Укд 37: 168. 522 (477) ббк 63. 5 (4 Укр) 0 + 74. 03 (4 Укр) к-95 Кухарський В. М. Українці, чи богообрані ми?



Сторінка7/19
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

5.3. Думки істориків, культурологів та народознавців
"Даруйте, - запротестує опонент, - але ж тодi ще не iснувало єврейсько-більшовицької тоталiтарної машини на чолi з партiєю. То кому й для чого було вигідно вдаватися до фальсифiкацiй, i як же цю проблему висвiтлювали iншi вiдомi українськi дослідники?"

Про початки цього процесу на наших теренах дуже точно висловився вiдомий iсторик української культури Дмитро Антонович (1877-1945). "Дати характеристику української передхристиянської релiгiї надзвичайно важко, - зазначав він. - Вiдомостей про дохристиянську релiгiю дiйшло до нас дуже мало, i то в джерелах дуже сумнiвних. Почати з того, що автори всiх старих лiтературних пам'яток були християни i з ненавистю ставилися до вiри старої часiв передхристиянських. Крiм того, часто буває важко встановити, якi фрагменти в пiзнiших списках старих творiв є автентичнi, а якi є пiзнiшими вставками переписувачiв, що також, як християни, вважали потрiбним згущувати фарби щодо "нечестiя i поганства" старих часiв. Цi переписувачi могли давати вставки вiд себе до старих текстiв, найменше журячись правдоподiбнiстю своїх полемiчних випадiв проти поганства. Так само дiяли i пiзнiшi редактори, що перередагували старiшi лiтописнi списки. Отже, непевнiсть i тенденцiйнiсть всiх вiдомостей про передхристиянську релiгiю стоять поза всяким сумнiвом.

Але на цьому не край. Коли б тiльки це, то обережною i витриманою критикою та розбором, може, вдалося б вiддiлити автентичне вiд пiзнiших вставок, правду - вiд тенденцiйного вигадування. Та труднiсть ускладнюється ще тим, що спочатку у християнських письменникiв панував погляд, що передхристиянськi боги - це бiси, та що про них зовсiм не благочестиво згадувати, i тому тi письменники, що могли ще знати про стару релiгiю, уникали про неї оповiдати. Коли згодом пiзнiше погляд на передхристиянську релiгiю трохи зм'якшився i в старих богах бачили вже не бiсiв, а "тварi", тобто речi або тварини, створенi єдиним Богом i нечестиво нерозумним темним людом обожествленi, то в тi часи вже автори, що припускали можливiсть писати про поганську вiру, щоб її поборювати, фактично вже тiєї вiри самi не знали, або в лiпшому разi мали поняття про зовнiшнi вияви поганського культу, але зовсiм не були освiдомленi нi про внутрiшнiй сенс, нi про змiст поганських вiрувань. Тож до успособленої тенденцiйностi старих джерел прилучається ще й iгнорацiя авторiв тих джерел.

При такому станi може найбiльш цiнними моментами в старих записах про передхристиянську вiру є тi, в яких не йде мова про стару вiру, про старих богiв, але де оповiдається про якусь важнiшу подiю iсторичного значення, а згадка релiгiйного характеру приходить, так би мовити, для самого автора непомiтно, без того, щоб вiн на цьому уступi запису спецiально спинив свою увагу. До таких записiв вiдносяться в лiтописi оповiдання про договори з греками. Тут, зрозумiло, всю увагу автора звернено на те, щоб оповiсти про самий договiр; а в кiнцi, як деталь, сказано, що царi вiзантiйськi на вiрнiсть договору цiлували хрест, а Олег iз дружиною ходили на роту i клялися своєю зброєю i Перуном, богом своїм, i Волосом, "скотьїм богом". Це сказано про договiр 907 року. Про договiр 945 року розповiдається знову докладно, а в кiнцi описується присяга, що Iгор, прийшовши "на холми, де стояв Перун", клявся на зброю i золото, а християнську Русь водили присягати до церкви Св.Iлiї. Нарештi, так само в договорi 971 року Святослав клявся в iм'я Перуна i "Волоса, бога скотья". Це, власне, може i всi автентичнi вiдомостi, якi маємо про стару вiру, i назви двох богiв - Перуна та Волоса, - очевидно, головнiших богiв, iменем яких князi i дружина клялися. Решта iмен старих богiв, що зустрiчаються в лiтописах, правдоподiбно, пiзнiшi вставки i взагалi - матерiал сумнiвний. Iз наведених же вище вiдомостей про три договори з греками можна зробити нiби висновок, що бог Перун був головним богом князя i дружини, i ним клянуться князi з дружиною. В 945 роцi Iгор клянеться тiльки Перуном. А в 907 i 971 роках Олег i Святослав клянуться, крiм Перуна, ще й "Волосом, богом скотьїм". Коли вищеприведенi мiркування можуть здаватися дещо хиткi, то всi iншi здогади про стару релiгiю українського народу ще менш певнi...

Кожна точка зору, кожне твердження щодо старої дохристиянської релiгiї українського народу викликає у найповажнiших дослiдникiв дiаметрально протилежнi погляди i твердження. Так, бiльшiсть росiйських дослiдникiв вважає, що принесення людей у жертву Перуновi практикувалося. Є.Анiчков це рiшуче твердить в своїй монографiї "Язычество и древняя Русь", але це переконання у нього виростає з того, що людськi жертви давно тривали в пiвнiчних московських дебрях, де волхви рiзали богам "старую чадь". Але практика у фiнських народiв не може бути доказом практикування людських жертв у Києвi. Факт людської жертви вважає доведеним i А.Шахматов у випадку 983 року, коли дружина Володимира хотiла принести в жертву Перуновi сина одного з дружинникiв - Тура, що виявився християнином i не згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це нiби викликало обурення всiєї дружини, що умертвила i батька, i сина; в особi батька, що звався Тур або Тури, Шахматов бачить першого святого мученика на Українi, а в назвi Турової божницi бачить церкву, присвячену цьому первомучениковi Туровi.

Але i вiдносно цього факту академiк М.Грушевський зовсiм слушно ставить питання: "Чи не маємо тут до дiла просто iз спогадами про забиття варяга-християнина за зневагу старих богiв i чи не з'явилася людська жертва як наслiдок лiтературного опрацювання пiд впливом книжних взiрцiв?" Таке питання тим бiльше слушне, що релiгiйний фанатизм у колi сповiдникiв многобожжя є рiччю незнаною. Прихильники многобожжя, як правило, не переслiдують богiв iнших племен чи народiв, а навiть коли тi племена собi i покоряють, то щонайбiльше вимагають, щоб i боги покорених племен визнали зверхнiсть богiв племенi-переможця. Тому племена переможцiв своїх головних богiв оточували меншими богами племен переможених. Якогось же переслiдування на грунтi рiзнобожжя не було. Легенди про намагання нав'язати своїх богiв – це здебiльшого вигадки пiзнiших християнських письменникiв. Навпаки, релiгiйний фанатизм, - висловив власне припущення Д.Антонович, - є властивий сповiдникам Єдиного Бога (iудеям, християнам, магометанам), що вважають свого Бога єдино iстинним i справжнiм, а всiх iнших богiв - або просто бiсами, або, в кожнiм разi, богами неправедними. Тому всi переслiдування християн звичайно мали пiд собою грунтом християнський фанатизм i непошану християн до поганських богiв та зневажання тих богiв з боку християн. Пiзнiше ж християнськi автори, звичайно, справу обертали i фанатизм приписували поганцям, а самих християн представляли як невинних жертв поганського iзувiрства, мученикiв, що невинно постраждали.

Подiбне християнське лiтературне опрацювання легенди, як гадає акад. М.Грушевський, могло мати мiсце i в київськiй подiї з Туром. I взагалi, акад. М.Грушевський висловлюється в тому сенсi, що iснування на Русi IX-X столiть звичаю приносити в певних особливих випадках людськi жертви видається все ж таки сумнiвним...

Дослiди передхристиянської релiгiї в Українi проводяться вже вiд давнього часу, але головним їх успiхом треба вважати те, що вони розвiяли чимало легенд i неправдивих тверджень про стару передхристиянську релiгiю, але зате дуже мало збагатили нашi правдивi вiдомостi про неї. Можна сказати, що цi дослiди виявили, як мало ми знаємо про стару релiгiю i як обережно треба ставитись до вiдомостей про неї" [3,с.189-196].

Звичайно, з усiм, без винятку, не можна погодитися iз Д.Антоновичем. Найперше - з думкою, що релiгiйний фанатизм є властивий сповiдникам єдиного Бога (iудеям, християнам, магометанам), висловленою як аксiома. Перш за все слiд чiтко роздiлити такi поняття, як "християнин" за буквою та за духом. Тобто, необхiдно вiдрiзняти того, хто себе називає християнином вiд того, хто ним достойний називатися за бiблiйними мiрками. Мiж цими обома категорiями вiруючих надзвичайно величезна прiрва, поки що невидима, але яка все-таки чітко виявиться у час Другого приходу Господа нашого Ісуса Христа.

"Ще старозаповiтнi пророки й реформатори релiгiї, - наголошує Віктор Єленський, - розрiзняли внутрiшню та зовнiшню релiгiйнiсть. Сучаснi соцiологи говорять про релiгiйнiсть "первинну i вторинну" (В.Кларк), "яка грунтується на особистому досвiдi й базується на пiдпорядкуваннi загальноприйнятим нормам" (Р.Аллен, Б.Спiлка), "iнтерналiзовану та iнституцiоналiзовану" (Г.Оллпорт) i т.д. Але мова йде, власне, про одне i те ж. Для одних людей релiгiя виступає самодостатньою й всеохоплюючою цiннiстю, а для iнших - вона знаряддя для досягнення цiлей, що знаходяться поза релiгiєю. Iснування типу "внутрiшньо релiгiйної особистостi", iнтуїтивно вiдкритого у минулому, сьогоднi всебiчно обгрунтоване сучасними науковими методами. Така особистiсть може i не бути пов'язаною iз формальною релiгiйною органiзацiєю; вона постiйно бореться з протирiччями та напружено шукає вiдповiдi на питання про кiнцеве призначення як окремої соцiальної структури, так i структури самого життя. Така особистiсть, на думку вiдомого американського психолога А.Маслоу, своїми дiями подiбна до одновiрцiв, проте нiколи не зводить цi дiї до чисто формальних актiв. Бiльшiсть же людей, на його думку, забувають про суб'єктивнi релiгiйнi переживання i починають розглядати релiгiю як сукупнiсть певних навичок, поведiнкових клiше; вони демонструють релiгiйнiсть майже автоматично у вiдповiдь на визначенi збудники - спiв, органну музику, запалювання свiчок й т.д. Iстинна ж релiгiйнiсть означає здатнiсть до найвищих переживань в будь-який час та при будь-яких обставинах. За А.Маслоу, людство має всього двi релiгiї: релiгiю здатних до найвищих переживань i релiгiю тих, хто на такi переживання не здатний.

Якщо спробувати максимально спростити проблему, то можна стверджувати, що у всi часи iснували люди глибоко внутрiшньо релiгiйнi, котрi щиро вiрили, незважаючи на те, хто та що палив на вулицях: iнквiзицiя єретикiв чи комсомольцi iкони. I поряд з такими людьми жили, юрмились у храмах, пiдносили молитви тi, для кого релiгiя завжди залишалася знаряддям полiтичної, етнiчної чи культурної мобiлiзацiї, мовою цiнностей, на якiй говорять про дуже важливi для сучасникiв, але все ж не вiчнi реальностi...

Досить просто й образно окреслює проблему академiк Б.Раушенбах. Звертаючи увагу на те, що питома вага глибоко вiруючих людей приблизно однакова у досить вiдмiнних за своїми характеристиками суспiльствах, академiк говорить про умовний "ген" релiгiї, який на зразок до музичного слуху - або вiн є, або його немає.

Причому очевидно, що "внутрiшньо релiгiйнi особистостi" нiколи не складали бiльшостi суспiльства - незалежно вiд того, якою нам уявляється роль релiгiї та Церкви в ту чи iншу епоху, в тому чи iншому куточку планети" [197]. Дуже лаконiчно i вичерпно висловився про таких двi категорiї вiруючих Iсус Христос: "Багато покликаних - та вибраних мало" (Мт.22:14).

Через те не варто, як вчинив Д.Антонович, звинувативши у релiгiйному фанатизмi сповiдникiв єдиного Бога, оцiнювати огульними мiрками усiх вiруючих без винятку. Iстиннi вiруючi - вiруючi за духом своєї вiри - чи то християни, чи мусульмани, не несуть вiдповiдальностi за негiднi вчинки окремих своїх задекларованих одновiрцiв. Ще гiрше, коли такi безбожнi дiї, як, наприклад, розп'яття Христа, Варфоломiївська рiзня чи "хрестовi походи" на iновiрцiв (включно до сьогоднiшнього геноциду в багатостраждальнiй Iчкерiї) iнспiрованi керiвниками тих чи iнших релiгiйних центрiв, що суттєво й надовго пiдриває довiру до iстинної вiри, кидає тiнь на Господню науку Любовi. А вона, наголосимо, надзвичайно проста та миролюбна: "Iдiть i навчiть всi народи..."



"Гаразд, iз релiгiйними крайнощами питання з'ясували, - змiнить тему дискусії опонент, - а як проблему "монотеїзму-полiтеїзму" праукраїнцiв розв'язували iншi, крiм вже наведених, вiдомi iсторики, як вона вiдображена у народнiй мудростi?"

Окрiм М.Грушевського, Д.Антоновича, Г.Кониського, котрi на пiдставi наявностi в наших пращурiв єдиного Бога твердо вiдстоювали монотеїстичний уклад їхньої вiри, iншi вiдомi iсторики, поряд з тезою про "єдиного Бога", вживали термiн "головний Бог". Так, М.Аркас (1852-1909) відзначав, що "Бог грому i блискавки був у них найстарший бог i звався Перун" [3,с.12]. Н.Полонська-Василенко стверджувала, що "головнi були: Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хорс, Стрибог, Мокоша, Смарагд та iншi. Згодом, коли наприкiнцi X ст. Володимир прагнув об'єднати всi українськi племена, вiн встановив спiльний для всiх культ Перуна" [125,с.75]. I.Крип'якевич (1886-1967) вважав, що "головнi боги - Дажбог-сонце, Перун-грiм, Стрибог-вiтер" [75,с.24]. "У наших джерелах, - наголошував академік, - найвищий бог виступає пiд рiзними назвами, як: Перун, бог громiв, Хорс - сонце, Сварог - вогонь, Дажбог - податель добра. Поклонялися також Волосовi, боговi багатства й худоби, Стрибоговi, боговi вiтрiв" [60,с.36].

Дуже цiкавi вiдомостi, якi перегукуються iз фактами "Велесової книги", наводить вiдомий учений Б.Кравцiв: "На нашу думку, богом слов'ян ранньоiсторичної доби - володарем неба, що посилає блискавку, мiг бути Сварог, що його культ розвинувся з культу ясно-, свiтло-, яророгого бика (тура) трипiльської i може й давнiших дiб та з пiзнiшого культу свiтла - i яророгого мiсяця. Здогад про те, що єдиний бог Прокопiя мусiв називатися Сварогом, висловив теж М.Грушевський, виходячи з iнших мiркувань. Беручи до уваги той факт, що в рiзних джерелах сином Сварога називають сонце, ще в iнших Сварожичем називають вогонь, i що богом блискавки в княжiй добi був Перун, - є деякi пiдстави думати, що всi цi боги - сонця, вогню i блискавки-грому мусiли бути Сварожичами, синами володаря неба Сварога або Трояна, що в українськiй мовi визначає батька трьох синiв. У захiдних слов'ян цього бога називали Триглавом" [74,с.8].

I хоча такий пiдхiд, тобто визнання головного, найстаршого чи найвищого Бога, поряд iз другорядними, частково пiдриває принципи монотеїзму, але аж нiяк не спростовує їх. Швидше - навпаки! А це ще один вагомий аргумент (причому, науково пiдтверджений вiдомими iсториками) на користь дохристиянського монотеїстичного свiтогляду праукраїнцiв!

Не менш авторитетними вважаються i твердження народної мудростi, якi, мовби дорогоцiннi перли, у викристалiзованому виглядi донесли до нас думи та сподiвання наших далеких родичiв. Володимир Гнатюк видiлив "на сiм полi" дослiдження класика української лiтератури Iвана Нечуя-Левицького "Свiтогляд українського народу", котре побачило свiт у 1876 р. У передмовi автор пiдкреслив правдивiсть, природнiсть форм українських мiфiв, поряд iз нiмецькими та росiйськими. "Український народ в своїх мiфах держиться мiри, - наголошував вiн, - його фантазiя не любить переступати за границi ненатуральних форм; вона любить правду i естетичнiсть, навiть, можна сказати, вже геть-то описує красу мiфiчних образiв такими фарбами, як в християнських акафистах описується краса християнських святих, так що вже автор не знає, й до чого прирiвняти їхню красу i святе життя" [113,с.6].

Опис небесної сiм'ї I.Нечуй-Левицький розпочав вiдповiдно до пануючої в науковiй традицiї тези про найстаршого Бога, Котрий, поряд iз Сварогом в унiсон з "Велесовою книгою", iменується ще Паном Господарем: "Можна догадуватись, що Господар старший од iнших богiв, коли до нього сходяться iншi боги, як до князя з'їжджались в гостi бояри. Пан Господар - то давнiй найстарший бог свiтла або неба, похожий на iндiйського Варуну, котрий збудував мир i вивiв на небо сонце й зорi; то давнiй бог Сварог, бог свiтла, старший од усiх богiв, батько Дажбога.

Український народ i тепер зве в приказках Бога господарем: Бог старий господар, має бiльше, нiж роздасть; Бог багатий, то й нам дасть. Колядчаний Господар зветься просто Богом:
Iшов, перейшов мiсяць по небi.

Зiрниця сестриця каже:

"Ходи до мене бога шукати!"

Найшли ми бога, Пана Господаря.
Тут Пан Господар зветься не тiльки богом, але навiть старшим вiд мiсяця i вiд зорi" [113,с.10]. Всi iншi боги розглянутi як другоряднi. Цiкавим є також той факт, що в текстi багатьох пiсень чiтко прочитується наявнiсть єдиного головного Бога, зокрема, в однiй з галицьких пiсень:
Ей скаржилося свiтле Сонейко,

Свiтле Сонейко милому Богу:

Не буду, Боже, рано сходжати...

Бо злi газдове (хазяїни) понаставали,

В недiлю рано дрова рубали,

А ми до личка трiски порскали;

Бо злi газдинi понаставали,

В п'ятницю рано хусти зваряли,

А ми на лице золу виливали;

А злi дiвойки коси чесали,

А ми до личка волося метали.
Текст наведеної пiснi фiксує два важливих методологiчних аспекти свiтогляду древнiх галичан: по-перше, наявнiсть Бога, а не богiв, тобто монотеїзм їхньої вiри; по-друге, святкування поряд з неділею і п'ятницi. Про те, "що п'ятницю празникували на Українi врiвнi з недiлею, те можна бачити з послання царгородського патрiярха в 1589 роцi до литовсько-руських єпископiв, котрим вiн забороняє святкувати п'ятницю нарiвнi з недiлею" [113,с.13].

Монотеїстичний принцип вiровизнання запримiтив у народнiй творчостi й Михайло Драгоманов (1841-1895). "Надрукованi у III т. "Матерiалiв" п.Чубинського колядки, - писав вiн, - то цiлi Веди пiвденноруськi, за котрими можна простежити вiдтiнки релiгiйних уявлень вiд древнiйших часiв до пiзнiших. Ось, наприклад, колядка, яка своїми образами нагадує гiмни Iндрi та багато псалмiв, що оспiвують Бога, котрий проявляється у громi:


Ой iз-за гори, з-за зеленої

Виходить нам чорна хмара,

Але не є то чорна хмара,

Але но є то Напередовець,

Напередовець, красний молодець,

Заперезався чорною ожиною,

За тою ожиною та три трубоньки:

Перша трубонька та роговая,

Друга трубонька та золотая,

Третя трубонька та жубровая,

Та як затрубить та в роговую,

Та врадується весь звiр у полi;

Та як затрубить та в золотую,

Та врадується вся риба в морi;

Та як затрубить та в жубровую,

Та врадується весь мир на землi [48,с.100].
У 1860 р. у Львові побачило світ дослідження співзасновника загальновідомої "Руської трійці" Я.Головацького, побудоване на матеріалах давньослов'янських легенд. У ньому, на думку М.Слабошпицького, "пускається в обіг багатющий фактичний матеріал, зібраний "Руською трійцею" під час численних експедицій по різних куточках галицького краю. Вже у наш час дослідники склали карту-схему народознавчих мандрівок і міст збирацької роботи всіх діячів кола "Руської трійці", виокремивши маршрути кожного з них. І чи не найдовший на ній маршрут - саме Я.Головацького.

Там бачимо й Тернопіль, і Коломию, і Хуст, і Ужгород, і Самбір, і Трускавець, і Турку, і Калуш, і Ходорів... - сотні великих і малих населених пунктів, у яких побував цей на диво енергійний і наполегливий чоловік" [30,с.10]. Безперечно, що на погляди Я.Головацького значний вплив мала монографія М.Костомарова "Слов'янська міфологія", до якої ми ще повернемося, але знахідки дослідника щодо нашого питання заслуговують окремої уваги. "Слов'янські легенди, - зауважував, зокрема, Я.Головацький, - за нечисленними і скупими відомостями, записаними чужоземними письменниками, і уривчастими переказами про язичницьку обрядовість, заховану в народі, не могли скластися в систему як міфологія грецька чи римська; проте добрий матеріал, зібраний вченими, за яким головні догмати слов'янських легенд про могутність богів у природі, про їхній вплив на людину і світ, про душу людини, її безсмертя і життя після смерті, можна досить ясно визначити поняття про найвищого Бога...



Слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все; його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом.

Інші боги, за віруваннями слов'ян, були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали від нього, посередниками між ним і світом, сильними його міццю, і не всі однаково, а, як каже Гельмольд, чим ближчою ріднею доводились всемогутньому богові богів, тим були сильніші" [30,с.12-15].

Слідом за М.Костомаровим Я.Головацький визнав, що "незважаючи на відмінність в зображеннях, зв'язаних з назвами, слов'янська міфологія ще не впала в багатобожжя (політеїзм)". Але чи не найголовнішим його відкриттям, здійсненим внаслідок багаточисленних народознавчих мандрівок, глибокого аналізу безпосереднього живого спілкування з народними мудрецями, можна вважати наступний висновок про головну характерну рису слов'янських ідолів: "Ідол не вважався простим зображенням бога, але був оселею його духа!" [30,с.73].

Найбільш грунтовно дослідив світоглядну систему слов'ян та зробив справедливі висновки, на нашу думку, Микола Костомаров. Його тверде переконання у єдинобожжя слов'ян, воістину пророче передбачення того факту, що Яровит, Перун, Ясний, Живий, Лад, Дажбог, Хорс - це не більше, як найменування однєї і тієї ж світлоносно-духовної Істоти, Сина Божого, тільки сьогодні науково підтверджене текстом "Велесової книги", без перебільшення, можна вважати натхненними від Святого Духа. "Слов'яни, - наголошував він, - незважаючи на очевидне багатобожжя, визнавали одного Бога, батька природи, i цю сутнiсть вони сприймали свiдомiше, нiж таємничу долю греки, а скандiнави Альфатера, котрий не бере участi в дiяннях людських. Єдинобожжя слов'ян незаперечне... Iз хаосу найменувань, пiд котрими (греки) мали на думцi, звичайно, кiлькох окремих богiв, з доданням вигаданих, про iмена яких слов'яни-язичники не чували, виходить, що слов'яни визнавали єдиного Бога-Вседержителя, Творця i Батька творiння, котрий своєю премудрою всетворимою любов'ю - Ладою створив першооснову буття. Це буття мiстило в собi протилежнiсть чоловiчої i жiночої природи: перша виявилася у свiтловi, друга - в матерiї, водянiй текучостi: через гармонiйне поєднання цих сутностей витворилося невидиме й видиме. Свiтло-Дух, що походить вiд Бога, є образ щонайвищої Сутностi, Син Божества i тому достойний поклонiння. А оскiльки ця Сутнiсть виявляє свою творчiсть, свою мудрiсть у правлiннi свiтом, сприйнятою вiд Бога, у рiзноманiтностi проявiв свiту духовного i фiзичного, то й поклонiння йому вiдбувалося в рiзному виглядi. Свантовит, Радегаст, Триглав, Сварожич, Яровит, Руєвит, Поревит, Перун, Ясний, Живий, Лад, Лель, Даждь-Бог, Бiл-Бог, Хорс, Прове - усе це не бiльше як найменування однiєї i тiєї ж Iстоти свiтлоносно-духовної, Сина Божого. Незважаючи на рiзницю в зображеннях, сполучених з назвами, вiдмiнностi яких означають тiльки рiзнi сторони прояву сутностi, слов'янська мiфологiя ще не впала в полiтеїзм; кожне найменше божество не сполучалося виключно з однiєю якою-небудь якiстю так, щоб не стосувалося iншого; навпаки кожне цiлком виражало все, що божеству приписувалося. Усi цi так званi боги означали одне й те ж саме; до кожного зверталися з молiнням щастя; вiд кожного чекали вiдповiдi небесної мудростi;... тому-то кожен з них в описувачiв, котрi не знали смислу релiгiї i потрапляли на когось iз них, до речi, навмання, ставав божеством щонайвищим, щонайголовнiшим, в той же час, як цi самi описувачi визнають, що слов'яни сповiдували єдиного Бога" [73,с.34, 36-37].

Сучасних дослідників також цікавить розглядувана нами проблематика і, до речі, вони мають у ній надзвичайно цікаві знахідки. Так, відомий український науковець Ярослав Боровський у своїй монографії подає з усної народної творчості східних слов'ян оригінальну весільну пісню про зустріч молодого (князя) і Дажбога, записану одночасно на Вінничині й Тернопільщині:
Межи трьома дорогами, рано-рано,

Межи трьома дорогами, ранесенько,

Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.

Ой ти Боже, ти, Дажбоже, рано-рано,

Зверни ж мені з доріженьки, ренесенько,

Бо ти Богом рік од року, рано-рано,

Бо ти Богом рік од року, ранесенько,

А я князем раз на віку, рано-рано,

А я князем раз на віку, ранесенько.

Раз на віку в неділеньку, рано-рано,

Раз на віку в неділеньку, ранесенько.
"Ця пісня, - зауважує Я.Боровський, - один із весільних українських і білоруських творів із досить поширеною традиційною формулою-побажанням рідних, щоб молодого (князя) в дорозі зустрів сам Бог (звичайно, язичеський)" [15,с.25].

Запропонована пісня підтверджує висновок автора, наведений нами у другому розділі дослідження, про існування на наших теренах культу єдиного Бога ще задовго до появи християнства. До честі дослідника, він, на відміну від таких новоявлених пророків як Л.Силенко, вельми скрупульозно підійшов до вивчення питання "монотеїзму-політеїзму" праукраїнців і не обмежився спрощеним узагальненням про їх монотеїзм, а спробував закцентувати увагу читача на триіпостасності нашого єдиного Прабога, аналогічно до християнського. "Понад усе, - наголошує Я.Боровський, - шанували слов'яни "світле-трисвітле" сонце. З часом вони могли називати сонце Трояном, первісне значення якого треба вбачати в триєдиному божестві і у давньоруському віруванні - це три Сонця в одному, тобто три Яна. А він був таким же богом сонця у слов'ян, як Купало, Ярило, Даждьбог. Саме в язичеські часи і навіть трохи пізніше божество сонця уявлялося триєдиним, немовби три істоти, сполучені між собою єдністю дій. Така троїстість сонця засвідчена ще з глибокої давнини в окремих пам'ятках і в народній поезії. На триєдине сонце вказує, між іншим, Іпатіївський літопис під 1104 і 1141 рр. ("стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця", "було три сонця, що сіяли між собою"). Літописи часто занотовували незвичайні явища, коли на небі з'являлося три сонця. На Русі відома була навіть книга з такою назвою: "Знамення місячне і сонячне, як три бувають сонця".

Про те, що слово "троян" походить від сонячного бога Трояна, нагадує збережений до нашого часу народний вислів: "троян - трійка коней". Відомо, що одним з атрибутів бога сонця взагалі був кінь (Радегаст, Триглав, Сварожич). Слов'яни-язичники не уявляли собі його без коня. Та й за переказами романських та інших народів, сонце їздило на колісниці, запряженій трійцею коней.

Троян в ролі бога сонця дещо нагадує штеттінського Триглава, який "вельми славний був" і мав значення всього світлого на землі, тому йому і поклонялися. Кожна з його голів означала царство: небо, землю, пекло.



У поняттях "Троян" (східні слов'яни), "Триглав" (прибалтійські слов'яни) складовою і провідною частиною є число три" [15,с.15-17, 162].

Відомий мистецтвознавець Михайло Крищук, спираючись на розвідки знаних етнографів, зокрема, В.Гнатюка, В.Ягіча, Є.Аничкова, Ф.Колесси, Огоновського, Корша та ін., прийшов до висновку, аналогічного з думкою попередніх дослідників: "На підставі історичних документів ми можемо стверджувати, що головним богом на Україні у дохристиянські часи був Сварог - бог Неба (Космосу), Світла, Владика Світу і Всього Сущого. Він - батько сонця і вогню. Саме він породив свого сина Дажьбога і онуків під назвою Сварожичі. Сварог, вірили в народі, спочиває, споглядає і творить суд, а його син і онуки правлять світом. Сварог схожий з грецьким прабогом Зевсом. З християнством його поєднує іудейська назва Господа Бога - Саваоф. У християнських храмах він часто зображується як Всевидяще Око.

Сварога вшановували щоденно зранку і ввечері, йому дякували перед їдою і після її завершення та повсякчас при виконанні господарських робіт. Ніхто не приступав до роботи, поки не приніс молитву і жертву Сварогові. У церковному календарі збереглася лише одна дата вшанування Сварога, як покровителя вогню, ковальства і ковалів. Його роль перебрали на себе святі Кузьма і Дем'ян (14 липня)" [77,с.5].

Крім цього важливого висновку щодо нашого питання, М.Крищук у своєму посібнику з "Української міфології" наводить ряд маловідомих фактів та відкриттів, зроблених на теренах Тернопілля. Зокрема, говорячи про найбільш важливу знахідку періоду так званого язичництва не тільки для культури України, а, можливо, й усього слов'янського світу - т. зв. "Збручанського ідола", він зауважує, що "лише в 1991 р. археологи з Києва віднайшли місце, де стояв цей ідол бога Світовида. Ним виявилася гора Богот біля с.Городниця, що за 10 км від Гусятина. Селяни с.Городниці добре пам'ятають з розповідей своїх предків, що коли цього Світовида (в 1848 р. - В.К.) принесли з річки до панського маєтку, де місцевий пан хотів його поставити у парку, то люди спротивилися, а чоловік з родини Турецьких сказав: "Якби то був святий, то не мали би нічого проти того, але як ви нам поставите того "турка", ми розіб'ємо його на кавалки". Саме тому Світовида на возі відправили до Кракова, де він зберігається й сьогодні, як пам'ятка історії польської культури з написом: "Святовид Збручанський, знайдений на сході Польщі".

Про походження назв гір, сіл від давніх дохристиянських головних богів, на думку М.Крищука, стверджує і той факт, що на Покутті в с.Хомитирі є гора Триголоватки. "Старі люди переповідали, - пише автор, - що на горі Триголоватки колись стояло триголове божище. Напевно саме тут було ціле капище, бо є на ній природній став, давня печера, а підніжжя її називають ігрищем. Це саме можна сказати і про своєрідний ритуальний комплекс біля с.Городниці Гусятинського району, про який уже згадувалося вище. Цікаве божество було в Кам'янці Великій, що на Покутті. Це був ідол з двох кам'яних фігур чоловіка і жінки, з'єднаних між собою спинами. Деякі вчені вважають фігури, які поєднані між собою лише спинами, божествами братів Леля і Полеля.

В однаковій мірі ми можемо стверджувати, що це були Дажьбог і Лада, Ладо і Лада чи Род і Рожаниця. А коли йдеться про те, що зустрічалися обидві постаті чоловічі, то хто заперечить, що то могли бути Сварог і Дажьбог, як бог-батько і бог-син... А візьмімо факт існування села Велеснів у Монастириському районі. Без сумніву, тут мало бути одне із капищ цього шанованого давніми українцями бога господарства і достатку" [77,с.30,32-33].

Величезне значення для реконструкції прадавньої української міфології, на думку Галини Лозко, має ведійська міфологія. "Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен божеств, залишків деяких обрядів тощо, - зауважує вона, - здавна відзначали дослідники, знавці східних мов (зокрема санскриту), письменники, етнографи. Ось що пише індійський мовознавець Д.Чокроборті, який переклав на одну з індійських мов "Слово о полку Ігоревім": "Мене, індійця, вразила широка спільність "Слова о полку Ігоревім" і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у "Слові" стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам'ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над "Словом" була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: "Чи випадково це?"

На цю спорідненість вказував і М.Реріх. А видатний індійський історик, коментатор "Бхагаватгіти" Б.Тілак вважав, що основи ведійської культури, започаткувалися саме в Україні 12-10 тисяч років тому.

Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських (індоєвропейських племен). Арійські (давньоіндійське arya означає "благородний") племена в ІІІ-ІІ тисячолітті до н.е. поступово розселилися на значних територіях - від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії. Первісною ж батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор'я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). До такої думки прийшли учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії (1981 р.) та інші сучасні вчені. Тому цілком природньо припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров'я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малоі Азії та Індії, і тому й ведійська міфологія має величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли" [96,с.35-36].

Мабуть, чи не найавторитетнішим серед усіх науковців колишнього СРСР, котрі глибоко вивчали світогляд давніх слов'ян, вважається російський академік Борис Рибаков. Його висновки навряд чи наважаться піддавати сумніву опоненти від науки. А він, зокрема, наголошує: "Мимоволі слідом за церковниками, ми часто перебільшуємо відмінності між християнством та язичництвом і зводимо останнє до рівня примітивного побутового марновірства, яке не заслуговує спеціального розгляду.

Протиставлення язичництва християнству, що у якійсь мірі існує і в сучасній науковій літературі, було головною тезою церковних проповідників з перших кроків християнства на Русі; воно передавалось надзвичайно простою формулою: християнство світло, а язичництво - темрява. Така демагогічна ідеалізація християнства не має, однак, під собою жодних підстав: при оцінюванні чисто релігійної сторони ми спостерігаємо повну тотожність християнства і дохристиянських язичницьких віровизнань слов'ян чи інших народів. Ось пункти подібності:

1. Світом керує вища сила, котра створила світ.

2. Вища сила знаходиться десь на небесах.

3. Окрім самої вищої сили, існує безліч другорядних i третьорядних сил, які керують різноманітними розділами природи аж до дощу, снігу, вітру.

4. Сили, котрі керують природою і людиною, дуалістичні; вони поділяються на духів добра та духів зла.

5. Крім реального, видимого світу живих людей, існує невидимий, потусторонній світ людських душ.

6. Шляхом прохань, молитов-заклинань і спеціальних магічних обрядів людина може впливати на вищу силу й привертати її до себе.

7. Божество природи перманентно відроджується, помирає і знову відроджується" [220,с.4].

Що ж до визначення періоду виникнення такого монотеїстичного світогляду наших пращурів, то ми вже згадували, що Б.Рибаков однозначно стверджує про його наявність вже у II тисячолітті до н.е., припускаючи можливість зародження ще у палеоліті.

Таким чином, маємо вже достаньо авторитетних підстав стверджувати, що об'єктивна, без будь-яких упереджень, оцінка світогляду праукраїнців науковцями нашої ери, як і аналогічні свідчення доби до н.е., починаючи від Прокопія й завершуючи М.Грушевським та Б.Рибаковим, достатньо переконливо вказує на монотеїстичний принцип їхньої віри. Це вже доконаний факт.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка