiй, учень апостолiв Петра i Павла Марко та вихованець Павла Лука, єдиний з усiх авторiв Нового Заповiту неізраїльського походження:"I як Його повели (на Голгофу), то схопили якогось Симона iз Кiрiнеї, що з поля вертався, i поклали на нього хреста, щоб вiн нiс за Iсусом!" (Лк.23:26)?

У дослiдженнi "Українцi" Богдан Чепурко, зокрема, видiляє таку важливу думку: "Топонiм Кiренея, наприклад, означає "край". Кiренеєць Симон допомагав Iсусовi нести хрест. Не будемо тут розглядати гiпотезу про тотожнiсть Кiренеї з Україною" [158,с.9]. Але, даруйте, чому цю гiпотезу не розглянути? Адже навкруги стiльки рiзнопланових доказiв на її користь! А якби їх i не було, то вже сама багатостраждальна вiковiчна драма української генези цiлком достатньо вказує на свою Голгофу, утверджуючись багатомiльйонними устами святих мучеників:


Як добре те, що смерти не боюся

i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.

Що вам, лукавi суддi, не клонюся

в передчуттi недовiдомих верст.

Що жив, любив i не набрався скверни,

ненависти, прокльону, каяття.

Народе мiй, до тебе я поверну,

як в смертi обернуся до життя [144,с.114].
Чому б не припустити, що землероб Симон у духовному розумiннi є прообразом того народу, який з послухом вiзьме призначений йому хрест i здiйснить визначену для нього Богом мiсiю? На котрий iз народiв землi вказує Провидiння, який народ у своїй iсторiї перенiс стiльки страждань i не зламався, не став на колiна, iз неабияким терпiнням переносив і ще й досі переносить посланi на його долю випробування? "Шлях нашого народу, - мовби дає відповідь на це запитання всесвітньознаний Іван Огієнко (1882-1972), - завше був тернистим шляхом, важкою хресною путтю, тим шляхом, що вів окривджений народ наш на Голгофу" [116,с.4].

Ми вже згадували, що топонiм Кiренея означає "край". С.Боярич, очевидно опираючись на дослідження професора Сергія Шелухина "Україна" [165,с.117-121], зауважує, що в українськiй мовi слова "край", "країна" мають те ж саме значення, що й "Україна": "Слово "Україна" вживали та й ще вживають українцi (й хiба лише вони?) на означення територiї, землi, краю. У так званiм "Пересопницькiм Євангелiї" (перекладi 4 Євангелiй ХVI столiття) дуже часто зустрiчаємо слово "Україна" замiсть слiв "країна", "край", "земля", "область".

Коли порiвняємо тексти Євангелiй у кiлькох мовах (наприклад, грецькiй, латинськiй, московськiй), побачимо це наочно. Є там мова про "Гадаринську україну". Є "Йорданська україна", "Дальманутська україна", "Юдейська україна". Всюди - слово "Україна" вжито на означення понять: земля, країна, край, область, околиця" [16]. Б.Чепурко, подаючи гiпотезу про тотожнiсть Кiренеї з Україною як типологiчну паралельнiсть моделi, коли площа розселення стає самоназвою народу, та на основi ряду iнших фактiв, має повне право ствердити: "Концепцiя України-Краю - свiтовий унiверсум, керований загальнокосмiчними законами моделювання живих структур... Мiсiя України - довга хресна дорога в iм'я життя на землi. У певному розумiннi - це мiсiя всiх людей i народiв" [158,с.4].
II. Точка зору науки
"Чи не занадто перебiльшене твердження? - може засумнiватися опонент. - Якi коренi, якi передумови, нарештi, якi мотиви такого смiливого пiдходу?"

Насамперед спробуємо узагальнено - на рiвнi окремих найбiльш характерних прикладiв - показати можливiсть доведення вищезгаданої гiпотези, використовуючи факти з бiльшостi вiдомих на сьогоднiшнiй день галузей пiзнання: вiд науки до релiгiї, й навiть астрологiї.

Так, професор Олександр Кульчицький, характеризуючи творчiсть Iвана Мiрчука як дослiдника української духовності, звертав увагу на iснуючий факт месiанiзму слов'янофiлiв, який виводить свої коренi щонайменше iз слов'янської фiлософiї. Визначальною рисою цiєї фiлософiї є "її своєрiдна тяга до здiйснення думки, схильнiсть до конкретизування, принцип перетворювання теорiї в практику", внаслiдок чого iнколи виникає навiть певна "погорда" до всiх абстрактних теорiй. Доречно повнiстю подати дуже важливий для нашого дослiдження висновок О.Кульчицького: "Те негативне ставлення до розумової абстракцiї, що з природи речей промощує шлях для iнших, а саме емоцiонально-iнтуїтивних пiдходiв пiзнання, виявляється, наприклад, у фiлософiї В.Соловйова. Наскiльки знову ж емоцiонально-iнтуїтивнi пiдходи притаманнi практицi життя, - "vivo", а не "cogito" - стає вихiдною точкою у слов'ян для тiєї "метафiзичної потреби", що про неї в загальнолюдськiй площинi говорив ще колись Шопенгавер. "Vivo", як у своїй фiлософiчнiй антропологiї доводить Б.Гротгуйзен, було завжди без порiвняння бiльше, як "cogito", джерелом релiгiйної, а не релiгiйно-метафiзичної рефлексiї. Таким чином, цей тiсний зв'язок фiлософiї i життя слов'ян сприяє скеруванню слов'янської фiлософiї в бiк "фiлософiї життя", та наближає слов'янське фiлософiчне ставлення до ставлень релiгiйних, наскiльки релiгiя ближча до конкретного життя як абстрактна фiлософiя. Увiйшовши у сполуку iз емоцiональним iнтуїцiонiзмом, ця релiгiйна настанова виявляється iнколи почуттям внутрiшнього з'єднання людини iз трансценденцiєю та проявляється в рiзних формах мiстицизму, як "намагання охопити божеське у глибинi власного iснування". Променювання цього релiгiйного мiстицизму у площинi iсторiософiї, виявляється у рiзних постатях месiянiзму слов'янофiлiв, Гине-Вронського, Цєшковського та iнших, причому пiд месiанiзмом треба розумiти, за Мiрчуком, "окреме, надзвичайне пiсланництво вибраного народу, який, вважаючи себе носiєм нових iдей, має повести людство до кращого майбутнього". Чимало пiдтверджень цiєї концепцiї свiтоглядово-фiлософiчних ставлень слов'янського духа знаходимо принагiдно в багатьох зауваженнях I.Мiрчука, присвячених рiзним постатям фiлософiчного слов'янського свiту, як, наприклад, чеському фiлософовi проф.Масариковi, українському Сковородi та iншим" [82,с.58]. У наведенiй цитатi особливо слiд звернути увагу на розумiння термiну "месiянiзм" та на домiнування у фiлософiчному свiтосприйняттi слов'ян релiгiйного чинника над фiлософським.

"У свiтоглядi українського народу, - розвинув думку професор Iван Мiрчук (1891-1961), - усi цi реферати з обсягу слов'янської фiлософiї були лиш пiдготовчою роботою, що її треба було зробити, щоби дiстати те загальне тло, на якому тим сильнiше мусять виступити специфiчнi прикмети української душi, тi головнi частини нацiонального свiтогляду українцiв" [82,с.59]. Опираючись на специфiчнi ознаки свiтогляду українця, коли вiн як "одиниця здатний зрозумiти своє становище як частини Всесвiту, якого iндивiдуальнiсть у своїй глибинi є рiвночасно мiрилом власної сили значення", I.Мiрчук вивів мiсiйне призначення української нацiї: "Перед Україною виринає завдання свiтового масштабу, месiянiстична iдея, яка може пiдняти наш народ до ролi рiшаючого чинника в загальноiсторичному процесi. Дiло тут iде про усунення цього вищенакресленого роздвоєння мiж чоловiком i природою, просто створення нової системи мiж цими обома чинниками, синтези, яка є категоричним iмперативом європейського людства...

Ми стоїмо на порозi розвиткової доби, в якiй загубився майже цiлковитий зв'язок iз природними основами особистого i громадського життя. Нестримний, технiчний поступ, механiзацiя всього буття, з одного боку, й збереження закрiпленого в природi буття та збереження цього iнтимного зв'язку з всесвiтом - це два свiти, якi виключають себе на довшу мету цiлковито. Спроба злiквiдувати цей розрив мiж культурою й цивiлiзацiєю, виповнити прiрву, що витворилась останнiм часом мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом, може бути зроблена в межах нацiї, яка в своїй народнiй масi не пiдлягала цiлковито цивiлiзаторським впливам мiста, але у своїй культурнiй творчостi зберегла цей органiчний зв'язок з оточенням. Україна - це останнiй клаптик Європи, на якому може ще вдатися спроба полагодження цiєї затяжної кризи в межах захiдної культури.

В українському народi був живий уже здавен-давна цей дух синтези, який на тисячi лiт перед нами дав нам Трипiльську культуру, як витвiр спiвжиття нордiйських та малоазiйських племен на наших землях. Київська держава постала теж як синтеза германського та слов'янського свiтiв, її сила та значення залежали вiд рiвноваги обох дiючих чинникiв. Цiла iсторiя України аж до найновiших часiв - це, на думку В.Липинського, нiщо iнше, як велика спроба помирення Сходу iз Заходом для спiльного добра цiлої Європи" [107,с.151-152].

Доповнюючи О.Кульчицького, I.Мiрчука, ще один iз велетiв як української, так i свiтової науки, професор Володимир Янiв (1908-1991) всебiчно обгрунтував психологiчний компонент аналiзованого нами питання, якщо розглядати його з критерiїв системного пiдходу. Характеризуючи особливостi української нацiональної психологiї, самобутнiсть українського менталiтету, вiдмiнного як вiд Сходу, так i вiд Заходу, В.Янiв наголошував: "Наша межовiсть у майбутньому може статись для нас нашою силою, оскiльки, поки що, вона є нашою слабкiстю. Вона може статися основою нашої неповторної оригiнальности i нашого пiсланництва. Це, зокрема, можливе в час захитання давньої вiри в Європi, захитання її свiтогляду, а навiть i традицiйної європейської рiвноваги - рiвноваги волi, розуму i почувань. Саме свiжiсть нашої емоцiйности може причинитися до оновлення окциденту й культури, що переживають кризу" [175,с.74].

Ще один компонент на доповнення нашої системи – особливостi українських моральних пiдстав - розглянув у своєму дослiдженнi визначний історіософ i публiцист, лiкар УПА (загинув вiд рук єврейсько-більшовицьких окупантів. - В.К.) – Юрій Липа (1900-1944). "Для нього Україна, - пише Валентин Мороз, - це перш за все Раса" [90, с.7]. "Служiння расi, як моральний обов'язок! Моральним обов'язком одиницi є визволити, згармонiзувати свою душу i вiльними устами хвалити Бога. Моральним обов'язком її є дбати про визволення i гармонiю бiльшої вiд неї раси, бо таке визволення i гармонiя зблизять (расу) до Провидiння. Сила є аргументом, але змiстом України є справедливiсть" [90,с.246].

"Є всi фiзичнi данi до того, - конкретизував свою думку Ю.Липа, - щоб по свiтi англо-саксонськiм, римськiм, германськiм повстав свiт четвертої великої раси в Європi, понтiйської, української раси. Але нi кiлькiсть, нi багатство, нi фiзичнi можливости не творять свiту. Творять його моральнi пiдстави. Це - спадщина.

Українськi моральнi пiдстави важливi не тiльки для українцiв, але й для народiв Європи, особливо Схiдної Європи. Пояснiм це. Мiж Уралом, Балтiєю i Чорним морем дiється неморальнiсть: маскарада, какофонiя, Вальпургiєва нiч. Поняття не мають виразної назви, речi людськi убранi не у свiй убiр, слова не називають нiчого, збезчещено минуле, затуманено докладнiсть подiй. Сплощення всiх нерiвностей, обезцiнення всiх цiнностей - це ж є удар по життю. Життя там не має змiсту, бо нiколи не вiдомо, що в нiм є справжнє. Балтiйська i уральська легкодухiсть вiдiбрали справжнiм людським речам вартiсть - все стає фантомом. Або вiдрухом - жадiбнiстю, знищенням, страхом. Що на цьому може зрости велике, органiчне i людське? Нiчого, бо нема морального мiрила, нема справжньої iсторiї.

Коли ж на цих землях утвердиться, як колись за апостольства Києва, iндивiдуальнiсть скромної i великої раси, утвердиться моральна вiсь, тоді дiйснiсть народiв нарештi буде дiйснiстю, бо матиме мiрило в Українi. Не iмперiї з татарськими, грецькими чи балтiйськими назвами мають бути мiж Уралом, Кавказом i Скандинавiєю, бо це гляйхшальтунг (нiвелювання), це нищення, це ошукування, це полiцiя, бюрократiя, а слiдом за ними - вiчнi революцiї. Мають бути iндивiдуальностi рас i народiв, має бути розвiй їх на хвалу людям i Провидiнню. Але для цього потрiбна моральна вiсь народiв мiж Балтiєю, Кавказом i Уралом – iснування української держави...

Таке перше моральне завдання української раси. Провидiння вкаже дальшi, Провидiння вкаже мiсiю української раси у свiтi" [90,с.247-248].

Понад те, навіть неукраїнськi дослiдники, представники рiзних нацiй, також визнають якесь особливе призначення українського народу.

Так, уродженець Росiї Микола Костомаров (1817-1885), розглядаючи драматичну iсторiю українцiв, їх прагнення сповiдувати християнськi заповiдi, резюмував: "Голос України не затих. I встане Україна з своєї могили, i знову озоветься до всiх братiв своїх слов'ян, i почують крик її, i встане Слов'янщина, i не позостанеться нi царя, нi царевича, нi царiвни, нi князя, нi графа, нi герцога, нi сiятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина, нi крепака, нi холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Українi, нi в Чехiї, нi у хорутан, нi у сербiв, нi у болгар... Тодi скажуть усi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на картi буде намальована Україна: "От камєнь, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу" [72,с.30].

В етнографiчнiй лiтературi, на думку Б.Чепурка, можна зустрiти окремi фрази-натяки на iснування якогось "голубиного" народу, епiтетами до якого адекватнi лексеми "божий", "небесний", "творящий", "будівничий". "Шотландський етнограф Д.Фрейзер (1854-1941) згадував запропалу(?) "Голубину книгу" слов'ян (чи не "Велесову книгу"? - В.К.), - пише вiн, а на основi подальшого дослiдження робить висновок. - Стає зрозумiлiшою назва "голубиний народ", символiкою якого є жовто-блакитнi, "голубинi" кольори. Голубий колiр - це попередня взаємодiя, добросусiдство синього i жовтого" [158,с.31, 37].

Нiби пiдтверджуючи такий висновок, Олесь Бердник наводить ще одну несподiвану для нас думку, характерну для народiв Сходу: "На Сходi тихо - з вуст до вуст - шепочеться втаємничене пророцтво: сонце нового свiтанку зiйде тодi, коли суджений народ пiднiме вгору стяг неба i землi, а в руцi його засяє золотий тризуб...

Українцi-Прарусини! Чи бачите ви Знаки Небесної Долi? Адже це своїми руками пiдняли ви над свiтом пророчий жовто-блакитний Прапор, адже саме над Карпатами, над Днiпром, над Хортицею, над Слобожанщиною, над Таврiєю заiскрився Божий Тризуб, провiщаючи Епоху Свiтла i Радостi" [9].

Татари в давнину називали українців "хохлами". "Слово "хохол" не російське, а татарське, - наголошує О.Ємченко, - і в перекладі на українську мову означає "син неба". Ось так, не більше, не менше, - син неба, народжений на небі. Саме такої високої думки були про наших славних предків південні сусіди, які часом були нашими союзниками, а часом і жорстокими лиходіями. Вони добре, аж надто добре знали, з ким мали справу. Звідси і таке похвальне прізвисько.

Хохли... Сини неба... Діти Космосу... Високе й гідне ймення!" [156,с.10].

Говорячи про пророцтва, не можна не згадати найбiльш вiдомого у свiтi французького провидця Мішеля Нострадамуса (1503-1566), чи не бiльшiсть прогнозiв котрого дивовижно справджуються. Не оминув вiн своєю увагою i наш край, про який пророкував так:


Гряде новий, стократ привабніший звичай

Старому, бусурманському на змiну.

Де мова тiшить слух, там Борисфенiв край

Початок здвигам покладе, злама рутину [114,с.116].
Вiдомий нiмецький фiлософ Йоган Гердер (1744-1803) вважав, що Україна стане колись новою Елладою. "Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля, - писав він, - колись пробудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ".

Індiйський iсторик Р.Челiканi та французька дослiдниця Р.де Лаваль наголошували, що прадавнi українцi (арiї) нагромадили велетенськi писемнi багатства, якi є справжнiм "Одкровенням" [19].

Польський лiнгвiст Михайло Красуський, вивчаючи походження iндоєвропейських мов i санскриту, ще у 1880 р. дiйшов висновку, що їх фундаментом була... праукраїнська мова [207,с.10].

Ще один поляк за вихованням i українець за походженням С.Гощинський, як пише про нього Максим Розумний, на початку XIX столiття в гуртку учнiв Уманського базилiанського училища пропагував iдею особливого покликання українського народу: "Частина Польщi, звана Україною, виконувала досi неясно зрозумiле i виражене призначення народу; вона має властивi їй, її iсторiї духовнi риси, що рiзко виокремлюють її серед iнших частин i ставлять вище за iнших; коротко говорячи, там вочевидь спочив дух свободи". Далi цю iдею розвивали Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш, Дмитро Антонович, Михайло Грушевський, Микола Хвильовий, Дмитро Донцов, Юрій Липа..." [132,с.19].

У такому вельми складному питаннi ми навмисне зводимо до мiнiмуму власнi погляди й коментарi, подаючи натомiсть аргументи вiдомих у своїх галузях наук спецiалiстiв. Опоненти можуть заперечувати розглядувану гiпотезу загалом, але навряд чи хто з них вступить у дискусiю iз окремим з наведених тут фахiвцiв. А справедливiсть тієї чи iншої гiпотези, зокрема й нашої, пiдтвердить або ж заперечить лише час.

Ми ще не розглядали чи не найсуттєвiшого i найбагатшого за наявнiстю матерiалу - iсторичного аспекту. Згадаймо хоча б таких світочів української історичної думки, як професор В’ячеслав Липинський (1882-1931) та академік Михайло Грушевський (1866-1934). Ці два всесвітньовизнані історіософи говорили про майбутню Велику Україну, опираючись на багаточисленні наукові джерела, на весь існуючий історичний досвід людства. Їх щонайменше можна звинуватити у самолюбуванні чи антинаукових домислах у питанні щодо призначення України у світовому історичному процесі.



"Найглибшою основою буття нашої нацiї, - писав В.Липинський, - є дана нам од Бога iсторична мiсiя, вiд сповнювання якої залежить iснування України як нацiї, як держави, як чогось реального, конкретного - чогось, що має свою душу, оправдання свого окремого, iндивiдуального буття.

Вiд дня наших народин йде на землi нашiй перехрещування впливiв Сходу i Заходу: двох вiдмiнних культур, свiтоглядiв, понять i цивiлiзацiй. З взаємним себе поборюванням цих впливiв пiд гаслами повного винищення одного або другого пов'язанi всi перiоди нашої руїни; з їх гармонійним сполучуванням пов'язанi перiоди нашого розквiту, нашого iснування як окремої, що має власну iндивiдуальнiсть нацiї. Оцим iсторичним, реальним i дотикальним (осязаємим) досвiдом Бог вказує нашiй свiдомостi духовий шлях наш, якого не можна розумово в параграфах сформулювати, але який iнстинктивно кожний з нас може вiдчувати, в нього вiрити i по ньому зi всiєю твердiстю вiри йти.

Коли говорити про цей шлях гармонiйного сполучування Сходу i Заходу в релiгiйних справах, то в ньому є двi цiлi, яких в iсторiї, в часi, не слiд змiшувати, щоб не збитись зi шляху i не заблудити.

Одна - це з'єднання церков, iншими словами абсолют: кiнцеве завершення шляху. Воно переростає сили i можливостi не тiльки нашої нацiї, але, можливо, навiть усiх християнських нацiй разом узятих. "Здiйснення цiєї сполуки, - каже в своїй останнiй Енциклiцi з цього приводу папа Пiй XI (цитую за "Нивою", ч.11-12, падолист-грудень, р.1923), - станеться не людською радою, тiльки добротою одного Бога". "Тому, що ця згода всiх народiв у вселенськiй єдностi буде передовсiм Божим дiлом, то треба її шукати при помочi i охоронi Божiй", - каже далi Енциклiка i папа вказує вiрним шлях до цього: любов i молитву.

I не тiльки як римо-католик, але i як українець, думаю, що бажання здiйснити цю цiль нашими українськими силами, бажання сполучити "людською радою" в одну - захiдну чи схiдну - церкву всiх православних i всiх католикiв на Українi, треба вважати грiховною гордiстю та загонистiстю людською, якої вже стiльки було в нашiй iсторiї i яка тiльки боротьбою, ще бiльшим роз'єднанням i в кiнцi нашою нацiональною руїною кiнчалася та все мусить кiнчатися. (Особливо, коли до цiєї "ради людської" в справах духовних додати ще мотиви матеріальні, політичні і почати блюзнірсько надуживати "дiла Божого" для "скрiплення - наприклад - впливiв" унiатських галицьких нацiональних демократiв "на Волинi" або навпаки: православних есерiв чи есерiв "в Галичинi").

Друга цiль - це саме тiльки змагання до єдностi мiж Сходом i Заходом, зокрема в сферi релiгiйнiй: змагання до єдностi церков. Iнакше кажучи: рух по нашому шляху не вiд кiнця, а вiд основи. В цьому змаганнi - а не в переростаючiм нашi сили його закiнченнi - i є наше покликання; в ньому захована духова суть нашого нацiонального iснування, його живчик, ритм i динамiка. Маючи в своїй нацiї i Схiд, i Захiд, i одну, i другу церкву, i один та другий - то цi, то iншi форми приймаючий i сам в собi непереможний iсторичний напрям, ми мусимо, коли хочемо бути нацiєю, цi два напрями пiд гаслом єдностi та нашої нацiональної iндивiдуальностi в собi весь час гармонiзувати. Без такої гармонiзацiї ми гинемо як нацiя: пiдпадаєм - не завойованi нiколи чужою зброєю, а завжди власним внутрiшнiм розкладом пiд впливи то схiдної Москви, то захiдної Польщi. Гинемо, покаранi за невиконування того завдання, яке дано тiльки нам, бо цi двi нашi, загарбуючi нас у часах слабкостi нашої душi, сусiдки - одна по своїй схiдноправославнiй, а друга по своїй захiднокатолицькiй ексклюзивностi - його виконати не в силi.

Отже, щоб бути українцями i щоб була Україна, держiмся кожний своїх традицiйних основ, своїх коренiв, а одночасно на грунтi цієї своєї традицiї, кожний в органiзацiї своєї церкви i на грунтi своєї традицiйної культури, змагаймо до гармонiйного наближення себе до наших землякiв другої церкви, другої культури. Iншими словами, не перетягуймо їх силомiць до себе, а себе наближаймо до них" [91,с.49-51].

Михайло Грушевський, говорячи про відродження незалежної української держави, як інтуїтивно, так і на підставі солідного наукового багажу, наголошував: "Для того, щоб дати з України свiтовi ще одну мiщанську республiку, хоч би й демократичну, по правдi, не варто було стiльки труда й заходiв. Для того тiльки, щоб пiдняти добробут нашого народу й дати йому кращу матерiальну культуру, шкода тієї кровi й жертв, котрi зроблено для визволення України - i ще муситься робити довго i довго для закрiплення й забезпечення її полiтичних та соцiальних здобуткiв. Найкращi сини нашого народу, цвiт i надiя його покладали голови - i покладатимуть їх iще для того, щоб дати щось дiйсно цiнне своєму народовi - i в нiм людству взагалi...

I от почуття тих великих, я скажу - моральних вартостей, - не чисто iнтелектуальних, тим менше виключно матерiальних, а моральних, чи морально-соцiальних, якi має здiйснити Україна в своїм життi, щоб внести їх у життя людства, повинно бути провiдною iдеєю, яка мусить запанувати над розумом, чуттям i уявою нашого громадянства, нашої молодi, пiдростаючих поколiнь, щоб стати незайманою власнiстю нашого народу - я вживаю тут се слово в значеннi суми всiх громадян України, щоб воно стало його релiгiєю, його найвищим добром, для котрого вiн живе й iснує. Се повинна зробити преса, література, школа, мистецтво. Тiльки тодi буде наше завдання досягнене, коли буде здiйснене се!

Обставини так склались, що великi завдання i досягнення стали для нас можливi, що ми можемо творити не тiльки свобiдну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територiєю, чи багатством, чи пануванням над iншими, а велику отими соцiально-моральними вартостями, про котрi я сказав. Сеї величi я їй бажаю й прагну, iншої - iмперiалiстичної, чи мiлiтаристичної - не хочу нiтрохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітаристичної, й культурно-інтелектуальної, то для того тiльки, щоб була вповнi досягнена й забезпечена можливiсть того морально-соцiального розвитку, про котрий я говорив" [42,с.164-165].

Особливо знаменним на дослідження, що з історичного чи духовно-історичного аспекту розкривають призначення України у світі, виявився 1995 рiк, у якому побачили свiт неординарнi, воiстину епохальнi працi кандидата фiлософських наук Олексія Братка-Кутинського (1926-1993) "Феномен України" [19] та доктора економiчних наук, професора Юрія Канигiна "Шлях арiїв: Україна в духовнiй iсторiї людства". Якщо О.Братко-Кутинський в цілому обгрунтував пiдстави й передумови духовно-iсторичного компонента, то Ю.Канигiн розкрив саму його суть. Лаконічно охарактеризуємо її словами автора: "Українцi, як i семіти, - незвичайний народ. Це ступiнь, вiрнiше п'ята генерацiя, "наскрiзного", який проходить через усю iсторiю, арiйського гiперетносу, що послiдовно реалiзовувався у кiмерiйцях, скiфах, сарматах, русичах (Київська Русь), галичанах (вiд котрих пiшла Україна пiсля монголiв). Арiї та семiти мають знаковi системи, якi символiзують "наскрiзне" начало всесвiтньої духовної iсторiї.

В основi бiологiчної еволюцiї лежить взаємодiя чоловiчого i жiночого начал. В основi iсторичної еволюцiї - теж саме... Арiї виконували складну й вiдповiдальну мiсiю - пiдготовляли середовище для сприйняття науки Ісуса Христа. Християнське вiровизнання-свiтобачення потребувало попередньої цивiлiзованої мiсiї, пiдготовки свiту в духовному, моральному, етичному, полiтичному та економiчному планах..." [202,с.99-100].

До речi, у 19-20 числi культурологiчного альманаху "Хронiка-2000" наш земляк, уродженець м.Збаража, народний депутат України 1990-1994 рр., а сьогоднi - керiвник програми "Прапор України на вершинах свiту" Iван Валеня наголошує: "Минулого року пiд час чергової експедицiї ми були у Тiбетi - автономному районi Китаю. На висотi Тiбетського плато (5000 м), де пасуться вiвцi та яки, ми зустрiчали тiбетських жiнок, в одязi яких багато схожого з одягом карпатських українцiв. А одна випадкова зустрiч з ламою дала менi пiдставу думати, що автор книги "Шлях арiїв" Ю.Канигiн має рацiю, розповiдаючи про минуле i майбутнє України. Пiсля таких зустрiчей складається враження, що за межами нашої держави знають нашу давню iсторiю краще, нiж ми в Українi".

Гармонійно доповнимо нашу розвiдку богословським чи теологiчним аспектом, який тiсно пов'язаний зі щойно розглянутим духовно-iсторичним. Найбiльш грунтовним у цьому плані є дослiдження вiдомого богослова о. доктора Iвана Ортинського "Хрищення, Хрест та Харизма Украни" [118], яке, у свою чергу, розвиває богословські та iсторiософськi прозрiння нашого земляка - греко-католицького священика о. Василя Мельника-Лiмниченка (1899-1949). Цей український духовний хрестоносець, котрий протягом 1923-1944 рр. сiяв зерна Любовi й Добра на Тернопiллi, 1949 р. у творi "Пiсланництво українського народу" пророче запрограмував: "... деякi нашi люди з релiгiйними заложеннями в своїй душi, люди, що їх життя - це сплет природних та наприродних чинникiв iснування, шукають смислу й сенсу в тому, що дiється на їх рiдних землях. Вони хотiли би збагнути, куди Бог веде їх нарiд? Вони хотiли би пiзнати, куди прокладений цей скривавлений шлях, що ним iде їх нарiд? Вони хотiли би докладно усвiдомити собi, яке пiсланництво їх народу є iсторичне, Богом призначене, вiд Бога? Перше твердження, яке ставимо при розв'язцi цього питання, те, що український нарiд з самої своєї природи найбiльш релiгiйний, найбiльш християнський нарiд мiж усiма слов'янами. Його минуле позначене предовгою боротьбою з рiзними схiдними наїзниками й захiдними загарбниками. Вони нищили не тiльки матерiальнi, але й духовнi добра його життя. А все-таки, коли справедливо оцiнимо його природну доброту, його сердечнiсть i гостиннiсть, його щирiсть та людянiсть, мусимо безсторонньо визнати, що поза двома-трьома меншими народами справжнiми слов'янами залишилися тiльки українцi. I, не зважаючи на те, що цi слов'янськi народи мають багато добрих прикмет, а український нарiд, опрiч добрих, має багато лихих прикмет, є рiччю понад усякий сумнiв певною, що найбiльш природно добрим слов'янським народом є український нарiд. Глибока безпосереднiсть, щирiсть i сердечнiсть, людянiсть та гостиннiсть, природна доброта роблять його найбiльш християнським народом помiж слов'янами. Та не тiльки мiж слов'янами.

Бо, незважаючи на жахливi церковнi й релiгiйнi спустошення в Українi, правдивий християнiзм, дух справжнього християнiзму, дух Христової благовiстi, євангельський дух в народi не загинув. Що бiльше. Цей дух в останнiх десятилiттях навiть без церковної органiзацiї там не гiрший, нiж у Захiднiй Європi, де дiє могутня церковна органiзацiя. Цей стан є вислiдом природних дарувань народу. Вiн не є заслугою самого народу, а все-таки вiн є фактом. Але фактом є й те, що культ фабричних коминiв i машин в багатьох випадках усунув з життя Європи релiгiйну поставу людини до свiту. Винаходи стали там модерними чудами. Братерство найвиразнiше проявляється там не в церковних братствах, а в соцiалiстичних конфедерацiях. Наука стала вiрою захiдно-європейського чоловiка, мистецтво - релiгiєю, мода - обрядом, опiнiя - каноном, релiгiйна мораль - сукупнiстю звичаїв, безпосереднiсть - зацофанiстю, любов - конвенансом, а прощення - лукавством особистої й полiтичної дипломатiї. Європа страшенно споганiзована. Найгiрше те, що поганськi впливи матерiалiстичного нового часу вдерлися в життя широких мас i стали панiвною силою їх життя. I тодi, коли основна маса нашого народу на рiдних землях замкнулася сама в собi, виконуючи поневолi накази поганської накиненої верхiвки, основнi маси захiдно-європейських народiв впродовж цiлого останнього столiття захоплювалися неопоганськими iдеями.

Романськi й германськi народи прожертi бацилами марксизму. А марксизм, що вже сто лiт прожирає людство, - батько комунiзму. Це одна з найвиразнiших форм неопоганства. Це революцiйний месiянiзм людини, що пiрвала всякi зв'язки з надприродою, а всю свою надiю повернула тiльки на природу й матерiю. I щойно тодi, коли вiдпад людини вiд надприроди заманiфестував себе такими жахiттями, якi свiт побачив у методах гiтлерiвської Нiмеччини, мiж верховними людьми на Заходi запанувала тривога. Але цiєї тривоги ще й сьогоднi немає в них при розглядi вiдносин, що запанували в Схiднiй Європi. Бо тi вiдносини цiкавлять їх тiльки з полiтичного погляду. I поки не надто заторкають їх особистих iнтересiв...

Та все це, бодай поки що, не змiнює жалюгiдного стану християнської справи в Захiднiй Європi. Бо в нiй життя людини таки щораз бiльше поганiзується!

В тому ж самому часi життя української людини, споганiзоване насиллям большевицької державної системи, християнiзується. Воно християнiзується самою природою цiєї людини, безпосереднiстю життєвих виявiв, щирiстю, сердечнiстю, гостиннiстю, добротою! Бо природа української, а, зокрема, схiдно-української людини наскрiзь добра, наскрiзь християнська, тодi, коли природу захiдно-європейської людини технiка, машини, однобiчна цивiлiзацiя й культура вивiтрила з усього, що християнськiй людинi найбiльш питоме.

I ось тут, в усiй своїй повнотi, виринає перед нами пiсланництво української нацiї, - наголошує о.Василь Мельник-Лімниченко: "Вiдродити справжнiй християнiзм у Європi! Привернути йому таке духовне обличчя, яке вiн мав у перших десятилiттях i столiттях нашої ери! Очистити його вiд намулу матерiалiстичної повенi нових часiв! Визволити його з-пiд надвлади технократiї безпосереднiстю природних виявiв життя!"

Бо хто ж краще потрапить привернути християнiзмовi духовне обличчя з часiв перших християн, як не тi, що пережили релiгiйнi гонiння, жорстокiшi вiд Неронових, та самi на собi випробували пекельний досвiд страшного демона свiту?

Хто очистить життя з матерiалiстичного намулу, як не тi, що втратили все, що мали, та обернулися в найубогiшi iстоти свiту? Та ж їм не вiльно було мати нi власного майна, нi власної волi, нi власної думки, нi свого власного переконання.

Хто стане мiцнiшим подвижником руху проти всяких технократiй i машиннопоклонних матерiалiстiв, як не тi, що їх державнi механiки обернули були в манiсiнькi колiсцятка державних i суспiльних машин, що стали молохами життя?

У великому горю, що пiд цей час зустрiло українську нацiю, ми часто не в силi усвiдомити собi наше велике iсторичне пiсланництво. Нас просто вражає великiсть цiєї думки та iдеї. А нераз i малодушнiсть, що причаїлася на днi нашої душi, не дає нам спромоги прийняти цю iдею. Але iсторичний розвиток подiй з неминучою конечнiстю приведе нас перед цю пiсланничу iдею.

I наш нарiд, що йому безбожники в несамовитий спосiб видирали з душi Бога, нарiд, що його матерiалiсти обернули в жебрака, нарiд, якому атеїсти понищили життя, нарiд, що втратив був усе, крiм християнських засад життя, з власної глибокої покори, з безмiрного убожества заблистить безпосереднiстю своїх життєвих виявiв i стане окличником вiдродин справжнього християнiзму в Європi" [101,с.123-127].

Розвиваючи й поглиблюючи думки о.Василя Мельника-Лiмниченка, о. д-р Iван Ортинський у жахливих терпiннях українцiв вбачає оте суттєве, "в якому криється справжнiй сенс правдивого християнського буття, а тим-то й глибина дiйсного пiсланництва, до якого Любов Божа запрошує як кожну поодиноку людину, так i народи". Через призму такого пiдходу трагiчна доля України не є вже жахливою трагедією, а особливим покликанням. "Вона, - наголошує далi о.Iван Ортинський, - являється надзвичайним знаком християнства, яке знаходить саме в Українi свiй властивий смисл, змiст та здiйснення. Український народ не розiйшовся зi своїм завданням. Дарма, що пiсланництво, яке очiкувалось вiд України та яке зовсiм iнакше виявилося, виконано набагато краще, нiж сподiвалось. Українцi, на яких римськi папи, вселенське християнство поклали свої найкращi надiї, не розчарували.

Свiт, а зокрема свiт, до якого приковано Україну, не можна змiнити галасом розгуляної вулицi чи манiпуляцiєю зловiщої та вбивчої пропаганди. Щоб вибитись з вiкової логiки зла, яке наводить чорнi грози лихолiть та нещасть, треба якогось надзвичайного почину, якоїсь вищої допомоги, Божого чуда. Ми вiримо, що саме український народ, який, хоча вiн нам вбачається на бездорiжжi долi i на межi свого iснування, є приречений стати тим чудом. Український народ не розминувся зi своїм покликанням i проти всякої надiї зовнiшнiх виглядiв сповнює своє завдання.

Український народ був у станi перенести горе своєї трагiчної долi, бачивши в глибинi його християнської свiдомостi хрест, що випромiнює райдугу воскресення, дарма що витлумачення шляхiв хресної дороги йому не дано.

Iсторичний скривавлений шлях, що ним iде український народ у вiки - це шлях, приречений Богом для творiння, це був i царственний шлях самого Христа на Голготу. Бог мне українську нацiональну субстанцiю раменами iсторичних трагiзмiв не надаремно. Якщо життя численних поколiнь українського народу зумовлене важкими досвiдами i пробами, то це тому, що Бог хоче викресати з нас полум'янi вогнi й пожежi духа. Вiн хоче з українського безсилля викресати полум'яну мiць життя, вкорiненого в Бозi.

Кров українських мученикiв, що гинули та гинуть у безприкладнiй в iсторiї боротьбi українського духа з шаленими iдеологiями нашого часу - це запорука творчої й апостольської живучости України.



Бог, який провадить iсторiю людськими руками, iнодi найбiльш незугарними, зберiг понад усi загрози та грози український народ, аби дати йому те пiсланництво, яке невiддiльне вiд тернистого вiнця. Бож на якомусь рiвнi вiдчуття жеврiє в українському народi переконання, що Україна має багато до сказання свiтовi. Українцям ясно, що завдання, яке Боже Провидiння поклало їм на плече, не завершене. Хоча це може здатися дивним та малозрозумiлим, але саме тепер, коли Україна стоїть у тiнi своєї трагiчної долi, їй призначено сповнити вагоме доручення iсторiї. В годинi, коли українському народовi загрожує цiлковите винародовлення та бiологiчний геноцид, коли йому не дано нiякого права слухати свого сумлiння, аби визнати Бога, i коли в його батькiвщинi немає мiсця для Христа, Україну закликається до надзвичайної, вiдповiдальної ролi.

Проте саме тепер, в агонiї, що не є вмиранням, але боротьбою, крiзь яку пiдiймається веселка надiї, Україна може дати найцiннiшу iнформацiю. У гонитвi за щастям аж нiяк не можна виминати хреста, але, навпаки, брати його серйозно, як шлях до певної та повної щасливости.

Українськi християни свiдомi того, що хрест постає через перехрещення Божої волi з волею людини. Вони вказують, що в життi не йдеться так про визволення вiд небезпек i терпiння, але про вiчнiсть, про остаточне щастя. Вони добре знають, що на цьому шляху боротьби й терпiння приходиться та завжди прийдеться падати. Але вони ще краще знають, що завжди треба мати вiдвагу вставати, щоб мати смiливiсть все наново починати.



Можливiсть усе наново починати, долаючи вiдчай, тривогу, непевнiсть i неспокiй - це Євангелiє. Проте починання, яке нам безперебiйно подає об'явлення Христової Благовiсти, це заклик, спрямований до кожної поодинокої людини. Тому обновлення та перетворення свiту, суспiльства, народiв i людства є насамперед та понад усе внутрiшньою обновою. Революцiя, якої потребує людство, є революцiєю, що збувається всерединi людини. Всi ми, кожний з нас, мусить звернутися до Бога, навернутись, змiнитись. Якщо така революцiя нiколи не припиниться, то всi iншi революцiї стануть зайвими.

Один з вiруючих нашої батькiвщини пише: "Нам треба стати Євангелiєю, тодi змiняться автоматично всi суспiльнi вiдносини". Якщо, отже, основною вимогою такої революцiї є починати вiд себе, аби насамперед себе перетворити, то це означає, водночас, що треба жертвувати собою, а не iншими. Саме те чинить елiта України, добiрна частина українських вiруючих та добровольцiв геройської посвяти. Так постає нова цивiлiзацiя, цивiлiзацiя любови. Нове плем'я України, що гряде в друге тисячолiття свого християнства, стає пересторогою для свiту, аби рiшуче та раз на все вiдкинути нещаснi випадки європейської культури, якими являються марксизм та з ним спорiдненi явища. Воно є закликом до сучасної цивiлiзацiї, що керуючись у пошукуваннi щастя себелюбством і сваволею, зазнає тiльки поразки та падiння вниз, де закiнчує оргiями самознищення.



Ми не пред'являємо заяви, що український народ витерпiв бiльше за других. Ми тiльки, дивлячись на iсторiю українського народу, стверджуємо, що просто дивуємося, як можливо, що цей український народ протягом своєї тисячолiтньої християнської iсторiї змiг так безмiрно терпiти, видержати отi страждання, дерзати, не пiддаватись та проiснувати.

Iстотним, проте, не є саме терпiння, але як сприймається страждання, який смисл йому надається, яке вiдношення до нього. Безперечно, було б побожним переборщенням вважати, що всi українцi завжди переносили терпiння i з християнськими почуттями приймали Божу волю та несли хрест слiдом за Христом. Не всi були святими, iсповiдниками, мучениками та героями. Все ж таки, в обличчi незлiченних свiдчень iсторiї, не слiд заперечувати, що саме дух християнської настанови та християнського вiдчуття супроводжував український народ у його мандрiвцi крiзь вiки та крiзь тяжкi лихолiття безсердечної долi. Не є теж остаточно так важливим, чи така духова постава була менш чи бiльш свiдомою. Є, однак, безсумнiвним, що сила витривалости, аби могти перенести стiльки горя й далi надiятись та боротись, приходила українському народовi тiльки вiд християнської вiри.

Справжнiй християнський рух, що все приймає вiд Бога, все вiд Бога очiкує, у всьому на Бога покладається та в усьому вбачає провiд Божого милосердя, був саме тiєю властивiстю українського народу, яка була основою й рушiйною силою його пiсланництва. Таке християнське переконання дозволяло українському народовi взяти з покорою упокорення, яке iсторiя клала на його плече, вважаючи його за заслужену кару. Український народ погоджується теж зi своїми обмеженнями, беручи їх як волю Божу, яка кожному дає вiдповiдне. Пiд цим оглядом український народ свiтить як одинока зоря помiж месiянiзмами, шовiнiзмами, нацiональними скрайностями та iмперiалiстичними устремлiннями своїх сусiдiв. Не жадоба влади, панування над iншими та користування благами цiєї землi зродила з українцiв авангард християнства й по-справжньому християнської Європи, але уярмлення, приниження i терпiння, яке зродило вимогу таких понять та iдеалiв, як гiднiсть людини, недоторканiсть особи, права людини, особиста вiдповiдальнiсть, свобода, самовiддана вiдвага, солiдарнiсть і спiльнiсть. Цi iдеали були висновком української християнської душi з її побожнiстю, благочестям, вiрою, шуканням Бога, жагою правди, доброзичливiстю, гостиннiстю, дружнiстю та готовнiстю допомогти.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка