Укд 37: 168. 522 (477) ббк 63. 5 (4 Укр) 0 + 74. 03 (4 Укр) к-95 Кухарський В. М. Українці, чи богообрані ми?



Сторінка6/19
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Д е с я т а Господня заповiдь Бiблiї: "Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, анi раба його, анi невiльницi його, анi вола його, анi осла його, анi всього, що є в ближнього твого!" (2 M.20:17).

Теоретична й практична можливiсть порушувати праукраїнцями як десяту, так i усi попереднi Божi заповiдi була зведена до мiнiмуму завдяки надзвичайно високим моральним принципам, одним з найголовнiших серед яких за Господньою рекомендацією була обов'язкова щоденна добровiльна праця на рiднiй землi. I цей факт наголошується вже з перших сторiнок "Велесової книги":


Молили Велеса, отця нашого,

хай потягне в небi комонь Суражiїв,

хай зiйде на нас сурi вiшати, золотi кола вертячи.

То бо сонце наше, яке освiтлює домове нашi,

i перед його лицем блiдне лице вогнищ домашнiх...

Наречемо його iменем Вогнебога i йдемо трудитися,

як i всяк день, молитвою змiцнивши тiло, поївши,

йдемо до полiв наших трудитися,

як боги велiли кожному чоловiковi,

що повинен трудитися на хлiб свiй.

Дажбожi внуки ви, улюбленцi божеськi,

i боги мало не десницi тримають на ралах ваших (c.74).
Поряд з таким виразним опосередкованим натяком щодо змiсту останньої заповiдi Творця, наша пракнига безпосередньо забороняє зазiхати на чужих рабiв (c.75), чужих жiнок (c.103), чужу худобу (c.104) та й загалом навiть думати про збагачення за чужий рахунок, на противагу до грекiв:
Велес бо навчив тих землю орати i зерно сiяти.

Так захотiли тi пращури огнищанами стати i бути землетрудичами.

Говоримо бо, як се мовиться в нашiй землi, а не так, як греки,

жадаючи за рахунок руського народу збагатитись (c.76).
I що важливо наголосити, наші далекi прародичі своєю воiстину божественною гуманнiстю перевершували навiть законопослушних iудеїв. Так, якщо правилом останнiх було, за законом Мойсея, своїх рабiв-одноплемiнникiв вiльно вiдпускати з рабства на початку сьомого року роботи (2 М.21:2), а рабiв з iнших народiв - на початку п'ятдесятого року рабства (3 М.25:54), [215, с.367-369], то праукраїнцi вiдпускали чужинецьких ворогiв-рабiв всього-навсього пiсля десятирiчного термiну працi (рабських же вiдносин серед їхніх одноплемiнникiв взагалi не зафiксовано, а коли вони використовувалися як покарання, то винуватцiв вiддавали в рабство до грекiв - с.122):
А згадаймо, як римськi орли зазнали поразки вiд дiдiв наших у гирлi Дунаю.

Тодi Траян напав на дулiбiв.

I се дiдове нашi пiшли на легiони i розтрощили їх.

I те було за триста лiт до нашого часу.

I сеє маємо тримати в пам'ятi...

I се згадаймо, як Траян був дiдами нашими розтрощений,

i легiони полону брали були до полiв наших,

i там трудилися на нас десять лiт i одпущенi були од нас (c.118).
Понад те, на сторінках "Велесової книги" читаємо про те, що нашi пращури, перебуваючи в духовному єднаннi iз Всевишнiм, прославляючи Його у молитвах, пiснях i танцях, усвiдомлюють ницiсть рабства та вирiшують вiдпустити рабiв-чужинцiв, незалежно вiд того, чи вiдпрацювали вони десятирiчний строк, чи нi:
Слава Боговi нашому!

То бо скорбить серце наше.

I се одречемось од злих дiянь наших

i прилучимося до добра.

Се бо рабiв вiдпустимо, обнiмемось

i скажемо, се зробивши, - се бо нас знаєте:

як розумом усвiдомили, так i подбали, як умiємо.

А се таємниця велика, як i Сварог (c.97).
"Дiйсно, наведенi "Велесовою книгою" факти поведiнки праукраїнцiв, їхнi моральнi принципи не поступалися десятьом Господнiм заповiдям Бiблiї, - погодиться опонент. - Але вiдомо, що цi десять заповiдей Iсус Христос звiв до двох фундаментальних методологiчних принципiв християнства: "Люби Господа Бога свого всiм серцем своїм, i всiєю душею своєю, i всiєю своєю думкою" та "Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт.22:37-40). Чи не спостерiгається чогось подiбного і у "Велесовiй книзi"?"

Пiсля такої, на перший погляд, несподiвано високогуманної свiтоглядної концепцiї наших прародичiв, мабуть, вже не буде дивиною той факт, що щось подiбне подає i "Велесова книга". Проте два методологiчних фундаментальних моральних принципи, аналогiчнi до християнських, постають тут, на вiдмiну вiд Бiблiї, дещо у зашифрованому виглядi:


Се мовив Ору Сварог наш: "Як мої творiння створив вас од перст моїх.

I хай буде сказано, що ви - сини Творця, i поводьтеся як сини Творця.

I будете як дiти мої, i Дажбо буде Отець ваш.

Того мусите слухатись, i той вам скаже, що маєте дiяти,

i як мовить, так i творiть...

I те боги вам мовлять i дали Орiєвi заповiти:

любiть свiт зелений i життєдайний!

I любiть друзiв своїх та будьте мирними мiж родами! (c.112).
Насамперед необхiдно звернути увагу на слова: "...боги вам мовлять i дали Орiєвi заповiти", тобто, мова тут йде про Божi Заповiти праукраїнцям! Оскiльки у "Велесовiй книзi" мови про Божi Заповiти бiльше нiде не ведеться, то це надає незаперечнi пiдстави вважати згаданi вiршi найвагомiшими словами - Божими словами - нашої пракниги, спрямованi як наука до нащадкiв!

Тепер перейдемо до конкретного змiсту цих Божих Заповiтiв. Зрозумiло, що звернення "...любiть друзiв своїх та будьте мирними мiж родами" за змiстом дуже близько перегукується зi словами Христа: "Люби свого ближнього, як самого себе" i додаткових коментарiв не потребує. Що ж до слiв "...любiть свiт зелений i життєдайний", то, на перший погляд, їх важко ототожнити з Христовими словами: "Люби Господа Бога свого..." Але не варто поспiшати iз категоричними висновками. Ще у стародавньому Апокрифi вiд Филипа мiститься надзвичайної проникливостi думка: "Iстина не прийшла в цей свiт оголеною, але вона прийшла у символах та образах. Вiн не отримає її по-iншому" [222, с.67]. I сама ж таки "Велесова книга" розшифровує символiчне трактування термiну "свiт" у словосполученнi "...любiть свiт зелений i життєдайний":


А i то всякий день звертаємо погляд свiй на богiв, якi є свiт,

його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та iншими iменами (c.78).
Отже, на пiдставi слiв, що "боги є свiт", пам'ятаючи, що пiд термiном "боги" нашi пращури мали на увазi Сварога, Дажбога (з Його багатьма iменами) та Велеса, маємо достатньо пiдстав дещо перефразувати найважливiшi слова Всевишнього iз 25-ої дощечки книги:
I те боги вам мовлять i дали Орiєвi заповiти:

любiть Господа Бога свого життєдайного

i любiть друзiв своїх та будьте мирними мiж родами!
Доводити, що цi два Божi Заповiти за змiстом абсолютно вiдповiдають двом найголовнiшим Заповiдям Господнього Закону, мовлених вустами Божого Сина (Мт.22:37-40), тепер, очевидно, вже немає потреби.

"Неймовiрно!" - зачудовано промовить опонент, а якщо i не висловиться так, то, принаймнi, подумає про себе.

I це далеко не повний перелiк паралелей, якi можна проводити мiж змiстом тексту "Велесової книги" й Бiблiєю щодо концептуальних питань свiтобудови та моральних принципiв спiвжиття. Крiм вже наведених прикладiв, з яких ми довiдалися, що праукраїнцi вiрували в триєдиного Господа - Триглава, вiрили у безсмертя душi, у загробне життя людського духу в Раю пiсля смертi фiзичного тiла, у реальний кiнець теперішнього грiховного віку і заміну його досконалішим майбутнім, iнтуїтивно вiдчували могутню силу життєдайної води для провадження праведного життя (щось на зразок християнського водного хрищення?), можна ще згадати такi вагомi аналогiї, як Боже повелiння "ходити прямо, а не криво" (c.82), "творити добро" (c.73), "одсiкти старе (грiховне. - В.К.) життя од нового" (c.88), розумiння укрiплюючої ролi випробовувань на нелегкiй життєвiй нивi (c.83), шкiдливостi чаклування (c.94), знання головних устоїв Небесного Царства (c.114) та ще багато чого цiкавого. Зрештою, вiримо, що системнi дослiдження нашої безцiнної релiквiї - "Велесової книги", загалом нашої справжньої, а не сфальсифiкованої iсторiї, - лише розпочинаються.

Оглядаючись на все мовлене, мимоволi пригадуються слова вiдомого мислителя: "Складеш народу добре iм'я i вiн житиме згiдно з ним!"

Українському народовi не потрiбно складати доброго iменi. Вiн мав його з незапам'ятнних часiв, а християнство зробило його незнищенним. Тепер воно - у нашому серцi, у наших генах! Варто лише струсонути з свого доброго імені бруд та облуду чужинських свiтоглядних стереотипiв, сформованих дипломованими лакеями рiзноманiтних iмперiй, з гідністю розправити плечi i почати жити (а не iснувати) за тими моральними принципами, якi вiками сповiдували нашi побожнi пращури. I тодi благодать нашого Небесного Батька нiколи бiльше не вiдступиться вiд багатостраждального вкраїнського народу, а нашi безсмертнi душi навiки поєднаються з Вiчнiстю-Абсолютом нашого люблячого Творця...


Y. Факти єдинобожжя слов'ян
5.1. Обережно - фальсифікація
"Наведенi факти дiйсно вражаючi, - частково погодиться опонент. - Але ж вони суперечать усталеним стереотипам, якi столiттями формували суспiльну свiдомiсть щодо праукраїнцiв як темних i затурканих язичникiв, ледве не демонопоклонникiв. Наприклад, неодноразово цитований Вами професор I.Огiєнко у своїй вiдомiй працi "Дохристиянськi вiрування українського народу", наголошуючи, що "всi свiдчення говорять про слов'ян як про многобожникiв", зокрема, писав: "Грецький iсторик VI в. Прокопiй у своєму творi "про Готську вiйну" (III. 14) розповiдає, що слов'яни, "як хто має перед собою видиму смерть чи в недузi, чи на вiйнi, то складає обiтницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву боговi, i як спасеться, приносить у жертву обiцяне, та й думає, що то тiєю жертвою спас собi життя. Вони почитають рiчки, нiмф i деякi iншi божества-демони (гр. δάίμου), приносять їм у жертву все, i з тих жертов ворожать собi" [102,с.162].

Запитання надзвичайно складне i потребує багатопланової вiдповiдi.

По-перше, думки вельмишановного професора не тiльки були цитованi в нашому дослiдженнi, але й ще неодноразово будуть наводитися як надзвичайно авторитетнi. Бiблiя стверджує, що "нема праведного анi одного" (Рим.3:10), а тому кожнiй смертнiй людинi, в тому числi й визнаному авторитетовi, властиво iнколи помилятися, i з цього не варто робити трагедiї.

По-друге, якщо вже бути точним, то наведена Вами перша цитата вирвана iз контексту твердження, яке аж нiяк не можна назвати абсолютно однозначним. До честi I.Огiєнка, вiн висловився буквально так: "В науцi остаточно не встановлено, чи слов'яни мали розумiння Єдиного Бога, бо всi свiдчення говорять про них як про многобожникiв". Понад те, читаючи далi цi самi свiдчення - Прокопiя, Гельмольда, Iпатiївського лiтопису, дослiдника А.Фамiнцина, з подивом констатуємо, що усi вони, без винятку, свiдчать на користь Єдиного Бога слов'ян, а не на панування многобожжя серед них! [102,с.95]. Що це – небажання погрiшити проти iстини, з одного боку, i неможливiсть вийти з наїждженої колiї стереотипiв свого часу й, найперше, - свого сану - з iншого?..

По-третє, пильнiше приглянемось тепер до вищезгаданих слiв грецького iсторика Прокопiя, але у викладi "батька української iсторiї" М.Грушевського: "Вони (слов'яни й анти) признають владикою всiх єдиного бога, що посилає блискавку. Жертвують йому коров та всяку иншу жертву. Якоїсь фатальної долi, котра б мала силу над людьми, вони не признають: коли хтось бачить перед собою видиму смерть, чи в хоробi чи на вiйнi, вiн обiцює за своє життє жертву богови, якщо не пропаде, i спасшися, жертвує обiцяне та й думає, що тiєю жертвою спас собi життє. Шанують (курсив наш. - В.К.) рiчки, нiмф та деякi iньшi божества (δάίμονίά), жертвують їм усячину, i з тих жертв ворожать собi" [41,с.14].

Порiвнюючи дослiвно слова Прокопiя у викладi М.Грушевського та I.Огiєнка, змушенi констатувати факт: вельми ймовірно маємо справу з вiдвертою фальсифiкацiєю. А ось складовi компоненти, помiтнi на 162-й сторiнцi цитованої Вами працi I.Огiєнка:

- у текстi I.Огiєнка, незважаючи на те, що вiн веде мову про жертви, вiдсутнє перше речення думки Прокопiя: "Єдиного бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всiх i жертвують йому коров i всяку жертву", без якого загальний контекст написаного змiнює свiй змiст на протилежний: вiд монотеїзму до полiтеїзму;

- термiн "шанують" замiнено на "почитають", що посилює згадану трансформацiю загального контексту, адже мiж змiстом понять "почитання" i "пошанування" в теологiї величезна вiдмiннiсть;

- додання до слова "божества" прикладки "демони" цiлком завершує процес пiдробки, виставляючи вiрування праукраїнцiв у досить непривабливому свiтлi (δάίμονίά - з грецької перекладається як "божественна, надприродна сила, божество, дух; у Новому Заповiтi - злий дух, бiс" [190,с.282].

Така фальсифiкацiя, очевидно, потрiбна була для пiдсилення концепцiї працi "Дохристиянськi вiрування українського народу", що нiбито серед наших пращурiв панував полiтеїзм, а не монотеїзм, i лише завдяки християнству наш народ навернувся до останнього.

Але заради справедливостi варто зауважити, що в iншому творi I.Огiєнка чiтко прослiдковується абсолютно протилежний наведеному концептуальний пiдхiд, який, завдяки останнiм вiдкриттям науки, зокрема й "Велесової книги", вкотре вказує на всесвiтнього масштабу значущiсть науково-теологiчного доробку українського подвижника. "Ми дуже мало знаємо про стару українську вiру, - наголошував вiн у книзi "Українська церква", - ту вiру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Вiру цю наше духовенство пiзнiше погордливо назвало "язичеством", поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дiйшли в той час, скажiмо, поляни, нашi давнi предки (наприклад, обопiльнi їхнi вiдносини, шанування гостей, спосiб оженiння i т.п.), треба сказати, що стара українська вiра не була вже такою "язичеською", як її звичайно малюють. На жаль, наука мало зробила, щоб виявити реальнiше стару українську вiру в її цiлiсностi. Причиною цього було те, що прямих джерел для вивчення давньої української вiри маємо дуже мало - це декiлька чужоземних звiсток, наприклад, грецьких з VI вiку по Христi починаючи (найдавнiша - звiстка грецького iсторика VI в. Прокопiя), та принагiднi згадки деяких власних пам'яток. Але зате для вивчення старої української вiри маємо бездонне й надзвичайно цiнне своє джерело, джерело, що доступне для вивчення й сьогоднi: це залишки колись величного селянського побутового обряду. На жаль, з пункту релiгiйного цей побут вивчений дуже мало.

Предки нашi в дохристиянську добу стикалися з багатьма рiзними вiрами, які помiтно вiдбилися на їх власнiй вiрi; це були: християнство, iудаїзм, iслам та iн. Певне, дякуючи цим впливам, уже нашi предки дiйшли до розумiння одного Бога; а що це справдi так, про це виразно свiдчить згаданий вище грецький iсторик VI вiку по Христi Прокопiй, який пише про наших предкiв, що вони "визнають владикою всiх єдиного Бога, що посилає блискавку; в жертву йому приносять корiв або iншу жертву". Це був Бог-Сонце, або Сварог, батько Даждьбога. Вiра наших предкiв надзвичайно близько стикалася з навколишньою природою, була до неї мiцно пристосована й вiд неї залежала; вiра ця вiдлилася в цiкавий релiгiйний догматичний календар: свята святкувалися залежно вiд стану природи та вiд польової чи iншої роботи. Пiзнiше християнство, що було заведене в нас, мало змiнило цей календар - християнство надало йому тiльки нових рис та назв, а сам релiгiйний круг, зв'язаний з природою та взагалi з оточенням, залишився незмiненим аж до нашого часу. Тисячу рокiв християнське духовенство вело завзяту боротьбу проти старої української вiри як проти "язичества", дещо з нього справдi викорiнило, але значна частина старої вiри так i лишилася, перебравшись тiльки в християнськi шати.

Але нова вiра - християнство - вперто й завзято все сунулась та сунулась по Європi. Християнство не ширилось саме - воно йшло в парi з культурою грецькою i римською; прийняти християнство тодi означало те саме, що прийняти й греко-римську культуру. А культура ця була блискуча та приваблива - до неї горнулися рiзнi народи, як метелики на огонь..." [116,с.31-33].

По-четверте, наведений попереднiй приклад став частковим проявом загальної полiтики багатьох представників християнської релiгiї, нерiдко пiдтримуваної державними iнститутами, спрямованої на усiляке очорнення свого попередника - так званого язичництва. Не можна не погодитися, у зв'язку з цим, iз думкою Сергія Лiсного щодо нашої малообiзнаностi у питаннях власної історіософії. "Причина зрозумiла, - без кон'юнктурної запопадливостi пише вчений, - хоча говорити про неї i не зовсiм приємно - тиск християнської церкви. Православна церква столiттями намагалася замовчувати суть та значення руського язичництва. Понад те, вона замовчувала й те, що боротьба, мiж язичницькою i християнською релiгiями не була настiльки короткотривалою та непереможною, як це видається. Багато що з язичницьких обрядiв виявилось нездоланним. Православна церква, щоби перемогти, повинна була багато дечого прийняти, одягти у свої форми, а отже, пiти на компромiс.

Говорити про язичництво, навiть просто згадувати про нього вважалося грiхом, а тим часом в оригiнальнiй релiгiї древнiх русiв не було нiчого такого, чого ми могли би соромитись. Iз часу панування на Русi християнства минуло майже 1000 рокiв. Тому пора вже поглянути на наше язичництво тверезим поглядом i вiддати йому належне. Про яке-небудь суперництво з християнством тепер не може бути й мови" [210,с.240].

"Просто дивно, що теолог називає такi факти, - здивується опонент, - факти, якi вiн мав би всiляко замовчувати та спростовувати".

Повторимо, що св. апостол Iоан наголошує: "Усяка неправда – то грiх!" I, мабуть, тут краще не скажеш, анiж сказав Олександр Домбровський: "Iсторiя - це вчителька життя, вона криє в собi великi скарби досвiду; але й життя є вчителем iсторiї. Людина живе, на її очах вiдбуваються змiни державних устроїв, полiтичних та iсторичних явищ взагалi, коли шляхом поступового розвитку, коли нагально. I те все спричиняється до пiзнання iсторiї не лише в теорiї, а й на практицi. Провiдною зiркою у тих дослiдах мусить бути iсторична правда. Чи добре, чи зле - все повинен вiдкрити дослiдник. Коли добре, то на славу, коли зле, то щоби пiзнати, де причина того зла, i щоби на майбутнє те оминути, бо правда все вийде нагору. Ми також не повиннi її боятися, бо ж вона є за нами! I мимоволi пригадуються нам безсмертнi слова, написанi у Великiй Книзi, що принесла добру вiстку: "Пiзнаєте правду, а правда визволить вас!" [47,с.28].

До цих надто актуальних слiв Христа варто додати, що Iсус також надав повелiння Своїм учням: "Iдiть, i навчiть всi народи, христячи їх в Iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа, навчаючи їх зберiгати все те, що Я вам заповiв!" (Мт.28:19-20). Божий Син рекомендував проповiдувати та поширювати Євангелiю з допомогою навчання, науки, а не антигуманних насильства i неправди. У Новому Заповiтi Ви нiде не знайдете мiсця, яке б виправдовувало будь-якi насильницькi дiї, особливо, якщо це стосується розповсюдження Христової науки. Справжня щира вiра, усвiдомлений християнський свiтогляд можуть бути прийнятi лише добровiльно. Це аксiома iстинного християнства. I прикро, що її не завжди визнають. "Iстина нiскiльки не страждає вiд того, що її не визнають", - справедливо зауважив Ф.Шiллер [174], але страждають люди, страждає справа поширення Євангелiї, до якої інколи насторожено ставляться освiченi спiввiтчизники саме через не зовсім християнську поведінку деяких проповiдникiв, через їх безапеляцiйну самовпевненiсть у питаннi монополiї на iстину.
5.2. Монотеїзм слов'ян у дохристиянських розвідках н.е.
"Гаразд, до цiєї проблеми ми ще повернемося, - змiнить тематику дискусiї опонент. - Якщо праукраїнцi все-таки визнавали єдиного Бога й були надзвичайно побожними за своєю природою, про що свiдчать наведенi вище твердження iсторикiв задовго до нашої ери, факти "Велесової книги", то логiчно, що з таким досконалим свiтоглядом вони повиннi постати i в дослiдженнях iсторикiв на початку вже нашої ери - ще до прийняття християнства?"

Цiлком погоджуючись з таким припущенням, звернемося до iсторичних джерел. Насамперед зосередимо увагу на першому томi "Iсторiї України-Руси" академiка М.Грушевського, в котрому зiбранi чи не найбагатшi факти щодо такої актуальної для нас проблеми, але якi чомусь з тих чи iнших причин досi не набули якнайширшого розголосу в суспiльствi i якi в такому разi, окрiм безпосереднього позитивного впливу на свiдомiсть, мали б будити приспану недругами саму генетичну пам'ять українського народу, визволяти його дух вiд летаргiчного сну. В поєднаннi з Євангельською наукою любовi та всепрощення (у системі взаємин "людина - людина") такий непереможний тандем вселенського Добра i Справедливостi змiг би звiльнити наш стражденний народ з вiковiчних тенет духовного рабства i вiдновити втрачений зв'язок з небесним Творцем!

Ми вже згадували, що грецький iсторик VI столiття Прокопiй подав найдавнiшу, за словами М.Грушевського, "класичну вiдомiсть": слов'яни й анти визнавали владикою всiх єдиного Бога, що посилає блискавку. "В цiй многоважнiй звiстцi, - продовжив видатний iсторiософ, - можна зазначити два головнi моменти слов'янської релiгiї: єдиний бог, єдиний владика свiту, з котрим безпосередньо пов'язуються рiзноманiтнi метеорологiчнi явища (як тут блискавка), i разом - численнi дрiбнiшi божества та взагалi надприроднi iстоти, iз другорядним значенням.

Цi звiстки Прокопiя пiдтверджуються iншими свiдоцтвами як про слов'ян загалом, так i спецiально про Русь. Так, нiмецький iсторик XII ст. Гельмольд, оповiдаючи про релiгiю балтiйських слов'ян, каже, що поруч з чисельними другорядними богами визнають вони одного великого, загального, що був заразом спецiально небесним богом (I. 83). Спецiальнi вiдомостi про Русь вказують, що перше мiсце в її культурi займав метеорологiчний бог – владика грому та блискавицi. Цей бог в X-XI вв. на Русi зветься Перуном (лит. Perkunas), богом грому...

У київському лiтописi 1114 р. наведено мiфологiчний уривок з грецького хронографа І.Маляли (бл.491- бл.578) про Гефеста i його сина Гелiоса, й до цього додано пояснення, що Гефест - то Сварог, а Гелiос - "син Сварога, є Дажбог". Пiзнiшi дiатриби проти поганства (вiдомi в кiлькох варiантах XIV в., а основа їх мусить тим самим бути значно старшою) докоряють людям, що вони "огневi моляться, називаючи його Сварожичем". Бог Сварожич вiдомий нам i у балтiйських слов'ян. Iм'я Сварога мало би вказувати, що це був бог неба i свiту: його пов'язують з iнд. svar - небо, сонце, сонячний свiт.

Досить правдоподiбний здогад, що в цьому Сварозi маємо того старого головного, "єдиного бога" творчої сили цiлої природи, що виступає так виразно ще у Прокопiя. Пiзнiше, в мiру того, як рiзнi, найбiльш видатнi прояви цього бога спецiалiзувалися у поглядах поодиноких слов'янських народiв i означались осiбними iменами, цi новi спецiалiзованi прояви в ролi богiв заступали i вiдсували на заднiй план iдею того головного бога. Тому мiж iменами богiв, шанованих на Руси у X в. безпосередньо перед розповсюдженням християнства, ми не стрiчаємо вже Сварога. Натомiсть виступає Перун, бог блискавицi й грому, Хорс-Даждьбог, бог сонця, джерело всякого свiтового добра, Сварожич-огонь та iн.

Та як би не було з iменем, нема непевности, що розвiй мiфологiчних iдей iшов власне отiєю дорогою - вiд "єдиного" бога неба й свiту, спiльного взагалi всiм iндоєвропейським народам, до спецiальних натуралiстичних богiв, якими були Перун, Дажбог-Хорс, Сварожич й iн. - Далi М.Грушевський подав короткий опис кожного iз щойно згаданих богiв, у тому числi й Велеса, i зробив загальний висновок. - Цi фiгури - Перун, Хорс-Даждьбог, Велес, Сварожич - то "боги" у властивому значеннi цього слова. Це були головнi, вищi боги наших предкiв, про котрих можна щось певне сказати. Цi головнi боги до певної мiри були персонiфiкованими...

Окрiм головних "богiв", давнiй слов'янин i русин спецiально бачив у природi навколо себе безлiч другорядних iстот. Не знати, чи не називались вони загальною назвою "бiси" - старим слов'янським словом, що в перекладах заступає грецьке δάίμονίά, i потiм, пiд впливом християнства стало означати злих духiв. Але як би не було з iменем, самий факт iснування в слов'янському свiтоглядi таких нижчих божеств, надлюдських iстот не має найменшої непевности" [39,с.317-323].

З наведеної розвiдки вiдомого iсторика насамперед необхiдно вiдзначити беззаперечне визнання нашими пращурами єдиного Бога - Сварога. I хоча у подальших мiркуваннях вiн гадав, що згодом вiдбулася спецiалiзацiя божеств: Сварог трансформувався у головних богiв - Перуна, Даждьбога-Хорса, Велеса i Сварожича, проте цей факт при наявностi "Велесової книги" зовсiм не надає пiдстав стверджувати, що вiдбувся перехiд праукраїнцiв вiд монотеїстичної вiри до полiтеїстичної. Адже нам тепер вiдомо, що Сварог, Дажбог-Перун-Хорс (Сварожич) i Велес є, на зразок християнської Пресвятої Тройцi, триєдиними Iпостасями єдиного Творця - Триглава мовою "Велесової книги"!

До такої думки щодо єдиного Бога пiдштовхують наступнi пошуки М.Грушевського, пiдтриманi, до речi, й I.Огiєнком [102,с.95-96]: "При умовi Руси (в договорi князя Iгоря. - В.К.) з греками в 944 р. хрещена Русь зобов'язується на зберiгання трактату присяги в київськiй церквi св.Iллi "перед Богом", а Русь нехрещена - "перед Перуном" за такою формулою: "Аби вони (коли не додержать) не мали допомоги нi вiд Бога, нi вiд Перуна, аби не захистилися щитами своїми, аби порубанi були мечами своїми, (побитi були) стрiлами й iншою своєю зброєю, i були невiльниками у цьому вiцi та в майбутньому".

В умовi 971 р. (договорi князя Святослава. - В.К.) на переступника спадає клятва у таких виразах: "Нехай пiдпадем пiд клятву вiд Бога, котрому вiримо, Перуна i Волоса, бога худоби! Нехай будемо золотi як золото (так пожовкнемо) i своєю зброєю нехай будемо посiченi (присяга складалася на золотих окрасах i зброї)"...

На пiдставi наведених вказiвок деякi дослiдники укладали староруську мiфологiчну систему - український Олiмп, подiбний до грецького або германського, - застерiгав видатний учений, i прикро, що до цього застереження не прислухався I.Огiєнко, вибудувавши у роздiлi "Головнi дохристиянськi боги" вищезгаданої працi Олiмп аж iз 20-и надуманих головних богiв! - Але з тим треба бути обережним. Ми не повиннi спускати з ока, що всi цi звiстки походять з пiзнiших часiв вiд книжних людей, що пiдганяли спомини про старих богiв пiд бiблiйнi, чи iсторичнi взiрцi. - I, насамкiнець, великий українець в унiсон з "Велесовою книгою" (щодо другої Господньої заповiдi) розвiяв ще один мiф про нiбито iдолопоклонiння русичiв. - Лiтописець каже, що Володимир поставив у Києвi дерев'яного iдола Перуна iз срiбною головою i золотими вусами; араб iбн-Фадлан оповiдає, що руськi купцi молилися дерев'яним iдолам з вирiзьбленими обличчями, подiбними до людських. Але декотрi дослiдники здогадувалися, що це були новини, якi заводились пiд варязькими впливами; може й так! Принаймнi антропоморфiзм, уявлення про богiв у людськiй формi, не встиг поглибитися перед християнiзацiєю. Це факт характерний i важливий, що ми не знаємо у нас нi однiєї певної богинi, божеськi образи нейтральнi i так само немає жодної певної генеалогiї...

Оцi вiдомостi старих джерел, як бачимо - доволi скупi i розпорошенi, - надзвичайно проникливо пiдсумував М.Грушевський. - Коли їх вийняти з-пiд деяких християнських нашарувань, вони значно збагатять нашi поняття про старий релiгiйний свiтогляд наших предкiв" [41,с.16-19].

Заради справедливостi варто зауважити, що представники офiцiйної християнської Церкви і об'єктивно описували дохристиянську культуру праукраїнцiв. Так, вiдомий український богослов - Архiєпископ бiлоруський Георгiй Кониський (1717-1795) у своїй "Iсторiї Русiв" (хоча авторство його не беззаперечне), подаючи походження слов'ян вiд Яфета, Ноєвого сина, наголошував, що до христителя Володимира "усi слов'яни були Схiдними язичниками, якi признавали єдиного Бога, символом чи житлом котрого вважали сонце, а зброєю - грiм або перун, через що вшановували сонце запалюванням вогню i вкиданням у нього першоплодiв, називаючи цей празник Купайло" [205,с.264].



"I все ж, найдавнiша (з наведених) звiстка щодо дохристиянського монотеїстичного вiровизнання праукраїнцiв датується шостим столiттям нашої ери, - втрутиться опонент. - А як же перiод з I до VI вiкiв н.е.? Невже дана проблема цiлком випала з пiвтисячолiтнього вiдрiзку нашої iсторії?"

Цiкаву розвiдку, яка стосується не пiзнiше I столiття н.е., зробив О.Домбровський, трактуючи розповсюдження монотеїстичного свiтогляду серед наших пращурiв як наслiдок впливу iудаїзму та християнства, на його думку. "В кiнцi динамiчних подiй доби переселення народiв на євразiйських просторах, у вогнi яких опинилася й українська територiя, - пише дослiдник, - на грунтi освiчення i поглибленого iнтелектуалiзму античної доби починає щораз бiльше дiяти вплив монотеїстичної системи релiгiї, пов'язаної зi старозавiтнiм ягвiзмом. Розпорошене по тодiшньому свiтi вiд часiв вавилонської неволi єврейство розсiвало iдеї монотеїзму, а єврейство дiаспори продовжувало це. Наслiдком цього дiючого процесу твориться в античному свiтi своєрiдний тип юдеопаганiзму, а вiдтак юдеохристиянiзму. Цього роду впливи не оминули й античного пiвнiчного Причорномор'я, де почали дiяти громади "визнавцiв найвищого Бога".

На пiдставi археологiчних знахiдок у поставi епiграфiчного матерiалу довiдуємося, що на пiвнiчному побережжi Понту, а саме в Пантикапеї, Горгiппiї й Танаїсi, iснували iудейськi громади, розкиненi в менших групах i в iнших мiсцях. Можна вважати, що найпiзнiше в I столiттi нашої ери, якщо не скорше, античне єврейство стало твердою стопою на територiї пiвденної України. Не зважаючи на свою iзоляцiю вiд решти античного єврейства, євреї в Таврiдi знали єврейську мову та бiблiйнi тексти Старозавiтнiх Книг, що їх виписувано як евлоги на камiнних плитах гробiвцiв у формi епiтафiй, а як дати, тобто означення часу, ставлено лiтери. На тлi єврейського побуту на територiї України й грецьких культурно-релiгiйних товариств, якi намагалися пiдтримувати культурнi зв'язки з населенням пiвнiчного Причорномор'я з метою скрiплення спiвжиття та поборювання варваризму й гелленофобiї, виростає на тому теренi iдея монотеїзму, визнавцями якої є так званi "себоменой тон Теон Гiпсiстон" (визнавцi найвищого Бога). Правдоподiбно грецькi культурно-релiгiйнi товариства лучив з єврейством гелленiстичний рух, що опанував тодi єврейськi громади. До багатьох єврейських громад прилучувалися вiруючi "визнавцi Найвищого Бога", якi приймали не лише монотеїстичний принцип релiгiї, але й почасти єврейський Закон. Крiм дiйсних i духовно зрiлих "визнавцiв Найвищого Бога" були й початкуючi, якi були новонаверненi й потребували ще духовного керiвництва старших (пресбiтерой). Шановане Божество не називалося Зевсом, нi Гелiосом, нi Мiтрою, лише "Найвищим Богом", що в'яжеться зi старозавiтнiм монотеїзмом. Серед iмен членiв тих релiгiйних товариств чи братств знаходяться iмена як єврейськi, так i гелленiзованих варварiв. Не виключено, що в даному випадку маємо до дiла з синтезою двох рiзних релiгiйних свiтiв: iудейського монотеїзму й олiмпiйського пантеону, бiльш вiдшлiфованого на тлi розквiту античного просвiчення й грецького iнтелектуалiзму, не без впливiв релiгiйного синкретизму. Це, однак, виходило далеко поза рамки монолятрiї та, зрештою, дуже наближувалося до ортодоксального монотеїзму. Щодо датування епiграфiчного матерiалу, знайденого у вищезгаданих мiсцях, немає абсолютної єдности мiж дослiдниками. В кожному разi деякi з тих надписiв походять з перших вiкiв нашої ери й являються першокласним iсторичним джерелом для дослiдiв над процесом розвитку релiгiйної думки й духовної культури в добi ранньої iсторiї України" [46,с.149-150].

Доповнює цю розвiдку дослiдження А.Глушака: "У III столiттi в малоазiйських та пiвнiчнопонтiйських мiстах, особливо в Боспорi, поширюється принципово нова iдея - iдея єдиного безiменного верховного божества. У написах з'являються посвяти просто богу. Образ унiверсального, абстрактного, таємничого божества, якому адресувалися найзаповiтнiшi мрiї i надiї, поступово набував дедалi бiльше прихильникiв. У перехiдну епоху соцiальних та моральних шукань ця унiверсальна iдея зачаровувала своєю простотою, як зачарувала вона Августина Блаженного. Але буденнiй свiдомостi такi абстрактнi iдеї промовляють занадто мало. Тому в деяких написах зустрiчаються посвяти "Богу Справедливому", "Богу Заступнику", "Богу Найвищому", "Богу, що прислухається" [36,с.8].

Частково погодитись з О.Домбровським можна. Зокрема, з тим, що свiтогляд наших прародичiв зазнавав впливу вiд монотеїстичних iудаїзму та християнства. Але нiяк не можна погодитися, що вiн формувався пiд впливом цих вiровизнань, прогресуючи вiд варварського полiтеїзму до досконалого монотеїзму (як і не можна погодитися з використанням недоречного терміну "юдеохристиянізм"). Таке припущення спростовують наведенi вище спостереження iсторикiв та вiдомих дiячiв ще задовго до нашої ери: Геродота, Сократа, Платона, Плiнiя Старшого, Помпонiя Мели й iн. I не стiльки суттєво, яким iменем називали верховного Бога мешканцi територiї сучасної України, але монотеїзм їхньої вiри беззаперечно пiдтверджений неупередженими авторитетами своєї епохи.

Та й зрештою, наше поколiння має вже доступ до автентичного першоджерела - "Велесової книги", яка розставила всi крапки над "i" у можливих сумнiвах i однозначно пiдтвердила досконалу монотеїстичну вiру праукраїнцiв. Змiст її дощечок, першi з яких написанi близько V столiття н.е., закрив "бiлу пляму" української праiсторiї мiж I та VI вiками нашої ери, в окремих випадках поринаючи ще у глибину I тисячолiття до н.е. Усi ж "вузькопартiйнi" фальсифiкацiї минулої iсторiографiї тепер вiдпадуть, немов пожовкле листя. Не дарма ж той таки О.Домбровський стверджував, що правда завжди вийде нагору!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка